Ґродські урядники: слуги старости - члени шляхетської спільноти - "агенти" держави (Волинь останньої третини XVI століття)

Наталя С.

Після того, як було зауважено багатоликість і всепроникність влади, її існування на різних рівнях і в різних формах, усупереч ранішому поглядові на її природу як пряме і відкрите домінування, -- ця проблема стала однією із найбільш інтригуючих в історіографії. Зокрема, форма влади, заснована на патронально-клієтарних зв'язках, от уже більше двадцяти років не лише перебуває в центрі уваги дослідників Речі Посполитої, а й набула інструментального характеру -- як пояснювальна модель для цілої низки соціальних проблем ранньомодерного часу. За усталеною дефініцією, в центрі патрональної системи як неформальної системи влади -- стосунки нерівноправних партнерів, засновані, з одного боку, на протекції сильнішої сторони, яка володіє владними ресурсами, а, з іншого боку, на службі найрізноманітнішого характеру особи, що перебуває в підпорядкованому становищі. Наголос зазвичай робиться на характеристиці цієї системи влади як неформальної, тобто такої, яка не стільки доповнює нормативну систему, скільки її деформує. Однак у даному разі історики, схоже, наслідуючи соціологічні теорії, поляризують категорії, які на практиці цілком поєднуються. Патрональна система була закріплена як механізм формування формальної владної мережі не лише на рівні усталених конвенцій, а й на рівні права, особливо в регіональному масштабі. Скажімо, рішення короля про обрання одного із чотирьох номінантів на уряди в земських судах, кандидатури яких визначалися на повітовому сеймику регіональною шляхтою, ухвалювалося «за причиною», тобто за протекцією особи впли- вової/наближеної до монарха. Цей факт повідомлявся публічно як цілком конвенційний акт, що не мусив викликати незадоволення, нарікань чи додаткових питань.

У той же час формування складу ґродського суду (підстарости як старостинського намісника, судді та писаря) перебувало в руках самого старости. Певні вимоги в ІІ Литовському статуті (далі -- П ЛС) -- осілості і присяглості -- стосувалися лише замкового судді (розд. 4, арт. 21). Немає сумніву, що головним резервом поповнення ґродських урядників, включно із суддею, було служебницьке/клієнтарне оточення старости, а однією із важливих урядницьких характеристик можна вважати лояльність до патрона. Ким були і як себе ідентифікували ці особи? Чи сприймали отриманий з рук патрона уряд як місце, на якому, згідно з настановами доброго слуги/клієнта, мали віддаватися службі патронові, «особу панську на собі носячи», а чи уряд надавав залежній особі через отримання нею владних повноважень власної суб'єктності? Чи усвідомлювали ґродські урядники свою пов'язаність не лише зі старостою, а й через нього як королівського намісника -- з державою і її репрезентантом королем? Відповідь на останнє питання пов'язана з проблемою специфіки ранньомодерної держави з її досить слабкою централізацією і, відповідно, відсутністю єдиного центру, який утримував монополію на легітимне насильство. Адже існувала мережа напівав- тономних осередків законної влади на регіональних рівнях, яка складалася або за рахунок самоврядних інститутів (земський суд), або за принципом делегування старостами своєї влади, отриманої з рук короля (гродський суд). Тож чи були особи, що складали урядницькі мережі, «агентами» держави? Хто визначав межі їхніх повановажень і хто був головним арбітром, якщо особа/група осіб/регіональна спільнота визнавали дії урядників нелегітим- ними? Власне, на ці непрості питання я й спробую відповісти, аналізуючи становище ґродських урядників та їхні декларації своєї ідентичності.

Водночас це дослідження неминучо торкається такого дражливого питання, як домінація князів на Волині, в руках яких були зосереджені головні уряди в регіоні, зокрема, й старостинські. Чи була ця влада такою тотальною, як прийнято на сьогодні уважати, і чи можна про неї говорити в категоріях нічим не стримуваного всевладдя, що забезпечувалося матеріальним становищем, позицією в соціальній ієрархії та близькістю до владного центру? Зазвичай поза увагою дослідників залишаєтья низка неформальних чинників, що так чи так обмежували можливості еліти. Цьому сприяв, зокрема, характер влади, заснований не стільки на відвертому насильстві, скільки на авторитеті. А це вимагало дотримання особою з верхніх ешелонів влади неписаних, але добре відомих правил, зламання яких загрожувало втратою символічного капіталу та відмовою спільноти у наданні певного авансу довіри. Влада старости, попри позірну можливість втілюватися через брутальну силу, мусила зазвичай звертатися до символічних актів. Звернімо увагу, як перебирав на себе володимирське староство кн. Василь-Костянтин Острозький після смерті сина Костянтина, попереднього старости. У своєму листі, адресованому всім шляхетним обивателям повіту, копії якого у Володимирі «на розъныхъ местъцахъ были прибиты для въшелякого покою», староста передусім повідомляє про свій старостинський (і не тільки) обов'язок дбати про спокій: «Ми ся теды в старостве моемъ, такъ з ынъших причинъ, яко немнеи с повинъности моее старостинъское, годить вшеляких порядъковъ постерегати, а збыткомъ забегати». Тож попередньо князь на зібранні шляхти обговорив речі, які вважав важливими для забезпечення порядку, а для осіб, які в «згромаженью не были», вирішив ту інформацію «на писме зоставить и ознаимить, абы то жадному з в[ашеи] м[и]л[ости] в неведомости не было, але тым лепеи на баченю в[ашеи] м[и]л[ости] быти могло».

Поза сумнівом, староста був зацікавлений у збереженні спокою на своїй території, який забезпечувався значною мірою через систему приятельського контролю і домовленостей. Він також тримався на готовності спільноти дотримуватися певних конвенцій, скажімо, погоджуватися на виконання судових ухвал, яке не було забезпечене виконавчою владою. Ґродське ж судочинство представляло важливий елемент системи стримувань, тим самим накладаючи як на урядників, так і на їхнього очільника певні моральні зобов' язання.

До того ж будь-яка влада ніколи не є тотальною, маси ніколи не бувають абсолютно покірними, а в разі шляхетського загалу маємо справу з особами, що не лише добре знали свої права і свободи, артикулювали їх за найменшої нагоди, а й самі творили механізми запобігання беззаконню.

