Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.

Турецька армія могла поставити під рушницю 400 тис. солдат і офіцерів, які практично становили 2 армії на різних континентах світу -- в Європі (Балкани) та Азії (Кавказький регіон). Військово-морський флот Порти налічував бойових кораблів (крім допоміжних суден) -- 37 парусних і 6 пароплавів. Озброєння військ Порти було застарілим -- гладкостволі рушниці, але з початком Кримської війни англійці забезпечили їх далекобійними гвинтівками з нарізними стволами. Це дало змогу озброїти ними четверту частину регулярної турецької армії. Суттєву допомогу Туреччині надали Англія та Франція в озброєнні її військ сучасними гарматами і взагалі усім спорядженням.

Приводом для війни Росії й Туреччини став конфлікт між православним і католицьким духівництвом за право володіти «святими місцями» -- ключем від Віфлеємської печери, ремонтувати купол храму Гроба Господнього та ін., які знаходились у Палестині, що була підпорядкована Османській імперії. Православних підтримувала Росія, а католиків пів-Європи на чолі із Францією. Наполеон III, будучи президентом Французької республіки, 2 грудня 1851 р. здійснив державний переворот і рівно через рік за допомогою плебісциту проголосив Францію Другою імперією, а себе -- наступником Наполеона Бонапарта. Нового імператора масово підтримали католики, і Наполеон III, дякуючи їм за це, наполегливо відстоював їх права на Гроб Господній.

Завзято боровся за цю досить незначну для середини XIX ст. релігійну акцію Наполеон III ще з однієї причини. Микола І доручив міністру закордонних справ К.В. Нессельроде надіслати вітальну телеграму Луї Наполеону. Але підстаркуватий сановник переплутав текст, у результаті чого вийшло, що Микола І не визнав Наполеона III французьким імператором і зробив це в образливій формі. Тому Наполеон III рішуче пішов на конфронтацію з Росією на Близькому Сході, щоб потішити ображене самолюбство. До того ж, Микола І в очах європейців, починаючи від революціонерів і до лібералів, був утіленням реакційної та агресивної політики (варто згадати придушення революції і національно-визвольних рухів в Угорщині, Польщі, Дунайських князівствах і т. д.). Тому будь-які акції проти Російської імперії з боку європейських держав у 40-50-х роках XIX ст. викликали радість і підтримку «освіченої публіки» -- від лібералів до соціалістів.

Микола І та його оточення не розуміли цього і продовжували свою агресивну зовнішню політику, не звертаючи ніякої уваги на ті зміни, що відбувалися на міжнародній арені. Російський імператор і його уряд відвертого ворога вбачали в Османській імперії та ще, можливо, у Франції, але вірити в це цар і його найвищі сановники не хотіли. Англію, Австрію, Пруссію й інші держави за будь-яких обставин вважали нейтральними.

Росія не знала у XIX ст. військових поразок, і царизм був упевнений у своїй могутності й непереможності. 16 лютого 1853 р. у Константинополь на фрегаті «Громоносець» прибув надзвичайний царський посол князь О.С. Меншиков. Цей візит був забарвлений демонстрацією військової сили Росії. 24 лютого Меншиков удостоївся аудієнції султана Абдул-Меджида, під час якої передав йому власноручно написаного Миколою І листа. У ньому російський імператор пропонував турецькому султану підписати конвенцію про статус православної церкви у Палестині та Сирії. Крім того, цар доручив Меншикову запропонувати султану укласти Туреччині й Росії оборонний союз проти Франції.

Османська імперія розуміла, що погодитися на першу пропозицію Росії -- доручити їй взяти під свою опіку православне населення, яке знаходилося на території Порти, це б означало відверте втручання північного сусіда у внутрішні справи Туреччини. Укладення останньою будь-яких оборонних союзів із Росією проти наймогутніших європейських держав загрожувало війною з ними, а ще реальніше -- втратою союзників у війні з Російською імперією, яка рано чи пізно стане реальністю. Турецький султан нічого не відповідав князю Меншикову, знаючи заяву французького посла в Порті де Лакура від 22 березня 1853 р., що, коли російський флот у Севастополі почне просуватися до Туреччини чи її володінь у басейні Чорного моря, то це може призвести до оголошення Францією війни Росії.

О. Меншиков, який був фактично не дипломатом, а державним і військовим діячем Росії -- адміралом та генерал-ад'ютантом, 17 травня 1853 р. пред'явив Туреччині ультиматум про негайне укладення конвенції щодо спільного нагляду за становищем греко-православної церкви і православного населення у залежних від Порти країнах Близького Сходу. Питання про статус проток Босфору й Дарданелл російською стороною не порушувалося. Не дочекавшись відповіді на ультиматум, О. Меншиков 2 червня 1853 р. залишив Константинополь. Микола І був переконаний у боєздатності своєї армії й флоту та взагалі у могутності Російської імперії. Крім того, цар розраховував на австрійського імператора Франца-Йосифа, якого він врятував від революції 1849 р. Тому без будь-яких вагань Микола І оголосив маніфест про введення на територію Дунайських князівств російських військ під командуванням генерала від артилерії М.Д. Горчакова. 21 червня авангард росіян на чолі з генерал-ад'ютантом І.Р. Анрепом без оголошення війни форсував р. Прут упродовж трьох тижнів. Російські загони зайняли Молдову та Валахію.

Головним театром бойових дій із турками росіяни все ж вважали Кавказ. Тому 13 вересня 1853 р. Микола І наказав передислокувати із Севастополя в Сухумі 13-у піхотну дивізію. Севастопольський гарнізон зменшився у 4 рази і налічував близько 4 тис. солдат та офіцерів. Щоправда, у резерві перебувало ще 30 тис. матросів, які на той час несли службу на кораблях Чорноморського флоту. Переправлена із Севастополя на Кавказ 13-та піхотна дивізія відіграла важливу роль у відбитті наступу турецьких військ на

Тифліс. Тим часом на правому березі Дунаю турки зосередили армію в кількості 120 тис. осіб. 14 вересня турецький султан Абдул-Меджид оголосив Миколі І ультиматум: протягом 15 днів вивести росіян із Дунайських князівств. Коли ж росіяни проігнорували його, Туреччина оголосила 4 жовтня 1853 р. війну Росії.

