Інститут військових нарад як інструмент каральної політики радянської влади на Катеринославщині на початку 1920-х рр.

ДМИТРО АРХІРЕЙСЬКИЙ

На матеріалах Катеринославської губернії досліджується діяльність військових нарад як надзвичайного інституту радянської влади з придушення українського селянського повстанського руху під час переходу до нової економічної політики.

Ключові слова: військові наради, селянство, повстанці, «боротьба з бандитизмом», заручники.

нарада військовий влада радянський

В історичній науці рубежу ХХ-ХХІ ст. проблема зародження й утвердження радянської влади на теренах колишньої Російської імперії завжди привертала до себе підвищену увагу дослідників. Історіографія часів СРСР узагалі вважала її пріоритетною.

Професійних істориків цікавили та продовжують цікавити різноманітні аспекти: від причин політичної перемоги більшовиків під час революції та громадянської війни до наслідків довготривалого правління компартії й загального впливу радянської державно-суспільної моделі на світову систему. Однією з найбільш важливих складових процесу утвердження радянської влади в України, безперечно, слід уважати проблему взаємовідносин між українським селянством, найчисельнішою верствою населення країни й основною соціальною базою повстанських рухів 1918 - першої половини 1920-х рр., та партією більшовиків, яка після переможного для неї завершення громадянської війни стала державною силою. Саме ці взаємини, на наш погляд, є ключем для розуміння багатьох інших явищ і процесів вітчизняної історії, що мали місце за радянського періоду. Від встановлення тотального контролю над селом і його населенням залежала остаточна політична перемога комуністичної партії. На прикладі репресивної політики радянської держави щодо селян у 1919 - першій половині 1920-х рр. можна глибше зрозуміти процес становлення й механізм дії тоталітарного режиму у цілому, адже в той час було апробовано репресивні методи управління, що використовуватимуться владою в 1930-х рр. У взаєминах партії й селянства знаходяться, безсумнівно, і витоки подальших соціально-демографічних змін у радянському суспільстві, які загалом важко назвати природним явищем з огляду на їх репресивне підґрунтя. Утім, теми більшовизації українського села та становлення й інституціалізації тоталітарного режиму в Україні в 1919 - першій половині 1920-х рр. не можуть уважатися достатньо вивченими без детального дослідження проблеми постійних (або військових) нарад - надзвичайного органу радянської влади, що мав пряме відношення до встановлення повного контролю нової держави над сільським населенням України.

Після укладення перемир'я з Польщею та розгрому армії П. Врангеля лідери більшовиків мали право вважати, що на зовнішніх фронтах перемога залишилася за ними - хоча вони й не змогли поширити революцію на Європу, зате спромоглися встановити свою владу майже по всій території колишньої

Російської імперії. Однак, аби із завершенням повноцінної громадянської війни безпосередньо перейти до так званого «соціалістичного будівництва», більшовикам спочатку треба було стабілізувати ситуацію всередині країни, адже визрівало незадоволення новою владою в армії, значна частина особового складу РСЧА вважалася дезертирами, молодь усіляко уникала мобілізації, фактично сталося так, що «опір призову до Червоної армії переріс у збройну боротьбу» Осипова Т Обманутый класс // Родина. - 1990. - № 10. - С. 24-25.. Довіра до дій радянської влади похитнулася також і у пролетарському середовищі.

Утім найгірше склалися стосунки правлячої партії з селянством. Уважаючи його перманентним носієм «дрібнобуржуазної психології», більшовики у цілому не сприймали селян як надійних прихильників і ставилися до них доволі вороже. Надзвичайні заходи щодо села періоду воєнного комунізму після завершення громадянської війни влада переглядати не збиралася. Тому «скасування приватної власності на землю, заборона оренди, найманої праці, зрівняння в нормах землекористування, володіння худобою, реманентом, позбавлення куркулів громадянських прав викликали ворожість до влади рад. [...] Куркуль, власник товарного хліба, став основним об'єктом позаекономічних методів його вилучення, тобто об'єктом насилля з боку держави. Середні селяни, які мали запаси хліба, у цьому випадку прирівнювалися до куркулів» Там же..

Унаслідок власної політики більшовики на селі могли більш- менш надійно спиратися тільки на нечисленних активістів та декласований елемент - сільських люмпен-пролетарів, адже основна маса селянства автоматично опинилася у ворожому до нового режиму таборі. Тому й не дивно, що

«зі зростанням репресій село перейшло до методів селянської війни - терору проти комуністів і радянських працівників, розгрому колгоспів, радгоспів, припинилася видача хліба» Там же..

Пік селянської війни припав на 1920-1921 рр. Аграрна Україна стала одним із головних вогнищ опору, який в офіційних радянських документах отримав визначення «політичний бандитизм».

За іншим наказом утворювалися так звані тили армій і дивізій, метою діяльності яких мала стати саме ліквідація антирадянсь- ких повстанських формувань. Начальники тилів підпорядковувалися штабам армій, тобто військовому командуванню. В їх розпорядженні перебували регулярні частини, підрозділи особливих відділів, спецзагони «боротьби з бандитизмом». Ці накази, як справедливо зазначив В. Верстюк, стали «першим кроком на шляху зосередження [...] боротьби (з повстанством. -Д. А.) в одних руках» Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. - С. 131..

Війська, підпорядковані начальникам тилів, займалися вилученням у селян хліба, худоби, зброї, грошових коштів (контрибуції. - Д. А.), арештами, узяттям заручників, проведенням масштабних каральних акцій включно зі знищенням окремих «бандитських» сіл.

