Порядок управління в зоні військової адміністрації в роки гітлерівської окупації України

Ортскомендатури продублювали цей наказ, додавши від себе, що за його порушення буде збільшений план здачі, а лишки продукції вилучатимуться. При повторних діях винні особи будуть оштрафовані, а худоба -- конфіскована336.

Норми здачі молока були доволі високими: з однієї корови за І квартал 1942 р. -- 100 літрів, а за ІІ квартал -- 150 літрів. За невиконання наказу передбачалося покарання сільських старост «за законами військового часу»337. Звісно, що сільські старости намагалися виконати ці розпорядження. До господарств осіб, які не виконували натуральних поставок, призначалися комісії, які проводили більш-менш об'єктивний розгляд справи шляхом проведення контрольного доїння корови, огляду худоби ветеринарним спеціалістом. За результатами перевірки оголошувались постанови .

На цивільне громадське та індивідуальне господарства покладався обов'язок здачі м'яса. Плани м'ясопоставок регулярно доводились до керівництва районних управ, які, у свою чергу, розподіляли його по підлеглих господарствах. Відповідно до доведених планів встановлювались їх обсяги, види продукції, а також її кондиційність. Так, заготівельні організації приймали рогату худобу вагою не менше 120 кг, свиней -- 60 кг, овець -- 20 кг, курей -- 1,0 кг, качок -- 1,4 кг, гусей -- 3,5 кг, індиків -- 2,8 кг, кролів -- 1,8 кг339.

Проведення посівної кампанії весни 1942 р. мало вигляд трудових мобілізацій, поєднаних із кадровими чистками. Сільські старости отримали наказ «очистити керівний склад села від со- вєтських брехунів, саботажників, п'яниць», а також «на керівну роботу села призначити чесних українців, які б працювали на користь звільненого українського народу разом з Велико-Німець-ким народом».

На сільських старост та відповідні поліційні органи покладався обов'язок охорони телефонних ліній зв'язку. Сільські старости несли особисту відповідальність за організацію їх охорони та збереження від псування341.

Військові комендатури приділяли значну увагу утриманню шляхів сполучення в належному вигляді, оскільки вони призначалася для проходження військового транспорту та обозів. Сільські старости зобов'язувалися в зимову пору року систематично очищувати автомобільні дороги від снігових заметів, для чого їм дозволялося залучати все наявне місцеве населення. Особи, які ухилялися від роботи, підлягали покаранню «за законами військового часу»342. Невдовзі було доведено до відома й вид покарання -- «направлення до лагерів»343.

Польовими комендатурами віддавалися накази про обов'язкове та неухильне виконання наказів і розпоряджень органів місцевого управління. «Урядовці -- ледарі в подальшому притягуватимуться до відповідальності», -- у такому стилі конкретизували вказівки керівники польових комендатур344.

Стосунки між військовими комендатурами й місцевим населенням мали стриманий характер. Подекуди районні управи організовували «активність» місцевого населення під час похорон загиблих німецьких солдат. За це німецькі коменданти виносили подяки, які офіційно оголошувались населенню. «За надзвичайно численні докази щирого і сердечного співчуття відносно так трагічно загинувших унтер-офіцера Ленсберга та німця Шрайнера, а також за покладені на гроби вінки та почесні проводи, висловлюю я Вам, шановний пане Голова, та громадянам Баришівки та Липняків від імені військової частини сердечну подяку».

У військовій зоні окупації діяли формування польової жандармерії, а також таємної польової поліції. Ці служби здійснювали оперативно-розшукову діяльність, боролись із виконавцями актів саботажу та диверсій. Так, відповідно до повідомлення групи таємної польової поліції, надісланого до польової комендатури, було виявлено двох громадян, які пошкодили кабель телефонної лінії однієї з військових частин. У повідомленні зазначено, що винні особи «здійснили своїми діями саботаж, а тому 11 жовтня 1941 р. були розстріляні». Командир підрозділу пропонував повідомити про це населення Дніпропетровська шляхом розміщення інформації у вивішених плакатах346.

Представники польової жандармерії мали право віддавати усні розпорядження, які, у свою чергу, конкретизували службовці різних місцевих установ. Так, відповідно до такого розпорядження німецької жандармерії від 5 січня 1942 р. лікар Кременчуцької міської лікарні Новиков був виведений зі стану військовополонених і призначений лікарем терапевтичного відділення замість лікаря Факермана, «відізваного Німецьким командуванням»347. Зазначимо ще одну обставину тогочасної дійсності, яка простежується на рівні локальних нормативних актів. Формулювання «відізваний Німецьким командуванням» не раз зустрічається в наказах по Кременчуцькій міській лікарні. Усі «відізвані» мали єврейські прізвища. Так, 13 січня 1942 р. був «відізваний» лікар Бенін, а його хворих мав приймати лікар Малий348.

Основною адміністративно-поліцейською (каральною) установою в зоні військової окупації стали комендатури польової жандармерії. Серед завдань, які довелось розв'язувати цим військово-поліцейським органам, стала охорона армійського тилу, боротьба з учасниками руху Опору, виявлення радянських і партійних функціонерів, євреїв, радянських військовополонених та загалом усіх осіб, діяльність яких вступала в суперечність з існуючими установками окупаційної влади. Окрім цих типово окупаційних завдань, польова жандармерія контролювала й поведінку німецьких військовослужбовців, здійснювала перевірку відповідних документів, виявляла дезертирів Вермахту.

Установи польової жандармерії нагромаджували дані про осіб, які мали претензії до окупаційної влади. З цією метою збиралися заяви та донесення місцевих мешканців, які доносили на співвітчизників. Так, відповідно до однієї з заяв, отриманих польовою жандармерією у Мелітополі, одна з громадянок заявляла сусідам, що за свого вбитого на війні чоловіка -- льотчика вона планує вбити 4 німецьких солдат. У іншій заяві -- повідомлення про крадіжку з місцевого підприємства кількох голів худоби, яку було забито, перероблено й сховано349.

У деяких випадках службовці польової жандармерії припиняли грабунки безгосподарчого майна, яке раніше належало місцевим мешканцям, євреям за національністю350.

