Репресивна політика більшовицького режиму на Катеринославщині в 1920-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Репресивна політика більшовицького режиму на Катеринославщині в 1920-х рр.

Дослідження політичних репресій 1920-х рр. дозволяє детально проаналізувати діяльність політичного керівництва СРСР та радянської України, зокрема у формуванні й розбудові системи державного терору. Якщо «червоний терор» чимало дослідників пояснювали перебігом громадянської війни, торепресивні акції щодо різних груп населення в 1920-х рр. у радянській історіографії інтерпретували як «боротьбу проти контрреволюції та її спроб підірвати могутність нової радянської держави»¹.

Загальні проблеми політичних репресій упродовж 1920-х рр. уже відомі науковій громадськості². Утім, реалізацію репресивних настанов більшовицьких очільників у регіонах України почали досліджувати лише останнім часом. Значну роботу провели авторські колективи обласних редколегій науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». У томах, присвячених різним областям, оприлюднено чимало нових архівних документів, опубліковано цікаві наукові розвідки. Однак особливу увагу фахівців привернула діяльність місцевих апаратів органів державної безпеки. Саме вони стали інструментом у руках більшовицьких керівників, що безпосередньо проводили репресивні акції. Зокрема, цікаві регіональні особливості було виявлено при аналізі діяльності чекістських органів Ка- теринославщини.

У 1920-х рр. Катеринослав був четвертим містом України за чисельністю населення, мав потужну промисловість, заклади освіти, культури, був важливим транспортним центром. На території губернії знаходилися й інші промислові осередки - Кривий Ріг, Кам'янське тощо. Основу сільськогосподарського виробництва губернії складали заможні селяни. Саме вони стануть соціальною базою численних повстанських загонів початку 1920-х рр., спротиву більшовицькій колективізації 1930-х рр. Утім, на початку 1920-х рр. реальну загрозу новій владі становили залишки білогвардійських і петлюрівських підпільних організацій. Так, під час наступу армії генерала П. Врангеля в 1920 р. чекісти Амур-Нижньодніпровська зірвали задум місцевих білогвардійців підняти повстання й захопити місто. За вироком губернської колегії ЧК було розстріляно організатора змови - Гудкіна-Графського. У самому Катеринославі підпільна організація білогвардійців намагалася створити бойові дружини з числа студентів, передавала розвідувальну інформацію до врангелівського штабу, готувалася до здійснення диверсій. За цією справою чекістам удалося заарештувати понад 40 учасників «білого підпілля», але його керівникові, денікінському офіцерові Леонову, удалося втекти за лінію фронту ВЧК-ГПУ: Документы и материалы. - Москва, 1995. - С. 199-200.. Петлюрівське підпілля, на думку чекістів, очолювалося Центральним повстанським комітетом і мало розгалужену мережу. У багатьох регіонах України виявлялися та знищувалися його осередки. Зокрема, на Криворіжжі, у с. Гурівка було розкрито організацію, до складу котрої входили Скляр, Власенко, Михайленко, Ткаченко та ін. Там же. - С. 203-208.

Загалом у 1920 р. органи ЧК в Україні заарештували понад 45 тис. осіб, з яких 3879 розстріляли, 5692 запроторили до концтаборів, 334 - до тюрем, 1772 відправили на фронт, 317 вислали до інших губерній. Загальна кількість тих, хто пройшов через надзвичайні комісії за різновидами звинувачень у відсотковому відношенні розподілялася таким чином: 46% було засуджено за бандитизм і кримінальні злочини, 36% - за «контрреволюційну діяльність», 11% - за посадові злочини, 5% - за дезертирство, 2% - за шпигунство. Було розстріляно 40% засуджених за «контрреволюційну діяльність», а 51% - ув'язнено в концтаборах і тюрмах ГДА СБ України, ф. 13, спр. 253, арк. 38.. Зважаючи на кількість арештів та ухвалених вироків, чекісти широко користувалися правом негайного арешту.

Масштаби репресій початку 1920-х рр. безпосередньо пов'язувалися з політичною та економічною ситуацією в Україні. Криза 1921-1922 рр. посилювалася голодом і масовим безробіттям, що викликало загальне незадоволення населення політикою більшовиків. Оцінюючи сприйняття курсу правлячої партії в 1921 р., катеринославські чекісти інформували політичне керівництво:

«Настрій робітників великих підприємств незадовільний, адже жоден завод продовольством не забезпечується [...], студентство і дрібнобуржуазна інтелігенція більше цікавиться задоволенням власних шкурних інтересів [...]. За їхніми словами, становище радвлади взагалі й компартії зокрема більш скрутне, ніж будь-коли [...]. Продовольства нема й узяти немає звідки. Настрій службовців радустанов здебільшого незадовільний, пригнічений унаслідок поганого продовольчого стану [...]. Щодо ставлення робітників до радвлади й компартії, то воно байдуже.

Вони взагалі перестали цікавитися політикою та засуджують радвладу, мовляв, вона довела їх до голоду і злиднів. Щодо здачі підприємств в оренду робітники говорять, що радвлада сама не у змозі впоратися з промисловістю й віддає колишнім господарям [...]. На комуністів дивляться з усмішкою і вказують на них як на радбурів, а Леніна і Троцького називають царьками, що засіли у Кремлі»⁵ Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 212, арк. 58..

Доведені до відчаю, робітники відмовлялися виходити на роботу, організовували так звані «волинки», страйки. Одним із найбільших за розмахом у 1921 р. було припинення роботи на Катерининській залізниці Там само, спр. 671, арк. 51.. Спалахнули страйки й на катеринославських заводах - Брянському, Старр, Ґантке, швейній фабриці. Працівники залізничних майстерень намагалися зупинити рух потягів, здійснити напад на управління залізниць, мали намір улаштувати демонстрацію в місті Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 51-52..

28 травня 1921 р. керівництво Катеринославського губви- конкому ухвалило рішення «повести найенергійнішу боротьбу через органи ЧК з окремими особами і групами, які активно виступають і тягнуть за собою несвідомих робітників на контрреволюційні виступи на ґрунті прод- труднощів [...]. Щодо натхненників і керівників заворушень не зупинятися перед найжорстокішими репресивними заходами» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 201, арк. 51-56..

