Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.

Вивчення історії бойових дій на території Криму. Участь українців у особовому складі Чорноморського флоту Російської імперії. Формування полків з рекрутів та ополченців. Оборона Севастополя, подвиг кременчуцького інженер-полковника В.К. Геннеріха.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 24.09.2017
Размер файла 116,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.?

Український народ прийняв на себе усю важкість воєнного часу під час бойових дій на території Криму. Необхідно вказати, що особовий склад Чорноморського флоту Російської імперії був сформований в основному з уродженців України, за винятком вищого командування та переважної більшості офіцерів. Така ж ситуація була і в сухопутних частинах, що дислокувалися на Чорноморському узбережжі. Рекрутів набирали в українських селах із кріпаків і відправляли служити здебільшого у найближчі гарнізони. Це була вимушена обставина. Відсутність не лише залізниць, а й узагалі більш-менш упорядкованих доріг у південних українських губерніях давала змогу в кращих випадках робити піший перехід 3-4 км за годину. Гужового ж транспорту для перевезення з віддалених районів великих військових формувань взагалі не було. Виняток становили переїзди офіцерів-дворян і невеликих загонів солдат.

Для України та її народу війна стала важким тягарем, і не лише для селян, яким необхідно було перевозити тисячі солдат, різні, необхідні армії вантажі, а потім ще й тисячі поранених та хворих військових і доглядаючих за ними жителів міст і сіл Півдня України. Третина гармат для російської армії виготовлялася в Україні (Київський завод «Арсенал»). Порох виробляв Шосткинський завод на півночі Чернігівської губернії (тепер Сумська область), який за роки війни збільшив його виробництво у 6 разів, що становило 43% продукції порохових заводів Росії. Луганський ливарний завод перейшов на цілодобовий режим роботи і забезпечив військам 400 тис. пудів снарядів (до війни завод щомісячно відливав 22 тис. пудів снарядів, а у воєнний час -- 90 тис. пудів). Філіал цього заводу, а точніше, одна доменна піч, існував у Керчі. Піч виготовляла 1 тис. пудів металу, але напередодні війни зупинила роботу. В період Кримської війни Керченська домна взагалі була зруйнована.

Разом з початком бойових дій в Україні почали формуватися з рекрутів та ополченців полки, яким присвоювалися назви тих міст, де вони були створені: Чернігівський, Полтавський, Кременчуцький, Одеський, Азовський, Дніпровський, Волинський, Житомирський, а також Український і Подільський. Взагалі в російських військах, які воювали у Криму, налічувалося майже 60 іменних полків, що констатували місця їх формування. Крім того, 13 серпня 1854 р. цар дав згоду на формування спеціальних загонів для ведення партизанської війни у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Як свідчать документи, населення України масово записувалося в ополченці й прагнуло потрапити в район бойових дій. Зокрема, лише на Полтавщині добровольцями записалися 9,5 тис. чол. У вересні 1854 р. із добровольців був сформований 1-й татарський полк, на створення якого гроші дали місцеві караїми.

Після активних дій союзників у Криму і понесення росіянами значних втрат, поранених російських військових почали вивозити з Криму у південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні «транспортні поїзди», які формувалися більш як із 100 возів. Для перевезення поранених українські селяни віддавали своїх коней і волів, а потім розбирали поранених солдат по хатах. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до 30 солдат. У Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу. У Катеринославі перебували в госпіталях десятки тисяч поранених росіян, а також вояки експедиційного корпусу. У місті був один військовий госпіталь на 180 хворих, а в роки Кримської війни поранені перебували в приміщенні Дворянського зібрання та інших державних і приватних будинках. У Катеринославській губернії були відкриті госпіталі та лазарети в Олександрійську, Павлограді, Нікополі та інших містах.

Українські жінки ставали сестрами милосердя у російській армії. Першими сестрами милосердя, котрі рятували поранених, були дружини та сестри захисників Севастополя: Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, Дар'я Ткач, Олена Кучер, Марія Петренко, Катерина і Васса Крижанівські та ін. Вони надавали першу посильну допомогу пораненим солдатам.

Необхідно визнати, що Севастополь був неприступним не лише завдяки героїзмові військ і місцевого населення. Йому всіляку допомогу надавав увесь народ Російської імперії і насамперед населення України. У кожній губернії збирали кошти у фонд захисників Севастополя. Так, населення Волині пожертвувало на це 113 тис. руб. Ще більше зібрали коштів мешканці Таврії, Херсонщини, Київщини, Миколаївщини. 9 лютого 1855 р. імператор висловив подяку харків'янам за пожертвування на військові потреби (у 1854 р. лише зібрання повітових предводителів губернії передало на потреби армії 40 тис. руб. сріблом). Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби. Про це свідчать документи центральних державних і обласних архівів України. Наведемо лише один із них -- подяку військового губернатора Сімферополя і Таврійського цивільного губернатора від 17 січня 1855 р. професору академії мистецтв, відомому російському живописцю вірменського походження, який народився в Україні, І.К. Айвазовскому за пожертвування 150 руб. на військові потреби під час Кримської кампанії.

Відомим військовим діячем Російської імперії, котрий відігравав ключову роль у Східній війні, був адмірал Павло Степанович Нахімов, який походив з роду слобідсько-українських шляхтичів Охтирського полку, був правнуком сотника Манойла Нахімова. У 1852 р. він очолив флотську дивізію та 2-гу ескадру Чорноморського флоту й обійняв посаду віце-адмірала. На початку осені 1853 р. П.С.Нахімов 34-ма суднами передислокував із

Криму на Кавказьке узбережжя піхотну дивізію з артилерією та обозом. 23 листопада, маючи під прапором 3 кораблі, розшукав і блокував у Синопі (Туреччина) 7 ворожих фрегатів, 3 корвети та 2 пароплави з транспортами. Після того, як дочекався підмоги й, розташувавшись на флагмані «Императрица Мария», П.С. Нахімов 6-ма лінійними кораблями та 2-ма фрегатами 30 листопада 1853 р. розгромив синопські наземні батареї та скупчені в тамтешній бухті плавзасоби (утік звідти лишень єдиний пароплав) і захопив у полон віце-адмірала Осман-пашу. Такі рішучі дії П.С. Нахімова проти турок ряд українських і російських письменників і публіцистів пояснюють тим, що він походив з українського козацького роду. За 240 років до Синопської битви його попередники -- запорізькі козаки -- так само знищили турецький флот і спалили місто Синоп. Предки П.С. Нахімова багато раз брали участь у війнах проти Порти, тому ненависть до неї була в адмірала генетичною.

