Ґродські урядники: слуги старости - члени шляхетської спільноти - "агенти" держави (Волинь останньої третини XVI століття)

Звернімо увагу також на текст присяги, яку чинили луцькі старости Марек Собєський і Миколай Семашко, як вказувалося, за прикладом коронних старост, оскільки в статуті такої вимоги не було (тексти обох присяг ідентичні): «Я, Марекъ Собескии, воевода любелскии, староста луцкии, при- сегаю п[а]ну Богу всємогущому, ижъ буду стереч верне Наяснеишому Княжати и п[а]ну Жикгимонтови третему, з ласки Божои королови полс- кому, и потомъкомъ его королямъ полскимъ, ведле права обраными, покою и безпеченъства, и справедливости буду боронит и судити водле Статуту права писаного волынского, и инъные справы, мне албо урядови старостиному приналежачие, през (!)хитрости и здрады буду выполняти.

Якъ-емъ Боже помож и Крыжъ светыи».

Власне, принципово важливим у цьому тексті є те, що староста обіцяв, звертаючись до Бога, вірно і незрадливо стояти на сторожі права, берегти спокій і безпеку для короля і його наступників, які таким чином виступали з'єднувальною ланкою між старостою і Богом. Клятва представляла урочисте укладання контракту старости з королем. Натомість у ґродських урядників, які присягали за текстом, передбаченим для земських суддів, адресатом був Бог -- пряма вертикаль, «його свята справедливість, право посполите і сумління» судді, головні орієнтири, які той завжди мав тримати на оці. Однак ця вертикаль мусила забезпечувати горизонтальний зв'язок, адже адресатом клятви ґродського урядника в ідеалі виступала саме повітова шляхетська спільнота, перед якою суддя зобов' язувався судити «ведле Бога, справедливости, права и статуту», незалежно від соціального та майнового стану тих, хто ставав до суду, їх урядницького становища, родинних та приятельських зв'язків самих суддів.

Звичайно, присяга не гарантувала, що урядник буде діяти строго у відповідності до всіх її пунктів. Очевидно, що йшлося про декларацію ідеальних норм, які могли не збігатися з повсякденними нормами співжиття. Ці останні могли суттєво коригувати поняття «норми», занижуючи ідеальні зразки та вводячи певний діапазон допустимого. Скажімо, у випадках скарг на урядників, які на той чи той спосіб протегували своїм родичам чи приятелям у їхніх справах під час судового процесу, мені не зустрілося тверджень, що цим вони ламають свою присягу. Адже у тісно переплетеному різними зв'язками шляхетському соціумі вірність до «своїх» уважалася неабиякою чеснотою. Варто також зауважити, що практично не траплялося й відвертого нехтування суддів правових приписів, зазвичай це були маніпуляції зі вступними етапами процесу, які або не були прописані у Статуті, або надавали можливості для широкого тлумачення, тобто йшлося про «сіру зону» судочинства. Тож в разі обвинувачення з боку незадоволеного шляхтича урядник мав присягати, що в його діях не було упередження чи наміру зашкодити, відповідно, обвинувач мусив бути переконаний у протилежному настільки, щоб у разі відмови окарженого від присяги не побоятися присягнути на доведення звинувачень. Очевидно, що скаржник міг легко перейти межу, яка розділяла дії, не бажані для християнина, якими була сама присяга, і ті, які трактувалися як смертельний гріх кривоприсяжництва. Звернімо увагу на справу, де луцьким урядникам, підстарості Щасному Ґалезькому і судді Титу Хом'яку, на Трибуналі була присуджена присяга, якою вони мали довести, що «увели» у володіння маєтком Григорія Колмовського «правом, а не гвалтом». Однак у підсумку скаржник кн. Януш Заславський звільнив їх від присяги та обвинувачень.

Напевно, неможливо було строго виконати не лише вимоги -- на жоден спосіб уникати протегування родичам і приятелям, а й обов' язкового пункту усіх варіантів суддівської присяги -- діяти цілком безкорисливо, не споку- шаючися на жодні «дари» та не сподіваючися їх отримати, не використовуючи тих благ, які могли надати урядникам зацікавлені особи. Адже на принципі «дару-віддару» трималася соціальна взаємодія тогочасної шляхетської спільноти, відповідно, відрізнити «дар» як обов' язковий для шляхтича акт вдячності за «службу» від «дару» як корупційного елементу було вкрай складно. Варто зауважити, що судові матеріали засвідчують ставлення до платні урядників у шляхетському середовищі переважно як до винагороди за «службу» загалові чи певним особам, а не формального розрахунку за роботу. «Вдячність» сторін часто суттєво відбігала від визначених Статутом розмірів. Платня також могла відтерміновуватися з різних причин. Тож у випадках скарг на урядників про здирництво -- вимогу ними завищеної платні -- зазвичай посилалися на статутові норми, а не на порушення присяги.

