Інститут військових нарад як інструмент каральної політики радянської влади на Катеринославщині на початку 1920-х рр.

«Перше: вимагати від (місцевих військових нарад. - Д. А.) енергійної роботи з метою своєчасного запобігання весняному спалаху бандитизму. Друге: пожвавити роботу місцевих нарад, аби вони безпосередньо здійснювали активне керівництво всією боротьбою з бандитизмом. Третє: основним завданням найближчого часу вважати вилучення всіх уцілілих банд, осередків, виловлювати ватажків банд, окремих бандитів. Четверте: перевірити, наскільки дійсним є спостереження за всіма бандитами, які перебувають на волі за амністією, використовуючи для цього організації комнезамів. П'яте: вжити всіх заходів щодо посилення агентурної роботи на селі, переслідуючи мету повного [...] висвітлення усіх подій, які там відбуваються чи намічаються. Шосте: продовжити подальшу викачку зброї у населення. У зв'язку з [...] посиленням кримінального бандитизму, терористичних заходів, що здійснюються дрібними групами [...], усім губернським військовим нарадам [наказуємо] вести найенергійнішу боротьбу з цим явищем, зокрема губернські військнаради голодуючих губерній [мають] звернути увагу на можливість розвитку бандитизму на ґрунті голоду. З метою вчасного запобігання цьому явищу, а також уживання відповідних заходів, пропонується уважно спостерігати за всіма ускладненнями, які виникають на цьому ґрунті»77.

Із цим завданням, як і з продовольчим, тісно перепліталася ще одна функція нарад - організація та здійснення охорони важливих об'єктів, у першу чергу пов'язаних зі збором зерна. До таких об'єктів відносилися зсипні пункти, куди звозилося вилучене у селян збіжжя, хлібні транспорти, залізниця (станції та вантажі), берегова лінія судноплавних річок, мости, різноманітні склади, крамниці, пункти товарообміну, лінії зв'язку. Велика увага, звичайно, приділялася також охороні військових об'єктів. Постановою від 28 січня 1921 р. уряд радянської України доручав військовому командуванню «посилити заходи покарання щодо тих командирів частин, які не ставляться з достатньою увагою до своїх обов'язків стосовно боротьби з бандитизмом, [...] не вживають достатніх заходів з охорони артилерійських парків, обозів тощо».

Військовим пропонувалося «перевірити разом з надзкомскладом (надзвичайна комісія з охорони складів. - Д. А.) способи охорони військових складів та різноманітних сховищ військового майна» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 62..

Зважаючи на те, що всі згадані вище об'єкти зазнавали постійних нападів із боку повстанців, їх охорона ставала складовою «боротьби з бандитизмом».

Отже, можна констатувати, що всі без винятку основні завдання, виконувані військовими нарадами УСРР, були нерозривно пов'язаними між собою - виконання якогось із них мало на увазі виконання й інших. Це підтверджується, зокрема, думкою керівництва Катеринославської ГВН, висловленою в березні 1921 р.:

«Деякими представниками п[овітових] військових] н[арад] виявляються тенденції, з огляду на початок посівних робіт, відкласти кампанію з організації радянської влади та зайнятися замість неї проведенням посівної кампанії. ГВН уважає такий погляд неправильним через недостатність ясного розуміння сутності й методів роботи на селі. Пояснюємо, що посівна кампанія є [...] основою роботи з організації радвлади у селі, адже на ґрунті проведення [цієї] кампанії швидше й легше за все можна досягти головної встановленої мети - розшарування села, внесення в нього (село. - Д. А.) гострої класової боротьби та організації незаможників» Там само, арк. 33-34; ф. 3377, оп. 1, спр. 4, арк. 8..

Перебуваючи з кінця 1920 р. на передових позиціях протистояння нової влади й селянства, військові наради мали виконувати низку важливих завдань, для чого радянський уряд наділяв їх особливими повноваженнями. Для здійснення своїх обов'язків вони використовували різноманітні методи. Найперше військові: тривало збройне протистояння з повстанством, що мовою більшовиків називалося «боротьбою з бандитизмом» та означало масштабні воєнні дії з метою знищення збройних антирадянських формувань, а також виявлення й арешти окремих осіб, які підозрювалися в «бандитизмі», дезертирів. Під «боротьбою з бандитизмом» одночасно розумілась інтенсивна обробка цивільного населення, наріжними каменями якої виступали два основних види практичних операцій - штучне соціальне розшарування сільської громади, спрямоване на економічний підрив заможних селянських господарств та усунення їх або нелояльних до влади осіб із політичної сфери села, а також вилучення в населення зброї, тобто позбавлення селянства військової гарантії господарської й політичної автономії. Звичайно, завзяте відстоювання селянами своїх традиційних прав, незалежності, небажання сприймати більшовицькі порядки, віддавати зерно і зброю, служити у Червоній армії тощо змушувало нову владу широко застосовувати проти сільського населення репресивні заходи впливу, синтезуючи їх із політично-ідеологічними акціями.