Після висадки союзників у Криму П.С. Нахімов був одним з організаторів Севастопольської оборони 1854-1855 рр. Саме він керував затопленням роззброєних вітрильних суден для загороди морських підступів до міста. Починаючи з 12 грудня 1854 р., П.С. Нахімов виконував обов'язки помічника начальника гарнізону (генерал-ад'ютанта Д. Остен-Сакена), а з 2 березня 1855 р. обійняв посаду начальника гарнізону. 9 березня П.С. Нахімов був призначений командиром Севастопольського порту та військовим губернатором м. Севастополь. 8 квітня 1855 р. П.С. Нахімов був удостоєний звання повного адмірала, при цьому він зажив неабиякої поваги та виняткової популярності (моряки за відчайдушну сміливість називали його «Нахіменкобезшабашний», а солдати -- «батьком»). Під час участі в обороні Севастополя П.С. Нахімов не зважав на власні рани. Був смертельно поранений на Корніловському бастіоні 10 липня 1855 р., згодом помер у шпиталі на північній стороні Севастополя і був похований 13 липня 1855 р. на місці закладеного у 1854 р. Володимирського собору.

У бойових діях під час Кримської війни населення України брало активну участь у всіх військових операціях. Так, під час оборони Одеси, яка розпочалася 10 квітня 1854 р., крім артилерійської батареї під командуванням прапорщика О. Щоголєва, сміливість і мужність проявили багато солдат вихідців з українських земель. Так, рядовий М. Гловацький, побачивши, що одна з бомб пробила дах будівлі гавані й упала на причал, підбіг до неї і, взявши її в руки, кинув у море, чим відвернув небезпечний вибух. Аналогічні подвиги здійснили й цивільні одесити, зокрема троє студентів -- Скоробогатий, Пуль та Деміністру (причому останній із них був французьким підданим). Вони доставляли під вогнем ворога снаряди на батареї. Усіх, хто виявив мужність і героїзм під час обстрілу Одеси було нагороджено орденами й медалями.

У 1854 р. у битві під Балаклавою артилерією генерала І. Жабокрицького, який мав українське походження, було завдано значних втрат легкій кавалерії генерал-майора лорда Кардригана (із 700 вершників було втрачено 300). У цьому ж бою брали участь Київський полк, яким командував уродженець Волині Халецький, та інгерманландський -- на чолі з полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ході бою унтерофіцер К. Півненко, родом із Харківщини, врятував життя генералу Халецькому і був нагороджений Георгіївським хрестом.

Під час оборони Севастополя, головним центром якої став Малахів курган, виняткову мужність і героїзм виявили уродженці з України. Найбільш відомими з них були П. Кішка, Г. Шевченко, Ф. Заїка, І. Демченко, Д. Горленко, М. Шульга, І. Даниленко, А. Гніденко, В. Чупаченко та багато інших.

Несподіваними для союзних військ під Севастополем стали сміливі нічні вилазки росіян на позиції та у тил противника, який знаходився практично за кількасот метрів від севастопольських укріплень. У цих операціях особливо відзначились українські козаки-пластуни Чорноморського козацького війська. Їх французи порівнювали зі своїми знаменитими зуавами. Відомими на всю Росію були добровольці із загону, сформованого лейтенантом М.О.Бирилевим з відібраних ним особисто матросів і солдатів, серед яких було багато українців, зокрема, й вище згадані. Севастопольський гарнізон називав цих нічних розвідників «мисливцями».

Перша їх вилазка на позиції ворога відбулася 23 вересня 1854 р. Потім вони стали регулярними, й у них брали участь спочатку спеціальні групи чисельністю 10-40 чол., а згодом загони, в яких налічувалося від 200 до 500 козаків, матросів і солдатів. Вони руйнували облогові споруди союзників, зав'язували бої з ворогом, робили спроби пошкодити гармати, заклепуючи їх, а найголовнішим було, непомітно підбираючись до ворожих траншей, захопити нарізні гвинтівки та штуцери, яких у захисників Севастополя було обмаль. Під час нічних вилазок на ворожі позиції, яких за період севастопольської оборони було більше 150 (хоча військове міністерство називає цифру 45), найбільший героїзм виявили українці -- матрос П. Кішка та Г. Шевченко, який своїм тілом закрив 8 січня 1855 р. від штуцерної кулі, випущеної французом, командира групи «мисливців» -- лейтенанта М.О. Бирилева. Говорячи про мужність і стійкість захисників Севастополя, тодішні газети писали, що «кожний рядовий у місті -- це Гнат Шевченко, кожний офіцер -- лейтенант Бирилев». Подвиг першого у спеціальному наказі відзначив командуючий армією О.С. Меншиков, а другого -- адмірал П.С. Нахімов власноручно нагородив орденом св. Георгія 4-го ступеня. Подвиг свого земляка повторили солдати Полтавського полку -- Григорій Шевченко та Семен Ковельський, які ціною свого життя врятували від вибуху ворожої бомби комдива генерала П.Урусова.

Не менш відомим героєм оборони Севастополя був чорноморський моряк Петро Маркович Кішка. У 1854 р., коли почалася облога Севастополя, він був призначений на батарею, що розташовувалася між 3-м і 4-м бастіонами внизу (між Бамборською висотою і Бульварною гіркою), в кінці Південної бухти і захищала підступи до цієї бухти та центру міста. Разом з іншими матросами, солдатами та козаками-пластунами Чорноморського козацького війська брав участь у нічних вилазках у тил англо-французьких військ.

У складі команди «мисливців» не раз і сам ходив у розташування ворога, виводив там з ладу облогові гармати, здобував нарізні гвинтівки та штуцери, яких у захисників Севастополя було обмаль, брав у полон солдатів ворожих військ. Про його зухвалу хоробрість складали легенди, про нього писали, зокрема, що він сам взяв у полон трьох французів і привів їх у розташування свого підрозділу, що він на очах у ворогів, під шаленим обстрілом із їхнього боку, виніс із фронтової смуги встановлений там (підпертий палками) на наругу труп одного з «мисливців». Оповіді про його відвагу доповіли імператриці Олександрі Федорівні, й вона надіслала йому «хрест благословення». В останніх боях за Севастополь був легко поранений, лікувався у М. Пирогова. Після здачі Севастополя був підвищений у чині до квартирмейстера і відправлений у жовтні 1855 р. у безстрокову відпустку. Почав супроводжувати обози в Одесу, Миколаїв, Херсон, працював лісником. 1863 р. повернувся на військову службу, проходив її на Балтійському флоті. Після звільнення у 1867 р. йому була призначена пенсія і він перебрався жити в рідне село. бойовий крим флот рекрут

В останні дні оборони Севастополя виходець з Кременчука інженер-полковник В.К. Геннеріх з 9 по 23 серпня 1855 р. збудував на корабельному боці батарею №124, яка була названа його прізвищем. Полковник організував останню контратаку росіян на Корнілівському бастіоні, де отримав важку контузію і був вивезений з позиції останніми захисниками фортеці.