З особливою увагою жандармські органи ставились до повідомлень місцевих мешканців про осіб, які обманним шляхом пробрались на службу в органи української поліції351.

Процедура допиту свідків та обвинувачених була доволі простою: викликаного попереджали про необхідність говорити правду та знайомили з предметом допиту352.

Службовці польових комендатур приймали заяви місцевих мешканців, які скаржилися на крадіжки, вчинені німецькими військовослужбовцями. При цьому з'ясовувались їх особисті прикмети, рід військ тощо353.

Відповідно до звіту про проведену роботу за період з 20 жовтня до 26 жовтня 1941 р. польовою жандармерією ортскоменда- тери № 287 були здійснені заходи з самозабезпечення продуктами харчування та предметами домашнього вжитку; організації нічних патрулів для контролю за населенням, виконанням заходів затемнення, затримки осіб без документів; виїздів для складання карт мінних полів у навколишніх районах; виїздів до місць перебування партизанів (за донесенням місцевих мешканців); доставки німецьких дезертирів до місць розташування військово- польових судів; поїздок до населених пунктів з метою врегулювання питань збереження будинків, що належали особам німецької національності; обшуків у будинках осіб, які могли бути партизанами (в одному з випадків «вилучено партизанське посвідчення», а затриманого направили в СД, особливу команду 10 а); виявлення та арешту комуністів, членів сімей командирів та політпрацівників Червоної армії з наступною їх передачею особливій команді 10 а (м. Мелітополь); прийому заяв місцевих мешканців .

Одним із репресивно-каральних органів, що діяв у тилу німецької армії, стала таємна фельдполіція (ГФП). Окрім контролю за військами, ГФП виконувала відповідні дії щодо мирного населення та учасників руху Опору. Всі кадрові питання по цій структурі вирішувалися ОКВ та шефом поліції безпеки та СД. Підрозділи ГФП були підпорядковані сухопутним військам. Поліцайшеф сухопутних військ був керівником усіх підпорядкованих військам підрозділів ГФП. Оперативними одиницями ГФП були групи, а в особливих випадках -- самостійні комісаріати. Групи були переважно децентралізовані в комісаріати, секретаріати та зовнішні команди та підпорядковувались арміям, охоронним дивізіям та оберфельдкомендатурам.

Завданням ГФП було викриття центральної та місцевої зради, шпигунства, саботажу, ворожої пропаганди та підривної діяльності. ГФП консультувала всі військові установи у справах безпеки, проводила охороні заходи в армійському тилу, здійснювала поліцейські функції, а також проводила необхідні розшукові заходи в особливих випадках.

Для виконання поставлених завдань ГФП та фельджандар- мерія використовували будь-які найжорстокіші заходи, особливо не розбираючись зі ступенем провини заарештованих у ході оперативно-розшукових заходів. Перевірками було охоплено доволі широке коло осіб. Невеличкий штат підрозділів ГФП не давав змоги об'єктивно розглянути кожну справу, тому доля заарештованих мала трагічний характер -- приблизно третина з них була розстріляна355.

Військове керівництво створювало різноманітні за назвою та організаційною структурою поліційні органи, завданням яких стала підтримка елементарного порядку в містах та селах, охорона організацій, установ, а також забезпечення адміністративних та каральних заходів, що могли здійснюватися тільки за погодженням і санкцією польових комендатур. Одночасно з допоміжною поліцією в зоні відповідальності військової адміністрації створювались допоміжні охоронні (вартові) частини. Існували навіть такі назви, як «Українська служба безпеки»356.

Військовою адміністрацією створювались українські поліційні органи, серед яких виокремлюються служба підтримки громадського порядку (служба порядку) та допоміжна поліція. Представники служби порядку не мали права на проведення самостійних обшуків. Ця компетенція покладалася на німецьку фельджан- дармерію та допоміжну поліцію357. Допоміжна поліція підпорядковувалася наказам вищого СС і поліцейського керівника й мала серйозніші повноваження, аніж служба порядку. Поліцейські озброювались радянськими гвинтівками та пістолетами із запасів охоронних дивізій. Кількість набоїв, які їм видавались, обмежувалась 10 патронами358.

На початку окупації наймасовішим поліційним формуванням стала служба порядку. Так, до фельдкомендатури, розташованої в районі Вінниці, звернувся голова Немирівської районної управи з проханням затвердити ескізи уніформи для української служби порядку. Відповідно до цього подання в службі станом на 5 листопада 1941 р. нараховувалось 14 осіб: комендант УСП та його заступник, начальники адміністративного та організаційного відділів, 4 інспектори, 2 караульних начальники, 9 службовців, секретар, діловод, перекладач, шофер та конюх. Окрім цього, у кожному селі перебував роєвий та 10 службовців служби порядку. Характеристики на них були передані до ортскомендатури.

Створювались в Україні й поліційні органи під назвою «українська міліція». Так, відповідно до розпорядження № 1 начальника української міліції м. Дніпропетровська, було оголошено, що вказана структура у співробітництві з «німецькими порядковими службами» бере на себе завдання боротьби зі злочинністю, аж до повного її знищення. Усім місцевим мешканцям у трьохденний термін було наказано повернути органу міського управління все награбоване майно. По закінченні цього терміну особи, які володіли неналежними їм речами, оголошувались грабіжниками й підлягали покаранню за законами військового часу. Для виявлення порушників міліція розпочинала «домашні обшуки»360.

Усі без винятку військові комендатури займалися формуванням підрозділів місцевої поліції. У середині листопада 1941 р. сільські старости одного з районів Полтавщини отримали наказ районної управи, яка повідомила, що відповідно до розпорядження військової комендатури у м. Хорол відкриваються курси з підготовки «міліціонерів». Старости зобов'язувалися направити на ці курси по 3 особи, не старших 40 років, які не мали «плям у минулому». Курсанти забезпечувались безкоштовним харчуванням та виплатою добових361.

Старости, які направляли на ці курси односельчан, несли за їх поведінку персональну відповідальність та підписували відповідні зобов'язання. «Я староста с. ... гр. ... даю це зобов'язання Хорольській райполіції в тому, що виділені особи на курси поліції гр. ... цілком відповідають цьому призначенню і що вони безперечно і добросовісно будуть виконувати покладені на них обов'язки і за яких я ручусь», -- за таким типовим зразком сільські старости підписували зобов'язання про надійність надісланих ними людей .