Через чотири дні англійська і французька ескадри бойових кораблів увійшли в Дарданелли. Бойові дії між турецькими й російськими військами велися на Кавказі, в районі Дунаю і на Чорному морі, і зрозуміло, не заради захисту 10 млн православних мешканців Палестини та Сирії, які входили до складу Порти. Російські пароплави виходили із Севастополя й курсували по морських просторах, захоплюючи турецькі кораблі. Щоб переправити на Кавказ 10 тис. турецьких солдатів та офіцерів, у Синопську бухту було направлено з Константинополя ескадру із 16 кораблів. Із Севастополя у Синоп вийшла російська ескадра у складі 8 вітрильників під командуванням віцеадмірала П.С. Нахімова, котра заблокувала турецькі судна у Синопі й розпочала бій. На допомогу Нахімову підійшла ескадра Корнилова. У ході морського бою від шаленого артилерійського вогню згорів не лише Синоп, а й усі турецькі судна.

Уся Російська імперія відзначала Синопську перемогу. Насправді ж вона дала поштовх до розв'язання Кримської війни. Франція і загалом уся Європа вирішили за допомогою цієї війни раз і назавжди покінчити з гегемонією Росії в Туреччині і ліквідувати загрозу з боку царизму для Балкан та західноєвропейських країн.

22 грудня 1853 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. Через три дні англійський пароплав «Ретрібюшен» підійшов до Севастополя і заявив командиру порту, що для уникнення війни між Росією та Англією і Францією російські кораблі не повинні виходити в море і нападати на турецькі судна. А тим часом під прикриттям французьких і англійських кораблів 5 турецьких пароплавів перекинули на Кавказ 6-тисячний десант, озброєння і боєприпаси. Російська імперія була приречена на поразку. Незважаючи на це, 9 лютого 1854 р. вона оголосила війну Англії та Франції, морські сили яких знаходились у Варні. 15 березня 1854 р. Англія і Франція офіційно оголосили війну Росії.

10 квітня союзний флот піддав Одесу бомбардуванню з досить далекої відстані. Згодом, постоявши майже тиждень на рейді, попрямував у напрямку до Севастополя. Перші сутички між росіянами і союзницькими силами ще не були справжньою війною, до якої готувалися ворогуючі сторони. Найбільш вороже налаштована Франція налічувала в мирний час у своїй армії до 350 тис. чол., а у разі війни могла збільшити її до 540 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 383 тис. піхотинців, 86 тис. кавалеристів і понад 70 тис. артилеристів та саперів.

Напередодні війни в англійській армії налічувалося 150 тис. чол. -- 120 тис. піхоти, 10 тис. кавалеристів і 20 тис. артилеристів і 25 саперів. Комплектувалася вона за рахунок найманців, які не відзначалися особливою підготовкою та дисципліною. Основу бойової могутності Англії становили військово-морські сили, в лавах яких налічувалося 150 пароплавів.

Морські битви, а точніше, спроби атакувати морські бази або просто бомбардувати порти й укріплення на Чорному, Балтійському, Білому, Баренцевому морях і навіть на Тихому океані, куди сягав англо-французький флот, не давали союзникам ніяких результатів. Улітку 1854 р. англо-франко-турецькі війська вирішили сконцентрувати основні бойові дії на Чорному морі, в основному в Криму. Влітку 1854 р. у Варні (Болгарія) було зосереджено експедиційні сили. Вони не хотіли допомагати туркам у бойових діях із росіянами в Дунайських князівствах. До того ж у їхніх військах спалахнула епідемія холери.

Російське командування не хотіло вести бої з турецькими військами та ще й з їхніми союзниками -- англо-французьким корпусом і, можливо, з австрійською армією, яка зосередила 50 тис. солдат і офіцерів у Галичині та Трансільванії. 31 липня 1854 р. росіяни евакуювали з Дунайських князівств свої війська, де їх, згідно з договором із Портою, замінили австрійці. Командування англо-французького корпусу прагнуло якомога швидше залишити охоплену холерою Варну і висадитися у Криму.

Перекинення англійських і французьких військ чисельністю 62 тис. чол. із Варни у Крим почалося у другій половині серпня 1854 р. Після висадки в районі Євпаторії союзники почали просуватися до Севастополя двома колонами. 8 вересня російська армія чисельністю 36 400 чол. зайняла оборону на р. Альмі.

Російські війська здобували перевагу спочатку лише у багнетних боях, яких пізніше союзницькі війська почали уникати, застосовуючи нову зброю. Зрозумівши, що битва на р. Альмі програна, О. Меншиков віддав наказ своїм військам відступати до р. Качі, а потім до Бахчисарая. Щоб надійно захистити місто з моря, О. Меншиков наказав 10 вересня затопити у Севастопольській бухті найстаріші парусні кораблі Чорноморського флоту і в такий спосіб перекрити вхід до неї ворожих пароплавів. 13 вересня 1854 р. у Севастополі було оголошено стан облоги. Саме з цього дня ведеться відлік 349-денної героїчної оборони міста.

Найбільш героїчною сторінкою в історії Кримської війни була оборона Севастополя. Англо-французькі війська оточили місто кільцем траншей і розпочали бомбардування росіян із корабельних та облогових гармат. Загалом за період оборони міста було здійснено 6 масових артилерійських обстрілів Севастополя. У перший день обстрілу був смертельно поранений В. Корнілов і оборону Севастополя очолив П. Нахімов, який також дістав поранення.

Щоб послабити натиск ворога на місто, О. Меншиков вирішив завдати удару по англійській морській базі у Балаклаві з району Бахчисарая. Однак він не ввів у бій війська, що стояли біля Бахчисарая, і практично ця битва не дала особливих результатів. Аналогічні наслідки мав і російський наступ на Інкерман. Головного удару було завдано британцям. Бойові дії тривали цілий день. Росіяни втратили 12 тис, а союзники (переважно британці) -- 3,3 тис. чол. Після невдачі під Інкерманом О.Меншиков припинив активні спроби росіян завдати ворогові поразки, а останні активізували свої дії з метою взяття Севастополя.

Союзна армія набагато краще забезпечувалась усім необхідним -- зброєю, боєприпасами, продовольством, обмундируванням тощо. Це здійснювалося за рахунок того, що у західноєвропейських державах була розвинута мережа залізниць, по яких у морські порти доставляли вантажі, які потім пароплавами відправлялись у Крим. У Російській імперії в південних регіонах взагалі не було залізниць, а розбиті шосейні дороги були прокладені лише до Харкова.

