Репресивна політика більшовицького режиму на Катеринославщині в 1920-х рр.

Репресивні заходи спрямовувалися і проти єврейських релігійних громад. Упродовж 1920-х рр. місцеві керівники намагалися знайти легальні підстави для припинення діяльність осередків юдаїзму. У 1929 р. партійно-радянські чиновники за підтримки співробітників ДПУ без особливих пояснень почали закривати синагоги, нелегальні хедери та єшиботи, арештовувати служителів культу. Так, 31 березня постановою ВУЦВК хоральну синагогу Дніпропетровська передали під клуб швейної фабрики. До кримінальної відповідальності притягли раби- нів Шнеєрсона, Шемтова та ін.⁷⁸

Характерно, що наприкінці 1920-х рр. ДПУ почало «викривати контрреволюційні групи церковників», «попівські анти- радянські організації», а не поодиноких священнослужителів та представників церковного активу. Тож коли у серпні 1928 р. у с. Петриківка Дніпропетровського округу заарештували священиків РПЦ Абрамова, Федосьєва, Тихона, Статьєва, Волкоре- за, то їм інкримінували розповсюдження чуток «про близьке падіння влади, агітацію паломництва до Козельського монастиря» («контрреволюційної бази тихонівців»), заклики відмовитися від щеплення проти віспи - «печатки антихриста»⁷⁹. Постановою Особливої наради «злочинців» відправили до Сибіру терміном на три роки кожного.

Політичного переслідування зазнали також прихильники Істинно православної церкви⁸⁰. Їх звинувачували у створенні 1928 р. «антирадянської організації», що ставила за мету «повалення радянської влади шляхом збройного повстання». Центр організації нібито перебував у Ленінграді, а в Україні - філії, одна з яких - на Дніпропетровщині (понад 20 «істинних» на чолі з П. Поповим)⁸¹. Адептам ІПЦ приписували «бойкот заходів радянської влади», «ігнорування радянського способу життя», «неповагу до патріаршої РПЦ», «підтримку “провидців та ясновидців”», «віру у прозріння», «очікування кінця світу» тощо⁸². За рішенням Особливої наради при колегії ДПУ УСРР віруючі ІПЦ направлялись у північні концтабори, висилалися на поселення⁸³.

Арешти священників викликали спротив віруючого місцевого населення. Іноді конфлікти відбувалися із застосуванням зброї. У доповідній записці Криворізького окрвідділу ДПУ УСРР описувалися події, що відбулися 1929 р. у с. Березівка Криворізького округу:

«Було здійснено арешт місцевого попа, колишнього петлюрівця Колоса. Під час арешту біля будинку попа зібрався натовп жінок і почав вимагати звільнення Колоса. Після вивезення попа з села віруючі (переважно жінки чисельністю до 300 осіб з Березівки й навколишніх хуторів) підійшли до сільради та вимагали звільнення попа. У натовпі були вигуки: "Бий голову, комуністів і комсомольців, дайте звістку в інші села, нехай збереться більше людей - звільнимо батюшку!" Із сільради силою витягли надвір голову і чергову по сільраді, комсомолку. Після цього віруючі влаштували збори, на яких було ухвалено постанову клопотати про звільнення Колоса. До села виїхав уповноважений окрвідділу ДПУ, який після розслідування заарештував вісьмох зачинателів волинки»⁸⁴.

1929 р. у Дніпропетровському окрузі було проведено арешт 18, а у Криворізькому - 6 автокефалів ГДА СБ України, ф. 3, оп. 2, спр. 4, арк. 198-200..