Тож, тримаючи в полі уваги окреслені питання, зупинюся на таких аспектах проблеми владних відносин у ранномодерному соціумі Волині, як проблема судової влади старости, її формальних обсягів та тих факторів, що мусили утримувати її в певних рамках. Увага фокусуватиметься передусім на питанні підпорядкування ґродського суду старості, який формував його склад зі своїх слуг і клієнтів, керуючись виключно своєю волею, а водночас -- на суб'єктності урядників, що на позір виглядає неможливою. Розглядатимуться ті чинники, які, з одного боку, сприяли домінуванню старости в рамках ґродського судочинства, а з іншого -- підважували його владу на користь автономності урядників.

Частину ґродських урядників складали старостинські слуги рукодайні, чиї стосунки з паном укладалися на підставі певних домовленостей про службу, скріплених ритуальним жестом -- подаванням руки, а інколи присягою чи її подобою. Обов'язки слуги зазвичай не були окреслені і включали його готовність служити в найширшому розумінні, а спроби розірвати цей зв'язок сприймалися паном як зрада, відмова у довірі та, відповідно, ураза для репутації. Звернімо увагу на скаргу Станіслава Петровського, слуги рукодайного луцького старости кн. Олександра Пронського, який упродовж кількох років перебував на уряді підстарости. Петровський твердив, що тривалий час звертався до князя особисто та використовував людей добрих, як посередників, з проханням зняти з нього урядницькі обов'язки і відпустити. Однак староста, попри те, що Петровський не мав перед ним жодних фінансових зобов'язань, утримував його при собі та постійно погрожував особисто і через інших своїх слуг. Петровський наголошував, що він як вільний шляхтич не був винен панові нічого, крім як повідомити за шість тижнів про свій відхід.

Паралельно зі скаргою Петровського до луцького земського суду була внесена протестація інших слуг старости Пронського, які заявляли про неправдивість свідчень Петровського та підкреслювали, що його поведінка не гідна доброго і порядного слуги. Визнання, як розуміли і самі заявники, не мало жодних правових наслідків, було, скоріш за все, актом демонстрації їхньої лояльності до пана, і, як вказувалося, робилося задля того, щоб поінформувати про ту справу шляхетський загал. Можливо, це була спроба Пронського відновити репутацію, підважену відмовою Петровського служити.

Зв'язок старости із ґродськими урядниками вибудовувався не лише на раціональних підставах, а, вочевидь, мав у частині випадків своєю складовою і сильні емоційні почуття. Так, староста Олександр Жоравницький скаржився на ворітного луцького замку, що той зберігав у своїй світлиці «трутизну» йому на згубу: «то ест жаба сухая, которои губы нитями зшиты, ку тому тресочки малые, нитями повязаные, про том теж земъля и воск чорныи». Ворітний натомість твердив, що, почувши, як деякі люди його «на ласце панскои псовали», вирішив звернувся для відновлення своєї позиції до знахарок (баб). Одна з них і дала йому ті чари, пообіцявши: «Коли, деи, тое при собі мевати будеш, то до тебе пан ласкавъ будет».

Склад ґродських урядників зазвичай мінявся з приходом нового старости, що засвідчувало тісний зв'язок між ними. Прикметно, що про зміну йшлося не лише тоді, коли новий староста заміщав попереднього в результаті жорсткої конкуренці (як у випадку втрати луцького староства кн. Олександром Пронським на користь Олександра Семашка), а й коли старостинський уряд переходив від сина до батька (що, наприклад, відбулося з володимирським староством, яке після смерті кн. Костянтина Костянтиновича Острозького обійняв кн. Василь-Костянтин). Водночас не спостерігається і частої ротації ґродських урядників, адже таке надання вирізняло слугу з-поміж інших, а позбавлення уряду мусило бути пов' язане з панською немилістю (чи рідше означало престижніше переміщення).

У випадку невдоволення шляхти роботою ґродських урядників, їхнього недогляду або неправових дій скарга спрямовувалася до старости (ІІ Литовський статут (далі -- ІІ ЛС), розд. 4, арт. 21). Тобто ґродські урядники перебували в юрисдикції старости як свого пана. А, як зауважувалося в одній зі справ, «статут право посполитое кождому пану слугу шляхтича о кождыи выступокъ судити и на каране сказоват позволяет». Однак якщо староста відмовлявся «чинити справедливість» або й сам був причетний до порушень, потерпілий міг звернутися зі саргою до короля. Тож існувала певна двоїстість у підпорядкуванні ґродських урядників -- безпосередньо старості, а також королю, з руки якого староста тримав свій уряд. На цій двоїстості наголошували в одній зі справ луцькі ґродські урядники: вони підлягали «его кролевское милости а княжати его м[и]л[о]сти старосте, н[а]шимъ м[и]л[о]с- тивымъ п[а]номъ, которых местце и уряд на собе носим». А шляхта досить активно користалася зі свого права на апеляцію до короля. Так, Миколай Монвид-Дорогостайський поскаржився королеві на старосту кн. Олександра Пронського, який не «вчинив справедливість» зі своїх ґродських урядників, оскаржених у несправедливому декреті та відмові вписати до актових книг протестацію умоцованих Дорогостайського у справі з Олександром Семаш- ком. Тож король своїм листом наказував старості видати всі виписи з книг у тій справі для передачі її на апеляцію.

Зустрічаються також скарги на ґродських урядників, спрямовані до старости як очільника суду. У справі Дмитра Яловицького з Павлом Кори- тенським, що розглядалася у кременецькому ґродському суді, умоцований Яловицького Григорій Дедеркало, незадоволений рішенням суддів, просив «от такового декрету их неслушного» апеляції до старости кн. Януша Збаразького. До володимирського старости кн. Костянтина Острозького звернулася Іванова Костюшковичева Катерина Гулевичівна зі скаргою на ґродських урядників, які упродовж року відкладали розгляд її справи з дівером Федором Костюшковичем. Староста наказав своїм листом вирішити це питання. Перед старостою кн. Корецьким розглядалася справа кн. Льва Кошерського «о неправныи всказъ» колишнього підстарости Петра Хом'яка і діючого судді Тита Хом'яка. Про апеляцію до старости просив також

Тихно Васильович Ржищовський, незадоволений рішенням луцьких ґрод- ських урядників.

