Монастирські громади в УРСР: норми і форми повсякденного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Монастирські громади в УРСР: норми і форми повсякденного життя

чернецький монастир богослужіння канонічний

1. Канонічно-правове становище чернечих громад

Зі здобуттям Україною незалежності проблематика церковної історії увійшла в ранг пріоритетних сфер дослідження українських істориків. Науковий доробок за останні десятиліття дозволив дослідникам перейти від з'ясування статусу Церкви у радянській державі до висвітлення структури повсякдення духовенства.

Разом з тим в українській історичній науці не знайшли належного вивчення реалії буття монастирських громад в епоху панування в Україні тоталітарного комуністичного режиму. Православний монастир як церковний і соціальний інститут, як феномен культури має безліч функцій і значень. Монастир - активний суб'єкт соціального, господарсько-економічного, культурного і духовного життя сучасного йому суспільства. І в той же час, через своє канонічне призначення, він має певну автономію, відстороненість від світу, стабільність і стійкість устрою життя. Таким чином, монастир є певною константою в динамічному соціумі.

Вивчення монастирської повсякденності в УРСР дозволяє побачити загальні закономірності і особливості функціонування повсякденної системи існування монастиря в умовах тоталітарного режиму, визначити точки дотику у тогочасному трикутнику: православний монастир - особистість - держава. Важливе воно і для нинішньої ситуації в суспільстві, коли відродження традиційного інституту чернецтва відбувається в умовах динамічних політико-соціальних змін.

Основним церковним документом, який регулював монастирське повсякдення у всі періоди існування цього важливого церковного інституту, був устав - звід правил проживання ченців у спільножитних монастирях, який містив також порядок здійснення богослужінь. Перший монастирський устав був створений Пахомієм Великим для Тавеннісійського монастиря (Південний Єгипет) у 318 р. Устав Пахомія став основою уставу Василія Великого для заснованого ним у Каппадокії монастиря. Устави преподобного Пахомія і святителя Василія Великого заклали основи чернечого життя. Новий період був відкритий уставом преподобного Сави Освяченого, написаним для монахів-келіотів. Устав преподобного Сави містив деякі богослужбові вказівки і став наріжним каменем православної всенічної.

У протилежність уставу преподобного Сави, призначеному для келіотів, устав преподобного Феодора Студита має характер спільножитного уставу. У останній чверті X ст. з'явився так званий «Устав Святої Гори», складений преподобним Афанасієм, засновником лаври на Афонському півострові. Афонський устав - це обробка Студійського уставу: в ньому теж підкреслюється необхідність спільного життя, але, крім того, даються особливо строгі приписи відносно постів і монастирської благочинності .

У повоєнний період, із відродженням монастирського життя, розпочалось відродження уставних традицій окремих монастирів на території УРСР. У Глинській пустині, наприклад, строго дотримувались уставу, складеного за зразком Афонського. Особливо виділялась пустинь закріпленим в уставі старчеством. Його суть полягала в тому, що всіх, хто приходив у монастир, віддавали у послух досвідченому монаху (старцю). Щоденно вони приходили до старця, очищали совість детальною сповіддю своїх думок, бажань і вчинків, у всьому радились із старцем.

Монахині Лебединського монастиря у своєму повсякденному житті по пам'яті керувались уставом преподобного Феодора Студита, проте у письмовому вигляді його не мали.

Флорівський жіночий монастир (м. Київ) у досліджуваний період у своєму внутрішньому житті керувався уставом святителя Василія Великого і в ньому шанувалися старі традиції: чин постригу проходив вночі, зберігався старовинний чернечий одяг.

Городищенський жіночий монастир (Поділля) не мав письмового уставу, який би регулював внутрішній розпорядок, проте монастирське життя проходило за суворими правилами. Набір у монастир здійснювала ігуменя за особистими заявами бажаючих. Накази ігумені затверджувалися правлячим єпископом, і тільки після цього новоприйняті зараховувалися до числа послушниць монастиря. Однією зі встановлених неписаних форм підтримання дисципліни у монастирі був метод бесіди, настанов, переконань з боку ігумені та старших сестер монастиря з порушницею порядку. Якщо порушення повторювалося удруге, то ігуменя накладала на черницю більш сурове покарання.

Про уставні особливості Тихвінського жіночого монастиря у Дніпропетровську свідчить архівна довідка: «Порядок прийому монахинь в монастир: настоятелька монастиря має відомості про бажаючих вступити в монастир, попередньо вона розглядає документи, посилає в поліклініку для медичного огляду, повідомляє радянські і світські організації, посилає особисто бажаючих вступити в монастир з документами до уповноваженого для перевірки документів і після цього настоятелька зараховує в монастир. (…) Благочинна і інші помічниці настоятельки дають розпорядження по всіх питаннях життя і господарства монастиря, випадків відмови, невиконання не було, за поведінкою монахинь слідкує благо - чинна».

Підпорядковувались православні монастирі України архієреям, в єпархіях яких знаходились.

Таким чином, канонічна складова повсякденного життя православних монастирів у період їх відродження була унормована відповідно до усталених багатовікових традицій і в основному будувалась на принципах спільножитності.

Проте слід враховувати той факт, що монастирське життя відроджувалось у країні з тоталітарним устроєм, де влада намагалась контролювати життя кожної соціальної страти, більше того, кожного громадянина. Разом з тим, православні монастирі, як соціальний інститут, не були інтегровані в тогочасне суспільство.

Тому для утвердження нового політичного курсу щодо релігії та Церкви у воєнний та повоєнний періоди було видано низку нормативно - правових актів, які, серед іншого, визначили місце монастирських громад, утворених у воєнний період на теренах радянської України, або розміщених на землях, приєднаних до складу СРСР, у радянську дійсність.

