Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах

Нині, у контексті “гібридної війни” на Сході України, пошук нової наукової мови переростає рамки практичного завдання і стає потребою чіткої концептуалізації субдисциплін, наукових напрямів, передачі смислових відтінків термінів і понять. Адже традиційні підходи, базовані на ідеях центральності й нормативності західної інтелектуальної традиції, сьогодні вже “не спрацьовують”. Центри й периферії в сучасному світі стрімко міняються місцями, інтеграційні процеси супроводяться не менш помітними відцентровими й диверсифікаційними. У соціогуманітарній сфері досліджень ці тенденції дістають свій прояв в активізації усіх різновидів компаративістики. Порівняння, зв'язки, взаємообміни, перехресні впливи постають у вигляді фундаментальних опор для пошуку нових пояснювальних парадигм.

Відповідь на запитання: “якими мають бути обриси й межі сучасної регіональної історії?” сьогодні доводиться відшукувати з урахуванням безлічі негативних процесів і явищ: світової “неотурбулентності”, небаченого потягу до розширення ареалів насильства, Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе. В 3-х тт. /Под ред. Е.Яна. - Т.1. - М., 2010. - С. 17-89, 369-411. активізації сепаратистських проявів, переростання сепаратизму у тероризм. Попри часте вживання поняття “регіональна історія” має доволі розмиті обриси, химерно поєднуючи зовсім різнопланові сутності, як, приміром, історичне знання про реально існуючі й “уявлені” регіони чи доробок істориків, що працюють “поза центром”. Предметне поле регіональної історії можна розширювати за рахунок історії кордонів, порубіжних територій, історичних рефлексій довкола регіональних сюжетів, процесів формування регіональної свідомості й відповідної ідентичності, дослідження “образів” окремих територій. В кінцевому рахунку під поняття “регіональна історія” можна підвести усе те, чим займається історична регіоналістика, здійснюючи до того ж екскурси в суміжні галузі соціогуманітарного знання - соціальну психологію, культурологію, конфліктологію тощо. Але навряд чи в такий спосіб вдасться знайти такий відповідник німецькому Zeitraum, який вивів би проблему співвідношення регіонального простору й історичного часу поза звичні рамки метафоричного моделювання.

Зрештою доводиться констатувати: побоювання автора концепції “виклик - відповідь” А.Тойнбі щодо обмеженостей пізнання складних суспільних процесів були не безгрунтовними. Він інстинктивно боявся дожити до того часу, коли внаслідок морального убозства і соціальної деградації, під впливом війн, трайбалізму, перерозподілу власності людство перестане справлятися з викликами і не зуміє знайти адекватні відповіді на них. Зокрема, серйозним фактором ризику вчений вважав велику протяжність міждержавних кордонів. Надлами цивілізацій, констатував мислитель, відбуваються там і тоді, де й коли люди починають шукати винуватців власних невдач поза собою - тоді суспільства втрачають потрібний енергетичний потенціал для руху вперед разом із стимулами самодетермінації Тойнби А. Дж. Постижение истории. Избранное. - М., 2001. - С. 183, 268, 305, 315..

Сьогодні і прогнози, і побоювання Тойнбі дістають підтвердження, зокрема й на українському досвіді. Світ поринув у таку глибоку стихію непередбачуваності й насильства, яка змусила голову Всесвітнього економічного форуму Клауса Шваба серед імовірних шляхів розвитку людства у 2015 році на перше місце поставити розпад, ненависть і фундаменталізм, і лише на друге - солідарність і співпрацю. Війна на європейському континенті, констатувала там же виконавчий директор Європейської бізнес-асоціації Анна Дерев'янко - новий серйозний виклик, який дуже негативно впливає на бізнес, особливо український. Але можливості використання останнім додаткових інвестицій фактично втрачені, бо далі декларування реформ і розмов про боротьбу з корупцією Україна станом на початок 2015 р. не просунулася Дубровик А. Україна - в епіцентрі давоських дискусій. На жаль // День. - 2015. - 21 січня..

Провідні аналітики світу нині упевнені, що відповідь на головний виклик сучасності - зростання прірви між багатством і бідністю - не може зводитися до серії якихось часткових заходів і вдосконалень. Мова повинна йти про розвиток освіти і підприємницької ініціативи, що в Україні, на жаль, не сприймається як першорядна проблема. Тому імовірність тривалої стагнації, особливо з врахуванням ситуації цілковитої невизначеності на Сході України, зовсім не виключена.

Уведена соціологами для характеристики сучасного стану України категорія “кризове суспільство” - тривожний симптом, свідчення того, що розгортання руйнівних процесів у соціумі вже йде по всьому фронту, деформуючи усю систему. За такого збою соціального порядку відбувається потрясіння усіх підвалин суспільства, з інтеграцією у його модель невизначеності й турбулентності. Сутнісними ознаками суспільного життя стали псевдоіндивідуалізм і пізньопатерналізм, розтягнутий у часі шок супроводиться постійними кризами Вектори змін українського суспільства. - К., 2014. - С. 8-9, 47, 59-60, 201-203.. Основою вторинної, неорганічної (“наздоганяючої”) модернізації є імітаційні процеси, прояви конфронтаційності соціальних інтересів, розбалансованість системи. Людина втрачає ціннісно-моральні опори, стає беззахисною.