Кримська війна увійшла в історію як війна, в якій вперше брали участь жінки -- медичні сестри. Першими сестрами милосердя були дружини та сестри захисників Севастополя. Матроська сирота Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, з власної ініціативи вирушила із російськими військами на р. Альма, де відбулася перша грандіозна битва на Кримському півострові. Там вона надавала посильну допомогу пораненим солдатам. Коли почалася облога Севастополя, з Петербурга сюди прибули медсестри з Хрестовоздвиженської общини. Приклад російських сестер милосердя, серед яких було багато українок, поширився на інші воюючі країни. Першими до Криму приїхали медсестри з Англії. Після Кримської війни участь жінок у збройних конфліктах стала традиційною.

У січні 1855 р. у російських військах у Криму вже налічувалося понад 100 тис. солдатів та офіцерів. Микола І наказав О. Меншикову активно діяти проти ворога. Цар не вірив у перемогу росіян і навіть був переконаний, що найближчим часом союзники захоплять Кримський півострів. Тим часом адмірал Меншиков наказав генерал-лейтенанту С.О. Хрульову атакувати Євпаторію 19-тисячним загоном. 5 лютого російські війська пішли на штурм фортеці, але, дійшовши до перших укріплень, зрозуміли, що штурмувати місто безрезультатно. Генерал дав команду російським військам відступити. Це була остання бойова операція О. Меншикова і Миколи І у цій війні.

18 лютого 1855 р. Микола І досить несподівано помер. Це породило чутки про його самогубство в момент розпачу з приводу цілковитого провалу своєї зовнішньої політики та військових невдач. 28 березня 1855 р. союзники знову почали бомбардування Севастополя. Бойові дії тривали 10 днів. Проаналізувавши ситуацію, вони вирішили не штурмувати морську фортецю, а продовжувати її облогу. Оскільки сил в експедиційного корпусу було мало, англійці та французи вирішили залучити до участі у Кримській війні Сардінське королівство.

Кожна із воюючих сторін застосовувала свої форми і методи ведення бою. Англія і Франція вели колоніальні війни в Африці й Азії, де супротивник був набагато слабшим від їх армій. Тому вони хотіли здобувати перемогу над збройними силами міцної держави, якою була Росія. Але й росіяни здобували перемоги не дуже гучні над польськими повстанцями, угорськими революціонерами, не дуже сильною турецькою армією та епізодичні успіхи у безкінечних сутичках із горцями на Кавказі. Під час оборони міста, головним центром став Малахів курган, де 28 червня 1855 р. в одному з боїв на Корніловському бастіоні був смертельно поранений П. Нахімов.

Оборону міста очолив адмірал В.І. Істомін. Севастопольська епопея почала викликати незадоволення практично в усіх країнах, які входили до союзницької коаліції. Британців і французів дратували їх великі військові втрати не стільки від бойових дій, скільки від хвороб та епідемій. Невдоволення турків було очевидним, тому що їх країна стала перевалочним пунктом для союзних військ і фактично їх величезним госпіталем.

Починаючи із 1855 p., стало зрозуміло, як і на чию користь закінчиться ця «дивна» війна. Російське керівництво ніяких заходів щодо захисту Кримського півострова не вживало. За два роки воєнних дій не було зроблено нічого, щоб захистити вхід у Керченську протоку. 12 травня 1855 р. союзницький флот підійшов до Керчі і без будь-яких перешкод увійшов в Азовське море. Обстрілявши беззахисні міста Бердянськ, Маріуполь, Таганрог, Генічеськ союзники залишили у Керчі полк англійців і полк французів та усіх турків, які були на їх кораблях, і повернулися до Севастополя. Тут тривали бої, які набували уже нових форм -- крім бомбардування морської бази, союзники (насамперед французи) почали вже штурмувати оборонні рубежі. Захисники Севастополя зазнавали великих втрат -- понад 17 тис. осіб загинули у травні, 11 тис. -- у червні, 8,5 тис. -- у липні.

Олександр II вимагав від нового командуючого Кримською армією М.Д. Горчакова «здійснити щось рішуче, щоб покласти край цій жахливій війні». Горчаков вирішив дати 4 серпня бій союзникам у долині Чорної річки. Але, втративши 8 тис. чол., відступив. 5 серпня англо-французькі війська розпочали потужний артобстріл Севастополя. Не змогли захистити місто ані пластуни Чорноморського козацького війська, ані солдати і матроси, які 11 місяців утримували цю морську фортецю, що відбивала головні удари союзників у цій війні, ані Е.І. Тотлебен, який керував облоговими роботами.

Це була агонія оборони Севастополя. З 5 по 23 серпня було вбито й поранено 12,5 тис. чол. 27 серпня почався вирішальний штурм французами Малахового кургану, який час від часу змінювався ураганним артилерійським вогнем. За один день росіяни втратили убитими й пораненими майже 13 тис. чол., або 26,5% особового складу гарнізону. Французи захопили Малахів курган (у російській воєнній та історичній літературі зазначалося, що це зробили англійці). М.Д. Горчаков віддав наказ військам залишити місто, висадивши у повітря бастіони й укріплення, що уціліли, та потопивши кораблі, які ще залишалися.

За 349 днів оборони Севастополя росіяни втратили 128 тис. чол. убитими, 8,5 тис. померли від хвороб. Втрати Англії і Франції становили 71 тис. військових. Союзники випустили по Севастополю 1 млн 350 тис. снарядів, а французи -- понад 26 млн патронів.

30 серпня союзники увійшли у Севастополь. У середині жовтня 1855 р. союзний флот повернувся в Балаклаву та Камишову бухту, залишивши біля Кінбурна три свої броненосці, а у самій фортеці -- невеликий гарнізон. На цьому Кримська війна фактично завершилась.

Англія і Франція виконали задумане: не дали змоги Росії перемогти у цій війні, оскільки це означало б загибель демократії та прогресу в усій Європі. Розуміння цього робило Кримську війну популярною серед широкої громадськості європейських держав, які боялися Росії, пам'ятали її недавні розправи з Польщею та Угорщиною, і ненависть до її царизму була щиросердечною і безкорисливою. Водночас між Англією і Францією точилася прихована боротьба за першість у Європі та й узагалі в усьому світі. Для рівноваги між ними потрібна була, хоча й не така могутня, як за часів Миколи І, Російська імперія.