28 лютого 1920 р. наказом командування Південно-Західного фронту було створено єдиний тил фронту та управління його начальника, що мало безпосередньо відповідати за придушення антирадянського опору. Начальником тилу на правах помічника комфронту було призначено керівника Управління надзвичайних комісій та особливих відділів В. Манцева Усенко И., Ярмыш А. Из когорты «железного» Феликса // Рабочая газета. - 1989. - 5 марта., а посади начальників тилів і дивізій суміщалися з посадами начальників особвідділів. У розпорядження тилів, за наказом командуючого фронтом О. Єгорова від 29 лютого того ж року, передавалися частини внутрішньої охорони (ВОХР), для яких боротьба з повстанцями визначалася основним функціональним обов'язком Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. - С. 161.. Таким чином, відбувалася поступова централізація надзвичайних органів та концентрація під єдиним командуванням військових, переважно спеціальних і тилових, сил для придушення селянського руху опору.

Водночас із посиленням військової складової радянська влада намагалася вести наступ на селянство й за іншими напрямами. Від весни 1920 р. серед комуністичного керівництва почала домінувати думка про «завоювання» українського села шляхом штучного розколу, розшарування загалом монолітної селянської громади. Тобто передбачалася можливість продовження боротьби з озброєною опозицією руками самих селян. Саме у цьому, на наш погляд, полягав головний зміст законів про комітети незаможних селян (КНС) від 5 лютого та 9 травня 1920 р. Створені під опікою держави, комнезами наділялися доволі широкими адміністративними та поліцейськими функціями, а подеколи замість сільрад ставали фактичною владою на селі. Вони мали активно включатися в боротьбу з рухом опору, ставши, за висловом Р. Пайпса, «п'ятою колоною у стані ворога»9. Таким чином, в адміністративному та соціальному напрямах у цей час також почала напрацьовуватися методика ліквідації «антирадянських проявів».

На початку січня 1920 р. московське керівництво розробило проект директиви про військову політику більшовиків в Україні, що став основою відповідної постанови уряду УСРР від 22 січня. Ішлося, зокрема, про обов'язковість ліквідації місцевого повстанства, роззброєння населення й застосування проти нього каральних заходів10. 7 березня реввійськрада Південно- Західного фронту видала спеціальний наказ, який містив детально розроблений план придушення повстанського руху, визначав основні його вогнища в Україні, ставив завдання щодо ліквідації, передбачивши відповідні методи та дії.

Інституціалізація боротьби з повстанством тривала, доки існував сам рух опору, і охоплювала фактично всю територію радянської України. У квітні 1920 р. Рада народних комісарів УСРР затвердила положення про організацію Управління тилами Південно-Західного фронту, за яким вся територія республіки (це й був тил фронту) розподілялася на окремі територіальні одиниці з ознаками військових округів. Так, Харківська, Донецька, Полтавська губернії ставали тилом власне фронту, Чернігівська, Київська та Волинська - тилом 12-ї, Катеринославська й Таврійська - 13-ї, Подільська, Одеська, Херсонська губернії - тилом 14-ї армій РСЧА Феликс Эдмундович Дзержинский: Биография. - М., 1977. - С. 238; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 3204, оп. 1, спр. 3, арк. 23.. Тили фронту та дивізій розподілялися на бойові дільниці (губернські, повітові, районні), начальники яких відповідали за знищення повстанців. Здебільшого ці посади обіймали місцеві військкоми, котрі очолювали спеціальні комісії, що складалися з представників військових і радянських організацій та виконували дорадчі функції Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921-1923 рр. - Харків, 1971. - С. 88; Усков Ф. Комнезами України в період воєнного комунізму і переходу до непу. - К., 1950. - С. 69.. При начальникові тилу Південно-Західного фронту також створювалася постійна комісія або нарада, до складу якої входили представники НКВС, ЦК КП(б)У, Наркомпроду, особливого відділу й політвідділу фронту, Центрального управління надзвичайних комісій, а також окружного військкомату На защите революции: Из истории Всеукраинской Чрезвычайной коми ссии 1917-1922 гг. - С. 155-156; Усков Ф. Комнезами України в період воєнного комунізму і переходу до непу. - С. 239..

У положенні рекомендувалося налагоджувати міцні зв'язки між військовими, надзвичайними та партійно-радянськими органами, що об'єктивно мало сприяти консолідації більшовицьких сил у боротьбі з українським повстанством. Як уважалося, територіальні штаби, зв'язані зі своїми районами, мали змогу стежити за найменшою зміною обстановки на селі, вивчати «бази бандитизму» й систематично та послідовно керувати самою боротьбою. Якщо на початку 1920 р. командири розуміли її лише як «необхідність знищення живої сили активного бандитизму, - визнавав згодом один із червоних воєначальників, - то з квітня [...] дедалі ясніше висувається необхідність зв'язати нашу військову політику на селі з процесом зміцнення радянської влади та звільнення сільського бідняка з-під опіки [...] куркулів. Цей новий момент у боротьбі з бандитизмом позначився [...] в "Положенні про Управління тилами Півзахфронту" [...], за яким до боротьби з бандитизмом, окрім військового командування, залучався весь радянський апарат України»14.

У березні 1920 р. відбулася VI конференція КП(б)У, на якій голова РНК УСРР Х. Раковський зазначив, що головним завданням радянської влади на селі є знищення отаманщини, котра, на його погляд, стояла між новою владою й селянством. У резолюції партзібрання, зокрема, йшлося:

«Захопивши у свої руки частину ліквідованих поміщицьких земель, живий і мертвий реманент [...], порубавши ліс, нагромадивши хліб трьох (останніх) урожаїв, сподіваючись вільного (його) продажу, знахабнівши від безвладдя, [...] маючи зброю, субсидуючи отаманщину, підпорядкувавши собі несвідому голу і голодну бідноту [...], куркуль став фактичною владою на території України»15.

