Монастирські громади в УРСР: норми і форми повсякденного життя

У 1962 р. загальна сума фінансових надходжень у Корецький жіночий монастир становила 17959 крб. Їх досить велику частину становили поштові перекази: у 1962 р. - 4503 крб. (25%). Відтак влада почала боротьбу із поштовими переказами на монастирі. Скоротились грошові перекази Почаївській Лаврі. Якщо в 1959 р. Почаївській Лаврі було перераховано (в нових грошах) 92 тис. крб., в 1960 р. - 68 тис крб., то в 1961 р. лише 50 тис.. За 1959 р. загальний прибуток Лаври становив (старими грішми) 3 418 340, за 1960 р. - 2 049 105.

Економічний тиск примушував монастирі (особливо ті, які не були центральними і широковідомими) подекуди просто жевріти в очікуванні закриття. Навіть доля київських монастирів не була набагато кращою. Так, Флорівський жіночий монастир не мав власних земельних угідь, а його швейну майстерню закрили у 1961 р. Про життя його черниць після цього дізнаємося з довідки республіканського уповноваженого Ради: «123 монахині засоби до існування отримують від церковних служб і пожертв, <…> 156 монахинь отримують кошти індивідуально: від вірних, кустарними виробами випадкового характеру і навіть торгівлею на ринку в'язаними виробами».

Специфічні особливості життєдіяльності монастирських господарств проявилися у процесах розподілу результатів їх функціонування.

Значна частина прибутків монастирського господарства завжди використовувалась на благодійність. Зміст християнського розуміння благодійності пов'язується із заповіддю «любити ближнього свого, як самого себе». Етичне обґрунтування необхідності доброчинної діяльності містилося в пам'ятці ранньої християнської давнини «Вчення Дванадцяти Апостолів». Зокрема, кожний християнин закликається до практично абсолютного жертвування в своїх відносинах з іншими людьми. Таким чином, християнство надавало благодійницькій діяльності великого суспільного значення. Вона у всі часи була покликана всебічно підтримати людей, що не зуміли пристосуватися до існуючих умов життя.

Після встановлення радянської влади, яка не визнавала, що громадянин СРСР може потребувати ще чогось, окрім її турботи і керівництва, на благодійність була фактично накладена заборона. Проблеми, які вона вирішувала, були названі неіснуючими в державі: «не стало» жебраків, інвалідів, бездомних і безробітних. Будь-яку допомогу, окрім державної, було прийнято вважати такою, що принижує гідність людини. Постановою ВЦВК і РНК РФ «Про релігійні об'єднання» 1929 р. благодійність релігійних організацій у СРСР була офіційно заборонена.

Однак у період Другої світової війни щодо церковної благодійності в політиці держави міцно утвердилася практика подвійних стандартів. З одного боку, влада законодавчо забороняла цей напрямок релігійної діяльності Церкви, з іншого - охоче користувалася церковними фінансами, перерахованими структурами Московської Патріархії на потреби оборони та іншу патріотичну діяльність.

Широка несанкціонована благодійна діяльність, спрямована на відновлення народного господарства, надання допомоги своїм працівникам і незаможному населенню, була розгорнута єпархіями, монастирями і парафіями Руської Православної Церкви в післявоєнний період, що стало результатом значного економічного зміцнення церковних структур в 1946-1957 рр. У Глинській пустині богомольців, які мали у цьому потребу, завжди годували тим, що було у братії. Допомагали грошима, одягом, взуттям. Крім того, монахи на автомашині і гужовим транспортом привозили і відвозили паломників із станції Локоть та із Глухова. На станції Локоть ченці організували готель, де зупинялися приїжджі паломники. Благодійність Руської Православної Церкви сприяла швидкому зростанню її авторитету в суспільстві, залученню до Церкви нових верств населення, що викликало цілком обґрунтовану тривогу радянської держави з її нерозвиненою соціальною політикою.

У період охолодження державно-церковних стосунків Московській Патріархії заборонили надавати допомогу економічно неспроможним монастирям. Монастирській братії забороняли годувати паломників, а також надавати їм нічліг. Про це, зокрема, був попереджений намісник Почаїв - ської Лаври Варфоломій. З метою надання паломникам можливості хоча б якось відпочити Почаївська Лавра навіть змінила богослужбову частину свого уставу. Після закінчення вечірнього богослужіння в лаврських храмах всю ніч читалися акафісти, що давало можливість знаходитись тут паломникам.

Незважаючи на неодноразові попередження, благодійною діяльністю займались київські жіночі монастирі. Настоятелька Покровського монастиря Рафаїла утримувала сім'ю колишнього священика Афонського, виплачуючи йому щомісячно 200 крб. Матеріальна допомога надавалася й іншому колишньому священику Кузнєцову. Паломники отримували тут харчування і нічліг . Так само чинила і настоятелька Флорівського монастиря Анімаїса. Настоятелькам монастирів погрожували, що якщо вони і надалі займатимуться добродійністю, їх притягнуть до кримінальної відповідальності і поставлять питання про доцільність перебування їх у керівництві монастирів.

§ 5. Особистісні виміри повсякденних стосунків у монастирях

Для відродження монастирського життя, а згодом пошуку стратегій виживання чернечих громад, важливою характеристикою їх була внут - рішньомонастирська психологічна атмосфера. Вона визначалася такими характеристиками громади, як співвідношення вікових груп всередині її, співвідношення представників різних соціальних груп усередині її, рівень освіти насельників.

