Революційна доба севастопольського командування віце-адмірала Колчака

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революційна доба севастопольського командування віце-адмірала Колчака

28 лютого (13 березня) 1917 р. верхівка Чорноморського флоту (який на своїй авансцені Першої світової війни з осені 1914 р. вів жорсткі битви проти німецько-турецької ескадри, від 1915-го боровся й із болгарськими ВМС, а, крім того, підперши з пониззя Дунаю стратегічну Експедицію особливого призначення, понад два з половиною роки протидіяв австро-угорській річковій флотилії) вирішила не розголошувати конфіденційну депешу О. Капніста. Бракувало докладніших вістей, а протягом доби додалася сенсація про визивне виникнення виконавчого Тимчасового комітету щойно розпущеної царем Державної думи¹.

2 (15) березня верховний головнокомандувач імператор Микола II, у літерному потязі примандрувавши зі своєї Ставки до Пскова, раптом зіткнувся з гострим наполяганням керівників фронтів на передачі престолу юному цесаревичу Олексію. Екстраординарна опінія згуртувала генералітет, причому здебільшого за твердим переконанням найвищих чинів². Олександр Колчак латентно просигналізував начальникові штабу главковерха генерал-ад'ютанту Михайлові Алексееву про абсолютну прихильність до кардинального кроку³.

Руйнація монархії відчутно вплинула на десятки тисяч військових чорноморців (їхня чисельність коливалася, за різними даними, від 38 до 76 тисяч, а поточний перепис тогочасного люду зафіксував понад 61 тисячу - приблизно 43 тисячі моряків із 19-тисячним сухопутним вояцтвом при комфлоті⁴). Якщо 2 (15) березня О. Колчак лишень інформував підлеглих, що «в Петрограді відбулися збройні сутички з поліцією та заворушення за участю частин петроградського гарнізону»⁵, й одразу після феноменального перевороту, зманіфестованого «для найскорішого досягнення перемоги»⁶, вирішив «непорушно та безустанно виконувати свій обов'язок перед Государем імператором і Батьківщиною»⁷ (дезорієнтувавшись через технічну перерву зв'язку, конформістськи поквапився під фантомний скіпетр Михайла Романова, котрому зовсім несподівано старший брат знічев'я відписав корону і котрий негайно відсторонив цю зімпровізовану династичну аномалію⁸), то невдовзі, вже 5(18) березня, флотський командувач утіяв у Севастополі святковий парад з приводу повалення царату. По молебню та хресній ході з помпою виступив на мітингові, енергійно ратуючи зберігати бойову міць і за впровадження демократії⁹.

Михайлові Родзянку - голові Держдуми та екстрено створеного в ній комітету - він бадьоро рапортував: «Від імені Чорноморського флоту та севастопольської залоги прошу прийняти і передати раді міністрів упевнення, що Чорноморський флот і фортеця цілком перебувають у розпорядженні нового народного уряду й докладуть усіх зусиль для доведення війни до переможного кінця»¹⁰. Делегація, відряджена під його егідою, була спрямована до столиці севастопольським «Об'єднаним комітетом у складі депутатів од офіцерів, армії та флоту, солдатів, матросів і ратників морського ополчення» на чолі з головою тієї фундації волонтером Левом Зараховичем (Зароховичем, Зороховичем, Зореховичем) - сином заможного сімферопольського комерсанта, й Олександром Немитцем як ватажком Спілки офіцерів-республіканців легко сконтактувала з революційними властями¹¹.

8(21) березня 1917 р. комендант Севастополя контр-адмірал «почту його імператорської величності» Михайло Вєсьолкін відмовився від генерал-губернаторства і О. Колчак вивільнив з-за ґрат політичних в'язнів, доти утримуваних на підвладних йому теренах. Наступного дня газета «Крымский вестник» опублікувала «Наказ № 1» столичної Ради робітничих і солдатських депутатів від 1(14) березня про унормовані в гуманному дусі метаморфози, за якими, зокрема, зневажливе визначення рядового «нижнім чином» реформаторськи замінювалося на іменування терміном «солдат» або «матрос», застосовуване раніше титулування офіцерів («Ваше превосходительство», «Ваше благородіє» тощо) докорінно спрощувалося: слово ввічливості «господин» («ґаспадін», тобто «пан») безпосередньо пов'язувалося з конкретним званням будь-кого від мічмана до адмірала. Скасовувалася вимога віддання честі поза випадками, зумовленими службою.

Під тиском загалу Ізмаїльської залоги було демісовано начальника переведеної сюди з Балтики на оборону гирл Дунаю Морської дивізії контр-адмірала Симеона (Семена) Фабрицького, бо він пропонував негайно залучити свою морпіхоту на оперативне придушення «крамоли» і намагався заборонити не тільки прапори, а й дрібну атрибутику червоного кольору (за півроку подібне недовір'я не оминув і спадкоємець відкритої таким робом по ньому вакансії річкового командування - також контр-адмірал з уже скасованого «почту його імператорської величності» князь Володимир Трубецькой, кому згодом випало правувати Миколаївським портом)¹².

19 березня (1 квітня) 1917 р. Чорноморський флот і севастопольська залога у присутності члена Держдуми Івана Тулякова на міському Куликовому полі присягнули сформованому думцями за погодженням із петроградською Радою Тимчасовому урядові, де функції міністра-голови і міністра внутрішніх справ виконував князь Георгій Львов, міністра закордонних справ - Павло Мілюков, чия мрія про опанування Росією проток Дарданелли та Босфор зі Стамбулом (Константинополем) розпашіла до idйe-fixe, військового і морського міністра - глава Центрального військово-промислового комітету та учасник процесу детронізації (коли, як і Мілюков, був проти відступу великого князя Михайла Олександровича від влади) прапорщик запасу Олександр Гучков, чиїм помічником на правах керманича морського відомства став контр-адмірал Михайло Кедров¹³.

Найвище командування зосередилось у М. Алексеева, порядкування штабом Ставки від нього перебрав генерал од інфантерії Владислав Клембовський, якого незабаром заступив генерал-лейтенант Антон Денікін. Керівництво Головного морського штабу (ГМШ) після 55-літнього адмірала Костянтина Стеценка обійняв молодший на 22 роки капітан першого рангу Всеволод Єгор'єв. Морським штабом Верховного головнокомандувача і Морським Генштабом начальникував адмірал Олександр Русин, утримавшись на висоті свого становища до заміни на віце-адмірала Андрія Максимова - популіста, спонтанно обраного командувачем Балтфлоту (втім, попри виниклі негаразди, Морштаб Ставки фактично підпав під визрілу опіку капітана першого рангу, зрослого до контр-адмірала, Олександра Бубнова - досвідченого фахівця із чорноморської проблематики) ¹⁴.