Безліч дискусій у суспільстві на теми ”хто винен” не наближають кардинальне поліпшення ситуації. Адже для соіогуманітаристики важливіші не пошук винних, а чесна відповідь на питання: як таке взагалі могло статися? І тут важливо бачити насамперед не особисті провини, а системні протиріччя, породжені як об'єктивним ходом історичного розвитку і зовнішньополітичними втручаннями, так і суб'єктивними прорахунками владних структур на різних рівнях. Отже, шукати слід першопричини “драми нерозуміння”, що переросла у кривавий конфлікт. Історик, озброєний інструментарієм синергетичної епістемології, мусить уважно вивчати не лише об'єктивні факти, але й химерні уявлення, надії, розчарування, несправджені ілюзії - все те, що нині вкладається у формули психосоціальної динаміки. І бачити насамперед ті першопричини “смути”, які існували об'єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соціальному аналізі.

Здається, що наблизити спільноту істориків до розуміння складних і неоднозначних процесів неотурбулентності у сучасному світі здатна мережева модель науки, що пропонує у межах постнекласичних підходів (кібернетичного, системного, синергетичного та інших) погляд на суспільство не як на ієрархічну систему, а як на рухливу, гнучку структуру потоків інформації й комунікацій. Мережеві моделі мають власні макро-, мезо- й мікрорівні; два останні повністю вкладаються у бачення регіональної науки як мережі інтелектуальних зв'язків, сфокусованих на дослідженні місцевих традицій, культурнихцінностей (і антицінностей включно з передсудами). Синтез (чи симбіоз) соціологічного, антропологічного та мікроісторичного підходів забезпечує не лише належний рівень синхронізації історичних подій в оп-1іпе-режимі, але й відповідний ступінь пояснення “відкатів”, розривів, мутацій в історичному процесі, а також когнітивних “поворотів” в системі пізнання. Паралельно відбувається оновлення термінологічного інструментарію за рахунок свіжого погляду на “культуру конфлікту”, співвідношення проблем самовизначення, суверенітету, сепаратизму тощо.

З цього погляду заслуговує на істотне переосмислення проблема місця й ролі територіальності у сучасній системі світоустрою. Домінуючі донедавна в соціальному аналізі оптимістичні уявлення про зменшення ролі бар'єрних функцій кордонів на користь контактних не витримують перевірку практикою. Радше мова має йти, зокрема, і у контексті українсько-російських відносин, про вироблення країною системи власних “культурних інтеграторів”, здатних протистояти проявам агресії, сепаратизму, тероризму тощо. Звідси підвищений інтерес до нової “філософії кордону” - з переглядом самих основ концепції центр-периферійних відносин, дискусіями на теми “десуверенізації” чи “постсуверенізації”, підвищеним інтересом до проблем соціокультурної гравітації. Повсюдно приходить усвідомлення того, що не так важливо облаштувати кордон за сучасними стандартами, як виробити оптимальні підходи до методологічного обґрунтування проблеми кордонності й нової онтології соціальності. Остання у баченні філософів має бути “не стільки картиною, скільки компасом” Кемеров В.Е. Ключи к современности - в сдвигах в методологии // Вопросы философии. - 2014. - № 2. - С. 7..

Постмодерна ситуація, в якій перебуває сучасний світ, менш за все нагадує владну, вибудувану за звичними канонами центр-периферійності, вертикаль. Радше вона асоціюється з гетерогенною, за мережевим принципом сконструйованою, горизонталлю, здатною модифікуватися в найрізноманітніших конфігураціях. Як “нова соціальна морфологія” (М.Кастельс) децентралізована мережева структура являє собою “гранично допустимий мінімум впорядкованості чи організованості - далі починається або хаос, або владна нормалізація творчої стихії буття”. Глобалізація привела в рух, зблизила відмінності, а отже, і їхні кордони, зробила ситуацію пограниччя по суті детериторіалізованою, універсальною. “Іншу культуру ми можемо зустріти сьогодні у будь-якому місці. Пограниччя - різновид реальності між. Ця реальність є унікальним майданчиком для зустрічі з Іншим в усій його/її унікальності й неповторності. Пограниччя відкрите для пошуку нових шляхів і форм комунікативного взаєморозуміння” Гречко П.К. Пограничье как социокультурная реальность // Вопросы социальной теории. - 2012. - XVI. - С. 81-96..

Загальною тенденцією світового розвитку є рух від державного монополізму через своєрідний корпоративний лібералізм до регіоналізації на основі використання переваг ресурсної бази, механізмів протекціонізму, врахування викликів глобалізації, з одного боку, і традицій соціонормативної культури, з другого. А отже, на порядок денний скрізь виходить концепт децентралізації, хоч у різних країнах, на різних континентах він набуває настільки відмінних форм, що інколи стає “янусоподібним”. Регіони водночас інтегруються й диверсифі- куються, кордони зміщуються й розмиваються, міграційні процеси відкривають нові можливості й провокують нові ризики. Переосмислення “філософії глобалізму” йде “в ногу” з усвідомленням очевидної істини: якщо ері “глобального насильства” у найближчому майбутньому не буде покладено край, світ знову може поринути у пучину глобальних катаклізмів.