На боці військ союзників у бойових діях Східної війни активну участь брав полонізований українець, нащадок гетьмана Івана Брюховецького Михайло Чайко вський, який 18 грудня 1850 р. прийняв іслам і став Садик-Пашею. Згодом він розпочав переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погодився. М. Чайковський з 1851 р. розпочав формувати перші «казак-алай» у складі турецького війська. Після загострення російсько-турецьких відносин у жовтні 1853 р. він домігся розширення козацьких частин за рахунок поляків, болгар, румунів, угорців, турків і навіть євреїв. Сам розробив моделі одностроїв і наказав закупити для всіх козаків арабських рисаків. 20 жовтня 1853 р. за його ініціативою було створено «Полк козаків оттоманських», який був згодом переформований у дивізію, а пізніше -- у корпус. 23 січня 1854 р. османські козаки склали присягу. Для цього з Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). «Корпус козаків оттоманських» (називався також «дивізією козацькою», «дивізією польською», «корпусом козаків султанських») існував в різних варіантах від 1853 р. до 1870 р. Найактивнішу участь цей підрозділ брав у 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста. Після завершення Східної війни цей «іноземний легіон» сягав кількості 2000 шабель і багнетів.

У лютому 1854 р. військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул «Око, вухо і правиця престолу». Наступного року Чайковський отримав найвище військове звання -- беглербея. Після закінчення війни він повернувся до Росії, де й завершив життя самогубством.

Підсумовуючи вищесказане, варто відмітити, що як населення підросійських губерній України, так і російські військові, котрі мали українське походження, брали активну участь у бойових діях Кримської війни 18531856 рр. як на боці Російської імперії, так і у військах союзників. Українці активно допомагали російським військовим у Криму продовольством, наданням транспортних засобів та за рахунок громадського збирання коштів для російської армії. Крім того, населення Півдня України прийняло на себе головну роль у прийнятті і лікуванні хворих та поранених під час бойових дій Кримської кампанії, а українські жінки ставали сестрами милосердя, рятуючи поранених учасників оборони Севастополя.

Яким був життєвий рівень населення України за часів Кримської війни?

Найбільш масштабною з усіх 12 російсько-турецьких війн за 240 років існування Османської та Російської імперій по праву вважається Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. Цій війні, особливо бойовим діям, присвячено більшість праць дослідників. Однак висвітлення ролі цієї війни в житті населення українських земель здійснено недостатньо. Особливу увагу привертає такий важливий аспект, як життєвий рівень. Його вивчення дасть змогу прослідкувати, як війна вплинула на загальний добробут українського населення. Загалом рівень життя характеризує ступінь задоволення фізичних, духовних та соціальних потреб. Він визначається системою кількісних та якісних показників, загальним обсягом споживчих благ та послуг, реальними доходами населення, рівнем споживання продуктивних і непродуктивних товарів і послуг, розмірами оплати праці, усуспільненням фондів споживання, умовами праці, величиною робочого та вільного часу, житловими умовами та ін. У цілому життєвий рівень відображає ступінь відтворення населення. Оскільки його вивчення в той період є досить складним завданням, зосередимо свою увагу переважно на сільському населенні Правобережної України.

Добробут українських селян дореформеної доби залежав від наявності придатної для обробітку землі, що перебувала у їх користуванні, та від обсягів панщини, яку вони відробляли на користь поміщиків. За даними О. Степанишиної, в маєтках гр. Браницьких на Київщині в середині ХІХ ст. найбільше було піших селянських господарств, які користувалися мінімальним наділом. Разом з тим піші селяни відробляли менше панщини на користь поміщиків.

На думку А.З. Барабоя, напередодні Східної війни, коли на Правобережжі було проведено «інвентарну реформу» у 1847-1848 рр., у сфері землеволодіння реалізували «систему третяка», за якою 1/3 посівної площі оброблялась на користь поміщика, 2/3 -- на користь селян. Водночас автор вказує, що за реформою, панщина для тяглих господарств встановлювалась в обсязі 3-х днів на тиждень, тоді як городники та бобилі відробляли лише один.

Значною мірою погіршувала життєвий рівень селян існуюча практика віддання в оренду маєтків. Річ у тім, що орендатори, надмірно експлуатуючи маєтки певний період, зазвичай повертали власникам пустку. Безумовно, що в такій ситуації селяни ставали об'єктом надмірного визиску і їх добробут істотно погіршувався. Нарешті, 1853 р. було заборонено на майбутнє віддавати в оренду маєтки з кріпаками у цілій Росії. Проте, вже заставлені контракти дозволялось залишити до кінця строку, а тим, що їх контракти вже кінчились десь в 1853-1854 рр., дозволялось скласти нові лише за умов щоб вони кінчались не пізніше 1 січня 1857 р.

Не маючи достатньої площі придатної для обробітку землі, селяни були вимушені найматися на роботу в панську економію або на фільварок чи на завод. Як свідчить О. Степанишина, в середині 1850-х рр. «...За працю на фільваркові піших з родиною здебільшого звільняли від панщини, всі інші одержували гроші, продукти й землю. Найрівніша була заробітна платня у фільварках двох канівських ключів. Тут всі річні робітники, яку б працю вони не робили, одержували на рік грошима 24 руб., 9 четвертей хліба і засівали 1 десятину панського поля під ярину і озимину. Літнякам давали по 2 карб. на місяць та 48 гарців хліба. Такої одноманітности не було у 6-ти фільварках виноградського ключа на Звенигородщині. Тут гуменні і річні парубки одержували в 2-х фільварках погиблянському і вотилівському по 20 карб. і засівали 1 десятину землі. В других фільварках платня була ще менша. Хліба парубки і гуменні не одержували. Тільки погоничі літні і річні мали по 5-7 четвертей хліба. Найкраще літняків було забезпечено у погиблянському фільваркові, де їм давали ще паливо і засівали вони 1 десятину панської землі яриною й озиминою. За інші фільварки відома платня лише всім разом і маючи на увазі можливість різноманітности, важко вирахувати платню окремому робітникові. На 3 фільварках на Таращанщині відомо, що за працю економії давались піші наділи городникам.».

За даними І. Фундуклєєва, в Київській губернії в 1846 р. один день роботи коштував: чоловіка з парою волів або конем влітку -- 23 коп., а взимку -- 18 коп.; жіночої влітку -- 9 коп., а взимку -- 7 коп. Вартість обробітку 1 десятини зерна разом із збиранням та обмолотом становила 5 руб. 54,5 коп. У середньому по губернії витрати на обробіток 1 десятини становили 17,81 руб. Після завершення Кримської війни у період проведення реформи 1861 р. на Київщині вартість обробітку 1 десятини озимого хліба становила 13,41 руб., а ярового -- 7,35 коп. Чистий доход з 1 десятини озимої пшениці становив 11,5 руб., ярової -- 3 руб., а жита -- 2,5 руб.

Загалом, ті селяни які наймалися працювати до господаря, отримували близько 15 руб. сріблом на рік. З цієї суми 5 руб. ішло на податки, а відкладаючи 10 руб. сріблом щороку селянин пропрацювавши 7 років міг обзавестись власним господарством.