2 (15) квітня О. Гучков анулював закоснілі правила кар'єрних сходинок, аргументувавши необхідністю здолати протекціонізм, штучні бар'єри цензування, окляклі гальма «старшинства». Намірявся вдатися до ефективних новацій, аби скасовані кадрові процедури поступилися кандидатуванню найбільш здібних претендентів¹⁵.

У штаті збройних сил на Чорному морі ледь не найгучнішим о цій порі виглядало підвищення 56-річного віце-адмірала Станіслава Васильковського (Васильківського) з капітанів у головні командири Севастопольського порту (себто став зверхником флотського тилу). Його попередник, старший на три літа віце-адмірал Павло Новицький при орденах святого Володимира четвертого, третього й другого ступенів з мечами, Білого Орла з мечами, святого Станіслава першого класу, святої Анни другого ступеня потрапив до резерву чинів флоту. Навчальний загін, куди входило до трьох тисяч чорноморців, замість контр-адмірала Франца Вінтера очолив 39-річний уродженець Севастополя капітан другого рангу Сергій Євдокимов. Дунайська флотилія, на котру обернулась Експедиція особливого призначення, перейшла безпосередньо під демено недавнього завідувача військово-морського управління при Верховному головнокомандувачеві 48-літнього віце-адмірала й Георгіївського кавалера Дмитра Ненюкова¹⁶.

22 березня (4 квітня) 1917 р. у Севастополі під проводом прикомандированого до місцевої військово-авіаційної школи киянина, старшого унтер-офіцера Костянтина Сафонова зорганізувалася Рада робітничих, солдатських і матроських депутатів. За тиждень вона злилася з Севастопольським Центральним Військовим Виконавчим Комітетом, виділеним за благословення О. Колчака та І. Тулякова із лона первісного «Об'єднаного комітету». Зрештою трансформовану інституцію - «Севастопольську раду депутатів армії, флоту та робітників» із її Центральним виконавчим комітетом (ЦВК) теж очолив К. Сафонов¹⁷.

31 березня (13 квітня) Колчак урочисто звів докупи одержані ним великодні вітання від Михайла Родзянка та міністра юстиції Олександра Керенського. Перший з них від імені вже анахронічного Тимчасового комітету Держдуми єдине турбувався про «повну згоду» між матросами та офіцерами, щоби «відбити зухвалого ворога й тим самим забезпечити завойовані російським народом засади нового життя вільної Росії», а «товариш Керенський» емоційно адресував «товаришам солдатам і офіцерам, робітникам і матросам» захоплення їхніми чеснотами - «витримкою, солідарністю та високим зразком громадянського подвигу», до них піднесено звернувшись: «Ви - варта держави на Чорному морі, сміливість та її сила - маєте бути непереможними й не зламані ніким і нічим. У ваших руках доля Росії, доля її свободи. Згуртуйтесь остаточно й підтримайте Тимчасовий уряд остаточно». Монтаж епістолярій було зачитано командам кораблів, у ротах, сотнях, батареях, портовикам, заводчанам, на загал оточуючому населенню¹⁸.

6(19) квітня кадетська газета «Речь» («РЬчь») у Петрограді надрукувала надіслану «офіцерами і командою одного із суден Чорноморського флоту» телеграму, якою симпатики «партії народної свободи» запально віншували П. Мілюкова. «Босфор і Дарданелли потрібні Росії задля її свободи, міжнародної справедливості та миру на Близькому Сході», - в пафосному стилі карбувалася демагогічна декорація накресленого курсу, трохи замаскувавши утилітарне березневе одкровення глави зовнішньополітичного відомства: «Зміна уряду не змінила наших устремлінь. Ми більш, аніж колись, бажаємо володіти Константинополем, який потрібен для нашої економічної свободи»¹⁹.

Якщо на петроградській січнево-лютневій Союзній конференції тимчасовий начальник штабу Ставки генерал од кавалерії Василь Гурко доводив делегатам Англії, Франції та Італії, що «Росія не бачить виняткового інтересу в операції прямо проти Константинополя, оскільки це місто впаде саме собою того дня, коли буде завдано вирішального удару головним ворогам», то навесні 1917 р. виразно реанімувалися надії на вторгнення до Стамбула локальними засобами - в автономії від решти пріоритетів Антанти²⁰. Більше того, суспільній свідомості прищеплювалося переконання, що Росії личить зазіхати максимально. «Її часткою та винагородою повинна стати вся Мала Азія! Мілюков не знайде в собі наснаги на таке «зухвальство». І це має бути сказано вчасно ... устами іншого міністра, та має бути сказано», - пристрасно волала енергійна «Маленькая газета»²¹.

Кон'юнктурна ксенофобія затятих квазіентузіастів спровокувала біду в людських стосунках на наймогутнішому в Севастополі лінійному кораблі «Императрица Екатерина Великая»: матроси знічев'я роздмухали безґлузді претензії вигнання геть із судна офіцерів з німецькими прізвищами, огульно шельмували їх шпигунами. В цій атмосфері нервово зреагувавши на свавільне заплямування підозрою в умислі диверсії (начебто, з метою «відволікти команду від революційних подій»), застрелився молодий мічман Фок, глибинно російського походження з Вятської губернії. Після зустрічі з Колчаком екіпаж припинив ганебне цькування невинних. Самогубцю було поховано з почестями²².

Попри все, як акцентував Колчак, «заняття, підготовку та оперативну працю нічим не було порушено й звичайний режим не уривався ні на годину». Впевнений у непорушності набутого авторитету, він, із цим лінкором, міноносцями та крейсерами при літаках помчавши до Босфору, 14(27) березня успішно завершив цілеспрямоване блокування сакраментальної протоки²³.

Типові рядки листівки «Якого нам треба миру?», 12(25) квітня 1917 р. випущеної органом, нареченим гостроязикими громадянами «канцелярією Колчака», - ЦВК: «Останніми днями в Севастополі гаряче обговорюється питання про те, за яких умов ми можемо укласти мир і, головне, чи потрібні нам Босфор і Дарданелли... Згадаємо, як почалась війна. Хіба ми бажали анексії та контрибуції? Ні. [...] Німці без війни підкорювали нас. Вони, не соромлячись, писали, що росіяни та слов'яни - це гній на німецьку ниву... А на Босфорі й Дарданеллах німці поставили своїх офіцерів, генерала Сандерса, свої гармати, свій флот: «Ґебен» і «Бреслау». Без шуму та крику німці забрали вихід із руського Чорного моря й накинули зашморг на шию Росії... Війна почалася з того, що: 1) німці хотіли нас уярмити поступово захопленням земель, торговельною угодою, впливом на все наше життя, вносячи всюди деспотизм і рабство; 2) німці змушували нас витрачати одну третину всіх народних грошей на військові потреби; 3) німці, захопивши Босфор, одягли нам зашморг на шию... А потім яка ж наша мета війни?..