Найбільшою та найчисельнішою місцевою поліційною установою стала українська допоміжна поліція. Процес її створення на місцях унаочнює наказ по ортскомендатурі м. Каховка від 10 червня 1942 р. № 2417, надісланий усім районним керівникам та підвідомчим комендатурам. Відповідно до цього наказу удосконалювалась організаційна побудова вже діючої допоміжної поліції. Її керівником призначався районний староста. Керівнику району надавалось право обрати здібного поліцейського для призначення його на посаду заступника шефа поліції. Саме він безпосередньо відповідав за керівництво цим органом влади. Підбором поліцейських займався районний староста, який ніс особисту відповідальність за підібраних ним осіб із представників лише німецької та української національностей. Кількість поліцейських встановлювалася в розмірі 1% до загальної чисельності населення.

Наказ по ортскомендатурі конкретизував завдання допоміжної поліції, яка була «постійним допоміжним органом Райстарости і старост сільських управ для підтримки порядку та інших доручених їй завдань». За наказом ортскомендатури допоміжна поліція могла бути використана для будь-якого завдання, дорученого військовими частинами німецької армії.

Поліцейські озброювались переважно гвинтівками радянського зразка з розрахунку 1 одиниця зброї на 10 осіб. Автоматична зброя поліцейським не видавалась.

Поліцейські мали право носити цивільний одяг або ж у разі наявності -- радянську військову форму. Жовто-блакитні по- в' язки, які носились на передпліччі, підлягали здачі в орткомен- датуру для відповідного штампування363.

У Запоріжжі місцева поліція була утворена розпорядженням польової комендатури від 1 листопада 1941 р.

Матеріальне забезпечення особового складу допоміжної поліції мало непоганий, як на той час, рівень. Заробітна плата була порівняно невисокою. Виплачувалася вона за рахунок органів місцевого управління, тобто -- завдання забезпечення охорони порядку в захоплених областях України покладалося на місцеві громади. З 1 квітня 1942 р. рядовий поліцай отримував 240 крб. на місяць, сержанти -- від 300 до 450 крб., лейтенант (командир роти) -- 690 крб. Найвищу заробітну плату розміром 990 крб. отримував комендант поліції. Передбачалася грошова доплата одруженим -- 300-450 крб. на місяць, у залежності від посади поліцая. Ці особи звільнялись від сплати податків.

Поліцаї одержували й продуктове забезпечення нарівні з військовослужбовцями Вермахту. Це був важливий вид соціальної підтримки, оскільки ціни на місцевих базарах були надзвичайно високими, а гроші весь час обезцінювались. Поліцай одержував:

1 кг м'яса або риби щотижня, щоденно 500 г хліба, 150 г сала або олії щотижня, 250 г мармеладу або штучного меду щотижня, 1,5 кг картоплі щоденно. Передбачалась безкоштовна видача мила та тютюну364. Поліцаї також користувались певними пільгами, зокрема правом безкоштовного отримання допомоги в місцевих медичних закладах365. В окремих районах при вступі до поліції обіцяли окрім заробітної плати забезпечувати безкоштовним харчуванням та гуртожитком366.

У випадку, якщо працівник допоміжної поліції гинув під час виконання службових обов'язків, його вдова, діти до 16-річного віку та батьки, які перебували на його утриманні, одержували певну допомогу від органів місцевого управління. Те ж саме стосувалося й випадків настання непрацездатності від нещасного випадку. На підставі наказу № 16 начальника тилових військових територій Півдня (відділ УІІ) від 8 жовтня 1941 р. та наказу від

2 лютого 1942 р. передбачалось видавати з польової каси комендатури членам допоміжної поліції або допоміжних вартових частин, які зазнали нещасних випадків або померли під час виконання службових обов'язків, «премію до 1000 крб.»367.

Не менш важливим завданням, яке реалізувалося військовими адміністраціями, стала пропаганда. Особлива увага приділялася пропагуванню символів нацизму. У відповідному розпорядженні польової комендатури № 679 вказувалось: «Портрети Фюрера мають бути вивішені в гідному порядкові: в районних шефів, посадників, в школах, громадських закладах, в кабінетах керуючих підприємств, колгоспах, радгоспах. Портрети повинні висіти по одному в приміщенні, причому картини і портрети повинні бути в рамі і під шклом». Заборонялось приклеювати портрети фюрера до будинків і стовпів. Портрети фюрера вручались особам, які брали участь у боротьбі з партизанами й відзначилися особливо старанним ставленням до виконання службових обов'язків. Передбачалось розклеювання листівок в усіх масових місцях, підприємствах та установах. Усі офіційні установи, школи, кінотеатри й т.п. прикрашались прапором із нацистською свастикою.

Пропагандистськими брошурами «Україна в жидівських лабетах», «Під прапором слави», «Нова Німеччина» в першу чергу забезпечувались учителі, яких зобов'язували використовувати ці матеріали для проведення занять у школах. Ці ж видання роздавались відвідувачам кінотеатрів, розповсюджувалися серед працівників заводів, вивішувались у людних місцях .

Створені під керівництвом польових комендатур органи місцевого управління мали різну організаційну структуру. Наприклад, на Волині в серпні 1941 р. передбачалося формування районних управ у складі загального, фінансового та сільськогосподарського відділів369. Але від цих планів довелось відмовитись. Міські та районні управи отримали складнішу внутрішню структуру. Так, Запорізька районна управа (Нове місто) мала у своєму складі такі відділи: загальний, поліційний (допоміжна поліція та пожежна охорона), фінансовий, житловий, будівельний, теплоцентраль, торговий, транспортний370. До структури Запорізької міської управи входили відділи: загальний (до якого входили загс та консультаційне бюро), адміністративно-господарський, фінансовий, міського господарства, соціального забезпечення, охорони здоров'я, ветеринарний, торговий, промисловий, сільськогосподарський, транспортний, будівельний, народної освіти, житловий підвідділ, підвідділ міських підприємств.