Дуже важливим для становлення відроджених монастирів стало співвідношення представників різних вікових груп. Особливо актуально це було для монастирів Східної та Центральної України, в основному жіночих, які, в буквальному розумінні цього слова, відроджувались із руїн і потребували трудових ресурсів для облаштування умов повсякденного життя. З 1857 чол., що перебували у монастирях східних і центральних областей, 1628 (68,4%) мали вік більше 55 років, 358 (19,2%) - від 41 до 55 років і лише 231 (12,4%) - від 19 до 40 років. У Флорівському жіночому монастирі (м. Київ) перебувало 264 монахині, з яких 191 - старше 60 років, 198 - фактично непрацездатних, з них 64 знаходились на постільному режимі. У Красногірському жіночому монастирі на 15 червня 1960 р. проживало 85 монахинь, із них: 41 послушниця і 44 монахині. Віковий розподіл був такий: від 19 до 40 років - 13 чол., 41-55 років - 55 чол., 55-89 років - 61 чол.

Вказане співвідношення має своє пояснення. Історично склалося так, що монастирська мережа на території, яка після 1917 р. увійшла до складу УРСР, була більш розвинутою, ніж на землях, що увійшли до складу СРСР у 1939 р. Після відродження монастирів до них почали повертатися їх колишні вцілілі мешканці, на той час люди вже немолоді і з підірваним здоров'ям. У той же час через відсутність релігійного виховання значно зменшилась кількість бажаючих присвятити своє життя служінню Богу.

Здатність людини самостійно справлятися з повсякденним життям знижується з віком і третя фаза життя (нормальне старіння в старшому віці) поступово переходить в четверту (патологічне старіння і необхідність постійної допомоги в повсякденному житті). Тому окрім щоденної праці по відродженню монастирів, на ту невелику кількість працездатних насельників, які проживали у вказаних обителях, лягала відповідальність за догляд престарілих монахів.

Дещо іншою в цьому плані була ситуація в західних областях і особливо в Закарпатській, у монастирях якої перебувало 336 (43%) із 773 ченцюючих у західному регіоні. Серед них: старше 55 років - 213 (27%), від 41 до 55 років - 194 (25%) і від 19 до 40 років - 366 (48%). Наприклад, вікова діаграма Липчанського монастиря на Закарпатті у 1950 році виглядала так: з 19 до 40 років - 43 чол.; з 41 до 55 років - 17 чол., за 55 років - 1 чол..

Притік в монастирі молодих насельників із тривогою сприймався владою. Із тривогою відзначався факт, що керівництво Києво-Печерської Лаври у період з 1945 по 1954 р. прийняло в монастир 35 молодих послушників, із них у 1954 р. - 17, у тому числі 10 чоловік із робітників. У жіночий Введенський монастир за вказаний період прийшло 49 послушниць, із них у 1954 р. - 25. У жіночий Флорівський було прийнято 26 послушниць, у тому числі 22 ткачихи із м. Іваново у 1954 р. Приведена динаміка росту бажаючих жити у стінах монастирі показує, що монастирські громади у повоєнний період не жили замкнутим, відірваним від суспільних реалій життям. Вони несли у суспільство ідеї подвижництва, які знаходили у ньому дедалі активніший відгук.

У цілому послушники (люди у віці до сорока років), які були основною робочою силою у монастирях, у середньому складали близько 53% усіх монахів у західних областях, у східних областях на них припадало лише близько 18%.

Православне чернецтво України досі залишається практично не вивченим в відношенні грамотності. Проте, без аналізу цього питання буде неповним саме розуміння ролі і місця монастирів в культурно-релігійному житті України, а також осмислення феномену чернецтва як форми прояву релігійності суспільства. Особливо важливим був освітній рівень у час динамічних, проте не завжди позитивних змін у радянському соціумі, коли після трохи більше ніж десятиліття відносної стабільності чернечі громади опинились на грані виживання. Проте у досліджуваний період освітній рівень українського чернецтва був досить низьким, особливо це стосувалось жіночих монастирів у частині насельниць, які прийшли у монастир до 1917 р. Лічені черниці українських монастирів мали вищу освіту.

Трохи кращим було становище чоловічих монастирів, особливо західноукраїнських. Проте станом на 1 вересня 1944 р. жоден із 128 насельників Почаївської Лаври та її скитів не мав вищої освіти, тільки 5 чол. мали середню освіту, 3 насельники були неграмотні.

За соціальним походженням своїх насельників українські монастирі були досить однорідні. Переважну більшість ченців і послушників складали вихідці із селянства. Звичайно, можна припустити, що хтось із насельників через боязнь репресій не вказав свого справжнього соціального стану.

Важливе значення для існування православних монастирів у мали особистісні риси єпархіальних архієреїв, бо саме їм безпосередньо підлягали чернечі громади.

Активну підтримку монахиням Кременецького монастиря, який у лютому 1959 р. опинився у списку на ліквідацію, складеному Радою у справах РПЦ, надав правлячий архієрей Львівсько-Тернопільської єпархії архієпископ Палладій. Ігуменя монастиря відправила телеграму Хрущову з проханням про збереження монастиря, а Паладій, підтримуючи клопотання ігумені, 28 травня цього ж року написав лист патріарху Олексію І, у якому просив вжити термінових заходів - домогтися поступок від влади і відстрочити закриття монастиря хоч би на рік, поки «усе заспокоїться». Патріарх переслав рапорт архієпископа Г. Карпову, добавивши свій коментар: «Що можна зробити по рапорту? В усякому разі ми, тобто церковна влада, безсилі допомогти, якщо з боку світської влади не буде надана допомога у вирішенні цього питання, що набуло таких форм». Влада тимчасово відступила. Секретар Тернопільського обкому після консультації із завідуючим відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ дав вказівки ніяких організаційних міроприємств по ліквідації монастиря тимчасово не проводити . Згодом, погодившись на розформування монастиря, архієпископ не видав відповідний указ. Під час богослужіння на свято Трійці у кафедральному соборі м. Кременець Палладій оголосив про намір влади закрити монастир, чим спричинив масову акцію протесту. Після цього він від'їхав до Львова і не виїжджав у Кременець, щоб приймати участь у закритті монастиря .