Прийде час, уся Росія погляне на свій Чорноморський флот і чорноморську дивізію та спитає: чи є ще порох у порохівницях?» ²⁴.

Представницький одеський з'їзд посланців навколишніх рад та солдатських (матроських) комітетів, до якого 15(28) травня долучились О. Колчак і О. Керенський, уфундував Центральний Виконавчий Комітет солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської округи (Румчерод), поцінувавши «революційну війну» насущною справою²⁵. На цьому зібранні позначився рішуче заявленим український рух. Відбулися перші збори Одеської української військової ради на чолі з членом Центральної Ради лікарем Іваном Луценком, який тієї ж весни увійшов у Києві до Українського генерального військового комітету. На меті було утворення Одеського українського військового коша²⁶.

Масштабним було національне відродження севастопольців. На їхніх велелюдних акціях постала Рада Української Чорноморської громади, обравши своїм головою вчителя гімназії В'ячеслава Лащенка (Лощенка, Лященка), його заступниками - педагога Миколу Коломійця та матроса Михайла Пащенка, секретарем - військовика-«однорічника» авіашколи Михайла Михайлика, а до проводу наблизила й такі особистості як командир стрімко українізованого флотського напівекіпажу Володимир Савченко-Більський - майбутній генерал-хорунжий за адміралтейством УНР, юрист-підполковник Вадим Богомолець (у прийдешньому - головний військово-морський прокурор Української держави 1918 р.), капітан корпусу корабельних інженерів Микола Неклієвич, підприємець Василь Вітинський, старший унтер-офіцер Федір Сліпченко, котрий на шпальтах газети «Известия Севастопольского совета военных и рабочих депутатов» російською мовою влітку 1917 р. вмістив програмну статтю «Хто такі українці та які їхні вимоги»²⁷. До масової, більш як чотиритисячної організації українців, переважно матроської, записалася Софія Колчак - дружина командувача, уродженка Подільської губернії²⁸.

7(20) квітня Севастополем учинилася перша українська хода- демонстрація. За оповіддю М. Михайлика, Олександр Колчак нібито компліментарно потрафив тодішнім маніфестантам: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє істнування, наочно його засвідчити. Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цеї нації. Я не можу не витати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки істнують на світі...»²⁹. Цитовані фрази по-різному інтерпретувались - і некритично, і зі скепсисом³⁰. Наприклад, сучасний дослідник українського руху 1917 р. Григорій Савченко застережливо прокоментував: «На наш погляд, ці патетичні слова адмірала Колчака дещо ідеалізують його ставлення до українців. Не виключено, що вони суттєво різняться із можливим першоджерелом»³¹.

Що говорити, без сумнівів у науці ніяк не обійтись, адже важко довести достеменність того чи іншого вислову й набагато досконалішим інструментарієм, ніж пам'ять і перо. Втім Михайлик мав секретарські навички, тож недарма поручився за суть занотованого звернення: «Такою майже дослівно була промова команданта, вкрита гучними «слава»»³².

Навесні 1917 р. навідавши Петроград і Псков, Колчак відринув запрошення командувати практично бездоглядним флотом на Балтиці, оскільки проникливо обмізкував прояви катастрофи, рельєфно сфокусувавши серцевинні висновки стосовно відчутої дисгармонії між суспільними відносинами в країні та зовнішніми чинниками, які, на його думку, брали гору: «Ми живемо в епоху найбільшої війни, в епоху розв'язання міжнародних і національних питань збройною силою. [...] Поточна війна є нині для всього світу справою значно важливішою, ніж наша велика революція»³³. Між тим констатував: «... Внутрішня політика зростає як сніговий клубок і помітно поглинає війну». Отож панорамним пасажем підкреслив резюме: «... Лозунги «війни до перемоги», навіть «протоки та Константинополь» чутні дійсно у нас, але жах у тому, що це не щиро. Всі говорять про війну, а думають і прагнуть усе кинути, замкнутися на собі й зайнятися використанням ситуації заради власних цілей та вигід - ото настрій мас. Гасло й правило дня: скоротіть строк служби, відпустіть додому у відпустку, 8 годин праці, з яких 4 на політичні розмови, вибори тощо»³⁴. Гірко закцентувавши побачені ним карколомні протиріччя, все таки прогнозував звитягу Росії «найголовнішою й найважливішою справою, вивершеною понад усім - і способом правління, і політичними міркуваннями»³⁵.

25 квітня (8 травня) О. Колчак тріумфував на зборах делегатів армії, флоту та робітництва у севастопольському цирку Труцці й у Морському офіцерському зібранні, сумлінно аналізуючи кризові явища та запально навертаючи соратників примножувати зусилля для наближення спільної перемоги. Ажіотаж слухачів яскраво відбив навіть сухий протокол: «О 2 годині дня прибуває командувач Чорноморським флотом віце-адмірал Колчак. Делегатські збори вітають адмірала Колчака нескінченними оплесками. Колчак звернувся до делегатських зборів із промовою, в якій виклав стан справ на фронті. По закінченні промови збори знову вітають його. За Колчаком виступає товариш Баткин, громом довго не скінчених оплесків збори покривають закінчення його промови. За товаришем Баткиним виступає лейтенант Ромушкевич. За Ромушкевичем виступає голова [зборів] Конторович. Збори аплодують йому. А після Конторовича виступив Бияльницький [Бялиницький]-Бируля. Збори вітають його. За ним виступає командувач Чорноморським флотом віце-адмірал Колчак, по закінчення його промови збори аплодують йому і Колчак залишає збори; вийшовши на арену цирку, присутні беруть його на руки й несуть»³⁶.

Доповідь «Становище нашої збройної сили та стосунки із союзниками», того дня навіть продубльовану, підхопила преса, але незабарно для задоволення попиту знадобилось опублікувати текст величезним накладом. «Мільйонами примірників», - свідчив капітан першого рангу Михайло Смирнов, котрий саме прийняв штаб флоту в однокашника Олександра Колчака по Морському кадетському корпусу контр-адмірала Сергія Погуляєва³⁷.

