Доведення шляхетства на сеймиках руського воєводства у Вишні (XVII — середина XVIII ст.): правова регламентація і повсякденна практика

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Доведення шляхетства на сеймиках руського воєводства у Вишні (XVII -- середина XVIII ст.): правова регламентація і повсякденна практика

Олексій Вінниченко

Закид/обвинувачення у неблагородному походженні і, відповідно, необхідність довести протилежне стали буденними реаліями від часу оформлення в Пізньому Середньовіччі привілейованого рицарського стану, приналежність до якого почала визначатись не військовими заслугами, а народженням від знатних/шляхетних батьків. У Польському королівстві, становий устрій якого виявився модельним для суспільної організації українських земель у складі польсько-литовської монархії Яґеллонів, найдавніша згадка про оскарження й доведення шляхетства датується 1335 р. Semkowicz W. Nagana і 0С7у87С7епіе szlachectwa w Роївсе XIV і XV 'теки. Lw6w, 1899 ^Ди&а nad Ь^ібДогі^ рга'а роївк^о wydawane pod гегіаксуз. Ов'аЫа Вакега. Т. I. Zesz. 1]. S. 28.. У міру того, як рицарський стан дедалі більше перетворювався на замкнену соціальну верству з широкими/монопольними політичними й майновими прерогативами і привілеями, звинувачення у нешляхетстві ставало не лише можливістю дошкульно образити та дискредитувати свого опонента/суперника, але й засобом, що дозволяв паралізувати/пригаль- мувати його публічну (в тому числі й судову) діяльність чи навіть піддати сумніву його майнові/ маєткові права. Тож офіційні доведення шляхетства (лат. deductio noЫlUatis) стали невід'ємним елементом повсякденного життя шляхетського соціуму.

До кінця XVI ст. доведення шляхетства в Польсько-Литовській державі здійснювалось через земський суд. Існуючий порядок зазнав змін у перші десятиліття існування Речі Посполитої, коли відбулося обмеження доступу до шляхетського стану в законодавчій площині. Поміж іншими, в 1601 р. було прийнято спеціальну сеймову конституцію «О nowey szlachcie»: згідно з нею, справи про шляхетство й надалі розглядалися судовими інстанціями (у земських судах і Коронному трибуналі), але сама процедура «виведення» мусила відбуватися на депутатському сеймику того воєводства (землі), звідки походив оскаржений. Упродовж наступного століття сейм ухвалив ще низку конституцій, що регулювали порядок підтвердження шляхетства на сеймиках; така практика з незначними змінами діяла до останніх років існування Речі Посполитої.

У даній розвідці спробуємо з'ясувати, як співвідносилися законодавче регламентування сеймикового доведення шляхетства і його практична реалізація в Руському воєводстві. Використовуємо матеріали генерального сеймика цього воєводства XVII - середини XVIII ст. через їх докладну інформативність щодо «виводів шляхетства»: за цей період збереглося близько двох десятків актів про deductiones nobilitatis, здійснених на сеймиках у Вишні в цей період Некомплектність сеймикових актів стосовно deductionum nobilitatis визначається,. шляхетство воєводство сеймик

Сеймова конституція «O nowey szlachcie» (1601 р.) одного боку, загибеллю трибунальських книг під час Другої світової війни (Wolff A. Ksiзgi Trybunalu Koronnego 1578-1794 // Straty archiwow i bibliotek warszawskich w za- kresie rзkopismiennych zrodel historycznych. Warszawa, 1957. T. I: Archiwum Glowne Akt Dawnych. S. 128-131), а з іншого - тим, що їх нерідко вносили до актових книг через значні проміжки часу (вже після прийняття остаточного рішення у справі Коронним трибуналом, як складову трибунальського декрету) та в канцелярії судів/урядів інших земель і воєводств (в залежності від потреб обвинуваченого або його нащадків).

³ Volumina legum. Petersburg, 1859. T. II. S. 390; Volumina Constitutionum. Warszawa, 2008. T. II: 1550-1609. Vol. 2: 1587-1609 / Do druku przygotowal Stanislaw Grodziski; przedmowa Waclaw Uruszczak. S. 275. затверджувала низку заходів, спрямованих на обмеження незаконного доступу до шляхетства. Зокрема, в ній встановлювалось, що особа, оскаржена у неблагородному походженні, до остаточного розгляду справи в суді мусила представити позов на депутатському сеймику «свого» воєводства і перед його (воєводства) «обивателями» (тобто учасниками сеймикового зібрання) «вивести шляхетство» та отримати свідоцтво, яке згодом представляла в земському суді або Трибуналі. Ухвалення саме такого порядку доведення шляхетства пояснювалось тим, що в судах «різноманітними фортелями з замовного позивання приходять з декретів марні люди до шляхетства». Докладніше про подібні практики довідуємося зі славнозвісного твору «Liber generatio- nis plebeanorum» (інакше - «Liber chamorum») Валеріана Неканди Трепки, який жив якраз наприкінці XVI - першій половині XVII ст. Описуючи типові способи, якими плебеї намагалися набути шляхетський статус, він згадує - як четвертий спосіб - фіктивний судовий процес за домовленістю (ex condictamine) з якимось шляхтичем Trepka Nekanda W. Liber generationis plebeanorum («Liber chamorum») / Wyd. Wlod- zimierz Dworzaczek, Julian Bartys, Zbigniew Kuchowicz; pod red. Wlodzimierza Dworza- czka. Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1963 [Biblioteka Pisarzow Polskich. Seria B. Nr 13]. Cz. I: Wstзpy wydawcow i tekst. S. 12.: плебей домовлявся зі шляхтичем, той позивав його до суду, звинувачуючи в узурпації шляхетського титулу, а під час розгляду справи або визнавав позваного шляхтичем, або взагалі не з'являвся на суд - тож позивач сплачував штраф за нібито неслушний позов, натомість вдячний плебей компенсовував «зі свого мішка» шляхтичеві штраф і виплачував винагороду В. Трепка хибно твердив, що за визнання «фальшивого виводу» шляхетства учас-никам таких формальних судових процесів загрожувала конфіскація маєтків - нібито згідно з конституцією 1601 р., тоді як насправді в ній такі покарання було передбачено лише для шляхтичів, котрі визнавали плебеїв своїми кровними родичами («ktory by krewnym nie byl»; Volumina legum. T. II. S. 390; Volumina Constitutionum. T. II. Vol. 2. S. 275). Тож шляхтичам, з якими плебеї домовлялися про фіктивний позов, нічого по-дібного не загрожувало.. Запобігти подібним аферам, на думку В. Трепки, можна було через обов'язкове доведення шляхетства на сеймику.