Уже 1 червня співробітники губЧК провели обшуки й арешти залізничників-страйкарів. У місті оголосили воєнний стан, увели війська. За два дні залізничні майстерні було закрито, а спеціальна «трійка» почала «чистку» трудових колективів. У листопаді 1921 р. виїзна сесія Верховного трибуналу УСРР ухвалила вирок у «справі катеринославського страйку». За офіційними даними, чотирьох підсудних розстріляли, троє отримали по п'ять років ув'язнення. Утім, деякі автори повідомляють про десятки заарештованих і розстріляних¹⁰.

У червні 1921 р. на Катеринославщині чекісти розкрили організацію Союзу російської молоді, що виступала під гаслами «Хай живуть Установчі збори!» і «Бий жидів, рятуй Росію!». До її складу входили навіть співробітники міліції М. Коноваленко, П. Пустоваров, гімназист Н. Барков та ін.¹¹ Водночас тривали чекістські операції проти «петлюрівщини», що визнавалася «найбільш злісним ворогом радянської України». У березні 1921 р. у Києві було організовано Всеукраїнський центральний повстанський комітет (Центрповстанком) на чолі з «п'ятіркою», котра представляла «вищу владу УНР у підпіллі». У губерніях створювалися місцеві повстанські комітети, завданням яких була підготовка збройного виступу на травень 1921 р. Із об'єктивних причин тоді повстання підняти не вдалося, а вже в липні розпочалися масові арешти. Особливу роль у розгромі Центр- повстанкому відіграли катеринославські чекісти. Саме їм удалося затримати не тільки членів Повстанського комітету Катери- нославщини, Херсонщини і Таврії, але й простежити їхні зв'язки, виявити керівників організації¹². До рук ЧК потрапила «Декларативна частина програми Союзу української держави», де вик-ладалися основні принципи Всеукраїнського повстанського комітету ЦДАВО України, ф. 3361, оп. 1, спр. 10, арк. 2.. До слідчих справ учасників повстанкомів як речові докази додавалися накази, адресовані «повстанським військам УНР», із закликами до збройної боротьби з більшовиками Там само, арк. 184-187..

За постановою колегії Катеринославської губЧК 25 серпня 1921 р. зі 114 заарештованих у справі було розстріляно 52 членів повстанкому, серед них 28 - представники інтелігенції, 15 - селяни, 4 - робітники Там само, арк. 152-153.. У числі репресованих за звинуваченням «у контрреволюції, що проявилася в підготовці у всеукраїнському масштабі повстання проти радвлади і заміні її петлюрівським урядом УНР», були І. Бардашов, К. Рибка, Ф. Бузько та багато інших Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 199, арк. 80-81; спр. 484, арк. 9..

Чекісти Катеринославщини порушували також карні справи за заклики до дезертирства з лав Червоної армії, участь в «антирадянських повстаннях», зв'язки з «бандитами» тощо ГДА СБ України, спр. 23115, 23676, 23809, 26695.. Громадянина Б. Мухіна, наприклад, відправили на 10 років до концтабору за те, що він надіслав до газети «Известия» «провокаційного листа»; В. Добровольського засудили до примусових робіт до кінця громадянської війни «як політика, що втік із білими»; Ф. Лавришович відбував тюремне покарання за нелегальний перехід польсько-радянського кордону Там само, спр. П-4306, П-7930, 31175..

Дані ДПУ дозволяють аналізувати масштаби репресій в Україні у 1921-1922 рр. Так, 1921 р. щомісяця у середньому заарештовували 6262 особи, 1922 р. - 2662 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 2, спр. 466, арк. 53.. Об'єктивними причинами відчутного зниження «показників» були реорганізація надзвичайних органів, передача деяких функцій судам, а також зміна методів роботи, пов'язана з переходом від масових репресій до локальних арештів.

На початку 1920-х рр. більшовицькі очільники розпочали цілеспрямовані репресії проти представників інтелігенції. Взаємовідносини між комуністичним керівництвом та інтелектуальною верствою суспільства були складними з моменту встановлення більшовицького режиму. Лідери компартії оцінювали роль інтелігенції у «світовому майбутньому», керуючись «класовим підходом». Оскільки за соціальною належністю їх відносили до «ворожого табору», відповідно формувалося негативне ставлення до носіїв «буржуазних» культурних цінностей. Комуністична ідеологія прищеплювала трудящим думку про існування двох основних класів: робітників і селян; інтелігенція ж розглядалася лише як «прошарок». Компартія пропагувала ідею тотального контролю над інтелігенцією, використання її інтелектуальної праці й нещадної розправи над інакодумцями.

Дослухаючись до партійних теоретиків, місцеві комуністи, що мали, як правило, невисокий інтелектуальний рівень, упроваджували у життя близькі їм за духом настанови «вождів». Ще під час громадянської війни представників інтелігенції переслідували як «саботажників», «білогвардійців», «контрреволюціонерів». Під жорстким контролем та загрозою арешту опинилися співробітники наукових установ, навчальних закладів, культурно-просвітницьких організацій. Так, на початок 1923 р. було закрито всі осередки відомого товариства «Просвіта».

В інформаційних зведеннях місцевих органів держбезпеки в розділах «Професура», «Студентство», «Учительство», «Інтелігенція» обов'язково повідомлялося про «ідеологічні напрями в різних групах, ступінь впливу серед них різних антирадянських та українських політичних угруповань»²⁰. Гостра боротьба «з витіснення буржуазної ідеології» розгорнулася у вищих навчальних закладах. У 1921 р. із вишів республіки виключили понад 4 тис. студентів із числа «різних контрреволюційних елементів» та 7 тис. тих, хто «лише вважав себе студентами». У 1922 р. після чергової такої чистки за межами вищої школи опинилося 8 тис. осіб²¹.

У Дніпропетровську, зокрема, органи ДПУ спостерігали за «шовіністичним угрупованням» професора Д. Яворницького. Надходили дані, що місцева «українська професура, яка виїжджає з експедиціями та екскурсіями на Дніпробуд, провадить там серед селян антирадянську шовіністичну агітацію».

Наводилися висловлювання професорів Синявського, Яворницького, Пархоменка, аспіранта Білого про поточні події радянської дійсності ГДА СБ України, ф. 13, спр. 370, т. 3, арк. 125-126.. Дніпропетровське ДПУ повідомляло, що Яворницький «оточив себе групою шовіністично налаштованих» науковців, таких, як Чапля, Матвієвський, професор Пархоменко, інспектор Козар. Останнього чекісти характеризували як «найбільш яскраву антирадянську особу», адже він висловлював ось такі погляди:

«Українізація - це один із засобів, який використовується компартією, аби запобігти національному повстанню на Україні. Давши українському народові вільно використовувати мову, влада не допускає українського національного руху і карає тих, хто насмілюється навіть думати про це» Там само, арк. 156..