Росія, зрозумівши безперспективність Кримської війни, погодилася на капітуляцію. Поставити Російську імперію на значно нижчий рівень у політичному і військовому становищі в Європі мало підписання мирного договору на умовах, продиктованих переможцями -- Англією та Францією. Після тривалої дипломатичної боротьби на спеціально скликаному в Парижі конгресі 18(30) березня 1856 р. було підписано мирний трактат. Російська імперія повернула Порті захоплений на Кавказі Карс, а сама отримала захоплені союзниками в Криму міста Севастополь, Керч, Балаклаву, Євпаторію, Кінбурн та ін. Росія відмовилася від своїх прагнень опікати християн Османської імперії, поступилася на користь Молдови Південною Бессарабією тощо. Англія і Франція змусили Росію й Туреччину не відновлювати на Чорному морі військового флоту (їм дозволялося мати лише по 10 легких військових кораблів), не споруджувати на узбережжі укріплень, арсеналів і т. ін. Україна, на території якої фактично велися основні бойові дії, а її народ виніс основний тягар війни, зазнала значних матеріальних і людських втрат (лише під час оборони Севастополя у сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тис. українців).

Чому першою в Україні можна вважати британську залізницю Балаклава-Севастополь?

Проблема початку розбудови залізничної мережі на теренах українських земель здавна привертала увагу істориків і не лише їх. На жаль, більшість авторів (дореволюційних, радянських та й сучасних) залишили поза своєю увагою прокладання англійцями першої в Україні залізниці на Кримському півострові сполученням Балаклава--Севастополь під час Кримської (Східної) війни 1853-1856 рр. Лише після здобуття Україною незалежності відомі вітчизняні дослідники В. Волковинський, О. Реєнт та В. Іванов у своїх працях звернули увагу на тому, що окупаційні війська союзників під час висадки і перебування в Криму наряду з іншими технічними новаціями забезпечувались ще й залізничним сполученням.

Необхідно вказати, що російські джерела нічого не повідомляють про ставлення росіян до прокладання англійської залізниці. Як стверджує В. Іванов, лише в газеті «Російський інвалід» за 17 лютого 1855 р. з'явилося повідомлення про те, що англійці збираються будувати залізницю в Балаклаві. Рішення будувати дорогу було прийнято не відразу, воно мало багато опонентів. Британські противники будівництва дороги стверджували, що росіяни ніколи не дозволять завершити цю роботу, що її сполучення постійно буде перериватися і сповільнюватися частими нападами, люди будуть виснажені, а багато будівельників потраплять у полон. Місцевість також не підходила для будівництва залізниці -- ухили були надто крутими, а ґрунт занадто підступним. До того ж сильні дощі, як було відомо англійцям, заливали Крим восени, або взагалі не дозволять побудувати дорогу, або зроблять її непридатною.

Досвід прокладення залізничного полотна по пересіченій місцевості у Криму вже був і у росіян. У 1840 р. Севастопольська інженерна команда розвідала на схилах Кілен-балки породи вапняку, більш щільного, ніж інкерманський. Тоді ж було прокладено спеціальну самокатну залізницю від кар'єру до причалу в Кіленбалочній бухті, по якій рухалися дерев'яні вантажні платформи за допомогою канатів. У 1843 р. з'явилася залізниця і в Інкермані. Для підвезення каменю від каменоломень, що знаходилися в Каменоломному яру, до пристані було прокладено вантажну залізну дорогу на кінній тязі.

Переважна більшість громадськості Британії схилялась до думки, що побудувати залізницю на території країни, з якою воює Англія, і, тим більше в передгірській місцевості, було справою дуже ризикованою. Та все ж англійський уряд з першого погляду оцінив величезні переваги майбутньої залізниці й одразу ж із задоволенням прийняв пропозицію панів Пето, Беттса і Брессі. Ці джентльмени вже були широко відомі гігантськими масштабами проведення аналогічних робіт у різних частинах світу. Вони запропонували прокласти залізничну колію від Балаклави до штабу союзників і різних ділянок фронту. Крім того, вони відмовилися від отримання будь-якої грошової вигоди з цієї угоди, попросивши у держави лише відшкодувати реальні витрати.

8 лютого 1855 р. було розпочато будівництво залізниці у виноградниках поблизу Балаклави. На будівництві залізниці у якості робочої сили британці задіяли 150 солдатів 14-го і 89-го полків під керівництвом цивільного інженера. З Константинополя очікувалося прибуття кількох сотень хорватів, а з Англії 19 січня корабель «Леді Еліс» привіз першу партію робітників з головним інженером Джеймсом Бетті. Сер Мортон Пето і його колеги самі набрали команду робітників, включаючи велику групу гігантів, відомих як «Navvies», для яких був організований окремий Комісаріат, повністю незалежний від уряду. Пето, Беттс і Брессі самі зафрахтували в Англії кораблі і перевезли в Балаклаву всі необхідні матеріали. До складу вантажу входили 1800 тонн рейок, 6000 шпал, 300 тонн дощок, два локомотиви і навіть машина для забивання паль. У розібраному вигляді з Англії була привезена і ціла пристань.

Керував будівництвом дороги член конгресу Вільям Мурдо, який 26 лютого 1855 р. прибув до Скутарі, щоб організувати наземні транспортні підрозділи. Їх основу складали коні та мули, котрі були придбані майором Феллоусом, який для цього на початку лютого спеціально приїхав з Балаклави. Майор особисто перевіряв усіх мулів і в'ючних тварин. На роботу приймалися лише молоді люди, котрі відрізнялися значною силою і витривалістю.

Роботи по прокладенню залізниці здійснювалися цілодобово. Нічна праця освітлювалась за допомогою особливих жаровень, влаштованих на високих підставках. Технічне керівництво здійснювали головний інженер і три його помічники. Загальне керівництво здійснював головний адміністратор, у розпорядженні якого було три помічника і один касир. Крім того, при експедиції були лікар і три фельдшери. Весь управлінський апарат експедиції включав в себе 14 осіб, що становило лише 2,8% від загальної кількості найманих робітників.

Компанія обставила справу так, що будівельники на прокладанні залізниці могли працювати за будь-якої погоди. Крім того, для робітників видавався спецодяг, діяла переносна кухня на 6 чоловік. Для проживання і відпочинку був виділений намет з вологотривкої тканини на 40 осіб. Лише добова порція рому -- 1/3 пляшки на людину -- не задовольняла робітників. На цьому ґрунті виникали непорозуміння. Робітники були розділені на групи по 60 чоловік. Вдень половина робітників вкладала шпали та рейки, а вночі інша частина будівельників засипала їх баластом з каменю та землі. На початку лютого на набережній Балаклави, де починалася дорога, було прокладено 50 ярдів рейкового шляху. Крім того, було підготовлено велику ділянку для вкладання рейок до церкви Кади-Коя.