Чому саме сеймик визнано найбільш відповідним форумом для доведення шляхетства? Очевидно, важило кілька чинників. Найперше, такий вибір відповідав уявленням тогочасної шляхти, для якої публічність була однією з ключових домінант її способу життя. Тож сеймик - як основна форма публічного життя пересічного шляхтича - якнайкраще надавався для будь-яких привселюдних акцій. З іншого боку, доведення шляхетства на сеймику окремого регіону (землі або воєводства), у колі представників місцевої шляхетської корпорації, які добре знали один одного (як сусіди, далекі й близькі родичі, друзі чи вороги, учасники процесів у місцевих судах, спільних походів у складі посполитого рушення і тих же сеймикових зібрань тощо), дозволяло зробити цю процедуру відкритою й прозорою та уникнути потенційних зловживань. Імовірно, міг бути врахований і досвід поодиноких випадків сеймикового доведення шляхетства до 1601 р. Зокрема, відомо, що Федько Манастирський доводив своє шляхетства під час сеймику Руського воєводства у Вишні ще 3 квітня 1513 р. Lozinski W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej polowie XVII wieku / Wydanie szoste. Krakow, 1960. T. I: Czasy i ludzie. S. 267-268. Акт дове-дення облятовано в реляційну книгу Перемишльського ґродського уряду 20 квітня 1633 р. (ЦДІАУЛ. Ф. 13 (Перемишльський ґродський суд), оп. 1, спр. 351, стор. 84-86). Також є згадка про доведення шляхетства на тому ж сеймику 1513 р. Ваньком, Тарасом, Антоном і Анною (дружиною Уруського) Винницькими (Там само. Спр. 470, стор. 542)..

Обрання саме депутатського сеймика з-поміж інших сеймикових зібрань для «виведення» шляхетства також обумовили кілька факторів.

По-перше, депутатські сеймики передували черговій річній каденції Коронного трибуналу, а підсудність справ про нешляхетство саме цій судовій інституції встановив ще сейм 1589 р. В ухваленій ним конституції «О szlac- hectwie» Volumina legum. T. II. S. 282; Volumina Constitutionum. T. II. Vol. 2. S. 107. зауважувалося: особа, яка видавала себе за шляхтича, не будучи ним, втрачала свої маєтки, що ділилися навпіл між делятром (оскаржувачем) і кварцяним скарбом («квартою»). Такі справи мав розглядати Трибунал - поміж справами проти урядників, котрі недбало виконували свої обов'язки (inter causas oficj) Bednaruk W. Trybunal Koronny. Szlachecki s^d najwyzszy w latach 1578-1794. Lub-lin, 2008. S. 145.. Крім того, справи про нешляхетство, навіть якщо вони розпочинались у земському чи ґродському суді, все одно рано чи пізно потрапляли на остаточне вирішення до Трибуналу - апеляційної інстанції щодо місцевих повітових судів. Одна зі сторін судового процесу зазвичай вдавалася до апеляції на вирок і справа скеровувалась на трибунальську сесію (недаремно в конституції 1601 р., коли говориться про розгляд справ за звинуваченнями у нешляхетстві в земських судах і Трибуналі, акцент робиться на рішеннях останнього: саме трибунальським суддям наказувалося бути вкрай обережними Volumina legum. T. II. S. 390; Volumina Constitutionum. T. II. Vol. 2. S. 275.). Зрештою, не слід забувати: на депутатських сеймиках обирали суддів-депутатів, які мали представляти окремі воєводства (землі) в Коронному трибуналі на його черговій річній каденції, тож вони могли особисто засвідчити правочинність здійсненого в їх присутності сеймикового deductionis nobilitatis. Прикметно, що вишенський сеймик 15 вересня 1610 р., дозволяючи позваному до Коронного трибуналу А. Комарницькому відтермінувати доведення шляхетства до наступного депутатського сеймика, адресував свою ухвалу (атестацію) з цього приводу «усім загалом і кожному особисто, кому б це знати належало, зокрема їх Милостям панам депутатам люблінських трибунальських судів» AGZ. Lwow, 1909. T. XX: Lauda sejmikowe. T. I. Lauda wiszenskie 1572-1648 r. / Opracowal Antoni Prochaska. S. 133.. Наголос саме на трибунальських депутатах або Трибуналу взагалі як адресатах атестації фіксуємо також в актах вишенських сеймиків 1620, 1636, 1662 років.

По-друге, депутатський сеймик, на відміну від інших типів сеймикових зібрань, мав усталені терміни проведення і збирався щороку в перший понеділок після свята Народження Діви Марії за католицьким календарем Конституція сейму 1578 р. «Porz^dek do obierania s^dziow» (Volumina legum. T. II. S. 182; Volumina Constitutionum. 2005. T. II: 1550-1609. Vol. 1: 1550-1585 / Do druku przygotowali Stanislaw Grodziski, Irena Dwornicka i Waclaw Uruszczak. S. 407). (свято припадало на 8 вересня, відповідно, перший понеділок - на проміжок від 9 і по 15 вересня). Така регулярність була зручною і оскарженому, якому необхідно було зібрати свідків та підготувати документи на конкретний день, і його опонентові, для якого присутність на доведенні шляхетства могла бути важливою. Тож сталий час проведення депутатського сеймика мобілізував обидві сторони, а також усував можливість махінацій (наприклад, кількаразового відкладання оскарженим deductionis nobilitatis або його проведення без відома позивача).

Практика сеймикового доведення шляхетства набула поширення відразу після ухвалення конституції 1601 р. Хронологічно найранішим документом про здійснення deductionis nobilitatis на вишенському депутатському сеймику - після 1601 р. - є акт доведення шляхетства 14 вересня 1609 р. Станіславом Челятицьким (сином Пйотра з Челятиць Челятицького і Щенсної з Бєрчі Бєрецької), позваним у Коронному трибуналі Станіславом Габон- ським, посесором села Бжозової (Wywody szlachectwa w Polsce XIV-XVII w. / Wydal Wladyslaw Semkowicz. Lwow, 1913 [Rocznik Towarzystwa Heraldycznego we Lwowie / Podredakcy^ Wladyslawa Semkowicza. T. III: Rok 1911-1912]. S. 135-136. № 227). Однак автентичність/достовірність цього документу викликає сумніви (див.: Винниченко О. Шляхетські сеймики і шляхтичі, котрі не були шляхтою (Нотатки на полях «Libri cha- morum» Валеріана Трепки) // Записки НТШ. Львів, 2010. Т. CCLX: Праці Комісії спе-ціальних (допоміжних) історичних дисциплін. Кн. 1. С. 176-179).. Уже восени того ж року мусили відбутися перші такі акти: відомо, що 10 вересня на депутатському сеймику Плоцького воєводства в Рацьонжі виводився місцевий шляхтич Якуб Хабовський Wywody szlachectwa w Polsce... S. 127-128. № 221.. Проте, вочевидь, і надалі траплялися випадки, коли справи про шляхетство вирішувались без проходження сеймикової процедури. Це обумовило, поряд з іншими причинами, появу наступної сеймової конституції - під заголовком «О wywodzeniu szlachectwa», ухваленої коронаційним сеймом 1633 р. її розлогий текст знову-таки був спрямований на обмеження доступу до шляхетського стану Volumina legum. T. III. S. 382 («O wywodzeniu szlachectwa»).. У ній спеціально застерігалося: оскаржений мусив обов'язково виводити шляхетство на сеймику. Навіть у випадку, коли обвинувачений вже отримав позитивний для себе вирок Трибуналу або сеймового суду (зокрема, без контроверсій, через заочний вирок (контумацію) або за згодою (іп condicto) сторін), але попередньо оминув процедуру сеймикового доведення, він все одно мусив її проходити. Фактично відтоді deductio noЫШatis на сеймику ставало єдиним легітимним способом доведення, оскільки конституція 1633 р. визнавала інші недійсними «A illegitimo zas zadne deductiones nobilitates non rite factae, ani gesti magistratus, opitulari nie mai^» (Ibid.)..