Центральним документом, який регулював монастирське життя після компромісу між державою і Церквою у вересні 1943 р., стала Постанова РНК СРСР №2137-546с від 22 серпня 1945 р. «Про питання щодо православної церкви і монастирів», яка пропонувала місцевій владі аж до особливих вказівок не перешкоджати діяльності чоловічих і жіночих монастирів, зберігати їх будівлі, інвентар і худобу. Цією ухвалою Рад - нарком надав церковним інститутам, всупереч ленінському декрету 1918 р., обмежене право юридичної особи.

Серед іншого, постанова дозволяла органам місцевої влади «в межах можливого» надання допомоги в отриманні будівельних матеріалів, церковним органам (патріархії, єпархіальним управлінням, приходським громадам і монастирям) придбання транспортних засобів, виготовлення і продаж церковного начиння, предметів релігійного культу. З серпня 1945 р. віруючі могли не лише будувати, брати в оренду, але і купувати у власність будинки для церковних потреб. Для здійснення цих операцій їм було дозволено відкривати фінансові рахунки і укладати угоди. Слід відзначити, що право власності церковних органів на будівлі, згідно з цією постановою, складалося з двох елементів: права володіння і права користування і було позбавлене третього елементу - права розпоряджатися власністю.

Постановою №2137-546с Раді у справах РПЦ було дане завдання в найкоротші терміни провести обстеження правового і господарського стану монастирів, що діяли на території СРСР. У вересні 1945 р. було обстежено 75 монастирів. У висновку, зробленому згідно результатів обстеження, вказувалось на необхідність повернення вилучених радянськими органами земель, наділення нею безземельних чернечих громад, виведення з монастирських територій державних установ і підприємств.

Побажання Ради знайшли відображення у постанові РНК СРСР №130-463 «с» від 29 травня 1946 р. «Про православні монастирі», яка врегулювала їх юридичний та економічний статус, визначила норми оподаткування, закріпила за монастирями земельні наділи, якими ті фактично користувалися. Цією постановою було передбачено наділення такими земельними ділянками тих монастирів, які їх не мали, але розмір таких земельних наділів не міг перевищувати 0,15 га на кожного монаха.

Не обминула держава своєю увагою питання оподаткування як чернечих громад, так і окремих ченців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1942 р. «Про місцеві податки і збори» чернечі громади були звільнені від сплати податку з будівель, які перебували в їхньому користуванні, та землі, на якій ті були розміщені. Однак, починаючи з 29 серпня 1945 р., коли центральний уряд видав спеціальну постанову «Про порядок оподаткування монастирів та підприємств при єпархіальних управліннях», монастирі почали сплачувати такі ж податки з прибутків від власного сільськогосподарського виробництва, як і підприємства з виготовлення свічок та іншого церковного начиння, що існували при єпархіальних управліннях. Відповідно до цієї постанови, оподаткування прибутків від сільгоспвиробництва відбувалось по ставках, встановлених для некооперованих кустарів і ремісників статтею 19 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1943 р. «Про податок на прибуток з населення», виходячи із норм прибутковості, які використовуються при оподаткуванні сільгоспподатком.

При цьому податок нараховувався на кожну галузь монастирського сільськогосподарського виробництва, залежно від її прибутковості, і був досить обтяжливим. У монастирському саду, наприклад, могло залишитись тільки половина дерев, проте податок на садівництво, як прибуткову галузь, сплачувався зі всієї площі. Високі ставки податку викликали нарікання чернечих громад і численні звернення в Патріархію з проханням про фінансову допомогу.

Постановою Ради міністрів СРСР №2369 від 8 вересня 1953 р. було встановлено, що оподаткування сільськогосподарським податком прибутків громадян відбувається з 1 липня 1953 р. не по нормах прибутковості, а по твердих ставках з однієї сотої гектара земельної ділянки. При цьому для некооперованих кустарів і ремісників та інших громадян, що не працюють по найму, нарахована сума прибуткового податку збільшувалась вдвоє.

У представленому 25 вересня 1954 р. на обговорення в Раду у справах РПЦ проекті листа у Раду Міністрів СРСР пропонувалось у зв'язку із відміною оподаткування прибутків від сільського господарства по нормах прибутковості проводити оподаткування сільськогосподарського виробництва монастирів на однаковій основі з оподаткуванням цих прибутків у некооперованих кустарів та інших громадян. За підрахунками Мінфіну, у порівнянні з платежами 1953 р. запропонований порядок стягнення податку зменшував платежі монастирів на суму 235,5 тис. крб. на рік.

Дана законодавча норма, яка передбачала сплату прибуткового податку за всю землю, як за орну, була більш прогресивна, ніж раніше діюча, яка передбачала стягування податку за сади, городи і виноградники за досить високими нормами. Вона стимулювала збільшення прибутковості землі, чим активізувала сільськогосподарське виробництво чернечих громад. Монастирі переходили на інтенсивні норми ведення сільського господарства, розвивали виноградарство, садівництво, городництво, як більш прибуткові галузі.

Ухвалою від 29 вересня 1945 р. насельники обителей звільнялися від податку на неодружених, самотніх і малосімейних громадян. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний податок» від 23 грудня 1941 р., ченці та черниці, що проживали на території монастирів і не мали особистого прибутку, звільнялися від сплати військового податку.

Проте і після постанови Радміну «Про православні монастирі» від 29 травня 1945 р. №1130-463 «с», який скасовував земельну ренту, Києво - Печерська Лавра продовжувала платити податок на житлову площу в розмірі 3840 крб. у рік. Незважаючи на урядові постанови, кожен лаврський монах виплачував військовий податок - 390 крб. і прибутковий - 70 руб.