Представляє значний інтерес вартість різних сільськогосподарських робіт. Приміром, день роботи пішого сіяча коштував 20-30 коп.; косаря -- 40; молотника -- 20 взимку і 40 влітку. Жіноча робота цінилася нижче. Так, один жіночий день виполювання бур'янів цінився в 15-30 коп.; жати зернові -- 40; в'язати снопи -- 30. Робота пасічника по обслуговуванню 200 колод, крім натурального утримання та харчів, цінилася в 10 руб. сріблом на рік.

У цілому за 60 літніх днів чоловічої роботи піший селянин міг заробити 18 руб., а за 90 зимової -- 16,2 руб. Селянка за 100 літніх днів могла заробити 25 руб., а за 50 зимових -- 7,5 руб. Таким чином, селянська сім'я з двох працездатних осіб протягом року в середині ХІХ ст. могла заробити 62,7 руб.

Дещо більше мали можливість заробити селяни на промисловому виробництві на заводах, що належали поміщикам. Так, у середині ХІХ ст., за даними О. Степанишиної «...Миронівська гуральня добового затору виробляла менше; винокуріння проводилось так, як і на хохітвянській гуральні. Уже згадувалось раніше, що і тут і там, крім річних робітників, працювали й кріпаки. Річні робітники, крім харчів (145 четвертів хліба), одержували грішми 220 руб. сріблом. Майстри на обох заводах були вільні. Їм давали хліба 40 четвертів на рік і з кожного відра по 1 коп. сріблом. На броварнях давали робітникам крім грошей 2 руб. -- 1 руб. 75 коп., жита 3 корці, пшениці 1 корець, по 1 корцю і 16 гарців ячменю та гречки, проса 16 гарц. На цегельні ставищанський робітник діставав по 2 руб. 10 коп. за те, що виробить, випалить та виставить на плац 60 тисяч цегли.

Як свідчать наведені дані, селяни, які наймалися на рік працювати в гуральні і ставали робітниками, цінувалися набагато дорожче порівняно з тими, хто працював у фільварку, на полі чи в економії, адже один робітник на гуральні протягом року заробляв грошей більш як утричі, ніж селянська сім'я з двох працездатних осіб на панському полі.

Наступною важливою сферою життєвого рівня було споживання під час Кримської війни населенням різноманітних товарів і послуг. На першому місці, безперечно, було харчування.

Особливістю харчового споживання селянського населення було те, що воно, ведучи переважно натуральний спосіб господарювання, споживало лише продукти власного виробництва. Разом з розвитком товарно-грошових відносин асортимент споживання харчових продуктів селянами все більше урізноманітнювався, оскільки їх господарства все більше втягувалися в орбіту ринку і поступово їх виробництво все більше набирало товарного характеру. Крім того, на споживання селянами харчових продуктів, безпосередньо, впливали економічні кризи, урожайність та наявність у них землі. Згідно тверджень І. Ігнатовича, у першій половині ХІХ ст. на 9 урожайних років припадав 1 неврожайний, крім того, 2 рази на 10 років в окремих місцевостях траплявся частковий неврожай. З 1830 по 1845 рр., практично, 8 років підряд були погані врожаї по всій Росії. Саме тому у 1833-1834 рр. та 1839-1840 рр. уряд був вимушений витратити на народне продовольство 75,5 млн руб. За часів царювання Миколи І голодними були 1833 р., 18391840 рр., частково з 1844 по 1847 рр. та напередодні Кримської війни 1851 р.

Стосовно ж економічних криз, то, на думку О.Ф. Яковлєва, загального перевиробництва, як масового явища в дореформений період ще не відмічалось. За його твердженням, перша циклічна криза, яка негативно вплинула на добробут всього населення Росії, відбулася після завершення Східної війни в 1857-1858 рр.

Під час неврожаїв селянам доводилось обмежувати себе в харчуванні і, нерідко, голодувати. За свідченням І. Ігнатовича, деякі поміщики, дійсно намагалися допомагати своїм селянам. Були й такі, що з останніх сил годували селян, хоча здійснювали це, керуючись швидше розрахунком, ніж філантропією. Багато давали зі страху, тому що були випадки, коли чоловіки грізно підступали до поміщиків, вимагаючи прогодування. Для цього робили громадські оранки, створювали запасні «магазини». Під час масових голодовок поміщики, як правило, втікали зі своїх маєтків.

Характер споживання продуктів харчування селянами України під час Кримської війни можна прослідкувати за рахунок аналізу цін на продовольство та порівнявши їх з величиною селянських заробітків. Загалом ціни в Київській губернії, за даними І. Фундуклєєва в середині ХІХ ст. були наступними: льоха -- 1,5 руб. сріблом; вівця -- 2; 1 четверть жита -- 1,94; пшениці -- 2,28; гречки -- 1,88; бочка меду -- 40 коп.; відро вина пінного міцністю від 16,6 до 20 градусів -- 1,75 руб.; відро вина трипробного міцністю не менше 25 градусів -- 2,1; спирт -- по 7 коп. за кожний градус, відро в 65° -- 4,55 руб.; 85° -- 5,95; 96 ° -- 6,72; 1 фунт масла коров'ячого або голландського сиру -- 15-20 коп. сріблом; 2-х пудова діжка сиру -- 1,2-1,5 руб.; риба -- 9 коп. за кг; 1 пуд яловичини -- 1,1 руб.; сала -- 3.

Не менш цікавими є свідчення Д. Воєйкова та В. Загоскіна. На їх думку, вартість річного харчування одного селянина на Київщині в середині ХІХ ст. становила 11 руб. 68,5 коп. За їх переконанням, житній хліб був головним харчовим продуктом у селянському споживанні. Крім того, дослідники відзначають, що селянці на харчування завжди планували на % менше ніж працюючому селянину, а саме -- 8 руб. 38,5 коп. Двом непрацюючим разом припадало у півтори рази проти одного чоловіка -- селянина -- 16 руб. 58,25 коп. Таким чином, бюджет витрат на харчування однієї сім'ї у рік становив 36 руб. 65,25 коп.

До харчового раціону сільського населення входили також напої. Так, українські селяни вживали соки з берези, клену, барбарису; хлібний, овочевий та фруктовий кваси; компот із сушених груш -- узвар. Гарячими споживали киселі з маслом, олією або маковим молоком, холодними -- з ягодами та медом. Молоко вживали переважно діти, а у кислому вигляді й дорослі. Молочні продукти можна було й придбати у вільному продажу. Приміром, у Київській губернії під час Кримської війни дійну корову можна було придбати за 30-50 руб., 1 фунт масла вершкового або голландського сиру за 15-20 коп., діжу сиру вагою в 2 пуди за 1,2-1,5 руб. сріблом.