Початково сама процедура сеймикового доведення шляхетства законодавчо не деталізувалась. Прикметною є заувага в атестації 1620 р. про те, що оскаржений мав з'явитися на сеймик для доведення шляхетства, «як звичай посполитого права подає» (]ако zwyczajprawa pospoШego ponosiУ Wywody szlachectwa w Polsce. S. 141., натомість в атестації 1640 р. - «чинячи досить посполитому праву, про виводи шляхетства писаному» ЛННБВС, ВР. Ф. 5 (Оссолінські), оп. 1, спр. 426, стор. 134..

Власне, доведення шляхетства на сеймику починалося зі звернення оскарженого до учасників зібрання (можливість заочного доведення видається малоймовірною) На вишенському сеймику 1713 р. від імені оскарженого М. Добжинєцького ви-ступав його син («przez syna swego reprodukowawszy genealogi^ domu swego»; AGZ. 1914. T. XXII: Lauda sejmikowe. T. III. Lauda wiszenskie 1673-1732 r. / OpracowalA. Pro- chaska. S. 529-530. № 207), але й сам він, скоріше за все, мусив бути присутній у сей- миковому колі.: він виходив на середину сеймикового кола та пред'являв судовий декрет. Зазвичай, це був акт Коронного трибуналу, подекуди - іншого суду (зокрема, обвинувачені брати Винницькі в 1651 р. показували декрет Перемишльського земського суду ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 470, стор. 540., а брати Стафірські в 1717 р. (див. додаток) - декрет Дрогічинського ґродського суду Там само. Спр. 504, стор. 2633-2634.).

Не виключено, що якісь неформальні консультації з місцевими публічними лідерами відбувалися ще до початку сеймика. Принаймні так мало бути перед вишенським сеймиком 11 вересня 1662 р., коли відбулося відразу шість доведень шляхетства Wywody szlachectwawPolsce... S. 187-192. №260-264; AGZ. 1911. T. XXI: Lauda sejmikowe. T. II. Lauda wiszenskie 1648-1673 r. / OpracowalA. Prochaska. S. 356-357. № 190 (тільки регест), 191.. Це вимагало чимало часу, але шляхта, яка зібралася на депутатський сеймик, виявила готовність заслухати шість комплектів свідків і розглянути шість пакетів документів. Більше того, учасники зібрання дозволили здійснити доведення відразу після обрання маршалка, але до виборів депутата на Трибунал, тобто до виконання основної функції депутатського сеймика (принаймні так можна зрозуміти зі змісту тодішніх атестацій, хоч вибори депутата таки були зірвані). В інших атестаціях і актах час проведення deductionis поЬі- ШаШ під час роботи сеймика прямо не зазначається, тож можна припускати, що наявність такої вказівки свідчить про відхилення від звичної практики.

Складна процедура deductionis поЬіШаїіз вимагала від учасників сеймикового зібрання тривалого часу, тож у першій третині XVIII ст. на вишен- ському сеймику почали практикувати доведення шляхетства не перед усім сеймиковим колом, а перед кількома його делегатами (законодавчо це ніяк не регламентувалося). Зазвичай ними ставали урядники, у першу чергу судові. Зокрема, в 1717 р. брати Стафірські (див. додаток) виводилися перед галицьким земським писарем Александром Жураковським, перемишльським ґродським писарем і чернігівським войським Домініком Вішнінським та сяноцьким ґродським писарем і добжинським чашником Францішком Роєв- ським ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 504, стор. 2633-2634. Див. додаток., в 1736 р. брати Ліпецькі - перед перемишльськими каштеляном

Миколаєм Солтиком (тодішнім сеймиковим маршалком), хорунжим, підстаростою й ґродським суддею Марціном Александром Вєнявським, земським суддею Антонієм Божецьким, підчашим Миколаєм Вєнявським, земським коморником Юзефом Хойнацьким, ґродським писарем і київським мечником Самуелем Яворським, подільським ловчим Юзефом Росновським, чернігівським каштеляничем Юзефом Дрогойовським та хелмінським ловчим Марціном Манастирським AGZ. 1928. Т. XXIII: Lauda sejmikowe wiszenskie, lwowskie, przemyskie і sanockie 1731-1772 / Wydal А. Prochaska. S. 154; ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 565, стор. 1187-1188,1197-1198, 1199., у 1766 р. Станіслав Яворський - перед перемишльськими земським суддею Гвідоном Марце- лієм Сєдліським (маршалком зібрання), мечником Францішком Запла- тинським, граничними коморниками Єжи Городиським і Миколаєм Іль- ницьким, земським коморником Марціном Уленєцьким, ґродськими віцерегентами Авґустином Сєдліським, Юзефом Гординським, Франціш- ком Духновським і Яном Ґембожевським та червоноґродським скарбником Войцєхом Рейтаровським AGZ. Т. XXIII. S. 530.. Причому доведення перед делегатами могло проходити поза місцем проведення сеймика, зокрема брати Ліпецькі в 1736 р. виводилися в приватному помешканні А. Божецького в присутності позивача ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 565, стор. 1188, 1189..

Істинні причини обвинувачення у нешляхетстві під час сеймикового зібрання (принаймні в його актах) зазвичай не озвучувалися, бо у такому разі на яв могли вийти корисливі мотиви оскаржувача, а не тільки його прагнення вберегти шляхетський стан від проникнення простолюду. Найчастіше мусило йтися про майнові суперечки. Так, Іван Кречковський, який виводився на вишенському сеймику 1660 р., був обвинувачений у нешляхетстві й позваний до Коронного трибуналу Григорієм, Миколаєм, Федором і Стефаном Ільницькими Черцьовятами. Оскаржений отримав у селі Ільники ді- дичну частку від своєї матері, а та від свого батька (діда обвинуваченого) Андрія Ільницького Сухоновича Wywody szlachectwa w Ро^се... S. 186., тож конфлікт міг виникнути через володіння частками в одному селі.