Окреме місце в структурі Запорізької міської управи займала поліція з 30 працівниками, серед яких: начальник поліції та його заступник, начальник політичного та кримінального відділів із відповідними слідчими, начальник паспортного столу з паспортистами. У штатному розписі управи називається й допоміжна поліція з 200 поліцаями, 16 з яких займали керівні посади.

Поліційним органом вважалася й пожежна охорона Запоріжжя з 47 працівниками. Всього в міських поліційних органах Запоріжжя перебувало 247 осіб.

Разом із поліційними формуваннями в Запорізькій міській управі станом на І квартал 1942 р. нараховувалось 497 працівників .

Контроль за службовцями управ був доволі жорстким. Так, на персональний відділ Полтавської міської управи покладався обов'язок завести особові справи як на службовців управи, так і на працівників усіх підлеглих установ за спеціально розробленою картотекою. У персональних справах відображувався увесь службовий рух працівників, від прийому на роботу до звільнення. Усі керівники відділів управи подавали списки підлеглих їм працівників з усіма особистими даними, а також домашніми адресами. Їх також зобов'язували брати на роботу робітників і службовців винятково через персональний відділ372.

Такі заходи з контролю за прийомом на роботу дали свої результати. Так, 1 жовтня 1941 р. на роботу в місцеву лікарню взяли жінку, яка була єврейкою за національністю. Вже наступного дня вона була звільнена з посади373.

Одним із надзвичайно важливих заходів окупаційної влади стала боротьба з інфекційними захворюваннями та надання медичної допомоги місцевому населенню. Для цього встановлювалася окрема плата, у залежності від виду процедури (від 2 до 10 крб.). Плата за надання зуболікарської допомоги становила суму від 3 до 20 крб. Передбачалося, що військовополоненим, інвалідам, непрацездатним та особам, які не мають коштів, так само, як і відвідування вдома вагітних жінок та інфекційних хворих, прийом пологів, надання допомоги при травмах та екстрених і важких випадках буде надаватися безкоштовно374.

Завдання боротьби з партизанським рухом, диверсіями, охорона залізних доріг покладалося на місцеве населення. Так, відповідно до наказу по ортскомендатурі І/567 у березні 1942 р. сільському населенню Синельниківського району було наказано охороняти залізну дорогу від диверсій. Патрулювання здійснювалося вдень і вночі. Зброя «охоронцям» не видавалась.

Охоронний пост складався з 3 осіб, які спостерігали за 1 км залізниці. На лівому рукаві вони мали носити білу пов'язку з печаткою сільської управи.

Графіки зміни постів розробляв староста. Цей графік направлявся в ортскомендатуру. Якщо на території посту все ж вчинялася диверсія, то увесь склад посту мав бути повішений375.

Одночасно з застосуванням репресивно-каральних методів окремі німецькі коменданти намагалися «простимулювати» активність місцевого населення у виявленні зброї та амуніції, радянських солдатів та офіцерів, актів саботажу та запланованих акцій протидії окупаційній владі за рахунок обіцянок виплати винагороди в розмірі 10000 крб.376

Військові коменданти зверталися до місцевого населення, пропонуючи йому взяти участь у боротьбі з партизанами. Людям пригадували ті кривди, яких вони зазнали від радянської влади. «Унеможливлюйте червоним мерзотникам спричинювати нові нещастя на вашій прекрасній землі. Припровадьте кожного зрадника Українського Народу на суд до німецьких урядових органів. Бережіть своє майно і добро. Не давайте себе обдурювати брехливими чутками. Ви знаєте, як більшовики обдурювали вас, як все обіцяли і нічого не виконали. Згадайте своїх батьків, чоловіків, синів, що загнані в Сибір, пам'ятайте про своїх найкращих людей, яких силою примушували йти в червону армію, як там гонили їх сталінські виродки, політруки під револьверами і кулеметами на смерть», -- звертався до населення ортскомендант у відозві, виготовленій у місцевій типографії377.

Однією з важливих проблем, яку довелось розв'язувати вже в перші дні окупації, стало повідомлення місцевого населення про рішення влади. Частина нормативно-правових актів публікувалася в місцевих друкованих виданнях. Ще одним варіантом стало скликання загальних зборів мешканців села. Проте в період весняних робіт реалізовувати цей варіант було недоцільно. Тому сільські управи отримали вказівки, відповідно до яких виготовлялись засклені дошки оголошень, які розміщувались у громадських місцях378.

Особливістю військового управління вважається те, що Вермахт став «вищим територіальним органом влади». При цьому в зоні його компетенції перебували й деякі цивільні органи й установи. Військові адміністративні структури діяли як самостійні відділи або як групи управління при оберквартирмайстері армій (УІІ адмінвідділ). Спочатку вищим органом військової адміністрації вважався УІІ відділ при штабі командувача військ тилового району, а з кінця 1942 р. -- адміністративні відділи при штабах груп армій. Виконання цих функцій потребувало певних навичок, тому вказані органи забезпечувалися кваліфікованими державними службовцями, які прибували з Німеччини.

Територіальними органами військового управління стали комендатури кількох типів. У зоні оперативного тилового району групи армій «Б» у вересні 1942 р. його командуванню підпорядковувалися польові комендатури № 399 у Конотопі та № 397 («Донець») у Юзівці (Сталіно). Першій підлягали польові комендатури № 194 у Рильську, № 197 у Ніжині, № 503 в Чугуєво, № 754 в Обояні, 21 гарнізонна (І) та 2 гарнізонні комендатури (ІІ); другій -- польові комендатури № 234 в Луганську, № 245 у Новочеркаську, гарнізонна комендатура Юзівки та 16 гарнізонних комендатур (І). У підпорядкуванні командування військ оперативного тилового району групи армій «Б» перебували 3 польові й 11 гарнізонних комендатур, які в тактичному відношенні підлягали командуванню групи армій або 2-ї та 6-ї армій. Гарнізонна комендатура Харкова, 9 гарнізонних (І), 5 гарнізонних (ІІ) комендатур функціонували в зоні групи армій «Б», але не підпорядковувалися командувачу оперативного тилового району .