Ціни на головні алкогольні продукти регулювала держава шляхом встановлення політики такс. Загалом, за статистичними даними, за часів Кримської війни протягом року селянська сім'я на горілку витрачала близько 18 руб. сріблом. Слід відзначити, що споживання алкоголю зростало. І. Кашкаров стверджував: «...Для тих селян, які мають недостатню силу волі горілка становить справжню загибель, тому що не випросивши у купця кредиту на купівлю солі чи іншого необхідного для господарства товару, чоловік з горя бере половину штофу зеленого вина, в якому для нього майже ніколи не відмовляють. Шкода від погано облаштованого шинку та шинкарів, накачуючих селян горілкою у якомога більшій кількості ще не настільки велика, як збитки, які завдаються населенню від того, що куркулі напоюють селян перед будь-якою угодою в яку вони з ними вступають». Не звертаючи уваги ні на які протести громадськості держава не обмежувала торгівлю алкоголем, збираючи податки з цього виду господарської діяльності до казни. Якщо ж селяни самі намагались торгувати горілкою, то їх, як правило, штрафували. Так, на території Київщини в середині ХІХ ст. за підвезення селянами горілки з інших місць їх штрафували по 1 руб. сріблом за кожну кварту привезеного.

Крім продуктів харчування, важливим показником життєвого рівня сільського населення українських губерній за часів Кримської війни було споживання одягу та взуття, що, фактично, є другою потребою людини серед загального переліку. Проте, на відміну від споживання їжі, ця потреба є більш «еластичною» (важкість від незадоволення певної потреби). Якщо розглядати вартість її задоволення, виявиться, що у цьому аспекті вона є майже безкінечно еластичною, адже насправді якісне вдосконалення одягу може бути безкінечним. Величина споживання одягу та взуття сільськими жителями залежала від таких факторів як вік, стать, соціальний стан, національність та ін. На одяг дітей та людей похилого віку видатки були значно нижчими тому, що він був дешевшим. Незаможні селяни влітку, як правило, ходили босими. З настанням холодів взували постоли, котрі плели з липового або дубового лика. Більш заможні носили черевики, чоботи або валянки.

Загалом вартість річного забезпечення одного українського селянина одягом і взуттям у середині ХІХ ст. становила 6,93 руб. Витрати на одяг селянки були меншими і становили 4,47 руб. на рік. Двом непрацездатним на білизну та переробку речей батьків на рік виділялося 2 руб. У цілому у селянській сім'ї протягом року на одяг, білизну та взуття витрачалося 13,92 руб. Більш заможні селяни, при достатній платоспроможності, мали можливість одягатися набагато краще.

Для успішного ведення селянського господарства та задоволення житлових потреб сільському жителю українських земель необхідні були відповідні споруди. Згідно твердження І. Фундуклєєва, селянські будівлі складаються з хати для проживання, стодоли, хліва та клуні. За його даними вартість спорудження всіх господарських будівель тяглого селянського господарства становила 91,21 руб.

Загальна картина економічного становища тяглого селянського господарства, яке забезпечувало відповідний життєвий рівень його учасникам була б не повною, якщо не врахувати вартість свійських тварин, котрі експлуатувалися і вирощувалися для харчування в селянському дворі. Так, вартість 4-х волів становила 80 руб.; 8-ми свиней -- 12; 6-ти овець -- 12; 1-ї корови з 3-ма телятами -- 30; 6-ти колод із бджолами -- 9. У цілому вся вартість тварин у тяглому селянському господарстві становила 143 руб.

Важливим фактором, який характеризує матеріальне становище та добробут селянської родини була наявність у господарстві відповідних знарядь праці та предметів домашнього побуту, річні витрати на які у пішому селянському господарстві, де була сім'я з 4-х осіб, сума становитиме 2,37 руб.

Узагальнюючи вищенаведені дані, слід відзначити, що напередодні Кримської війни, зважаючи на панування важкого тягаря кріпосництва, життєвий рівень сільського населення України не був достатнім, але й не критичним, що давало змогу певною мірою здійснювати розширене відтворення робочої сили. Про це свідчать показники демографічного зростання. Однак темпи приросту населення на українських землях у зв'язку зі Східною війною істотно скоротились.

На думку відомих українських істориків В.М. Волковинського та О.П. Реєнта: «Україна, на території якої фактично велися основні бойові дії, а її народ виніс найтяжчий тягар війни, зазнала значних матеріальних і людських втрат. Український народ з честю витримав суворі воєнні випробування. Після закінчення Кримської війни 1853-1856 рр. відбулися деякі позитивні зрушення в промисловості та економіці України. Зросла потужність насамперед підприємств, що працювали на воєнні потреби -- Київського заводу «Арсенал», Луганського ливарного, Шосткинського порохового, Миколаївського суднобудівного та ін.

На Півдні України розпочалося будівництво залізниць. Першу в Криму і взагалі в Україні залізницю збудували в роки війни британці між Балаклавою і Севастополем, але після закінчення війни вона була ліквідована. Головним у суспільному житті держави після поразки у Кримській війні стала відміна 19 лютого 1861 р. кріпацтва, проведення у 60-70-х роках низки прогресивних реформ. Частково усе це позитивно позначилося на становищі українського народу...».

За переконанням цих учених: «Україна зазнала особливих тягот війни -- забезпечення військ продовольством та фуражем і доставка по бездоріжжю. Непомірні податки, рекрутські набори виснажували сільське господарство, південноукраїнським губерніям загрожували голод та епідемії, масові селянські заворушення на зразок «Київської козаччини».

Але український народ гідно поборов усі воєнні труднощі і зробив гідний внесок у завершення, хоча й не переможне, Кримської війни 1853-1856 рр.».

Як зображували Кримську війну 1853-1856 рр. митці другої половини ХІХ ст.?

Поразка імперії Романових у Кримській війні 1853-1856 рр. спричинила до серйозних змін у соціально-економічному, політичному та духовному розвитку України.

Ця військова невдача Росії примусила як еліту імперії, так і урядові кола усвідомити необхідність проведення ряду ліберальних реформ у Російській імперії -- в галузі судової, військової, освітньої сфер, а насамперед -- у скасуванні кріпосного права та заснуванні земств і міського самоврядування.

Саме тому тематика Кримської війни стала домінуючою у творчому доробку як вітчизняних представників мистецької богеми, так і інтелектуальної еліти.

Так, тема «селянство і Кримська війна» хвилювала багатьох письменників того часу. Т.Г. Шевченко, перебуваючи на засланні, відреагував на ці події по-своєму, і написав восьмирядковий вірш (1853), відредагований 1859 р. у Санкт-Петербурзі, що був відгуком на Кримську війну.

Мій боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувати

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!..

І знову потекла

Мужицька кров!

Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Так відреагував солдат-невольник Новопетровського укріплення Тарас Шевченко на початок Кримської війни у 1853 р. Поет вважав, що війна загальмує скасування кріпосного права. Однак, насправді, вона прискорила його скасування. Пантелеймон Куліш першим побачив магічну силу і містичну прозорливість Тарасових «плачів і пророкувань», яку він пояснював закодованою в його генах історичною пам'яттю, високою громадянською свідомістю, розумінням світової політики та інтуїтивним відчуттям своєї епохи. Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки -- «обраним», яких -- одиниці.