Учасники групи Яворницького, обмінюючись думками про стан господарства в Україні, доходили висновку, що республіка нещадно експлуатується Москвою.

«Москва, - нібито вважав сам Яворницький, - потужна тепер.

Якби відокремити від неї Україну й інші підкорені народи, вона б нічого тоді не була варта» Там само, арк. 158..

Секретні співробітники ДПУ отримали завдання з'ясувати, як це дніпропетровське «угруповання» практично втілює у життя свої погляди. Доповідали, що Яворницький і Козар, які працювали в музеї, були пов'язані з місцевим куркульством, адже «часто можна [було] спостерігати групи куркулів, що приходять до музею побачити професора Яворницького і, взагалі, поспілкуватися».

Узагальнюючи повідомлення, ДПУ УСРР доповідало до Москви, що прагненням «групи Яворницького» було:

«1) захопити в свої руки вплив на сільське вчительство, через нього провадити роботу по недопущенню у сільради комуністів і бідняків, а навпаки, просуванню до них заможних селян; 2) заперечувати землеустрій, зберегти за заможним селянством його наділи землі; 3) обробляти у шовіністичному дусі селянську молодь, яку призвали на службу у Червону армію; 4) прагнути до об'єднання з національностями Кавказу і Польщі проти росіян і євреїв, виховуючи в народі націоналістичні тенденції, "викривати" серед селянства "гніт" України Москвою і "жидами"»²⁵.

Обмежуючи вплив цього «угруповання» на селянство, студентство, інтелігенцію, співробітники ДПУ УСРР встановили постійний нагляд і фіксували зв'язки з професорами Єфремо- вим, Рудницьким, Федорівським, Синявським²⁶.

Із листопада 1927 р., після повідомлення місцевого комсомольця, дніпропетровські чекісти почали спостереження за «націоналістичною організацією» в місті Кам'янському, яка діяла на заводі ім. Дзержинського й нібито нараховувала понад 270 осіб. Відповідна агентурна справа отримала назву «Домна». Під наглядом опинилися деякі робітники цього підприємства, зокрема С. Юркін та М. Печенюк. Незабаром до рук чекістів потрапили програмні документи організації, в яких, серед іншого, зазначалося:

«Наше завдання - зробити Україну такою, якою (вона) повинна бути - незалежною. Тільки не буржуазною, а робітничо-селянською. Для цього [...] треба зробити таке:

1. Організувати всіх щирих українців, котрі готові віддати своє життя на користь Україні.

2. Організацію цю назвати "Повстанець".

3. Організація повинна бути створена за типом запорізького війська.

4. У "Повстанці" не повинно бути ні начів, ні предів, а будується організація таким чином:

На загальному зібранні щирих українців обирається військовий гетьман, якому відтоді усі підкоряються. Цей гетьман призначає собі помічників і розсилає їх по округах. Помічники гетьмана беруться за роботу згідно з інструкцією і звуться курінними отаманами.

Кожний отаман призначає собі 5-7 помічників, яким доручає організовувати сотні, і зватися вони будуть сотниками.

Гетьмана знає лише курінний отаман. Більше його ніхто не повинен знати. Гетьман же знає усіх.

Сотник повинен зібрати навколо себе 8-9-10 добрих хлопців, з яких кожний організує по 10 і більше чоловік.

Помічники сотників звуться десятниками, які не знають один одного. Організовані в десятки знають лише людей свого десятка» ГДА СБ України, ф. 3, оп. 1, спр. 2, арк. 168..

Через те, що дана справа нібито свідчила про «прагнення контрреволюції поширити свій вплив не тільки на село, але й на робітників», чекісти приділили їй серйозну увагу. Повідомляючи про результати боротьби з місцевою «українською громадськістю» в 1927 р., секретний відділ ДПУ УСРР називав такі цифри: заарештовано 107 осіб, з яких 13 вислано за межі республіки Там само, арк. 261..

Підсумовуючи стан справ «по лінії боротьби з українською контрреволюцією» до березня 1928 р., керівництво ДПУ УСРР зазначало:

«[...] загострення міжнародних обставин і низка економічних та політичних ускладнень усередині країни за останні півроку окрилили надії українських контрреволюційних елементів і сприяли посиленому зростанню їхньої активності. Українська контрреволюція пожвавилась, посилюючи свій натиск у боротьбі з радвладою».

Із метою «паралізувати активність української контрреволюції» в ніч з 5 на 6 березня 1928 р. відбулися масові арешти й обшуки Центральный архив Федеральной службы безопасности Российской Федерации (далі - ЦА ФСБ РФ), ф. 2, оп. 8, д. 391, л. 206.. Потенційними кандидатами у в'язні у Дніпропетровському окрузі продовжували залишатися брат С. Єфремова - П. Єфремов, професори Пархоменко та Яворницький ГДА СБ України, ф. 3, оп. 2, спр. 4, арк. 29-31..

Упродовж 1923-1924 рр. поряд із безпосередніми політичними репресіями застосовувалися опосередковані форми боротьби з «потенційними ворогами». Час від часу компартія оголошувала чистки державних установ, навчальних закладів тощо. Так, із Катеринославського гірничого інституту, наприклад, було виключено близько 40 студентів з «антирадянським минулим»³¹.

Із великою недовірою співробітники ДПУ ставилися до технічної інтелігенції, так званих «спеців». Їх, як правило, підозрювали в економічному шпигунстві на користь закордонних держав. Уже у середині 1920-х рр. в УСРР розпочалися судові процеси, фігурантами яких були спеціалісти - «шкідники» та «шпигуни».

У Катеринославі 4 червня 1925 р. почалося слухання справи про «економічне шпигунство» на металургійному заводі в Ка- м'янському. Двадцятьом підсудним - інженерам, бухгалтерам - висунули звинувачення у шпигунстві на користь колишніх власників, перевищенні витрат зі «шкідницькими цілями». Наприклад, за вказівкою «хазяїв» із 24 панцерників державного замовлення вчасно було зроблено нібито тільки 2. Більшість обвинувачених категорично заперечували свою провину³².

Процеси над «спецами» були частиною загальної репресивної політики стосовно інтелігенції. Але специфіка полягала в тому, що технічну інтелігенцію обвинувачували в «економічних злочинах», «диверсіях». Серед громадськості формувалася думка про винуватість в «економічних негараздах» не більшовицького керівництва, а «буржуазних спеців». Водночас місцеві апарати ДПУ надавали переконливі докази «економічної» чи «технічної контрреволюції»³³.