Методи діяльності військових нарад ґрунтувалися перш за все на врахуванні настроїв населення. Інформація, котра надходила від агентури та представників влади з місць, систематизувалася повітовими і районними нарадами й передавалася до ГВН і далі - до Постійної наради при РНК УСРР. Усі дані про ситуацію на місцях обов'язково враховували настрої місцевого населення. На основі цих повідомлень розмежовувалися «бандитські» райони і ті, населення яких уважалося пробільшовиць- ким. Залежно від такої градації планувалася подальша оперативно-практична робота надзвичайних органів. Сама влада причину «доброго» чи «поганого» до себе ставлення пояснювала надто однобоко та, як правило, ставила у залежність від заможності селян. Ось як, наприклад, розмірковувало про це у 1922 р. керівництво Верхньодніпровської ПВН:

«Весь північний район повіту - це густонаселена місцевість. Поміщицької землі дуже мало і сама земля [...] вкрай неродюча, [тому] внаслідок частих неврожаїв - населення вкрай бідне. Ставлення ж до радянської влади [...] співчутливе, [...] самостійно ведуть боротьбу з бандитизмом. Відносно ж південної частини повіту [...] , де надлишок поміщицьких земель, - селянство живе багато, близько третини населення куркульське. В цій частині повіту найчастіше з'являються усілякі банди і повстанці»80.

Значні хвилювання у селянському середовищі відзначалися під час переходу до нової економічної політики, чим дуже переймалися надзвичайні органи УСРР. Агентура військових нарад доповідала, що «повсюдно відзначається сильна агітація куркулів проти комне- заможів, особливо на ґрунті [проведення] посівної кампанії; куркульство навмисно перекручує факти, якщо трапляються які- небудь непорозуміння. Нову продполітику у селі у цілому зустрічають співчутливо, викликає нові обговорення серед самого населення, хоча багато каже, що це, викрут [влади], аби більше посіяли»81.

В окремих селах мешканці відмовлялися здавати хліб узагалі, мотивуючи свою позицію офіційним скасуванням продрозкладки.

Джерела свідчать про прямий вплив повстанців на селян і радянських активістів. Секретар Жданівського партійного осередку (Новомосковський повіт), наприклад, інформував, що під час нападу на село махновців місцевих комсомольців під загрозою смерті було примушено розформувати свою організацію Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3373, оп. 1, спр. 3, арк. 9..

Звичайно, військові наради займалися не лише спостереженням за настроями населення чи нейтралізацією впливу на нього повстанців, але й самі намагалися активно впливати в бажаному для влади напрямі, використовуючи при цьому відповідні заходи. Одним із них був прийом і розгляд органами влади селянських скарг. Іншим, більш поширеним методом політично-ідеологічного впливу на населення, стала агітація. Чудово розуміючи її значення у справі збереження та зміцнення влади, більшовики широко використовували її на селі, виходячи з власних переконань про абсолютну відсталість, неосвіченість селянства, чим, мовляв, користуються «куркулі» та «бандити». Селянський повстанський рух, зокрема, пояснювався як намагання поміщиків «повернути свої права, свої багатства і помститися всім тим, хто скинув їх з престолу»; гасла повстанства про громадянські права і право селян на землю таврувалися як брехливі й облудні; повстанців звинувачували у затягуванні і продовженні війни, знищенні сіл, руйнації економіки, сільського господарства, шкільної освіти, навіть у голоді, тобто в усьому тому, у чому більшовики самі завинили перед значними верствами населення. Таким чином, партійне керівництво прямо наказувало надзвичайним органам «використовувати всі засоби задля розвитку агітації і пояснення відсталим [...] верствам села все про згубну діяльність бандитизму та його політичну неспроможність» Там само, ф. 158, оп. 1, спр. 9, арк. 3 а-д..

Хоча агітація торкалась усіх аспектів встановлення нової влади, військові наради все ж таки більше уваги приділяли ан- типовстанській пропаганді. Джерела дозволяють виділити кілька головних видів агітації: усну, наочну (або художню), друковану, музичну, комплексну і матеріально-заохочувальну. Для більш плідного використання всіх їх наради активно співпрацювали з різними комітетами Наркомату освіти. В ідеологічній обробці населення велика роль відводилась агітаційній літературі. Розроблялись спеціальні видавничі плани. У 1921 р., наприклад, освітнє відомство УСРР мало опублікувати 20 назв праць проти «бандитизму» загальним накладом 1 млн 600 тис. примірників. До 1 жовтня того року з'явилося 12 назв видань накладом 235 тис., 105 тис. з яких були російською, а решта - українською мовою ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 616, арк. 145.. Крім окремих книжок і брошур, видавалися листівки «Повстанець, стій!», «Уберите воров с большой дороги!», «Уничтожайте бандитизм!», «Хто такий бандит і кого він боронить?», «Кому потрібне повстання?», «Куркульські батьки і отамани», «Бандит - ось наш ворог!», «Як боротись з бандитизмом?», «Махно і махновці», «Петлюра і петлюрівці» ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 14, арк. 2, 5; оп. 2, спр. 1, арк. 19..