Відрадно водночас відзначити, що наука про кордони й пограниччя доволі швидко пройшла період становлення і у наш час переживає справжній бум міждисциплінарних досліджень. Якщо ще чверть століття тому вона існувала лише як прикладний напрям політичної географії, то нині це сфера фундаментальних інтересів соціологів і істориків, філософів і економістів, міжнародників-правників та культурологів. При цьому відбуваються не лише кількісне прирощення наукових знань, але й серйозні якісні зсуви: у фокусі наукової уваги опиняються як бар'єрні функції кордону, так і його контактні можливості. Лімологія як науковий напрям, зосереджений на дослідженні кордонів, набуває статусу субдисципліни на міждисциплінарних стиках. Її історичному відгалуженню пророкують непогане майбутнє: адже новітні дослідження кордонів переконливо довели, що у більшості випадків нові кордони виникають на місці старих. Не меншою мірою перспективним є і дослідження погранич як зон “взаємопритягання і взаємовідштовхування”, емоційно насичених “місць пам'яті”, культурних обмінів тощо. Стимулюватиме їх усвідомлення того, що на зміну двополярному світу прийшов полі- центризм, а в такому світі “пограничні стани” потребують особливої уваги.

Не можна, однак, не бачити того, що ставлення до соціотрансформаційної динаміки у сучасному світі неоднозначне. На більш- менш благополучному Заході домінують рефлексії щодо зменшення ролі національних держав, десуверенізації, розмивання кордонів. На пострадянському просторі, де в останні роки виявилося багато підспудних відцентрових течій, навпаки, говорять про постсуверенізацію і про необхідність зміцнення кордонів. На Близькому Сході сягає небезпечних величин політизація релігій, активізуються кланові способи мобілізації соціальної активності. Все це нагадує броунівський рух, непередбачуваність якого диктує потребу у нових соціокультурних ідентифікаторах. Потрібні насамперед зважені й неупереджені оцінки сепаратизму, міжнародного тероризму, “правого” й “лівого” радикалізму. Потребують корекції й уточнення поняття суверенітету, демократії, ненасильства, територіальної цілісності, порубіжності, периферійності. А водночас і поняття “старого” й “нового” регіоналізму особливо останнього, виниклого під впливом нового напряму соціокультурної гравітації. Оскільки час для різних суб'єктів економіки й політики протікає з різною швидкістю, а простір теперішнього й майбутнього стискується під впливом нових комунікаційних реалій, людство вже не може обійтися без порівняльної аналітики, грунтованої на нових моделях рефлексії. Новизна тут визначається насамперед більшим врахуванням геополітичних композицій, різноспрямованих інтересів, відмінних поведінкових зразків, віртуальних образів.

Варто зауважити, що концепт гібридизації, який став надзвичайно модним у наукових дискурсах кінця ХХ ст, нині відроджується саме у “кордонному” контексті. Своєрідний “фетишизм кордонів” явно поступається місцем концепціям, базованим на визнанні їхньої ерозії. Оскільки, переважно “з подачі” ідеологів мусульманського Сходу, при цьому активно відроджуються ідеї синкретизму, на фоні посилення міграційних процесів можна чекати й “другого дихання” для модних у свій час теорій “креолізації”, “метисизації” тощо. Страх європейців перед можливою цивілізаційною трансформацією континенту під впливом нових хвиль мігрантів уже породив формули “Євразії”, “Лондонстану” і т.п.

Загалом можна констатувати, що теорії гібридизації, базовані на ідеях мікшування культурно-цивілізаційних відмінностей, хоча й виразно домінують, але поки що мирно уживаються з іншими версіями взаємодій - гомогенізації (конвергенції), диференціалізму (зіткнення цивілізацій), групової мобілізації. Але так чи інакше теза про кризу націй-держав проходить червоною ниткою через усі ці побудови, і дедалі частіше доповнюється постулатом про кінець “системи Сайкс- Піко”, що визначала контури повоєнного світоустрою, і про кризу постколоніальної конфігурації Близького Сходу. При цьому з подачі російських сходознавців загрози посилення екстремізму уже не обов'язково пов'язуються з мусульманським світом: українська криза у цьому контексті також фігурує, причому в основі її вбачається глибокий цивілізаційний розлам Наумкин В. Цивилизация и кризис наций-государств // Россия в глобальной политике. - Т.12. - № 1. - 2014. - С. 41-58..

Із задекларованих новітніх підходів однозначно випливає висновок про необхідність критичного переосмислення когнітивного потенціалу модних донедавна неоліберальних схем, грунтованих на апологетизації західного досвіду і відповідних цінностей. Цілковита девальвація теоретичної моделі “трьох світів” ставить у зовсім новийконтекст проблему центр-периферійних відносин і тісно пов'язану із нею проблематику кордонів і порубіжності. З'являються підстави говорити - у метафоричному, зрозуміло, сенсі - про особливі “пограничні цивілізації”.

Російський дослідник пограничних цивілізацій Я.Шемякін вбачає їхню “родову рису” у різних типах взаємодії й відмінному розумінні раціональності. На його думку, такий підхід допомагає по-новому усвідомлювати співвідношення універсального й локального вимірів історичного процесу.

Первісний фронтир, на якому була сформована “пограничність” як особлива соціокультурна якість, це, вочевидь, кордон між первісно-общинним ладом і першими цивілізаціями. Другий рівень зрілості феномена порубіжжя пов'язується з результатами “осьової революції” (за К.Ясперсом). Третій виникає внаслідок поділу єдиного цивілізаційного патерну на “Захід” і “Схід”. Лише на цьому етапі погранична ситуація набуває відносної стійкості і перетворюється на “пограничну” цивілізацію (елліністичну). “Саме цей “внутріосьовий” кордон стає особливим буттям, породжує специфічну системність” Шемякин Я.Г. Граница // Общественные науки и современность. - 2010. - № 5. - С. 112-119..