На початку 1924 р. збільшилася кількість арештів, проведених співробітниками ДПУ УСРР. Якщо наприкінці 1923 р. за ДПУ

Звезда (Екатеринослав). - 1925. - 10 июня; 19 июня; О некоторых приёмах и методах борьбы контрреволюции против советской власти (материалы истории) ВЧК-ОГПУ-НКВД. - Москва, 1939. - С. 154-155.числився 1631 ув'язнений, то впродовж 1924 р. через тюрми пройшло 19 670 осіб, із них 943 були звинувачені в «контрреволюційній діяльності», 749 - належності до антирадянських партій, 4632 - «шпигунстві» і «зраді Батьківщини», 2557 - бандитизмі й масовому безладі, 3367 - злочинах проти порядку в Україні, 203 - злочинах проти особистості, 1689 - майнових, 353 - службових і посадових злочинах ЦА ФСБ РФ, ф. 2, оп. 2, д. 529, л. 593..

Також чекісти намагалися контролювати прямих опонентів більшовизму. У першу чергу це стосувалося тієї категорії людей, що за радянською термінологією проходили як «колишні». У 1928 р. Дніпропетровське ДПУ, наприклад, заарештувало «колишнього контррозвідника» О. Шаповалова. За звинуваченнями в належності до білогвардійської організації в тюрмах ДПУ на Дніпропетровщині утримувалися І. Сокіл, Є. Нероді, О.Білоножкін Там же, оп. 6, д. 333, т. 2, л. 532; д. 334, т. 3, л. 53, 60; д. 335, т. 4, л. 111,.

Серйозну загрозу більшовики вбачали у згуртуванні опозиційних сил у молодіжному середовищі. Під постійною підозрою перебувало студентство, особливо те, яке «виявляло петлюрівсько-націоналістичні погляди». Починаючи з 1927 р. під наглядом ДПУ опинилися студенти Дніпропетровського гірничого інституту М. Котик, І. Мостовий і С. Дудник. На окружній загаль- ностудентській конференції в лютому 1927 р., присвяченій питанням українізації, згадана група молоді відкрито виступила проти політики партії щодо студентства. У дебатах за доповіддю представника Наркомпросу Радченка Котик прямо заявив:

«Влада абсолютно не дбає про поліпшення економічного стану студента [...] 23 карбованці стипендії - це голодна норма. Влада робить помилки, думаючи, що студентам надають матеріальну допомогу їхні батьки. Батьки не можуть допомогти своїм си- нам-студентам, тому що селяни живуть гірше, ніж китайці, а як живуть китайці, про це ми всі добре знаємо. Не краще живуть і робітники, які, на перший погляд, ніби цілком задоволені заробітною платнею. У дійсності, завдяки зростанню дорожнечі, платня робітників далеко не задовольняє прожитковий мінімум».

Торкаючись заходів влади щодо впровадження українізації, М. Котик зупинився на окремих моментах доповіді Радченка й на противагу їй, оперуючи різними фактами, зазначив:

«Розмов і резолюцій багато, а наслідків ніяких. Ні правління, ні осередок не вживають ніяких заходів для підготовки викладацького складу, а навпаки, сприяють, щоб українізація не вкорінялася. Не хочуть добре за справу взятися, пригнічені "русотяпами", тому що самі такі ж. І так, як бачите, зверху донизу засилля росіян, і це в українській державі. Я питаю вас, що ж робити далі? Моя думка, що до цього питання треба інакше підійти, яким-небудь іншим шляхом, узяти зовсім іншу лінію [...], бо представники влади тільки говорять про українізацію й навіть навмисно заважають тим, хто хоче українізуватися»482; д. 336, л. 1996..

Виступ М. Котика справив велике враження на аудиторію та зібрав значну кількість прихильників. Після такої відвертості студентом зацікавилися в місцевому відділі ДПУ. З'ясувалося, що на врочистих зборах у гірничому інституті на честь 10-річчя Жовтневої революції, розмовляючи з асистентом Ревою, Котик заявив останньому:

«Я хочу після доповіді виступити і довести, що, здійсняючи Жовтневий переворот, зробили невиправну помилку».

А коли в наступній розмові з тим самим Ревою торкнулись опозиції, Котик на запитання, чому він її захищає, відповів:

«Я підтримую опозицію, тому що вона розвалює ВКП, а також я вважаю, що єдність і монолітність ВКП - це найбільше гальмо у розвитку продуктивних сил СРСР».

Іпізніше М. Котик неодноразово був помічений «у проведенні антирадянської агітації» не лише у стінах свого вишу, але й у студентському гуртожитку.

На початку 1928 р. ДПУ отримало інформацію, що на помешканнях М. Котика й М. Дудника почали періодично збиратися інші студенти. Було встановлено, зокрема, що їх відвідували студенти гірничого інституту І. Мостовий, П. Бойко, М. Дудник,

О.Куренко та ін. Збираючись у різний час нібито для спільних занять, ці студенти обговорювали питання національної полі-тики партії. Окрім поточних подій, вони приділяли більше уваги сучасній українській літературі, відкрито симпатизуючи Вин- ниченкові, Хвильовому, а також цілком підтримували позицію Шумського. Такі зібрання відбувалися впродовж 1928 р. ГДА СБ України, ф. 3, оп. 1, спр. 8, т. 6, арк. 79.

На підставі всіх цих даних 31 січня 1929 р. ДПУ заарештувало Котика, Бойка та обох Дудників, звинувативши їх у тому, що вони, «будучи студентами гірничого інституту і будучи шовіністично настроєні, проводили серед студентів антирадянську роботу шовіністичного забарвлення, гуртуючи навколо себе учнівську молодь».

У процесі слідства збиралися матеріали про «антирадянські висловлювання» заарештованих, з яких можна судити про їхні політичні переконання. Зокрема, І. Мостовий серед студентів висловлював незгоду з тим, що «хліб, вугілля, цукор й інші товари відправляються з України до Росії». «У крайньому разі, - казав І. Мостовий, - на Україні повинно залишатися більше продуктів і сировини. Робиться ж навпаки. За рахунок України задовольняють потреби Росії».

Торкаючись питання здійснення радянською владою національної політики, студент заявляв:

«Політика проводяться лише на папері. Усі відповідальні посади, за малим винятком, зайняті росіянами або євреями. У зв'язку з цим українські комуністи почувають себе пасинками у ВКП».