Урядове завдання «позбавити південний берег Криму від контрреволюційних спроб і контрреволюційної пропаганди» командувач поклав на начальника штабу Окремої Чорноморської дивізії й товариша голови ЦВК підполковника Генерального Штабу Олександра Верховського (того, кому 1916 р. зі своїм тезком Олександром Хоменком судилося піти із маріупольською транспортною експедицією, а вже влітку 1917-го командувати Московським військовим округом, що охоплював і терени Слобідської України, а потім стати військовим міністром Росії, членом її своєрідної республіканської Директорії). Щоб обшукати фамільні резиденції Романових і дачі близьких їм господарів у Ялті та коло неї, вночі на 26 квітня (9 травня) півторатисячний загін на суднах і автомобілях коректно взяв під варту «старорежимні» об'єкти. В паперах перлюстрованого листування екс-главковерха великого князя Миколи Миколайовича та його пасерба - капітана другого рангу князя Сергія Романовського (герцога Лейхтенберзького) революційні контролери знайшли й передали до флотського штабу намічений С. Романовським і капітаном першого рангу Олександром Немитцем (у другій половині 1917 р. командувачем чорноморців) план здобуття Босфору і Дарданелл наступом через плацдарм на азійському березі³⁸.

8(21) травня з острова Березань після скорботних церемоній в Очакові й Одесі севастопольці з почестями перенесли до Покровського собору прах полум'яного повстанця-ідеаліста 1905 р. Петра Шмідта та його сподвижників - старшого баталера Сергія Частника, комендора Микити Антоненка, машиніста Олександра Гладкова, страчених 1906 р. (ці останки 1923 р. перепоховано на цвинтарі Комунарів). До тужної процесії 1917 р., учасником якої став син П. Шмідта - поручик Євген Шмідт-Очаковський, зворушливо приєднався О. Колчак, повернувшись із чергової експедиції на південь моря, де синхронно діяли суднові екіпажі й пілоти.

Лютнева революція 1917 р. збудила хвилю перейменування кораблів: утвердилися «Воля» (колишній «Император Александр III»), «Свободная Россия» («Императрица Екатерина Великая»), «Республиканец» («Император Александр I»), «Авиатор» («Император Николай І»), «Алексей» («Великий князь Алексей»), «Георгий» («Цесаревич Георгий»), «Ксения» («Великая княгиня Ксения») тощо. Крейсер «Кагул» реставрував назву «Очаков», а команда панцирника «Пантелеймон» принципово відкараскалася не тільки цього вторинного імені, а й рідного, дещо коньюнктурно врізаного 31 березня (13 квітня) звучання «Потемкин Таврический» (первісно, до 1905 р. - «Князь Потемкин-Таврический»), навесні домігшись права іменуватися «Борец за свободу». Ім'я Шмідта було присвоєно офіцерському клубу³⁹.

З суден зникли символи самодержавства - двоглаві орли як кормові прикраси, різноманітні поличчя царських осіб. Ситуації на морі такі зміни торкалися спрокволу. «Сливе щоденно російські ескадрені міноносці та підводні човни з'являлись обік анатолійського узбережжя і топили кожне судно, що потрапляло їм до рук. Перед Босфором постійно з'являлися нові міни...» - констатував командир турецького лінкора «Torgud Reis» німецький історик Герман Лорей⁴⁰.

Опівночі з 12(25) на 13(26) травня 1917 р. два вибухи пролунали за три сотні метрів од входу до Босфору: на севастопольських моторках встановлюючи мінну загороду, підірвалися диверсанти-чорноморці. 15 з них було вбито, 28 зазнали ран. Тіла загиблих знайшли сполошені турецькі охоронці, котрі «проґавили» не лише цю трагічно спинену справу (коли севастопольці занурили 66 зарядів), а й подібну, стиха виконану вночі на 12(25) число, коли 120 мін удалося доп'ясти до протоки. Не викритим там тривало дрейфував із поламаним двигуном чорноморський баркас, поки його команда, в якій було чимало травмованих, на веслах утікала подалі від місця трагедії, на світанку діставшись рятівного ескадреного міноносця «Пронзительный». Безстрашний учасник спареної операції мічман Петро Старченко удостоївся ордена святого Георгія 4-го класу.

Наступні мінні постановки трапилися 4-6 (17-18) червня: спочатку катери, прибуксировані есмінцями «Пронзительный» і «Счастливый» доточили 40 зарядів перед гераклійським Вугільним районом, а потім - стільки ж на Босфорі. Олександр Колчак неабияк інтенсифікував діяльність у цьому напрямі: в акваторії протоки до 1040 «пекельних» пристроїв, доправлених туди від Севастополя в 1914 - першій половині 1916 р., подальшими акціями додалось значно більше⁴¹. За раніше введеними до наукового обігу даними, Чорноморський флот під командуванням О. Колчака від липня 1916 р. до червня 1917 р. перед Босфором виставив до трьох з половиною тисяч мін⁴².

Нагально на флоті розгорнулася розвідувальна аерофотозйомка. Упоравшись із дорученим йому оглядом смуги навіть під шаленим обстрілом знизу, 24 лютого (9 березня) 1917 р. волонтер Сергій Скоробогатов тяжко пораненим спромігся посадити свій літак, не ушкодивши знімальної камери. З невигойною раною приземлився по стеженні з висоти за поверхнею моря штабс-капітан Кавказького кінно-гірського артилерійського дивізіону Іван (Ян) Скирмунт, чию жертовність було відзначено георгіївським кавалерством посмертно. А селянський син Скоробогатов отримав Георгіївський хрест четвертого ступеня і погони мічмана.

Теж із села походив відважний льотчик прапорщик за адміралтейством Василь Ткач - тавричанин, удостоєний Георгіївської зброї, орденів святого Володимира 4-го класу, святої Анни 3-го ступеня з мечами та бантом і 4-го з написом «За храбрость», святого Станіслава 2-го класу з мечами та 3-го ступеня з мечами й бантом. Обік таких сміливців, як він, кваліфікованим авіаназирачем над Чорним морем адаптувався штабс-капітан 534-го пішого Ново-Київського полку Анатолій Чернавин: настільки природно освоївся, що вже влітку оперезався Георгіївською зброєю за виняткову мужність у фіксації надводних епізодів.

Чорноморська повітряна дивізія, розгорнута на початку 1917 р. під рукою капітана першого рангу Михайла Федоровича, мала дві бригади, загін дирижаблів та корабельний дивізіон. Першою бригадою, складеною з авіачастин Північно-західного району та загону дирижаблів, командував 35-літній старший лейтенант Іван Стахов- ський (Стахівський), котрий 1914 р. іще зовсім молодим лейтенантом піонерськи завідував зародками чорноморської авіації, за його ініціативи виокремленої зі служби зв'язку флоту, і протягом воєнних перипетій став кавалером орденів святої Анни третього класу, святого Станіслава другого (з мечами) ступеня, а 1917 р. - капітаном другого рангу. Його дивізіони базувалися на станційно-постовій мережі, де центральними були аеродроми «Кругла бухта», «Одеса» та «Бухта Нахімова». Друга бригада зонально орієнтувалася здебільшого на схід з перспективою задомінувати й на південному узбережжі моря.