Досить оригінально повівся луцький староста кн. Олександр Пронський, який мав розглядати справу ґродських урядників, «яко уряду своего», за скаргою на них Василя Гулевича. У призначений термін для «чинення справедливості» він «засадив» на суді замість себе кременецького підкоморія Адама Боговитина-Козирадського, якому асистували Григорій Гулевич, волинський хорунжий, і Лаврин Пісочинський, брацлавський підкоморій. Перед цими суддями і став писар Петро Мложовський, який від себе і своїх колег заявив, що готовий Гулевичу «о што бы жаловалъ, справить и невинность свою оказать». Тобто староста справу урядників потрактував як свою власну, і, всупереч правовій нормі, переклав розгляд скарги на сторонніх осіб. Так відбувалося під час судових засідань, якщо розглядалася справа одного із урядників цього ж таки суду: його місце займала інша особа, запрошена для разового виконання суддівських функцій.

Цілком імовірно, що скарги на урядників (які, поза сумнівом, їх ображати) могли зачіпати і честь самого старости. Звернімо увагу на реакцію луцького старости кн. Олександра Пронського у відповідь на скаргу кн. Януша Заславського про неправові дії ґродських урядників у справі його брата кн. Михайла Заславського з волинським каштеляном Михайлом Мишкою-Варковським. Як тільки Пронському стало відомо про протестацію, внесену до сусіднього володимирського ґроду (що означає його гостру зацікавленість у такій інформаці), він одразу запропонував Заслав- ському без зайвої тяганини «учинити справедливість» зі своїх урядників. Утім, готовність була позірною і мала на меті, скоріш за все, затягнути справу, адже у призначений час урядники перед старостою не стали, тож він переніс засідання на два тижні та запропонував Заславському позивати оскаржених позовами. На що кн. Януш відповів: «Право посполитое и статут Великого князства Литовского не учит того, абы позвы якими урядники в[ашеи] м[и]л[ости] судовые мели быти притягани, але они за росказанемь в[ашеи] м[и]л[ости] яко слуги перед паном ставитися сут повинни».

На старості та ґродських урядниках, згідно зі статутовою нормою (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 67), лежало і виконання декретів (екзекуція), а в разі відмови винуватця -- тиск на нього через посполите рушення, що скликалося за наказом старости згідно з королівським листом. Так, за листом «его королевское м[и]л[о]сти до их м[и]л[о]сти п[а]нов старост, луцкого, воло- димерского и кременеукого, а в небытности их м[и]л[о]сти до подстаростих их м[и]л[о]сти, так те.ж и оособливые до их м[и]л[о]сти п[а]нов шляхты, рыцерства воеводства Волынского, вынес, абы их их м[и]л[о]сть кождым повеш н[а]шъ при вряде своим, зобравшися на одно месшце вси три повиты», мали передати маєток Станіслава Граєвського потерпілому до віддачі винуватцем присудженої суми грошей. Однак, на відміну від урядників Луцького і Кременецького повітів, які вивели шляхту для виконання королівського розпорядження, володимирський староста «ани сам не ехалъ, ани вряд воло- димерским его м[и]л[о]сти кгродским володимерским не былъ».

Тож, як бачимо, староста на позір справді мав реальні важелі для домінування. Проте існувало кілька важливих факторів, які мали витворювати дистанцію поміж контрагентами у цьому тісному зв'язку та забезпечувати для ґродських урядників певну ступінь емансипації від старости. Серед формальних -- долучення Волинського воєводтва у 1589 р. до Коронного трибуналу, відповідно, перехід справ по скаргах на ґродських урядників від старости до апеляційної інстанції (на Трибуналі такі справи розглядалися окремо від інших). Звернімо увагу на заяву ґродських урядників (1590 р.) у відповідь на прохання Яцка Бутовича дозволити апеляцію до старости кн. Костянтина Острозького: «Мы, в праве посполитомъ не бачечи того, абы апеляция до старосты мела ити, толъко первеи до его королевъское м[и]л[о]сти, а тепер до Трибуналу, апеляцыи есмо не допустили» .

Прикметною є й справа, яку мав за королівським розпорядженням розглядати володимирський староста кн. Костянтин Острозький за скаргою Олександра Андрійовича Киселя на володимирських ґродських урядників з приводу несправедливого декрету. Возний, присутній при тій справі, визнав, що Олександр Кисіль відмовився ставати перед старостою і коритися його декретові, як «суди неналежного», мотивуючи свої дії таким чином: «Тая справа судови в[ашеи] м[и]л[ости], п[а]не воевода киевскии, не належыт с тых причинъ, ижъ обывателе воеводства Волынского и Браславского, видечи быть в томъ великоє утяженъе, ижъ перед тымъ старостове з уряду своего кгродского або наместниковє справедливост чинили, за чимь великое убли- женє справедливости и зволокою немалою а шкодою своею подеимовали, просили его К[о]р[олевское] м[и]л[о]сти и всеє речи посполитоє, абы тоть тежар з них знявши, способь Трыбуналу короньного им ведле поправы, от нихь учиненоє, быль наданыи. Якожь єго К[о]р[олевская] м[и]л[о]ст, чинечи досыть прозбамь ихь, поровнаньє судовь Трыбуналу короньного во всякихь справах ихь [...] надал». Тобто Кисіль пов'язав прохання шляхти Волинського і Брацлавського воєводств про переведення їх під юрисдикцію Люблінського трибуналу з несправедливою практикою, за якою апеляційною інстанцією щодо рішень ґродського суду виступав староста або його намісники. Натомість Кисіль вказував на конституцію 1589 р, що той старий порядок скасований і тепер «нихто иншии, толко суд головным трибуналским справедливость чинити маєш». Таким чином Кисіль, попри певні перебільшення, вказав на важливий наслідок долучення Волині до Люблінського трибуналу -- роззосереждення влади, яка попередньо була концентрована в руках старост, зокрема, перехід ґродських урядників під юрисдикцію обраних шляхетською спільнотою депутатів.

За конституцією 1589 р., якою Волинське і Брацлавське воєводства приєдналися до Трибуналу, мінявся і порядок екзекуції вироків -- було скасоване посполите рушення як спосіб примусу на засуджену особу, натомість зростала вага у цьому процесі саме ґродських урядників і Три- буналу.