Для підтвердження своєї тези І. Мостовий наводив приклад із промовою О. Шумського. Він говорив:

«Шумський виступив на захист українських комуністів, а його за такі виступи негайно зняли з відповідальної роботи».

Зупиняючись на економічних і фінансових труднощах у країні, аналізуючи заходи влади, І. Мостовий зазначав:

«Невміла політика радвлади привела країну у безвихідь. Виходом зі становища обрали самооподаткування і хлібозаготівлі. Ударність здійснень цих кампаній розлютила селянство, і загальний стан не покращився, а, навпаки, погіршився» Там само, спр. П-8805..

Не менш «кримінальними» ДПУ вважало й висловлювання М. Котика:

«Якби я мав силу, я б їм показав. Ми, українці, повинні згуртуватися, і тоді не будемо залежні від росіян. Нам треба вчитися в більшовиків, як об'єднуватися, і тоді ми будемо міцними. Подивіться, як вони обезкрилили народ». Смерть С. Петлюри цей студент сприйняв як національну трагедію. Він доводив:

«Акт убивства Петлюри - це спроба вбити український національний рух».

Виправдання вбивці - С. Шварцбарда - М. Котик розцінював як зневажання української нації:

«Якщо Шварцбарда виправдали тому, що він убив Петлюру як погромника й бандита, тим самим весь український рух визнано так само погромним і бандитським».

Із подібною оцінкою М. Котика цілком погоджувався і І. Мостовий. Оцінюючи радянську владу, М. Котик заявляв:

«Я більшовиків зневажаю тому, що вони мої вороги. їх перебування при владі явище тимчасове. Історія ще не довела і не виправдала факт захоплення більшовиками влади у Жовтні»³⁹.

³⁹ Вивчаючи минуле піднаглядних студентів, співробітники ДПУ виявили і «куркульське їх походження», і участь у «політ- бандах» та в «українському шовіністичному русі», і навіть неодноразові арешти органами ЧК. Постановою Особливої наради М. Котика й І. Мостового було ув'язнено в концтаборі терміном на три роки кожного⁴⁰. Відбуваючи покарання, вони продовжували залишатися вірними власним переконанням. Так, І. Мостовий у таборі вступив до групи «націоналістів-самостійників» і після звільнення йому «заборонили проживати на Україні». М. Котик, відбувши свій термін, був висланий на Крайню Північ ще на три роки⁴¹. Дніпропетровська справа М. Котика й І. Мостового - яскравий зразок розправи з інакомислячими, які дотри-ГДА СБ України, ф. 3, оп. 1, спр. 8, т. 6, арк. 82.

Там само, арк. 99, 105.мувалися винятково легальних форм боротьби з правлячим режимом.

У 1927-1928 рр. почали проявлятися серйозні прорахунки в усіх галузях промислового виробництва. Застаріле технічне устаткування, недостатня кваліфікованість робочої сили призводили до аварій, нещасних випадків на виробництві. Не можна, звичайно, не визнавати й існування загрози диверсій та свідомого шкідництва, обумовлених як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками История советской разведки. - Вып. 3 (1926-1929). - Москва, 1961. - С. 85-87.. Останні дозволяли очільникам компартії перекладати повну відповідальність за власні прорахунки на уявних чи реальних «ворогів народу». Урівнявши «недбалість» із державними злочинами, політичне керівництво країни знову визнало «цапом-відбувайлом» за системні помилки в економіці «технічну інтелігенцію». Економічні підрозділи ДПУ УСРР, ведучи боротьбу зі злочинами у сфері економіки, ставали зручним знаряддям для фабрикування політичних судилищ над «шкідниками». Першим із них став сумнозвісний «Шахтинський процес» 1928 р. Див.: Красильников С.А., Савин А.И., Ушакова С.Н. Шахтинский процесс 1928 года: источники в контексте эпохи // Шахтинский процесс 1928 г.: подготовка, проведение, итоги: В 2 кн. Кн. 1 / Отв. ред. С. А. Красильников. - Москва: РОССПЭН, 2011. - 975 с.

Також ДПУ УСРР готувало процес у справі про «економічну контрреволюцію» в Південнорудному тресті (ПРТ) Криворізького басейну. Зокрема, було заарештовано головного інженера ПРТ В. Мухіна, головних інженерів Марганецького рудоуправління - П. Шестопалова, Чубарівського рудоуправління - П. Ло- гійка, завідувачів копальнями В. Яценка, К. Шишкіна, Т. Дуліна, інших провідних спеціалістів (усього 19 осіб). Їм висунули звинувачення у створенні організації, що мала на меті «поставити рудну промисловість у катастрофічне становище, при якому повернення чи передача її в концесію колишнім власникам було б неминучим» ГДА СБ України, ф. 13, спр. 192, арк. 1..

Джерелом фінансування цієї «підпільної організації» співробітники ДПУ визнали Паризький комітет Союзу промисловців Росії й зацікавлені іноземні фірми, у тому числі німецькі «Равак і Ґрюнфельд», «АЕҐ», «Сіменс», англійська «Віккерс», американська «Дженерал електрик».

Співробітники ДПУ визначили час виникнення організації початком 1920-х рр. До її складу включили 38 осіб, майже всіх керівників правління тресту, усіх головних інженерів рудних управлінь та електростанцій. Поїздки Мухіна та інших керівників тресту за кордон, переговори з представниками іноземних компаній набули у ході слідства винятково кримінального забарвлення. «Спецам» ставили у провину виконання директив колишніх власників Брянського, Дніпровського, Криворізького та Французького товариств, що начебто зводилися до збереження надр, вартісного оновлення копалень, здійснення зайвих закупівель імпортного устаткування, усебічної підтримки бажання колишніх власників повернути підприємства. Одним із пунктів обвинувачення було отримання заарештованими від західних промисловців грошей на суму 200 тис. руб. як хабарів і на підтримку організації⁴⁵.

Було виявлено «шкідницькі групи» також на дніпропетровських заводах ім. Петровського та ім. Леніна. Типовою можна назвати долю технічного директора цих заводів (колишніх Шодуар і Брянки) К. Шпальті, заарештованого у квітні 1928 р. До революції підприємства належали французькій і німецькій групам акціонерів. Директорами-розпорядниками їх були німці Ґренке, Ґок, Дубс, які після революції виїхали за кордон, залишивши доручення на керування заводами К. Шпальті. Особисто Шодуар ухвалив кандидатуру К. Шпальті на посаду директора. У подальшому К. Шпальті підтримував із членами правління зв'язки, отримуючи фінансову допомогу на розвиток підприємств. Слідство інтерпретувало ці факти, а також роботу директора як «невіру у тривалість більшовицької влади й бажання зберегти заводи для їхніх колишніх власників».Іхоча ці закиди ніяк не в'язалися зі звинуваченням К. Шпальти у «злісному шкідництві», надзвичайна сесія обласного суду засудила його до 8 років ув'язнення. У касаційній скарзі К. Шпальті, підтвердивши факт матеріальної підтримки заводів із-за кордону, категорично заперечував, що це було платнею за шкідництво.