За добу будівельники прокладали 1/4 милі шляху (400-500 м). Сюди ж входило спорудження невеликих мостів, насипів та виїмок для вирівнювання залізничного полотна. Темп виконання робіт по спорудженню залізниці був дуже високий. Про це свідчить той факт, що коли ввечері з корабля на набережну було вивантажено машину для забивання паль, то до ранку її по частинах доставили до місця, де будувався міст, і підготували до роботи. До вечора наступного дня всі палі були забиті, спорудження мосту закінчено, а рейковий шлях було прокладено на 100 ярдів. До 13 лютого шлях був прокладений до позначки в 300 ярдів від Балаклави. 19 лютого -- до Кади-Коя.

23 лютого по залізниці кіньми було перевезено перший вантаж від Балаклави до Кади-Коя. До початку березня дорога була доведена до станції за горою. До 26 березня рейки були укладені аж до головної квартири англійців, що знаходилася за 4,5 милі від Балаклави. За твердженням В. Волковинського та О. Реєнта, будівництво залізниці завершили за 7 тижнів -- до 26 березня 1855 р. Залізниця, починаючи з «Генерального двору», проходила вздовж західного берега Балаклавської бухти і до Алмазної пристані на східному березі, потім подвійна колія йшла до Кади-Коя, повертала ліворуч на північ, тяглася до перехрестя ґрунтових доріг (де зараз 10-й кілометр балаклавського шосе), проходила повз хутір генерала Бранера і досягала Воронцовського шосе (стара Ялтинська дорога).

У квітні залізнична лінія вже доходила до передових позицій британців. По ній інтенсивно доставлялися до траншей союзників під час другого бомбардування всі необхідні військові припаси. На квітень 1855 р. союзники призначили початок нового бомбардування Севастополя. Для підвезення снарядів і військового спорядження до батарей і дивізіонів, котрі розташовувались на плато між Сапун-горою і Хомутовою балкою, наприкінці березня прискореним методом стали продовжувати прокладати полотно залізниці.

Традиційно вважалося, що довжина дороги становила 7 миль, тобто 11 км. На думку британського військового дослідника-інженера Брайена Кука, разом з відгалуженнями довжина залізниці становила близько 14 миль (22,5 км), а з урахуванням поворотів, роз'їздів і запасних шляхів загальна довжина залізничних колій досягала 20 миль (32 км). До кінця 1855 р. від основної лінії на плато Сапун-гори, правіше головної квартири англійської армії, були побудовані гілки до позицій 1-ї, 3-ї і Легкої дивізій, а до початку вересня 1855 р. -- до сардинського табору поблизу гори Гасфорта.

На плато в районі хутора Лукомського дорога розгалужувалася. Головна її гілка довжиною в 1 милю йшла до Воронцовської дороги, інша гілка йшла на захід до 3 і 4 дивізіонів і облогових батарей. Новоспоруджена ділянка обслуговувала друге бомбардування міста 9-19 квітня. На ділянці від стаціонарних паровозів вгору вагони також тягнули коні й мули. Їх же тягловою силою користувалися і на самому плато. Перевезення снарядів розпочалося в квітні, що дозволило союзникам забезпечити безперебійне бомбардування Севастополя. Щодня в квітні сюди перевозилося до 110 тонн вантажів.

Велика частина міцно підкованих коней ваговозів була привезена з Англії. Кожний такий англійський кінь заміняв три турецьких чи чорноморських. Але незабаром досвід переконав, що мулів легше навчити певних дій, необхідних для прибирання шпал та приведення залізничного поїзда в рух.

Цих тварин стали доставляли з Туреччини і використовувати досить інтенсивно. Вагонетки з вантажами мули і коні рухали зі швидкістю 20 миль (приблизно 32 км) на годину.

Очевидець тих подій англієць Тейлор 21-го лютого про це записав так: «Увечері піднявся на борт «Trent», як тільки всі мули були завантажені. На кораблі панував великий безлад через мулів, погоничів і вантаж. Нічого ще не було розставлено по місцях. ...Приблизно в 11 ми відпливли. Наш вантаж складався, зокрема, з 2 коней. Один з них призначався персонально для лорда Раглана від турецького Паші, який заявив, що не візьме грошей, тому що «один паша не повинен отримувати гроші від іншого паші». На борту були 320 мулів, 320 в'ючних сідел, 3200 підків, 25 600 цвяхів для підків. На судні знаходилися 133 погоничі мулів, ковалів та майстрів сідел. Також було завантажено 768 мішків ячменю, 759 мішків різаної соломи ...».

Використання локомотивів нерідко ставало неможливим через значну крутизну схилів. Тоді могутні ломові коні тягли поїзди вгору. Там, де ухил був не по силам цим тваринам, на зміну приходили стаціонарні двигуни, забезпечені приводним тросом. Зворотно платформи спускалися за інерцією. У червні 1855 р. під час нового бомбардування Севастополя залізниця знову використовувалася для підвозу снарядів. По ній назад у Балаклаву відправляли поранених. У липні для дороги були замовлені нові паровози, 130 вагонів, 40 машин. Вони були доставлені в Балаклаву морем у вересні і використовувалися на ділянці нової лінії від Кади-Коя на схід до військового табору сардинців на Воронцовському шосе, у бік гори Гасфорт. Побудова цієї сардинської гілки була закінчена в листопаді 1855 р.

На думку В.Іванова, з трьох типів локомотивів, виготовлених у Британії, які обслуговували залізницю в Балаклаві протягом Кримської війни, два локомотиви були побудовані компанією Е B Wilson and Co of Leeds (вони називалися Alliance і Victory). Інший тип 2-2-0 тендер -- локомотив, який спроектував Edward Bury, побудувала компанія B Hick of Bolton. У Балаклаві працювали два тендери. Паровозів третього типу був лише один екземпляр. Він був відомий під ім'ям Swan і був куплений у залізниці St Helen. Це був 0-4-0 тендер, його побудували Jones Turner і Evans of Newton-le-Willows. Їх використовували лише на рівному відрізку залізниці від Балаклави до Кади-Коя.

Система і порядок, які були запроваджені кампанією на залізниці, дивували військових, як англійців так і французів. Занадто різко впадала в очі різниця між організацією створеною добровільною підприємливістю і безпорадністю військових і державних чиновників, які забезпечували армію. Те ж саме відзначала і англійська преса.

Французи також хотіли прокласти свою залізничну гілку від британської залізниці, але цей проект не був реалізований. Під час бойових дій англійською Балаклавською залізницею щодня перевозилося до 250-300 тонн вантажу. У грудні 1855 р. на цій залізниці працювали 4 паровози і 2 стаціонарних паровози-машини для підняття вагонів з низовини біля Балаклави на плато перед Севастополем. Для перевезення вантажів використовувалося 190 вагонів, на окремих ділянках використовувалися 215 коней і 17 мулів. Розклад руху поїздів строго контролювався диспетчерською службою. Поїзд відходив з Балаклави щогодини з 7:00 ранку до 7:00 вечора. До першої стаціонарної станції потяг досягав за 48 хвилин.