Законодавчою підвалиною цього «походу» стала секретна «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстанцями», ухвалена Раднаркомом УСРР 20 квітня 1920 р. Цей документ акцентував увагу надзвичайних органів на посилення репресивних заходів щодо селянства і повстанського руху зокрема. У випадках прояву населенням відкритої непокори режиму, за відмови видавати повстанців, зброю тощо передбачалося знищення сіл, арешти й ув'язнення всього дорослого чоловічого населення «бандитських» районів, майнові та продовольчі конфіскації, розстріли Ганжа О. «При применении расстрелов бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьёвке» // Віче. - 1994. - № 1. - С. 122-123; Н. Махно и махновское движение: Из истории повстанческого движения в Екатеринославской губернии: Сб. док. и мат. - Днепропетровск, 1993. - С. 34-36; ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 41, арк. 5-6.. Проведення цих «запобіжно-каральних» заходів покладалося на ревкоми, виконкоми рад, губвійськкомати, надзвичайні комісії, регулярні підрозділи РСЧА.

5 травня 1920 р. до Харкова з цілою армією чекістів (1400 чол.) прибув Ф. Дзержинський, надісланий із Москви з метою ліквідації місцевої «контрреволюції», котра «явно активізувалася» у зв'язку з польською війною. Аналізуючи перспективи боротьби з українським повстанством, шеф ЧК однозначно висловився, що «необхідна [...] єдність керівництва боротьбою усіх місцевих (надзвичайних) комісій, для цього потрібен апарат, якого досі не було» Семененко В.І. Історія Східної України: поновлення кайданів (19171922). - Харків, 1995. - С. 205..

29 травня Ф. Дзержинського наказом реввійськради Південно-Західного фронту було призначено начальником фронтового тилу Маймескулов Л.И., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). - Харьков, 1990. - С. 58; Софинов П.Г. Очерки истории ВЧК (1917-1922 гг.). - М., 1960. - С. 204-205.. На цій посаді він пробув близько двох місяців, координуючи діяльність місцевих надзвичайних органів і формуючи основу репресивно-каральної машини придушення руху опору. Зокрема, за його наказом від 17 червня 1920 р. визначалася нова - маневрово-наступальна - тактика боротьби з повстанцями, а також більш ефективна система управління військами, від яких вимагалося чітке дотримування єдиного плану дій Феликс Эдмундович Дзержинский: Биография. - С. 239.. У спеціальній інструкції, розробленій ЦК КП(б)У в першій половині червня, указувалося «на необхідність створення в губерніях єдиних центрів по боротьбі з бандитизмом і правильного використання військ внутрішньої охорони»20.

За наказом Ф. Дзержинського від 27 і 28 червня 1920 р. начальникам тилів у губерніях підпорядковувалися всі місцеві збройні сили: підрозділи губвійськкоматів, ВОХР, залізничної охорони, залізничної і територіальної міліції, продзагони тощо, а при штабі тилу фронту, за його ж наказом від 23 червня, утворювалася політсекція, завданням якої визначалося проведення серед червоноармійців і населення протиповстанської агітації21. Поряд із цим на політсекцію покладалося спостереження за організацією радянської влади на місцях. Незабаром такі структури було створено і при штабах тилів нижчого рівня. Як правило, вони діяли в тісному контакті з надзвичайними комісіями.

Із червня 1920 р. ще більшої ваги набули постійні наради при начальниках губернських і повітових тилів, у зв'язку з чим реввійськрада фронту розробила спеціальну інструкцію «Про постійну нараду». У листі ЦК КП(б)У від 8 червня зазначалось, що, відповідно до цього документа, «при місцевих тилах скликається особлива нарада найбільш відповідальних представників парткому, виконкому, продкомісара і голови ЧК для координації дій по боротьбі з бандитизмом і з розробки заходів політичного та організаційного характеру для полегшення військової роботи начтилу і його представників. Ці наради повинні були збиратися регулярно, і губком був зобов'язаний брати в цьому участь»22.

Як бачимо, спочатку військові наради діяли лише як допоміжний орган при начальниках регіональних тилів, котрі й були на той час головними державними винищувачами повстанства.

Шукаючи більш ефективних засобів силової ліквідації повстанського руху, уряд і керівництво надзвичайних органів постійно наголошували на посиленні співпраці всіх установ і органів влади. Згідно з постановою РНК і ЦК КП(б)У від 3 липня 1920 р., радянські і партійні органи мали тісно співпрацювати з військовим командуванням у питанні «ліквідації бандитизму». Наркомату освіти, зокрема, давалося завдання нейтралізувати діяльність «Просвіт», які, на погляд більшовиків, були безпосередньо пов'язані з рухом опору Феликс Эдмундович Дзержинский: Биография. - С. 90..

Для координації зусиль із ліквідації масового дезертирства з лав Червоної армії було утворено Всеукраїнську центральну комісію, яка відтоді підключалася до діяльності надзвичайних органів. У доповіді начальнику тилу Південно-Західного фронту зазначалося, що «управління тилу прагне до об'єднання діяльності з іншими апаратами, аби було можливо пропагандою боротися з дезертирством, щоб добитися ще більшого контакту на місцях, управлінням тилу видано категоричний наказ начтилам скликати наради не раз на тиждень, як передбачалось від початку, а щоденно», щоб у районах з «активним бандитизмом» усі органи радянської влади об'єднувались навколо відповідних начтилів Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 57, оп. 2, спр. 449, арк. 20.. Наказ начальника тилу фронту від 19 липня 1920 р. ще раз наголошував на обов'язковому об'єднанні «всіх органів радвлади у справі ліквідації дезертирства, яке поширюється по Україні» Держархів Харківської обл., ф. Р-200, оп. 1, спр. 2, арк. 61, 62..