У загальному вигляді схема організації військового керівництва була влаштована таким чином: командувач військ оперативного тилового району (з кінця 1942 р. -- V!! відділ при штабі групи армій) -- головні польові комендатури -- польові комендатури (фельдкомендатури) -- гарнізонні (місцеві комендатури І і ІІ (ортскомендатури). Осібний статус мали комендатури Харкова і Юзівки.

У територіальному плані кожній польовій комендатурі підлягали 15-20 районів, а місцевій комендатурі -- 4-5 районів. Це співвідношення вважалося далеким від оптимального, але для комплектування необхідної кількості польових комендатур бракувало кадрів, які мали досвід державної служби. У зв'язку з розвитком подій на фронті розв'язати цю проблему не вдалося, тому влітку 1943 р. місцеві комендатури ліквідовувалися, а їхні повноваження перебирали на себе польові комендатури. Це дало змогу уникнути некомпетентності референтів місцевих комендатур, оскільки їхні функції набагато продуктивніше виконували співробітники УІІ відділів польових комендатур380. Але й компетенція самих УІІ відділів визначалася не зовсім чітко. Свідчення цього знаходимо в документі під назвою «Особлива директива про завдання адміністративного відділу» за підписом начальника оперативного відділу 103 фон Рока (10 липня 1941 р.). У ньому, зокрема, вказувалося, що УІІ відділ «виконує всі завдання з внутрішнього управління, що не є справами господарських службових інстанцій (господарська інспекція «Південь» -- господарські команди -- господарські відділи ІУ) і які не є компетенцією СС»381.

На відміну від окупаційного режиму в Західній Європі у східних областях не передбачалося формувати струнку адміністративну систему. Сподіваючись на швидку перемогу, Берлін орієнтував військове командування на передачу управлінських функцій у глибокому тилу цивільним властям. Коли ж бойові дії затягнулися й перейшли в позиційну фазу, військовим структурам довелося виконувати невластиві їм адміністративні повноваження упродовж тривалого часу.

У цій ситуації комендатури зобов'язувалися вирішувати два види завдань: суто командні й управлінські. Перший був пов'язаний із заходами, спрямованими на дотримання порядку й охорону тилу; другий -- із формуванням, керівництвом і контролем діяльності місцевих органів управління. Спектр функцій комендатур був надзвичайно різноманітним: від режимних заходів, забезпечення прийнятних санітарних умов, надання військовим чинам квартирами, поставок продуктів харчування Вермахту -- до ремонту доріг, мостів, будівель тощо. Та особливої ваги набувало формування місцевих органів управління. В одному з документів із цього приводу зазначалося: «Найціннішими вважалися ті співробітники, яким вдалося відсіяти з маси місцевого населення, готового до співпраці, найбільш здібних і надійних людей, запалити їх своїми ідеями та планами, об'єднати і з їхньою допомогою організувати працездатне місцеве управління»382.

Територіально-адміністративний поділ на місцях здійснювався на підставі того, що існував тут за радянської влади. Районні, міські, громадські та сільські управи створювалися відразу з приходом німецьких військ по всій зоні військової адміністрації. Персональна відповідальність за роботу цих органів покладалася на начальників управ, бургомістрів і старост. Усі вони мали забезпечити «спокій та безпеку» на підпорядкованій території, протидіяти проявам спротиву заходам влади, диверсіям, саботажу, створювати належні умови для служб, що вилучали сировину та сільськогосподарську продукцію.

Повна залежність і безумовне виконання всіх німецьких розпоряджень гарантувалися тим, що керівники районів призначалися на посади й звільнялися з них із санкції польової комендатури, командувача оперативного тилового району армії чи групи армій.

Аби не спровокувати якісь автономістичні тенденції в діяльності місцевих допоміжних адміністрацій, німецьке командування обмежило верхню вертикаль цих структур районами. Для того, щоб не завдати шкоди майбутній політиці, всі об'єднання, які виходили за рамки одного району, було скасовано. «Забороняється призначати окружних керівників: міліція та інші допоміжні організації повинні обмежуватися рамками районів», -- наголошувалося в журналі бойових дій оперативного тилу групи армій «Південь»383.

Аналогічні рекомендації використовувалися і для організації місцевих допоміжних органів у райхкомісаріаті «Україна».

Усі кандидати на керівні посади в місцевих органах управління проходили ретельну перевірку й надалі перебували під прискіпливим наглядом німецьких спецслужб. Вони змушені були підписувати документи, у яких брали на себе обов' язок дотримуватися всіх приписів німецьких зверхників, сумлінно виконувати їхні вказівки й накази. Про ієрархію пріоритетів у роботі керівників місцевих адміністрацій свідчить звернення начальника оперативного тилу групи армій «Південь» до бургомістрів: «Організуйте охорону пунктів землеробства від псування й крадіжок, піклуйтеся про здачу зерна, молока, масла, яєць, овочів, фруктів, птахів, тварин і т. п. ... Надавайте підтримку керівникам сільськогосподарських підприємств у справі забезпечення робочою силою та кіньми для збирання врожаю і для осінніх польових робіт»384.

Характер субординації між німецькими органами у військовій зоні та місцевими допоміжними адміністраціями визначала також процедура проходження й виконання директив. У суто військових справах розпорядження польової комендатури надходили безпосередньо до місцевої комендатури, райуправа інформувалась про них на випадок необхідності. Звітна документація в цьому разі надходила від місцевої комендатури. У всіх інших ситуаціях (за винятком форс-мажорних) місцева комендатура обмежувалась контрольними функціями та перевіркою вхідної і вихідної документації. На території ж РКУ місцеві управи одержували накази й були підконтрольними й військовим структурам (комендатурам і цивільній адміністрації -- (гебітскомі- сарам)385.

Оскільки серед головних завдань «східної кампанії» вважалося отримання величезних сировинних, продовольчих і трудових ресурсів, акцент робився на діяльності у військовій зоні насамперед структур економічного профілю. У районі бойових дій при генерал-квартирмайстері головнокомандувача сухопутних сил перебував «Східний економічний штаб», що в якості польового управління «Східного штабу економічного керівництва» через свої установи у складі армійських штабів виконував розпорядження райхсмаршала Г. Гіммлера.