У лютому 1856 р. на залізниці використовувалося в середньому до 130 вагонів, які щодня перевозили близько 425 тонн різних вантажів. У тому числі по головній лінії Балаклава -- Каткартів пагорб 87 вагонів перевозили 240 тонн вантажу. Решта вантажу доставлялася по сардинській гілці. У травні 1856 р. через непотрібність залізниця була розібрана і вивезена до Туреччини. 12 липня 1856 р. англо-французько-італійські війська остаточно покинули Крим. Перед відходом з Криму англійці на скелі в районі Кади-Коя встановили мармурову дошку з меморіальним написом на честь побудови залізниці, але вже влітку 1860 р. її вирвали зі скелі і розбили. За поясненням Таврійського цивільного губернатора генерал-лейтенанта Г.В. Жуковського, це зробили за особистим наказом новоросійського і бессарабського генерал-губернатора графа О.Г. Строганова.

Однією з причин поразки імперії Романових у Кримській війні 1853-- 1856 рр. була технічна відсталість. Британська залізниця значною мірою допомогла союзникам досягти воєнних успіхів як під час осади та взяття Севастополя, так і в отриманні перемоги у війні в цілому. Результати війни спонукали правлячі кола Російської імперії до ліквідації кріпацтва у 1861 р., здійснення ряду прогресивних соціально-економічних реформ, завершення технічного перевороту та розбудови залізничної мережі.

Як був представлений Крим у Державній думі Російської імперії (1906-1917 рр.)?

Говорячи про кримських депутатів у складі Державної думи, варто розуміти, що їх виокремлення можливе лише на основі територіального принципу. У політичному ж відношенні вказані парламентарі, кількість яких протягом чотирьох скликань склала 11 чол., представляли різні фракції і партії, соціально-професійні та етнічні групи. Серед них за соціальною ознакою переважали дворяни (8 чол.), з яких 5 депутатів входили до опозиційної кадетської фракції (двоє інших кадетів були різночинцями); а за етнорелігійною: православні росіяни (5 чол.). Окремо варто назвати 2 кримських татар, 1 караїма, 1 німця та 1 шведа.

На формування соціального складу як Державної думи, так і власне вказаного кримського представництва, впливала багатоступенева куріальна виборча система. Зокрема, були створені селянська, робітнича, землевласницька та міська курії (в окремих регіонах додатково існували ще козацька та інородницька) для яких були встановлені відповідно чотирьох-, трьох-, двохступеневі і прямі вибори. Що стосується етнічного складу, то в даному випадку жодних преференцій для корінного кримськотатарського населення не було зроблено (хоча б у вигляді виокремлення інородницької курії, яка існувала при виборах до І-ІІ Державних дум для калмиків, казахів та бурят). Характерно, що, за даними перепису 1897 р., їх процентна частка була переважаючою для Ялтинського (58,7%), Сімферопольського (41,8%), Євпаторійського (40,5%) та Феодосійського (37,2%) повітів Криму. Однак такі показники були суттєво нівельовані тогочасною статистикою шляхом зарахування до «росіян» «великоросів» та «малоросів», а також плюсуванням цифр, що стосувалися материкової частини Таврійської губернії. Разом з тим обрання деяких депутатів мало прямий зв'язок з етнічною структурою окремих частин Кримського півострова. Зокрема, Генріх Гальвас представляв у ІІІ Державній думі Перекопський повіт -- район проживання німецьких колоністів-лютеран.

У І Державній думі (1906) Крим був представлений чотирма парламентарями. Серед них -- кадет Соломон Крим (караїм) -- єдиний із регіону, хто був депутатом двох скликань (у 1912 р. його було обрано і до ^ Державної думи). Порівняно з іншими представниками півострова він виділявся належністю до регіональних фінансово-промислових кіл. Зокрема, С. Крим володів тютюновою фабрикою, соляними копальнями, банкірським будинком (спільно із братом), виноградником та був членом різноманітних місцевих сільськогосподарських, фінансових, виноградарсько-виноробних та садівничих комітетів і товариств. При цьому він надавав суттєву фінансову підтримку караїмській общині, ініціював створення Таврійського університету у 1916 р. та очолював Кримський крайовий уряд (кінець 1918 -- початок 1919 рр.). Однак активна підприємницька та громадсько-політична діяльність у Криму не відповідала рівню парламентської роботи С. Крима, який обмежився лише підписами під законодавчими ініціативами кадетської фракції (наприклад, «Про громадянську рівність»). Наперед відзначимо, що будучи обраним пізніше до IV Державної думи, С. Крим змінив політичну позицію і увійшов до складу проурядової фракції октябристів. Серед можливих причин такого кроку -- тиск влади, адже довгий час перед цим він знаходився під негласним наглядом поліції. Підтвердженням цього, а також незмінності політичних поглядів, може бути підтримка ним ряду кадетських законопроектів.

Не вирізнялася активністю діяльність колег С. Крима по регіону і фракції: земських діячів О. Новікова і князя В. Оболенського та гімназійного вчителя О. Сипягіна. Для прикладу, останній виступав лише двічі: щодо скасування смертної кари в Російській імперії та припинення утисків єпископів католицької церкви.

Ситуація змінилася вже у II Державній думі (1907), до якої вперше потрапив представник кримськотатарського народу -- Решид Медієв. Він походив із селян, до обрання депутатом співпрацював з есерами (за що і був заарештований у 1905 р.), активно підтримував відкриття мектебів, рушдіє (мусульманських початкових і середніх шкіл) та бібліотек, займав посаду голови міської думи м. Карасубазар. До речі, вказане місто було одним із двох у Криму (друге -- Бахчисарай), в якому до 1944 р. переважало кримськотатарське населення (власне після цього місто і змінило назву на Білогорськ). Крім нього, вже у III Державній думі (1907-1912), кримськотатарський народ представляв Ьмаїл Муфтій-Заде -- дворянин (мурза), відставний полковник, багаторічний чиновник Сімферопольської міської думи.