Упродовж серпня-грудня 1920 р. було затримано близько пів- мільйона дезертирів, що, на думку властей, значно підірвало повстанський рух Трифонов И.Я. Классы и классовая борьба в СССР в начале нэпа (19211923 гг.). - Ч. 1. - Л., 1964. - С. 90..

Продовженням курсу на консолідацію сил держави у боротьбі з повстанством слід вважати постанову РНК від 20 серпня 1920 р. про врегулювання взаємовідносин між Цупнадкомом і наркоматами На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг. - С. 178.. До єдиної системи контролю підключалася навіть Українська трудова армія - через свій особливий відділ Там же. - С. 180.. Як приклад співпраці різноманітних установ цього часу можна назвати діяльність так званого Міжкому (міжвідомчої комісії), що від серпня 1920 р. діяла в Катеринославі й мала у своєму складі представників виконавчих та надзвичайних органів влади Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - Днепропетровск, 1994. - С. 49-50..

У вересні 1920 р. з боку держави в авангард боротьби зі збройною організацією ввійшли структури внутрішньої служби (ВНУС), у складі яких відтепер продовжують діяти регіональні тили та бойові дільниці зі штабами та військовими нарадами при них або при комдивах військ ВНУС Эйдеман Р. Ударные уезды и районы (К вопросу о борьбе с бандитизмом). - Харьков, 1921. - С. 24.. Постановою РВР та НКВС РСФРР від 6 вересня війська ВОХР перейменовувалися на війська ВНУС, а спільним наказом командування Південно-Західного фронту і командуючого військами ВНУС від 14 вересня утворювалися війська ВНУС фронту.

Тіснішою стала співпраця надзвичайних органів з виконавчою владою на місцях. Так, за наказом по військах ВНУС від 30 листопада 1920 р. губернські військові наради зобов'язувалися радитися у своїх справах з місцевими органами влади Эйдеман Р. Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом. - Харьков, 1920. - С. 41.. Із жовтня 1920 р., відповідно до резолюції І всеукраїнського з'їзду незаможних селян, починають формуватися збройні загони КНС, які включалися у загальну систему боротьби з повстанцями Внутренние войска Советской республики... - С. 388.. Звичайно ж, загони незаможників у своїх інтересах використовували надзвичайні комісії. Наприклад, Катеринославська губЧК визнавала, що «за своєї неорганізованості [...] співчуття (з боку КНС) до радянської влади могло залишатися чисто платонічним і абстрактним», і тому комісія у вересні 1920 р. вирішила «наблизити комнезаможі до роботи Чека, і всю діяльність по використанню місцевих комнезаможів і комосередків у чекістських цілях покласти: по-перше, на комісарів у робітничих загонах; по-друге, на представників губчека в кар[них] трійках і, по-третє, на політбюро (повітові органи ЧК. -Д. А.), на які безпосередньо і лягатиме вся відповідальність по проведенню цієї роботи»33.

У жовтні відбулося об'єднання командування військ ВНУС Харківського і Київського військових округів під керівництвом одного начальника (Р. Ейдемана) і єдиного штабу з обов'язковим оперативним підпорядкуванням фронтові34. 21 жовтня 1920 р. постановою РНК УСРР і РВР Південно-Західного фронту було організовано війська ВНУС. Посади повітових начальників тилів скасовувалися. Керівництво боротьбою з повстанцями у межах окремих губерній покладалося на начальників губернських військ ВНУС, у межах повітів - на начальників повітових дільниць, якими, як правило, були командири окремих частин ВНУС. Для досягнення узгодженості дій радянських і військових органів при командуючому ВНУС фронту створювалась рев- військрада тилу України у складі представників РВР фронту, ЦК КП(б)У, РНК УСРР, командуючого військами ВНУС і голови Наркомпроду республіки. Начальникам дивізій ВНУС надавалося право періодично скликати наради представників місцевих цивільних і військових властей, а при командуючих військами ВНУС у губерніях формувалися постійні наради на чолі з головами губвиконкомів і у складі губвійськкомів, губернських командуючих військами ВНУС, голів губЧК і губернських продовольчих комітетів. Губернські наради мали скликатися щоденно, але в повітах їх узагалі поки що не створювали35. Наказ військам ВНУС РСФРР про «поліпшення» методів боротьби з повстанцями від 10 жовтня 1920 р. упорядковував управління військами ВНУС і закріплював їх пріоритет у здійсненні каральної політики36.

У листопаді 1920 р. було очевидним, що воєнне протистояння з армією П. Врангеля завершується на користь більшовиків і селянське повстанство залишається єдиною силою, здатною реально заважати зміцненню в Україні радянської влади. Комуністичне керівництво серією наказів по військах ВНУС намагалося заздалегідь запобігти майбутній активізації повстанського руху. Наприклад, два накази губернським військнарадам від 22 листопада закріплювали традиційну для більшовиків думку про «класове розшарування» селянської громади і необхідність утисків «куркуля», передбачали подальшу систематизацію та централізацію придушення збройної опозиції, пропонували цілий комплекс каральних заходів проти цивільного населення37. Наказ від 24 листопада, відверто визнаючи, що держава не має достатніх ресурсів для швидкого приборкання масштабного українського повстанського руху, висував ідею винищення повстанців з одночасним покаранням сільського населення почергово в окремих повітах і районах (так званих «ударних») і фактично покладав усю відповідальність у цій справі саме на військові наради38. Наказ від 30 листопада важливими фігурами у боротьбі з повстанством на місцях визначав уповноважених військнарад39. У той же час керівництво держави переглянуло військову концепцію боротьби з «бандитизмом». 1 грудня 1920 р. на засіданні РВР РСФРР розглядалися завдання військової влади в радянській Україні. Було зроблено висновок, що остаточне придушення збройного опору доцільно доручити регулярній армії, яка звільнилася після перемоги над П. Врангелем, підпорядкувавши їй всі спеціальні підрозділи40. Постановою Ради праці й оборони (РПО) від 6 грудня загальне управління боротьбою з українським повстанством покладалося на командуючого збройними силами України і Криму М. Фрунзе, який одночасно був уповноваженим РВР РСФРР в Україні Внутренние войска Советской республики. - С. 239; Декреты Советской власти. - М., 1986. - Т. ХІІ. - С. 261-262., що зайвий раз підкреслює відомий факт загального керівництва московським урядом ліквідацією місцевих повстанців.