Губернські наради проводили власні агіткампанії. Упродовж 1921 р. на Катеринославщині, наприклад, було видано близько 40 тис. примірників відозв, листівок і плакатів щодо боротьби з «бандитизмом» Трифонов И.Я. Классы и классовая борьба в СССР в начале нэпа (19211923 гг.). - С. 205-206.. Велика увага приділялась і газетній агітації. У Катеринославській губернії, зокрема, у той час виходили часописи «Голос незаможника», «Селянська правда» та інші, на шпальтах яких пропагувалася радянська влада у вигляді диктатури пролетаріату на чолі з комуністичною партією, викривався «бандитизм», підкреслювалися досягнення КНС, друкувалися повідомлення про амністії повстанців, розміщувалися списки розстріляних, пояснювалися найважливіші заходи й рішення більшовиків Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3377, оп. 1, спр. 3, арк. 56; Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 61; Трифонов И.Я. Классы и классовая борьба в СССР в начале нэпа (1921-1923 гг.). - С. 206..

Широко використовувалася й «цифрова» агітація - статистичні дані про «успіхи» радянської влади у сільських районах країни. В одному із розпоряджень Катеринославської ГВН від 20 травня 1921 р., наприклад, підкреслювалося, що «надзвичайно важливо показати незаможникам в яскравих цифрах усю користь, яку дала [їм] [...] робота губернської та повітових військнарад на селі [...] ГВН пропонує [...] виявити максимум ініціативи у справі виявлення усіх цікавих цифрових даних. Особливо важливі порівняльні [дані] про стан комнезамів до початку і наприкінці кампанії як в економічному, так і в організаційному відношенні, про озброєння, проведені переобліки і перерозподіл хліба, майна, реманенту» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 46-47..

Матеріальна агітація здійснювалася у процесі штучного соціального розшарування селянства. Більшовики оголошували, що «бандитам-куркулям і незаможним - не по дорозі», і що перших «посунуть» «з широкого шляху трудящих» Там само, ф. 3225, оп. 1, спр. 2, арк. 47.. Керівництво радянської України орієнтувало регіональні органи всіляко сприяти процесові розшарування села шляхом збільшення кількості комнезамів, зміцнення і поглиблення їхньої роботи90. Таким чином, організація КНС, на думку лідерів компартії, мала перевести гостроту «класової боротьби» у село з метою фактичного знищення заможних селян («куркулів») і зміцнення радянської влади.

Ще з весни 1920 р. надзвичайні органи почали залучати членів КНС до активного розкуркулення власних односельців. Виявлення «куркулів» як ворогів режиму, їх покарання і конфіскація майна, значну частину якого відразу ж на місці через КНС розподіляли серед місцевих активістів, - усе це переконувало нестійких селян переходити на бік нової влади. З метою заохочення штатних і добровільних донощиків військові наради створювали спеціальні матеріальні фонди. Крім розподілу конфіскованого «живого і мертвого реманенту» серед активістів і незаможників, більшовики, добиваючись активнішої підтримки, звільняли їх від продрозкладки (продподатку) і трудових повинностей, перекладаючи весь тягар на плечі решти селян.

Не менш ефективним політичним важелем впливу на населення було позбавлення «куркульства» виборчих прав. Подібна практика передбачалася ще конституцією РСФРР 1918 р. і з 1920 р. поширилась і в радянській Україні. На початку 1920 р. голова РНК УСРР Х. Раковський заявив: «Наш закон виключає з радянської влади куркулів»91. Уважаючи позбавлення виборчих прав складовою частиною боротьби з повстанським рухом, військові наради широко користувалися цим засобом у своїй діяльності.

Важливим чинником політичного впливу на село були амністії, що їх час від часу влада оголошувала повстанцям. «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом на Україні» від 8 грудня 1920 р. передбачала можливість використання тих повстанців, які з певних причин вирішили б здатися на ласку переможців і заслужити собі «пробачення». Така ж можливість передбачалася і постановою уряду УСРР «Про заходи боротьби з бандитизмом» від 29 січня 1921 р.92 24 лютого 1921 р. на спільному засіданні пленуму ЦК КП(б)У і Постійної наради було вирішено «визнати корисним проведення амністії через з'їзд рад, доручивши Раднаркому і політбюро сформулювати постанову про неї разом з т. Дзержинським»93.

5 березня V Всеукраїнський з'їзд рад оголосив амністію всім «бандитам», котрі до 15 квітня з'являться «з повинною». 13 квітня 1921 р. ВУЦВК ухвалив постанову про продовження терміну амністії ще на місяць94. Після його закінчення губернським нарадам було запропоновано поводитися з повстанцями, які здавалися б після 15 травня, згідно з місцевими умовами95.

Військові наради урядові постанови про амністію сприймали як накази, що були обов'язковими для виконання. «На підставі зазначеного закону (постанови V з'їзду рад. -Д. А.), - ішлося в одному з документів Катеринославської ГВН, - усі, хто добровільно здався до 15 квітня, визнав свої злочини і покаявся, за умов здачі зброї, виявлення прихованих ворогів радянської влади та прийняття зобов'язання стати справжніми громадянами радянської України, не будуть затримуватися і їм буде надано можливість довести щирість своїх намірів»96.