Таким чином, прийняті у період потепління державно-церковних відносин нормативно-правові акти унормували найбільш гострі питання, пов'язані з існуванням православних монастирів у суспільстві, законодавча база якого не передбачала наявності такого соціального інституту. Разом з тим, вони накладали на чернечі громади низку не зовсім посильних обов'язків. Проте слід зазначити, що державно-церковні відносини були унормовані не законами, а постановами уряду, які вступали в протиріччя із діючим законодавством і тому в будь-який момент могли бути скасовані. Саме неврегульованість нового ставлення держави до Церкви відмітила російська дослідниця Т. Чумаченко.

Головним недоліком нормативно-правових актів, які регулювали стосунки православного монастиря і соціуму, була відсутність, на відміну від православного приходу, представницького органу, який би регулював стосунки чернечої громади і органів державної влади. Існування православних монастирів на території УРСР в досліджуваний період залежало від особистісних якостей єпархіальних архієреїв та їх відношення до цих церковних інститутів.

Антимонастирська кампанія радянської влади була започаткована пропозиціями групи при Раді Міністрів СРСР про обмеження релігійної діяльності (1957 р.). Вони містили пункти про вилучення із власності монастирів «надлишкових» земельних наділів, заборону приймати в послушники осіб «молодого віку», а також при відсутності «максимальної норми під житло» .

У 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла перші антицерковні постанови: постанова №1259 «Про монастирі в СРСР» та «Про оподаткування прибутків підприємств єпархіальних управлінь, а також доходів монастирів», а 6 листопада 1958 р. - «Про оподаткування прибутків монастирів» і «Про оподаткування прибутків підприємств єпархіальних управлінь, а також прибутків монастирів».

Постанова №1259 зобов'язувала Ради Міністрів союзних республік у шестимісячний строк вивчити питання скорочення монастирів. Монастирям заборонялось використовувати найману працю, передбачалось значне зменшення земельних наділів. Постановою №1160 знову вводились скасовані в 1945 р. податок із будівель і земельна рента, значно підвищились ставки податку із земельних ділянок. Монастирі мали платити щорічно 4 тис. крб. за одну сотку землі. До монастирів заборонялося приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. Згодом постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1961 р. у монастирів були відібрані земельні ділянки, призначені для ведення сільського господарства.

Проте антимонастирську кампанію 1958 р. не можна назвати несподіваною. Головні документи, які її започаткували - Постанова РМ СРСР №1159 від 16 жовтня 1958 р. «Про монастирі в СРСР» та Постанова ЦК КПРС від 28 листопада «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих «святих місць»», розробляла Рада у справах РПЦ ще від початку 1950-х рр.

10 січня 1959 р. з'явився «План міроприємств по припиненню палом - ництв до так званих «святих місць» по областях Української РСР», яким передбачалось надати допомогу місцевим органам влади в ліквідації монастирських готелів, а керівництву монастирів припинити практику організації прийомів паломників.

Постанова Центрального Комітету КПУ «Про доповідну записку відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ про незадовільне виконання постанов ЦК КПРС і ЦК КПУ «Про заходи по ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи» партійними і радянськими державними органами Тернопільської області» від 28 лютого 1961 р. поклала початок офіційним гонінням на Почаївську Лавру.

Попри шалений тиск, Православна Церква в СРСР в цілому та декілька її монастирів, як структурних підрозділів, вистояла. У лютому 1964 р. начальник 5-го відділення КДБ дав у доповідній записці негативний аналіз перегинів антицерковної кампанії. У травні 1964 р. ЦК КПУ видав постанову «Про факти грубого адміністрування окремих місцевих органів влади у ставленні до віруючих». Радянські організації, органи суду і прокуратури були зобов'язані розібратися з фактами грубого адміністрування стосовно віруючих і винуватих у ньому притягнути до відповідальності.

Таким чином, у період повоєнного становлення тоталітарного суспільства, попри внутрішню самодостатність монастирських громад, яку їм забезпечувало слідування монастирським уставам, їх існування залежало від нормативно-правових норм, які регулювали їх контакти із соціумом. Найсуттєвішою зміною повоєнного законодавства про культи стало надання «обмеженого права юридичної особи». Пропри обмежене застосування та двозначне трактування, нормативно-правові акти повоєнних років дозволили церковним інститутам відійти від становища 19201930-х рр. і створили доволі стерпні умови для їх існування. Проте згодом, у період хрущовської «відлиги» вони були охарактеризовані як відхід від ленінських принципів взаємовідносин радянської держави та релігії і повністю переглянуті.

2. Монастирське богослужіння

Богослужіння завжди складало серцевину і головний сенс монастирського буття. У більшості монастирів служби здійснювалися щодня. Зазвичай добове кого складалося із семи богослужінь. Вони розділялися на три частини: богослужіння вечірнє (ним починався новий день, оскільки при створенні світу (Бут. 1, 5) вечір передував дню), ранкове і денне.

Молитовний стан ченців багато в чому залежав від того, наскільки чітко і благоговійно читалися молитви, від співу хору, тому керівництво монастирів завжди особливо піклувалося про красу і благочинність богослужіння. У Почаївській Лаврі в 1950-ті рр. був організований братський хор, богослужіння стало більш урочистим. На богослужіннях у Лебединському жіночому монастирі співали два хори.