«Люди-птахи» нестримно шугали аж до Стамбула, не цураючись у небі поєдинків. Так машина, пілотована прапорщиком Кулевичем із спостерігачем поручиком Остроградським, не зважаючи на три десятки кульових одмітин у корпусі, витримала поспіль шість сутичок. Йосип Кулевич був нагороджений орденом святого Георгія 4-го ступеня. А єдиним на Чорноморському флоті винищувачем, кому поталанило збити чужинський аероплан із достовірним свідченням такої перемоги виявився 25-літній командир авіа-підрозділу М. Рагозин, нагороджений за свої подвиги Георгіївською зброєю та орденами святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом, святого Станіслава 3-го класу з мечами і бантом, святої Анни трьох ступенів: четвертого - з написом «За храбрость», третього - з мечами й бантом, другого - з мечами⁴³.

Рідкісну колізію датовано 13-14 (26-27) березня 1917 р. Після бомбування водокачки Деркоса - живительки стамбульців - крилатий човен лейтенанта Сергєєва та унтер-офіцера Тура було збито (Колчак устиг сумно занотувати: «Загинув у нас один апарат із двома льотчиками»⁴⁴), проте приводнений під південно-західним берегом із продірявленим бензобаком тандем унизу не знітився: погрожуючи своїм кулеметом, оказією реквізував османське судно. 19 березня (1 квітня) під вітрилом на такому «призі», не здолані аварією, потерпілі напарники припровадили свій пошкоджений літак до Джарилгача, звідки ескадрений міноносець «Громкий» супроводив їх до Севастополя.

У виснажливих поневіряннях Чорним морем добре придалося, що випускник Морського корпусу 1913 р. (із золотим знаком) Михайло Сергєєв, кавалер орденів святого Станіслава третього класу з мечами і бантом (1915 р.) та святої Анни четвертого ступеня «За храбрость» (1916 р.), раніше саме тут набув плавальну практику. За екзотичний подвиг одержав Георгіївську зброю, але 5(18) травня, коли його було підстрелено над Констанцею, втрапив до полону (в 1920-х роках стане керманичем чорноморсько-азовської авіації, потім - заступником начальника військово-повітряних сил Червоної Армії)⁴⁵. монархія військовий чорноморець босфор

5(18) травня 1917 р. втрапив у халепу й поручик Борис Нагорний, який бомбардував констанцьку цепелинну станцію. Вимушено сівши на німецьке летовище, він кілька годин не давав себе полонити, а потім нагодилися рятівники з есмінця «Лейтенант Шестаков»: корабель старшого лейтенанта Володимира Вощинина відкрив канонаду, подолав мінну загороду й евакуював співвітчизника. За стійкість кавалер ордена святого Володимира з мечами та бантом Б. Нагорний був представлений до Георгіївської зброї. Вощинин, у свою чергу, мав «Станіслава» 2-го ступеня та «Анну» 3 класу.

Коли наприкінці літа оруду над Повітряною дивізією взяв капітан першого рангу Микола Черниловський-Сокол (Чернилівський-Сокіл), вона складалась із підрозділу корабельної авіації та аеродромних загонів - у бухті Нахимова (де головним інструктором служив одесит Михайло Єфимов, рекордсмен спорту та мужній воїн, який став володарем солдатських Георгіївських хрестів і ордена святої Анни третього ступеня з мечами), Круглій бухті, Євпаторії, Ак-Мечеті, Одесі, Батумі і восьми постах. Усього в експлуатації там налічувалося 152 літаки. Штаб та майстерня всієї дивізії розташовувались при севастопольській Кілен-бухті.

«Бортова» авіація могла дислокуватися на кораблях «Республиканец», «Авиатор», «Алмаз», «Очаков», «Память Меркурия» і п'яти румунських транспортах (1916 р. до «дивізіону гідрокрейсерів» потрапив 106-метровий пароплав «Romania», у першій половині 1917 р. - ще чотири румунські літаконосії). Не всі авіаматки активно підключалися до бою, та в цілому за їхнього сприяння чорноморці до літа ліквідували 223 ворожі судна й 17 - полонили, з моря та повітря бомбардували Сіноп і Самсун⁴⁶.

Поволі достигала вікторія Антанти, на чиєму боці 24 березня (6 квітня) 1917 р. об'явилися Сполучені Штати Америки, безпосереднім приводом чого стало розгортання Німеччиною необмеженої підводної війни, хоча раніше президент Вудро Вільсон конструював доктрину миру і без досягнення перемоги. Павло Мілюков підкреслив, що збіг у часі американського рішення воювати в союзі з російською революцією вбачається знаком боротьби «за втілення всіх великих цілей»⁴⁷.

Чітких обрисів набули обрії босфорської операції, проте ставлення до неї Тимчасовий уряд переглянув через економічні негаразди і деморалізацію армії. О. Гучков (попри те, що ним Чорноморський флот рекламувався «гордістю й надією Росії») спинив пристосування суден під десант. Епізоди запеклих змагань за море віддзеркалила хроніка Ставки: «12-го квітня. [...] Нашим крейсером зруйновано портову споруду в Керасунді та спільно з одним із міноносців знищено три турецькі шхуни. У районі Босфору нашим підводним човном потоплено дві шхуни»; «12 квітня до Рені (на Дунаї) з боку Чорного моря підходив підводний човен противника, який опісля пішов назад у Чорне море»; «14-го квітня. [...] Наш міноносець артилерійським огнем зруйнував кілька жандармских постів у районі Бафра - Самсун, спалив у цьому ж районі інтендантські склади, знищив більше 10 фелюк і захопив одну велику шхуну з вантажем зерна»; «19-го квітня. [...] Наш підводний човен у районі Босфору потопив великий вітрильник у 1000 тонн і пароплав буксирного типу. Команди вітрильника та пароплава втекли на берег. Під час розстрілу пароплава човен, у свою чергу, підпав під огонь тридюймової батареї з берега, яку човен трьома вдалими влученнями змусив замовкнути» (цією субмариною була «Нерпа», яка поблизу селища Арче-Шари, що на східному боці однойменної річки, у дивовижному 15-хвилинному бою «виключила» тамтешні гармати - П.У.); «29-го квітня. [...] Нашим загоном гідроаеропланів скинуто в Махмудію (на р. Дунай) 120 бомб; помічено великі зруйнування. Попри сильний шрапнельний вогонь противника всі апарати і льотчики неушкоджені»; «16-го травня. [...] Нашими суднами під час обходу Анатолійського узбережжя висадженою партією знищено побіля Чиви (на схід од Самсуна) відмінно обладнаний телефонами і телеграфом жандармський пост. Там спалено інтендантський склад із зерном і 2 великих вітрильники, витягнуті на берег; інші ж два спущено на воду й приведено на буксирі до Трапезунда».