Цікаві міркування щодо ризиків межовості і пристосування до явищ розколу знаходимо у працях тернопільських науковців М. та Л.Алексієвців та М.Юрія. Межові цивілізації, до числа яких належить Україна, розглядаються ними як самостійний стійкий історичний тип з незавершеністю синтезу як його постійною рисою. “Ці цивілізації характеризуються зіткненням якісно різних полюсів цивілізаційного розвитку, тим самим вони є фактором історичної турбулентності, цивілізаційними вирами, що викликають постійне збурення, причому в найрізноманітних сферах, починаючи від економіки і закінчуючи психологією”. Аналіз такого розколотого суспільства, доводять вони, вимагає іншого специфічного рівня абстракції - з врахуванням як своєрідної цивілізаційної самотності, так і “невротизації” соціального типу, а також примхливого поєднання протилежних елементів лібералізму та традиціоналізму. Україна є проміжною цивілізацією, через душу і тіло якої розкол пройшов разом з державністю та прийняттям християнства. Утворився своєрідний гібрид, особливість якого полягає, однак, у тому, що розколоті частини суспільства прагнуть не довести розкол до логічно можливої крайньої форми, зберегти інтеграцію суспільства (хоча така штучно збережувана єдність має ознаки патологічного характеру і несе небезпеку постійної дезорганізації). Нездатність до синтезу якоюсь мірою компенсується симбіозом. Але розкол за таких умов набуває особливо важкого, затяжного плину, стає “хронічною хворобою” суспільства.

Цивілізаційна межовість означає “розхитаність” поведінкового стереотипу, нерідко породжує синдром “блудного сина”, неукоріненість, своєрідну ностальгію за чужими культурними образами, схильність до наслідування. Національна свідомість нерідко впадає у гріх історичного волюнтаризму. “Специфіка розколу не в самому факті політичного конфлікту, а в тому, що в Україні ця боротьба приховує за собою боротьбу навколо існування державності, боротьбу державності та додержавної стихії... Розкол постійно відновлюється, якщо розколотою виявляється особистість. Гібридний ідеал дає можливість сакральній владі змінювати інтерпретацію добра і зла та у певних межах маніпулювати масовою поведінкою” Алексієвець М., Алексієвець Л., Юрій М. Соціум і культура як ключові компоненти цвілізації // Україна - Світ - Європа. - Вип. 14. - Тернопіль, 2014. - С. 249-264..

Розгадку секрету стабільності чи змінності кордонів історико-географічних регіонів при багатовікових змінах складу населення, господарських укладів, культурних традицій, мови регіоналістика відшукує на шляхах дослідження матеріалізованих топохронів. Розриви у спадковості топохронів здатні призводити до катастрофічного дисбалансу у сфері соціальної ментальності. Виявлення “втрачених” топохронів у діючих, гармонізація семантики культурних пластів і, нарешті, “регенерація” топохрона - вдячні завдання наукового пошуку регіонознавців. “В епоху глобальних економічних і соціальних процесів, зростаючої взаємозалежності цивілізацій та етносів, соціумів та культур, технологій та архетипів це завдання виходить далеко за межі академічних інтересів” Лебедев Г С. Теория топохрона // Методология региональных исторических исследований. Российский и зарубежный опыт. - СПб., 2000. - С. 54-55. Бек У. Что такое глобализация? - М., 2001. - С. 132..

Сучасний дослідник порубіжних ареалів національних держав не може абстрагуватися від тих загальносвітових процесів, які вимагають радикального перегляду всієї системи відносин по лінії “час - простір”. Двоїстість процесу глобалізації виявляється у тому, що він небачено розширює і водночас звужує простір життя людини. У той час як економіка руйнує національні кордони, люди, не бажаючи втрачати відчуття “дому” й “належності”, відшукують тісніші простори зі стійкими зв'язками. Глобалізація й локалізація стають паралельними процесами, що відбивається у новому понятті “глокалізація”. “Все частіше доводиться робити висновок, - констатує У.Бек, -.що всі ми живемо “глокально” (тобто глобально-локально)”¹¹.

Сказаним зумовлена новизна та актуальність спеціальних досліджень “зон прикордоння” на українському матеріалі. Важливим уявляється і створення об'єктивної картини формування приграничних ареалів, і простеження відповідних історіографічних рефлексій у межах ХІХ - початку ХХІ ст., і зрештою, осмислення наслідків “пограничних” культурних взаємовпливів і політичних протистоянь. Зрозуміло, що осягнути проблему цілком, вписавши її у загальносвітовий контекст, одному досліднику не під силу. Йдеться лише про основні тенденції, які намітилися у вивченні непростих відносин на “цивілізаційних стиках” і у регіонах прикордонних культурних дифузій. Традиційно пограниччя в Україні досліджуються за допомогою тернерівської моделі “фронтиру”, із включенням степової зони у систему “Великого кордону Європи”. В.Брехуненко представляє український степ як частину типологічно однорідної смуги Великого Кордону від Дністра до Волги та Яїка з власним етапом козакотворення Брехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип. 6. - К., 2006. - С. 458-460.. Однак не можна не бачити й того, що застосування тернерівської моделі до українських реалій хибує на підживлення міфотворчості - маємо, за оцінкою С.Плохія, “міф про людину з прикордоння, а не про прикордоння як таке”. Доводиться чути й значно більш категоричні оцінки: “тернерова теорія фронтиру недоречна для української історії” (К.Браун) “Поверх кордону”: концепція прикордоння як об'єкт дослідження // Україна модерна. - 20 Н. - Ч. 18. - С. 65-66..