Передаючи настоятелю Свято-Духівського скита Почаївської Лаври наказ про його закриття, Палладій закликав не коритися.

Негативно оцінювала влада діяльність єпископів Мефодія (Мензака) та Феодосія (Процюка). Єпископ Мефодій активно підтримував Корець - кий монастир. Єпископ Феодосій намагався відновити діяльність лікві-

* *71

дованого монастиря в Чернігові.

Разом з тим кілька єпархіальних архієреїв залишили по собі недобру пам'ять. «Вовком в овечій шкурі» називали віруючі єпископа Іоасафа (Лелюхіна), і це підтверджували документи Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР. Зокрема, уповноважений у своєму звіті за 1959 р. писав: «Про те, що правлячий єпископ дослухається до наших порад і не прагне зміцнювати засади церкви, говорять і такі факти: в червні, коли мною на прийомі було усно оголошено Іоасафу про рішення з питання закриття Тихвінського жіночого монастиря у Дніпропетровську, він у веселому тоні заявив: «Давно б потрібно було ліквідовувати це кодло» <…> В серпні 1959 р. в м. Дніпропетровську закритий жіночий монастир, впродовж року закрита 21 церква і чернечий будинок. <…> Питань до Ради у мене немає, але є прохання до ради про те, що у випадку, якщо патріарх обрушиться на єпископа Іоасафа за велику кількість закритих церков і молитовних будинків, підтримати Іоасафа, тому що він усе для нас робить, але тільки боїться, щоб патріарх його не покарав».

Великий вплив на внутрішнє життя насельників монастирів мали настоятелі: розуміння ними своєї ролі і своїх завдань по управлінню общиною, харизматичні властивості особи, пастирські якості, організаторські, адміністративні здібності грали велику роль у формуванні спільності інтересів усередині общин, розумінні ченцями своїх завдань, свого статусу. У цьому відношенні вдалим кроком для церковної влади було призначення у 1954 р. на посаду намісника Почаївської Лаври архімандрита Севастіана (Пилипчука). Під його керівництвом у Лаврі були проведені масштабні реставраційні роботи. Севастіан налагодив ділові стосунки із Почаївською райспоживспілкою, котра допомагала монастирю будівельними матеріалами, забезпечувала пальним лаврську електростанцію. Бензовози Почаївської РТС возили для Лаври пальне. Кременецька райспоживспілка постачала в обитель продукти. Монастир надавав допомогу транспортом, будівельними та іншими матеріалами місцевим організаціям, за що намісник неодноразово отримував подяки.

У складній ситуації у 1962 р. прийняв настоятельство над Почаїв - ською Лаврою ігумен Варфоломій. Він намагався знову прописати у Лаврі монахів, на його думку, незаконно виписаних попередником. Керівництво Ради у справах РПЦ було переконане, що новий намісник Лаври виконував чиїсь вказівки, про які старався мовчати, тому добивалось його зміщення.

«Міцним горішком» для місцевої влади виявився Корецький жіночий монастир на чолі з ігуменею Людмилою (Вельсовською). Людина з вищою освітою, у справі збереження монастиря від закриття вона не йшла на жодні компроміси із владою. Вона не приставала на вимоги місцевої влади віддати насельницям монастиря паспорти, добре розуміючи, що після цього черниці будуть викликані у міліцію і позбавлені прописки в монастирі . Не погоджувалась ігуменя зі спробами відібрати у монастиря приміщення, а також монастирський сад, шукаючи і знаходячи підтримку своїм діям у патріарха Олексія.

Уповноважений у справах релігійних культів по Рівненській області П. Калініченко характеризує її так: «За своїм переконанням фанатик церковної ідеології. Неодноразово висловлювала незадоволення обмеженням діяльності монастиря, що передбачено радянським законодавства про

культи. У своїх діях намагається не рахуватися з Корецькою міськрадою і її вказівками… У політичному відношенні, як громадянин СРСР, ненадійна, якщо не сказати, що вона налаштована по-антирадянськи…».

Про «зухвалу поведінку» ігумені Людмили знали і в ЦК КПУ, проте завдяки такому «зухвальству» та опору монастир залишався осередком православ'я, і, що було не менш важливо на той час, - просто існував.

Ігуменя постійно подавала клопотання про визнання Троїцького монастиря пам'яткою архітектури. У 1958-1961 рр. монастир відвідало три комісії, що визнали архітектурну цінність монастиря, склали відповідні акти, проте на облік монастир не брали. Причину цього монахиня Людмила пояснює так: «.через енергійний, проте зовсім безпідставний протест місцевих органів влади, які не хотіли позбавитися значної орендної плати. Таким чином, пам' ятник архітектури залишився в числі комунальних будівель м. Корець.» .

Такі поодинокі згадки про непокору підтверджують, що певна частина єпископату та монастирської адміністрації була готова до дій, які можна класифікувати як такі, що перетинають межі, якими вимірювалась їх лояльність до влади. Усвідомлення того, що церковна влада підтримує ченців та віруючих в їх намаганні відстояти існування монастирів, було дуже важливим для останніх у моральному та психологічному плані.