Лише в окремих випадках у сеймикових актах безпосередньо вказувалась причина обвинувачень у нешляхетстві, та й то вона озвучувалась лише самими оскарженими. Доводячи своє шляхетство в 1651 р., брати Винницькі прямо запротестували проти Томаша Винницького, який позвав їх до суду, та Теодора Винницького, якого вони вважали ініціатором усієї справи. Ці двоє, як твердили брати Винницькі, намагалися ухилитися від кримінальної відповідальності за наїзд і спалення шляхетських будинків у Винниках Наїзд відбувся 6 січня 1651 р. і став одним з епізодів (як, напевно, й оскарження у нешляхетстві) конфлікту Теодора Винницького (батька перемишльського владики) та інших шляхтичів з численного роду Винницьких (Lozinski W. Prawem i lewem... T. I. S. 245-246)., тому «безпідставно й зухвало» висунули звинувачення у нешляхетстві, хоча Томаш Винницький радше сам був «з нешляхетського роду».

Іноді нешляхетство могли закинути й у процесі розгляду судової справи з іншого приводу, і тоді звинуваченим міг виявитися як позивач, так і відповідач. У 1636 р. з нурським підкоморієм Станіславом Бжоскою і його дружиною Анною Лагодовською в Трибуналі як позивач судився Ян Бжу- ховський Там само. Ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 389, стор. 721-722.. 29 вересня 1634 р. він, подорожуючи за коронним підчашим до короля, до Львова, затримався в Глинянах. Під час відвідань костелу Я. Бжу- ховського запримітила А. Лагодовська, з якою він попередньо двічі судився щодо невиплати боргу і навіть отримав на ній вирок баніції ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 385, стор. 908-912.. Чоловік Анни Станіслав Бжоска теж перебував у місті; він того року був депутатом Коронного трибуналу С. Бжоска мусив бути суддею на трибунальській каденції 1633/1634 рр., очевидно представляючи, як і на каденції 1638/1639 рр., коли його наступного разу було обрано де-путатом, Мазовецьке воєводство (Вінниченко О. Депутати Коронного трибуналу 1632-1647 років // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2009. Вип. 44. С. 293). Ймовірно, саме він у 1633 р. був власником (спільно зі своєю дружиною Ядвігою Лиховською) війтівства в селі Тростянець в Яворівському старостві (Herbarz Polski. Cz. I: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ulozyl i wydal Adam Boniecki. Warszawa, 1908. T. XII. S. 241). і якраз їхав із сесії додому. Тож коли Я. Бжуховський повернувся після меси додому, слуги подружжя напали на нього і тяжко поранили. Як стверджував у своїй протестації Я. Бжуховський (поданій 3 жовтня того ж року до Львівського ґроду), ініціатором нападу стала саме дружина нурського підкоморія. Під час розгляду справи про напад у Коронному трибуналі оскаржена сторона закинула Я. Бжуховському нешляхетство, тож депутати зобов'язали його виводитися на сеймику.

Будучи оскарженим у нешляхетстві, але в ролі позивача у судовій справі опинився Іван Скородинський, котрий доводив своє шляхетство на вишен- ському сеймику 1640 р. Він походив із Сяноцької землі і тримав у своїй посе- сії війтівство в селі Рокитне, що належало до Львівського староства. Очевидно, І. Скородинський набув уряд незадовго до того, тож шляхтич Ґабріель Красуський випросив у короля привілей на війтівство на тій підставі, що воно перебувало в руках «людини простої нібито кондиції народження». І. Скоро- динський змушений був судитися з кривдником з приводу такого опосередкованого оскарження у нешляхетстві (о naganienieprzez vproszenie v Krola JE[g]o Moscipana naszego milosciwego woytowstwa actorowego). Справа потрапила на розгляд Коронного трибуналу, який і призначив виведення шляхетства ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 397, стор. 686-687.1. Скородинський також мусив до-вести на сесії Львівського земського суду, що «він жодним непристойним вчинком своєму шляхетному (статусу. - О. В.) не зашкодив»; це він і здійснив ще до депутат-ського сеймика 1640 р..

У специфічну ситуацію потрапили Міхал і Ян Яворські Шустеовичі, яких позвав з приводу нешляхетства до Коронного трибуналу Ян Яворський Федь- кович і які виводились на вишенському сеймику 14 вересня 1671 р. Цьому звинуваченню передувала довга історія. У нешляхетстві ще в 1648 р. оскаржено їх діда Мацея, проте виведенню зашкодила війна. Молодший син Мацея Гриць, якого батько відправив на посполите рушення, був убитий позивачем Яном Яворським Федьковичем під Любенем, коли повертався з-під Берестечка. Старий Мацей невдовзі помер. Згодом, повернувшись з посполитого рушення з-під Варшави, помер і батько відповідачів Станіслав, а за рік потому - й їх мати. Міхал і Ян Яворські Шустеовичі залишилися малолітніми й без опікунів, тож лише в 1671 р., досягнувши повноліття, вони змогли здійснити deductionem nobilitatis Wywody szlachectwa w Ро^се... S. 196-197. № 268..

Перед початком доведення оскаржений зазвичай апелював до учасників сеймика та до обвинувача у випадку його присутності. Наявність під час акту виведення шляхетства позивача спеціально зазначалася у сеймиковій атестації. Наприклад, у документах 1651 і 1662 рр. чітко вказано, що оскаржені виставили родичів-свідків «у присутності» свого опонента ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 470, стор. 540; Wywody szlachectwa w Polsce. S. 187-188. № 260; AGZ. Т. XXI. S. 356-357. № 191.. Інколи оскаржувач надсилав замість себе свого представника. Так, на вишенському сеймику 1618 р. під час виведення шляхетства Л. Челятицьким був присутній Вацлав Ясєнський, слуга віленського підкоморія Я. А. Лацького як обвинувача AGZ. Т. XX. S. 174-175. № 120.. Він активно захищав інтереси свого пана, протестуючи проти дій сеймика та оскарженого.

Так само вказувалось на відсутність опонентів обвинуваченого: в обох атестаціях 1640 р. зазначено, що доведення здійснено за відсутності (in contumaciam) опонента ЛННБВС, ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. 426, стор. 135-136; ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 397, стор. 689.. Більше того, в окремих випадках оскаржений у нешляхетстві міг спеціально цікавитися присутністю супротивника: у 1640 р. І. Скородинський перед початком доведення у сеймиковому колі питав, чи його оскаржувач «до слухання виведення шляхетства [...] або сам особисто був, або теж когось на своє місце прислав». А коли довідався, що ні позивач, а ні його представники не з'явилися, почав представляти родичів-свідків ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 397, стор. 687-688.. Очевидно, що присутність оскаржувача була бажаною, адже у цьому разі він міг наглядати за процедурою та у разі її порушення запротестувати.