Паралельно зі спробами змінити світогляд пересічного громадянина, керівники компартії намагалися позбутися політичних опонентів та впровадити однопартійну диктатуру. Упродовж 1920-х рр. більшовицька верхівка країни спрямовувала органи державної безпеки на поступову ліквідацію інших партій та організацій. Ще під час громадянської війни розпочалися політичні звинувачення та переслідування членів меншовицького крила РСДРП. Соціал-демократи користувалися авторитетом у робітничому середовищі України, зберігали вплив у керівництві профспілок, у тому числі в Катеринославі. Це, безперечно, не влаштовувало більшовиків, які вважали профспілкові організації власною «зоною впливу». Місцеві партійні керівники намагалися постійно дискредитувати меншовицьких лідерів, співробітники ВУЧК-ДПУ паралельно знаходили підстави для взяття їх під варту. Після арештів 1920 р. організації соціал- демократів усе ж зберігалися в багатьох містах республіки. Події у Кронштадті 1921 р. спричинили масові репресії проти політичної опозиції, зокрема членів соціалістичних партій. Арешти розпочалися ще до 11 березня 1921 р., а вже станом на 13 березня лише в Катеринославі за ґратами опинилося 113 зі 175 членів РСДРП, котрі мешкали в губернії Там само, ф.13, спр. 17, т. 4, арк. 13-14..

Соціал-демократи намагалися впливати на молодіжне середовище, створюючи осередки в навчальних закладах. У січні 1922 р. більшовики здійснили репресивні акції проти меншовицького руху серед молоді. Також меншовикам було офіційно заборонено працювати у профспілкових організаціях Кокін С.А.,Мовчан О.М. Ліквідація більшовиками правоесерівської і меншовицької опозиції в Україні: 1920-1924 рр. - К., 1993. - С. 38..

У березні 1922 р. ДПУ УСРР заарештувало 54 активних членів РСДРП, у тому числі 24 меншовиків у Катеринославі ГДА СБ України, ф. 13, спр. 254, арк. 55.. Багатьох із них вислали до Туркестану і на Крайню Північ. У відозві Катеринославського комітету РСДРП вказувалося:

«1 квітня 1922 р. влада вислала на Північ 21 соціал-демократа меншовика, яких упродовж двох тижнів протримали без висунення їм жодних звинувачень, без будь-якої подоби суду, без допитів і слідства, у підвалах губЧК. Як безшумно, тихцем, крадькома було проведено арешти соціал-демократів, так само таємно, без розголосу більшовики здійснили їх вислання з міста. їхня газетка не знайшла можливим, точніше в неї забракло хоробрості хоча б сухо, двома рядками повідомити населення про арешти та вислання найстарших катеринославських робітників соціал-демократів - металістів, друкарів та інших»⁸⁹.

Незважаючи на масові арешти й заслання, улітку 1922 р. катеринославські меншовики продовжували свою політичну роботу. Тільки в губернському центрі місцеві чекісти взяли на облік понад 70 членів РСДРП⁹⁰. У вересні-жовтні відбулися чергові арешти. А вже в листопаді 1922 р. пленум Катеринославського губкому РСДРП навіть констатував розгром місцевого партійного осередку⁹¹. Проте Катеринослав усе ж залишався одним із головних меншовицьких центрів, тут навіть було налагоджено видання партійно-пропагандистської літератури⁹².

Репресії методично вилучали членів соціал-демократичної партії з повсякденного політичного життя. До жовтня 1923 р. чисельність партії меншовиків в Україні скоротилася, за офіційними даними, до 418 осіб, причому 140 із них проживали саме в Катеринославі⁹³. У листопаді ЦК КП(б)У ухвалив скликання з'їзду колишніх меншовиків, на якому вони мали «саморозпус- титися»⁹⁴. Аналогічне рішення схвалили члени катеринославської організації соціал-демократів. Наприкінці 1923 р. практично всі осередки РСДРП в Україні заявили про саморозпуск Мовчан О.М. Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України (1920-1924 рр.) // Укр. іст. журн. - 1993. - № 2. - С. 46.. 1-3 лютого 1924 р. відбувся Всеукраїнський з'їзд соціал-демократів, котрий оголосив про розпуск РСДРП у СРСР Правда. - 1924. - 3, 5 февраля.. Однак частина меншовиків категорично відмовилася визнавати це рішення. Наприклад, катеринославські меншовики надрукували листівку:

«Наш народ зробився ареною огидної комуністичної провокації. Більшовицька влада, безсила боротися терором, засланням і відновленням найгірших методів царської охранки зі зростаючим впливом соціал-демократії на робітничі маси, зараз застосовує нечувану політичну авантюру - ініціювання з'їзду колишніх меншовиків» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 230, арк. 121..