чернецький монастир богослужіння канонічний

6. Вплив суспільно-політичних конфліктів на території УРСР на життя чернечих громад

Продовживши після закінчення Другої світової війни розбудову тоталітарної держави, радянське керівництво спровокувало низку суспільно - політичних конфліктів, які прямо або опосередковано зачепили спочатку окремих, а згодом і усіх насельників православних монастирів на території УРСР.

Прагнення радянської держави до монополізації впливу на духовне життя суспільства призвело до державно-церковного конфлікту, який вилився перш за все в антимонастирську кампанію. Це було спричинено тим, що на протязі віків основним завданням монастирів було формування суспільних ідеалів в дусі християнської етики. Через монастирі відбувався зв'язок між Церквою і суспільством. На їх території знаходились святі джерела, чудотворні ікони, які були прихистками для народної побожності і, як об'єкти «матеріального християнства», на думку Н. Шліхти, були маркерами географії поширення релігії на «безрелігійних» просторах СРСР. Крім того, сприймання чернецтва як носія суспільного і морального ідеалу християнства, що, на відміну від офіціальної Церкви, не піддається спокусам цього світу , та народна традиція, яка сприймала монастирі як острівці духовності серед гріховного світу, перетворювали монастирі в оплот віри в умовах, коли відкрите сповідування християнства поступово ставало неможливим.

Тому при першій зручній нагоді влада намагалась максимально обмежити спілкування ченців і черниць із населенням. Наочно це демонструє ситуація з чоловічими монастирями Закарпаття, де ієромонахи традиційно виконували священицькі обов'язки у парафіях єпархії. Відразу після початку антирелігійної кампанії ця практика була заборонена як така, що прямо суперечить монастирському уставу. На початку 1950-х рр. була відкинута пропозиція керівництва Українського екзархату дозволити ченцям Києво-Печерської Лаври здобувати освіту у Київській Духовній семінарії.

Вже в перші повоєнні роки влада в УРСР починає працювати над скороченням числа монастирів. Деякі з них не були зареєстровані в органах державної влади і їх насельники були змушені розійтися по монастирях, які отримали державну реєстрацію. Проте, не зважаючи на зусилля влади, на 1958 р. на території УРСР знаходилось 40 монастирів.

В інформаційній довідці про стан РПЦ, представленій головою Ради у справах РПЦ Г. Карповим голові Ради Міністрів СРСР М. Хрущову в січні 1960 р., зокрема, говорилось: «За період із 1947 по 1957 рік нами було закрито без яких-небудь рішень уряду і поступово 38 монастирів. За 1959 рік було закрито ще 19 монастирів (на Україні і в Молдавії). Зараз залишилось 44 монастирі. В 1960 році намічено закрити 15 монастирів. Якщо це буде зроблено, залишиться 29 монастирів, тобто 28% від того, що було на кінець війни (1945 рік - 101 монастир). Процес піде і далі».

Відчуваючи незворотність процесу скорочення монастирської мережі, церковна влада намагалась зробити цей процес максимально безболісним для монастирських громад. Як видно із переписки патріарха Олексія і Г. Карпова, планувалось насельників монастирів, які підлягали скороченню, перевести в монастирі, які залишалися і мали достатню кількість житлової площі, саме скорочення монастирів провести поступово, протягом декількох років. Місцеві органи влади повинні були посприяти непрацездатним ченцям, які виявлять бажання оселитись в будинки для інвалідів та в будинки для престарілих. Вони також зобов'язувались допомогти тим ченцям, які забажають отримати житло і роботу.

За поданням уповноваженого ради у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюка 27 січня 1953 р. благочинний монастирів архімандрит Матвій (Вакаров) склав проект об'єднання монастирів і скитів, аналогічний загальносоюзному. Згідно цього документу, централізація чернечих громад повинна була відбутися таким чином: у Св. Миколаївський чоловічий монастир (с. Іза-Карпутлаш) переводилися ченці скитів із Го - родилова і Колесарова; у Теребельський монастир - із Бедевлі і Дубового; у Мукачево при єпископській резиденції - із Дубрівки; у Лип - чанський - із с. Іза, Горбків, Приборжавського; у Чумалівський - із Драгова, Копашнева, Углі; жіночі монастирі на Чернечій горі в Мукачеві і Домбоках планувалося залишити самостійними . Таким чином із 18 монастирів і скитів мало залишилося 7. Але навіть ця досить поміркована пропозиція була відхилена.

Проте у питанні термінів ліквідації монастирів та скитів в Україні Рада у справах РПЦ мала розбіжності з Радою Міністрів УРСР, яка була налаштована більш радикально і пропонувала провести її протягом одного літа. Однак, враховуючи той факт, що майже одночасне закриття значної частини монастирів могло викликати зайві розмови за кордоном та невдоволення всередині Церкви, було заплановано провести його у три етапи.

Перший етап планувався на червень-вересень 1959 р. У цей період в Україні мали закрити вісім монастирів і скитів, із них у західних областях - п'ять. Із травня по червень 1960 р. планувалося провести другий етап і ліквідувати шість монастирів та скитів. Чотири з них містилися в західноукраїнському регіоні. Із липня по вересень 1960 р. під час завершального, третього, етапу було заплановано ліквідувати п' ять монастирів та скитів. Чотири з них знаходились у Закарпатській обл.

Таким чином, із загальної кількості монастирів та скитів, які було заплановано ліквідувати, майже дві третини припадало на західноукраїнські землі і майже третина - на Закарпатську область.