Структура «Східного економічного штабу» мала такий вигляд: а) начальник штабу з групою керівництва; б) група «Ьа» (сільське господарство і постачання продовольства; в) група «В» (промислове виробництво, випуск і переробка сировини, постачальні підприємства, лісове господарство, фінанси й банки, торгівля й товарообіг, а також штаб особливого призначення генерального уповноваженого з автомобільної справи; г) група «М» (потреби військових частин, виробництво озброєння, транспортне господарство).

На місцях «Східному економічному штабу» підпорядковувалися 5 господарських інспекцій, (які формувалися при командуванні кожної групи армій і забезпечували керівництво економічною експлуатацією тилового району. Кожна з них мала у своєму складі групи «La», «B», «M», що співпадало з напрямами діяльності аналогічних груп економічного штабу). Під їхньою егідою працювало 23 господарських команди, що створювались у районі розташування кожної охоронної дивізії і складалися з офіцера та кількох фахівців різних галузей. За потреби при господарських командах формувалися підрозділи, що займалися підбором кадрів для керівництва сільськогосподарськими підприємствами й інженерів, які мали очолити МТС, збереженням сировини і інвентаря. Крім того, у найважливіших місцевостях зони дії господарських команд планувалося розгорнути роботу 15 філій (практично діяло 12).

У розташуванні групи армій «Південь» планувалось розміщення господарської інспекції № 3, якій повинні були підпорядковуватися господарські команди у Львові, Києві, Кишиневі, Одесі, Дніпропетровську, Юзівці, Ростові, Сталінграді та філії в Керчі, Севастополі, Воронежі та Курську. Однак реальний перебіг подій не дав змоги реалізувати ці плани в повних обсягах.

До початку жовтня 1942 р. в зоні діяльності господарської інспекції «Дон-Донець» (Юзівка) перебували райони, що упродовж усієї окупації підлягали військовій адміністрації. Тут діяло 10 господарських команд (WiKdo) -- 2 у Юзівці, по одній у Харкові, Луганську, Сумах, Чернігові, Криму, Ростові, Воронежі, Курську, хоча обласний принцип розмежування зони дії команд не завжди дотримувався.

У складі господарських команд діяло кілька структурних підрозділів. Так, WiKdo Харкова на чолі з підполковником Ліс- сом (від 5 лютого 1943 р. -- підполковником фон Рібаком) мала три управління: група «W» -- індустріальна; група «La» -- сільського господарства; група «Forst» -- лісового господарства. У свою чергу, управління ділилися на відділи .

Технологія вирішення економічних завдань, визначених нацистською верхівкою Третього Райху, у кожному конкретному випадку залежала від районів, у яких діяли відповідні державні служби. Власне військова зона також була неоднорідною, оскільки, по-перше, упродовж 1941-1942 і 1943-1944 рр. змінювала свою конфігурацію й місце розташування, а по-друге, поділялася на 3 сегменти: район бойових дій; прифронтовий район і армійський тил. Це визначало специфіку діяльності господарських структур. Для прикладу, у районі бойових дій економічні питання перебували в компетенції начальників тилу кожної армії (офіцерів зв'язку управління військового господарства й озброєння ОКВ при штабах армій). Кожному економічному відділенню при штабі армії (ІУ ") підпорядковувалися засоби економічної розвідки, технічний батальйон, уповноважені з сільського господарства при дивізійних полкових і батальйонних штабах.

У прифронтовій зоні співдіяли одночасно господарські інспекції й господарські команди. Після того, як військові частини Вермахту з інтендантськими службами змінювали дислокацію, господарські інспекції та команди зі своїми філіями продовжували займатися всім комплексом економічних завдань. У тиловій армійській зоні керівні господарські повноваження також належали начальникам тилу армій. Однак у цих районах їм підлягали також господарські групи окремих польових комендатур. Начальники польових комендатур зобов'язувалися забезпечувати нагальні потреби частин, що дислокувалися в районі їх діяльності, а також умови для розвитку військового господарства387.

Ефективність функціонування кожної ланки економічного апарату забезпечувало залучення не лише досвідчених офіцерів- інтендантів, а й кваліфікованих управлінців із різних галузей економіки Німеччини.

Водночас наявність військово-адміністративних та військово- господарських управлінських структур породжувала паралелізм, дублювання функцій і, як наслідок, численні непорозуміння і навіть тертя між ними. Одна з причин суперечностей полягала в розбіжності завдань: якщо військові комендатури мали вирішувати широкий спектр проблем (від підтримання порядку до забезпечення місцевого населення), то економічні органи зосереджувалися винятково на вилученні максимально можливих обсягів сільськогосподарської продукції.

Певні труднощі виникали через невідповідність територіальних меж функціонування. Економічні підрозділи базувалися на існуючий адміністративно-територіальний поділ (округа -- область -- район). Військова адміністрація не мала обласної ланки, й польові комендатури охоплювали райони кількох округ і навіть областей.

Нарешті, деякі тодішні німецькі аналітики вважали, що вилучення з компетенції воєнного командування низки господарських питань не виправдало себе. У той час, як економічні інстанції керувались у своїй роботі директивними документами з центру, військова адміністрація краще знала ситуацію на місцях і могла більш адекватно орієнтуватися у справах та відповідним чином діяти .

Таким чином, відсутність єдиного органу, який би координував економічні зусилля Німеччини на Сході, негативно впливала на їхні результати. Однак навіть за цих умов окупанти спромоглися організувати тотальне «викачування» сировинних, сільськогосподарських, людських ресурсів на загарбаній території, хоча налагодити ефективне виробництво в промисловій сфері так і не змогли.

Діяльність місцевих органів управління на окупованій території викликала роздратування радянського керівництва, адже активна співпраця колишніх функціонерів радянських державних установ із німецько-румунськими властями «кидала тінь» на сталінський режим. У зв'язку з цим 30 листопада 1941 р. НКВС УРСР зобов'язав начальників 1-го управління й 4-го відділу НКВС УРСР, а також начальників УНКВД у Харківській, Воро- шиловградській і Сталінській областях ужити заходів для активізації боротьби з «представниками окупаційної адміністрації і фашистськими посібниками». У документі містився наказ:

«1. Негайно організувати систематичне і, перш за все, у найближчому тилу супротивника, винищення фашистської адміністрації та їхнього майна, особисто старост, мерів, керівників поліцейських органів та гестапо.