«Навпаки, - писав він до Верховного суду УСРР, - упродовж цілого ряду років я проводив велику роботу з відновлення заводу і збільшення його продуктивності»⁴⁶.

У листопаді-грудні 1928 р. дніпропетровські чекісти «розкрили» «контрреволюційну організацію» на Катеринославській залізниці. Шістьох її членів на чолі з інженером А. Воскобойни- ковим засудили до 1-2 років ув'язнення. Але вже в листопаді 1929 р. окрвідділ ДПУ, використовуючи ті самі судові матеріали, сфабрикував нову «справу шкідників». Згідно з обвинуваченням, провідні спеціалісти-залізничники здійснили дії, спрямовані на послаблення мобілізаційної, економічної та політичної сили залізниці. П. Крендовському, І. Удалєву, Л. Флерову, П. Вельсу інкримінували виконання «свідомо шкідливих розпоряджень» Центрального управління залізничного транспорту, унаслідок чого нібито було знищено 127 паровозів. За рішенням колегії ОДПУ СРСР від 23 листопада 1929 р. П. Крендовсь- кого та А. Воскобойникова розстріляли, П. Вельса, Л. Флерова й І. Удалєва ув'язнили в концтаборі на 10 років. Усіх їх було реабілітовано у квітні 1991 р. Під час вивчення матеріалів кримінальних справ упадає в очі неприхована тенденційність при складанні актів експертних комісій, що підтверджували «шкідницькі дії» спеціалістів. Так, зазначаючи, що 127 паровозів було списано за наказом вищих інстанцій, водночас комісія робила висновок, нібито звинувачені повинні були усвідомлювати «характер» подібних розпоряджень⁴⁷.

Особливу увагу дніпропетровські чекісти приділяли настроям селянства. На початку 1920-х рр. аграрна політика більшовиків практично зводилася до встановлення повного контролю над розподілом сільськогосподарської продукції та придушення селянського опору. Несправедливі ціни, конфіскаційний характер заходів нової влади спонукав селян до масового спроти- ву. Ще у середині 1921 р. на території тільки однієї Катеринославської губернії, за офіційними даними, діяло 7 повстанських збройних формувань загальною чисельністю 650 бійців ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 49, арк. 1.. Наприкінці того ж року нараховувалося вже 12 збройних загонів (понад 900 повстанців) Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 42, 96.. В урядовому бюлетені зазначалося, що за період з 1 червня до 1 грудня 1921 р. в межах Катеринославської губернії «бандити» здійснили 39 нападів на населені пункти, станції, мости, склади тощо ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 1.. На початку 1922 р. на Катеринославщині діяли повстанські загони отаманів Петраша, Голика, Начиненого, Іванова, Левченка та ін.

Військові наради на місцях мали право створювати різноманітні надзвичайні органи. Так, у жовтні 1922 р. Катеринославська губернська військова нарада ухвалила рішення оголосити Катеринослав та округу «загроженими бандитизмом» і створила «надзвичайну трійку» у складі голови губвідділу ДПУ, голови губревтрибуналу та представника 30-ї дивізії РСЧА з правом застосування смертної кари. Відповідно до «Інструкції про надзвичайні трійки» на них покладалися завдання ліквідації збройної спротиву, організації «міцного радянського апарату», «проведення державних продрозкладок», «роззброєння населення» тощо. Такі «трійки» мали повноваження оголошувати в повітах воєнний стан, здійснювати каральні експедиції у села з правом розстрілу підозрюваних на місці. Криворізька повітова «трійка» від 10 грудня 1922 до 25 січня 1923 рр. заарештувала 130 осіб, із них 31 - розстріляли Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 671, арк. 50; ф. 3225, оп. 1, спр. 1, арк. 24; ф. 3364, оп. 1, спр. 1, арк. 12..

У січні 1923 р. Катеринославська губернська військова нарада повідомила повітові військові наради про створення губернської надзвичайної сесії, а в березні того року звернулася до Постійної наради при РНК УСРР із проханням дозволити виконання вироків сесії після утвердження губпрокурором, мотивуючи це тим, що передача їх у центр «уповільнює справу»⁵².

Жорстоким методом боротьби з повстанським рухом було використання системи заручництва. Матеріали військових нарад Катеринославщини свідчать про те, що взяття селян у заручники з високою ймовірністю їх подальшого розстрілу широко практикувалося у сільських районах губернії. Заручників брали під виконання продрозкладок, здачу зброї та видачу повстанців, гарантію безпеки для радянських активістів чи представників влади. Широко використовувалися також так звана кругова порука та інститут відповідачів (призначених владою осіб, які власною головою мали відповідати за «революційний порядок на місцях»).

Каральні акції, ліквідація збройних повстанських формувань на тлі реалізації засад нової економічної політики на початку 1920-х рр. певним чином зменшили масштаби повстанської боротьби. Тож у середині 1920-х рр. основну увагу чекісти зосередили на заможних верствах сільського населення та колишніх бійцях повстанських формувань. Зокрема, для міцних господарів було значно збільшено сільськогосподарський податок, їм не продавали трактори, позбавили виборчих прав.

Якісно інша ситуація склалася у другій половині 1920-х рр. «Ножиці цін» на промислову та сільськогосподарську продукцію змусили селян не поспішати з продажем хліба задешево державі. У відповідь узимку 1927-1928 рр. очільники СРСР наказали застосувати для проведення хлібозаготівлі силові методи. Офіційно було оголошено, що «куркулі» навмисно приховують «надлишки» збіжжя, прирікаючи міста на голодну смерть. Методами брутального тиску на селян у січні-лютому 1928 р. в Україні було заготовлено 70 млн пудів хліба.