Як правило, плани по скороченню монастирської мережі перевиконувались. У 1959 р. були ліквідовані монастирі і скити в с. Іза-Карпутлаш, м. Хуст-Городилово, Копашнево, Драгово , тобто протягом першого етапу ліквідації монастирської мережі був закритий ряд монастирів, ліквідація яких планувалась протягом третього і четвертого етапів.

Антицерковна діяльність Радянської влади на території УРСР широко відома у всьому світі, проте можна сказати, що відома вона лише із «зовнішньої» сторони терору, насильства і зухвалої атеїстичної пропаганди. Свідчення про ці «зовнішні» гоніння можна знайти у спогадах уцілілих жертв комуністичного терору, матеріалах, опублікованих у російському зарубіжному і іноземному друці, і, на жаль, у невеликій поки що кількості вітчизняних наукових досліджень. Разом з тим, за рамками цих джерел, як правило, залишалися приховані від сторонніх очей механізми направленої на знищення Церкви партійно-державної діяльності.

«Полігоном», на якому радянський режим відпрацьовував методи психологічного впливу на Церкву, стала Почаївська Лавра. Одним із видів тиску на її насельників стало приниження людської гідності. Провідну роль у цьому процесі відігравала медицина. Лікарів зобов'язували - «знаходити» в монахів будь-яку хворобу і примусово відправляти на лікування. Для цього постійно проводили медичні огляди, які супроводжувались принизливим для ченців оголенням. Медкомісія, яка працювала при Почаївському військкоматі, визнавала окремих лаврських монахів, наприклад, ігумена Іосифа (Головатюка), психічно хворими (хоча вони були здоровими), і відправляла на довготривале лікування до психіатричних лікарень. Таке «лікування» для декого із монахів закінчилось смертю. В інших - розпухало тіло, тріскалась шкіра.

Після медогляду в Корецькому монастирі у жовтні 1962 р., коли був складений акт про госпіталізацію 12 хворих на туберкульоз та заразні шкірні хвороби, настоятельниця категорично відмовилася від госпіталізації, заявивши, що черниці її не потребують. Очевидно, що медична допомога для черниць була скоріше одним із шляхів їх відлучення від монастиря, ніж оздоровлення.

Для боротьби з релігією в цілому, а з українськими монастирями зокрема, широко використовувався метод навішування ярликів. Монастирі Західної України та Молдавії називали «вогнищами венеричних і інших заразних хвороб». Монахів називали пройдисвітами, Почаївську Лавру в офіційних документах називали «вогнищем середньовічного мракобісся». Групу монахинь Лебединського монастиря було названо розсадником релігійної ідеології, їм ставилось у вину нагадування про існування монастиря.

Вкорінення негативного образу віруючої людини відбувалось через діяльність закладів культури. Перед закриттям жіночого Василівського монастиря Житомирський драмтеатр спеціально виїздив до Овруча, де в будинках культури і колгоспних клубах багато раз показував населенню спектакль на атеїстичну тематику Г. Фільдінга «Монах-спокусник». Крім того, в Овручі і селах району демонстрували атеїстичні кінофільми: «Створення світу» та «День святого Йоргена» .

У газеті «До нових перемог», що видавалась в Почаївському р-ні Тернопільської обл., було опубліковано матеріали під заголовками «Молитва і життя», «Міф про «чудеса» Лаври розвінчується», «Руками трудовими, а не милістю Бога», «Геть пройдисвітів з Почаєва». Закриттю Овруцького Василівського монастиря передувала агітація, проведена обласною газетою «Радянська Житомирщина» та всіма районними газетами області.

В антимонастирській кампанії широке застосування отримали маніпуляції. Начальник Почаївського відділу КДБ капітан М. Максимов, а також його помічники мали ключі майже від усіх приміщень Лаври. Вони вилучили з лаврської бібліотеки велику кількість книг і, застосовуючи цитати з них, знущались з ченців. Коли останні з'являлись на виклик в кабінети КДБ, відбувалось таке: спочатку їм зачитували місце із послання апостола Павла, котрий говорить, що «всяка влада від Бога», далі з святоотцівських книг, конфіскованих із Лаврської бібліотеки, - настанови про послух. Об' єднавши це в одне, від ченців вимагали, щоб вони підкорились владі, котра наказувала їм залишити монастир.

Почаївський райвійськкомат викликав на медкомісії молодих лаврських монахів, які за станом здоров' я не проходили військової служби.

Однак, за вказівкою органів КДБ, лікарі визнавали їх здоровими і мобілізували в ряди Радянської Армії, зокрема, до військово-будівельних загонів, які працювали в північних районах СРСР на лісовирубках. Призив на військову службу супроводжувався принизливим для монахів обстриженням волосся та бриттям бороди. У Почаївській Лаврі постійно відбувались сантехнічні, пожежні та інші комісії та перевірки. Була створена напружена, неспокійна атмосфера, монахи жили в постійній тривозі.

Ігумені Корецького монастиря Людмилі, людині з вищою освітою, яка в роки Великої Вітчизняної війни була військовим лікарем, за небажання добровільно віддати місцевій владі кілька монастирських корпусів, погрожували адмінпокаранням. Її шантажували місцевий прокурор, начальник міліції і голова райвиконкому, вломившись до неї 22 жовтня 1962 р., коли вона хворіла запаленням легенів.