2. Використати з цією метою всі наявні в нашому розпорядженні та віднайти нові додаткові агентурні можливості. Широко використати для цієї мети партизанів, диверсійні групи та розвідувальну агентуру поряд з іншими завданнями, які ними виконуються.

3. З числа наявної агентури всіх відділів та управлінь, а рівночасно за рахунок нових вербувань створити спеціальні тер[рористичні] групи чисельністю 3-5 осіб для виконання завдань зі знищення фашистської адміністрації»389.

Значення, якого радянські спецслужби надавали ліквідації представників місцевих органів управління на зайнятій ворогом території, свідчили про те, що йшлося про створення серйозних перешкод для повноцінного функціонування нової системи державної влади в Україні. В ідеологічній площині ця проблема розглядалася ще й через призму змагання двох суспільно- політичних систем тоталітарного зразка -- нацистської та більшовицької.

ВИСНОВКИ

Модель облаштування захоплених Третім Райхом земель обумовлювалась ідеологією нацизму, в основі якого перебувала ідея расистського антисемітизму. Незважаючи на певні протиріччя в «українському питанні», які існували серед керівництва Райху, доля українських земель та місцевого населення була однозначною: їх чекали масована німецька колонізація, тотальна ліквідація політичних ворогів та деінтелектуалізація. Плани А. Гітлера передбачали повне знищення державності завойованих народів та відмову їм у створенні власної політичної системи. На місці колишніх радянських республік мали постати райхскомі- саріати, які фактично були окупаційними адміністративно-територіальними утвореннями, позбавленими будь-яких ознак державності.

Водночас у середовищі нацистських керівників існували й інші, більш прагматичні підходи щодо майбутнього облаштування окупованих територій. Їх репрезентував А. Розенберг, призначений керівником Райхсміністерства східних окупованих територій. На його думку, майбутня Українська держава мала перебувати під контролем Німеччини та набувала суто формальних ознак незалежності, виконуючи основне стратегічне завдання на Сході, що полягало у стримуванні Росії. Ставлення до місцевого населення мало бути лояльним, окрім євреїв та ромів, які підлягали фізичній ліквідації. А. Розенберг пропонував здійснювати диференційований підхід до народів, які мешкали на захоплених територіях, проте ці плани не були підтримані А. Гітлером та його оточенням.

Керівництво Райхсміністерства східних окупованих територій та РКУ розробило конкретні плани створення управлінської системи на теренах України. Країна повинна була стати невичерпним джерелом робочої сили та забезпечувати Третій Райх і Вермахт усім необхідним для переможного завершення військової кампанії. Усі владні повноваження належали німцям. Представники місцевого населення допускалися до участі в роботі лише органів місцевого управління, які діяли під суворим контролем німецьких службовців та могли зайняти певні другорядні посади в німецьких органах влади.

Основними принципами, якими керувалися представники окупаційної адміністрації, стали мінімізація управлінських витрат та максимальна ефективність діяльності адміністративного апарату, безапеляційність, суворість та безжалісність у спілкуванні з підкореним народом, використання його потенціалу винятково для потреб Райху, досягнення поставлених завдань будь-якими засобами, високий рівень самостійних дій німецьких місцевих управлінців, виправдання можливих помилок нагальною потребою й необхідністю діяти задля перемоги. Водночас на противагу Е. Коху А. Розенберг пропонував проводити лояльнішу лінію поведінки до окупованих народів, що, утім, не призвело до жодних наслідків.

Для управління захопленими територіями було створено Райхс- міністерство східних окупованих територій, до складу якого увійшов РКУ. У свою чергу, він поділявся на генеральні округи, а ті -- на гебітскомісаріати (штадкомісаріати). Гебітскомісарам належали практично всі владні повноваження, що поширювалися на підконтрольну їм територію. Поза їх контролем перебували лише органи поліції безпеки та СД. У складі органів управління РКУ функціонували тимчасові інституції, зокрема головні комісаріати та зовнішні представництва відділів генеральних комісаріатів та гебітскомісаріатів.

Адміністративний апарат РКУ базувався на 4 головних управліннях: центральному, політичному, господарському й технічному. Центральне управління мало 9 відділів: особового складу, економічного, фінансів, заготівель та постачання, архівного, житлового, харчування, обліку, головного бюро. У складі політичного управління перебувало 14 відділів: загальний, поселенської, культурної політики, економічної, трудової та соціальної політики, жіночий, юнацтва, праці, загальної пропаганди, науки та мистецтва, медичний, ветеринарний, фінансовий, юридичний, загального керівництва. У складі господарського управління функціонували відділи промисловості, харчування й сільського господарства, лісозаготівель і полювання, ціноутворення, банків та грошей, обігових коштів та валютної політики, установ і права. У складі технічного управління працювали відділи доріг, водного транспорту, водного господарства, висотного індустріального будівництва, гірничого будівництва, шляхів сполучення.

До складу генеральних комісаріатів входили канцелярія, політичний відділ, відділ преси й пропаганди, промисловості, сільського господарства й харчування, торгівлі, фінансів, юридичний, шкільний, транспортний, медичний, опалювальний та силікатний. Організаційна структура гебітскомісаріатів охоплювала відділи: загальний, політичний, адміністративний, фінансовий, господарський (промисловий), технічний, продовольства та сільського господарства, праці та соціального забезпечення, реєстратура та службову телефонну службу.

Райхсміністерство східних окупованих територій можна вважати органом першого, РКУ -- другого, генеральні округи та гебітскомісаріати -- третього управлінського рівнів. Усі вони за способом утворення належали до призначуваних органів влади, за принципами керівництва -- до одноосібних, за часом функціонування -- до постійних і тимчасових, а за територією поширення повноважень -- до центральних і місцевих (локальних). Останні були репрезентовані генеральними округами та гебітс- комісаріатами.