До неформальних чинників емансипації ґродських урядників від старости слід віднести появу серед них не лише старостинських слуг, а й клієнтів -- осіб, що обіймали поважні місця в ієрархії регіону, представників давніх волинських родин земелевласників. До таких належали, наприклад, володимирські ґродські судді Лазар Іваницький і кн. Федір Курцевич, чи, що ще виразніше, володимирський підстароста Федір Загоровський, а чи луцькі судді Остафій Малинський та Іван Красенський. Важила й особа старости, його позиція й інтегрованість у життя повіту та ширше -- регіону. У князів- старост ресурсів (символічних і матеріальних) для впливу і домінування було значно більше, аніж у їхніх колег, луцьких старост Олександра Жорав- ницького, шляхтича середньої руки без сильних зв'язків при королівському дворі, чи навіть Олександра Семашка, клієнта канцлера Яна Замойського і заможну особу навіть по волинських мірках. З іншого боку, кн. Олександр Пронський не був вповні «своїм» на Волині, тож і особи, що опинилися на ґродських урядах за його старостування, значною мірою належали до групи саме його близьких слуг немісцевого походження (уже згадуваний Станіслав Петровський чи писар Петро Мложовський). Звернімо увагу на конфлікт між цими урядниками, пов' язаний зі звинуваченням Мложовським Петровського у нешляхетстві після того, як Петровський скандально «розпрощався» зі старостою Олександром Пронським. Станіслав Петровський із Сестритова, державця солоневський і лучицький, який мав королівську данину -- кілька волок у маєтку Ярославичах в Луцькому повіті, позивав Мложовського у 1590 р. до Трибуналу з приводу поширення чуток про його міщанське походження з міста Белзька. Мложовський теж тримав частину у Яро- славичах, присілку Луцька, яку, найімовірніше, отримав за протекцією кн. Пронського, як і його ворог Петровський.

Відповідно, урядники, що не мали значної підтримки на рівні горизонтальних зв'язків на Волині (родинних/приятельських), залежали від старости більшою мірою, аніж, скажімо, володимирські ґродські урядники -- добре осілі волинські шляхтичі -- від володимирських старост князів Острозьких. До того ж князі, маєтки яких переважно зосереджувалися в Луцькому повіті, бували у Володимирі нечасто (особливо це стосуєтья кн. Василя-Кос- тянтина), а це забезпечувало урядникам більшу самостійність. Осілість на Волині та включеність в різні групи -- родинні, клієнтарні, сусідські, що не конче збігалися за своїм складом, призводила до існування різних лояльностей як у представників однієї урядницької групи, так і в окремих урядників на різних етапах і в різних ситуаціях. А це означало, що факт їх належності до урядницької спільноти через зв'язок зі старостою далеко не завжди гарантував їхні солідарні дії.

Фактором, що мав впливати на автономність ґродських урядників, була і урядницька присяга. Звернімо увагу на заяву луцьких гродських урядників, де вони окреслюють своє підпорядкування не лише королю і старості, «которых местце и уряд на собе носим», але не меншою мірою «присягамъ, сумненю и повинности нашои» За ІІ ЛС присяга була обов'язкова для замкового судді (П ЛС, розд. 4, арт. 21). Однак про присягу підстарости як довіреної особи старости, що зазвичай заміняв його на щодень, а в багатьох випадках і під час судових засідань, правові приписи не згадують. Місце підстарости як старостинського намісника, схоже, усталюється як уряд не одразу. Так, у Володимирському повіті 60-70-х років зустрічаємо кілька осіб водночас, які іменуються підстаростами, серед яких виділяється один «головний». Можливо, остаточне оформлення уряду підстарости було пов' язане із уведенням обов' язкової присяги для нього. Прикметно, що під час другого безкоролів' я волинська шляхта спробувала виправити больові точки ґродського судочинства. Так, у сеймиковій ухвалі від 27 серпня 1574 р. згадується про необхідність присяги для підстарости і ґродського писаря: «Подстаростии и писар прысяглыи кгродскии уставичне на въряде своемъ повинномъ для отправованя всихъ справ быти мает». А також було задекларовано, що староста як їхній пан за відсутності котрогось із урядників на своєму місці без поважної причини чи з корисливих міркувань має позбавляти їх уряду. Сеймикова ухвала від 5 травня 1575 р. вимагала обов' язкової осілості у своєму повіті та присяглості для всіх ґродських урядників, включаючи підстаросту. Осілість передбачала входження такої особи до шляхетської корпорації і певним чином залежність від неї, а не лише від старости як пана, а присяга означала відповідальність урядника передусім перед Богом і своїм сумлінням.

Те, що у цих випадках йшлося не лише про риторику, а присяга справді розглядалася загалом як важливий дисциплінуючий фактор, засвідчує ставлення до неї в тогочасному соціумі. Існують згадки про відмову слуг присягати на користь своєму панові чи й розірвання із ним стосунків, якщо той намагався змусити залежну особу присягати: «Ми доброе сумнене мое хрес- тиянское и бачность моя шляхецкая не допустила и не допускаеть, теды ему на то не призволялъ и ещемъ его од того одводилъ, абы того не чинил, а сумъненя своего и моего в томъ не заводилъ и не ображал. В чомъ видечи я его упорное предсявзяте, не хотелъ есми ему болшъ служити». Адже у випадку лжесвідчення особа накликала на себе Божий гнів, втрачала «сумнене, и честь, и добрую славу». Обережне ставлення до присяги, страх закликати Бога у свідки, якщо сторони мали непевність щодо своїх тверджень, потрактування як гріха змушення іншого присягати -- все це стимулювало сторони відмовлятися від присяги і полагоджувати конфлікт поза судом. староста ґродський урядник королівський

Присяга на уряд, звісно, мала загальніший характер, аніж присяга як спосіб доведення, однак для тогочасної спільноти вона уважалася необхідною умовою виконання урядницьких обов'язків, і, відповідно, сприймалася як певна гарантія сумлінності урядника. Усвідомлення ваги суддівської присяги можна простежити за матеріалами перших безкоролів'їв. Так, у волинській сеймиковій ухвалі від 13 грудня 1572 р. не згадується про присягу каптурових суддів, які мали провадити судочинство замість звичних судів, що призупинили роботу зі смертю короля. Натомість судді, обрані на сеймику 27 липня 1574 р. після втечі короля Генріха Валуа, вже присягають: «Ихъ м[и]л[о]сть п[а]нове депутаты, за прозъбами нашими тую працу на себе принявши, вірами, цънотами своими и присегою телесною потъверъдивши, обовезалися, ижъ подълугъ Бога и статуту права нашого посполитого писаного, которого и до сего часу уживаемъ, всихъ насъ судить». Ще виразніше зміни в підходах шляхти до урядницької присяги засвідчені сеймиковими ухвалами Холмської землі. Так, на сеймику від 27 липня 1573 р. шляхта, обравши каптурових суддів, водночас зазначила, що вони не мусять присягати. Однак через рік наступні судді вже складатимуть присягу, текст якої, а також інформація про сам цей акт будуть вписані до ґродських книг. Увагу до присяги та її змісту можна спостерегти і на прикладі сеймикових ухвал, якими було задеклароване постання генеральних судів/великих років -- апеляційної інстанції для кожного окремого воєводства (серед руських воєводств першим про запровадження цієї інституції оголосило Руське воєводство -- 1 грудня 1574 р., а останнім -- Волинське воєводство 5 травня 1575 р.). А холмська шляхта, «зав'язуючи» конфедерацію по смерті Стефана Баторія та встановлюючи каптурові суди на сеймику 22 січня 1587 р., декларує: «Знаючи про порядність і щирість тих панів депутатів, розуміємо [також], що всі мають бути присяглі, бо їм довіряємо свою честь і життя».