Якщо вилучити з тернерівської моделі давно розвінчану ідею зіткнення “цивілізації” з “варварством”, у понятті “фронтир” залишиться те, що його понад століття тримає “на плаву” - концепт колонізаційного освоєння погранич. Те, що він за будь-якого підходу заслуговує на специфічну “оптику” дослідження, сьогодні вже не піддається сумніву. Як, до речі, і необхідність деміфологізації базового дискурсу національної історії, що виходить з постулату етнічно, мовно й культурно гомогенної нації й абсолютизації тяглості (континуїтету) Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. - 2012. - № 6. - С. 4-24.. Історія України вмістила історії різної тривалості, і кожна з них має досліджуватися у її власних темпоритмах.

Розуміння того, що пограниччя - це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, і простір маніпуляцій, диктує необхідність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологічних підходів до його характеристик. Тут гостріше, ніж деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною нетерпимістю: з категорії “своїх” часто виключаються не тільки носії протилежних ідеологічних поглядів, але й ті, для кого етнічна чи регіональна ідентичність не є головною в системі пріоритетів. На цій основі виразною свідомісною домінантою нерідко стає побутовий культурно-психологічний нарцисизм, аж до проявів шовінізму. Особлива небезпека створюється при цьому тим, що “чужими” у першу чергу оголошуються новоприбульці - мігранти, “гастарбайтери” і т.ін., а апелює цей різновид націоналізму до найменш розвинутих прошарків суспільства.

Кордони виступають як новий об'єкт досліджень і в політичній географії, і в теорії міжнародних відносин, і, природно, в регіоналістиці. Кордони розмежовують нині не лише держави, але й ідентичності - територіальні й символічні, створюючи багатовимірні простори (multidimensional spaces). Принциповою особливістю “кордонних” досліджень є їхня міждисциплінарність. Базою для зближення підходів філософів і соціологів, істориків і політологів, етнологів і культурологів, фахівців із соціальної психології та міжнародного права є загальна антропологізація наукового знання з акцентом на соціальному самопочутті людини. При цьому реєструється помітне зрушення від соціально-структурних до соціокультурних параметрів у дослідженнях “кордонних” взаємодій.

О.Фісун наголошує на “трьох джерелах і трьох складових” формування парадигми сучасних лімологічних досліджень. По суті вона постає як результат взаємонакладання і взаємопереплетень трьох блоків сучасних теорій - state-building (Ч.Тіллі, С.Роккан, Р.Коллінз, І.Валлерстайн), nation-building (Е.Геллнер, Б.Андерсон, Е.Гобсбаум) та space-building (Е.Саїд, Л.Вулф, М.Тодорова). У рамках першого блоку було досліджено значення геопросторової (геоекономічної і гео- політичної) організації для створення системи кодів, у межах другого - простежено механізми культурно-символічного конструювання ідентичностей на порубіжжях. Третій блок зосередив увагу на ментальній картографії і вивченні процесів формування й еволюції географічних образів регіонів та конфігурації їхніх кордонів. У такому баченні “територія сучасної держави як соціокультурний конструкт відтворюється саме через національний дискурс кордону” Фісун О. Геоісторичне майбутнє українсько-російського кордону в контексті глобалізації та європейської інтеграції // Українсько-російське порубіжжя: формування соціального та культурного простору в історії та сучасній політиці. - Харків, 2003. - С. 4-6..

У міждисциплінарну предметну галузь із власними категоріями й методами перетворився на рубежі тисячоліть і той напрям геополітики, який іменують критичним. Геополітичне бачення світу формується в рамках украй політизованого й ідеологізованого дискурсу, який пропонує формалізований набір поглядів на національну ідентичність, інтереси й політичні пріоритети. На цьому шляху вдалося подолати притаманну позитивізмові майже неперехідну грань між внутрішньою й зовнішньою політикою, а відтак і відстань між геополітикою й політичною географією. І хоч інноваційні підходи критичної геополітики були сприйняті спочатку насторожено, невдовзі з'ясувалося, що саме вони прокладають шлях для сучасних порівняльних досліджень “образів територій”, які значною мірою залежать від соціальної стратифікації й регіональних особливостей.

Нові підходи до проблеми кордонів істотно змінили ракурси досліджень у сфері глобальної, регіональної, локальної історії, особливо останньої. Як відповідь на виклики глобалізації з'явилися “перехресні”, “пов'язані”, “інтегровані” історії, в яких увага фокусується саме на кордонах і пограниччях. Мова йде насамперед про зміну кута зору - змінюється, за І.Іоновим, позиція спостерігача, вона стає децентралізованою і не чітко фіксованою Ионов И.Н. Глобальная история и изучение прошлого России // Общественные науки и современность. - 2011. - № 5. - С. 149-152.. Кордони дістають вигляд рани, яка ще на зажила, і пролягають не там, де хоче історик, а в зонах конфліктів.

