Порядок управління в зоні військової адміністрації в роки гітлерівської окупації України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОРЯДОК УПРАВЛІННЯ В ЗОНІ ВІЙСЬКОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Ще на стадії планування війни проти Радянського Союзу військове командування тісно співпрацювало з відомством А. Розенберга. Він часто зустрічався з Йодлем, Вернімонтом, Канарісом, Браухічем, Рецером і відрядив своїх співробітників до штабів трьох груп армій, що готувалися до вторгнення. Після початку бойових дій у тилових районах діючої армії створюється мережа військово-адміністративних органів, які перебирали на себе всю повноту влади. Так з'явилося поняття «військова зона», під яким слід розуміти, по-перше, оперативний тил Вермахту, глибина якого постійно обмежувалася в міру просування вглиб СРСР шляхом передачі зайнятих теренів до компетенції цивільної адміністрації; по-друге, -- територію 5 областей -- Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської та Ворошилов- градської, що упродовж усієї окупації перебувала під управлінням військового командування.

Складання військової зони охоплювало кілька етапів: а) від 22 червня до 20 серпня 1941 р. Створення райхскомісаріату «Україна»; б) від 20 серпня 1941 р. до 1 вересня 1942 р. (коли Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська, Херсонська й лівобережна частина Київської області відійшли в підпорядкування РКУ); в) від 1 вересня 1943 р. до завершення окупації.

У той чи інший проміжок часу вся територія України перебувала в підпорядкуванні військової адміністрації. У західних регіонах України це був невеликий проміжок часу, а от на Сході він сягнув майже одного року.

У системі органів влади окупованої України простежується тимчасовий управлінський елемент, який свідчить про високий рівень правотворчості німецьких місцевих військових керівників, а також про нерозуміння ними стратегічних політичних завдань Третього Райху в Україні. Зазначений аспект стосується роботи обласних управ, які були створені військовою адміністрацією в період літніх місяців 1941 р. і передані цивільній владі РКУ. Проіснували обласні управи до кінця 1941 р. -- початку 1942 р.

Певну складність при аналізі організаційної структури окупаційного апарату влади становлять особливості німецько-українських перекладів тогочасних означень. Частина німецьких термінів не має відповідних аналогів в українській мові. Про існування обласної ланки управління в окремих регіонах України свідчить той факт, що у зверненнях німецьких комендатур до обласних управ зазначалася їх офіційна назва, наприклад, -- «Gebietsverwaltung Winniza. Oblast». Слово «Oblast» присутнє в німецькій мові та поміж іншим означає «адміністративно- територіальна одиниця у СРСР». Таким чином, його використання доводить факт існування обласних управ, адже в іншому випадку німецькі урядовці відмовились би від цього означення. Окрім того, назва «Gebietsverwaltung» (обласне управління) так само, як і «Rajonsverwaltung» (районне управління), для німецьких органів управління не використовувалась.

Наявні архівні документи дають підстави стверджувати, що в період літа-осені 1941 р. фельдкомендатурами було створено чотири обласні управи -- у Луцьку, Ровно, Вінниці та Житомирі. Організаційна структура жодної з існуючих обласних управ не була схожа на іншу.

На територіях на схід від Дніпра ці органи влади не створювались (окрім обласних земельних управ). Винятком є Кіро- воградщина, де на документальному рівні простежуються окремі факти, що засвідчують спроби створення обласної управи. Зазначений обласний орган управління був сформований у відповідному адміністративному центрі Кіровоградщини в серпні 1941 р.252, 253.

Наявні архівні документи дозволяють стверджувати те, що обласні управи виступали як посередники між фельдкомендатурами й районними (міськими) управами. Голови районних управ звертались до обласного керівництва з проханнями сприяти отриманню від німецької влади певних дозволів. Так, голова районної управи в Торчині 1 серпня 1941 р. звернувся до обласної управи в Луцьку зі зверненням, у якому повідомив про факти масового пограбування місцевим населенням майна колишніх радянських установ та просив сприяти в отриманні від німецької влади «для Торчинської міліції дозволу на переведення в Торчині ревізії у населення для відбирання розграбленого майна». Керівництво обласної управи відмовило в цьому проханні, зазначивши: «Не можна просить про загальний дозвіл, а тільки треба подати конкретні особи. Внесок цей мусить бути скерований Районним комендантом міліції до обласної міліції»254.

У підпорядкуванні обласної управи в Луцьку перебувала обласна служба порядку -- тимчасовий поліційний орган, на зміну якому вже в серпні 1941 р. готувалась допоміжна поліція255. Саме остання мала право проводити обшуки та інші оперативно- розшукові дії.

1 серпня 1941 р. була створена Вінницька обласна управа. Відповідно до наказу № 1 від 9 серпня 1941 р. оголошувалось про формування цього органу влади у складі відділів: адміністративного з бухгалтерською групою, шкільного, фінансового, агрономічно-зоотехнічного, технічно-шляхового, торговельно-промислового, планово-статистичного, землевлаштування, санітарно-медичного, водного й лісового, забезпечення, страхування, зв'язку та міліції256. Обласна управа намагалася зберегти майно господарств, які перебували в її підпорядкуванні. З цією метою, реагуючи на незаконні дії окремих груп громадян, цей орган звертався до Вінницької міської народної міліції з пропозиціями «вжити належних заходів до припинення таких злодійських вчинків» .

Працівники обласної управи підлягали «Правилам внутрішнього трудового розпорядку», які регламентували питання прийому на роботу, особливості робочого часу тощо. Заборонявся протекційний прийом на роботу. Працівники, які вчиняли порушення трудової дисципліни, підлягали покаранням, серед яких називаються «відповідальність перед ФК -- зменшення заробітної плати, звільнення з посади і тюрма», а також перед головою управи -- «штраф 50 крб. і переміщення»258.

З особливою прискіпливістю німецькі урядовці ставились до призначень працівників місцевих органів влади. Їх минуле постійно перевірялось та уточнювалось. Саме призначення також мало складний характер. Так, керівник сільськогосподарського відділу Вінницької обласної управи звернувся до обласної управи

3 проханням затвердити на посаді завідувача Липовецької МТС, якого рекомендував голова районної управи. У свою чергу голова обласної управи звернувся з відповідним поданням до польової комендатури259.