У кожному монастирі існував особливий календар, де детально перераховувалися усі служби на кожен день року. Особливо урочисто в монастирях святкували дні храмових свят і дні пам'яті місцевих подвижників. На ці урочистості, як правило, збиралося багато паломників. Не менш урочисто, ніж храмові свята, в обителях святкувалися дні засновників монастирів.

Через богослужіння чернечі громади в досліджуваний період намагались привернути увагу суспільства до значимих постатей та подій вітчизняної історії, чим, по суті, в умовах тотального контролю за усіма проявами суспільного життя, сприяли формуванню альтернативної історичної пам'яті. Так, на 1950 р. Львівсько-Тернопільський архієпископ Макарій запланував відзначити урочистими 5-денними богослужіннями 300-ліття із дня смерті Іова Почаївського із залученням єпископів та священиків з інших єпархій. Передбачаючи негативне ставлення влади до запланованих торжеств, архієп. Макарій подавав їх як один із заходів боротьби з Ватиканом. Проте на владу це не вплинуло і вона робила все, щоб зменшити масштабність урочистостей. Екзарх України, митрополит Іоан (Соколов), порекомендував архієп. Макарію обмежитись 3-денними святкуваннями, на які запросити тільки трьох західноукраїнських архієреїв: Іларіона, Панкратія і Андрія, а духовенство і віруючих із сусідніх областей спеціально не запрошувати.

Планувалось також провести церковні святкування в монастирі на «Козацьких Могилах» у пам'ять про 300-ліття Берестецької битви. Проте архієп. Волинський і Ровенський Панкратій висловив негативне ставлення до запланованого заходу, а екзарх України заборонив проведення поминальних служб.

У 1959 р. Почаївська Лавра святкувала два ювілеї: чотирьохсотліття перенесення в монастир чудотворної Почаївської ікони Богоматері та трьохсотліття знайдення мощей преп. Іова. Лаврі заборонили готуватись до цих свят, на них навіть не приїжджав правлячий архієрей єпархії. У 1955 р. під тиском уповноваженого у Почаївській Лаврі заборонили роздачу освяченої води, що викликало незадоволення паломників.

У червні 1955 р., після чергової перевірки Глинської пустині, уповноважений Ради у справах РПЦ висловив незадоволення «великими непорядками» в монастирі, серед яких зазначив затягування богослужіння у неділю та святкові дні.

У даний період, попри свою замкнутість, монастирі відчували на собі вплив соціуму. У монастирі, особливо найшанованіші, відбувається великий наплив паломників. Тут вони отримували втіху, підтримку, матеріальну допомогу і, що найголовніше, духовне зцілення. З усіх кінців СРСР приїжджали богомольці у Глинську пустинь, так що інколи не вистачало місця в готелі . Безпосередній контакт між ченцями і віруючими відбувався під час проведення сповіді, коли ченці-священнослужителі впливали на світогляд віруючих, у той же час переймаючи щоденні практики поза монастирськими стінами.

Важливою частиною православного богослужіння були удари в дзвін. У постанові Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. №263 «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» пунктом 7 було записане право місцевих Рад по узгодженню із Радою у справах РПЦ приймати рішення про обмеження дзвону.

Окрім участі в богослужінні, кожен насельник монастиря був покликаний до індивідуальної молитви. Якщо для трудника досить було відвідувати храм у недільні і святкові дні, а келійно читати лише уранішні та вечірні молитви, то послушник, а тим більше чернець, мали виконувати значно серйозніше молитовне правило: це не лише їх бажання, але і обов'язок. Основна вимога до правила: воно повинно бути під силу виконавцеві в тих конкретних умовах, в яких він знаходиться. При призначенні правила враховувалися: міра участі в загальномонастирському житті, наявність вільного часу, фізичний і душевний стан, розумові здібності, рівень духовного розвитку. При зміні цих умов, правило потребує коригування, тому не існує молитовного монастирського правила одного для усіх, і одного на все життя.

Таким чином, монастирське богослужіння лишилось найбільш сталим компонентом монастирської повсякденності. Разом з тим, воно зазнавало зовнішніх впливів. Під час Другої світової війни на його тривалість впливали розпорядження військової влади. В повоєнний період, коли монастирі тільки розпочали роботу по відновленню уставного богослужіння, у його хід починають втручатись представники державної влади. Разом с тим, попри свою замкнутість, монастирі відчувають на собі вплив соціуму. В цей період у монастирі, особливо найшанованіші, відбувається великий наплив паломників, які у період погіршення державно-церковних стосунків зазнають переслідувань зі сторони представників місцевої влади. В цей час чернечі громади починають проявляти практичну пристосовуваність до тогочасних реалій і добове богослужбове коло пристосовують до потреб паломників.

3. Монастирська трапеза

Трапеза була одним з найважливіших елементів монастирської повсякденності, елементом, який багато в чому визначав специфіку устрою чернечого життя. Ченці харчувались двічі на день (обід і вечеря), в окремі дні всього один раз, а бувало, що прийняття їжі взагалі виключалося.

Структура харчування у монастирях визначалася рівнем сільськогосподарського виробництва, а значить, мала свої особливості в кожній із сільськогосподарських зон. Основу раціону братії складали продукти, які кожна обитель, по можливості, виробляла самостійно. Із зміною державної політики стосовно монастирів, вилученням у них земельних ділянок, порушенням традиційного перебігу монастирської повсякденності, змінився і монастирський раціон. Продукти до монастирського столу (муку, крупи, картоплю, жири, молоко) починають поставляти віруючі. З усіх кінців Радянського Союзу до Почаївської Лаври надходила велика кількість продуктових посилок, а також значні кошти на заказні служби. Так, у 1957 р. надійшло 3082 посилок вагою 21574 кг.