Порівнюючи громадсько-політичну позицію цих депутатів, необхідно підкреслити, що обидва користувалися неабиякою повагою та авторитетом серед кримськотатарського народу, підтримували розвиток його освіти та культури. Якщо ж говорити про парламентську діяльність -- Р. Медієв мав яскраво виражені ліві погляди, входив до складу Мусульманської групи та фракції Конституційно-демократичної партії. Найважливішим напрямком його роботи було так зване «кримське питання», тобто захист соціальноекономічних, культурно-освітніх та національно-релігійних прав кримськотатарського народу і відповідно критика дій російського уряду у цій сфері. Характерним прикладом було обговорення аграрної реформи. Зокрема, на засіданні 9 квітня 1907 р. Р. Медієв навів численні приклади незаконної передачі ще на початку XIX ст. у приватну власність понад 500 тис. десятин землі Кримського півострова, яка до цього належала татарським сільським общинам. Саме таким чином парламентар довів безпідставність обвинувачень у порушенні недоторканності права приватної власності і визначив необхідність відновлення соціальної справедливості шляхом проведення примусового відчуження в аграрній сфері. Депутат входив до складу комісії з питань недоторканності особи, приділяючи значну увагу вимогам ліквідації військово-польових судів. Ще одним напрямком його роботи було освітнє питання. Будучи членом комісії з народної освіти та секретарем її підкомісії з питання про мову навчання у національних школах, він різко наголошував на необхідності вирішення відповідної проблеми лише з урахуванням інтересів етнічного населення кожного регіону. Власне щодо цього питання парламентар виступив союзником депутатів-українців. Лище передчасний розпуск ІІ Державної думи вже після її 53-го засідання визначив причини відсутності конкретних результатів активної парламентської роботи Р. Медієва.

Натомість, говорячи про депутатську діяльність І. Муфтія-Заде, варто вказати, що під час виборчої кампанії до ІІІ Державної думи (1907) він наголошував на вступі до складу Мусульманської групи у випадку обрання до парламенту. Однак, приїхавши вже як депутат до Санкт-Петербурга, швидко зблизився із помірковано-правими колегами і увійшов до фракції октябристів, яка переважно підтримувала урядові законодавчі ініціативи. Цілком можливо, що у даному випадку ключову роль відіграло високе соціально-майнове становище І. Муфтія-Заде і наявність численних знайомств серед високопосадовців. Хоча інколи він відвідував засідання Мусульманської групи та проводив регулярні зустрічі з кримськими політичними діячами. Характерно також, що перед від'їздом до столиці, він запевнив виборців, що підготує ряд парламентських доповідей з мусульманського питання, зокрема, щодо покращення економічного становища (перш за все, земельного) кримських татар та релігійно-побутових аспектів їх життя. І дійсно, більшість його виступів були спрямовані на доведення права мусульман навчатися рідною мовою, на захист власності кримських вакуфів (майно та землі, що знаходилися у власності мусульманської общини), а також на підтримку законопроекту про встановлення конфесійної рівності. Так, навівши у ході виступу 22 травня 1909 р. приклади насильницького насадження християнства в Російській імперії у XVIII ст., він вказав на необхідність запровадження релігійної свободи й толерантності.

Досить цікавою є особистість кримського депутата IV Державної думи шведського походження Володимира Вінберга. Будучи активним земським діячем (багаторічний член Ялтинської повітової управи, голова Таврійської губернської управи та ін.) він ще у 1881 р. запропонував надіслати імператору Олександру III адрес із вказівкою на необхідність запровадження в Російській імперії конституційного устрою. Власне це і стало спочатку причиною арешту, а пізніше -- багаторічного нагляду поліції і відмовою Сенату у затверджені його мировим суддею у Санкт-Петербурзі. Крім того, він займався питаннями медичного обслуговування в Криму (наприклад, ініціював передачу на утримання земства грязелікарні в Саках), створив матеріальний фонд для надання позик селянам для купівлі землі, клопотав про дозвіл на викладання татарською мовою. До IV Державної думи (1912-1917) В. Вінберг був обраний від міських виборців і увійшов до складу кадетської фракції. Працював у складі комісії з питань місцевого самоуправління, віросповідання, з старообрядницьких справ. Підтвердженням його ліберальних поглядів слугує підтримка законопроектів, якими пропонувалося проголосити свободу друку, совісті, зборів та союзів; демократизувати виборче законодавство; реформувати систему середньої освіти; розширити права жінок (зокрема, щодо права бути присяжними повіреними та засідателями), відмінити тілесні покарання, скасувати архаїчні волосні суди (формувалися із непрофесійних суддів і мали право засуджувати селян до тілесних покарань) та ін.

Однак, чи не єдиним виступом В. Вінберга була промова 5 травня 1914 р. щодо законопроекту про створення на південному березі Криму особливого Ялтинського градоначальства. Зокрема, ініціатор документа, Міністерство внутрішніх справ, вказувало на «особливе географічне та топографічне розташування м. Ялти на південному березі Криму, численність та розкиданість серед гір поселень, що слугували місцем перебування протягом значної частини року сотень тисяч населення, інородницький елемент корінного місцевого населення [мова йшла про кримськотатарський народ -- В.М.], а також, головним чином, щорічне відвідування Криму Імператорською Родиною...». В дійсності, саме останній факт (тут знаходилися імператорські володіння -- Лівадія, Массандра та Ореанда), у сукупності із розташуванням найкращих земель впливових дворянських родів Російської імперії (Ушакових, Воронцових-Дашкових, Юсупових, Долгоруких, Трубецьких, Паніних, Раєвських та ін.), було основною причиною виокремлення Ялти та її навколишніх територій у самостійну адміністративну одиницю. На практиці це означало посилення поліцейського контролю і нагляду за місцевим населенням, туристами та екскурсантами, про що прозоро натякнув доповідач комісії, депутат-націоналіст О. Мотовилов. У своєму виступі з цього приводу, В. Вінберг, розуміючи безперспективність заперечення доцільності законопроекту, який підтримали дві парламентські комісії (законодавчих ініціатив та бюджетна) і в якому очевидно, були зацікавлені названі вище особи (імператорська родина і дворянські роди), запропонував хоча б зменшити територію Ялтинського градоначальства до розмірів перебування і відвідування району імператором. Будучи добре ознайомленим із місцевою ситуацією, депутат підкреслив важливість збереження прав місцевих жителів і, серед іншого, висловив побоювання про примусові переселення євреїв із окремих частин майбутнього градоначальства, наприклад, із Алушти. Власне, про такі факти згадував пізніше ялтинський градоначальник О. Спиридович у роботі «Великая Война и Февральская Революция 1914-1917 гг.». Втім, не зважаючи на все це, законопроект був підтриманий парламентом і вже указом від 18 червня 1914 р. Ялтинське градоначальство було створене. Існувало воно, як і інші, до 1917 р., коли Тимчасовий уряд скасував ці адміністративні утворення, замінивши градоначальників комісарами.