Керівництво обласної управи у своїй практичній діяльності постійно консультувалося з військовою комендатурою, запрошуючи дозволу на власні дії. Так, для отримання приміщення, у якому розміщувалися відділи управи, її керівництву довелося звернутися за погодженням до міського коменданта, після надання дозволу -- до командира військової частини, яка займала частину цього будинку, і лише після цього до місцевого коменданта. Лавіруючи між німецькими установами, погоджуючи най- дріб'язковіші питання між різними відомствами, обласній управі вдалось отримати необхідне приміщення. В останньому зверненні до ортскомендатури керівник управи просив «дозволити управі ремонтувати уже звільнену частину приміщення. Комендант військової частини, розміщеної в цьому крилі приміщення, не заперечує проти того, щоб ми ремонтували та зайняли для потреб Управи вільну частину приміщення».

Обласна управа зверталася до фельдкомендатури з усіх як більш-менш складаних, так і з другорядних. Так, до комендатури доходили звернення щодо звільнення відремонтованого приміщення школи для навчання української молоді. Та поряд із цим відомі звернення про відпуск сільській громаді 200 літрів пива та 1 кг дріжджів для святкування відкриття церкви, а також відпуск

4 літрів спирту-сертифікату одному зі співробітників управи для святкування обряду хрещення дітей, оскільки він за радянської влади не міг цього зробити260.

У структурі обласної управи (станом на січень 1942 р.) перебували відділи: адміністративний, фінансовий, технічно-шляховий, планово-статистичний, торговельно-промисловий, медично- санітарний, освіти та соціального забезпечення. Існували також сільськогосподарське управління та управління вузькоколійної бзалізниці261.

Сільськогосподарське управління обласної управи розробило «Положення про організацію ветеринарного обслуговування тваринництва Вінницької області», яке було затверджене Вінницькою обласною управою (10 листопада 1941 р.) та погоджене з німецьким командуванням (27 листопада 1941 р.)262.

Фактично це була типова господарсько-управлінська структура, уповноважена німецькою владою на відновлення зруйнованої виробничої інфраструктури, збір місцевих податків тощо. Одним із перших нормативних актів, виданих Вінницькою обласною управою, стала постанова про порядок помолу зерна. Встановлювалися сорти борошна та натуральна оплата за користування млинами263. Цього ж дня обласна управа ухвалила постанову про організацію осінніх польових робіт, виконання яких покладалося на районних агрономів та керівників громадських господарств264. Ця постанова була продубльована (практично дослівно) відповідно до розпорядження, яке віддав окружний сільськогосподарський керівник Гофман.

Як видно з документів, керівництво обласної управи намагалося якимось чином зацікавити селян у якісному проведенні збирання врожаю осені 1941 р. та посівної кампанії. Тому у зверненні до німецьких урядовців голова управи намагався переконати їх у необхідності надання чітких і зрозумілих установок щодо організації робіт та нормального ставлення до місцевого населення. Розуміючи наявні труднощі в організації цих робіт, голова управи намагався захистити людей від суто адміністративно-каральних методів збору врожаю, зазначаючи: «Ми маємо перед собою темних, обдурюваних протягом більш 20-ти років людей, які чекають від влади чітких вказівок і які не лише з великим довір'ям, але ж і з великою любов'ю ставляться до німецьких збройних сил. До цих людей, я гадаю, треба поставитися дуже обережно, беручи до уваги їх несвідомість»265.

Обласною управою був організований контроль за цінами на товари, які виготовлялися підприємствами місцевої промисловості. Їх керівники зобов'язувалися надавати калькуляцію на виготовлення товарів та доводити рівень встановленої собівартості. За невиконання цієї постанови встановлювалася «карна відповідальність»266.

У своїй практичній діяльності обласна управа керувалася нормами, встановленими при радянській владі. Так, санкціонувавши вирощування та зберігання сортового насіння, обласна управа наказала керуватися радянськими стандартами267.

Ще одним із напрямків діяльності обласної управи стала боротьба з поширенням заразливих та небезпечних захворювань. У зв'язку з цим запроваджувався ветеринарно-санітарний контроль та оголошувались карантинні заходи .

Обласній управі довелось розглядати велику кількість заяв і звернень громадян, які просили вирішити їх проблеми з повернення майна, надання допомоги тощо. Серед заяв були і колективні звернення, у яких односельців звинувачували у злочинах, вчинених за радянської влади. У цьому випадку керівництво обласної управи зверталося до «німецького гестапо», повідомляючи про ці факти та мотивуючи свої прохання тим, що в заявах «є ознаки тяжкого звинувачення». Звернення підписував і юридичний консультант управи269.

Для вжиття заходів щодо порушників обласній управі доводилось звертатися до військової комендатури. Так, у одному з подібних звернень зазначалось: «Вінницька обласна управа просить п. Коменданта дати відповідні вказівки комендатурі м. Хмільника про вжиття належних заходів до директора Ула- дівського цукрозаводу -- агронома п. Браницького, який дозволяє собі самовільні дії, як-то: робить обшуки в селян, звільняє поставлених районовою Управою робітників без погодження з Управою, що дискредитує останню»270.

У цій справі був присутнім і «національний» елемент, оскільки, як зазначалося у витязі з протоколу № 7 наради Хмільницького Тимчасового Управління від 15 серпня 1941 р., присутніми було ухвалено рішення «вважати дії п. Браницького, по національності поляка, ображаючими національне почуття українців. Крім цього, дії пана Браницького являють собою непідкорення розпорядженням Голови Районової Управи і можуть викликати незадоволення селян та заколоти, що гадаю, не є бажаним, як для Німецького Командування, так і для утворення Української Державності»271.