Відмічена наявність на складі Почаївської Лаври більше 10 т білої муки, біля 3 т різних круп, 2 цнт цукру і багато інших продуктів, Красногорський монастир мав приблизно на два роки запас продуктів: муки, круп, сухофруктів.

Разом з тим, ігуменя Покровського монастиря Рафаїла була змушена звертатись до патріарха Олексія з проханням про вихід останнього з клопотанням перед Радою у справах РПЦ про надання можливості закуплять продукти для монастиря, тому що її звертання у місцеві органи влади з даного питання успіху не мали.

Монастирський устав визначає, що їсти потрібно не для задоволення, а для підтримки бадьорості тіла, споживаючи їжу «не безтурботно, але ніби маючи глядачем Бога». Незмінним блюдом раціону українських монастирів були борщі, або супи, які чорноризці споживали практично щодня: і в пісні, і в непісні дні (окрім днів сухоїдіння) і у свята. Іншою вареною їжею зазвичай була каша. Кашу могла замінювати інша їжа: горох, капуста, локшина, картопля. Найбільш різноманітна була трапеза в непісні і святкові дні.

Улюбленим напоєм у монастирях традиційно був квас, у святкові дні його пили за обідом і вечерею і перед повечір'ям. Монастирський квас цінувався не лише як смачний, але і надзвичайно енергетичний напій, необхідний для підтримки сил.

Приготування їжі у монастирях з численною братією і богомольцями було справою трудомісткою. Тому гарячу їжу готували тільки один раз - до обіду. Якщо цього дня була вечеря, те вариво, що залишилося після обіду, ставили у піч на вугілля і теплим подавали до вечері.

Їжу готували в поварні, що розташовувалася поряд з трапезною. Приготування трапези було завжди суто чернечим послухом; мирські люди в цій справі могли бути тільки помічниками. Особливо благоговійно в монастирях відносилися до випікання хліба. Цей процес детально описаний у Студійському уставі.

У Глинській пустині у 1940-1960-ті рр. їжу готували і їли один раз на день. Варили, як правило, суп чи борщ, кашу і компот. Рибу готували не частіше, ніж один раз на рік (варили солоного судака), молоко йшло на молокопоставки, монахи його майже не вживали. Що залишалося від здачі молока, давали деяким хворим по кухлю і залишки зливали в діжі, які зберігалися в погребі. Ось таке дуже гірке і кисле молоко давали братії двічі на рік. Хліб в основному їли чорний, білого на трапезі давали не більше одного шматка. До самого закриття монастиря хліб монахи пекли самі - і для себе, і для богомольців.

Цікавий рецепт хліба, який пекли у Глинській пустині, наводить у своїх листах колишній її насельник, архієпископ Ростовський Михей (Хархаров). Варили дрібну картоплю в лушпинні, м'яли, додавали житнього борошна і пекли. Хліб був важкий, але смачний.

Монастирська трапеза, згідно уставу, була продовженням богослужіння. Після закінчення Літургії монахи попарно виходили із храму на трапезу. Коли вони входили у трапезну, тут на столах уже стояв необхідний посуд, на окремому великому столі, що теж іменується «трапезою», знаходилися хліб, сільниці з сіллю і питво. Настоятель благословляв трапезу, після чого усі сідали, а священик, вставши, благословляв читання житія святих. Цей звичай здавна існував у всіх монастирях для того, щоб ченці слухали читане з набагато більшим задоволенням, ніж споживали їжу і пиття, щоб «було видно розум, не заклопотаний тілесними задоволеннями, але звеселений більше словами Господніми».

Їжа для монахів, по уставу, мала бути простою і недорогою, досить різноманітною і максимально корисною, такою, щоб допомагала відновити сили навіть у найвиснажливіший піст. Причому обов'язково враховувалось, що не всі можуть їсти одну і ту ж їжу, тому пропонувалась рівноцінна їжа на обмін.

Проте реалії повоєнного життя, а згодом погіршення державно-церковних відносин призвели до порушень в уставному прийомі їжі. Не кожен монастир міг забезпечити своїм насельникам спільний стіл. Крім того, у період загострення державно-церковних стосунків, при спробах ліквідації монастирів силовими методами, як згадують очевидці тих подій, представники влади намагались перш за все вивезти з них продукти.

Проте ідеї монастирського життя не лише обмежували потребу в їжі, але і робили можливим для членів монастирської общини досить безболісне перенесення вимушеного обмеження цієї потреби.

4. Господарська діяльність православних монастирів

Для вичерпної характеристики соціально-економічного розвитку суспільства на певних його етапах, форм власності на засоби виробництва, організації виробничого процесу та суспільного розподілу, масштабів і форм виробництва необхідно враховувати різноманітні сторони господарського розвитку, в тому числі і господарську діяльність монастирів, яка у сприятливі для свого розвитку періоди відігравала важливу роль в економічному житті держави. Тому для всебічної оцінки соціальної функції українських православних монастирів необхідна оцінка їх економічної діяльності.

Монастирі, які знаходились на заході України, являли собою заможні господарства, які займались землеробством, садівництвом, різними ремеслами і промислами. Монастирські господарства були змушені здавати державі зерно і картоплю в порядку і за нормами, встановленими для одноосібних селянських господарств. Нарахування розміру поставок цих продуктів відбувалося з усієї площі ріллі (включаючи сади і городи), що знаходились у користуванні монастирських господарств. Ріллею не вважалися луги і площі, зайняті під виноградниками і посадками хмелю. З кожного гектара ріллі монастирі щороку були зобов'язані здавати державі: зерна (пшениці і жита або однієї з цих культур) - по 130 кг і картоплі по 535 кг.