Натомість про порушення присяги урядником, що не з'являвся на судове засідання і цим призводив до його зірвання, згадувалося практично у всіх скаргах. Зазвичай скаржники твердили, що це відбулося за змовою із супротивником для затягування справи. Звичним поясненням урядників неприбуття до суду було посилання на хворобу, адже в присязі містилася обіцянка «ніколи не пропускати засідань, окрім з причини великої правдивої і тяжкої хвороби». Тож вимога підтверджувати її правдивість присягою, що зустрічається у сеймикових ухвалах, і була спрямована на недопущення урядницьких зловживань. Власне, вимога не пропускати судових засідань була чи не єдиною, якої сумлінний урядник беззастережно міг дотриматися, а спільнота могла проконтролювати.

Утім, важливість присяги у шляхетській спільноті Волині не мусить підважуватися фактом існування певного діапазону відступів від неї, обумовлених особливостями функціонування соціуму. Це радше засвідчує перейнятість нею шляхти у багатьох публічних сферах. Відповідно, присяга так чи так виконувала важливі функції стримування, а також мусила надавати суб'єктності ґродським урядникам, які «уряд старости на собі носять».

Матеріал, який ліг в основу аналізу, переважно належить до адвокатської риторики, що звучала під час контроверсій (розмов) сторін у суді. Врешті, сам судовий процес представляв не стільки презентацію ґрунтовних доказів, скільки змагання у риториці, продовження конфлікту вербальними засобами, який зазвичай завершувався на іншому полі -- приятельских погоджень, компромісів та перепрошень. Тож для нас важлива не судова ухвала, яка зазвичай оскаржувалася невдоволеною стороною і відправлялася для перегляду на Трибунал, а саме ті питання, що озвучувалися адвокатами під час дебатів і вислуховувалися шляхетським загалом. У категоричному твердженні -- «жаденъ судею своее справы быти не может», ані староста, «ани уряд его, хотя присяглыи и судить без него» -- безперечно, важливою була спроба введення формальних обмежувальних рамок для влади старости через перенесення його власних справ до іншого ґроду, що водночас означало ототожнення ґродських урядників з їхнім очільником. Але не менш важливий (особливо для історика) акцент в таких дискусіях на урядницькій присязі, яка представляла демаркаційну лінію для старостинської влади на її ж, влади, території, де, як здавалося, конкуренції бути не може. Проговорювання раз по раз у суді тверджень, що суд ґродський «присягъ справедливе судити, не будучи жадным слугою», мусило нагадувати про необхідність урядників діяти, «не ображаючы души своеи, боячися Бога сотворителя. А це утверджувало відчуття урядниками своєї суб'єктності, розщеплюючи владу старости, чому мало сприяти і розуміння ними своєї причетності до тієї влади, що стояла понад старостинською і репрезентувала державу, -- королівської. Врешті, перехід під юрисдикцію Трибуналу і відповідальність перед представниками спільноти, а не старостою, мусив створити для ґродських урядників значну противагу лояльності до патрона. А осілість у певному повіті, відтак включеність їх в мережу різних зв'язків, що могли, зі свого боку, забезпечити підтримку особі в різних життєвих колізіях (можливо, не згірш від підтримки патрона), змушували зважати на шляхетський загал. Конкуренція різного роду лояльностей -- патрональних, родинних, приятельських, сусідських -- означала для урядника не конче вибір на користь першої із перелічених в кожній конкретній ситуації, вклю- ченість же його у ширшу шляхетську спільноту вимагала зважати на певну систему цінностей, «стерегучи правды, сумненя, чти и доброе славы своее». Цей капітал міг виявитися важливішим від «опіки» конкретного пана. Врешті, наявність в регіоні значної кількості представників еліти дозволяла вибирати, а це підвищувало вагу символічного капіталу для обох сторін у зв'язку «патрон-клієнт».

Звичайно, деякі аспекти проблеми взаємовідносин старости і ґродських урядників, обсягів їх влади і самості були лише зауважені в статті чи озвучені на рівні гіпотези. Відповідно, вони потребують детальнішого дослідження -- щільного аналізу джерел зі сфери судового повсякдення окремих судового-адміністративних одиниць.

Додаток 1588 р., липня 16. Луцьк. -- Лист кн. Костянтина-Василя Острозького на початку його урядування як володимирського старости, адресований шляхті Володимирського повіту з проханням дотримуватися порядку

Року 88 мсца июля 21 дня.