Предметне поле “перехресних” історій їх засновники, представники школи “Анналів” М.Вебер та Б.Циммерман позначили як простір між емпірією та рефлективністю - дослідника цікавлять, отже, і реальні кордони між націями, регіонами, цивілізаціями, і уявні кордони між універсаліями, за допомогою яких ці суспільства осмислюються. Зявдяки такому переходу вдається не лише зміщувати в просторі позицію спостерігача, але й докладно досліджувати сферу “Між” (А.Ахієзер), зокрема, у тій її площині, яка стосується відносин між традиціоналізмом і модернізацією.

Природу нового пізнавального простору, який на цій основі виникає, І.Іонов визначає як діалогічний історизм. Сутність його у новому баченні проекції відносин країни і світу, країни й регіонів, глобального й локального, а водночас і у виході поза межі національних кордонів, у царину реальних суспільних зв'язків Там само..

Евристична цінність підходів, запропонованих у рамках “перехресних історій”, цим, зрозуміло, не обмежується. Відкриваються нові можливості збагачення джерельної бази і джерелознавства “пов'язаних історій” шляхом створення електронних баз даних, узгоджених дослідницьких проектів. Ще більший інноваційний ресурс пов'язаний із “науково-гуманітарними” підходами - крос-культурним дослідженням поширення релігійних вірувань, ідей, технологій, дослідженням міграцій, шляхів розповсюдження інфекційних захворювань тощо.

Польський історик В.Вжосек розглядає поняття “кордон” і “гра- ничність” як мисленневі категорії, що допомагають з'ясувати сутність ідеї скінченності й/або перервності. Ідея граничності у його баченні (перекладачі на українську мову не зовсім точно, на наш погляд, передають її поняттям “межовість”) має сильні просторові асоціації, які виразно домінують над темпоральними. При цьому він відштовхується від думки Г.Зіммеля: “Соціологічний факт - це те, що люди відмежовуються від сусідів. А чи будуть вони вважати кордоном (межею) гору, ріку, або ущелину, чи проведуть її в чистому полі, то вже є конкретне “просторове наповнення”. Простір сам по собі нічого не означає. Це люди надають йому сенс і відповідно в ньому діють”.

У різних дискурсах, за Вжосеком, використовуються або дефініції, або метафори границі. В історіографії поняття кордону (межі) виступає одночасно у своїй метафоричній загадковості та багатоманітності. Суперечки, конфлікти, угоди та війни ведуться довкола кордонів. Кордон в історичній репрезентації є те, що під ним історично розуміють, а отже, ним може бути обшир територій, населення яких становлять люди, підпорядковані певному носієві влади, обсяг воєнного контролю над територіями, обшир держави та обов'язкового права, обсяг прав династії. “Кордони делімітовані й охороняються або ні, визначені прикордонними заставами або митними. Кордони можуть бути орфографічними або ні. Історична література демонструє історичну змінність як ідеї кордону, так і культурної практики, що визначає її встановлення та використання”.

Багато що залежить і від того, міркує Вжосек, хто виступає суб'єктом визначення чи “уявлення” кордонів. Від політичних кордонів, які проводяться волею держав, монархів тощо, відрізняються ті, які визначаються культурними практиками: господарчими, торгівель- ними, релігійними. Так з'являються границі дифузії, поширення та наслідування - межі протестантизму, бароко, Реформації і т.п. Завжди треба враховувати полісемантичність поняття “кордон” - це може бути і межа, окраїна, і сполучна ланка між культурами, і бар'єр, і “простір між”. Концепція гетеротопії у Мішеля Фуко випливає з положення про змінність простору та його внутрішніх меж, які визначаються делімітуючими соціальними практиками, соціальними знаннями та ментальністю Вжосек В. Історія - Культура - Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення. - К., 2012. - С. 221-230..

Такі підходи спираються на усталену вітчизняну традицію використовування універсальних штампів “Сходу” і “Заходу” (причому Україна опинялася у межовому просторі (“між Сходом і Заходом”). Але якщо поняття “Заходу” приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття “Схід” у вітчизняній “географії уявлень” виявилося виразно деформованим. Під це останнє поняття підводилася і експансія євразійських кочових орд, і мусульманська культура Османської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і - особливо часто - все те, що було пов'язане з російським впливом (який ішов із півночі, а не зісходу). Хай там як, але територія майбутньої України й справді виявилася на перехресті різноспрямованих впливів, стихійно намагаючись синтезувати греко-візантійську, європейсько-латинську, тюрко-мусульманську, російсько-православну традиції. Як зауважує Н.Яковенко, “окреслене розмаїття переплетень західної (“європейської”) та східної (“азійської”) цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому.. подеколи навряд чи можливо відокремити “власне” від набутого” Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Вид. 2-ге. - К., 2005. - С. 26..

На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепаратизму, з другого. З цього погляду цікавими уявляються міркування В.Горського, який зазначав, що у зв'язці “Схід - Захід” обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в культурологічному, типологічному сенсі. Захід у такому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації - з культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни й домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальності. Водночас термін “Схід” позначає культуру традиційних суспільств із переважанням “етики переконань”, що спирається на відданість певній ідеології, віруванню, філософській чи естетичній системі Горський В. С. Філософія в контексті історії української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - К., 1996. - С. 209..