Хоча кампанія саморозпуску завдала відчутного удару по катеринославській організації РСДРП, на 1924 р. остання нараховувало 30 осіб і користувалася повагою в робітників заводу ім. Петровського ГДА СБ України, ф. 13, спр. 414, т. 13, арк. 646.. У травні навіть було сформовано Катеринославське бюро РСДРП(м), до складу якого ввійшли Рубінштейн, Шмоткін, Москалик Процесс контрреволюционной организации меньшевиков (1-9 марта 1931 г.): Стенография судебного процесса, обвинительное заключение и приговор. - Москва, 1931. - С. 12.. Більшовицьке керівництво наказало співробітникам ДПУ розпочати арешти. Уже в ніч із 23 на 24 липня в Катеринославі було взято під варту 28 соціал-демократів ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 69..

Після арештів 1925-1926 рр. невеличка група РСДРП(м) у Дніпропетровську ще існувала, але її діяльність чекісти визначали як «пасивно-вичікувальну». Усі дії фактично обмежувалися читанням літератури, обміном думками, поширенням «Социалистического вестника» ГДА СБ України, ф. 13, спр. 423, т. 1, арк. 52.. Але згодом ДПУ УСРР на підставі аналізу надісланих доповідних записок виділило дніпропетровську групу меншовиків, очолювану Александровим, як «політично активну». Такі висновки було зроблено після тривалого оперативного стеження, аналізу висловлювань, перлюстрації кореспонденції ГДА СБ України, ф. 13, спр. 370, т. 1, арк. 35, 165.. Зрештою ДПУ змусило Александрова, Тка- ченка, Кольцова задекларувати рішення про вихід із партії соціал-демократів наступним чином:

«Уважаю, що діяльність РСДРП не відповідає інтересам робітничого класу та спрямована на підтримку буржуазії» Там само, арк. 56..

У 1927 р. ДПУ УСРР заарештувало 14 соціал-демократів, 8 із них - у Дніпропетровську. Декого вислали за межі республіки, інші були змушені публічно зректися політичної діяльності Там само, арк. 36, 59.. У 1928-1929 рр. співробітники ДПУ знову почали фіксувати окремі прояви політичної діяльності меншовиків. У Дніпропетровську, зокрема, розповсюджувалися листівки з підписами «Ми з Вами. РСДРП», «Група соціал-демократів» Там само, арк. 189.. Після проведеної оперативної роботи в 1930 р. у Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі було взято під варту 18 меншовиків Там само, спр. 17, т. 4, арк. 35, 61.. Остаточно російських соціал-демократів в Україні фізично знищили під час «Великого терору».

Не менш жорстких і тотальних переслідувань упродовж 1920-х рр. зазнавали й соціалісти-революціонери. До 1920 р. в Україні діяло кілька відповідних партій: правих (ПСР), лівих (ПЛСР) есерів, декілька українських есерівських політичних організацій. Практично всі вони через різне бачення перебігу революційного процесу, майбутнє держави поділялися на фракції. Останні за спільністю політичних засад або створювали нові партії, або об'єднувалися з уже існуючими, зокрема з КП(б)У.

Оскільки есери користувалися значною популярністю серед населення, більшовицькі очільники намагалися максимально сприяти дробленню есерівського руху, поглинанню їхніх фракцій компартією, а тих, кого не вдавалося таким чином нейтралізувати, планувалося відлучити від активної політичної діяльності, у тому числі шляхом репресій.

Уже 1920 р. в радянській Україні відбулися арешти правих есерів, есерів-синдикалістів (інтернаціоналістів) та максималістів. Зокрема, у Катеринославі чекісти провели операцію проти інтернаціоналістів. Так, заарештованого Осипова після тривалого ув'язнення чекісти переконали в тому, що звільняють його тільки на поруки місцевого комітету партії лівих есерів. Через те, що досі катеринославська ЧК не практикувала репресій проти його партії, Осипов надав таке поручительство за підписами голови й секретаря губкому УПЛСР. Довідавшись про адреси останніх, чекісти заарештували й етапували до Харкова всіх членів місцевої есерівської організації¹⁰⁷. Правих есерів у Катеринославі взагалі заарештували за списками, складеними осередками КП(б)У на заводах і в установах¹⁰⁸.