На Катеринославщині було розроблено спеціальну «Інструкцію ГВН про відновлення прав бандитів, що з'являються добровільно», яка рекомендувала надзвичайним органам не заарештовувати повстанців, котрі здавалися на умовах амністії, але обов'язково направляти їх у розпорядження губвиконкому для вирішення подальшої долі. Амністованим мали повертати земельні наділи, надавати право вступати до колгоспів, навчальних закладів, навіть на курси червоних командирів Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3371, оп. 1, спр. 3, арк. 472.. Амністовані за певних умов також приймалися до КНС та обов'язково ставилися на військовий облік, хоча призивати їх до лав Червоної армії Постійна нарада не рекомендувала, уважаючи за краще використовувати колишніх повстанців призовного віку на лісозаготівлях, вантажних роботах тощо ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 4, арк. 13.. І все-таки на місцях, наприклад у Катеринославській губернії, амністовані призовного віку передавались у військкомати для розподілу по місцевих частинах регулярної армії Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 48..

Керівництво військових нарад докладало максимум зусиль для оповіщення населення, і передусім повстанців, про умови амністії. Так, у квітні 1921 р. Катеринославська ГВН передала підпорядкованим структурам розпорядження уряду про повернення амністованим їхніх земельних ділянок, а Новомосковська ПВН, зокрема, умістила повідомлення про це на шпальтах місцевої газети «Голос незаможника» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 18; ф. 3377, оп. 1, спр. 3, арк. 56..

Крім широкого оповіщення через пресу, з окремими повстанськими формуваннями проводилися спеціальні переговори щодо питань амністії з метою підриву «бандитизму» зсередини. Представники Криворізької ПВН, приміром, упродовж 1921 р. неодноразово організовували контакти з угрупованням Іванова; павлоградські чекісти - з формуваннями отаманів Мирного, Бондаренка, Міхненка, Пушкарьова, Савонова Там само, ф. 3225, оп. 1, спр. 10, арк. 12; На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг. - С. 287; Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 48.. У Павлоградському повіті, який узагалі вважався зразковим у справах амністії, склали зброю понад 300 повстанців. На Катеринославщині у цілому тільки за квітень-травень 1921 р. здалися 458 повстанців і добровільно з'явилися 688 дезертирів ЗалевськийА.Д. Розгром куркульсько-націоналістичного бандитизму на Україні (1921-1922 рр.) // Український історичний журнал. - 1959. - № 4. - С. 96; Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 126; Трифонов И.Я. Классы и классовая борьба в СССР в начале нэпа (19211923 гг.). - С. 155.. Узагалі по УСРР до осені 1921 р., за офіційними даними, було амністовано понад 10 тис. рядових повстанців і близько 200 отаманів Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. - С. 163; Залевський А.Д. Розгром куркульсько-націоналістичного бандитизму на Україні (1921-1922 рр.). - С. 96..

Обіцянки більшовиків відновити амністованих у громадянських правах аж ніяк не означали, що останніх дійсно вважали повноцінними громадянами. За існуючими правилами, колишні вороги радвлади отримували право громадянства лише через півроку після добровільної здачі Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3374, оп. 1, спр. 9, арк. 16.. За ними встановлювався легальний і таємний контроль КНС, міліції, партосередків, місцевих радянських і надзвичайних органів. Амністовані обов'язково мали реєструватися за місцем проживання та проходити періодичну перереєстрацію. Такі надзвичайно-адміністративні правила зберігалися ще тривалий час після оголошення амністії Там само, спр. 8, арк. 7-8; спр. 12, арк. 5-10; Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 48..

Від самого початку амністовані повстанці ставали першочерговими кандидатами у заручники або відповідачі, що дозволило В. Семененку назвати оголошену V з'їздом рад амністію «жахливою пасткою», адже «власті за якихось два місяці знищили або вислали за межі України більшу частину з тих 10 тисяч повстанців, які повірили в комуністичне благородство» Семененко В.І. Історія Східної України: поновлення кайданів (1917.

Згідно з «Короткою інструкцією по боротьбі з бандитизмом» від 8 грудня І920 р. і постановою РНК УСРР від 29 січня 1921 р., надзвичайним органам надавалося право вербувати серед колишніх повстанців агентів, інформаторів і т. ін. Умови березневої амністії тільки підтвердили це. І військові наради, і надзвичайні органи з успіхом для себе використовували надані можливості. Так, Катеринославська губчека повідомляла, що в 1921 р. вона «дотримувалася принципу широкого, але водночас і обережного використання їх (тобто амністованих. - Д. А.) задля інформа- торської роботи»1922). - С. 285-286..

Під особливим наглядом властей перебували амністовані керівники повстанського руху, отамани. Військові наради рекомендували використовувати їх для подальшого розколу повстанства. І, слід зазначити, це мало свої наслідки. Наприклад, у Катеринославському повіті амністований отаман Журавльов допоміг чекістам викрити активну групу Богуна, на Павлоград- щині колишній ватажок Мирний схилив на бік влади формування Бондаренка й Савонова108.