Закриття кожного монастиря чи скиту ретельно готувалося і супроводжувалося проведенням комплексу різноманітних заходів із залученням значних людських і матеріальних ресурсів. У доповідній записці про виконання постанови Ради Міністрів УРСР «Про закриття деяких монастирів і скитів на території УРСР» уповноважений у справах РПЦ Г. Пінчук наголошував на необхідності глибокого знання уповноваженими цієї Ради та органами безпеки й МВС особового складу монастирів і скитів, груп паломників, що зосереджувалися навколо монастирів, настроїв духовенства . Робилося це з метою завчасного усунення осіб, які могли б організувати певний опір, створити ускладнення під час закриття монастирів.

Посилено готувалося закриття Тихвінського монастиря у Дніпропетровську. Силами партійно-радянського активу була проведення відповідна агітмасова і політвиховна робота в агітаційних пунктах на виборчих дільницях, посилена індивідуальна робота у сім'ях віруючих. Працювало 3 лекторії, а на прилеглих до монастиря вулицях - 42 агітатори, 5 лекторіїв.

Уповноважений по Закарпатській обл. А. Шерстюк особисто проводив розмови з ченцями чи черницями монастирів, які планувалось закрити. Про кожний монастир складався окремий документ, куди вносилися списки насельників монастиря, їх родичів та близьких. У довідці про жіночий скит в Приборжавському А. Шерстюк повідомляв: «Враховуючи певні трудності, за яких буде проводитися ліквідація скиту, необхідно, щоб партійні і комсомольські організації провели політичну пояснюючу роботу серед селян оточуючих сіл».

Під час ліквідації жіночого монастиря у Кременці було залучено понад 120 дружинників, для перевезення майна монастиря, як зазначається в архівних матеріалах, використано понад 200 вантажних автомобілів, а кількість вантажників становила близько 250-300 чоловік.

При цьому надзвичайно велика увага приділялася оперативності. Установи, які переселялися на території монастирів, повинні були бути готовими до освоєння приміщень у день евакуації ченців і черниць. У кінці дня переселення монахів на приміщеннях колишніх монастирів вивішувались відповідні вивіски, а самі приміщення відразу займалися.

Ліквідовуючи православні монастирі, влада у багатьох випадках зуміла обставити справу так, ніби це є ініціатива церковного керівництва. Саме так була організована ліквідація у 1950-1951 рр. скитів у Колочаві - Горб, Батеві та при єпископській резиденції в Мукачеві Закарпатської області. Як ініціатива митрополита Іоанна, було обставлене виселення 32 молодих монахів із Києво-Печерської Лаври. Саме з ним «розібратись» і з нього «спитати» рекомендував Г. Карпов патріарху Олексію .

Серед монахів поширювались чутки про співпрацю вищого церковного керівництва з органами влади у справі ліквідації українських православних обителей. Під час закриття Кременецького Богоявленського монастиря уповноваженим Ради у справах РПЦ у Тернопільській області У. Крагликом була поширена інформація, що санкцію на його закриття дав архієпископ Палладій. Провокація досягла мети. Саме архієпископа Палладія віруючі Кременця вважали відповідальним за закриття монастиря.

Під час останньої служби в Овруцькому Василівському монастирі стався інцидент: монастирський хор відмовився проспівати многолітня екзарху України митрополиту Іоанну та правлячому архієрею Житомирської єпархії архієпископу Євменію. Із великими наріканнями на духовну владу пройшло закриття жіночого скита преподобного Серафима Саровського у с. Заднє Закарпатської області.

Для скорочення чисельності насельників монастирів широко застосовувався вплив на близьких. Городоцький райком партії збирав відомості про місце народження черниць, які проживали в Городоцькому монастирі Хмельницької обл. Інформація використовувалась для впливу на близьких черниць, щоб забрати останніх з монастиря. Кременецький промисловий партком направляв листи в партійні та радянські органи тих районів, де жили батьки та родичі деяких монахів, щоб з рідними була проведена на місцях відповідна робота і вони б забрали монахів із Почаївської Лаври. Тиснули на батьків монахинь Корецького та ряду закарпатських жіночих монастирів.

Не спонукавши монахів до виселення з монастирів шляхом вмовлянь та залякувань, власті узяли на озброєння тактику насильницьких виселень. Монахинь, які особливо активно протидіяли заходам властей, спрямованим на закриття Кременецького монастиря, відправили до психіатричної лікарні як шизофреників.

Одного дня міліція і дружинники Тернопільської області підігнали вантажні машини до Почаївської Лаври, увірвались у монастирські корпуси і почали фізичну розправу над насельниками. 23 жовтня 1962 р. «діти посадовців», озброєні зубилами і ломом, проникли в Почаївську Лавру, і, як вони самі визнали на допиті в міліції, «забрати гроші і цінності». У скарзі Генеральну прокуратуру СРСР виконуючий обов'язки намісника монастиря ігумен Варфоломій (Бабяк) писав, що нападники - «не прості хулігани», вони відомі міліції, «на їх рахунку вже багато злочинів», але, «відчуваючи за собою міцний захист, ці молодчики вільно, безкарно гуляють, та і ще грозять, що і голови вам (ченцям) розламаємо». Паломників, які прибували до Лаври, міліціонери силоміць, часто зимою, садовили у вантажні машини та вивозили за 40-50 км від Почаєва у глухі ліси. Все це супроводжувалось наругою і нерідко побиттям. Богомольців суворо попереджували, що в разі повторної появи в Лаврі їх посадять до в'язниці.

Як видно з рапорту настоятельки Флорівського жіночого монастиря у м. Києві монахині Анімаїси, в ніч на 27 травня 1964 р. його монахині пережили міліцейський наліт. Співробітники міліції півтори години ходили по келіях, відбирали у черниць паспорти, не пояснюючи причин. У результаті пережитого з цього приводу нервового потрясіння послушниця Бояринова Степанида потрапила на лікування у психіатричну лікарню.