Конституція 1601 р. не згадувала про участь свідків у сеймиковому доведенні шляхетства, але спеціально наголошувала, що трибунальські судді мусять бути обережними й уважними, приймаючи присягу родичів оскарженого: якби хтось присягнув, не будучи кровним обвинуваченого, то йому загрожувала втрата шляхетства і маєтків Volumina legum. T. II. S. 390; Volumina Constitutionum. T. II. Vol. 2. S. 275.. Звідси логічно випливало, що й на сеймику доведення мало здійснюватися шляхом представлення роди- чів-шляхтичів і складення ними присяги (або, принаймні, свідчень) про свою кровну спорідненість з оскарженим. Такий спосіб deductionis nobili- tatis побутував у Польському королівстві ще з XIV ст. : репрезентували шістьох свідків з роду батька (у Малопольщі) або по два свідки з роду батька, баби і матері (у Великопольщі та Мазовії) Semkowicz W. Nagana i oczyszczenie szlachectwa... S. 26-37.. З часом великопольська практика представлення родичів-свідків стала загальною для усіх регіонів Корони, а згодом і Речі Посполитої.

Докладніше про склад і допустиме чи бажане число свідків довідуємося із самих актів сеймикового доведення шляхетства. Так, у 1620 р. Адам Двер- ницький з'явився на сеймик «з багатьма людьми шляхетської кондиції, у землях і повітах тутешніх, Перемишльському й Сяноцькому, добре осілими, нам (учасникам сеймика. - О. В.) добре знайомими і [які] в усіх справах, що належать шляхетському станові, добре тримаються» Wywody szlachectwa w Polsce... S. 141.. Звично представивши шістьох свідків, він висловив готовність презентувати інших своїх кровних родичів («якщо б цього потреба була, хотів ще більшу кількість своїх родичів ставити зі всієї лінії, нам добре знайомих у народженні й шляхетській кондиції, котрі усіляким способом і тілесною присягою про близькість і спорідненість свою [...] в кожному суді і на кожному місці готові це повторити») Ibid. S. 142.. У 1650 р. на вишенському сеймику брати Гординські представили «кровних у своїй генеалогії», добре нам (учасникам зібрання. - О. В.) знайомихAGZ. T. XXI. S. 72, 73.. Брати Винницькі в 1651 р. виставили в сеймиковому колі у Вишні «обивателів перемишльської шляхти осілих, нам (учасникам сеймика. - О. В.) добре знайомих, зі своєї генеалогії» (в іншій частині документу їх означено «свідки їх братія і свої кровні, шляхта й обивателі нашого воєводства, нам добре знайомі». ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 470, стор. 540, 547..

У переважній більшості випадків оскаржені представляли шістьох свідків (в атестації 1640 р. прямо вказано таке число «[...] на доведення того ж свого шляхетства ставив посеред кола нашого шляхту, свідків шість, в Перемишльській землі осілу і нам добре знайому, кровних своїх» (ЛННБВС, ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. 426, стор. 134).

* Далі, подаючи в дужках свідків, для зручності вказуємо їх ступінь спорідненості не до самого оскарженого, а, відповідно, до його батька, матері й баби чи діда.). Їх склад різнився в кожному конкретному випадку, в залежності від сімейної ситуації родичів*:

у 1620 р. про свою спорідненість з А. Дверницьким свідчили представники родів Поланських, Устрицьких, Чернецьких і Татомирів (по лінії батька - два його троюрідні брати та племінник його матері; по лінії матері - два племінники її батька та племінник її матері) Wywody szlachectwa w РоНсе... S. 141-142. № 230.;

у 1639 р. Василь Розлуцький з Маткова представив свідків з родів Мат- ковських, Комарницьких і Яворських (по батькові - племінник його діда й онук брата його діда; по бабі, матері батька - її рідний і двоюрідний племінники; по матері - два її двоюрідні брати)ІЬМ. S. 161-162. №244.;

у 1640 р. шляхетство Анджея Ритаровського підтвердили його рідні з числа Ритаровських, Літинських і Негребецьких (по батьківській лінії - його рідний і двоюрідний брати; по лінії баби, матері батька - два її двоюрідні племінники; по материнській лінії - її рідні брат і племінник) ЛННБВС, ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. 426, стор. 134-135.;

у 1640 р. І. Скородинський виставив, у дещо відмінному порядку, своїх родичів Поланських, Скородинських, Липецьких і Кропивницьких (з лінії батька - два його двоюрідні брати з різних родів; з лінії матері - два її рідні племінники; з лінії баби по батькові - два її рідні племінники) ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 397, стор. 688-689.;

у 1660 р. генеалогію І. Кречковського засвідчили шляхтичі з родів Пац- лавських, Копистенських та Ільницьких (з лінії діда по батькові - два його двоюрідні племінники; з лінії баби по батькові - два її двоюрідні брати; з лінії матері - два її троюрідні брати) Wywody szlachectwa w Polsce. S. 186-187. № 259; AGZ. Т. XXI. S. 314. № 166 (тільки регест).;

¦ у 1671 р. брати Яворські Шустеовичі, фактично доводячи шляхетство свого покійного діда, представили свідків у дещо іншому порядку, аніж інші оскаржені, з числа Яворських Шустеовичів, Яворських Черваковичів і Ко- марницьких (ex linea paterna - племінника діда і свого «стриєчного» брата; ex linea materna - двоюрідних племінника і внучатого племінника прабаби оскаржених; з лінії баби - її рідного і двоюрідного племінника) Wywody szlachectwa w Ро^се... S. 196-197. № 268..

Проте вказане число свідків не було жорстко детермінованим і на практиці могло коливатися. Зокрема, неодноразово зустрічаються ситуації, коли оскаржені виставляли в сеймиковому колі менше шести обов'язкових свід- ків-родичів. Причини цього могли бути різними, найчастіше логістичними Практичним виходом із ситуації, коли потрібний свідок не міг приїхати на сей-мик, ставало укладення ним відповідного свідоцтва. Наприклад, 30 липня 1633 р. у Львівському ґродському уряді маніфестував Станіслав Ковальський, син Бартоша Ко-вальського (або Боровського). Його племінників Анджея і Шимона, синів його стри-єчного брата Войцєха Ковальського (Боровського; сина Петра), оскаржено у нешля- хетстві й зобов'язано вивестися на сєрадзькому депутатському сеймику. Сам маніфестант через старість (70 років), нездоров'я і небезпеку від «поган» не мав мож-ливості прибути на зібрання і відрядив свого сина Станіслава (інші сини перебували на службі Речі Посполитої), задекларувавши, що його племінники є «старожитні зі мною шляхтичі й обивателі Сєрадзького воєводства de armis ^шЬ» (ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 384, стор. 1201-1203).. Доводячи своє шляхетство на вишенському сеймику 11 вересня 1651 р., брати Андрій і Стефан Винницькі Зубковичі змогли допровадити лише трьох свідків - двох Винницьких (двоюрідних братів їх батька) і одного Кро- пивницького (невідомого ступеня спорідненості з матір'ю їх батька). Другий свідок з лінії баби та родичі з материнської лінії (з дому Попелів) не змогли прибути до Вишні через паводок. Проте оскаржені обіцяли представити їх у Трибуналі, і для учасників зібрання цього виявилось достатньо Там само. Ф. 13, оп. 1, спр. 470, стор. 540-541.. Роком раніше, в 1650 р. у Вишні шляхетське походження братів Гординських підтвердили лише п'ятеро свідків: двоє Гординських - з лінії батька (два його племінники), Чайковський - з лінії баби (невідомого ступеня спорідненості), двоє Гординських - з лінії матері (два її племінники). Необхідного другого з лінії баби свідка, який не зміг прибути (причину не уточнено), оскаржені зголосилися презентувати на ТрибуналіAGZ. Т. XXI. S. 72..