Не менш напруженими були стосунки більшовиків із лівими есерами, котрі до літа 1918 р. навіть входили до правлячої коаліції. Наприкінці громадянської війни осередки лівих есерів у республіці, окрім Катеринослава, існували також в Одесі та Харкові. Наполягаючи на посиленні репресій проти цієї партії, ВУЧК у доповідях РНК УСРР у березні 1921 р. зазначала, що ПЛСР своєю опозиційністю «служить організаційним центром контрреволюції».

На відміну від меншовиків, Катеринослав для есерів не був значним центром діяльності. І все ж упродовж першої половини 1920-х рр. тут діяли різні їх осередки, що намагалися розповсюджувати партійну літературу, завойовувати симпатії студентів і робітників місцевих заводів. Тому наприкінці 1923 р. Катеринославський губком КП(б)У за допомогою місцевого відділу ДПУ організував кампанію з «саморозпуску» місцевого осередку правих есерів. Група з 34-х есерівських діячів виступила у пресі з заявою про свій розрив із ПСР, а частина з них звернулася до місцевого більшовицького керівництва з проханням про вступ до лав КП(б)У Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 1077 а, арк. 46..

За даними ДПУ, на 1924 р. у Катеринославі фіксувалася невеличка група правих есерів із 3-4 осіб, пов'язаних спільністю інтересів, однак вони не проводили активної політичної діяльності. У 1926 р. їх кількість збільшилася до 15 осіб. На тлі лібералізації економічної політики вони намагалися проводити політичну роботу. Після цього керівників групи (Берлін, Солений, Голосов) було відразу заарештовано ГДА СБ України, ф. 1, оп. 1, спр. 19, т. 4, арк. 6..

В огляді Дніпропетровського відділу ДПУ за 1926 р. зазначалося, що з облікованих 100 правих і 50 лівих есерів переважна більшість припинила політичну діяльність. Лише окремі особи «залишилися вірними своїм старим есерівським переконанням. Проте ніякої есерівської роботи по Катеринославу не спостерігалося» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 1077 а, арк. 46..

Але репресії проти есерів тривали. У січні 1928 р. у Дніпропетровську заарештували 20 соціалістів-революціонерів ГДА СБ України, ф. 3, оп. 1, спр. 17, арк. 2.. Того ж року в рамках справи «Конгломерат» за ґратами опинилися 18 відомих у минулому на Дніпропетровщині есерів та есдеків. Члени губернського комітету Ларін, Чернега, Багацький, Воб- лий та інші у селах Очеретоватому, Спаському, Підгородньому начебто створили «підпільну повстанську організацію», «займалися агітацією серед селянства», «закликали до зриву податкових і перевиборчих кампаній» Там само, ф. 13, спр. 370, т. 1, арк. 293..

Вагомий вплив у регіоні мала Українська комуністична партія. Короткий час існування її на Катеринославщині був сповнений провокаціями й переслідуваннями як із боку більшовицьких організацій, так і чекістів. Це призвело до фактичного розпаду осередків УКП. Так, катеринославські чекісти в 1922 р. спостерігали серед місцевих укапістів апатію й «бажання відійти від усілякої роботи». Використовуючи дискусії щодо подальшої політичної діяльності УКП (продовження самостійного політичного існування або злиття з КП(б)У), чекісти «посприяли» розпаду місцевого осередку партії. У серпні 1922 р. ЦК УКП «за бездіяльність, невиконання статуту й постанов з'їздів і конференцій, а також за несплату членських внесків і невиконання партійного продподатку» розпустив катеринославську губернську організацію¹¹⁴.

Утім, діяльність місцевих осередків не припинилася. У січні 1923 р. співробітники Катеринославського ДПУ заарештували секретаря губкому укапістів І. Манжелія. Спочатку йому інкримінували належність до УКП, але згодом формулювання змінили на «контрреволюційну агітацію». У ході слідства І. Манжелію закидали «антирадянські висловлювання» на мітингу в період збору продподатку, на лекціях із політекономії для робітників і незаможників, на вечорі, присвяченому 4-й річниці загибелі К. Лібкнехта і Р. Люксембург Справжньою ж причиною арешту був особистий авторитет І. Манжелія, обраного робітниками на з'їзд рад Новомосковського повіту. Сам арештований, звертаючись до прокурора, писав:

«Справа, очевидно, іде до того, аби, передавши мене до суду, позбавити виборчого права до рад. На мою думку, у цьому весь секрет мого арешту. [...] Мене не дивує становище комуністів у Німеччині, Франції, особливо в Італії, де панує реакція, фашизм, але мене дивує становище комуністів там, де влада належить працюючим. Для мене незрозуміло, чому білогвардійця Руд- нєва, який служив у денікінській контррозвідці, звільнено з в'язниці під підписку, а мене, комуніста, навіть під підписку звільнити не можна»¹¹⁵.