При тому петроградський місячник «Морской сборник» оптимістично зазначав, що флотська праця «стала, може, навіть продуктивнішою, ніж раніше». Наведений на його шпальтах перелік здобутків перегукувався з ретельним оглядом: «Під час обходу анато- лійського узбережжя нашими суднами 16 травня знищено інтендантські склади. В Уньє зруйновано казарми, млин і пристань. В Орду знищено спостережний пункт, управління командира порту, штаб тилу армії та телеграф, казарми і різноманітні склади. Всього судна, котрі обходили узбережжя, знищили 147 завантажених різними припасами вітрильників, опріч того приведено до Трапезунда дві великі шхуни»⁴⁸.

Під літо активізувалися дунайські сили. На в'юнких катерах 25-річного лейтенанта Олексія Цитовича загін із командиром 2-го морського полку Балтійської мордивізії полковником військово-морського судового відомства 41-річним Михайлом Жебраком (випускником Військово-юридичної академії, володарем Георгіївського хресту 4-го ступеня та Георгіївської зброї, інвалідом з ураженою на російсько-японській війні 1904-1905 рр. ногою) розтрощив німецьку батарею й річкову станцію попід Тульчею. Хвацький адміралтейський прапорщик Йоганес-Едуард Герма, котрий взимку 1917 р. вміло дав одкоша напасникам під прирічним селом Редері (Режеле)-Кароль, у травні отримав орден святого Георгія четвертого класу. А Володимир Чехурський, на початку року тільки-но ставши мічманом, заслужив таку нагороду за успішні розвідки⁴⁹.

Ізоляцію південно-західних чорноморських берегів рейдами ущільнювали підводники. За 19 перших одиночних походів 1917 р., завершених до червня, вони вполювали понад півсотні турецьких шхун (у тому числі - моторки) та 8 пароплавів⁵⁰. Прецінь 4(17) квітня на субмарині «Кашалот» під час ризикованої висадки групи десантників загинув Георгіївський кавалер лейтенант Петро Яриш- кін, «за мужність, доблесть і розпорядливість» посмертно удостоєний ордена святого Станіслава 2-го ступеня з мечами⁵¹.

28 квітня (11 травня) запропав підводний човен «Морж» (командуючий - старший лейтенант Альфред Гадон). Простуючи із Севастополя на позицію під Босфор, він потопив щонайменше чотири шхуни, а потім зник (2000 р. на 90-метровій глибині його без відірваної корми знайшли британські аквалангісти, й тоді народилася версія про фатальне зіткнення з міною) ⁵².

Транспортна флотилія, вдало сформована для Чорноморського флоту віце-адміралом Олександром Хоменком, на початку 1917 р. розподілила свої 129 пароплавів по загонах, базованих Одесою, де квартирувало її управління, Севастополем, Маріуполем, Новоросійськом, Батумі. Протягом лютого з цієї армади через шторми та зледеніння у північно-західній частині моря вийшов із ладу ледь не кожен сьомий основний плавзасіб (18 пароплавів), але попри все рейси з Дніпра й Одеси на Дунай потужно подвигнули баржеву доставку тисяч тонн вантажів, чого чекали російські війська, лагоджені у наступ новим главковерхом - авторитетним генералом од кавалерії Олексієм Брусиловим⁵³.

Удосконалювались ескадрені міноносці: навесні 1917 р. трест, що об'єднав миколаївські підприємства Російського суднобудівного товариства та «Наваль», випустив «Фидониси», за ним улітку - «Керчь», восени додалися «Гаджибей» та «Калиакрия». Швидкість цієї четвірки так званих «ушаковців» стала рекордною для регіону, перевищивши 31 вузол. Недарма Тимчасовий комітет Державної думи апелював «до офіцерів, матросів і робітників у місті Миколаїв з полум'яною відозвою дружними товариськими зусиллями створити грізний оплот проти ворога, захистити виборену народом свободу». З «особливою вагою тієї праці на Чорному морі й у Севастополі та Миколаєві, де споруджуються нові судна», зазоріли сподівання «зламати ворогів на південному фронті»⁵⁴. Хто міг гадати, що наступного року «Керчь», реалізуючи вказівку Володимира Ульянова (Леніна), розстріляє у Новоросійську «Фидониси» та дредноут «Свободная Россия», спонукає до знищення двійку «Гаджибей» - «Калиакрия» й іще низку кораблів - «Пронзительный», «Капитан-лейтенант Баранов», «Лейтенант Шестаков», «Сметливый», «Стремительный», «Летчик» і буде втоплений власною командою?!⁵⁵

Від кінця 1916 р. Колчак поповнив арсенал 444 хімічними дванадцятидюймовими (305-міліметровими) снарядами, трьома тисячами шестидюймових (152 мм) і чотирма тисячами подібних 120- міліметрових, запасся шрапнеллю крупного та середнього калібру, до того не виданої на чорноморському просторі. Російський знавець артилерії Олександр Широкорад на здогад, що страшні постріли «призначалися виключно для стрільби по берегу», висунув гіпотезу: «Російські кораблі мали буквально закидати укріплення Босфору хімічними снарядами. Змовклі батареї захоплювалися б десантом. А по наближенні польових частин турків кораблям належало відкрити вогонь шрапнеллю». Оригінально ним потрактовано й вірогідність перевезення севастопольської берегової артилерії: на позиціях у Дарданеллах чорноморські гармати дали б одкоша англійцям і французам, якби ті «поткнулися до проток»⁵⁶. У пов'язанні з планованим кидком на Босфор досить прикметно сприймається демонтаж кримських цитаделей, але так чи інакше сміливі припущення не завадить підтримати доказовіше.