У багатьох нормативно-правових актах, виданих органами місцевого управління, проводилися аналогії та порівняння з радянським минулим. Так, у постанові Вінницької обласної управи про боротьбу з самогоноварінням поряд із забороною вчиняти відповідні дії зазначалося, що «виготовлення самогону ще не прийняло таких широких розмірів, які в минулому були при більшовицькій владі, коли майже в кожному селі селяни гнали самогон, пиячили, робили бійки і різні хуліганства...»272. Як бачимо, обласна управа намагалася перекласти на радянську владу відповідальність за розбещення українського селянства, оскільки звичка «гнати самогон» йшла саме звідти. Аналогічні моменти знайдемо в наказі однієї з місцевих управ про організацію ремісничого навчання: «Перешкоди, які ставились, за більшовицького панування українцям в ремісничому навчанні, зараз, коли необхідно відновити зруйноване в нашій області ремісниче виробництво ...»273.

Здебільшого обласна управа займалася вирішенням місцевих господарських проблем. Так, у жовтні-грудні 1941 р. цим органом влади було видано цілий ряд нормативних актів, серед яких постанови «Про встановлення цін на товари та продукти», «Про заборону виготовлення самогону», «Про сортонасіньтрест», «Про будівництво глино-цементного заводу в Турбові», «Про організацію салотопок і боєнь», «Про встановлення на крам з ненор- мованими цінами», «Про упорядкування керівництва промисловістю на Вінниччині», «Про персональні пенсії», «Про базарну торгівлю та установлення базарного збору», «Про охорону громадських та державних лісів», «Про впорядкування роботи підприємств громадського харчування по Вінницькій області», «Про упорядкування фондів заробітної платні та адмінвидатків»274.

Обласна управа мала право віддавати накази поліцейським органам. Так, реалізація постанови про боротьбу з самогоноварінням перекладалась на міську та районну поліцію. Цікаво, що, розпочавши боротьбу з виготовленням самогону, обласна управа керувалася не лише міркуваннями, що на виготовлення напою витрачалися дефіцитні матеріали (зерно та цукор), а й тим, що виготовлення самогону та пияцтво «негативно діє на моральний стан нашої молоді, понижаючи її гідність в очах німецьких збройних сил»275.

Обласна управа намагалася надати допомогу військовополоненим через звернення до фельдкомендатури з проханнями

звільнення з таборів військовополонених окремих осіб. Мотивація була різною, але переважали прохання звільнити бранців у зв'язку з «необхідністю забезпечити господарства кваліфікованими спеціалістами». Відомі й інші спроби впливу на долю військовополонених, які не могли вітатися німецькими органами влади. Так, голова Вінницької обласної управи звернувся до місцевого населення з відозвою, у якій повідомив про час та маршрут конвоювання, запропонувавши розкладати на шляху продукти харчування та воду. Ці дії розглядалися як «громадянський обов язок» .

Голова обласної управи часто звертався до фельдкоменданта з проханням допомогти у звільненні військовополонених, які були потрібні як фахівці. Відомі й масштабніші звернення. Так, 21 жовтня 1941 р. було надіслане відповідне звернення з проханням звільнити 100 військовополонених із Київської області, «так як їх положення з наступним холодом надзвичайно важке, всі вони майже босі і роздягнуті»277 . 8 листопада 1941 р. голова Вінницької управи звернувся до фельдкомендатури з проханням звільнити з табору військовополонених 10 мешканців села Біс- купки, умотивовуючи своє прохання тим, що вони «дуже потрібні в селі, між ними є фельдшери, касири та інші спеціалісти, за добронадійність їх ручається сільська управа, а тому Обласна Управа просить Вашого дозволу на звільнення їх з полону»278. Такі кроки рятували життя багатьом бранцям.

Обласна управа намагалася захистити населення від дій окупаційних військ. Так, у одному зі звернень до фельдкомендатури повідомлялося про грабіжницькі дії однієї з угорських військових частин, солдати якої «ограбували колгосп та побили людей». Обласна управа просила вирішити питання про захист селян279.

Певна увага з боку керівництва обласними управами надавалася медичній допомозі місцевому населенню. Так, 7 листопада 1941 р. головою Вінницької обласної управи був виданий наказ, відповідно до якого упорядковувалося надання медичної допомоги при пологах. Як видно з тексту наказу, ситуація в цій сфері була справді катастрофічною. «Помічаються випадки, що особи, які не мають медичної освіти займаються медичною роботою, що часто приводить до небажаних наслідків (післяродова горячка, септичні захворювання, пошкодження органів жінок і т. ін. і такі випадки нерідко закінчуються смертю жінок», -- зазначалося в наказі. Як вихід зі складної ситуації пропонувалося: зменшити плату за надання медичної допомоги при пологах в умовах стаціонарних медичних установ, заборонити приймати пологи особам без медичної освіти та притягувати їх до відповідальності, а також проводити «роз'яснювальну роботу серед населення про небезпеку такого явища як прийом родів бабками, та звертання за 280 різною медичною допомогою до знахарів».

Ще однією з проблем, що потребувала негайного втручання, став стан санітарно-епідеміологічної обстановки. Для покращення цієї важливої сфери обласною управою було видано постанову про відкриття лазень. Районні та сільські управи зобов'язувалися відремонтувати лазні, забезпечити їх паливом та встановити дез- камери281.

Владні повноваження Вінницької обласної управи при обо- в' язковому погодженні з фельдкомендатурою поширювались і на районні та міські управи. Обласна управа формувала та реорганізовувала відповідні територіальні органи управління. Так, відповідно до наказу № 75 від 1 листопада 1941 р. було утворено Вінницьку міську управу. Причина цього реорганізаційного кроку вказана в тексті наказу: «Внаслідок того, що незалежне існування Самоврядування м. Вінниці зустріло низку труднощів, які негативно відбивались на вирішенні питань як міського так і обласного значення, виникло питання про злиття органів самоврядувань і про підпорядкування міста Вінниці Обласній Управі з реорганізацією “Тимчасового Самоврядування міста” в “Вінницьку міську управу”.

Підняте в цій справі клопотання розглянуто та задоволено фельдкомендатурою, ...».

Відповідно до наведеного наказу у Вінницькій міській управі утворювалися аналогічні обласній управі відділи, служби та штатні розписи282.

Вінницька обласна управа працювала і в 1942 р. -- тобто в час роботи генерального округу «Житомир». Так, на початку 1942 р. було видано наказ про збільшення розміру заробітної плати Вінницькому міському голові на 25%283.