Розпочався новий конфлікт між державою та селянством. Дії місцевого апарату провокували селян на стихійні виступи. Зокрема, дніпропетровські чекісти повідомляли:

«Куркулі села Благословення Криворізького округу організували в день десятиріччя Жовтневої революції весілля. П'яна юрба куркулів під спів "Інтернаціоналу" ходила з весіллям по селу, приваблюючи до себе селян і насміхаючись, освистувала учнів і комсомольців, які проходили повз них. Завдяки цьому задуму з весіллям свято Жовтневої революції було зірване» ГДА СБ України, ф. 13, спр. 370, т. 1, арк. 9..

В інформаційних зведеннях часто згадувалося словосполучення «куркульські прояви». Під цю кваліфікацію підпадало спалення майна, погрози, залякування, напади та вбивства активістів, «злісно-постійна агітація», дискредитація радянських працівників, поширення провокаційних чуток, підкуп бідняків і середняків, організація таємних зібрань і т. ін. Особливо органи державної безпеки переймалися питанням організованих виступів «куркулів». За заклики до селянських зборів і агітацію проти нового землевпорядкування в тюрму ДПУ, наприклад, потрапили «хлібороби-власники» хут. Ново-Григорівський, с. Кочережки та хут. Ново-Успенівський Дніпропетровського округу С. Колодка, В. Шаповал, Ф. Грунський, Т. Безкоровний, Д. Герасименко та ін. Там само, спр. 166, арк. 153; ф. 3, оп. 1, спр. 10; арк. 321; спр. 11, арк. 146148; оп. 2, спр. 4, арк. 68.

У другій половині 1920-х рр. чекісти продовжували розробляти «лінію махновщини». На їхню думку, небезпека відродження широкого селянського руху залишалася. У циркулярі ДПУ УСРР від 6 квітня 1926 р. «Про махновців» констатувалося, що

«Махно поновлює свої спроби ідейного керівництва над куркульськими елементами українського села».

Місцевих чекістів зобов'язали вжити заходів для виявлення всіх махновців, які проживали на території України і притягти їх до кримінальної відповідальності. У 1928 р. було заарештувано 21 колишнього махновця. За півріччя 1929 р. - ще 4 0 Там само, спр. П-8567; ф. 13, спр. 445, т. 1, арк. 27; ф. 3, оп. 2, спр. 4, арк. 69.. У Межівсько- му районі Дніпропетровського округу, крім того, ДПУ виявило склад зброї, а також заарештувало С. Єремельця, І. Циганка, А. Комарову, І. Бичека, Ф. Тарасенка, Г. Чорнокнижного Там само, ф. 3, оп. 1, спр. 10, арк. 302-303..Подальша практика лише підтвердила наміри більшовицьких очільників посилити тиск на селянство. На засіданні политбюро ЦК КП(б)У 5 липня 1929 р. було ухвалено «скласти перелік куркульсько-поміщицьких господарств, що активно виступали проти наших заходів у царині хлібозаготівель, для вислання за межі Україні».

Того ж року, за повідомленням ДПУ УСРР, із 8139 арештованих «куркулів» 1103 було запроторено до концтаборів або вислано з республіки Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. - К., 1994. - С. 18.. Упродовж весни-осені 1929 р. лише у 22 округах УСРР віддано під суд близько 33 тис. селян, звинувачених у саботажі хлібозаготівель ХІ з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (5-15 червня 1930 р.): Стенографічний звіт. - Х., 1930. - С. 262..

Іншим фронтом радянізації українського суспільства стала боротьба з релігійними осередками. Більшовицьке керівництво проголосило політику войовничого атеїзму та формування нового соціалістичного світогляду людини шляхом знищення «релігійних забобонів», правовою підставою для чого став декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Зокрема, передбачалося, що церква вже не матиме права власності, не отримуватиме субсидій, не братиме участі в навчально-виховному процесі тощо КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1979. - Т. 2. - С. 49..

Під час громадянської війни репресії проти віруючих та духівництва не виділялися на тлі загальної трагедії. Вони розглядалися лише як один із засобів у боротьбі за утримання більшовиками політичної влади. Оскільки переважна більшість населення колишньої Російської імперії була віруючою, постало складне завдання переконати громадян у «новій вірі» - комунізмі. Але більшовики не бажали чекати довго та вдалися до перевірених методів - політичного тиску й репресій. Активні віруючі, «релігійний актив» перебували на спеціальному обліку місцевих органів ДПУ УСРР «Взять на учёт всё духовенство» // Источник. - 1994. - № 6 - С. 102-105.. Ще в 1920 р. чекісти «завели дислокацію всіх у губерніях України церков, синагог, молитовень, мечетей та ін.», мотивуючи свої дії тим, що «серед духівництва почала спостерігатися діяльність, котра мала явно політичний характер. У повітах через неврожай було влаштовано молебні на полях, де деякі священики проводили проповіді двозначно, а іноді - однозначно контрреволюційного характеру»⁶¹.

Було вироблено своєрідну методику «роботи» зі священнослужителями, у рамках якої передбачалося:

«1. Користуватися у своїх цілях самим духівництвом, особливо тим, яке посідає важливе у церковному житті службове становище [...], змушуючи їх під загрозою суворої відповідальності видавати щодо духовенства ті чи інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад припинення забороненої агітації з приводу декретів про закриття монастирів та ін.

2. З'ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв, аби на рисі честолюбства розігрувати різного роду варіанти, заохочуючи їхні побажання та задуми.

3. [...] Матеріальне зацікавлення того чи іншого інформатора серед духівництва потрібне, оскільки на цьому ґрунті ще можна домовитися з попом, але сподіватися на його доброзичливе ставлення до радянської влади не можна. При цьому субсидії - грошові та натурою - без сумніву, зв'язуватимуть його з нами і в іншому розумінні, а саме в тому, що він буде вічним рабом ЧК, який боїться розконспірувати свою діяльність. Повинно практикуватися вербування інформаторів і через залякування в'язницею та таборами за незначними приводами - за спекуляцію, порушення розпоряджень влади та ін. [,..]»⁶².

Священнослужителів, які не йшли на співпрацю з більшовицьким режимом, засуджували за «підтримку контрреволюціонерів». Так, у 1921 р. постановою ВЧК про звинувачення у шпигунстві було розстріляно інспектора Катеринославської духовної семінарії А. Муріна Держархів Запорізької обл., ф. 2, оп. 2, спр. 10, арк. 34.. Широкого розголосу набула справа катеринославського архієпископа Агапіта. У ніч із 12 на 13 листопада 1922 р. співробітники ДПУ здійснили обшук в архієрейському саду, де знайшли коштовності. Агапіта заарештували як «приховувача цінностей» та передали справу до губрев- трибуналу для публічного слухання Держархів Дніпропетровської обл., ф. 5, оп. 1, спр. 324, арк. 176.. У пресі було розгорнуто кампанію дискредитації архієпископа, перераховувалися всі його «гріхи»:

«До революції Агапіт був головою Катеринославського губернського відділу "Союза русского народа". Під час повернення Петлюри в Києві влаштував молебні вдячності на славу Петлюрі.