Таким чином, етнічне розмаїття населення Криму, відсутність спеціального виборчого законодавства щодо корінного кримськотатарського народу та особливості урядової політики обумовили відсутність у місцевих депутатів Державної думи спільних політичних поглядів, а, відтак, і усвідомлення необхідності об'єднання в окрему територіальну парламентську групу (хоча б на кшталт неформальної сибірської). Разом з тим проживання та розуміння ситуації на півострові сприяли активізації відповідної законотворчої роботи двох представників кримськотатарського народу -- Р. Медієва та І. Муфтія-Заде.

Чому введений до ладу під час Великої війни флагман Чорноморського флоту отримав назву «Императрица Марія»?

Цей надійно вкритий панцирем лінійний корабель відкрив могутню серію дужих дредноутів, споруджених у Миколаєві й спеціально призначених базуватися на Севастополь, аби системними атаками звідти забезпечити реалізацію загарбницьких прагнень царату опанувати Чорне і Мармурове моря зі стратегічно унікальними Босфорською та Дарданелльською протоками. Мав велетенські параметри: водомісткість 22 600 т і довжина 168 м за швидкості 21 вузол (тобто 21 миля за годину). Його озброєння складалося, в основному, з дюжини гармат калібру 305 міліметрів, двох десятків «130-міліметрівок», чотирьох зеніток 75 мм, такої ж кількості кулеметів, квартету торпедних апаратів. Екіпаж комплектувався на засадах штатної чисельності не менше 33 офіцерів, 30 кондукторів, 1135 нижніх чинів.

На втілення загострених «згори» бажань домінувати розлогими теренами лінкор цілком природно підхопив естафетну амбітність двох плавальних засобів, раніше так само іменованих, але зроблених миколаївцями для севастопольської ескадри ХІХ ст. Початком пам'ятного спадку знаково фігурувало споруджене 1827 р., ще за життя імператриці Марії Федорівни -- вдови Павла І, й оснащене ледь не сотнею артилерійських стволів (за проектом -- лише 84, а фактично насичене 96-ма) судно «Императрица Марія» завдовжки до 60 м, чий шлях виявився пов'язаним і з прямими антиосманськими акціями протягом російсько-турецької війни 1828-1829 рр., і з безпосереднім контролем Босфору в експедиції 1833 р., вирядженій на допомогу, котру Микола І надав султанові Мегмеду ІІ проти єгипетського паші Мегмета-Алі. Коли 1845 р. той вітрильник припинив своє тривале існування, настала черга другого, 90-гарматного: 1853 р. до бойових лав увійшов трохи більший за попередника -- 61-метровий, якому випало взяти діяльну участь у Синопській баталії, тим самим посприявши каталізації Східної війни 1853-1856 рр., причому 1855 р. його було затоплено на севастопольському рейді.

З уваги до відомої передісторії Микола ІІ, розглянувши 1911 р. список пропозицій, визивно закцентував флагмана наректи «Императрица Марія», а затим планованих аналогів -- «Екатерина ІІ» (на стадії будівництва «Императрица Екатерина ІІ») та «Императоръ Александръ ІІІ». Створювався досить претензійний династичний «Романовський» проект, зрозуміло, з урахуванням того, що словосполучення «Императрица Марія» на цю пору сповнилося додаткового змісту в асоціюванні не тільки із царевою пращуркою, а й із бабцею -- Марією Олександрівною (1824-1880) та матір'ю -- Марією Федорівною (1847-1928). Отже, промовисто сплелися виниклі обставини -- і суто родинні, і військові, на загал геополітичні: продемонстрована в регіоні гегемонія Чорноморського флоту відтак сягала настільки високого рівня, що за угодами в Антанті Російська імперія сподівалась у світовій війні розширитися аж почасти Малою Азією.

Прикметно, що терміново випущений новачок «Императрица Марія» влітку 1915 р. допроваджувався, так би мовити, «вступним» кроком од річки Інгул до Криму під прапором контр-адмірала Олександра Хоменка -- начальника Транспортної флотилії, дислокованої переважно в Одесі заради підготовки стрімкого оволодіння Стамбулом (Константинополем, Візантією). Власне, з'явився вирішальний аргумент -- виразний «козир» наполегливого утвердження експансіоністських тенденцій. Недарма Верховний головнокомандувач великий князь Микола Миколайович офіційно зичив розвинути «традиції свого славного предка в Синопській битві». Оцінюючи тодішню ситуацію, морський міністр Іван Григорович упевнено констатував помітне визрівання успіхів на здавна в цьому сенсі накресленому російською монархією курсі. «Майже не відчувши втрат, Чорноморський флот постійно нарощує силу й чекає на момент, коли настане час перейти до розв'язання близького кожному російському серцю завдання, заповіданого нам усім нашим минулим», -- його вельми відверта фраза у Державній думі резонувала піднесеними вигуками депутатів «Браво!».

Утім, трапилось інше, ніж плекали зазіхачі на чужі води та суходоли. Доля всієї згаданої трійки дредноутів виявилася сумною. Насамперед, страшна трагедія чекала на головний з них, уже звично кликаний матросами «Марійкою» (панібратський варіант -- «Маруха»), коли 7(20)жовтня 1916 р. він потонув у севастопольській Північній бухті після низки вибухів, утративши загиблими не менше 228 осіб (приблизно стільки ж було поранених членів команди). У пізніших революційних вереміях жахливо потерпіли й «Императрица Екатерина ІІ» (з літа 1915 р. -- «Императрица Екатерина Великая», з весни 1917 р. -- «Свободная Россія») та «Императоромъ Александръ ІІІ» (з 1917 р. -- «Воля»): перший з них торпедовано 1918 р. під Новоросійськом за наказом більшовицького уряду, санкціонованим Володимиром Ульяновим (Леніним) і Левом Троцьким, а «Волі», на якій буремного 1917-го у відправній точці, в Миколаєві, звивався український стяг, судилося полоненим трофеєм страдницьки включатися до німецької (1918 р.) й англійської (1919 р.) армад (потім перейменованим на «Генерал Алексеев» це судно очолило чорноморські сили «білих» і гіркий фінал надибало в африканському порту Бізерта, де 1924 р. Франція визнала його приналежним СРСР; зрештою було продано на метал і розітнуто 1936 р. у місті Брест на півострові Бретань в Атлантичному океані обік Ла-Маншу -- дуже далеко від Криму).