Невідомо, була ця експресивна довершена мініатюра самостійним твором, чи початком майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку поет дав черговій воєнній авантюрі ненависного йому царя Миколи І, а також апокаліптичне передчуття її ганебного кінця.

Події Кримської кампанії знайшли своє відображення і в образотворчому мистецтві. Вітчизняні майстри живопису неодноразово зверталися до воєнно-історичної теми часів Кримської війни 1853-1856 рр. Застосовуючи особистісно-психологічний підхід до аналізу минулого, відтворювали дійсність за допомогою образів, намагалися показати наочно той чи інший епізод бою або повсякденного життя в період війни. Завдяки їхній творчості наступні покоління отримали можливість краще уявити як важливі події, так і учасників минулих подій. Зображуючи події Кримської війни 18531856 рр., художники використовували батальний жанр образотворчого мистецтва (присвячений темам війни й воєнного життя). Першорядне значення в батальному жанрі займають сцени боїв, також і морських воєнних походів, як сучасних для художника, так і минулих часів, відтворені на панорамах, діорамах або звичайних картинах. Художники баталісти прагнули глибоко розкрити соціально-історичний зміст воєнних подій; показати найважливіші або типові моменти бою, що вимагало поєднувати батальний жанр з історичним. Досить часто у творах батального жанру зустрічаються й елементи побутового, адже поряд з воєнними подіями митці зображували сцени повсякденного життя армії та флоту в походах, казармах, таборах, намагалися передати стосунки й поведінку людей. В окремих картинах було використано елементи портретного жанру, що простежується в змалюванні психологічних і конкретних образів генералів і адміралів, рядових солдатів і матросів, пейзажного -- у зображенні природи, анімалістичного -- тварин, зокрема, кінноти, натюрморту -- зброї та інших атрибутів воєнного життя. Важливим для художників-баталістів було і знання уніформістики та предметів озброєння (ручної зброї, військової техніки, військового спорядження). Митці, які хотіли показати морський бій, поєднували в собі одночасно баталіста і мариніста.

Події Кримської війни 1853-1856 рр. знайшли своє відображення в картинах Р.К. Жуковського, І.К. Айвазовського, Б.П. Віллівальде, О.П. Боголюбова, К.М. Філіппова та ін. Справжньою перлиною художньої майстерності стала панорама «Оборона Севастополя 1854-55 рр.» художника-баталіста Ф.О. Рубо.

Ще на початку оборони Севастополя імператор Микола І «из особой милости к защитникам Севастополя» прислав із Петербурга художників, яким було доручено намалювати портрети героїв. Серед художників був Василь Федорович Тімм, який закінчив Петербурзьку Академію мистецтв і привертав до себе увагу чудовими роботами з військової тематики. Під час оборони Севастополя він зробив чимало замальовок, що дали змогу пізніше, більш точніше відтворити як військові події, так і людей, які брали у них участь.

В.Ф. Тімм отримав завдання намалювати портрет П.С. Нахімова. Адмірал і слухати не хотів: «Бога ради, які портрети? Що ми зробили? Одному богу відомо чим все це скінчиться. Нізащо не дозволяю. Не варто. А ось як закінчимо справу, проженемо ворога, приїду до Петербурга, сяду у вольтерівське крісло, -- тоді малюй, як хочеш». Художник наполягав, посилаючись на наказ імператора, однак П.С. Нахімов навідріз відмовився. Раптом його обличчя посвітлішало, і він сказав з якоюсь особливою інтонацією: «Ти з

Кошки... малюй портрети, а з мене не треба!». Художник все-таки намалював портрет П.С. Нахімова, вловивши момент, коли той деякий час стояв нерухомо при виході з церкви. Таким чином, внаслідок наполегливості художника В.Ф. Тімма, з'явився єдиний профільний портрет П.С. Нахімова, зроблений у Севастополі. А ми, завдячуючи П.С. Нахімову, який так цінував подвиг рядового матроса, і художнику В.Ф. Тімму, маємо єдине, справжнє, прижиттєве зображення нашого славного земляка, учасника тих героїчних подій. Пізніше портрет П. Кішки був розміщений у «Російському художньому листку», який видавав В.Ф. Тімм у 1851 р. До речі, В.Ф. Тімм був особисто знайомий з Т.Г. Шевченком. Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, вони разом працювали в майстерні Карла Брюллова. Крім того, В.Ф. Тімм є автор одного із останніх прижиттєвих портретів Т.Г. Шевченка.

Духом епічної героїки овіяні батальні картини основоположника вітчизняного мариністичного живопису І.К. Айвазовського. Під час війни він детально вивчив обставини Синопського бою за розповідями його учасників і написав дві картини, присвячені цим подіям: «Синопський бій 1853 р.» (денний варіант) та «Синопський бій 18 листопада 1853 р. Ніч після бою». У морських баталіях, сповнених героїчного пафосу, художник прославляє перемогу флоту, подвиги воєнних кораблів, героїзм російських моряків.

Свої твори І.К. Айвазовський присвятив обороні Севастополя. Перебуваючи під враженням оточеного міста, він пише картину «Облога Севастополя» (1854 р.): вхід до Севастополя перегороджено корпусами кораблів, видно верхівки щогл. Над містом клубочиться дим, нагадуючи про нещодавні вибухи. 5 листопада 1854 р. на Малаховому кургані був смертельно поранений адмірал В.О. Корнілов. 1893 р. І.К. Айвазовський створив картину «Малахів курган. Місце, де смертельно був поранений Корнілов». З висоти Малахова кургану відкривається панорама Севастополя. Вечоріє. Місто покрите легкою імлою. Далеко за морем заходить сонце. Його останні промені легенько торкаються дахів будинків. На першому плані -- пам'ятний знак -- хрест, викладений з ядер на місці смертельного поранення В.О. Корнілова. Біля пам'ятного знака два ветерани оборони Севастополя, які прийшли вшанувати пам'ять командира. Події Кримської війни 1853-1856 рр. відтворено й на інших полотнах І.К. Айвазовського, зокрема «Перехід росіян на північну сторону» (1855 р.), «Буря під Балаклавою» (1855 р.), «Взяття Севастополя» (1855 р.). Їх справедливо можна вважати літописом бойових операцій російського флоту в часи Кримської війни 1853-1856 рр. Серію морських батальних картин, присвячених Кримській війні 1853-1856 рр., на замовлення Головного морського штабу створив живописець О.П. Боголюбов. Працюючи над полотнами, художник узяв до уваги не лише розповіді свідків воєнних подій та плани боїв, а використав замальовки, виконані власноруч і привезені з Туреччини. Найвідоміші серед них -- «Бій пароплав фрегата «Володимир» з турецько-єгипетським воєнним пароплавом «Перваз-Бахрі» 5 листопада 1853 р.» (1850-ті рр.), «Дії пароплава «Колхіда» 1853 р.» (1854 р.), «Синопський бій 18 листопада 1853 р.» (1860 р.) та ін. Його полотна відзначаються точністю в зображенні деталей корабельного оснащення, достовірністю у відтворенні історичних подробиць.