Специфічність українських кордонів полягає у тому, що окреслюваний ними простір був уявленим до появи бодай адміністративних меж. За В.Кравченком, кордони цієї уявної України ніколи не були сталими, а в зонах пограниччя формувалися гібридні, змішані ідентичності. Контактні культурні зони часто окреслювалися за допомогою символів, і тоді історичні наративи “могли відігравати, залежно від кон'юнктури, дієву роль, проводячи символічні межі національних проекцій ідентичности, демаркуючи або делімітуючи їхній історичний простір, а чи навпаки - розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому “м'які” та “жорсткі” кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями” Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. - К., 2011. - С. 13.. А отже, справжню їх роль можна дослідити лише у широкому контексті конкуруючих дискурсів.

Проблему України як пограниччя уважно простежує канадський (донедавна український) історик С.Єкельчик. Природний кордон між лісом і степом доповнював культурний кордон між католицтвом, православ'ям й ісламом, а протягом останніх двохсот років - ще й політичний кордон між самодержавною Російською імперією й більш ліберальними європейськими країнами, між комуністичним і капіталістичним таборами, між СРСР та його східноєвропейськими сателітами. Зрештою, сьогодні Україна - це країна, розташована між Росією та Європейським Союзом. “Історики й політики не перестають битися над питанням, які саме події можна вважати частиною української історії”. Водночас іноземним журналістам і місцевим політикам важко збагнути витоки багатоманіття історичних ідентичностей України Екельчик С. История Украины. Становление современной нации. - К., 2010. - С. 18-19.. Наблизитися до їх розуміння допомагає з'ясування реальної ролі в її історії кордонів - географічних і політичних меж, які упродовж останніх трьох століть встановлювалися у далеких імперських столицях і в кінцевому підсумку стали основою інтелектуального проекту, наявність якого уможливила утворення незалежної української держави.

“Поліморфізм” українського культурного простору ХУІ-ХУІІІ ст., що виявлявся як у його багатошаровості, мінливості, піддатливості асиміляційним впливам, так і в еластичності “культурних кодів” - одна з багатьох загадок, що бентежать увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дж.Броджі-Беркофф пояснює його “іманентною”, від києво-руських часів, схильністю до синтезування різноспрямованих традицій, а також функціонально - як відповідь на загрозу дезінтеграції ще не сформованої культурної спільноти. Розвиваючи цю думку Н.Яковенко пропонує розглядати цей поліморфізм “не як ознаку “недорозвитку”, а як стрижневий елемент “культурного коду”, що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі”. За цих умов “дилема вибору” ставала органічною рисою світосприйняття, а крос- культурні зв'язки - частиною власного культурного ландшафту” Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С. 58, 95..

Російський аналітик А.Неклесса вважає Росію, на цивілізаційній орбіті якої опинилося українське суспільство, рухливим простором, що тяжів до торгово-мілітарної корпоративності. Зовнішньою ознакою російського буття була, за його оцінкою, одночасно відцентрова (географічно й демографічно) й доцентрова (адміністративна й ідеологічна) фронтирність. Фронтирність, помережена лініями старих і нових транскордонних торгових шляхів, інтерцивілізаційних трактів, мисленневих устремлінь, відволікала індивіда й суспільство від повсякденності і планомірного освоєння території, занурювала їх в атмосферу то військових звитяг, то примарних очікувань. Взявши на себе роль охоронця християнської ойкумени, оголосивши себе ортодоксальним Третім Римом, Росія, однак, створила незавершену, недосконалу державну оболонку і не могла ефективно управляти різномовним населенням, що перебувало у різних цивілізаційних станах. Звідси - освоювані, але не втримані плацдарми, потворні диспропорції, помилки, провали. Звідси й апофатичне самовідчуття з явищами екстремальності, недбальства, буйності поряд з подвижництвом, утопізм, есхатологічні очікування. Екстремальність у російському варіанті мала й потужну мобілізаційну складову, продукуючи фрагменти транскордонної, універсальної експансії. “Перемішувалися народи, з'єднувалися, заселялися окраїни, у-країни, межі і православні козачі запорозькі й кубанські землі, донські й терські станиці”. Ця “потокова соціальність”, роз'єднана величезними просторами, створила симбіоз розбійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адміністрацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соціальних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного міського середовища, породжувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що слугували запобіжниками для відцентрової енергетики територіального гіганта, зрештою вже не могли запобігти конфронтаційності й конфліктам Неклесса А.И. Северная Ромея. Пространства сложного диалога // Полис. - 2012. - № 5. - С. 32-40..

Виникнення упродовж останнього десятиріччя міждисциплінарного наукового напряму - історичної імагології - поставило у новий контекст проблему дослідження ментальних образів погранич. На розуміння Іншого як “чужого” (а то й ворога) впливає безліч чинників - політичних, етнічних, психологічних, релігійних та інших. Тут широкий простір для упереджень, фантазій, міфотворення. Специфічність національної самосвідомості полягає у такому співвіднесенні себе з Іншим, коли власне уявляється майже бездоганним, а інакшість представляється у негативних тонах. Безкінечно тиражований у легітимізаційних та мобілізаційних цілях, цей стереотип перетворюється зрештою у стійку культурну універсалію. У суспільствах із свідомо культивованою віктимною свідомістю вона обростає конфронтаційними конотаціями, аж до культивування взаємної нетерпимості й крайньої ворожості.

Коли стереотип ворожості у відносинах сусідів через певний проміжок часу стає об'єктом історіографічного осмислення, напруженість “діалогу з минулим” здатна наростати у геометричній прогресії. Адже зовсім не обов'язково людина минулого поділяла ті оціночні параметри, які нам здаються єдино вірними. Історик, перш ніж виносити вердикти, має зрозуміти атмосферу й мотивації дій у ситуаціях, які нині неможливо відтворити. Лише на основі осягнення методів і мови “конкуруючих традицій” можна бодай змоделювати ситуації вибору, в яких опинялися люди минулого.