Для дискредитації місцевих членів УКП катеринославське ДПУ в 1923 р. навіть готувало відкритий судовий процес¹¹⁶.

Незважаючи на тиск, 1924 р. в Катеринославі осередок УКП, що охоплював гірничий та медичний інститути, нараховував 20 осіб, на трубному і Брянському заводах налічувалося ще 23

члени. Загалом катеринославська організація УКП у вересні 1924 р. нараховувала 150 членів і була найбільшою в УСРР. Місцеві укапісти намагалися у цей час провести своїх представників навіть у сільради, проводили агітаційну роботу серед студентської й робітничої молоді¹¹⁷.

Співробітники катеринославського ДПУ брали участь не лише в арештах членів УКП - вони подавали інформацію про місця їх роботи. Після відповідної проробки укапістів дискредитували та усували з посад. Але активна політична діяльність одразу провокувала арешти. Так, після першотравневої маніфестації в Катеринославі (1924 р.), участь в якій узяла колона укапістів чисельність до 1000 осіб, у губвідділ ДПУ було викликано секретаря губкому УКП Дідича, члена губкому Ковбасу, члена губко- му УкрЮС (спілка молоді УКП) Стороженка, членів організації Бута, Андріївського, Матвієнка. Наслідком нетривалої розмови став арешт. Згодом декого звільнили під підписку про невиїзд. Після закінчення слідства справу було направлено до суду, який призначили на 16 липня 1924 р. Але 4 липня у ДПУ знову викликали Авдієнка, Дідича, Манжелія, Недолю, Побігайла, Сторо- женка й оповістили їх під розписку про скасування суду й повернення справи на дорозслідування. Укапістам було наказано негайно виїхати в розпорядження ДПУ УСРР. До Харкова також перевезли ув'язнених Ковбасу, Бута, Андріївського¹¹⁸.

Такі дії властей викликали обурення прихильників УКП. На організованих зборах робітники й селяни ухвалювали такі звернення та резолюції:

«Репресії над УКП уважаємо репресіями над робітничим класом України, а тому вимагаємо негайного звільнення арештованих товаришів - членів Української компартії», «[...] вимагаємо негайного повернення дев'яти товаришів із заслання і звільнення з катеринославського ДОПРу тринадцяти та харківського - двох товаришів катеринославської організації»¹¹⁹.

ЦК УКП наполягав на проведенні публічного судового процесу. Проте суд так і не відбувся. Політбюро ЦК КП(б)У 30 липня 1924 р. визнало недоцільність організацію подібного процесу ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 89.. ДПУ отримало наказ вислати активістів за межі УСРР. Таким чином, укапістів вивезли спочатку до Москви, а потім до в'язниці в Тюмені Держархів Дніпропетровської обл., ф. 8, оп. 1, спр. 9, арк. 44, 66; спр. 1588, арк. 76; спр. 1598, арк. 76.. 20 вересня в районі Кам'янки Катеринославського округу було заарештовано членів УКП Сенкевича й Матвієнка, 29 вересня - секретаря паровозного осередку УКП Неклесу, партійців Щуся та Чалика Там само, ф. 1, оп. 1, спр. 230, арк. 179; ф. 8, оп. 1, спр. 21, арк. 154, 203, 233..

Співробітники ДПУ змушували укапістів підписуватися під заявами про відмову від політичної діяльності. Так, секретаря Катеринославського губкому УКП Магра спонукали дати підписку про нерозповсюдження друкованих матеріалів ЦК партії та передачу їх на цензурування до відділу ДПУ Там само, ф. 8, оп. 1, спр. 21, арк. 244.. Членів УКП - робітників заводу ім. Петровського - змусили опублікувати заяву про вихід з УКП «з огляду на те, що вважаємо єдиною революційною комуністичною партією - партію КП(б)У» ГДА СБ України, ф. 13, спр. 423, т. 1, арк. 75..