Епізоди Кримської війни 1853-1856 рр. відтворено на картинах К.М. Філіпова; «Воєнна дорога між Сімферополем і Севастополем в 1855 р.» (1858 р.), за написання якої автор отримав велику золоту медаль, та «В оточеному Севастополі» (1862 р.). У батально-побутових картинах К.М. Філіпова показано витримку й героїзм мешканців міста, які вони виявляють, незважаючи на важкі випробування долі. Про героїчну оборону Севастополя виготовлено серію малюнків 1871-1872 рр., уміщену в «Севастопольському альбомі», над яким працювали І.М. Прянишников та В.Є. Маковський. Художники користувалися елементами різних жанрів живопису, зокрема історичного й батального. Альбом зі знімками було випущено згодом під назвою «Епізоди Севастопольського життя 1854-1855 року». Автори досить відповідально поставилися до роботи: ретельно вивчали фактичний матеріал, документи, фотографії, взяли до уваги розповіді свідків. Вагомий вплив на роботу художників над темою мали «Севастопольські оповідання» Л.М. Толстого. На малюнках відтворено епізоди життя захисників Севастополя. Героями виступають переважно прості люди -- рядові солдати й матроси. Не зображено самого бою, але вдало вибрано й змальовано ті моменти, в яких найповніше розкриваються найвищі людські якості оборонців: патріотизм, стійкість, мужність, людяність, співчуття, взаємодопомога.

Для альбому В.Є. Маковський написав двадцять одну роботу. Серед них «Смертельне поранення адмірала П.С. Нахімова 28 червня 1855 р.» (1872 р.), на якій зображено момент, коли пораненого П.С. Нахімова підтримують товариші по службі. Вони вражені від того, що сталося, і не думають про небезпеку, яка підстерігає з боку ворога. На їх обличчях глибока скорбота і біль утрати.

На іншій картині В.Є. Маковського «Подвиг матроса Гната Шевченка» (1871 р.) показано епізод, який відбувся 20 січня 1855 р. Коли ворога було витіснено з траншеї, французькі стрілки прицілились у лейтенанта М.О. Бирильова. Матрос 30-го флотського екіпажу Гнат Шевченко кинувся до командира і, затуливши його власним тілом від ворожої кулі, загинув смертю хоробрих. Так він врятував життя своєму командирові.

Герой оборони Севастополя Г. Шевченко був настільки популярним у Російській імперії, що громадськість розпочала збір коштів на спорудження йому пам'ятника. Відомий скульптор -- автор пам'ятників Богдану Хмельницькому в Києві та тисячоліттю Росії в Новгороді М.Й. Микешин зробив проект бюста Г. Шевченка. У 1874 р. він був відлитий у Миколаївському адміралтействі з гармат, захоплених під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Пам'ятник Г. Шевченку було встановлено в Миколаєві, а у 1902 р. -- перенесено у Севастополь. Він стояв біля казарм колишнього 30-го флотського екіпажу, де розпочав службу в 1850 р. Г. Шевченко. У 1918 р. революційні матроси-анархісти висадили в повітря пам'ятник герою Кримської війни.

Не менш популярним був і легендарний учасник Севастопольської оборони матрос П.М. Кішка. В.Є. Маковський на своїй картині «Матрос Кішка» зобразив як він безстрашно повзе до ворожих укріплень. Він неодноразово робив зухвалі вилазки у ворожий тил і повертався з полоненими та важливою інформацією про супротивника. Відзначався спритністю й відважністю. У Севастополі згодом йому було встановлено пам'ятник, який створили скульптори брати Й. та В. Кейдуки, архітектор -- В. Петропавловський і ще одне погруддя (в одній з ніш на будинку панорами «Оборона Севастополя 1854-1855 рр.»). На батьківщині -- в Ометинцях -- йому споруджено такий само пам'ятник, як і в Севастополі. Його портрет написав художник В.Тімм, приятель Т. Шевченка. На полотні панорами «Оборона Севастополя 18541855 рр.» він зображений у момент повернення з чергової вилазки разом із полоненим ним французьким солдатом.

В.Є. Маковський писав також епізоди з життя дітей, зокрема на картині «Хлопчик Піщенко» зображено Миколу Піщенка, сина матроса 37-го флотського екіпажу чорноморського флоту Тимофія Піщенка, що служив на батареї Г.М. Забудського поблизу 4-го бастіону. Незабаром він набув доброго досвіду в артилерійській стрільбі та прославився зірким оком і винятковою влучністю вогню.

До альбому ввійшли й такі картини В.Є. Маковського як «Відбиття штурму», «На бастіоні», «Допит полонених», «Затишшя на бастіоні», «Відправлення пораненого на перев'язувальний пункт», «Після інкерманського бою» та ін. І.М. Прянишников до альбому виконав вісімнадцять малюнків, до яких належать «Після бомбардування», «П.С. Нахімов 5 жовтня на батареї», «П.С. Нахімов у Севастополі», «Перевезення морського знаряддя на сухопутне укріплення» та ін.

Всесвітньо відомим твором батального живопису і монументальним пам'ятником героїзму захисників Севастополя в період Кримської війни 1853-1856 рр. стала панорама «Оборона Севастополя 1854-1855 рр.» автором якої є Ф.О. Рубо -- основоположник російського панорамного мистецтва, професор класу батального живопису Петербурзької Академії мистецтв. Розпочинаючи роботу над панорамою художник дослідив фактичний матеріал: документи, фото, літературні джерела, розповіді учасників та очевидців, ознайомився з місцями боїв. Події, зображені на панорамі, зокрема батальні сцени і героїчні будні, перегукуються з «Севастопольськими оповіданнями» Л.М. Толстого. В основу твору покладено найяскравіший епізод севастопольської епопеї -- бій на Малаховому кургані 6 (18) червня 1855 р. Величезне живописне полотно створювали в передмісті Мюнхена до п'ятдесятирічного ювілею оборони Севастополя -- 1905 р. Ф.О. Рубо допомагали художники-колеги та студенти Баварської академії мистецтв. Створення такої панорами вимагало від автора найвищого ступеня майстерності не лише в батальному жанрі -- умінні зобразити битву, що є вкрай складним завданням, але й історичному -- подати історично точну картину воєнних дій, портретному -- змалювати образи офіцерського, сержантського чи рядового складу армії і флоту, а також інших учасників оборони міста. Зображено адмірала П.С. Нахімова, Д.Севастопольську, М.І. Пирогова, матроса П. Кішку та ін. Головним героєм на панорамі виступає народ, саме його подвиг і прагнув прославити Ф.О. Рубо.