Господарства монастирів залучалися до здачі м'яса (у живій вазі) державі з кожної голови великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, що були наявні на 1 січня оподатковуваного року (незалежно від віку тварин) за наступними річними нормами: з 1 голови великої рогатої худоби - по 23,1 кг; з 1 голови свиней - по 49,5 кг; з 1 голови овець і кіз - по 6,9 кг. Норма здачі молока становила 619 л з 1 корови і 309,5 л з 1 первістки отелення І півріччя оподатковуваного року.

З 1946 по 1956 рр. продовжувалась ця практика. Уповноважені з областей доповідали голові Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Г. Карпову, що багато монастирів для виконання державних поставок купляють продукти тваринництва на базарах.

Постанова Радміну СРСР за №1445 від 25 жовтня 1956 р. звільняла, починаючи з 1957 р., від здачі державі молока і м'яса підсобні господарства міністерств і відомств. У зв'язку з цим постало питання про монастирі, які здавали продукти тваринництва за нормами підсобних і приміських господарств. Г. Карпов 3 грудня 1956 р. розіслав усім уповноваженим Ради лист за №3577, в якому просив керівників республік і областей і самих уповноважених відповісти на питання: «Чи варто знімати поставки з монастирів?» і прислати йому звіт по кожному монастирю.

Молдавські і українські керівники областей, в яких монастирські господарства вносили вагомий вклад у справу держпоставок, вимагали не тільки їх залишити, але і обкласти монастирі поставками за нормами, встановленими для колгоспів. Місцева влада вважала недоцільним зменшення податкового тиску на монастирі, тому що це могло призвести до укріплення їх економічної бази.

Урядові рішення щодо господарської діяльності православних монастирів всіляко саботувалися місцевою владою. Так, уповноважений Ради у справах РПЦ по Полтавській області у звіті за І квартал 1948 р. відзначав, що у відношенні виконання постанови Ради Міністрів СРСР «Про православні монастирі» від 29.05.1946 р. суттєвих змін не відбулося.

Таке відношення до відродження економічної діяльності Церкви було типовим для регіональної еліти СРСР. Воно було спричинене нерозумінням на місцях політики вищого державного керівництва з релігійного питання, та небажанням серйозно працювати з віруючими. Окрім того, ніхто не скасовував атеїстичних принципів комуністичної ідеології, а відповідне виховання диктувало негативне відношення до релігії і її носіїв.

Тому для з'ясування реального стану справ Рада у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР листом за №121 «с» від 3 лютого 1949 р. запропонувала уповноваженим на місцях у найкоротші терміни (до 1 березня) подати інформацію про виконання вже згаданої постанови РНК СРСР від 29 травня 1946 р. Звіти, що згодом надійшли, виявили досить невтішну картину. Нелегке становище багатьох монастирів обумовлювалося в першу чергу відсутністю необхідних площ земельних угідь, що позбавляло їх можливості забезпечити навіть своїх ченців достатньою кількістю продуктів харчування.

Овруцький монастир отримав у 1947 р. 9 га землі. Олександрівський жіночий, Борисовський жіночий монастирі, чоловічий скит «Фурат» тогочасної Ізмаїльської області мали у своєму користуванні відповідно 11, 19 та 11,5 га землі. Всі землі повністю використовувались монастирями.

Лебединський жіночий монастир, що знаходиться на території Київської області, мав 20 га землі. Вся земля повністю оброблялась. У Волинській області - Мелецькому чоловічому монастирю було виділено 15 га і Зимненському жіночому - 6 га землі. Корецький жіночий монастир на Рівненщині мав 37 га орної землі, 2 га саду та 3 га садибної землі. Городищенський монастир на Поділлі володів 13,2 га землі.

Непогано були забезпечені землею монастирі Чернівецької області. За Іоанно-Богословським монастирем (с. Хрещатик Заставнівського району) закріплено 20 га землі. За Введенським монастирем м. Чернівці закріплено 7 га землі: з них орної 4,5 га, лугової 1 га, під городом 1,5 га і садами - 1 га.

Проте більшість монастирів мала або невеликі земельні наділи, або не мала землі зовсім. Так, Михайлівський жіночий монастир м. Одеси землі не мав. Через відсутність поблизу Одеси вільних земель, монахиням було запропоновано отримати землю із Держфонду за 8 км від міста. Від цієї землі вони відмовились. Успенський чоловічий монастир мав 3,9 га землі, котра була закріплена за ним з правом надання ним всім монастирям м. Одеси мати тут свої невеликі городи. Монастирям м. Києва землю відвели в Межигірському лісництві. Через віддаленість насельники монастирів змушені були від неї відмовитись.

Землі, якими володіли монастирі, що знаходились на території довоєнної України, дуже часто відбирала місцева влада, посилаючись на постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 р. «Про заходи по ліквідації порушень статуту сільгоспартілі в колгоспах».

У цілому із діючих на 1957 р. в Україні 40 монастирів користувались земельними наділами 34. У них знаходилось від 0,5 до 55 га орної землі. Причому в монастирях східних областей України наділ дорівнював 0,04 га на одного монаха, в монастирях Західної України - 0,29 га, а в Закарпатській області 13 монастирів мали по 0,47 га на насельника. Недостатня забезпеченість багатьох монастирів земельними угіддями обумовлювала їх злиденне існування, позбавляла можливості забезпечити своїх насельників навіть достатньою кількістю продуктів харчування. Насельники багатьох монастирів на сході України вели напівжебрацький спосіб життя. Економічна неспроможність спричинила першу хвилю закриття українських монастирів.