13 червня цього ж року 7 монахинь цього ж монастиря були викликані в райвиконком Подільського району. Їх опитувала комісія, що складалася із трьох співробітників міліції, трьох лікарів і декількох членів райвиконкому. Комісія заявила черницям, що монастир закривається, і всі працездатні монахині повинні перейти на квартири, які їм будуть надані у м. Києві. Черницям похилого віку запропонували будинки престарілих, але на це ніхто не погодився, всі просили дати їм час для пошуку житла. На це їм був даний тримісячний строк, причому постійна прописка у паспорті була змінена на тримісячну з підпискою про добровільне залишення монастиря. Келейниця настоятельки заявила, що в Київ прийшла ради монастиря, на що їй було запропоновано залишити монастирські стіни протягом трьох діб.

Приводи для переслідування чернечих громад давав «обмежений статус юридичної особи» Церкви. При плановій економіці монастирські громади не були повноправними суб'єктами господарських відносин і у ділових стосунках із державними підприємствами балансували на грані порушення закону. При зміні державно церковних відносин зазнали переслідувань керівники організацій, що співпрацювали з Почаївською Лаврою. Був засуджений до ув'язнення головний лікар Почаївської псих - лікарні. Голова Почаївської райспоживспілки Справедливий, голова Кременецької райспоживспілки Чижик, директор Почаївської РТС Міщенко, завідуючий Почаївським райфінвідділом Мирончик, заступник Почаїв - ського районного військового комісара Князєв, директор районного відділення держбанку Ткачук були зняті з посад і покарані.

Фанатичне нав'язування в кінці 1950-х - на початку 60-х рр. атеїзму, як державної ідеології викликало спротив як монастирських громад, так і значної частини населення. Слід відмітити, що методи протидії владі були розроблені віруючими відразу після подій 1917 р. На думку В. Гас - бенда, опозиція владі знизу набувала трьох основних форм. По-перше, віряни інколи використовували силові методи захисту духовних цінностей. По-друге, вони «використали радянські закони, державну політику і бюрократичні процедури для своїх власних цілей». По-третє, у випадках, коли відкритий опір не досягав своїх цілей, «віряни покладалися на стратегії, засновані на обмані» .

Однією із найпоширеніших форм боротьби за збереження православних монастирів на території УРСР стали звернення насельників монастирів та віруючих стали звернення до уповноважених та керівництва Ради у справах РПЦ, державних та партійних органів, церковного керівництва та, при можливості, до міжнародних організацій. Так, 21 липня 1959 р. настоятелька Кременецького жіночого монастиря ігуменя Ані - маїса направила прохання про допомогу одночасно голові Ради Міністрів СРСР М. Хрущову, голові Ради у справах РПЦ Г. Карпову та голові Верховної Ради СРСР К. Ворошилову.

Практикували звернення у найрізноманітніші інстанції для захисту свого монастиря від закриття ченці Почаївської Лаври. Захист монастиря став набувати міжнародного значення. В зарубіжній пресі з'явились публікації з наведенням фактів про переслідування лаврських ченців . У листопаді 1963 р. голова КДБ В. Семичасний сповіщав ЦК КПРС, що у Всесвітню Раду Церков і ООН надійшла скарга монахів Почаївської Лаври на гоніння органів влади з вимогою обговорити це питання перед світовою громадськістю.

На початок січня 1962 р. в Україні залишилося 13 діючих монастирів, з них - 2 чоловічих й 11 - жіночих, в яких проживало 1474 ченців і черниць. Уповноважений у справах РПЦ Г. Пінчук у цей час зазначав, що подальше скорочення мережі монастирів і скитів шляхом їхнього злиття в Україні неможливе у зв'язку з відсутністю в них житлової площі. Тому він пропонував у подальшому обкомам партії й облвиконкомам проводити роботу, спрямовану на розпад монастирських громад і, відповідно, закриття монастирів. В окремих випадках така діяльність була успішною.

Проте, незважаючи на усі зусилля влади по ліквідації монастирської мережі, у 1964 р. в Україні залишилося 9 монастирів, у яких проживало 939 самітників. Вони становили більшу частину тих шістнадцяти монастирів, які продовжували функціонувати на території Союзу, що ще раз підкреслює роль українських територій як оплоту православ' я в СРСР.

Наслідком антимонастирської політики радянських властей стало зростання значення для збереження існування чернечих громад світського елементу. Можливості єпископату, як найвразливішого у цей період компоненту Церкви, у справі захисту монастирів були дуже обмеженими. Відкриті прояви їх незгоди з державною політикою були малоймовірними через жорсткий контроль за їх діяльністю, беззаперечну політичну лояльність, вікові традиції взаємин РПЦ із світською владою та першочергове завдання збереження легальної церковної структури. В аналогічному становищі знаходилась і адміністрація монастирів. Тому доля монастирів почала залежати від готовності простих віруючих захищати їх.

Вибір РПЦ радянської ідентичності (декларація митрополита Сергія) дав їй можливість вижити. Концепція радянської ідентичності повоєнного рівня включала в себе чотири основні складові: політичну лояльність, прийняття офіційної марксистсько-ленінської ідеології і російськість .

У той же час кожна віруюча людина мала релігійну ідентичність, під якою розуміється різновид ідентичності взагалі, тобто «онтологічне переконання щодо причетності індивіда до певної соціальної спільноти, а саме релігійної» . Постанова ЦК КПРС «Про деякі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи щодо її покращення» від 7 липня 1954 р. вперше від початку Другої світової війни поставила під сумнів приналежність членів Церкви до радянського суспільства. Постанова декларувала, що інтереси віруючих суперечать інтересам радянської держави і суспільства, тому їх політична лояльність викликає сумніви.

Опір антимонастирській політиці давав можливість виявляти іншу, на відміну від уніфікованої радянської, ідентичність. Особливо гостро на неможливість повного, безконфліктного співіснування релігійної та радянської ідентичностей вказала кампанія на захист Почаївської Лаври, у якій монахи та віруючі практикували звернення до міжнародної спільноти. Вже самі клопотання про допомогу Заходу влада кваліфікувала як «антирадянську дію», та і самі автори бачили його таким. Ці листи мали мінімальні шанси перетнути радянський кордон, одначе деякі з них усе ж потрапили на Захід і набули широкого розголосу завдяки релігійному самвидаву. Через цей розголос за кордоном, кампанія на захист Поча - ївської Лаври є найкраще вивченим виявом опору православних віруючих в Україні. В основному через цей розголос кампанія стала успішною, адже режим так і не спромігся зліквідувати Лавру.

У своїх листах до радянського керівництва віруючі попереджували про непередбачувані наслідки, до яких могло призвести продовження антимонастирської кампанії: «Хіба це не лінчування християнських душ? Майте на увазі, що таке ставлення до співгромадян, особливо на Західній Україні, нічого доброго не віщує: розчленовує нас політично, озлоб - лює». Автори подібних звернень не лише вказували на неможливість узгодження лояльності до Бога і комуністичної держави, відверто звинувачуючи режим в антирелігійних переслідуваннях, а й заявляли про готовність до відкритих актів громадянської та політичної непокори. Для виправдання своєї відкритої незгоди вони зазвичай посилалися на декрет 1918 р. про відокремлення церкви від держави і в цілому на радянське законодавство, хоча дещо зміщували акценти. Замість юридичного захисту своїх релігійних прав, автори писали про порушення радянського законодавства радянськими чиновниками. Останньою надією ставало звернення до міжнародної громадськості, яку закликали змусити радянську владу поважати свої закони.

Боротьба ченців українських монастирів за свої права викликала співчуття навіть в окремих представників спецслужб. Так, у листопаді 1963 р. Бродівським відділенням КДБ Львівської області був затриманий монах Почаївської Лаври Андрій Щур, який у автобусі, що слідував по маршруту Кременець-Львів, читав листа, якого збирався переправити за кордон. Проте співробітники КДБ, замість притягнення монаха до кримінальної відповідальності, інкримінувавши йому дрібне хуліганство, відпустили, попередньо обстригши.

Проблемним для частини віруючих було сприйняття, як однієї із складових радянської ідентичності, російськості. Особливо гостро ця проблема постала на західноукраїнських землях, де на початку 1920-х рр., після поразки національно-визвольних змагань, зібралось багато їх учасників. Певна їх кількість поповнила ряди православного чернецтва, залишаючись при цьому сприятливими до національної ідеї. Так, у списку насельників Загаєцького монастиря в Тернопільській обл. значаться два монахи - вихідці з Житомирщини, в монастир вони прийшли у молодому віці, на початку 1920-х рр. Є такі ченці і у списку насельників

Почаївської Лаври .

Актуалізувала це питання і довготривала збройна боротьба УПА та підпільна діяльність ОУН, які мали широку підтримку та співчуття серед різних шарів населення, а представники духовної верстви протягом тривалого часу залишались потенційно сприйнятливими до ідей національного самоусвідомлення .

Тому при дослідженні опору віруючих антирелігійній політиці слід враховувати точку зору Ш. Фіцпатрік, згідно з якою причиною обурень селянства з приводу антирелігійної політики була не їх прихильність до Православної Церкви, а те, що це був «найнадійніший ґрунт для опору комуністам» . Таким чином, у підтримці населенням у період хрущовської «відлиги» чернечих громад слід вбачати і політичну складову.

Дослідження повсякденного життя монастирів показало, що в другій половині 1940-х - першій половині 1960-х рр. на уклад монастирського життя впливали декілька чинників: спільноукраїнські тенденції соціального-політичного розвитку, канонічна православна традиція, яка визначала основу монастирської повсякденності, правовий статус монастирів в СРСР, державно-церковні стосунки.

Монастир як соціально-активний інститут завжди був значною противагою ідеологічним експансіям держави, що неодноразово призводило до більш чи менш жорстких актів обмеження його діяльності.

У досліджуваний період державі вдалося поставити справу так, що найбільш руйнівні для повсякденного життя монастирів і самого їх існування рішення були втілені в життя не за допомогою прямого насильства, а проведені за вказівкою державних чиновників руками вищого церковного керівництва, яке разом з тим розуміло важливість цього церковного інституту і робило активні зусилля для пом'якшення наслідків нового державного курсу стосовно монастирів.

Дослідження повсякденного життя православних монастирів у 19401960-х рр. дозволило з'ясувати, що комуністичні соціально-політичні експерименти не змогли зламати традиційну систему суспільних зв'язків, у якій православне чернецтво було невід'ємною складовою. Спроби влади знищити цей соціально значимий інститут призвели до соціального напруження у суспільстві, значна частина якого в окремих випадках активно протидіяла адміністративному тиску влади на насельників монастирів. Завдяки підтримці віруючих, православне чернецтво, попри значні втрати. витримало значний психологічний та фізичний тиск і зберегло своє соціальне призначення.

Размещено на Allbest.ru