Наприкінці 1941 р. цілу низку працівників Вінницької обласної управи відправили на роботу в установи м. Житомир284. Головою Вінницької обласної управи був Сидір Бернард, 1878 р.н., інженер-будівельник285. Наприкінці грудня 1941 р. він також виїхав на роботу в м. Житомир286. Серед бажаючих виїхати добровільно на роботу до Житомира був і В. О. Серафимович, за професією педагог, начальник обласного відділу освіти287. Призначені на виїзд за офіційними документами відбували на роботу до органів управління у складі генерального комісаріату. Особи, які мали малолітніх дітей або хронічні захворювання, могли 288 залишатись удома.

У середині січня 1942 р. відбулась оптимізація штатного розпису Вінницької обласної управи з формулюванням «у зв'язку із скороченням обсягу роботи»289. На початку лютого 1942 р. частину працівників управи відправили у відпустки на 8-12 днів. Причина -- та ж, «у зв'язку із скороченням обсягів роботи»290. У лютому 1942 р. розпочалась ліквідація обласної управи. Звільненим працівникам надавалася вихідна допомога («компенсація»)291. У цьому ж місяці збільшилась кількість працівників обласної управи, які виїздили на роботу до м. Житомира. Сама ж управа перебувала в стадії припинення діяльності. Виїзд працівників здійснювався планомірно, за професійною ознакою. Так, на 8 годину ранку 3 березня 1942 р. був призначений від'їзд колишніх працівників управи, більшість із яких становили інже- нери292 і технічні спеціалісти іншого профілю.

1 березня 1942 р. Вінницька обласна управа була ліквідована. Для проведення відповідної процедури створювалась ліквідаційна комісія. Встановлювався й термін її роботи -- до 8 березня 1942 р.293

Незважаючи на начебто активну роботу обласної управи з налагодження місцевого господарства та виробництва, результати в цій сфері були невтішними. Так, у грудні 1941 р. торгово- промисловий відділ Вінницької обласної управи провів перевірку діяльності райспоживспілок. Нею було виявлено «цілковиту безгосподарність та низку недоліків, а саме:

1/ Облік та звітність не налагоджені;

2/ По деяких ССТам досі не переведено початкових інвентаризацій;

3/ Торговельна мережа в безпризорному стані;

4/ В такому ж безпризорному стані знаходиться громадське харчування, хлібопечення та інші виробництва;

5/ Безладдя та безгосподарність в справі заготівлі;

6/ Не переведено ніякої роботи в справі упорядкування пайового господарства системи та інше».

Відповідно до виявлених недоліків керівництво обласної управи запропонувало: «Зобов'язати Оргбюро Вінницької Обл- споживспілки негайно очолити Оргвідділ Облспоживспілки належним керівництвом та вжити разом з ним в самому найближчому часі енергійних заходів до належної організації роботи системи споживкооперації в області, усунувши всі виявлені Оргпромторгвідділом недоліки та безгосподарність»294.

Неефективно працювали й підпорядковані районні управи. Так, відповідно до звернення голови обласної управи до німецького керівництва «при переведенні наради голів Районових Управ, яка відбулася в Вінниці 4-го жовтня ц/р., за доповіді голови Тепликської Районової Управи було ясно, що цей пан не може керувати районом, це виявилося з його відчита, де були дані дуже мізерні покажчики: 10% засіяної площі проти плана, пуста каса в районі, невиплата вчителям і т. інш.

Ще гіршою була ситуація в соціальній сфері. Так, відповідно до Доповідної записки директора одного з дитячих будинків, підпорядкованого Дашівській районній управі, у закладі склалася катастрофічна ситуація із забезпеченням дітей продуктами харчування, одягом та опаленням. Дашівський районний фінансовий відділ за жовтень-листопад 1941 р. видав на харчування більш як 200 дітей 1600 крб., хоч відповідно до затвердженого кошторису заклад мав отримувати 24000 крб. на місяць. Заборгованість по заробітній платі працівників дитячого будинку сягала 3 місяці .

На цій підстав я гадаю, Голова Управи, пан Шкуруп Сергій Пилипович, не може надалі залишатися на цій посаді і прошу Вас, Пане Докторе, такого змістити на його місце призначити більш енергійну людину»296.

Незадовільними виявились і підсумки збирання врожаю 1941 р. Так, у деяких районах області виконання плану збору буряків

становило 1-2%. У зв'язку з цим голова обласної управи в черговий раз звернувся до німецького керівництва з пропозиціями: покарати винних та стимулювати роботу селян дозволом на відкриття млинів на довший термін та видати невелику кількість буряка для відгодівлі худоби297.

Обласна управа діяла і в Ровно. За рівнем компетенції та характером діяльності вона суттєво не відрізнялася від аналогічних установ. Обласна управа віддавала накази головам районних управ. Так, 18 серпня 1941 р. голови районних управ отримали повідомлення про створення Ровенського обласного інспек- торату протипожежної охорони. У повідомленні містилися й конкретні вказівки щодо організації районних протипожежних установ, згідно з долученою тимчасовою інструкцією .

У середині липня 1941 р. під безпосереднім контролем Ровен- ської обласної управи формувалися районні та сільські управи. Відповідно до отриманих інструкцій керівництво районних управ складалося з голови, заступника та секретаря. Передбачалося формування при районних управах відділів: адміністративного, господарського, освітнього, суспільної опіки та технічного, які очолювались референтами. Аналогічні управлінські структури створювались і в селах. Проте відділів у сільських управах було менше: господарський, шляховий, освітній та суспільної опіки. Для підтримання порядку в районах формувалась «народна міліція» на чолі з комендантом, яка підпорядковувалась повітовій команді міліції. По селах організовувались «станиці народної міліції». Районні управи зобов'язувалися до 3 серпня 1941 р. подати персональний склад районних та сільських управ обласній управі .