Усе це призвело до перепідпорядкування у грудні 1920 р. постійних нарад військовому командуванню. 24 грудня при головнокомандувачеві було створено постійну нараду як центральний орган по боротьбі з «бандитизмом». Постанова РНК УСРР від 15 грудня визначала умови роботи губернських нарад в «ударних» районах і встановлювала склад повітових нарад, які створювалися у цей час Эйдеман Р Ударные уезды и районы... - С. 23.. Війська ВНУС, згідно з постановою РПО від 6 грудня 1920 р. і наказом М. Фрунзе від 12 січня 1921 р., в УСРР передавалися військовим округам, що створювалися на базі колишніх фронтових та армійських тилів за постановою уряду республіки від 28 грудня 1920 р. Держархів Харківської обл., ф. Р-200, оп. 1, спр. 43, арк. 11; Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 19211923 рр. - С. 38-39. Харківська, Кременчуцька, Полтавська і Донецька губернії становили Харківський військовий округ, Київська, Подільська, Волинська і Чернігівська - Київський, у Катеринославській губернії розміщувалася 1-ша кінна армія С. Будьонного, в Олександрійській губернії та на Кримському півострові - 4-та армія, в Одеській і Херсонській губерніях - частини 6-ї армії РСЧА На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг. - С. 206.. Отже створення військових округів у межах республіки було нерозривно пов'язаним із прагненням більшовицького режиму якнайшвидше покінчити саме з рухом збройної опозиції, що підтверджує думку Р. Пайп- са про формування Червоної армії насамперед для боротьби з «внутрішніми ворогами» комуністів Пайпс Р. Русская революция. - С. 287..

8 грудня 1920 р. РНК УСРР і ЦК КП(б)У підтримали постанову РПО, видавши «Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом», яка передбачала комплекс заходів по знищенню повстанства, у тому числі роззброєння населення, заручництво, контрибуції та реквізиції продовольства, худоби, реманенту, майна, примусове виселення родин повстанців за межі України, спалення хат «відомих бандитів» тощо46.

Інструкція фіксувала певну трансформацію деяких органів, зокрема політсекцій. З агітаційних вони, згідно з положенням від 7 грудня 1920 р., перетворювалися на діючі органи боротьби з повстанством і теж перепідпорядковувалися військовому командуванню. Перші такі політсекції організовувалися в районах, найбільш охоплених повстанським рухом - в Олександрійській губернії, Маріупольському повіті та Гришинському районі Донецької губернії, Павлоградському повіті Катеринославщи- ни47, що свідчило про найбільшу активізацію селянського повстанства в цей час на півдні України, у сфері дій махновців. Завданням політсекцій визначалося «вивчення бандитизму і розробка заходів боротьби з ним, [...] об'єднання і керівництво діяльністю військових, громадянських і партійних органів у справі ліквідації бандитизму й утвердження нормального радянського апарату»48.

Тобто всі установи місцевої влади зобов'язані були підкорятися наказам політсекцій, що мали також право використовувати потенціал політвідділів, особвідділів і трибуналів РСЧА.

У січні 1921 р. військові наради, які до цього часу виконували переважно дорадчі функції, практично злилися з бойовими органами - політсекціями. Задля більшої активізації установ, які мали відношення до придушення повстанства, військові наради незабаром були знов підпорядковані - тепер уже Рад- наркому республіки. Із 19 лютого 1921 р. Постійна нарада при РНК УСРР стає центральним органом боротьби з опозиційним рухомЯковлєва Л.В. Діяльність Постійної наради при РНК УРСР по боротьбі з бандитизмом у 1921-1923 рр. // Український історичний журнал. - 1991. - № 8. - С. 42-53.. Тільки 11 червня того ж року постановою республіканського РНК було затверджено «Положення про постійні наради», в якому визначалися основні функції та завдання центральної й регіональних нарад Там само.. Цей документ фактично завершував еволюцію нарад від дорадчого до найвищого органу влади на місцях, якому підпорядковувалися як військові, так і цивільні організації. Щоправда, така ситуація була тимчасовою, допоки не зміцнили виконавчі органи радянської влади на губернсько- повітовому рівні.

Таким чином, із кінця 1920 - на початку 1921 рр. в радянській Україні існувала система військових нарад, яка, відповідно до тодішнього адміністративно-територіального поділу республіки, мала чотири рівні: 1) Постійна нарада при РНК УСРР; 2) губернські наради; 3) повітові та районні наради; 4) волосні військові наради, бойові дільниці, польові штаби, революційні трійки.

У своїй практичній діяльності військові наради спиралися на раніше сформовані військові та цивільні установи й організації: виконкоми, військкомати, органи ЧК, продовольчі служби. Це прямо впливало на персональний склад нарад. Так, до Катеринославської ГВН входили голова губвиконкому, голова губернської ЧК, керівники губпродкому та військкомату. У відповідності до специфіки діяльності губернської військнара- ди, її керівництво через секретаря ГВН невпинно стежило, аби на засіданнях наради «були присутніми виключно члени ГВН, [...] особи, запрошені з дорадчим голосом, повинні брати участь лише при вирішенні того питання, щодо якого їх було запрошено» ДАДО, ф. 3371, оп. 1, спр. 12, арк. 14, 15..