Господарства монастирів, що витримали першу хвилю ліквідації, почали активно розвиватися. Цьому сприяло ставлення насельників монастирів до праці не як підневільного обов'язку, а як до прояву духовного життя, причому любов до праці була характерним вираженням духовності. Монахи володіли достатньо розвиненою землеробською культурою, тому рільництво в їх господарській діяльності стало провідним. Наприклад, у 1947 р., згідно рішення Шалигінської райради, Глинській пустині була відведена ділянка малопридатної для ведення сільського господарства землі розміром біля десяти гектарів, на якій сіяли в основному овес і просо, а також трохи ячменю, кукурудзи і квасолі. На своїх малопридатних для сільського господарства землях монахи Глинської пустині збирали значно більші врожаї, ніж сусідній колгосп.

У післявоєнні роки на орних землях Почаївської Лаври сіяли пшеницю, ячмінь, жито, просо, овес. Середньорічний врожай зернових, який збирали монахині Липчанського жіночого монастиря на Закарпатті складав: кукурудзи - 70 цнт, капусти - 7 цнт, жита - 13 цнт, картоплі - 210 цнт.

У монастирських господарствах, поряд з хліборобством, поширювалось городництво і садівництво. В городах вирощували найнеобхідніші овочі: картоплю, капусту, огірки, помідори, цибулю і буряк. Почаївська

Лавра на початок 1961 р. мала у своєму користуванні 9,77 га фруктового саду, продукція з якого приносила їй непоганий прибуток.

До занять насельників монастирів входили також розведення риби та бджільництво, які забезпечували їх продуктами, а також приносили певний прибуток. Пасіку на 100 вуликів мала Почаївська Лавра. Монахи Глинської пустині мали досить велику пасіку, ставок-копанку, де розводили рибу. Монастир в с. Липча мав власний ставок, з якого давав рибу на розмноження в колгоспи сіл Кошелево, Березово, Липецька Поляна, Боронява. Колгоспи також отримували від монастиря рої бджіл.

Нестача продовольства та необхідність здачі сільгоспподатку спонукала ченців до розвитку тваринництва. Серед домашніх тварин переважали коні, велика рогата худоба, а також певна кількість свиней, дрібної худоби та домашньої птиці. У 1956 р. підсобне господарство Почаївської Лаври налічувало 2 корови та 10 свиней.

Монахині з Липчанського монастиря отримували прибутки зі скотарства, а також із треб, свят, ремесел, продажі церковних свічок. Разом вони складали: 1949 р. - 17 879 руб.; 1958 р. - 20 030 руб.

Черниці Городищенського монастиря займалися рукоділлям: вишивкою, плетивом, на зиму закупляли вовну для виготовлення теплих речей. Вони мали можливість реалізовувати предмети рукоділля власного виробництва. Кошти від реалізації йшли на монастирські потреби та благоустрій обителі.

У післявоєнні роки в Лебединському монастирі тримали 3 пари волів, 2 пари коней, 15 корів, овець, курей і 50 вуликів бджіл і т.д. На орних землях сіяли пшеницю, ячмінь, жито, просо, овес, косили вручну і молотили ціпами. Після обжинків черниці поверталися в монастир, співаючи псалму святителеві Миколаю. Економка монастиря несла хрест із жита, благочинна - вінок із пшениці, а настоятелька-ігуменя, за звичаєм, зустрічала усіх із самоваром.

Основну частину своїх прибутків монастирі отримували від проведення богослужінь. У кінці 1940-х рр. основний дохід Глинської пустині складали кошти від продажу свічок (65%). Інше отримували за рахунок тарілкового збору, молебнів і богослужінь на інших приходах. Певну частину прибутків обитель отримувала від церковного збору. Прибуток від сільського господарства був мінімальний (менше 1%).

У Почаївській Лаврі прибуток від церковних приношень в 1950 р. становив 321 000 крб., в 1951 р. - 371 000 крб. Значні кошти приходили з усіх кінців країни на заказні служби.

У цілому за способом життя та основними джерелами прибутків монастирське життя в західних областях України відрізнялося від східних. У східних областях прибутки в 1956 р. досягли 5169 тис. крб., причому частка доходу із сільськогосподарських робіт складала всього 384 тис. крб., інші гроші надходили з пожертвувань і треб. Інакша картина склалася в західних областях: тут у цьому ж році основні прибутки становили 2438 тис. крб., з них із сільського господарства було отримано 771 тис. крб., із церковних служб і пожертвувань - 1667 тис. З усіх монастирських прибутків у східних областях на кожного з членів обителі припадало по 2560 крб. на рік, з них від ручної праці і сільськогосподарських робіт - по 190. У західних областях ці показники становили відповідно 3400 і 1070 крб..

Монастирські господарства у час повоєнної розрухи та безгрошів'я сприяли покращенню матеріального добробуту жителів навколишніх населених пунктів. Так, у 1946 р. в Тернопільській області колгоспникам у кількох господарствах видали по 5 кг зерна і по 1 крб. грішми за 1 трудодень. Слід взяти до уваги те, що на 1 трудодень треба було працювати 3-4 календарні дні, а отже за рік селянину нараховували близько 100 трудоднів, за що він отримував лише 500 кг. зерна і 100 крб..

У Почаївській Лаврі мали можливість заробітку біля 250 найманих працівників. Вона утримувала інженера-будівельника, прораба, секретаря, чотирьох шоферів, спеціального екскурсовода. Монастир забезпечував своїх працівників дворазовим харчуванням і виплачував заробітну плату в розмірі від 150 до 2000 крб. на місяць, залежно від кваліфікації.