Нестандартним стало deductio nobilitatis Яна Бжуховського, батьки якого походили з різних регіонів Речі Посполитої. Трибунал відіслав його доводити своє шляхетство на сеймики одразу двох воєводств - Руського (до Вишні) і Поморського (до Старогарду). 15 вересня 1636 р. Я. Бжуховський виводився на вишенському сеймику «з материнської лінії» і представив 7 свідків ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 389, стор. 722-724.. Троє братів Єжи, Анджей і Марцін Міхаловські (з Перемишльської землі) і ще Миколай Міхаловський (двоюрідний брат попередніх) підтвердили, що сестра їх спільного діда була матір'ю матері Я. Бжуховського. Александер і Адам Скарбки (двоюрідні брати між собою) засвідчили, що сестра їх спільного діда була матір'ю Я. Бжуховського. А ex lineapaterna оскаржений виставив Валентія Клунського (з Накєльського повіту), котрий тримав в посесії маєтки поблизу, в Кременецькому повіті Волинського воєводства. Останній заявив, що Клунська була прабабою оскарженого, одруженою з Бжуховським, прадідом того ж оскарженого (їх імен заявник не пам'ятав і, «пригадуючи», керувався якоюсь «диспозицією»). Також свідок розповів, що його стрий Марек Клунський опікувався Я. Бжуховським і його покійним братом Томашем і, доводячи факт опіки, показав «автентичні квити». Як бачимо, оскаржений фактично не лише представив свідків з материнської лінії, а й намагався провести доведення, наскільки це було можливо, як повноцінне deductio nobilitatis. Так чи інакше, наступного року на сеймику в Старо- гарді, де він мав вивестися «з батьківської лінії», Я. Бжуховський виставив ще шістьох свідків: четверо з них (Бжуховські та Дзємбовські) засвідчили свою спорідненість з його батьком і дідом (de linea paterna), а двоє (Слупсь- кий і Жуковський) - з його бабою, матір'ю батька (з лінії баби) Там само. Стор. 725-732..

У XVIII ст. траплялися випадки, коли оскаржені взагалі не представляли свідків або їх зізнання відігравали у доведенні незначну роль. Так, у 1713 р. Миколай Добжинєцький виставив на вишенському сеймику 9 шляхтичів (з родів Добжанських, Вислоцьких і Рильських), але вони нічого не заявили про свою спорідненість з оскарженим і лише визнали, що добре знали його батька AGZ. T. XXII. S. 529-530. № 207.. Їх свідчення в акті доведення явно носять другорядний характер. У 1717 р. брати Стафірські не виставили жодного родича з обох ліній (tam ex linea paterna, quam et materna), обмежившись лише пред'явленням документів ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 504, стор. 2633-2634. Див. додаток.. А в 1736 р. Стефан Ліпецький, який виводився від свого і своїх братів імені, також не виставив своїх кровних родичів: поспішаючи на сеймик з Любліна, він не встиг побувати вдома. Натомість він звернувся до присутніх на сеймику «своїх рідних та сусідів, братії шляхти», які добре знали його батька й діда. На звернення С. Ліпецького відгукнулись четверо Куль- чицьких, Міхал Хоцімирський і Фабіан Мацейовський, визнавши оскаржених «правдивою шляхтою» та пообіцявши підтвердити це присягою Там само. Спр. 565, стор. 1196-1197..

Згідно з конституцією 1633 р. Volumina legum. T. III. S. 382., обвинувачений під час доведення шляхетства, крім «у давніших конституціях описаних» свідків, мусив також презентувати «автентичні документальні свідчення» - документи, що засвідчували акти розпорядження земськими маєтками («реформації», «поділи», «диспозиції»). Вимога поширювалась на усіх, хто мусив доводити своє шляхетство, і була імперативною: у майбутньому навіть оскаржений дигнітарій, який не здійснив «такого виводу», втрачав свій уряд Це уточнення може свідчити про персональну спрямованість конституції. Хоча благородне походження урядників рідко піддавалось сумніву, саме в 1630-х роках у нешляхетстві було звинувачено Василя Солтика, вихідця з Московської держави, який отримав індигенат (ще в 1619 р.) і займав уряд чернігівського підчашого (Ку- лаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648). К., 2006. С. 150-151)..

Вочевидь практика використання під час deductionis nobilitatis різного роду майнових актів існувала й до 1633 р. Принаймні в атестації 1620 р. згадано, що А. Дверницький для підтвердження свого шляхетства додатково подав («апробував») «листовні, автентичні документи» Wywody szlachectwa w Polsce... S. 142..

Виконання положення сеймової конституції 1633 р. стосовно документів проявилось у тому, що в актах сеймикового доведення шляхетства стали спершу описувати представлені документи і лише після цього фіксувати свідчення родичів. Принаймні так було на вишенських сеймиках 1639, 1660, 1662, 1671, 1713, 1736 років. Можна припустити, що оскаржені справді спочатку показували документи, а потім давали слово свідкам (у деяких випадках це пояснювалось відсутністю належного «комплекту» кровних родичів).

Характер актів, як і склад свідків, різнився у кожному випадку. Переважно це були привілеї на земельні маєтки, але не обов'язково. Так, на вишен- ському сеймику 1639 р. оскаржений В. Розлуцький, роз'яснюючи свою генеалогію, пред'явив акти 1547 р. з перемишльських земських книг про запис прадідом обвинуваченого доживоття дружині та своїм братам, привілей короля Зиґмунта II Авґуста діду обвинуваченого на війтівство, отримане ним від батька своєї матері, та привілеї короля Зиґмунта ІІІ від 3 вересня 1613 р. і 7 грудня 1618 р., що підтверджували iuris communicationem маєтків батька й матері обвинуваченого Ibid. S. 161-162. № 244..