У зв'язку з цим у засіданнях ГВН у той чи інший час брали участь командуючий або представники штабу 1-ї кінної армії, представники особливого відділу Харківського військового округу, начальник Катеринославської губернської дорожньо-транспортної ЧК, голови окремих повітових нарад. Іноді скликалися навіть з'їзди голів ПВН із метою узгодження та координації дій повітових нарад Пайпс Р Русская революция. - С. 2..

Повітові військові наради уособлювали собою всю владу в повітах і прямо підпорядковувалися губернській нараді. У параграфі 1 «Положення для повітових воєнних нарад і районних трійок» зазначалося:

«Повітові військові наради організуються при повітових виконкомах і повітревкомах і діють на підставі наказу командуючого збройними силами на Україні та РНК УСРР від 29 січня 1921 р.

До складу наради входять: начальник військової дільниці, голови повітконкому, повітової продовольчої комісії, повітвійськко- мату і начальник особливого відділу (військової) частини» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3374, оп. 1, спр. 7, арк. 34..

В іншому документі говорилось, що «у межах повіту керівництво належить ПВН у складі голови виконкому, повітпродкомісара, начполітбюро, повітвійськкома, начдива, військкомдива» Там само, арк. 218..

Як бачимо, у складі ПВН обов'язковою була присутність представників радянських, партійних, військових, спеціальних продовольчих органів, а також надзвичайних комісій.

Включаючи до свого складу представників найважливіших установ повіту, повітова військнарада фактично сама ставала тут найвищою владою.

«Військова нарада є оперативним штабом у повіті, здійснює свою роботу за статутами воєнного характеру, - зазначалося у "Положенні для повітових військових нарад". - її розпорядження обов'язкові для усіх організацій та установ повіту, ті ж, хто не виконуватиме їх, буде дуже жорстоко каратися як за невиконання бойових наказів» Там само, ф. 3374, оп. 1, спр. 7, арк. 34.. В іншому документі говорилось, що «вищою владою у повіті є ПВН, яка координує дії [...] всіх військових частин, розташованих на території повіту, і переміщує їх за власним розсудом»56.

Характеризуючи склад наради, «Положення для повітових військових нарад» зазначало, що її головою є очільник повіт- виконкому, «решта членів наради є на зразок колегії при ньому [...] Питання про заходи у повіті вирішують простою більшістю голосів»57.

Вище керівництво УСРР чітко визначало рівень повноважень і ступінь залежності нарад від центральних органів влади:

«Військова] н[арада] є органом тимчасового характеру [...], ніякого відношення до справ внутрішнього розпорядку того чи іншого відділу не має і роботу свою організовує винятково за даними директивами центральної радянської влади. Військова] нарада] при вирішенні питань центральних відомств, наприклад продовольчих, не може робити ніяких відхилень від наявних щодо цього розпоряджень і настанов, поглиблюючи лише їх і змінюючи способи їх більш швидкого практичного вирішення»58.

Польові штаби та бойові дільниці, про що зазначалося вище, від початку створювалися як місцеві структури військового контролю над сільськими округами. При утворенні військнарад вони поступово включалися в їх систему, виходячи з підпорядкування військового командування. На початку 1921 р. частогусто виникала плутанина, пов'язана з існуванням великої кількості польових штабів, підпорядкованих чи то нарадам, чи то військовим, із різним рівнем повноважень та обсягом завдань. Аби запобігти цьому, Катеринославська ГВН пропонувала «в кожному окремому випадку, називаючи польштаб, додавати слово - "повітової чи районної наради". Крім того, ще раз суворо забороняється брати на себе дачу оперативних завдань військовим частинам, які не перебувають у безпосередньому оперативному підпорядкуванні польштабів і ПВН. Оперативні завдання даються тільки військовим командуванням по власній лінії. ПВН і польштаби, якщо є необхідність, встановлюють контакти з військовим командуванням і здійснюють [...] завдання за наказами військового командування» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 25. ⁶¹ Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-224, оп. 1, спр. 7, арк. 186..

Таким чином, у структурі військових нарад польові штаби діяли при повітових нарадах, або ж повіт розподілявся на окремі райони, в яких вони і створювалися.

Поступово змінювався і профіль завдань, покладених на польові штаби, - від суто військових до багатофункціональних. Уже 1921 р. діяльністю штабів прямо керували голови повітви- конкомів або вповноважені військнарад. Таким чином, штаби ставали вищими органами влади в певних районах і їхні розпорядження були обов'язковими для всіх місцевих радянських та партійних організацій. Губернське керівництво зобов'язувало радянські органи влади «розпорядження польового штабу вважати бойовим наказом, виконання якого обов'язкове для всіх» Там само, ф. 3374, оп. 1, спр. 1, арк. 3. ⁶² Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. - С. 157..

Із метою підвищення ефективності боротьби з повстанством, надання їй тотального характеру структури військнарад розгалужувались, аби охопити якомога більше сільського населення. Безпосередньо у селянському середовищі діяли, зміцнюючи владу більшовиків, численні волосні військові наради, надзвичайні революційні трійки, уповноважені емісари. Їм допомагали комітети незаможних селян, бойові загони незаможників та самоохорони тощо.

Волосні військові наради (ВВН) на Катеринославщині почали утворюватися згідно з постановою губернської наради від 9 грудня 1921 р. Широкого розмаху їх організація набула навесні 1922 р. Будучи в цей момент вищим органом влади волосного рівня, ВВН до свого складу включала голів волвикон- кому та КНС, начальника місцевої міліції, волвійськкома та секретаря партосередку. Підпорядкувалися вони ПВН чи РВН і на них покладалася «відповідальність за дотримання революційного порядку у селі. Волвійськнаради повинні тримати на обліку і стежити за поведінкою осіб, які брали участь чи запідозрені щодо участі в бандах, заарештовувати й передавати повітовій владі прибулих підозрілих осіб, повідомляти командуванню найближчої військової частини про появу банд і передавати йому всю інформацію, що стосується їх переміщення, уживати заходів щодо оборони села у випадку наступу банд»61.