Перейнятість шляхетської спільноти урядницькою присягою засвідчують і актові матеріали. Зокрема, в одній зі справ, що розкладалася у воло- димирському ґродському суді у 1583 р., зустрічаємося з вимогою обов'язкової присяги для підстарости: «Тот декрет ест неслушъныи и неправныи, [...] иж на тот час его м[и]л[о]ст княз Федор Курцевич, подстаростии воло- димерскии, кгды тот декрет сталсе, не был присяглыи, иж деи потом на рочкахъ, которые в року прошломъ осмъдесят второмъ м[е]с[я]ца июня семого дня сужоны были, на уряд присегалъ, а право посполитое учить, абы таковые урядники были присяглые и оселые, и просил, абы тот декрет касован и внивеч обернен былъ».

Досить часто в ґроді на місці підстарости з'являється його намісник, однак, як особа не присягла, він зазвичай виконував лише поточні справи і до важливіших справ, пов'язаних із судочинством, шляхтою не допускався. А володимирська шляхта відмовилася визнати повноваження надісланого старостою кн. Костянтином Острозьким Прокопа Бережницького замість відсутнього писаря Андрія Романовського на тій підставі, що заступник не був присяглий: «Справ своихъ [...] про небытност присяглости писара пилновати и справовати не хотели». Навіть присутність присяглих підстарости і судді не порятувала ситуації.

Про присягу урядників згадують і поміж тими аргументами, які можуть прямо не стосуватися цього факту. Так, староста Олександр Жоравницький як позичач у справі з Яном Напольським і його дружиною Федорою Гуле- вичівною, відмовляючися від провадження справи через відсутність судді, наголошує на його присяглості: «Тобі, п[а]не подстаростии, без него, това- рыша своего присяглого, суди, судити нелзе» . З часом присяга стала обов'язковою і для підписків, які були складовою частиною канцелярії.

Доказом зростання уваги шляхти до присяги ґродських урядників можуть бути і записи про її складання в актових книгах. Як видається, перша така фіксація (21 липня 1588 р.) стосується присягання володимирських ґродських урядників -- судді Дем'яна Павловича та писаря Станіслава Кандиби, обраних з руки кн. Василя-Костянтина Острозького, до якого володимирське староство перейшло після смерті сина Костянтина Костянтиновича: «...которые напервеи, ниж урядом своим справоват почали, при згромаженю немало п[а]нов шляхты и врядников земских повету Володи- мерского, догожаючи праву посполитому, водле статуту присягу уучинили». В записі містився і текст присяг. Натомість про призначення луцьких ґродських урядників старостою Олександром Семашком було оповіщено обивателів повіту 28 червня 1590 р. звичним способом -- «обволанням» возним старостинського листа (датованого 26 червня) з цією інформацією перед початком ґродських рочків. Про новий склад ґродського суду -- підстаросту Щасного Ґалезького, суддю Тита Хом'яка, писаря Олександра Воронича-Боратинського -- оповідалося як про «людеи добрых, цнотливых и в том повете Луцком добре оселых», однак інформація про їхнє присягання в актових книгах відсутня. Попри певні зміни у складі урядників під час старостування Олександра Семашка, присяга їх зафіксована лише восени 1597 р. перед смертю старости. А от перехід луцького староства після смерті Олександра Семашка до Марка Собєського ознаменувався не лише фіксацією в актових книгах нового складу ґродських урядників та їхньої присяги, а й присяги в ґроді самого старости. Раніших згадок про подібні акти на Волині не існує. Королівський привілей на луцьке староство для Олександра Семашка (3 травня 1590 р.) містить принагідну інформацію про те, що новий урядник присягнув перед королем: «На которое тое староство луцкое яко на судовое пан браславскии перед нами водле права присегу учинил». Можна було б звернутися за поясненням такої «новини» до норми ІІІ ЛС (розд. 4, арт. 36), яка регламентувала присягу старост. В ній зазначалося: особа, що отримала староство, однак не мала уряду сенатора і не присягала, не могла виконувати своїх повноважень без складання присяги (за зразком земського судді) на найближчому засіданні ґродського суду. Але і Олександр Семашко як брацлавський каштелян, і Марек Собєський, як люблінський воєвода були сенаторами, а ІІІ ЛС офіційно не діяв на Волині. У цьому зв'язку можна також згадати конституцію 1588 р., де йшлося про присягу всіх урядників, судових старост та державць королівщин новообраному королю Зигмунду ІІІ Вазі, яка мала виконуватися в ґроді упродовж чотирьох тижнів.

Тож і присягання старост у ґроді, і фіксація присяги ґродських урядників, які усталюються на кінець XVI ст. на Волині, і низка конституцій щодо присяги урядників різних рівнів, і поява відповідної норми в ІІІ ЛС, засвідчують, схоже, загальну тенденцію в Речі Посполитій -- спробу «дисциплінувати» урядницьку мережу. Інструментом такого соціального дисциплінування, однак, виявився архаїчний ритуал, яким була присяга.

Варто у цьому зв'язку зауважити, що інформація про присягу нового старости Миколая Семашка (після Марка Собєського) та чергового комплекту ґродських урядників з його руки, а також тексти самих присяг, були не просто вписані до актової книги, а оформлені на окремих аркушах з великим старанням та вигадливістю.