Ставлення надзвичайних органів до амністованих отаманів було неоднозначним. З одного боку, чекісти і військнаради намагалися провести розмежування «між верхами і низами банд шляхом надання ватажкам кращих умов життя, що підривало їх авторитет серед колишніх однодумців», а з іншого, в їх «середовище [...] було введено інформаторів, які невпинно контролювали всі дії ватажків банд».

Як бачимо, колишні отамани повстанського руху найбільше відчували на собі недовіру з боку режиму, багатьом із них не дозволялося повернутися на попередні місця проживання і їх утримували в губернських та повітових центрах як заручників109.

У своєму прагненні максимально використати амністованих повстанців керівництво деяких повітових військнарад намагалося формувати з них збройні загони з метою подальшого їх залучення до бойових операцій проти активних ще повстанських угруповань. Павлоградське політбюро, наприклад, сформувало загін з амністованих під орудою Мирного, а ще один такий підрозділ допоміг розгромити отамана Смирсько- го Отчёт Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - С. 95.. Але у червні 1921 р. Постійна нарада заборонила формування подібних загонів, і приводом для цього стали події саме на Павлоградщині, де загін амністованих зі зброєю в руках знову виступив проти більшовицької влади ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 3, арк. 12.. Тому, коли у липні 1921 р. подібну спробу зробила Кам'янська РВН, керівництво Катеринославської ГВН наказало останній «негайно розформувати загони з колишніх амністованих бандитів, не допускаючи надалі у жодному разі подібних формувань» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3375, оп. 1, спр. 3, арк. 81..

Таким чином, військові наради у своїй практичній роботі активно використовували різноманітні засоби політико-ідео- логічного впливу на сільське населення. Утім, застосування лише політичних методів більшовики вважали малоефективним. Велике значення надавалося репресіям.

Ефективність діяльності військнарад прямо залежала від каральної політики, здійснюваної за допомогою значного арсеналу різноманітних заходів. Через те, що активність повстанства реально заважала запровадженню нового ладу у сільських районах України, більшовики у ході боротьби з «бандитизмом» широко використовували надзвичайні методи, випробувані ними ще в роки громадянської війни.

Важливою умовою проведення будь-яких акцій, спрямованих на зміцнення режиму, було встановлення в населених пунктах чи окремих районах облогового (воєнного) стану. Складовою частиною боротьби з українським повстанством цей захід став із 30 травня 1919 р., коли було ухвалено відповідну постанову ВУЦВК, РНК УРСР, ВУЧК та НКВС. Упродовж 1920 р. він неодноразово підтверджувався низкою відомчих постанов та інструкцій.

Із закінченням регулярної війни актуальність використання облогового стану не втратила своєї актуальності в «бандитських» районах. У 1921 р. більшість губерній Південної України постійно перебували в режимі воєнного стану. 8 березня, наприклад, Катеринославщину взагалі було оголошено у стані фронту. Тільки 22 квітня 1922 р. на засіданні Катеринославської ГВН було вирішено «просити НКВС воєнний стан з [...] губернії зняти, але оголосити Криворізький, Новомосковський і Павлоградський повіти такими, що перебувають під загрозою бандитизму»113.

У своїй боротьбі проти повстанства влада у вигляді окремого карального заходу використовувала і продовольчі реквізиції. Вилучення у селян продовольства за розкладкою, як відомо, було невід'ємною складовою політики воєнного комунізму. Але продовольчі реквізиції здійснювалися і у вигляді покарання селянства за підтримку повстанців, що, зокрема, передбачалося й інструкціями стосовно «боротьби з бандитизмом» від 20 квітня і 8 грудня 1920 р. У циркулярі «Про накладання натуральних стягнень на волості і села в порядку боротьби з бандитизмом» (квітень 1921 р.) прямо зазначалося:

«Щодо волостей і сіл, які є вогнищами бандитизму і надають йому активну допомогу й підтримку, застосовувати, окрім звичайних репресій військово-адміністративного характеру, стягнення контрибуції продуктами сільського господарства і худобою поверх належних внесків продподатку»114.

Здійснювалися також конфіскації господарського реманенту, побутових речей, сировини, грошей тощо. Так, голова Ка- менської волосної ревтрійки (Криворізький повіт) у травні 1921 р. доповідав, що «взято надлишків реманенту у куркулів: живого - 50 голів коней,

15 корів. [...] Відібрано вугілля ковальського 180 пудів. [...] Конфіскація речей не здійснювалась, окрім одного аршина червоної тканини, з якої голова ревтрійки пошив собі штани, адже не мав що надіти. Заліза було конфісковано 30 пудів»115.

Складовою частиною примусових конфіскацій були регулярні облави й обшуки, що проводились, як правило, по селах під час вилучення збіжжя, здійснення каральних акцій. Право на обшуки мали вповноважені військових нарад усіх рівнів, представники надзвичайних трійок, співробітники міліції та чекісти, залучалися до цього червоноармійці, незаможники і комсомольці. Катеринославська губчека, наприклад, з 2 січня до 1 листопада 1921 р. видала 1662 ордери на обшук, з яких 1282 було реалізовано117. У цілому застосування обшуків військовими нарадами можна вважати доволі поширеним методом контролю над селом. Так, зведення про роботу трійки під керівництвом Колосова, яка проводила акції в березні-квітні 1921 р. у Сурсько-Михайлівській, Новопокровській і Карнаухово-Ху- торській волостях Катеринославщини, свідчать, що 28 березня трійка здійснила 40 обшуків, 29 - 210, 30 - 110, 31 березня обшукали 112 дворів, а 6 квітня - аж 244118.