Важливим знаряддям боротьби з повстанським рухом були різноманітні трійки двох типів: територіальні (повітові чи районні) і спеціальні (карально-експедиційні від нарад та штабів чи при окремих каральних загонах). Вони мали надзвичайний статус, який підкреслювався самою назвою - «надзвичайні» або «революційні». В. Верстюк зазначає, що вперше трійки з'явилися в Україні влітку 1920 р. з метою проведення масштабних хлібних реквізицій62. Формували їх за територіальним принципом - у губерніях, повітах, волостях (де вони мали, щоправда, формат четвірок), до їх складу входили голови відповідних вол- виконкомів, продкомів і КНС, а також начальники тилів.

Як бачимо, мережа трійок стала основою для створення більш масштабної, функціональної і досконалої системи військових нарад. У структурі останніх трійки мали функції квазінадзвичайних органів, адже з-поміж інших надзвичайних органів їх відрізняв статус найбільш репресивного інституту, саме вони здійснювали каральну політику більшовицької влади на практиці.

Територіальні трійки призначалися керівництвом ПВН або районних польових штабів для роботи в «ударних районах». В їхньому складі традиційно обов'язковою була присутність представників місцевих радянських установ (чи політпрацівників), військового командування і продовольчих комісій. Функції членів трійок розподілялися таким чином: голова продкомісії відповідав за виконання продрозкладки (продподатку), представник армії забезпечував роботу військовою силою, політпра- цівник ніс відповідальність за проведення агітаційно-політичної роботи серед населення. Як орган, підпорядкований ПВН або польштабу, територіальні трійки виконували й невластиві їм від початку адміністративні та господарські обов'язки.

Із подоланням гострої продовольчої кризи 1921-1923 рр. відповідна функція трійок поступилася місцем іншій, більш притаманній саме військовим нарадам, тобто боротьба з повстанцями і контроль над сільським населенням. Виконуючи різноманітні акції в рамках цих функціональних обов'язків, трійки послуговувалися тим комплексом репресивно-каральних заходів, за яким, власне, характеризується вся діяльність військових нарад (вилучення зброї, арешти й розстріли нелояльних осіб тощо).

Із часом функції територіальних трійок скоротилися лише до вилучення зброї. Проте вже у 1924 р., уважаючи, що «планові і систематичні кампанії» з вилученням у населення зброї дали задовільні для влади результати, керівництво поставило питання про доречність існування цього надзвичайного органу взагалі. Так, рішенням Катеринославської ГВН від 28 лютого 1924 р. окружні та районні трійки було ліквідовано, а їх функції передано комісії «по боротьбі з бандитизмом»63.

Експедиційні надзвичайні трійки, своєрідні «ревкоми на колесах», створювалися для виконання окремих, разових акцій, пов'язаних із вилученням зброї, затриманням дезертирів і повстанців, цілеспрямованими реквізиціями або покаранням нелояльного населення.

До створення єдиної системи військових нарад одночасно діяли численні трійки від надзвичайних комісій, армійських особливих відділів, окремих військових частин, продзагонів тощо. Постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. номенклатура трійок скорочувалась до трійок при каральних загонах або бойових загонах КНС ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 7, арк. 7.. Вони підпорядковувалися ГВН чи ПВН, які визначали їх склад (представник надзвичайних комісій, Червоної армії, радянських органів влади або КНС). Постанова регламентувала дії трійок - характерно, що від цього часу у збройній боротьбі проти повстанців каральні загони на чолі з надзвичайними трійками не мали права брати участі і вся їхня енергія спрямовувалася проти цивільного населення.

У міру того, як поступово зміцнювалися органи державної безпеки, число експедиційних трійок помітно скорочувалося, їх повноваження обмежувалися, функції зводилися лише до вилучення зброї й покарання на місці певних категорій населення. Саме такі обов'язки мали трійки, які діяли, наприклад, у Катеринославському повіті (лютий 1923 р.), Павлоградському окрузі (лютий-квітень 1923 р.) тощо Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3373, оп. 1, спр. 1, арк. 206; спр. 2, арк. 8..

У боротьбі з повстанством широко використовувався інститут уповноважених. Можна виділити принаймні дві їх категорії: уповноважені від військових нарад і від надзвичайних комісій. Перші, якщо вірити Р. Ейдеману, діяли вже в листопаді 1920 р. Эйдеман Р Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом. - С. 41. Коло їхніх обов'язків абсолютно нічим не відрізнялося від завдань експедиційних трійок: вилучення зброї і військового спорядження, проведення мітингів та з'їздів членів КНС, виконання продрозкладок, продподатків. Уповноважені вирішували деякі господарські питання, займалися організацією сільського комсомолу, агітаційно-пропагандистською роботою. Вони наділялися надзвичайними правами «здійснення обшуків, арештів тощо» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 2, арк. 2..

Обов'язки вповноважених від ЧК були значно вужчими і специфічними. Як правило, це агентурно-розвідувальна робота серед населення, що передбачалося спеціальною інструкцією від 9 березня 1921 р. Там само, ф. Р-200, оп. 1, спр. 43, арк. 25-26. Згідно з останньою, «легіон» цих уповноважених мав заполонити всі «містечка і селища, громадсько-полі-тичні і господарські установи, військові частини» та, вербуючи собі таємних інформаторів-агентів, виконувати свою роботу.