1650 року у Вишні брати Гординські на підтвердження свого шляхетського походження подали документи, що стосувалися їх предків (починаючи від діда): перемишльські земські записи 1523 (акт дарування), 1567 (застава), 1583 (застава), 1584 (донація) і 1599 (донація) років, львівський земський запис 1567 р. (коммутація), також реляцію возного про вручення позову 1569 р., протестації й інші документи в тій справі з Перемишльського ґроду та облятований (в 1646 р.) до книг останнього акт поділу 1619 р. Обвинувачені також заманіфестували свою готовність «більше своїх правових документів і диспозицій, яких зараз через закриття (земських. - О. В.) книг, також (і книг. - О. В.) вакантного й закритого Перемишльського ґроду, витягти не могли, свого часу й місця показати і ту ж свою шляхетську генеалогію ними достатньо довести» AGZ. Т. XXI. S. 71-73. № 36..

Так само брати Винницькі в 1651 р. пред'явили учасникам зібрання у Вишні цілий пакет документів їх предків: акт deductionis nobШtatis на ви- шенському сеймику 1513 р. (апробований королем Зиґмунтом I у 1518 р.), королівський вадіум 1622 р., витяги з перемишльських земських (1549, 1597, 1599, 1607 рр.) і ґродських (1594, 1598, 1601, 1605 рр.) актів, а також «різні свіжі свої власні диспозиції», в яких братів названо шляхтичами й дідичами села Винники. Причому оскаржені заявили, що вони тільки-но повернулися з посполитого рушення і через закриття земських книг та обмеження в часі не змогли підготувати більше «правових документів правдивості свого шляхетства», але планують зробити це вже в Трибуналі ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 470, стор. 542-546. Wywody szlachectwa w Ро^се... S. 196-197. № 268..

У 1671 р. брати Яворські Шустеовичі мали у своєму розпорядженні документи, пов'язані з майновою діяльністю їхніх предків, починаючи від прапрадіда: 1542 (реформація), 1571 (коннотація), 1580 (коммутація), 1597 (донація), 1628 (донації), 1638 (реформації), 1644 (квитація) років, а також протестації 1647 р., що стосувалися причин суперечки з Яном Яворським Федьковичем та оскарження у нешляхетстві їх діда (skqd огщіпет ta ^ап- sakcya wzщla)66.

З іншого боку, у перші десятиліття після прийняття конституції 1633 р. траплялися випадки, коли документи під час доведення не використовувались або їм приділялась незначна увага. Це виразно простежується по сей- миковим актам ВеВиеВопит поЬШШаШ. Зокрема, у 1636 р. обвинувачений задекларував, що за такий малий термін після видачі трибунальського декрету не міг представити багатьох документів (рггу dispositiaеh swyеh гоїпуеЬ ktoryеh щ tak sеislym еzasie ро Векгееїе ^уЬтаЬкїт mogl tysiqе ро- stawiе) ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 389, стор. 722.. В атестації сеймика 1640 р. (для А. Ритаровського) лише зазначено, що оскаржений презентував «автентичні своїх предків і свої диспозиції земськими маєтками» ЛННБВС, ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. 426, стор. 135., а в іншій атестації того ж сеймика (для І. Ско- родинського) записано, що обвинувачений подав «автентичних диспозицій своєї фамілії панів Скородинських, які різні земські маєтки тримали, чималий фасцикул» ЦДІАУЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 397, стор. 689.. Подібно в акті 1660 р. побіжно і без датування згадано донацію прадіда оскарженого (підтверджену Зиґмунтом Авґустом), а після презентації генеалогії останнього лаконічно додано: «Підтвердив таке своє виведення в колі нашому реформаціями й автентичними диспозиціями» Wywody szlachectwa w Polsce... S. 186..

Поступово у процедурі сеймикового deductionis nobiШatis баланс між свідченнями родичів та писемними свідоцтвами схиляється в бік останніх. Дедалі частіше й оскаржені, й учасники сеймиків починають звертатися саме до документів, а не до зізнань свідків. Прикладом deductionis поЬіШа- tis, в якому ще зберігалася відносна рівновага між цими основними складовими, стали доведення на вишенському сеймику 11 вересня 1662 р. Тоді виводилось ціле гроно малозаможної шляхти (12 осіб з п'яти родів і шести родин): Іван Добжанський Ibid. S. 187-188. № 260; AGZ. T. XXI. S. 356. № 190 (тількирегест)., Гринь Чоловський Wywody szlachectwa w Polsce. S. 188-189. № 261; AGZ. T. XXI. S. 356. № 190 (тільки регест)., Федір, Іван і Павел Сметанки Кульчицькі Wywody szlachectwa w Polsce. S. 189-191. № 262; AGZ. T. XXI. S. 356. № 190 (тільки регест)., Лукаш і Еліаш Тарасовичі Пенхали Кульчицькі Wywody szlachectwa w Polsce. S. 191. № 263; AGZ. T. XXI. S. 356. № 190 (тільки регест)., Васько (стрий) і Іван (племінник) Топольницькі Wywody szlachectwa w Polsce. S. 192. № 264; AGZ. T. XXI. S. 356. № 190 (тільки регест)., Стефан, Яцько і Васько Лучники Винницькі AGZ. T. XXI. S. 356-357. № 191.

Іншого (першого) свідка «з лінії баби» не записано - очевидно з вини писаря.. Усі вони були обвинувачені в Коронному трибуналі Петром Кульчицьким, який також був присутній на сеймику. Доведення мусило бути добре підготовлене, усі обвинувачені виводилися за єдиним сценарієм. Кожні з оскаржених пред'явили по дві-чотири «диспозиції», які були чітко прив'язані до конкретних предків з «батьківської» і «материнської» ліній:

І. Добжанський - реформацію діда для дружини (1553 р.), резигнацію діда (1567 р.), запис матері (1627 р.), доживоття батька з першою дружиною (1597 р.);

Г. Чоловський - резигнацію прадіда (1557 р.), реформацію діда для дружини (1583 р.), оправу батька для дружини (1619 р.);

Сметанки Кульчицькі - резигнацію діда (1591 р.), реформацію батька для дружини (1581 р.) (документ, який би стосувався їх баби, вони сподівалися представити вже в Трибуналі);

Тарасовичі Пенхали Кульчицькі - акт поділу діда (1601 р.), реформацію діда для дружини (1614 р.), оправу батька для дружини (1623 р.);

Топольницькі - оправу діда для дружини (1584 р.), оправу батька для дружини (1609 р.), запис маєтку їх батькові (1613 р.);

Лучники Винницькі - оправу діда для дружини (1598 р.), оправу батька для дружини (1639 р.).

Документи переважно були вписами до львівських та перемишльських земських і ґродських книг. їх добір і характер виразно свідчать про підготовку deductionis noЫШatis за певною спільною схемою, що, зрештою, простежується й у підборі свідків.