Дуже поширеною була практика заручництва, запроваджена наказом Г. Петровського від 4 вересня 1918 р. Цей репресивний захід фактично започаткував червоний терор більшовиків, основні його принципи проходили апробацію в 1918-1919 рр. у Росії. В Україні ж він почав використовуватися дещо пізніше й одразу став складовою частиною репресивної системи. Інструкція щодо «боротьби з бандитизмом» від 8 грудня 1920 р.

передбачала використання заручництва як обов'язковий елемент ліквідації повстанського руху. Відповідальність за застосування цього репресивного заходу покладалася на військові наради. У березні 1921 р. розробкою нового проекту інструкції «про порядок взяття заручників і використання їх із метою боротьби з бандитизмом» за дорученням Постійної наради займалися її члени Р. Ейдеман і С. Косіор ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 9, арк. 4..

В українських селах заручників брали з-поміж найбільш авторитетних, хазяйновитих селян, аби мати вплив на решту населення. Інструкція Катеринославської ГВН (1922 р.) рекомендувала «в число заручників [...] брати осіб, які користуються популярністю й авторитетом усього населення села, щоб усе село почувалося відповідальним за них» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3371, оп. 1, спр. 8, арк. 17-18..

Найбільш активно заручництво застосовувалося у районах, кваліфікованих як «бандитські». Тут заручників брали передусім для того, щоб шляхом залякування населення запобігати дальшому розвитку повстанства. Іншою метою було роззброєння населення: якщо зброю не здавали - заручників розстрілювали. Так, саме з цієї причини 10 жовтня 1921 р. було страчено селянина Мороза, заручника з с. Олександрівка Павлоградського повіту, а 12 жовтня - Пархоменка з Берестової Самійлівської волості того ж повіту Там само, ф. 3374, оп. 1, спр. 1, арк. 54, 66.. Використання інституту заручників також мало служити певною гарантією безпеки радянських активістів, членів КНС, агентів, червоноармійців тощо. Наприклад, в одному зі звітів Криворізької ГВН повідомлялося:

«За кожного радянського і партійного працівника будуть розстріляні 5 заручників з куркульського елементу» Там само, ф. 3225, оп. 1, спр. 10, арк. 30..

Коли в селі Петриківка у липні 1921 р. було вбито членів волосного КНС, керівництво Новомосковської ПВН вирішило «з числа 16 заручників, які були доставлені Петриківським ком- незаможем, найбільш злісних куркулів числом 5 чоловік розстріляти, про що широко повідомити населення, опублікувавши списки розстріляних» Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3377, оп. 1, спр. 11, арк. 18-19..

Ще одна причина запровадження заручництва пов'язувалася з приховуванням дезертирів, повстанців, просто підозрілих. Заручники, а серед них і родичі повстанців, у даному випадку повинні були забезпечувати видачу потрібних владі осіб Там само, спр. 4, арк. 21; Семененко В.І. Історія Східної України: поновлення кайданів (1917-1922). - С. 273-274.. Інститут заручників використовувався військовими нарадами також для забезпечення продовольчих реквізицій, охорони залізниць, комунікацій тощо Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-224, оп. 1, спр. 9, арк. 12; Семененко В.І. Історія Східної України: поновлення кайданів (1917-1922). - С. 274; ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 9, арк. 130..

Зі спадом повстанства у другій половині 1921-1922 рр. здавалося, що необхідність у цьому суворому репресивному заході відпала. Але влада дуже повільно відмовлялася від масштабних репресій, уважаючи за доцільне застосовувати найефективніші каральні заходи для забезпечення контролю над сільським населенням. Наприклад, на Гуляйпільщині ще в лютому 1923 р. із санкції Катеринославської ГВН бралися заручники, аби забезпечувати вилучення у селян зброї Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3373, оп. 1, спр. 48, арк. 37..

Одним із найбільш дієвих засобів контролю над селянством був інститут відповідачів. Як і заручництво, спочатку його апробували на території РСФРР, а в радянській Україні, як метод тиску на селян, він з'явився тільки в 1920 р. Упродовж 19201924 рр. його принципи дії розроблялися й удосконалювалися на засіданнях Постійної та губернських військових нарад. Відповідачі, як і заручники, призначалися «з верств, що співчувають бандитизму, переважно з українського елементу, впливових і таких, котрі користуються авторитетом серед місцевого населення, а також із родичів бандитів» Там само, ф. 3371, оп. 1, спр. 8, арк. 4..

Радянська влада пояснювала необхідність цього заходу так:

«[...] необхідно знищити той ґрунт, на якому виникає бандитизм [...], тих, хто забезпечує (повстанців. -Д. А.), хто їм допомагає. А це багатий хуторянин. Ми повинні боротися з їхньою зрадою. Таким заходом боротьби є інститут відповідачів, який запроваджується повсюдно»128.