Органи військового управління, що постали на окупованих територіях, репрезентували фельд- (польові) та ортс- (місцеві) комендатури Вермахту. Під управлінням фельдкомендатур перебували території, що сягали майже обласного рівня, в управлінні ортскомендатур -- кілька районів. До їх компетенції входили питання військового та господарського характеру.

Оскільки керівництво Третього Райху не могло застосувати в Україні систему нормативних актів, які діяли на теренах Німеччини в повному обсязі, було використано засоби локального нормотворення, окремі нормативні акти, що перед цим поширювалися винятково на громадян Райху, а також елементи радянської правової системи.

Проблеми нормативно-правового забезпечення функціонування органів влади РКУ розв'язувалися шляхом видання збірників нормативних актів та насилання їх безпосереднім виконавцям. Основним виданням став «Збірник постанов райхс- міністра східних окупованих територій», який публікував їх відповідно до указів фюрера та імперського законодавства. На територію України поширювалася також дія актів, уміщених у “Віснику імперських законів”.

Нормативно-правову базу формував центральний відділ РКУ. У «Віснику постанов райхскомісара» друкувалися витяги з імперського законодавства, а також нормативні документи райхскомісара. З осені 1941 р. до 1 травня 1942 р. райхскомісар видавав «Службові повідомлення». Після цього з'явився «Центральний бюлетень». Фактично цей збірник можна визнати виданням, у якому друкувалися тлумачення Е. Кохом загальноімперських та райхсміністерських нормативно-правових актів. Лише райхс- комісар визначав обсяг витягів з імперського законодавства і практично завжди посилався на ці нормативно-правові акти, не повторюючи їх змісту. Е. Кох інтерпретував видані вищим керівництвом нормативні акти, вказуючи лише на джерело їх походження. Генеральні комісари здійснювали випуски видань локальних актів під назвою «Службовий бюлетень».

Однією з причин системної політичної кризи гітлерівського режиму на теренах України стали деструктивні явища та процеси у функціонуванні окупаційного апарату влади. До появи цих процесів призвели особливості політичного устрою тогочасної Німеччини та нацистська ідеологія. «Вождизм», зверхність «арійської раси», расистський антисемітизм, які були введені в практику окупаційного адміністрування, призвели до неадекватно високого рівня паралелізму та дублювання в роботі окупаційних органів влади. Окрім того, й особисті конфлікти та протиріччя у світоглядних установках керівників системи стали причинами деструктивних явищ у роботі адміністрації РКУ. Керівництво РКУ відмовлялося виконувати цілком прагматичні і, потрібно визнати, раціональні на той час регулятивні імпульси, що надходили від Райхсміністерства східних окупованих територій. Генеральні комісари отримували дозовану кількість директивних вказівок та установок, які виражали здебільшого особисту позицію Е. Коха.

Невідповідність структури окупаційних органів вимогам діяльності, якою вони займалися, призводила до появи структурно- організаційних деформацій, що стало однією з причин розвитку кризових явищ. Окупаційний апарат був переобтяжений службовими завданнями, виконати які за дефіциту кваліфікованих управлінців, матеріально-технічних ресурсів, низького рівня транспортного сполучення та комунікацій було вкрай складно. Далекими від оптимальних були й функціональні зв'язки німецьких органів влади зі структурними елементами системи окупаційних установ. Своєрідна «боротьба інтересів», яка точилася між німецькими й місцевими органами управління, призводила до втрати почуття реальності німецькими чиновниками, мінімізації службової самостійності керівників управ, заборон на створення тих структурних підрозділів, які могли навести лад в управлінській практиці керівників місцевих владних інституцій, зокрема правових відділів.

Органи місцевого управління РКУ були репрезентовані районними, міськими та сільськими управами. До їх службової компетенції входило розв'язання проблем місцевого характеру. Вони слугували додатком до органів німецької влади. За будь-якого натяку на проведення самостійної лінії поведінки керівники органів місцевого управління підлягали суворому покаранню. Місцеві управи РКУ не мали типової організаційної структури, яка залежала від особистого бачення німецьких управлінців, особливостей розвитку та потреб регіонів. Ієрархія цієї управлінської системи завершувалася на рівні «село -- район», а у великих населених пунктах -- «район -- місто».

У системі органів влади окремих регіонів окупованої України в період літніх місяців 1941 р. створювались обласні управи, які згодом передали цивільній владі РКУ. Це були регіональні господарсько-управлінські структури. З метою недопущення централізації органів місцевого управління обласні управи вирішили ліквідувати.

Для врегулювання спорів цивільного та сімейного характеру на теренах РКУ були створені мирові (третейські) суди, які очолювали шліхтери. Українські кримінальні суди (суди шефенів) розглядали дрібні правопорушення, вчинені місцевим населенням. Незважаючи на відсутність повноцінної нормативно-правової бази, невисоку якість складу суддівського корпусу, фактичне перетворення адвокатів на службовців органів місцевого управління, діючі в РКУ судові органи до певної міри змогли регулювати соціальні відносини в місцевому суспільстві, забезпечувати відносну стабільність та правопорядок.

Для задоволення фінансових потреб окупаційних установ та організацій РКУ були запроваджені податки та збори, проте окупаційна реальність стала причиною домінування фіскальної функції у фінансово-правових відносинах між органами влади та місцевим населенням. У цих умовах основним джерелом наповнення місцевих бюджетів стали штрафні санкції, що накладалися на місцеве населення, та дотації місцевому управлінню від вищих німецьких органів влади.

У зонах відповідальності військової та цивільної адміністрації РКУ проводилися заходи з організації поліційної охорони окупованих територій. Основною адміністративно-поліційною установою в зоні військової окупації стали комендатури польової жандармерії та підрозділи таємної польової поліції (ГФП). Обидві служби здійснювали військово-тактичну та оперативно-розшу- кову діяльність, боролися з учасниками партизанського руху.

Основним правоохоронним органом в РКУ стала німецька поліція порядку, до якої входила цивільна жандармерія РКУ та пожежні формування. Цивільна жандармерія виконувала завдання й функції кримінальної поліції. Представники поліції безпеки, гестапо та кримінальної поліції займалися важливими справами здебільшого політичного характеру. У підпорядкуванні поліції безпеки та СД перебувала допоміжна кримінальна поліція СД.