Разом з тим досвід діяльності обласних управ, їх існування впродовж кількох місяців у структурі органів влади РКУ призводили до певних правових конфліктів та свідчили про їх поступове перетворення на регіональні органи влади. Так, наприкінці 1941 р. стався конфлікт між Вінницьким гебітско- місаріатом та обласною управою. Приводом до цього стало рішення гебітскомісаріату про припинення виплати допомоги членам родин репресованих та інвалідам. Рішення гебітскомісара було адресоване Вінницькій районній управі. Голова обласної управи звернувся до генерального комісара округу «Житомир» зі службовим поданням (надіславши копію гебітскомісару), у якому просив розглянути ситуацію, що виникла. У вказаному документі зазначалося, що рішення про виплати допомоги були погоджені з фельдкомендатурою, а кошти були зібрані з місцевого населення за допомогою «національного податку». Оскільки під час передачі території області у відання адміністрації РКУ було визначено, що рішення, ухвалені фельдкомендатури, продовжують діяти, голова обласної управи підсумував: «Зважаючи на те, що забезпечення допомогами запроваджено не порядком сплати загальних колишніх пенсій пенсіонерам, а лише як виняток сплачуються допомоги незаможнім малолітнім дітям та непрацездатним інвалідам, а також що в об'яві Вінницької Цивільної Німецької Влади зазначено, що розпорядження відділу УІІ Фельдкомендатури залишаються в силі, Вінницька Обласна управа просить Вас відмінити розпорядження Вінницького Гебітс- комісара та надати дозвіл на продовження сплати вищезазначеним категоріям непрацездатних осіб встановлених грошових допомог».

5 січня 1942 р. ситуація з виплатою грошових допомог була розв'язана на користь Вінницької обласної управи. Виняток становили виплати інвалідам війни 1914-1918 рр. Відповідні роз'яснення надіслали до районів300.

Отже, обласні управи були створені військовою адміністрацією на Волині, Рівненщині, Житомирщині та Вінниччині та передані відповідним цивільним органам влади райхскомісаріату. Ці органи влади користувалися мінімальним рівнем самостійності, не здійснювали жодного кроку без вказівок німецьких управлінців. Обмеженість статусу та повноважень обласних управ засвідчує також і їх вкрай низька ефективність роботи, відсутність забезпечення відповідними матеріально-технічними ресурсами. Разом з тим вони не вписувались у тогочасну систему органів влади. Навіть такі питання, як координація роботи формально підлеглих районних та міських управ (не говорячи вже про їх реальне керівництво), перебували поза межами компетенції обласних управ. Керівництво та контроль за діяльністю районних та міських управ здійснювався німецькими органами влади, в обхід обласних управ. Окупанти не збиралися передавати обласним управам будь-яких реальних повноважень, а тому наприкінці 1941 р. розпочався процес ліквідації цих органів влади, який тривав до початку березня 1942 р.

Створення обласних управ стало хибним (з політичної точки зору) кроком військової адміністрації, керівництво якої, розпочавши будівництво владних інституцій в окупованій Україні, не розібралося з ситуацією й суто формально відтворило передвоєнні органи місцевої та регіональної влади. Окрім того, цей крок суперечив стратегічній меті встановленого окупаційного режиму, яка не припускала будь-якого натяку на відродження української державності, а тому неодмінно виступала проти спроб централізації «українських» органів влади. Тому існування такої німецької інституції, як генеральний комісаріат, призвело до припинення діяльності вже існуючих обласних управ, хоч власне з тактичних міркувань утворення рівня «фельдкомендатура -- обласна управа» та «ортскомендатури -- районні управи» був доволі непоганим управлінським рішенням військової адміністрації.

На територіях на схід від Дніпра відомостей про діяльність обласних управ майже не збереглося. У цих регіонах створенням районних та сільських управ займалися органи військового управління, зокрема фельдкомендатури, під управлінням яких перебували ортскомендатури.

В українських архівах збереглись нормативні акти фельдкомендатур, керівники яких знайомили населення та працівників органів місцевого управління з особливостями нового порядку управління. Так, повідомлення однієї з фельдкомендатур під назвою «Порядок урядування» було опубліковане в газеті «Тальнів- ський тижневик». Воно складалося з 28 пунктів та 4 розділів: «Порядок урядування», «Дух урядування», «Організація управління» та «Заключні вказівки».

Зазначений нормативний акт визначав основні принципи управління, серед яких слід назвати:

1. Збереження попереднього порядку організації управління, адже «кожна раптова зміна призвела б до безвладдя».

2. Організація співпраці з німецькою владою на основі «довір'я».

3. Провадження фельдкомендатурою загального нагляду над діяльністю органів місцевого управління.

4. Надання прав іншим німецьким установам («пропаганда, служба безпеки, економічне командування») на віддання вказівок лише за своїм фахом та компетенцією.

5. Усі службовці органів місцевого управління повинні відзначатися «зразковим життям», а в їх середовищі мав панувати дух «провідництва»301.

Початковий етап формування місцевих адміністрацій унаочнює інструкція «Настанови до районного голови» однієї з польових комендатур, що перебувала на Вінниччини. Відповідно до цього документу голова району призначався польовою комендатурою тимчасово. Він був відповідальним лише перед нею та «обласним управлінням».

Голова району зобов'язувався: «Проводити свою роботу, щоб в першу чергу були забезпечені інтереси німецького війська», «він має далі піклуватись за спокій і порядок в районі і знищувати всілякий саботаж або грабіжництво». На цього керівника покладався обов'язок підібрати співробітників, за лояльність яких до німецької влади він відповідав особисто. Компетенція затвердження їх на посади належала польовій комендатурі. Голова району призначав сільських старост, які в службовому відношенні підлягали лише йому.

Зазначеною інструкцією на голову району покладалися обо- в' язки підтримувати зв' язки з керівниками сусідніх районів. Також голова району мав визначити точні терміни відправлення до Вінниці службових донесень.

Інструкцією визначалися найважливіші заходи, які мав провести районний голова. Для їх виконання він мав право залучити все місцеве населення. До них належали:

1. Встановлення «української варти», до участі в якій зобов'язувалися всі дорослі чоловіки віком від 18 до 50 років. Їх самовільні вчинки розглядались як саботаж. Вартова служба підпорядковувалась районному керівнику, а особовий склад не мав права на носіння зброї.

2. Негайний ремонт доріг.

3. Охорона складів та магазинів.

4. Проведення жнив.

5. Організація протиепідемічних санітарних та ветеринарних заходів. Постійний контроль за санітарно-епідемічною ситуацією .