У картинах, присвячених періоду Кримської війни 1853-1856 рр., поєднуються батальний, історичний та побутовий жанри, що допомагало митцям показати жорстокість війни, безмежне страждання народу і його готовність до боротьби за свободу. Безперечно, що відтворюючи батальні картини, художники прагнули не лише реалістично розкрити соціальну природу війни й ролі в ній народу. Їхньою метою було викрити несправедливу й агресивну війну, прославити героїзм народу, виховувати громадянські патріотичні почуття.

Наостанок необхідно відмітити, що події Кримської війни 1853-1856 рр. дали поштовх до розвитку як вітчизняної прози та поезії, так і художнього мистецтва. Однак, якщо у віршах Т.Г. Шевченка лунає скорбота про початок нового людського кровопролиття, то переважна більшість художників тих часів у своїх роботах намагалися героїзувати учасників тих подій, прагнучи пробудити у глядачів відчуття патріотизму.

Чому Кримська війна 1853-1856 рр. стала явищем міжнародного суспільного життя?

Наймасштабнішою і найкривавішою з усіх російсько-турецьких війн ХІХ ст. стала Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. У ній брали участь не лише Османська і Російська імперії, а й Англія, Франція та Сардінське королівство, які були союзниками Туреччини. Інші великі європейські держави -- Австрія і Пруссія, хоча й не брали участі у бойових діях, але становили для Росії потенційну загрозу. Східна війна фактично стала своєрідним прологом світової війни. Раніше у будь-яких збройних конфліктах брали участь дві -- три держави, а в Східній -- більше 20 (якщо рахувати сучасні незалежні держави).

Царська Росія, що придушила ряд національних рухів у Європі, виношувала плани війни з Туреччиною і готувалася до неї. Ці дії Російської імперії мали серйозні причини. З 1817 по 1864 рр. точилася багаторічна війна з горцями за приєднання Північного Кавказу до Росії. На початку 50-х років XIX ст. Туреччина почала суттєво допомагати Шамілю у спільній боротьбі проти росіян. Микола І, який правив Російською імперією впродовж 30 років і успішно використовував армію для придушення революційних виступів не лише у своїй державі, а й за кордоном, здобував перемоги у війні зі своїм південним сусідом -- Портою і втратив притаманну йому обережність, стриманість, почуття відповідальності і т. ін.

Російська дипломатія ще до початку бойових дій зазнала поразки, оскільки не змогла заздалегідь визначити у війні із султанською імперією своїх ворогів та союзників, оцінити ставлення європейської громадськості до Російської імперії, об'єктивно визначити її техніко-економічну відсталість, стан боєздатності армії та флоту в нових умовах.

Якщо порівнювати армії Російської та Османської імперій, то перша була в багатьох відношеннях сильнішою. Російська армія налічувала на початку 50-х років XIX ст. 1,4 млн солдат та офіцерів, але значна частина їх постійно перебувала на Кавказі, де вела бойові дії з повстанцями Шаміля, та в Польщі з метою відбити в разі необхідності напад західноєвропейських держав. Чорноморський флот (до складу якого входила Дунайська флотилія) мав майже 100 бойових кораблів і кілька десятків допоміжних суден, із них 30 пароплавів. Готуючись до війни з Туреччиною, Микола І допускав, що, можливо, у неї з'являться союзники з числа провідних європейських держав, насамперед Франції. Вони зможуть увійти у Чорне море через Дарданелли і Босфор, звідки зроблять висадку своїх військ на російській території. Щоб перешкодити цьому, Микола І найбільш доцільним вважав висадити десант на берегах Босфору, захопити Константинополь, від 30 до 40% мешканців якого становили християни. У процесі бойових дій вони могли б надати допомогу росіянам. У грудні 1852 р. Микола І розробив план такої операції. Основою десанту були 13-та піхотна дивізія, що дислокувалась у Севастополі, та 14-та -- в Одесі. На кораблях Чорноморського флоту ці війська мали б бути доставлені на береги Босфору, де в разі неспроможності взяти штурмом Константинополь, триматися там тривалий час і не дати можливості іноземним суднам увійти у Чорне море.

...

Подобные документы

  • Козацтво як яскрава сторінка української історії. Дунайська кампанія 1853-1854 рр., участь в сутичках Дунайської та Кримської кампаній козацьких формувань Чорноморського та Донського військ. Тактика та способи ведення бою. Кримський театр воєнних дій.

    курсовая работа [197,1 K], добавлен 07.09.2012

  • История и причины начала Крымской войны. Оборона Севастополя, организаторы обороны: Корнилов, Нахимов и Тотлебен. Падение Севастополя и историческое значение севастопольской обороны 1854-1855 годов. Подписание мирного договора в Париже 1856 года.

    реферат [19,9 K], добавлен 31.05.2010

  • Историографическая база для изучения Крымской войны (1853-1856 гг.). Обострение восточного вопроса, предпосылки Крымской войны. Провокационные действия правительств Англии и Франции. Военные действия 1853-1854 гг. Оборона Севастополя и парижский мир.

    курсовая работа [118,6 K], добавлен 23.03.2014

  • Поразка Росії у Кримській війні. Реформа 1861 року. Скасування кріпосного права. Особливості аграрної реформи. Міська реформа 1870 року. Судова реформа 1864 року. Зміни у складі населення. Формування національної інтелігенції. Інтерес до марксизму.

    презентация [3,4 M], добавлен 19.04.2015

  • Дослідження історії українсько-польського співжиття у 20-30-і роки XX століття. Форми насильницької асиміляції, ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель, нищення пам'яток історії і культури.

    реферат [30,2 K], добавлен 24.05.2010

  • Розвиток Криму як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря. Зміни етнонаціонального комплексу півострова. Наслідки включення Криму до складу російської імперії. Демографічна політика імперії в Криму.

    реферат [75,0 K], добавлен 07.08.2017

  • Політична ситуація в Європі в ХVIII-ХІХ століттях. Французький історик Ж. Жорес про страту Людовика XVI. Антинаполеонівські (антифранцузькі) коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії. Характеристика головних умов Тільзітського миру.

    контрольная работа [29,7 K], добавлен 13.05.2010

  • Вивчення передумов і наслідків революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, яка внесла докорінні зміни не лише в політичний, економічний, культурний розвиток Австрійської імперії, а й змінила всю тодішню Європу. Участь слов'янських народів в революції.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 19.09.2010

  • Політично-державницькі прагнення українців як найважливіший консолідуючий чинник громадянського суспільства в Україні. Осередки київських козаків - одні з перших вільнокозачих підрозділів, які здійснювали антибільшовицькі заклики у 1917-1918 роках.

    статья [14,3 K], добавлен 14.08.2017

  • Сформування жіночих авіаційних полків ВПС Червоної Армії. Перший бойовий виліт. Використання літаків У-2 (По-2). Участь "Нічних відьом" в битвах за Кавказ, звільнення Криму, Польщі та Білорусії. Постачання боєприпасів і продовольства радянським солдатам.

    презентация [837,5 K], добавлен 07.11.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.