Лавра мала майстерню із виготовлення свічок, іконок і хрестиків, свою позолотну та художню майстерню, в яких виготовлялись ікони та здійснювалась їх позолота. Вона надавала допомогу транспортом, будівельними та іншими матеріалами місцевим почаївським організаціям, за що її намісник, архімандрит Севастіан, неодноразово отримував подяки.

Одним із досить ефективних знарядь держави у справі стримування розвитку українських монастирів, а згодом і їх повної ліквідації була податкова політика, а також практика стягнення різноманітних платежів. Так, наприклад, податок на земельну ділянку для Глинської пустині склав більше 1200 крб. Тільки за вересень 1943 - лютий 1944 рр. до фонду держави Глинська пустинь сплатила близько 50 тис. крб. У тому числі: до фонду оборони - 26,6 тис. крб.; на танкову колону - 1 тис. крб.; на військову позику - 2 тис. крб., на придбання лотерейних квитків - 2 тис. крб., інші обкладення склали 13 тис. крб., а в 1945 р. - більше 53 тис. крб.

У кінці 1953 р. податком були обкладені прибутки монастиря за 1951-1953 рр., отримані від посіву сільськогосподарських культур і утримання худоби, що склало 63187 крб. 55 коп. У зв'язку з цим архімандрит Серафим (Амелін) звернувся із проханням до патріарха Олексія за наданням допомоги Глинській пустині, і монастир отримав від Господарського управління Московської Патріархії необхідну суму у вигляді кредиту. Своїм рішенням від 26 січня 1954 р. Міністерство фінансів УРСР звільнило монастир, як виняток, від податку за 1951-1952 рр. Більше половини своїх прибутків Глинська пустинь витрачала на сплату податків: з будівель, посівної площі, за користування будівлею церкви, з прибутків та ін..

Значними були обсяги сільськогосподарського податку. У 19491950 рр. монастирем с. Липча здано державі 3400 л молока, 330 кг м'яса, 1860 кг сіна, 1682 кг зернових, 1170 кг картоплі. Овруцькі монахині у 1956 р. здали державі 508 кг зерна, 120 кг картоплі.

Почаївська Лавра мала здавати державі 1807 кг зерна, 8131 кг картоплі, 541,2 кг м'яса, 1238 л молока в рахунок продовольчого податку. Фактично було здано 1926 кг зерна, 465 кг м'яса, 1249 л молока. Деякі монастирі для сплати сільськогосподарського податку змушені були купувати продукти на базарі.

Інколи місцева влада намагалась за рахунок монастирів виконати план надходження платежів у бюджет і вищі органи державної влади змушені були ставати у таких суперечках на сторону монастирів. Так, у 1959 р., розглянувши заяву Духовного Собору Почаївської Лаври про те, що колишнє приміщення монастирського готелю використовується під житло монахів, і Лавра не має від нього оподаткованих прибутків, обласний фінансовий відділ дав розпорядження Почаївському райфінвідділу зменшити авансові платежі прибуткового податку, пред'явлені в 1959 р., на суму 126905 крб.

Економічний тиск став вагомим інструментом у період кампанії по ліквідації монастирів. Так, Лебединський Миколаївський жіночий монастир до 1959 р. не платив орендної плати за користування приміщеннями. 1959 р. ця сума становила 89,1 тис. крб. Це нарахування, безумовно, підірвало економіку монастиря.

У 1960 р. Почаївській Лаврі було додатково нараховано податків за 1959 і 1960 рр. на суму 118 627 крб., а також аванс за 1961 р. на суму 84 420 крб. Від банкрутства Лавру врятувала 170-тисячна дотація Московської Патріархії.

Зазнавши невдачі в цьому випадку, влада перейшла до підриву економічної основи монастиря. В монастиря було відібрано землю і сад, теплицю, пасіку, водокачку, склад, легкову та вантажну автомашини, закрито майстерню з виробництва свічок та фотоікон і передано аптеко - управлінню 8 тонн парафіну та 2,5 тонн воску. Лаврі заборонили наймати робітників для майстерень та сільськогосподарських робіт.

Весною 1962 р. у громади Корецького монастиря відібрали сад, в якому була пасіка на 36 вуликів, парники з розсадою, сарай для збереження сіна і соломи, було відібрано город площею 2,5 га.

Мукачівський монастир до 1949 р. мав 47 га землі сільськогосподарського призначення, після 1949 р. монастирю було залишено 22 га землі, у 1959 р. вся монастирська земля була відібрана, черницям було залишено 2 га заболоченої, непридатної до обробітку землі. Ігуменя монастиря з цього приводу була змушена звертатись до керівництва Ради у справах РПЦ. Справа ця отримала позитивне вирішення.

Загалом, згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 10 листопада 1958 р. із 375 га земель, якими володіли українські монастирі, їм було залишено 60 га.

Проте влада у своїй економічній політиці, спрямованій на підрив монастирської економіки, не врахувала того, що найважливішою умовою економічного розквіту монастирів часто була всенародна повага і шана до монастирських святинь. Монастирські громади завжди мали високий рівень доброчинної підтримки - свого роду безвідплатних субсидій.

З усіх кінців Радянського Союзу до Почаївської Лаври надходили значні кошти на заказні служби. Так, у 1957 р. прийшло 6578 грошових переказів на суму 1 276 865 крб.

Пожертви богомольців складали п'яту частину прибутків Глинської пустині. Кількість адресатів, від яких надходили гроші за 1958 р., складала 2919, за першу половину 1959 р. - 1341, за другу половину 1959 р. - 972, за 1960 р. - 2426. У Лебединський монастир щороку приходило 150 тис. крб. пожертвувань та 12-13 продуктових посилок.