Це - у загальних рисах. А більш конкретною метою його організації влада вважала «створення атмосфери, коли кожен бандит боятиметься, що його видадуть. Відповідач, побоюючись репресій, буде [...] видавати бандитів, а потім, побоюючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор»129.

Докладні й точні дані про обов'язки відповідачів перед більшовицькою владою дає «Тимчасова інструкція про інститут відповідачів»:

«Відповідачі повинні своєчасно попереджати органи радвлади або вповноважених на те окремих осіб у наступному:

За кілька років існування інституту відповідачів надзвичайні органи розробляли, випробовували й удосконалювали певні правила застосування цього заходу. Зокрема відповідачами призначалися з розрахунку одна людина від 30 хат у селах і 10 хат у селищах і хуторах. Катеринославська ГВН у листопаді 1923 р. визнала більш доцільним призначати одного відповідача на 50 селянських господарств Держархів Дніпропетровської обл., ф. 3373, оп. 1, спр. 1, арк. 4, 221.. Відповідачі повинні були обирати з-поміж себе так званий комітет із трьох членів і двох кандидатів на чолі з головою. Такий комітет у першу чергу ніс відповідальність перед владою. Відповідачі, яким удавалося заслужити ласку властей, переводились у кандидати або навіть отримували «вільну» Там само, спр. 3, арк. 221.. Існував віковий ценз інституту відповідачів. Скажімо, у квітні 1924 р. було звільнено від обов'язків- повинностей мешканців похилого віку із села Межиричі Павлоградського округу Там само, спр. 8, арк. 21.. Відповідачі позбавлялися прав на вільне переміщення.

Нарощуючи активність у боротьбі з повстанським рухом, військові наради постійно закликали підпорядковані їм структури посилювати репресії проти відповідачів, невпинно стежити за їх поведінкою, а там, де цього інституту ще не було, обов'язково його запроваджувати, як це робила, приміром, Катеринославська ГВН у грудні 1922 - лютому 1923 рр. у колишніх південних повітах Запорізької губернії, що ввійшли до складу Катеринославщини Там само, спр. 7, арк. 10, 11; спр. 8, арк. 23.. У тих випадках, коли відповідачі з якихось причин не виконували покладених на них обов'язків, їх оголошували заручниками з усіма наслідками. Проти відповідачів застосовувалися також штрафні санкції, майнові та продовольчі конфіскації, адміністративний вплив, їх віддавали під суд ревтрибуналів.

Різновидом інституту відповідачів були інститути так званих п'яти- та десятихатників. Останні призначалися надзвичайними органами примусово з-поміж селян - по одному, відповідно, на кожні 5 чи 10 господарств. Спеціально розроблене «Положення про десятихатників» свідчить, що коло їхніх обов'язків було абсолютно ідентичним функціям відповідачів135.

Ще одним різновидом покарання селян за підтримку або участь у повстанському русі стала примусова мобілізація дорослого чоловічого населення блокованих районів. Офіційно вона розглядалася і як засіб поповнення лав РСЧА, і як метод підриву соціальної бази повстанства. Як правило, «вилучалися» особи віком від 19 до 45 років, здатні тримати зброю, причому представників «трудового елементу» зараховували до запасних частини Червоної армії, а вихідців із «куркульсько- буржуазних» верств - до тилового ополчення136.

Обов'язковою складовою боротьби з «бандитизмом» були затримання й арешт осіб, які відносились до категорії ворогів більшовицької влади. Право на застосування цього заходу мали абсолютно всі структури військових нарад. Масові арешти проводилися у середовищі заможних селян, насамперед із метою «вилучення» заручників, чий статус, власне, і ґрунтувався на позбавленні волі. Обов'язково заарештовувалися полонені повстанці, дезертири й особи, що їх переховували. Важливими причинами арешту, на думку більшовиків, були непокора органам місцевої влади, опір продрозкладкам, конфіскаціям, приховування зброї. Так, в одному військово-політичному зведенні по Верхньодніпровському повіту (квітень 1921 р.) повідомлялося, що «було затримано: одного - за переховування дезертирів, двох - за виявлення в них самогону, одного - за непослух владі, який виявився в тому, що на його возі відправлялося декілька черво- ноармійців, від котрих він утік, кинувши їх у полі»137.

Надзвичайні органи заарештовували представників й інших соціальних категорій: священиків, колишніх офіцерів, робіт- ників-страйкарів, учителів, членів політичних партій тощо. Катеринославською губчека, наприклад, тільки у січні-листопаді 1921 р. було заарештовано 1257 осіб (це без урахування даних по сільських районах)138.

Для утримання арештованих під вартою активно використовувалися в'язниці й концентраційні табори. Потреба в місцях позбавлення волі була серед гостро необхідних. Так, одним із перших завдань утвореної у січні 1920 р. Катеринославської губчека стала відбудова в'язниці на 300-350 осіб, а вже наступного року губернську тюрму розширили до 1200 місяць139.