Сучасна компаративна історія тому дуже обережна в оцінках “національного характеру” і навіть “національних почуттів”. Як соціокультурні конструкти, що мають цілком реальні підтексти й ідеологічні імплікації, вони привертають увагу здебільшого у контексті аналізу “стихійного етноцентризму”. Стійкі психологічні особливості світосприймання, що знаходять прояв і у політичній поведінці, чеський знавець націй і націоналізмів М.Грох радить аналізувати у контексті національної ідентичності, з врахуванням реальних - соціальних, політичних, культурних та інших - зв'язків та відносин Грох М. Консенсусное объяснение формирования наций // Вопросы философии. - 2011. - № 1. - С. 27-32..

За О.Донченко та Ю.Романенком, “негативні архетипові новоутворення, або травми колективного несвідомого, формуються в кризові, тяжкі, аномічні періоди історії, в моменти руйнації ціннісних патернів життя. Вони не зникають із зміною ситуації, вони перетворюються на хронічні хвороби соціуму у вигляді неусвідомленого, непереробленого, непереосмисленого “шматка” історії. Саме такі “рубці” багато в чому визначають у критичні періоди життя соціуму динаміку соціальних рухів, тональність соціальних почуттів, стан масової свідомості тощо”. На цій основі формується дистресовий досвід соціуму. Соціальна поведінка людей - наче під наркозом. Розквітають брехня, злочинність, стан хаосу посилюється. “Нетотожність спричиняє дезадаптацію великих груп населення і дезінтеграцію всієї соціальної структури... Цілі покоління при цьому вимушені жити в невротизованому внутрішньо конфліктному соціумі, а це спричиняє масову пасивність, апатію, соціально-політичну інфантильність” Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). - К., 2001. - С. 95-98, 102..

Зроблений півтора десятиріччя тому, цей “діагноз” зберігає “риси типовості” і у наш неспокійний час, особливо коли мова заходить про особливості історичної пам'яті у регіонах погранич. Різні політичні сили використовують відмінні стратегії “управління пам'яттю” для конструювання потрібних їм образів минулого, здатних формувати суспільну свідомість, бути інструментом легітимації (чи, навпаки, де- легітимації) певних політичних доктрин. Не випадково саме у просторі симуляцій з'явилося поняття “трансгресор” - зазвичай ним позначаються “агресивні” симулякри, здатні руйнувати не лише інші образи, але й простір ілюзій як такий.

Питання про те, чому проблеми формування територіальних ідентичностей виявляються “легкозаймистими”, надзвичайно складне; шукати простих і однозначних відповідей тут, очевидно, не варто. Однак уведення його у контекст “взаємодії на пограниччях” у широкому хронологічному діапазоні все ж обіцяє певне наближення до розгадки “секретів несумісностей”. В усякому разі очевидно, що закладені в далекому минулому стереотипи світосприймання й реагування на “виклики долі” здатні відлунювати в сьогоднішній день і несподівано проявлятися у поведінкових реакціях і електоральних уподобаннях. Спробуємо проілюструвати це на прикладі найбільш показових “зон взаємопроникнення” на півдні, північному сході й заході України, зосередившись насамперед на його відображенні у суспільній думці відповідних регіонів.

Дослідника феномена порубіжності у вітчизняній історії підстерігають як мінімум дві пастки. Легко збитися на манівці “антиімперської риторики”, представляючи проблему взаємовідносин “центру й окраїн” виключно у категоріях гноблення, визиску, примусової русифікації. На такому шляху майже неможливо уникнути одномірності й передзаданості. Адже завдання управління у новоприєднаних регіонах були на порядок складнішими, а імперські власті мусили формувати дієздатні, працюючі консолідаційні механізми. Інша річ, що їхні уявлення про раціональність дуже часто розходилися як з об'єктивними потребами регіонів, так і з інтересами місцевих еліт. Тому потрібен вдумливий аналіз співвідношення намірів і результатів, механізмів впливу і засобів протидії. Доводиться рахуватися з тим, що і у центру були різні підходи (навіть на рівні генерал-губернаторів), і місцеві еліти аж ніяк не демонстрували єдності. На кожній території конкурували кілька імперських проектів і кілька моделей національних рухів.

Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході України, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети “Вашингтон пост”. Дошукувалися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за аналогією з конфліктами на Балканах, Близькому Сході, Середній Азії. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наявності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції Режим доступу: http://www.washmgtonpostxom/Ыogs/monlcey-cage/wp/ 2014/ 03/04.. Але всі ці чинники не дали б такого швидкого “ефекту”, якби російсько-український кордон не був “прозорим” аж до його майже повної відсутності. І ще - якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про “вісім Україн”, і що 16,3% опитаних - переважно мешканців Сходу і Півдня - не хочуть ототожнювати себе з українськими націоналістами КовальчукМ. Хто ми є (інтерв'ю з Н.Черниш) // День. - 2013. - 21 лютого.. Попередня київська влада по суті “проспала” процес кристалізації групових ідентичностей у Донбасі на “гібридній” основі, а нинішня зробила ставку на силу там, де можливості пошуку порозуміння ще не були вичерпані.