Після «такого тоді виведення генеалогії дому й походження свого» оскаржені, як прикметно вказано в атестаціях, «для більшого доведення й підтвердження свого шляхетства», також залучили кровних родичів (причому в одному випадку спорідненість свідка окремо підтверджено записом з перемишльських ґродських актів). Традиційно кожний з обвинувачених виставив шістьох рідних, по двоє з «батьківської лінії», «лінії баби» і «материнської лінії» (деякі з них були споріднені з різними оскарженими):

І. Добжанський - двох двоюрідних братів (Добжанських) батька, племінника (Чайковського) баби*, двоюрідного (по тітці) брата і племінника (Кульчицьких) матері;

Г. Чоловський - рідного брата і племінника (Чоловських) батька, двох племінників (Чайковських) баби, двоюрідного брата і племінника (Куль- чицьких) матері;

Сметанки Кульчицькі - рідного і двоюрідного братів (Кульчицьких) батька, двох племінників (Манастирських) баби, двоюрідного брата і племінника (Городиських) матері;

Тарасовичі Пенхали Кульчицькі - двоюрідного і троюрідного братів (Кульчицьких) батька, рідного брата і племінника (Городиських) баби, двоюрідного брата і племінника (Літинських) матері;

Топольницькі - двоюрідного брата і племінника (Топольницьких) батька, рідного брата і племінника (Кульчицьких) баби, двох племінників (Явор- ських) матері;

Лучники Винницькі - двох двоюрідних братів (Винницьких) батька, двох двоюрідних братів (Кульчицьких) баби, двох двоюрідних братів (Яворських) матері.

Проте безпосередні слова, якими згадані свідки окреслювали й підтверджували ступінь їх спорідненості з оскарженими, в атестаціях не були зафіксовані, лише загальною фразою вказано, що вони добровільно й публічно визнали обвинувачених «правдивою шляхтою зі свого походження» і своїми кровними родичами. Це могло бути як результатом поспіху при здійсненні доведення та укладенні документів (з огляду на значне число свідків), так і проявом тенденції до зменшення ролі усних свідчень у процедурі сеймикового deductionis nobiUtatis.

З часом представлення документів під час deductionis поЬіШ^^ стало безумовним елементом процедури, більше того - відомості з поданих документів мусили безпосередньо підтверджувати ті чи інші родинні зв'язки оскарженого або його предків. М. Добжинєцький на вишенському сеймику 1713 р. доводив «походження своєї генеалогії» документами 1589 (акт зречення прав на маєтки), 1594 (доживоття в Перемишльському ґроді), 1598 (акт передачі маєтків), 1604 (застава), 1615 (реляція возного в Перемишльському ґроді), 1642 (передача прав на суму). Проте він не міг «виразно» підтвердити, що його батько був сином його діда, «тільки маніфестації й атестації про вигорання Новотанєцького костелу з усім церковним начинням, з метриками показав». М. Добжинєцький мусив пояснювати, що його батько був незаможним, служив в домах Фредрів і Гумницьких, навіть одружився з його матір'ю без посагу, тож «жодних записів не робив» (у підсумку Трибунал визнав М. Добжинєцького нешляхтичем) AGZ. Т. XXII. S. 529-530. № 207..

Саме недоведеність родинних зв'язків оскаржених могла перешкодити успішному для них завершенню deductionis поЬіШ^^, як це мало місце на вишенському сеймику 13 вересня 1717 р. під час доведення братами Ста- фірськими (див. додаток). Останні, виводячись перед сеймиковими делегатами, не представили жодного свідка, лише показали документи, причому п'ять із них (вписи до книг Бєцького ґроду 1603-1617 рр.) стосувалися Ми- колая Осташевського, котрого брати називали своїм прадідом. Шостим, пред'явленим ними документом була атестація ксьондза-плебана костелу в селі Хмільник (належав до Тичина в Перемишльській землі) від 8 жовтня 1660 р. в якійсь справі між подружжям Анною Скоковською і шляхетним Осташевським, де останній підписався як «Остафєйський» (Ostafieyski). Як бачимо, надані документи не засвідчували родовід оскаржених, вони лише містили інформацію про те, що згаданий Миколай мав сина Анджея (названого в акті 1660 р.), їх діда, від якого народився Войцєх, їх батько. Той «вбив когось у цих краях і тому в Підляшші назвався Стафірським, і взяв дружину з дому Нєвядомську, їх матір». Інших доказів свого походження Стафірські не подали, тож мусили для представлення необхідних актів перенести доведення на сеймик у наступному році, що їм сеймикові делегати й дозволили ЦДІАУЛ. Ф. 13, оп. 1, спр. 504, стор. 2633-2634.. Видається, що в цьому випадку обвинувачені намагалися не стільки довести своє шляхетство, скільки випробувати на сеймику доказовість наявних у них документів.

Особлива увага до документів під час сеймикового deductionis nobilitatis виявлялася у дедалі ретельнішій їх фіксації в актах доведення шляхетства. В обляті сеймикової атестації 1736 р. для братів Ліпецьких опис представлених ними документів (починаючи від королівського привілею 1572 р., писаному на пергамені й з вислою печаткою) зайняв майже сім сторінок реляційної книги Перемишльського ґродського уряду Там само. Спр. 565, стор. 1189-1196..

У подальшому процедуру deductionis nobilitatis було уточнено лише один раз, та й то стосовно окремих регіонів Речі Посполитої. Йшлося про шляхту трьох українських воєводств (Київського, Брацлавського й Чернігівського), чиї маєтки були відібрані або спустошені. Тож сейм 1654 р., з огляду на загибель актових книг місцевих судів, видозмінив для них порядок доведення. Оскарженому було достатньо представити по два шляхтичі-свідки з батьківського й материнського родів, які б присягнули, пред'явити атестацію від земських урядників щодо знищення земських і ґродських актових книг та заприсягнутися самому про загибель своїх майнових документів і про правдивість свого шляхетства Volumina legum. T. IV. S. 207 («Securitas honorum et bonorum Woiewodztwa Kiiow- skiego, Braclawskiego, y Czemiechowskiego»).. У конституції прямо не вказувалось, але спрощення процедури мусило стосуватися не суто судового провадження, а й доведення шляхетства на сеймику. Принаймні згідно з сеймовою конституцією 1658 р. (вона стосувалася шляхти не лише українських, а й інших, спустошених «козаками, шведами й угорцями» воєводств) Ibid. S. 250 («Securitas honorum et bonorum obywatelow Woiewodztw y Ziem kto- rych akta przez nieprzyiaciela popalone s^ albo zabrane»)., для доведення шляхетства на сеймику достатньо було лише двох родичів по батьківській і двох по материнській лініям, які б засвідчили правдивість генеалогії.