Керівники районів мали право в межах своєї компетенції віддавати накази сільській поліції. «Баришівська Райуправа пропонує Вам розслідувати справу про дрова, які завезено до рахівника та гол. громадського господарства. Справа негайна, яку треба до 4/ІУ-42 р. розслідувать та надіслати матеріали про розслідування», -- отримали наказ сільський голова та начальник сільської поліції303.

У багатьох випадках документи фіксують участь місцевих мешканців у виборах органів місцевого управління. Організаційна структура цих органів мала строкатий характер. Так, відповідно до протоколів зборів ряду сіл Баришівського району у виборах сільської управи брало участь практично все населення. До однієї з сільських управ увійшло 12 осіб. Голова управи одночасно обирався членом відповідної районної ланки управ- ління304. Саме рішення загальних зборів мешканців сіл вважалися офіційною підставою для призначень сільських старост, які здійснювалися районними управами305.

Аналогічні тенденції проявлялись і в інших населених пунктах зазначеного району. Так, відповідно до протоколу зборів мешканців села Волошинівки від 29 жовтня 1941 р. до управи було обрано 5 осіб, а також створено секції: земельну, благоустрою, розподільчу та санітарну306. Рішеннями сільських управ приводився в порядок зовнішній вигляд поруйнованих війною населених пунктів, збиралось майно, привласнене місцевим населенням, надавалось тимчасове житло людям, які залишились без будинків, а також здійснювалися заходи з поховання трупів військовослужбовців, які загинули під час недавніх боїв307.

Під час створення місцевих органів влади німецькими військовими установами допускалися вибори їх керівників. Проте дуже швидко було вирішено відмовитись від такого підходу при формування органів місцевого управління. Так, в інструкції «Про проведення особливих розпоряджень» по одній із військових комендатур було вказано на необхідність призначень українських керівників. У районах із вже існуючою місцевою владою її керівництво підлягало процедурі перевірки на предмет професійної та політичної придатності. У цій же інструкції зазначався порядок вивішування офіційних прапорів. Військовим службовцям було наказано «перебороти сумніви у необхідності вивішування українських прапорів». Вони мали розміщуватись поряд із німецьким прапором із тією різницею, що нацистська символіка розташовувалась на першому місці .

Для управління підлеглими місцевими адміністративними органами влади військовими комендантами видавалися накази та розпорядження. При цьому запроваджувалися як акти індивідуального рівня, так і нормативні документи, що відразу охоплювали низку питань, розв'язанням яких займалися районні та сільські управи. Ці розпорядження виготовлялись типографським способом та перекладались українською мовою. Так, польовою комендатурою № 679, що дислокувалася в Запоріжжі було видано кілька постанов, кожна з яких врегульовувала кілька проблем. У постанові № 7-42 від 27 квітня 1942 р. порушувались такі питання: «1. Постанова про ремісництво; 2. Про ненімецькі фільми; 3. Забезпечення утриманців загиблих та тих, що втратили працездатність у боротьбі з партизанами; 4. Право районних шефів та посадників на оштрафування за порушення порядку; 5. Обов'язки відмічатися і нагляд за новоприбулими; 6. Нагляд за могилами німецьких бійців; 7. Вбирання падла; 8. Про одруження; 9. Школи; 10. Користування профілірованими ґрунтовими дорогами; 11. Бувші червоноармійці; 12. Дозвіл на рух через кордон; 13. Виплата видатків, витрачених в службових поїздках, службовцям українських самоуправлінь; 14. Плата за користування цивільними кіньми і машинами; 15. Страхування на випадок хвороби; 16. Забезпечення сімей робітників, завербованих на роботу до Німеччини і т.д.»309.

Військові коменданти проводили регулярні службові наради із сільськими старостами та керівниками місцевих поліційних підрозділів. На одній із таких нарад військовий комендант звернувся до присутніх із такими словами: «Я вітаю Вас усіх, як пред- ставник збройних сил Німеччини і вимагаю від Вас вірності та чесного співробітництва на добробут українського народу. Ми знаємо, що Ви з Німеччиною не хотіли війни, й до цього були примушені. Ви були пригноблені під ярмом радянського панування. Панував жахливий червоний терор, обдурювання, невиконання своїх обіцянок, панували вбивства та заслання багатьох українських громадян». Після такої вступної частини він сформулював вимоги, що поставали перед сільськими старостами та поліційними службами: арешт та повідомлення про комісарів, співробітників НКВС, комуністів, «які ще проводять агітацію проти збройних сил Німеччини», а також партизанів та підозрілих осіб, облік євреїв. Майже всі наступні тези супроводжувалися нагадуванням про покарання -- розстріл. Військовий комендант вказав і на вимоги до місцевих управлінців та керівників поліції: «Вимагаємо від кожного старости та нач. Поліції, щоб вони були самими порядними, відданими і чесними громадянами села. Особистим рахункам між старостами й населенням не повинно бути місця»310.

В окремих районах відповідні документи, ухвалені військовими комендатурами та районними управами, друкувалися в офіційних збірниках. Так, у Переяславі був виданий «Бюлетень розпоряджень ортскомендатури м. Переяслава та Переяславської Районової управи» (січень-липень 1942 р.)311.

У перших наказах місцевих комендатур повідомлялося про перехід певного населеного пункту під її владу. Цей наказ оголошувався серед німецьких військових частин та установ, що були присутні в місті. Так, у наказі № 1 від 11 вересня 1941 р., який було видано ортскомендатурою у м. Миколаїв, повідомлялося, що наказом по фельдкомендатурі № 193 її призначено керувати містом. У цьому ж документі визначався порядок проведення реквізицій та конфіскацій, отримання наказів військовими частинами, що дислокувалися в місті, встановлювався час перебування військовослужбовців на вулицях, регулювався порядок зайняття військовими частинами житла, проведення затемнення, встановлювався час прийому хворих одним із міських лікарів, використання єврейських робочих команд, команд військовополонених, заборонявся вхід сторонніх на територію верфей. Таким чином, в одному наказі зазначалося відразу 9 пунктів, у яких чітко окреслювався порядок життя в місті312. 13 вересня один із пунктів попереднього наказу, який врегульовував питання використання єврейських робочих команд, був скасований, оскільки «євреї будуть евакуйовані»313.