Присяга обох старост, щодо яких маємо таку інформацію, -- Марка Собєського та Миколая Семашка, зібрала чималий шляхетський загал, частина осіб перерахована персонально (утім, і на присягання володимирських ґродських урядників, осіб нижчого рівня ієрархічної драбини, про яке вже згадувалося, теж зібралося «немало панов шляхты и врядников повету Володимерського»). Першими серед перерахованих осіб зазначені урядники, які своєю присутністю легітимізували цей акт. Скажімо, урядники земського суду обов'язково мали присягати в присутності місцевих сенаторів (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 1). Так, не відбулося троїцьке засідання луцького земського суду 1582 р., бо новообраний суддя Федір Кадянович Чаплич-Шпановський не зміг присягнути через відсутність воєводи і каштеляна. Справжня драма амбіцій та боротьби за символічний капітал у шляхетській спільноті розігралася в 1592 р. між давніми недоброзичливцями, а інколи і відвертими ворогами, волинським воєводою кн. Янушем Острозьким і каштеляном Михайлом Мишкою-Варковським, у зв'язку з присягою новообраного воло- димирського земського підсудка Григорія Киселя-Низкиницького. Як засвідчили через возного 28 січня земські урядники, вони були готові розпочати засідання (роки) того ж дня, однак волинський каштелян, «которыи ест повинен водлуг статуту присеги урядников земских слухати», у призначений день не прибув. Натомість прислав листа, де повідомляв, що хоч і не отримував листовного прохання від шляхти прибути на присягу, однак до нього особисто звертався підсудок Кисіль, а також писав воєвода про потребу прибути до Володимира, на що він дав згоду. Однак, коли вже був вирушив у дорогу, отримав звістку з дому про набіг татар і шкоди від них, тож мусив повернутися. Того ж 28 січня володимирський войський Василь

Гулевич, ще один каштелянів ворог, вчинив протестацію від імені волинського воєводи кн. Януша Острозького і свого власного, в якій повідомив, що воєвода не міг приїхати на ті земські роки через наїзди і грабежі від низових козаків в районі Білої Церкви та їхній намір напасти на Чуднівську волость, де князь і перебував на той час. Тож він попросив Мишку приїхати на роки і вислухати присягу, адже такі функції покладені на уряд каштеляна. Також воєвода написав до Гулевича, прохаючи замінити каштеляна, якщо той не приїде. Схоже, що такий розвиток подій князь передбачав. Войський не заперечував, однак зустрів напередодні у Серниках, його спільному маєтку з Мишкою недалеко від Володимира, самого пана каштеляна і був певен, що той на роки приїде. А коли зрозумів, що у того на думці інше, сам вирушив до Володимира, аби потім вину «на кн[я]жа его м[и]л[ост] воеводу волынского складано не было», де й заявив, що кн. Острозький передав йому свої повановаження і дозволив вислухати присягу. Частина шляхти, проте, не дозволила Киселеві присягати, уважаючи Василя Гулевича невідповідною особою для нагляду за таким важливим актом, та й сам підсудок присягати відмовився, аби потім не мати клопотів із окремими особами під час виконання своїх обов'язків. Протестацію на дії Мишки вчинив і Олександр Бокій, який сподівався вирішити на земських роках свою маєткову справу. За його словами, каштелян, отримавши інформацію про відсутність воєводи, а також пообіцявши особисто підсудкові Киселеві «присеги слухать», без слушної причини, оскільки про татар ніхто не чув, до Володимира не прибув, чим «зволоку справедливости уделал». Так, схоже, провалилася спроба волинського каштеляна Мишки-Варковського нашкодити князеві Острозькому, викликавши невдоволення володимирської шляхти його відсутністю на слуханні присяги. Як з'ясувалося, у князя було достатньо «своїх людей» у Володимирському повіті, тож жертвою власної інтриги у підсумку виявився сам каштелян: Малхер Овлучимський позвав Михайла Мишку до Трибуналу, заявивши про втрати через нього у 5 тис. золотих, оскільки земський суд не засідав. Для нас же в цій історії важливе розуміння ваги, яка надавалася ритуалам, що супроводжували присягу урядника (звернімо увагу, що присягу на уряд земського судді Федір Кадян-Шпановський чинив у церкві), та важливість її в спільноті, адже саме ці акти утверджували приватну особу, в руках якої був королівський привілей, на урядницькому місці. На думку С. Цатурової, присутність під час присягання інших урядників, у нашому випадку -- вищого рівня, а також її публічність, пов'язували особу, що присягала, з державою як символічним тілом, урядницькою корпорацією та спільнотою, а до страху перед Богом в разі порушення клятви додавався і сором перед загалом.

Те, що конфлікт у Володимирі з приводу присяги земського підсудка не був унікальним, засвідчує конституція 1593 р., яка дозволяла мазовецьким земським урядникам присягати в присутності інших земських урядників і шляхти на перших судових засіданнях, навіть якщо на зібранні не було воєводи чи/і каштеляна. У 1598 р. ця конституція була поширена на інші воєводства Корони.

Історія, де зіткнулися у символічному «двобої» воєвода кн. Острозький і каштелян Михайло Мишка, стосувалася присяги земського урядника. Однак звернімо увагу на запеклий конфлікт, в центрі якого виявилося призначення володимирського ґродського писаря Якуба Крушинського з руки старости кн. Костянтина Костянтиновича Острозького. Як засвідчили 14 липня 1586 р. в луцькому ґроді володимирські урядники (Андрій Романовський, кн. Федір Курцевич, Якуб Крушинський), частина шляхти 26 червня «рочковъ судити заказовали и боронили, менуючи п[а]на писара кгродского быт неоселымъ». Серед бунтівників названі Михайло Загоровський, Гнівош Калусовський, Матвій Малинський та Богуш Заєць -- особи, добре знані у волинській шляхетській спільноті та знавці права. Наступного дня, як твердили урядники, вони десь поділи возних і знову заборонили провадити засідання, «одыимуючи владзу и зверхностъ врядови княжати его милости и затруд- няючи справедливость людскую». Ситуація повторилася і в суботу третього дня, хоч їх і просили, «абы тых розруховъ занехали, а на зверхностъ и владзу его королевское милости, княжати его милости старосты, также врядовую се не торгали и ее не ламали». Гродські урядники, окреслюючи владну вертикаль, яку посміли порушити незадоволені призначенням старости шляхтичі, на верхній сходинці поміщають короля, хоч вказують і проміжну ланку -- старосту. Однак далі у тексті скарги вони поєднають нижню і верхню сходинки безпосереднім зв'язком: коли в понеділок у володимирському замку з'явився возний Ісакій Долматський, «бунтівники» заборонили йому закликати сторони до суду, а урядники, своєю чергою, засвідчили перед ним «таковое зневоленъе и обелжене звирхности его королевское милости и урядовое».