Основою структурної піраміди військових нарад, окрім власних її елементів, були також низові виконавчі та надзвичайні органи влади і військові підрозділи. Сільські виконавчі органи, які створювалися безпосередньо нарадами, відразу залучалися останніми до виконання різноманітних, як правило невійськових завдань. Такі надзвичайні органи, як КНС, постановою ВУЦВК від 13 квітня 1921 р. наділялися навіть каральними функціями Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. - С. 164..

На прикладі губернської та повітових нарад Катеринослав- щини розглянемо особливості діяльності цього надзвичайного органу влади в першій половині 1920-х рр. «Збірник інструкцій губернської військової наради з організації та зміцнення радянської влади на селі й боротьби з бандитизмом у Катеринославській губернії» однозначно підкреслював, що «керівництво всією кампанією із відновлення і зміцнення радв- лади належить ГВН (губернській військовій нараді. -Д. А.), чиї розпорядження обов'язкові для всіх рад, партійних, військових та інших організацій» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3374, оп. 1, спр. 1, арк. 218..

В іншому директивному документі зазначалося, що «згідно з наказами РВР Республіки], командною вищою владою у губернії є ГВН [...], вищою владою у повітах є ПВН (повітова нарада. - Д. А.), яка координує дії [...] всіх військових частин, розташованих на території повіту, і переміщує їх за власним розсудом. На підставі вищезазначеного всі начальники бойових дільниць і начальники оборони залізничних вузлів зобов'язані беззастережно виконувати всі накази голови ГВН, на території якої вони перебувають» Там само, спр. 9, арк. 34..

Отже, головною функцією регіональних військнарад визначалося встановлення і зміцнення більшовицького режиму на місцях, особливо у сільській місцевості, населення якої було очевидно нелояльним до нової влади. Практичне виконання цього завдання передбачало негайне формування сільських органів радянської влади, як надзвичайних і тимчасових (рев- коми, комнезами), так і постійних (сільради, виконкоми). Так, у квітні 1921 р. Лиховський польовий штаб (ПШ) звітував Верхньодніпровській ПВН про те, що його заходами в Попельна- стівській волості «переобрано у сільському комнезаможі президію, як таку, що не відповідає своєму призначенню», а «розпущених волвикон- комів та сільрад не було [...], організацій ревкомів не було [...], передачі під суд членів виконкомів, рад і т. п. не було»72.

У липні 1921 р. надзвичайна трійка під головуванням Тур- ченка вирішила «оголосити розпущеним», створивши «міцну революційну владу незаможників над куркулями», Магдали- нівський волвиконком, «склад якого винятково куркулі», та призначити революційний комітет із незаможників73.

Існування радянської влади у цей час істотно залежало від контролю держави над продовольчими запасами, хлібом. Тому другим, не менш важливим завданням військових нарад було вилучення в українського селянства запасів збіжжя, що відбувалося у формі продовольчих розкладок, а з весни 1921 р. - продподатку.

До виникнення військових нарад проведенням продрозкла- док займалися різні органи нової влади (спеціальні, військові тощо), що робило результати такої діяльності неефективними. Створення нарад явно централізувало збирання й реквізицію продовольства. У наказі Катеринославської ГВН від 24 лютого 1921 р., зокрема, зазначалося:

«Останнім часом стає помітною відсутність узгодженості та контакту між начальниками військових частин і агентами опродко- марму (особливої продовольчої комісії 1-ї кінної армії. -Д. А.) в роботі з виконання продовольчої розкладки. Ураховуючи всю колосальну шкоду від цих явищ, ГВН постановила запобігти на майбутнє ймовірності подібних розбіжностей. Для виконання цього наказуємо: 1) Усім командирам і комісарам частин 1 кінної армії за місцем розташування цих частин негайно ввійти в новий і тісний контакт з агентами опродкомарму щодо максимального посилення продрозкладки [...]. 2) Командирам, комісарам і продагентам ні в якому разі не допускати конфліктів і розбіжностей, що створюють перебої й зупинки у профроботі» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3377, оп. 1, спр. 3, арк. 3..

Із відмовою в березні 1921 р. від політики воєнного комунізму та впровадженням непу, заміною продрозкладки на продпо- даток проблема продовольства для радянської влади залишалася не менш гострою. В одній із телеграм Катеринославського губвиконкому, голова якого одночасно був очільником ГВН, від 14 червня 1921 р. зазначалося, що «головним питанням [...] радянської і партійної роботи в даний момент є всебічне посилення товарообмінних операцій для наповнення продовольчого фонду губерній і всієї [Російської] федерації. Упродовж червня-липня Україна має дати Москві, Пітеру та іншим робітничим центрам два мільйони пудів хліба, з яких сто тисяч повинна дати Катеринославщина».

Далі зазначалося, що з різних причин, основними серед яких губернська влада вважала посуху й «мішочництво», порушувалося продовольче постачання міст краю, у зв'язку з чим зростав страйковий рух серед промислових робітників Там само, ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 85-87.. І ось у такій ситуації місцева влада йшла не на обмеження надзвичайних заходів у зборі продовольства, а навпаки - на їх посилення. Поряд із проведенням продовольчих реквізицій військові наради всіх рівнів мали організовувати посівні кампанії. Безпосередньо цією роботою на селі займалися посівкоми, які повинні були опікуватися весняною сівбою, а також добиватися, аби засівалися всі придатні для цього землі Там само, спр. 1, арк. 9, 10..

Іншою функцією військових нарад (для цього вони, власне, і утворювалися) була «боротьба з бандитизмом», під чим розумілося знищення збройного повстанства, а також каральні акції проти нелояльного цивільного населення. Із постанови Постійної наради при РНК УСРР від 23 лютого 1922 р. бачимо, що більшовики мали на увазі під «боротьбою з бандитизмом»: