Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах

У рамках культурної (гуманітарної) географії розрізняють кілька типів культурних кордонів, яким відповідають різні типи ідентичностей. Категорія етнічних кордонів допускає градацію по лінії етнічних і суперетнічних культурних спільнот. Розрізняються порогові кордони (адміністративні рубежі) й гравітаційні кордони (межі етнічних систем з переважно контактними функціями). Класифікація кордонів допускає поділ за хронологічними ознаками - давні (до XVII ст. включно), старі (що відносяться до імперської епохи XVIII - початку XX ст. ), молоді - (ХХ-ХХІ ст.). З “віком” і “сталістю” (тривкістю) кордонів у Російській Федерації часто пов'язують зрілість регіональної самосвідомості Геополитическое положение России: представления и реальность / Под ред. В.А.Колосова. - М., 2000; Крылов М. Структурный анализ российского пространства: культурные регионы и местное самосознание // Культурная география. - М., 2001. - С. 143-171..

Американський історик Алан Мегілл вважає, що розмаїття політичних режимів змушує дослідників урізноманітнювати термінологію кордонів і говорити не просто про кордон, а про кордон- border, кордон- boundary і кордон-frontier. При цьому border застосовується ним як загальний термін, що стосується усіх маркерів просторового поділу території між політичною державою й тим, що перебуває поза її межами. Що ж до boundary і frontier, то він пропонує розглядати ці терміни у квазі-діалектичній опозиції один до одного. Boundary у його баченні - точно визначена лінія, що відрізняє одну частину території від іншої. Кордон-frontier більш “зональний”, ніж “лінійний”. За наявності кордону-фронтиру доволі часто неможливо точно встановити, де саме проходить державний кордон.

Спроби окреслення типології кордонів у Мегілла базуються на класифікаціях Чарльза Майера, ґрунтованих на функціональному призначенні міждержавних рубежів. Кордони держав, що протистоять одна одній як ворожі, позначаються терміном “anti-adversarial' (спрямований проти суперників). Інші типи кордонів позначаються поняттями “прото-територіальний” (proto-territorial), “захисний” (anti-incursive), “фіскальний” (tributary). Природно, що такі типології є умовними, що визнає і сам Мегілл Мегилл А. Границы и национальное государство. Предварительные заметки // Диалог со временем (Москва). - 2010. - Вып 30. - С.43-49..

У вітчизняному слововжитку справа вибудови кордонного тезаурусу значною мірою ускладнена наявністю паралельних термінів “кордон”, “границя”, “фронтир”, “межа”. Найуживаніше поняття “кордон” побутує і у широкому сенсі (“межа”, “перехід”), і у більш вузькому, територіальному значенні (“границя”). З визначенням пограниччя справа ще складніша.

На перший погляд, відповідь самоочевидна: це територія, наближена до кордону і залежна від тих комунікативних потоків, які він забезпечує. Але така загальна відповідь не дає уявлення ані про відстані, ані про ступінь залежності, ані про механізми впливу “кордонності”. Фахівці фіксують увагу на полісемантичності поняття “пограниччя” і навіть доводять, що “докладна і точна дефініція “пограниччя” неможлива” Коган В.М. Феномен пограниччя у соціокультурному вимірі. Автореферат. - Сімферополь, 2008.. Можна погодитися і з тими дослідниками, які вважають: як просторово-соціальний і просторово-культурний феномен пограниччя має більш-менш визначені обриси лише в залежності від тієї чи іншої його інтерпретації.

В.Кравченко, приміром, звертає увагу на те, що в російській (відповідно й українській) мові поняття «фронтир» набуває не стільки географічного чи культурного, скільки певного мілітарного змісту. Розрізняє він також поняття “порубіжжя” й “пограниччя” - перше в його баченні ближче до поняття контактної зони, тоді як друге все ж більше відноситься до території, що визначена політичним кордоном, а також до чітко окреслених культурних, релігійних чи мовних областей Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. - Вильнюс, 2010. - С. 25.. От тільки з чіткими визначеннями при дослідженні порубіжних територій доводиться мати справу нечасто.

І все ж без бодай приблизного визначення пограниччя неможливо окреслити предметне поле відповідних просторових досліджень. На наш погляд, пограниччя - це просторово обмежена територія (регіон) і відповідно організований соціум, чия залежність від кордону зазвичай є більшою, ніж залежність від центру. Залежно від того, які функції (бар'єрні, фільтруючі, консолідуючі) виконує у кожному конкретному випадку кордон, розрізняють типи погранич: стикове (з переважанням бар'єрної функції), перехідне (з переважанням функцій культурної взаємодії), фронтирне (регіон освоєння). За ступенем культурної дистанції між соціокультурними спільнотами, що межують і взаємодіють, пограниччя можуть бути культурно-варіативними чи культурно протиставленими. За домінуючими культурами всередині погранич розрізняють бікультурні та полікультурні типи, симетрично-культурні та асиметрично-культурні пограниччя.

Геополітичний код України виявився значною мірою деформованим внаслідок втрати воєнної потужності, надмірних розрахунків на багатовекторність зовнішньої політики, особливостей українського менталітету з притаманною йому роздвоєністю і домінуванням тактичного, а не стратегічного мислення. Втративши ще й власний геоекономічний код, Україна перетворилася на одну з найбідніших держав Європи.

Як бачимо, сучасний тезаурус кордонів і погранич органічно включає в себе багатоскладовість, аналіз якої можливий лише на стику природничих і соціогуманітарних дисциплін, в руслі міждисциплінарності й постійного наукового діалогу. Саме поняття тезаурусу при цьому збагачується, у тому числі за рахунок здобутків лінгвістики, семіотики, інформатики, соціології. Поряд з основним значенням (скарбниця, запас) воно набуває ще й смисл особливим способом організованого нагромадження знань і систематизації здобутих даних. Ієрархічність - основна властивість будь-якого тезаурусу. Хоч, здається, жоден з них не може претендувати на повноту й всеосяжність.

Особливість тезаурусу - його побудова від індивідуального, часткового до спільного й узагальнюючого. Його можна представити у вигляді концентричних кіл чи орбіт, причому на більш віддалених кругах чи орбітах розміщуються більш абстрактні поняття. У нашому випадку це може бути модне у сучасному світі поняття “ідентичність”, без аналізу здебільшого гібридних форм якої немислиме дослідження пограничної взаємодії. Або не менш поширений, але надто розмитий термін “архетип”. Там же зазвичай розміщують категорії “соціальність” і “соцієтальність” - останньою передається міра лояльності пограничних соціумів до культивованих у суспільстві цінностей і традицій. Порівняно новими для “пограничної” аналітики є поняття інкультурації, культурної аккретації, етнокультурної компетенції тощо Докладніше див.: Нагорна Л. Соціокультурна ідентичність: пастки ціннісних розмежувань. - К., 2011. - С. 47-58..

У баченні А.Неклесси світ, що виникає на наших очах, постає як рухливий, багатомірний космос співтовариств, що вибудовуються за екзотичними лекалами, яким насамперед притаманні примат культурної гравітації, потокова соціальність, розподілена множинність. Змінюється роль міст, національних держав, регіональних об'єднань. Колишній світ перевтілюється, диверсифікується, функції людей перетинаються, інколи змішуються і накладаються одна на одну, але при цьому конкретизуються й персоналізуються, втрачаючи формат знеосіблених установ. У просторі міжнародних зв'язків утверджуються впливові суб'єкти - світові регулюючі органи, країни-системи, держави-корпорації, а взаємодії між ними здебільшого неформальні.

Формується, отже, поліфонічне середовище, багатолике суспільство, яке структурують регіональні й квазірегіональні інтегрії, що мають оригінальну гравітацію, залежну від власних культурно-цивілізаційних основ. Основну роль у цих процесах А.Неклесса відводить містам: розповзаючись мегаполісами, обростаючи фавелами, вони “зазнають різноманітних мутацій, перетворюючись у хаби, термінали, закапелки багатомірного рухливого мегаполісу”. Такі кардинальні зміни потребують нової орієнтації у лабіринтах соціальних просторів, створення гнучких правил, включаючи готовність до радикальних змін, неочікуваних надбань і втрат. Різноманітність світоглядних галактик передбачає множинність координат практики, а наявність оригінальної музики сфер диктує імператив усвідомленої присутності у новому еоні, з врахуванням проблем ідентичності як однієї з центральних в універсумі, що розширюється Неклесса А.И. Преодоление Европы (Геоэкономический этюд) // Полис. - 2014. - № 3. - С. 28..