Цілком імовірно, що незадоволення шляхти викликала не стільки сумнівна осілість Крушинського, скільки належність його до певного клану -- владики володимирського і берестейського Феодосія як діда Якубової першої дружини та війта Михайла Дубницького, одруженого на ще одній онуці Феодосія. Дубницький якраз перебував у затяжному конфлікті з частиною шляхти та володимирськими міщанами. Шляхту також мала роздратувати ще одна деталь -- відсутність ширшого шляхетського загалу під час виголошення писарем присяги. Так, ґродські урядники твердили, що після того, як Крушинський приніс від князя листа з призначенням на уряд, його вдячно «за колекгу приняли», й він одразу присягнув.

На присязі як акті, що легітимізував самостійність ґродського суду, зазвичай наголошувалося під час судових засідань у справах, де позивачем виступав сам староста. Так, під час процесу в луцькому гродському суді за скаргою старости Олександра Семашка відповідачі заявили, що не повинні провадити справу перед ґродським урядом, який є заступником («субделе- гатором») старости. На те судді відповіли: «Тут тепер не староста ани субъделекгатъ его одправуеть, тылко уряд кгродскии, которыи присягъ справедливе судити, не будучи жадным слугою»10. Згідно з їхнім твердженням, саме присяга витворювала із підпорядкованих різною мірою старості осіб цілком автономний суд. А Михайло Дубницький, аргументуючи можливість свого намісника лентвійта і лавників розглядати конфліктні справи війта з міщанами, акцентує увагу саме на присязі урядників, яка має нейтралізувати будь-які їхні стосунки з підсудними, родинні чи служебницькі: «Кождыи, будучи присегою обовязан, брати и кождого справедливе ведле права судит повинен, а если слуга пана судитъ, што ест болша, яко се то ув урядех заховыва, поготову брат брата». Тобто за приклад для війта служили стосунки в рамках ґродського суду, де староста міг виявитися підсудним своїм власним слугам, що не мусило позначатися на об' єктивності урядників, гарантованій присягою11.

Утім, шляхта часто була іншої думки про суб'єктність ґродських урядників, ототожнюючи їх з особою старости, що відобразилося і в сеймикових ухвалах, і на рівні правових норм. Так, під час другого безкоролів'я шляхта, реалізовуючи важливий принцип судочинства -- «ніхто не має бути суддею самому собі», внесла до сеймикової лауди від 11 серпня 1515 р. такий пункт: справи, де стороною виступав староста, мали розглядатися у сусідньому ґроді. А в конституції 1578 р. про втікачів підданих, на яку посилатиметься шляхта, обґрунтовуючи необхідність для старости судитися в сусідньому ґроді, зауважувалося, що шляхта у таких справах може позивати старосту до іншого найближчого ґродсього суду.

Промовистою в цьому контексті є заява Лащів-Стримилецьких, позваних луцьким старостою кн. Олександром Пронським до луцького ґроду, про неналежність такого суду, адже судитися перед ґродським урядом -- це те саме, ніби судитися перед старостою, тобто виглядало, що Пронський мав судити сам себе: «В[аша] м[илост], будучи врядомъ его м[и]л[о]сти от п[а]на столъника, справы п[а]на своего, яко власное свое, судити и правне спра- вовати не можете, кгды жъ всего того его м[и]л[о]сть пан столъникъ есть сам вчастникомъ и причиною справы, на позъве помененое. А к тому иж его м[и]л[о]сть и сам ест старостою повіту тутошнего Луцкого, а перед вряд свои, якобы передъ самого себе, позывал, для чого невинная кривда наша мусяла бы быти закрыта и затлумена». А Матей Стемпковський, умо- цований Андрія Фірлея як відповідача, позваного до кременецького ґрод- ського суду старостою кн. Янушем Збаразьким, наголошував на тому, що його клієнт не має відповідати перед цим судом, адже його «староста толко, а не хто иншии, становит и им владнет яко слугами и наместниками своими, яко их право в розделе четвертом артыкуле двадцат первомъ зоветъ; латво то одержати у них ему, коли схочет, абы так сказовали, яко ся ему подобаетъ». Адже, згідно з правовим приписом, саме староста мав судити урядників за скаргами на них шляхти, тож виходить, «же мя нихто иншии, одно сам же староста, которыи мя позвал, судит будет, так через слуги, [...] урядники свои, яко теж и власне через особу свою».

В одній зі справ адвокат відповідача Станіслав Петровський зібрав докупи та детально проаналізував причини, за якими староста не міг судитися у своєму ґроді: «судю кгродского и подстаростего самъ староста обираеть и уряды им роздает», а вони, «яко слуги, кг воли пану все чинить и сказоват» можуть; староста сам судить гродських урядників у випадку скарги на них (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 21); згідно із забороною слузі свідчити проти пана (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 53), тож «врад кгродскии, Старостиными, слугами будучи, так за старостою, яко и ни противку старосте, сказанья жадного и суду чинит не могуть»; відповідно до вже згадуваної конституції 1578 р. «про збігів» і «грабежі». Також адвокат дотепно зазначив, що формально староста позиває сам себе, адже позови до ґродського суду видавалися від його імені: «Пан староста кождыи в справе своеи власнои, яко и подкоморыи, сурокгатора от короля его м[и]л[о]сти міти повинен, для того, иж яко жаден речам своимъ судею быть не может, такъ теж ани староста в речи своеи власнои под титулемъ своимъ, одно сурокгаторскимъ, позвов ни на кого [...] выдавать не можеть, [...] кгды ж в чужих справах, а не въ его властных, позвы кгродскими старостам право позволило позвы выдават».

Аргументом для перенесення старостинських справ до іншого ґроду були вироки в аналогічних справах, які розглядав королівський суд. Скажімо, scrutinium, виведену обвинуваченим Андрієм Гулевичем перед луцьким ґродським судом, було визнано сумнівною на тій підставі, що луцьким старостою був його тесть Олександр Семашко («хотя не перед самым старостою, але перед урядом его присяглым тое шкрутениум был поднеслъ»), а в іншому випадку король наказав виводити scrutinium не в гроді, де староста був родичем потерпілих, а в сусідньому місті.

Утім, подібні випадки -- позивання старости чи урядників з його руки до іншого ґроду -- хоч і траплялися, однак не були унормовані. Так, до луцького ґродського суду були позвані кременецький староста Януш Збаразький та його ґродські урядники, які заявили, що не мають у цьому повіті осілості, відповідати не повинні, та просили про штрафні санкції щодо позивача через неправильне позивання. Останній натомість використав як аргумент уже згадувану конституцію 1578 р. Суд, бачачи, «ижъ в тои конс- тытуцыи добре а значне не ест выражоно, яко, гдыбы ся от которого вряду кривда діяла, заховати се мает, противъ которое зас констытуцыи статутъ иначеи учить», відправив справу «на узнанье» до короля. А у справі кн. Януша Острозького, волинського воєводи, з кременецьким старостою кн. Янушем Збаразьким про грабіж луцький ґродський суд, куди звернувся зі скаргою Острозький, визнав себе неналежною інстанцією, не прийнявши за слушні аргументи адвоката позивача Станіслава Кандиби -- посилання на конституцію 1578 р., за якою «жаден справы своее судею быт не может».