Справжньою знахідкою для правлячого режиму у справі утвердження нової влади стали концтабори. Фактично російські більшовики почали використовувати їх із 1918 р., а на території радянської України вони з'явилися з 1920 р. Згідно з постановою РНК УСРР «Про табори примусових робіт» від 12 жовтня 1920 р., їх організація доручалася губернським надзвичайним комісіям. Кожна губернія повинна була, таким чином, мати щонайменше один табір. Реальною завжди була й можливість висилки до російських таборів.

Ще одним заходом покарання сільського населення було виселення з «ударних» районів сімей повстанців. По суті це був радше адміністративний захід, але те, що за «провину» одних страждали інші, і те, що виселення супроводжувалися обов'язковими майновими конфіскаціями, дає підставу вважати його саме репресивним. Принципи й сама процедура виселення залишалися незмінними впродовж усієї боротьби з повсталим селянством. І в постанові Ради робітничо-селянської оборони від 17 липня 1919 р., і в інструкціях з «придушення бандитизму» від 20 квітня і 8 грудня 1920 р. про це говорилось одними словами:

«Здійснювати виселення сімей ватажків і призвідців повстань за межі повіту, конфіскуючи все їхнє майно»140.

Постанова ВЦВК і РПО від 4 листопада 1920 р. також забороняла «окремим особам, які за своєю класовою ознакою можуть створити загрозу революції або справі захисту країни, перебування в місцевостях чи пунктах, що оголошені на воєнному стані, з призначенням їм термінів перебування за межами даної місцевості» Декреты Советской власти. - М., 1983. - Т. XI. - С. 174..

Серед найжорстокіших методів придушення повстанського руху в радянській Україні було повне або часткове знищення сільських населених пунктів. «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом» від 20 квітня 1920 р. прямо рекомендувала артобстріли й повну ліквідацію сіл як покарання їх мешканців за підтримку повстанців Ганжа О. «При применении расстрелов бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьёвке». - С. 122-123.. Щоправда, незабаром більшовицьке керівництво зрозуміло, що тотальне знищення повною мірою суперечить офіційним принципам «класової боротьби», адже в полум'ї гинули хати не тільки заможних, але й незаможних селян, що підривало віру останніх у нову владу. Тому з другої половини 1921 р. надзвичайні органи майже відмовилися від цього заходу покарання.

Вінцем репресивної політики більшовиків, що практично здійснювалась надзвичайними органами, у тому числі й військовими нарадами, було позбавлення людей життя. Як уважає Р. Пайпс, практику масових убивств було започатковано в лютому 1918 р., коли у зв'язку з німецьким наступом В. Ленін підписав декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!», який передбачав розстріл «членів буржуазного класу» за відмову копати траншеї, а також оголошував, що «ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюватимуться на місці злочину», чим по суті впроваджувалася практика покарань без суду і слідства Пайпс Р. Русская революция. - С. 262.. Із подальшим розгортанням громадянської війни, активізацією повстанських рухів застосування розстрілів поширилося на всі верстви населення.

Військові наради застосовували розстріли при проведенні буквально всіх акцій на селі. Страта загрожувала тим, хто переховував зброю, хто давав притулок повстанцям чи просто підозрювався в належності до руху опору. Розстрілювали полонених повстанців і заручників. На початку березня 1921 р., наприклад, каральна комісія ГВН і ЧК Катеринославської губернії у селах Сухачівка та Діївка стратила «винних» селян із кулеметів просто перед сходом односельців. Таким чином у Сухачівці було вбито 19, у Діївці - 10 осіб. У липні 1921 р. представники виконкому села Знам'янка Новомосковського повіту розстріляли родину (чоловік і дві жінки) за те, що їхній син перебував серед повстанців Н. Махно и махновское движение... - С. 55.. Право розстрілювати надавалося представникам надзвичайних трійок і каральних загонів, військовим, уповноваженим військнарад і чекістам.

Отже, знищення сіл і широка практика розстрілів цивільних осіб зайвий раз підтверджує факт ставлення більшовиків до селянства як до «класового ворога», а до розгортання повстанського руху опору - як до нового етапу громадянської війни. Тому вони не бачили нічого дивного саме в репресивному ставленні до селян, уважаючи тотальне насильство лише різновидом «класової боротьби», необхідної для зміцнення нової влади.

Аналіз матеріалів військових нарад Катеринославщини дозволяє зробити висновок, що репресивність дій надзвичайних органів влади стосовно селянського населення України наперед передбачалася вищим керівництвом компартії і радянської держави. Адже військнаради, власне, і створювалися як каральні, надзвичайні органи більшовицької влади, метою яких було остаточне придушення будь-якого руху опору. Розуміючи, що у своїй основі він спирався на широку підтримку селянства, більшовики свідомо застосовували каральні заходи не тільки проти активних повстанців, але й проти мирних мешканців. Про тотальність репресивно-каральної політики свідчать дві її особливості: по-перше, великий арсенал надзвичайно-репресивних заходів; по-друге, поширеність і масштабність їх застосування. Усе це, без сумніву, морально й фізично впливало на кожного селянина окремо та на сільські громади загалом, призводячи до руйнування традицій і нищення традиційних духовних цінностей українського села.

Размещено на Allbest.ru