У ніч на 14 жовтня 1924 р. було здійснено обшук у члена УКП Мудрика. Разом із ним заарештували укапістів Щуся, Трегубова. 15-17 жовтня до Катеринославського ДПУ викликали й узяли під варту також Магра, Троня, Олійника, Горяного. Уже 19 жовтня загальні збори катеринославської організації УКП за присутності члена ЦК партії Речицького направили протести з приводу арештів у прокуратуру й губком КП(б)У. Однак вони не допомогли Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 616, арк. 209.. У листопаді 1924 р. за «антиурядову агітацію» за ґрати потрапив член УкрЮСу О. Погребний. У меморандумі, складеному на нього чекістами, зазначалося:

«Тип карного злочинця, крикун. Є виконавцем волі інших учасників. Завжди затято захищає позиції УКП» ГДА СБ України, ф. 13, спр. 423, т. 1, арк. 74..

На середину листопада 1924 р. у в'язниці Катеринослава перебувало понад 30 місцевих членів УКП, які постійно зверталися до урядових інстанцій зі скаргами, заявами, погрожуючи голодуванням. У першу чергу увага акцентувалася на тому, що розправляються саме з комуністами. Незадоволений таким розвитком подій, ЦК КП(б)У зажадав пояснень у Катеринославського губкому партії, який мав виправдовуватися «через недогляд [...] за комуністами ДПУ, які сильно форсували цю справу» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 1586, арк. 127; спр. 1588, арк. 117..

Постановою від 14 листопада 1924 р. політбюро ЦК КП(б)У визнало недоцільність масових арештів укапістів до вирішення питання про цю партію в Комінтерні та 28 листопада розпорядилося звільнити всіх заарештованих катеринославців ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 144 зв.. Зрештою Комінтерн оголосив розпуск УКП як «дрібнобуржуазної» й «націоналістичної» партії. Із 1925 р. колишні укапісти, котрі не визнали цього рішення, переслідувалися органами безпеки як «контрреволюціонери».

У 1927 р. на Дніпропетровщині ДПУ притягло до відповідальності «контрреволюційну» організацію - Керівне бюро УКП, якій приписували підготовку збройного повстання проти радянської влади, боротьбу за відновлення незалежності України, намір здійснити терористичні й диверсійні акти ГДА СБ України, спр. П-26103.. Матеріали слідства у цій справі було сфабриковано, що визначила в 1994 р. прокуратура України Там само, спр. П-26203, т. 2, арк. 154..

Під репресії потрапляли й політичні опоненти - члени компартії, які пропонували деяке коригування політико-еконо- мічного курсу. Такі пропозиції сприймалися як «політична опозиція», «спроби порушити єдність комуністичної партії», «пі- дігравання контрреволюційним силам». Упродовж 1920-х рр. партійні дискусії, боротьба різних груп впливу в РКП(б)-ВКП(б) чітко означили противників Й. Сталіна. Окремі лідери партії мали вагому підтримку в місцевих осередках. Так, у 1923 р. в Катеринославі діяла група «робітничої опозиції», очолювана Ф. Золотовим. Значним авторитетом тут користувався й А. Шустер, який повернувся з Москви та пропагував «опозиційні ідеї» Л. Троцького¹³¹.

У 1926 р. до Дніпропетровська з Ленінграда прибула група активних учасників зинов'євської опозиції: Ю. Портнов, О. Ма- лишева, І. Петров, Н. Рагузін та ін. Вони встановили контакти з представниками місцевої «робітничої опозиції» А. Шустером і М. Луговим. Після переговорів було створено опозиційний центр для проведення політичної роботи з робітничими колективами підприємств швейної, шкіряної, деревообробної промисловості, заводів ім. Петровського, «Комінтерн», «Червоний Профінтерн»¹³².