Місцеві органи влади перебували під повним контролем військових комендатур. Так, у наказі по охоронній дивізії, розквартированій у Луцьку, вказувалося на необхідність перевірки листівок та відозв, ухвалених українськими органами влади. Перевірка здійснювалась через VII відділ комендатури. Разом з тим ці заходи з вилучення відповідних документів мали проводитись обережно, щоб не викликати занепокоєння у місцевого населення314.

Ортскомендатури не мали сталого місця перебування. У разі необхідності вони покидали «насиджені» місця й передавали справи іншим комендатурам. Так, ортскомендатура № І/853 у Миколаєві вже наприкінці вересня 1941 р. була переведена до іншого місця, а відтак передавала справи ортскомендатурі № І/272 (V)315. Рівень правонаступництва між двома військовими підрозділами був доволі високий. Комендатура № І/272 (V) продовжувала працювати, видаючи практично ідентичні накази, що врегульовували як військові, так і цивільні справи.

Із перших днів окупації військовою адміністрацією проводився комплекс заходів, спрямованих на реєстрацію населення, контроль за його пересуванням (навіть у межах невеликих адміністративних одиниць), виявлення немісцевого населення та військовополонених. Так, відповідно до наказу по польовій комендатурі № 675 (V) від 23 жовтня 1941 р. (місце дислокації -- Вінниця) про «Контроль військовополонених та тих, хто бродить по сільських шляхах», ортскомендатурам було наказано вимагати від районних управ надання поіменних списків усіх військовополонених із відпускними документами. У разі, якщо ці особи походили з іншої місцевості, вимагалося вказування причини їх перебування в цьому місці та доцільність використання для місцевого господарства. Усіх інших необхідно було відправити до місць постійного проживання з відповідним відношенням до ортскомендатури. Ця ж вказівка стосувалася немісцевих цивільних осіб.

Колишні військовослужбовці Червоної армії, які зареєструвались у військових комендатурах, могли нею звільнятися та відправлятися додому. При цьому видавалося посвідчення з анкетними даними та зазначалося, що ця особа є дійсно звільненою та направляється у своє село для збору врожаю. Зазначалося про факт тимчасового звільнення316. Аналогічні довідки видавалися керівництвом таборів військовополонених. Власники цих довідок з'являлися для реєстрації до ортскомендатур317.

Однією з важливих проблем, яку спробували розв'язати сільські управи, стало повернення майна, відібраного у свій час радянською владою. Так, на засіданні Баришівської сільської управи, що відбулося 12 жовтня 1941 р., було розглянуто 25 відповідних заяв, які стосувалися повернення будинків. Заявниками виступали й «нащадки». Сільська управа обґрунтувала своє позитивне рішення вказівками військової комендатури, зазначивши: «До виходу відповідного закону про власність, повернути у тимчасове користування будівлі житлові і надвірні, що їх було відібрано колишньою радянською владою у громадян села Бари- шівки»318. До подібних заходів німецькі органи місцевого управління ставились негативно. Досить швидко комендатурами було видано розпорядження, відповідно до яких повернення майна колишнім власникам суворо заборонялось. Населенню, яке у свій час постраждало від дій радянської влади, було дано обіцянку розв'язати цю проблему в майбутньому з виданням відповідних законів .

За наказами міських управ було організовано контроль за пропискою населення та його паспортизацією. Так, усі мешканці Полтави, які не мали паспортів, але були прописані в подвірних книгах, разом із двома свідками отримали наказ з' явитися до Української служби порядку. Особи, які мали тимчасові дозволи на право перебування в Полтаві, повинні були продовжувати їх у міській управі. Окрім наявності паспорта, усі мешканці Полтави зобов'язувались прописатися в подвірних книгах320.

Місцеве населення не мало права відлучатися з місця постійного проживання без отримання відповідних дозволів в органах місцевого управління. «Всі мешканці повинні знаходитись в своїх місцях проживання. Кожний, хто хоче залишити свою місцевість перебування на кілька годин, повинен мати довідку від старости, в якій повинно бути написано на німецькій та українській мовах: а) ім'я, в) місцеперебування, с) куди направляється, д) причина відлучки, е) день видачі та тривалість терміну», -- зазначалось у наказі польової комендатури321. Постанова діяла з 1 листопада 1941 р. Осіб, які порушили встановлений наказ, затримували та направляли до найближчої військової комендатури для покарання, вид якого цим наказом не уточнювався.

Досить непростими виявлялися переїзди з великих міст, розташованих у різних зонах окупації, між якими був встановлений кордон. Причини цих рішень були різними. Вони обов'язково вказувались у «Заяві на проходження кордону», яка видавалась винятково німецькими органами управління. Сама заява мала стандартний зразок. Окрім типових анкетних даних, у ній існувала графа «Походження» (арійське чи єврейське). Називалась і німецька установа, до якої з' являлась людина й куди здавалась сама заява. Так, одна із заявниць вказала, що з 1927 р. разом із донькою проживала в Харкові. Жінка мала хворобу серця, а донька туберкульоз легенів. У Києві мешкали дві її сестри, які могли надати допомогу. Для того, щоб отримати дозвіл на переїзд родичів з Харкова до Києва, чоловіку однієї з сестер довелось отримати довідку про наявну житлову площу, зобов'язатися поселити людей у своїй квартирі та надати їм утримання за власний рахунок. У свою чергу заявниця отримала посвідчення, видане управлінням бургомістра 2-го району м. Харкова про те, що вона дійсно передала свою квартиру та не мала жодної заборгованості й від'їжджає на постійне місце проживання в м. Київ322.

За вказівками військового командування районні управління та сільські старости проводили реєстрацію усього наявного населення. Для цього спеціально призначені реєстратори обходили всі господарства. Особи, які ухилялися від реєстрації, підлягали покаранню. Довідка про проходження реєстрації ставала основним документом, який давав право на проживання в певному районі .