Коли приходить Денікін [...], виїздить на Принцеві острови, де приймає у себе вищу знать світової контрреволюції [...]. При Врангелі - Агапіт у Криму» Звезда. - 1922. - 17 ноября..

Після показового суду 1922 р. на Катеринославщині не залишилося жодного тихонівського єпископа РПЦ. Слідом за Агапітом у в'язницях ДПУ опинилися вищі церковнослужителі Іоаникій, Серафим, Сергій, Онуфрій. У серпні 1922 р. завершився судовий процес над єпископом павлоградським, який виступав проти вилучення церковних цінностей Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 1602, арк. 100; ГДА СБ України, спр. П-24171..

У боротьбі із РПЦ чекісти використали представників радикальної течії в російському православ'ї - обновленців, представників «Живої церкви». На основі документів ДПУ дослідники переконливо довели, що вагому підтримку обновленського руху надавали саме чекісти Тригуб О. Розкол Російської православної церкви в Україні (19221939 рр.): між Державним політичним управлінням та реформацією. -. Після звільнення 16 серпня 1922 р. «на спочинок» архієпископа Агапіта (ще до арешту), то вже наприкінці серпня того року до обновленців перейшло 12 священників Катеринославської єпархії, серед них були павлоградський єпископ Серафим, кафедральний протоієрей Катеринослава В. Мстиславський, причет Троїцької церкви та ін.Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - 300 с.; Бабенко Л. Ди

В ОДПУ СРСР та ДПУ УСРР було створено спеціальне відділення по роботі з «церковниками та сектантами», яке займалося агентурно-оперативною діяльністю, формуванням обліків духівництва та віруючих, підготовкою інформаційно-аналітичних записок тощо. Так, в інформаційно-аналітичній записці Катеринославського губвідділу ДПУ наводилися статистичні дані кількості віруючих протестантських течій: менонітів - 30 тис., баптистів - 10 тис., євангелістів - 4 тис., молокан - 3 тис. На території губернії діяли також осередки адвентистів, мальован- ців, толстовців, іоаннітів, духоборів, скопців та ін.наміка розкольницьких тенденцій у Російській православній церкві на

Наприкінці 1920-х рр. репресії щодо протестантських осередків посилилися. Так, у с. Мар'їнка Катеринославської губернії іоанніти ще в 1920-1921 рр. створили сільськогосподарський колектив. Очільниця релігійного осередку Карагачева оголосила себе «богородицею». У 1926 р. за «контрреволюційні виступи» її та ще двох активістів було вислано на Соловки. Очолила колектив рада з 15 осіб, що виступила проти державних кампаній із самообкладання, хлібозаготівлі, реалізації селянської позики. Зважаючи на відкритий спротив, місцевий партійно- радянський апарат вирішив ліквідувати громаду та конфіскувати її майно, адже на 274 особи припадала значна кількість зерна, 20 верблюдів, 36 коней, 40 корів, 100 свиней, 300 овець. На «паралізацію» діяльності іоаннітів до Мар'їнки було відряджено співробітника ДПУ, котрий одразу заарештував Я. Чорнокнижного, К. Апанасенка, П. Терещенка, М. Непаду й зібрав компромат ще на сімох осіб, «які проводили в артілі антирадянську роботу». Після арештів на загальних зборах колективу чекісту вдалося домогтися передплати на позику індустріалізації, іоанніти здали державі 2 тис. пудів хлібапочатку 1920-х рр.: чекістський сегмент // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД- КГБ. - 2012. - № 2. - С. 283-299 та ін..

У 1928 р. у Славгороді Дніпропетровського округу також заарештували шістьох членів релігійної громади хлистів на чолі з Просвіриним. У серпні 1929 р. було взято під варту духоборів, членів комуни с. Вільне Новомосковського району І. Рокаєва й Г. Пахнуру. Їх також звинуватили «в антирадянській діяльності та пропаганді», а за заклики не брати до рук зброї, скликання несанкціонованих з'їздів засудили до ув'язнення в концтаборі терміном на три роки кожного ГДА СБ України, спр. П-7035..

У 1929 р. чекісти почали арешти членів релігійного осередку суботників. Ще 1921 р. в Юр'ївському районі Катеринослав- щини, згідно з рішенням з'їзду представників цієї течії (відбувся у с. Зачепилівка Полтавського округу), утворилася сільськогосподарська комуна «Царство світла», де нелегально існувала Союзна рада суботників Там само, спр. П-7222.. Оскільки комуна справно сплачувала податки, місцеві керівники певний час не звертали уваги на зібрання суботників, поїздки проповідників в інші релігійні громади. Поступово «Царство світла» набуло всесоюзного авторитету. Союзну раду очолювали Ф. Гвоздик, Т. Грицайчук, М. Кислиця. Невдовзі їм удалося організувати декілька інших комун Там само, ф. 3, оп. 2, спр. 4, арк. 24.. Занепокоєння властей викликала антимілітаристська риторика, адже 1925 р. на нелегальному з'їзді суботники ухвалили не визнавати службу в армії Там само, спр. П-7222, арк. 276.. Крім того, вони ігнорували радянські свята, не допускали до своєї школи державних учителів. Кожну пропозицію влади суботники обговорювали на зборах, закликаючи «міцно триматися своєї віри» Там само, арк. 83-84.. Криза у стосунках із місцевим партійно-радянським апаратом вибухнула з початком хлібозаготівельних кампаній. Співробітники місцевого відділу ДПУ охарактеризувало комуну суботників як «опору куркульства», звинувативши її членів в агітації проти хлібозаготівель 1928-1929 рр. Там само, арк. 311. Значну частину комунарів було визнано «вихідцями з буржуазії та куркульсько-дворянських станів». У спецповідомленнях наголошувалося, що комуна організована тільки завдяки підкупові, що вона «приховує всі заходи радянської влади» й т. ін. На цій підставі, ураховуючи «політичне існування контрреволюційної організації в умовах масової боротьби на селі, що розгорнулася», ДПУ УСРР ліквідувало громаду суботників, заарештувавши й засудивши 19 осіб до ув'язнення в концтаборі чи заслання на Крайню Північ⁷⁷.