У 1927 р. «троцькістськими» осередками у Дніпропетровську керували Раппопорт, Литовський, Брагинський, Бейзеров, Зусь, Смирнов, Клейн, Шустер. Загалом на обліку Дніпропетровського окрвідділу ДПУ перебувало 1683 особи, виключені із партії як «опозиціонери»¹³³. Також на фабриці ім. Володарського, у Кайдаках, Амур-Нижньодніпровському діяли численні «комсомольські троцькістські центри». На вимогу їхніх керівників Полонського, Йоффе, Помбрака в роботі дотримувалася сувора конспірація, при листуванні застосовувався шифр¹³⁴. Але такі заходи все ж особливо не допомагали через розгалужену мережу агентури, що виявляла канали зв'язку та постачання літератури, нелегальні друкарні тощо.

У листопаді 1927 р. Дніпропетровськ відвідав Х. Раковський, колишній голова уряду УСРР, якого теж звинувачували у причетності до «троцькістської опозиції». Група місцевих опозиціонерів, виключених із партії (М. Єрьомін, П. Зайцев, П. Шаповал, І. Передерій), 7 листопада звернулася до гостя з проханням роз'яснити робітникам заводу ім. Леніна погляди опозиції. Але ЦК КП(б)У заборонив Х. Раковському виступати. Така позиція республіканських компартійних очільників обурила робітництво¹³⁵. У Дніпропетровську з'явилися прокламації, появу котрих співробітники ДПУ оцінили як «факт антирадянської й антипартійної діяльності, спрямованої на розпалення серед робітників антагонізму проти радвлади та партії»¹³⁶.

XV з'їзд ВКП(б), який відбувся у грудні 1927 р., постановив виключити з партії 75 провідних учасників троцькістсько-зинов'євської опозиції і 23 прибічників опозиційної «платформи 15-ти». Подібне відбувалось і в регіонах. Тільки з дніпропетровської організації між XIV і XV з'їздами партії було виключено 62 особи, щодо 12 застосовано партстягнення¹³⁷.

Утім, опозиція не здавалася. У березні-квітні 1928 р. у Дніпропетровську було відновлено діяльність опозиційного центру, до якого входили М. Луговий, А. Шустер, С. Раппопорт, О. Зусь та Ю. Портнов. Для координації дій місто розподілили на чотири райони, призначивши в кожному керівника опозиції¹³⁸. Опозиціонери сформулювали пропозиції до наказів заводських комітетів, що пропонувалися для ухвалення на робітничих зібраннях і загальнозаводських конференціях. Ішлося про «роздержавлення» профспілок, вирішення житлової проблеми, вплив робітників на адміністрацію підприємств тощо¹³⁹. Деякі матеріали дніпропетровські опозиціонери отримували з Москви через Шустера й Ахматова. Кошти на поточну політичну роботу збирали серед самих опозиціонерів або під час благодійних акцій. Так, 21-22 січня 1928 р. у Дніпропетровську виступав поет М. Голодний, і всі зібрані кошти було передано опозиціонерам ГДА СБ України, ф. 3, оп. 2, спр. 3, арк. 94; спр. 4, арк. 99..

Керівництво ВКП(б) пропонувало розглядати опозиційні групи та фракції як антирадянські політичні організації. Зазначалося, що діяльність троцькістів небезпечна, адже «спрямована на розкладання соціально-спорідненого середовища - робітничої маси й дезорганізацію наших власних лав» Там само, ф.13, спр. 157, арк. 87.. Місцевим апаратам ДПУ було видано санкцію на ліквідацію осередків опозиціонерів. Масові арешти членів опозиції відбулися навесні 1928 р. У ніч на 22 квітня у Дніпропетровську, зокрема, було взято під варту 12 осіб. Під час обшуків виявили значну кількість троцькістської літератури. Після проведення слідства опозиціонерів в позасудовому порядку вислали: С. Лугового та П. Каменського - до Сибіру, О. Зуся й А. Шустера - на Урал, С. Раппопорта - у Казахстан. М. Смирнова та Ю. Портного, які вчасно подали заяви про повний розрив з опозицією, звільнили Там само, ф. 3, оп. 1, спр. 5, арк. 4..