Щоб оволодіти Сінопом та «спрямувати всі сили на підготовку великої босфорської операції», у Миколаєві точилася добудова велетенського лінійного корабля «Воля», містких самохідних барж - «ельпидифорів», маневрених субмарин «Утка», «Гагара», «Буревестник» і «Орлан». Блискучий командир - уродженець Катеринослава Олександр Свєчин (генерал-майор Генштабу, майбутній голова радянської Військово-історичної комісії узагальнення досвіду війни 1914 - 1918 рр.) й О. Верховський амбітно наснажували Окрему Чорноморську дивізію: долати перепони до Середземного моря випадало її 15-тисячному поповненню, у тому числі із добірних рот гвардійських Преображенського, Семеновського та Ізмайловського полків. О. Колчак проектував із далеким прицілом елітні Царгородський, Нахімовський, Корніловський та Істомінський полки. «Перший полк - наша ідея, а славетні імена нададуть дивізії колишні севастопольські традиції, - він тлумачив, моделюючи кульмінаційне вторгнення до сакраментальних проток і Стамбула. - Морські знаменні прапори будуть вашими прапорами. Ми створимо справжню морську піхоту, вправну й навчену десантній справі»⁵⁸.

За начерками Морського штабу Верховного головнокомандувача та штабу Чорноморського флоту, основні плюси вторгнення на Босфор полягали в застосуванні прийомів та навичок, набутих 1916 р. в наступі на Трабзон, із урахуванням гіркого досвіду невдалого штурму Дарданелл англійцями та французами, що трапився у 1914 - 1916 рр. на очах акредитованого тоді поміж союзників-нападників М. Смирнова. Спершу після нічного тралення підходів до протоки, на світанку, коли б сонце сліпило турецьких пушкарів, планувався корабельний артобстріл у пов'язанні з атаками босфорських берегів двома дивізіями. По з'ясуванні проміжних результатів - десантування третьої дивізії з важкою корпусною зброєю. На цій стадії флот міг би втрапити до протоки, а Транспортна флотилія повернулася б по підкріплення двома дивізіями другого ешелону. На четверту добу нападники мали ввійти до Стамбула і на позиції, звідки вдалося б ізолювати Туреччину по Балканах⁵⁹.

В захваті від поведінки Олександра Колчака представники флоту, севастопольських жовнірів, артилеристів і робітників обнародували резолюцію, екзальтовано узагальнивши, що «Росії потрібен вихід у море», а судновий комітет штабного корабля «Георгий Победоносец» у відповідь на міркування Гучкова як «першого військового міністра-громадянина» миттєво підхопив вираз «Вітчизна в небезпеці». Севастопольці з гонором напучували Петроград резонансною настановою «вжити негайно всі заходи для організації ладу, піднесення дисципліни та приборкання типів, подібних до Леніна, котрі агітують проти Тимчасового уряду й вимагають сепаратного миру»⁶⁰.

Місто Севастополь із багатотисячною залогою та Чорноморський флот 28 квітня (11 травня) 1917 р. для стимулювання російської армії на «війну до переможного кінця» пишно виділило майже дві сотні ораторів: моряків, портових працівників і солдатів з головою президії тієї делегації - заангажованим авантюристом Федором (Ефроїмом) Баткиним, рядженим у форму матроса 2-ї статті висуванцем місцевої молодіжної спілки. Цей охотник (охочий) Чорноморського флоту прославився як феноменально талановитий проповідник і за заслуги у збуренні духу військ був прикрашений Георгіївським хрестом 4-го ступеня. Він і його колеги, «словом і ділом» утілюючи девіз «Флот у бій - армія в наступ», кружляли далекими маршрутами з мандатами інспекторів Балтики та фронтів. У Севастополі функції комісара «чорноморської делегації» з вербунку добровольців взяв на себе Георгіївський кавалер лейтенант Костянтин Любі.

4 (17) травня збори делегатів флоту, гарнізону та робітників 340 голосами проти двох десятків (45 утрималось) «категоричною ухвалою» зажадали «недопущення приїзду Леніна до Севастопольського фортечного району й узбережжя Чорного моря». Директиви у цьому стилі циркулювали від Одеси до Кавказу й окупованої частки Анатолії...

Й усе таки соціальна буча завадила манливому штурму околиць Мармурового моря. Симптоматично, що на засіданні того самого дня 4(17) травня розглядалася скарга командира есмінця «Жаркий» лейтенанта Георгія Веселага, що екіпаж не бажав виходити з ним у море⁶¹. Розібратись у скандальній сварці судно терміново навідав «летючий загін» ЦВК, а Колчак спорядив спеціальну інспекцію під головуванням начальника бригади лінійних кораблів контр-адмірала Лукина за секретарства полковника Пализена та за участі ще двох офіцерів - Євдокимова і Ніколя, а також чотирьох виборних матросів - по одному від дредноута «Свободная Россия», повітряної дивізії, підводної й лінкорної бригад⁶².

Одіозного п'яницю та самодура Вєсьолкіна у севастопольській фортеці заступив 48-річний начальник її штабу генерал-майор Федір Рерберг - на два місяці, а з травня комендантом став 46-літній командир лінійного корабля «Евстафий» капітан першого рангу Михайло Остроградський (Остроградський-Апостол) - «свідомий українець», начальник 2-ї лінкорної бригади восени 1917 р., майбутній контр-адмірал, уповноважений порядкувати флотом України навесні 1918 р., товариш міністра морських справ за Директорії Української Народної Республіки⁶³.

«У пошуках, де знайти порятунок, де знайти елемент, на який можна покластися, звернулися до українізації, спочатку боязкої, потім ширше та ширше, й незабаром низка кораблів оголосили себе українцями, й маса матросів і офіцерів стала ходити з «жовто-блакитними» стрічками на грудях. З'явились українські прапори, «спілки», й видавалося, що українізація підносить дух, згуртовуючи, як земляцтво...»⁶⁴ - згадував командир полку Окремої Чорноморської дивізії капітан першого рангу Микола Кришевський. Не випадково Українській Чорноморській громаді передала своє старе приміщення на Нахімовському бульварі Севастопольська рада депутатів армії, флоту та робітників.

Як і стосовно урочистостей 7(20) квітня, комфлоту протегував улаштованій Громадою 21 травня (3 червня) демонстрації з масовим збиранням коштів до Українського національного фонду та на Позику свободи, зобов'язавши офіцерів «допомогти організації процесії» директивною повісткою⁶⁵. «Було то справді величаве-гарне, чаруюче, національно-українське святкування Зелених Свят - символічне видовище, яке, на жаль, у Севастополі вже більше не повторилося», - підсумував один із учасників грандіозного шестя, додавши, що С.Колчак тоді одягла старовинний стрій козачки-полтавки⁶⁶.