Тож у підсумку і ця справа за апеляцією адвоката була відправлена на 81 розгляд короля.

Подібна вимога -- провадити процес у сусідньому ґроді -- висувалася не лише щодо старост, а й трапляється у справах, де однією зі сторін виступав ґродський урядник. У земському суді, якщо в процесі був задіяний земський урядник, виходили з цієї ситуації на такий спосіб -- місце урядника займав інший шляхтич, що було передбачено правовою нормою (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 7). Однак у ґродському судочинстві трапляються справи, де така практика щодо ґродських урядників визнавалася неприйнятною. Так, пани Кра- сенські, позвавши Остафія Єловича-Малинського з його шваграми Давидом і Станіславом Одинцями про слухання шкрутинії з приводу вбивства їхнього брата Василя Красенського, натрапили на вимогу відповідачів припинити справу на тій підставі, що серед позивачів -- луцький ґродський писар: «Позвал до кгроду своего перед колекги свое до шкрутыниумъ о горло и о почтивост, бо если же его к[о]р[олевская] м[и]л[ост] окром екъсцессу, котории се деет подъ его раменемъ, не может шляхтича приватим своими ассесурами судити, одно на сеиме при згромадзеню всих сенаторов, пытам, яко подстаростии зъ судею без третего колекги своего может».

Спроба писаря «засадити» своє місце володимирським підстаростою Матушем Воронецьким, а потім бурграбієм луцького замку, не була прийнята відповідачами, які, посилаючися на багатий набір аналогій, заявили, що в таких справах ґродський писар має позивати до іншого ґроду. Утім, суд в результаті контроверсій сторін дозволив виводити шкрутинії, замінивши писаря бурграбієм як особою присяглою і осілою.

А луцький підстароста Матей Стемпковский позвав до свого ґроду для слухання шкрутинії Яна Пилитовського, який заявив, що не мусить ставати до суду, де позивач є його частиною. Пилитовський посилався на прецедент -- сеймовий декрет, де король заборонив слухання шкрутинії старости у його ґроді, тож «если простую кривду староста в своем уряде справоват се не може ани собе справедливости доводит, поготовю тот, которыи ест частю суду и уряд старостин на собе носит». У підсумку справа була відправлена на апеляцію, чого й добивався позваний. Водночас у ґродських книгах знаходимо акти, де справи урядників розгяладалися у їхньому ж ґроді, а їх місця тимчасово займали інші особи за прикладом земського суду.

Наостанок розмови про урядницьку присягу проаналізуємо її зміст. У чому ж клялися іменем Бога особи, причетні до судочинства? Яким був кодекс доброго урядника? За основу візьмемо присягу земського судді, вписану до ІІ ЛС (розд. 4, арт. 1), адже саме вона була зразковою для ґродських урядників, а також порівняємо її з іншими суддівськими присягами, що зустріваються в ґродських книгах і сеймових конституціях. Отож суддя звертався до Бога, в Трійці єдиного, обіцяючи йому: «справедливе подле права и статуту сего писаного Великого князства Литовского, водлуг жалобы и отпору, ничого не прикладаючи ани уймуючи, буду сознавати и записы приймовати, не фолкгуючи высоким и подлым станом, на достой- ностях и на врядех седячим, на богатого ани на вбогого, на приятеля кровного заховалого, ани на неприятеля, на тутошнего, не на гостя не смотречи, не з приязни, не з вазни, не з боязни, не за посулы и дары, а ни сподеваючися на потом дарованья и якого нагороженья, и не радечи стороне, ани боячися казни, помсты и погрозок, але самого Бога и его светую справедливость, и право посполитое и сумненье свое перед очима маючи, теж роков николи не омешкиваючи, кром великое правдивое и обложное хоробы».

Тобто найголовнішими чеснотами для судді мали бути загальні принципи -- безкорисливість і безсторонність у його помислах і діях, готовність не зважати на тиск зацікавлених осіб та можливі небезпеки з боку невдо- волених, строге дотримання права та увага до голосу власного сумління. Настанови, які, схоже, виводилися із судової практики, полягали в тому, що суддя не буде радити стороні процесу та не пропускатиме судових засідань без серйозної хвороби.

Наступний текст присяги знаходимо в сеймиковій ухвалі від 5 травня 1575 р., якою встановлювалися «великі роки» -- апеляційна інстанція для Волинського воєводства, де суддями мали бути регіональні урядники і обрані депутати від шляхти. Присяга практично тотожна попередній, однак додавалося, що у випадку прецедентів, не передбачених статутом, судді будуть судити, покладаючись на досвід і власне бачення, аби «справедливости помагати а несправедливости затлумяти, нищити», твердо і безкорисливо на тому стоячи, не піддаючися жодним емоціям, симпатіям чи антипатіям. Що ж до практичних настанов, то і тут знаходимо: «А стороне прав, межи ними належачих, не перегледати, сторонам не радити, ани з ними практыковати». Зазначалося, що у випадку недобросовісності котрогось із суддів інші мають про те повідомляти всьому шляхетському загалові, а не приховувати невідповідні дії. Присягою також було передбачено тримати в таємниці наради з приводу декретів. Закінчувався текст словами: «Так ми пан Бог нехаи поможет».

У присягах трибунальських депутатів, внесених до сеймових конституцій, крім обіцянок не допомагати сторонам та не брати від них подарунків, з'являється ще один момент -- твердження, що суддя «не старався, аби бути обраним на ті суди», тобто не підкуповував та не використовував нематеріальні засоби для отримання місця, що могло у майбутньому принести певні дивіденди (1578 р.). У присязі волинських депутатів на Трибунал присутні ті ж таки вимоги -- не чинити таємної змови зі сторонами, не радити і не застерігати, не брати подарунків, не прикладати зусиль для обрання суддею. Однак з'являється і специфічна вимога, присутня лише у волинській присязі: депутат мав підтвердити, що «не є рукодайним слугою або юргельтником якогось пана» (1589 р.).