У Дніпропетровську політичні засади опозиції намагалися далі пропагувати М. Бейзеров, Д. Денисов, Р. Горб, Е. Шустер- Брудник, А. Лозовський, М. Ахматов, С. Полянський, П. Овсянников. Саме вони склали кістяк нового «троцькістського осередку», сформувавши «робочу трійку», обравши районних керівників і навіть призначивши дублерів на випадок арешту Там само, спр. 51, т. 1, арк. 42; спр. 120, арк. 131-133.. Робота проводилася з дотриманням найсуворішої конспірації. Опозиціонери прагнули підтримувати будь-які виступи робітників, вели боротьбу за обрання своїх представників на виборні посади на підприємствах. Дискусії у «червоних кутках» при читанні газет використовувалися для роз'яснення робітникам помилковості політики партії. Троцькістам навіть удалося створити декілька гуртків серед молоді Там само, спр. 51, т. 7, арк. 25..

Після пожвавлення опозиціонерів, співробітники Дніпропетровського окрвідділу ДПУ знову вдалися до арештів. Уже 27 липня 1928 р. у місті було затримано представника Всесоюзного троцькістського центру Бінкіна. На допиті він не заперечував опозиційної роботи, але відмовився назвати своїх однодумців. У ніч із 18 на 19 жовтня заарештували М. Бейзерова, П. Вайнштока, В. Галицького. На допитах вони відмовилися відповідати на запитання щодо опозиційної діяльності ГДА СБ України, ф. 3, оп. 1, спр. 8, т. 6, арк. 106.. У листопаді 1928 р. пройшла нова хвиля арештів комуністів-опозиціо- нерів. У ніч на 7 листопада у Дніпропетровську було затримано членів «троцькістського центру» Лозовського й Полянського Там само, ф. 13, спр. 411, т. 1, арк. 505..

На початку 1929 р. виразно визначився курс влади на розгром «контрреволюції в партії». Від звільнень із роботи, поодиноких арештів, примушення до відмови від опозиційної діяльності ДПУ УСРР перейшло до масових операцій проти троцькістського активу. Наприкінці січня 1929 р. в УСРР відбулася перша така операція. Підготовчим етапом до неї стали арешти опозиціонерів в Одесі і Дніпропетровську, а приводом послужила активність троцькістів напередодні виборів у ради. У Дніпропетровську, зокрема, до в'язниці потрапило 11 осіб, 4 з яких (Ясинського, Гапонова, Кесса, Шайновського) вислали за межі республіки Там само, ф. 3, оп. 1, спр. 10, арк. 99, 120-122, 295.. На 24 січня 1929 р. намічалися арешти 120 осіб у 12 округах УСРР. Операція розтяглася на тиждень. У Дніпропетровську було заарештовано ще 6 осіб Там само, спр. 11, арк. 58.. Арешти січня, бе- резня-травня 1929 р. суттєво дезорганізували опозиціонерів. В їхньому середовищі відбувся фактичний розкол на декілька течій. Троцькісти УСРР, щоправда, зберегли декілька організацій, у тому числі незначну у Дніпропетровську. Зрештою, наприкінці 1929 р. троцькістська опозиція в республіці практично припинила існування.

Отже, вивчаючи діяльність регіональних органів державної безпеки, дослідники простежують повсякденний механізм реалізації настанов політичного керівництва компартії. На прикладі Катеринославського губернського відділу ВУЧК-ДПУ, окружних відділів ДПУ УСРР Дніпропетровщини проявляються динаміка й регіональні особливості політичних репресій 1920-х рр. Зокрема, місцеве партійно-радянське керівництво координувало дії губ/окрвідділів ДПУ під час проведення арештів членів політичних партій - опонентів більшовиків, ліквідації релігійних та опозиційних структур. Регіональні особливості в динаміці державного терору проявилися в наявності численних осередків політичної опозиції серед членів компартії. Їх наявність була закономірною через поширення в робітничому середовищі «лівацьких» настроїв. Також серед головних напрямів агентурно-оперативної роботи на Дніпропетровщині була протидія різноманітним релігійним осередкам (передусім протестантизму). Зважаючи на масштаби та динаміку політичних репресій, верхівка компартії визначила державний терор як універсальний метод забезпечення функціонування радянської державної системи.

репресія катеринославщина більшовик

Размещено на Allbest.ru