Копия листу вельможного пана Костенътина княжати Острозъского, воеводы киевского, маръшалъка земли Волынъское, старосты володимеръского, которые на розъныхъ местъцахъ были прибиты для въшелякого покою, в которои ширеи и достаточънеи описано и доложоно есть. И такъ ся в собе маеть: || [354]

«Костенътинъ кн[я]жа Острозское, воевода киевскии, маршалокъ земли Волынъское, староста володимеръскии

Въ Бозе велебнымъ, вельможнымъ, зацне врожоным княземъ, паном, дикгнитаром и всим паном шляхте, обывателем повету Володимерского

Яком сам в згромаженнью устне з в[ашими] м[и]л[ос]тями в речахъ нижеи описаных розмовялъ и напоминал, такъ и тепер здало ми ся то в[ашеи] м[и]л[ости], а звлаща тымъ, если бы которые з в[ашеи] м[и]л[остю] в том згромаженью не были, на писме зоставить и ознаимить, абы то жадному з в[ашеи] м[и]л[ости] в неведомости не было, але тым лепеи на баченю в[ашеи] м[и]л[ости] быть могло. Иж ми ся теды в старостве моемъ, такъ з ынъших причинъ, яко немнеи с повинъности моее старостинъское, годить вшеляких порядъковъ постерегати, а збыткомъ забегати. Про то прошу и напоминаю, абы в[аша] м[и]л[ост] завжды на вряде моем кгродскомъ вси справы свои статочне и учтиве отправовали, а вряд и местце судовое в пристоинои учтивости мели, без тумультовъ и бронеи незвычаиных перед суд приходили, такъ тежъ словы ся доткливыми на врядъ, одинъ на другого не спусчали, але ся во всемъ спокоине водлуг права и констытуцыи и повинности своее заховали.

Такъ же въ екзекуцыи, кгды врядъ на отправуу едеть, абы жадного небезпеченъства не уживалъ, бо ездить не на кгвалт, але на выконанъе справедливости.

Возныхъ абы не бито ани шарпано, такъ же и стороны, кгды жъ то есть противъ Богу, праву и справедливости.

О то теж в[ашу] м[и]л[ост] особливе прошу и напоминамъ, абы ся в месте под урядомъ моимъ никому жадные збытки не деяли, яко от в[ашеи] м[и]л[ости] самых, такъ и от слугъ в[ашеи] м[и]л[ости], кгды ж того кождым уряд стеречи и боронити повиненъ. || [354 зв.]

Ручницы теж абы жаденъ под урядомъ моимъ, а зласча набольшем часу рочковъ, не уживалъ, ани с нихъ стреляв, ани с ними ходилъ водлугъ комстытуцыи.

На рушенье теж поветовое абысте ся в[аша] м[и]л[ост] зъеждчали, а повинности своем подлугъ права досыть чинили.

Листов, в повет розосланых, абысте в[аша] м[и]л[ост] у себе не задерживали, але их заразъ подлугъ звычаю одинъ до другого отсылали, кгдыж ся тымъ великое омешканье в потребах Речи Посполитое дееть.

На семмики теж слушная абысте ся в[аша] м[и]л[ост] для намов сполных объмысливанья в потребах Речи Посполитое зъеждчали.

А иж теж в там замку володимерскомъ в[аша] м[и]л[ост] свое права, справедливости, привилея, книги мети рачите, про то прошу и напоминам, абысте в[аша] м[и]л[ост], на то помнечи, часу трвогъ того містца не отбегали и речим своих не занедбовали, але ся рачем тут до купы на местце головное того повету до него збирали.

Што все веру, иж в[аша] м[и]л[ост] выконат, а с хути, милости и повинности своее водлуг права, то, што се поменило, заховат будете рачили.

Писан у Володимери літа Божого нароженья тисеча пятьсот осмъдесят осмого м[е]с[я]ца июля шостогонадцать дня.

Власная рука».

Центральнмй державнмй істормчнмй архів Українм у Києві. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 21. -- Арк. 353

Анотація

У центрі дослідження -- проблема судової влади старости, її формальних обсягів та тих факторів, що мусили утримувати її в певних рамках. Влада старости розглядається в контексті підпорядкування йому ґродських урядників, які зазвичай обиралися з кола старостинських слуг і клієнтів. З іншого боку, увага фокусується на тих чинниках, які сприяли формуванню суб 'єктності урядників та підважували владу старости. Зокрема, значна увага приділена присязі урядників, на якій акцентували увагу адвокати і самі судді, вказуючи на неї як важливу підставу емансипації гродського суду від старости. Аналізуються питання ідентифікації урядників: як слуг старости, як членів шляхетської спільноти, як урядників короля.

Ключові слова: влада, шляхта, староста, ґродські урядники, присяга.