Зрештою плани не було реалізовано. Свєчин у розпачі шляхетно попросився на передову, коли ввірена йому дивізія, заражена дезертирством далеко не рафінованих кадрів, протягом весни розтанула. Новий начальник її, змалілої до чверті колишнього складу, генерал-майор Йосип Пожарський (у минулому - командир Георгіївського батальону, майбутній гетьманець, учасник Білого руху, 1919 р. - начальник залоги Харкова, зрештою - емігрант, евакуйований 1920-го з Севастополя) зробив подання про розформування з'єднання⁶⁷. «Я бажав вести свій флот шляхом слави та честі, я бажав дати Батьківщині збройну силу, як я її усвідомлюю, для розв'язання тих завдань, котрі так чи інакше, рано чи пізно розв'язуватимуться, проте безтямний і дурний уряд і знавіснілий дикий (та позбавлений подоби), не здатний вийти з психології рабів народ цього не захотіли»⁶⁸, - за скрутної хвилини спересердя поремствував у приватному спілкуванні Олександр Колчак.

15-18 (28-31) травня 1917 р. Одесу й Севастополь, підкреслюючи незрушну повагу до комфлоту, відвідав новий військовий та морський міністр Керенський, який передньо, 11(24) травня, дозволив невідкладно карати порушників субординації під час бойових акцій і передовірив виключно вищим чинам прерогативу робити офіцерські призначення, переміщення й відставки. 17(30) числа він санкціонував номінування Сафонова прапорщиком, сам прийняв почесне членство Центрального виконавчого комітету Севастопольської ради депутатів армії, флоту та робітників⁶⁹.

Утім, ініціативність чорноморців потроху занепадала. Підлу чутку, що Колчак, нібито, - «крупний землевласник» («на кшталт пруського аграрія»), заронили заслані з півночі Росії агенти-балакуни⁷⁰. «Внаслідок незначної кількості бажаючих і посиленої контрпропаганди, сформувати ударні батальйони не видається можливим. Піднесення минуло, агітація кращої частини офіцерів і солдат і Центрального Комітету зосталася марною, надії на успіх надалі немає», - 31 травня (13 червня) телеграфував до Ставки М. Смирнов.

О. Колчак од Г. Львова домагався персональної ротації собі, тим паче раніше застеріг, що вона є неминучою за форс-мажору: «1) відмова якогось корабля вийти в море або виконати бойовий наказ; 2) зміщення з посади без згоди командуючого флотом когось із начальників окремих частин на вимогу згори чи знизу; 3) арешт підлеглими свого начальника»⁷². Двічі він дарма звертався з цього приводу, та влітку сюжет набув несподіваних обертів: 5 (18) червня на флоті знялася буча, наступної доби мітингова стихія позбавила влади персонально самого командувача, зажадавши його арешту подібно як напередодні затримала помічника командира флотського екіпажу полковника по адміралтейству Грубера (він наполягав на віддання честі) та трьох офіцерів, яким інкримінувалося зберігання «зайвої» зброї⁷³.

«Вважаю, що моя подальша діяльність у Чорному морі, так само як і діяльність начальника мого штабу, надалі не може бути корисною, і для блага Вітчизни необхідно негайне призначити нового командуючого флотом і нового начальника штабу», - телеграмою 6(19) червня конфіденційно переконував міністра-голову Колчак. Із свого боку, Смирнов доповів про інцидент тієї доби «нагору», запропонувавши для виходу зі скрути викликати свого безпосереднього шефа до столиці. Умотивував загрозою ескалації конфлікту.

Як повідав тогочасний флаг-капітан Морського штабу Верховного головнокомандувача О. Бубнов (приятель Олександра Колчака, пізніше - начальник Військово-морського управління Ставки), він, коли не пощастило екстрено розшукати Олександра Керенського, власноруч склав розпорядження за міністра. Ніяк не зваживши на те, що екстремістський репресивний радикалізм не підтримала абсолютна більшість суднових і полкових комітетів, Тимчасовий уряд 7(20) червня у різкому тоні офіційно звелів «адміралові Колчаку та капітанові Смирнову, котрі допустили явний бунт, негайно виїхати до Петрограда для особистої доповіді» (передавши командування флотом В. Лукину - заради відновлення «в Чорному морі порядку») й на докір нагадав чорноморцям, що їхній флот «шанувався всією країною як флот свободи і революції»⁷⁴.

Цікаво, що 6(19) числа Колчак просив Верховне головнокомандування повернути до Севастополя «частину делегації, яка перебуває у Петрограді на чолі з Баткиним, а також частину делегації, яка перебуває на фронті»⁷⁵. Фактично визнав, що хибно розпорошив потенціал тих, кого йому тепер не вистачало, щоби запобігти крахові... Натомість преса висвітлювала останні досягнення чорноморців: вдалося знищити ще три сотні моторок і вітрильників із обслуги збройних сил Османської імперії, зруйнувати споруди й сховища кількох ворожих портів і змести берегові батареї, котрі спромоглися на опір⁷⁶.

«Закликаю офіцерів, аби уникнути можливих ексцесів, добровільно підкоритися вимогам команд і віддати їм усю зброю. Віддаю і я свою Георгіївську шаблю, заслужену мною в обороні Порт-Артура. У завданні мені та офіцерам образ не вважаю за можливе звинуватити доручений мені Чорноморський флот, оскільки знаю, що злочинну поведінку навіяно заїжджими агітаторами. Залишатися на посту командувача флоту вважаю шкідливим і з цілковитим спокоєм чекаю на рішення уряду», - так прощався з Кримом Колчак у наказі, доведеному до підрозділів і розтиражованому газетою «Утро России» 9(22) червня. А здобутий на російсько-японській війні 1904-1905 рр. клинок із золотою рукояткою та «георгіївською» китицею він картинно жбурнув за борт флагмана...⁷⁷.

Швидко передавши свої повноваження начальникові бригади лінійних кораблів контр-адміралу Веніамінові Лукину, комфлоту ввечері 7(20) червня 1917 р. відбув із Михайлом Смирновим, чиї обов'язки підхопив капітан першого рангу Олександр Зарин⁷⁸. На севастопольському вокзалі О. Колчака та М. Смирнова проводжали С. Васильковський і чимало морських офіцерів, із яких хтось вигукнув: «Мужність і доблесть усвідомлення обов'язку й честі в усі часи слугували окрасою народів. Ура!» ⁷⁹.

З пошани до Колчака чимало офіцерських кают незабаром оздобилося його портретами. У приватній кореспонденції він перед цим стисло, проте об'ємно підбив власний підсумок: «Досі мені вдалося протягом 3-х місяців утримати флот од ганебного руйнування й створити йому ім'я частини, яка зберегла відому дисципліну та організацію.[...]. За 11 місяців мого командування я виконав головне завдання - я здійснив повне панування на морі, ліквідувавши діяльність навіть ворожих підводних човнів»⁸⁰.