Значна увага приділялася поверненню пограбованого місцевим населенням майна колишніх радянських організацій та установ, а також громадян, які евакуювалися. Це майно оголошувалось державною власністю й підлягало негайному поверненню встановленим німецьким командуванням органам місцевого управління. «Наказується всім, хто в цей час має в своєму користуванні неприналежне йому майно, незалежно від того, в який спосіб це майно дісталося до теперішнього користувача, -- подати на протязі 10 днів до Міського Самоврядування список всього бувшого безхозяйного майна, що є тепер в тимчасовому користуванні», -- зазначалося в обов'язковій постанові фельд- комендатури. Особи, які добровільно здавали майно, звільнялися від покарання, а от ті, хто не бажав добровільно повернути привласнене, оголошувались грабіжниками й підлягали суворому покаранню324. Усім «чесним громадянам», які володіли інформацією про майно, що перебувало в незаконному користуванні, пропонувалося повідомити про це в органи влади. Постанова вступала в силу з дня її оголошення. Майно, що належало радянським органам управління та армії, оголошувалось власністю «Німецької Армії, бо тільки вона звільнила Україну від кривавої більшовицької влади». У цьому оголошенні було названо й конкретний вид «суворого покарання» -- винуватець «буде розстріляний»325.

Фельдкомендатури ухвалювали рішення про підпорядкування певних районів ортскомендатурам. Так, відповідно до наказу по місцевій комендатурі ІІ 348 вказувалось, що наказом польової комендатури в Ніжині від 8 січня 1942 р. Баришівська районна управа переходить у підпорядкування військової комендатури в Переяславі, яка здійснювала управління відразу кількома районами. Голова управи отримав вказівку виконати цілу низку заходів та передати статистичні матеріали в Переяславську комендатуру. Німецького коменданта цікавила інформація по 18 пунктах, серед яких: час створення органів місцевого управління та поліції, наявність виданих попереднім німецьким офіцером розпоряджень, наявність та стан шляхів сполучення, кількість колгоспів, «Чи є ще жиди в районі? На всякий випадок вказується, що вихрещування жидів суворо заборонено»326. Ортскомендант пропонував звернутися за допомогою до Переяславської районної управи, оскільки її «інформує довгий час в усіх питаннях комендатура Переяслава»327. У квітні 1942 р. Баришівська районна управа була підпорядкована польовій комендатурі в Яготині328.

Польовим комендатурам довелося зайнятися організацією збору врожаю 1941 р. Так, в одній із постанов, виданих польовою комендатурою у районі Вінниці, читаємо: «При огляді полів всіх районів Вінницької області, звільненої від противника, виявлено, що збір зернових культур проходить з малою інтенсивністю; в багатьох випадках зерно перезріло й осипається, а цукрові й тютюнові плантації поросли бур'янами». З метою збору врожаю, підняття пару та посіву озимини польова комендатура пропонувала негайно приступити до польових робіт. Установлювалась і відповідна оплата праці. Селяни отримували сьомий сніп, який вважався лише авансом перед остаточним розрахунком після завершення збору врожаю. Одночасно запроваджувались і штрафні санкції. Якщо збір урожаю був проведений незадовільно, то на весь виробничий колектив (колгосп) накладався грошовий штраф «на покриття понесених державою збитків». Участь у зборі цукрового буряка оплачувалась цукром та гичкою для відгодівлі худоби. Лише за збір тютюну передбачалися грошові виплати. Сільським старостам наказувалось залучити до зазначених робіт усе працездатне населення. Якщо на території громади мешкало єврейське населення, то воно притягувалося до виконання робіт у повному складі.

Особи, які працювали недоброякісно, оголошувалися саботажниками. Їх покарання покладалося на сільську міліцію. «Сільській міліції, по вимозі голови, накладати штраф від 50 до 100 крб. на тих членів колгоспу, що працюють недоброякісно, а осіб, що відмовляються від робіт без поважних на це причин піддавати суворому арешту в ізольованому приміщені терміном від 24 до 72 годин, а особливо злісних прогульників передавати комендатурі», -- зазначалося в постанові329.

Службові відносини між керівниками районного управління та підвладними їм сільськими старостами також регулювалися військовими комендатурами. Так, відповідно до наказу № 22 по Підвисоцькій районній управі від 16 грудня 1941 р. було знято з посади голову Нерубайлівської сільської управи за те, що він не лише зірвав майже всі сільськогосподарські роботи, а й не забезпечив виконання планових показників із заготівлі молока й картоплі. Обтяжуючою обставиною стала поведінка сільського старости, який «займався частою п'янкою, грубим поводженням з населенням і мав місце факт з боку п. Сірацького бійки жінок». Усі матеріали справи на цього сільського голову були передані до військової комендатури330.

У багатьох сільських управах внутрішнє діловодство велося незадовільно. «У деяких сільських управах діловодство знаходиться в хаотичному стані, книг ніяких не заведено і ніякі записи не переводяться», -- зазначалось у наказі по Баришівській районній управі від 1 березня 1942 р.331

Військове командування виносило рішення про накладання адміністративних покарань місцевих мешканців за вчинені ними дрібні правопорушення. Право накладати штрафи за порушення трудової дисципліни реалізовувалося військовими комендатурами, до яких зверталося місцеве керівництво332. «Ви обвинувачені районним керівництвом у Ківерцях за те, що порушили опубліковане німецькою військовою владою положення про найвищі ціни», -- таке рішення підписав фельдкомендант у Луцьку. На громадянина, який отримав вищу, ніж було передбачено, платню за помол зерна, було накладено штраф у розмірі 100 крб. У разі несплати цих коштів передбачався арешт терміном на 5 діб. Апеляція щодо цього рішення не приймалася33 .

Військовому командуванню тилових районів групи армій «Південь» довелось займатися встановленням фіксованих цін та збором сільськогосподарської продукції. Так, відповідно до наказу «Південної господарської інспекції. Відділ хліборобства» від 31 серпня 1941 р. встановлювались фіксовані ціни на яйця та приписи щодо їх доставки на збірні пункти. Організовували закупки та доставку яєць за погодженням із районним сільськогосподарським керівником «сільські кооперативи», а в разі їх відсутності -- сільські старости334.

Аналогічні заходи здійснювались і щодо збору молока та молочних продуктів. Господарствам, що розташовувалися від найближчого збірного пункту більш як за 20 км, наказувалось доставляти масло домашнього виготовлення. За порушення на- казу встановлювалось відповідне покарання -- позбавлення майна та худоби33 .