Нині центри світової економіки здебільшого уже не сприймаються лише у контексті певних країн; вони розглядаються як міжнародне сплетіння ділових кварталів великих міст з розташуванням у них провідних транснаціональних корпорацій, фінансових і політичних столиць. У процесах просторової організації сьогодні беруть участь не лише держави: економічна активність бізнесу як на рівні великих корпорацій, так і на рівні неформальних торговельних мереж має свій “регіональний вимір”. Як європейський, так і неєвропейський інтеграційний досвід дав безліч зразків інноваційних підходів до проблем регіоналізації. Нових конфігурацій набула система ринків, перерозподільчих центрів, лобістських груп. Поряд з проблемними політичними кордонами першорядної ваги набувають економічні. У процесі економічної інтеграції ринків і усунення бар'єрів на шляху інтеграції регіональні ринки можуть “розчинятися” у спільних структурах обміну товарами, капіталом тощо. Але на практиці рух до інтеграції ринків ще не набув якихось чітких форм і супроводиться, як правило, паралельними явищами дезінтеграції. Ситуація ускладнюється тим, що “кордони регіонів для “інтеграції ринків” є у кращому разі доволі розмитими, а в гіршому - спірними” Либман А.М., Хейфец Б.А. Модели региональной интеграции. - М., 2011. - С. 21.. Тому й поняття “регіональний комплекс”, яке з'явилося в арсеналі регіоналістики на означення тісної взаємозалежності певних територій, є достатньою мірою умовним.

У баченні авторів концепції мережевої влади М.Хардта та А.Негрі колишній суверенітет був жорстко пов'язаний з кордоном, а сучасний - “з детериторіалізацією, постійним пересуванням меж”. Модель влади у глобальному світі постає у них як пірамідальна структура, що складається з трьох ярусів. На вершині піраміди - США, на цьому ж ярусі перебувають групи держав, що контролюють світову фінансову систему й процеси глобального обміну. Другий ярус уособлюють мережеві структури, створені транснаціональними корпораціями і ті національні держави, які спроможні налагодити контроль за рухом товарів і людей. На третьому ярусі - структури громадянського суспільства, неурядові організації, малі залежні державиХардт М., Негри А. Империя. - М., 2004. - С. 161, 290..

У контексті сучасних процесів глобалізації, які супроводяться “дзеркальною” активністю регіональної та субрегіональної інтеграції, з'явився поділ країн на дві категорії - країни-суб'єкти (дІоЬаі^а-tion-makers) і країни-об'єкти (globalzation-takers). Перші зуміли скористатися перевагами глобалізації і примножили свій економічний і соціальний потенціал. Другі здебільшого сприймають глобалізацію як загрозу і чимало втрачають, виявившись не в змозі модернізувати свою економіку й соціальну сферу відповідно до викликів ХХІ століття.

Драматичні події, пов'язані з геополітичними зрушеннями початку ХХІ століття, спричинили переосмислення багатьох традиційних уявлень про цивілізацію й цивілізаторство, колоніалізм і по- стколоніальний світоустрій, імперію й імперськість як політичну стратегію. По-новому зазвучала проблема транскордонності, яка постала не лише як просторово-політична й національно-регіональна, але і як семантична й екзистенційна. На другий план відходять популярні упродовж століття пояснювальні моделі, побудовані на теоріях фронтиру і дихотоміях “центр - периферія”, поступаючись місцем висвітленню проблем рубіжності в системі теоретичної і практичної лімології. Сам же феномен фронтиру осмислюється дедалі частіше не стільки як суто територіальний, скільки як ландшафтно-ментальний, пов'язаний із ідентичностями й ціннісними системами. Нової наукової мови вимагає репрезентація проблем екстремізму, правого радикалізму, міжнародного тероризму тощо.

Україна опинилася в епіцентрі політичних дебатів про територіальну цілісність, суверенітет, кордони. На її території розігрується грандіозна політична гра світових лідерів - США і Росії, в процесі якої вирішуються питання про те, яким буде світ у найближчі десятиліття - однополярним чи знову двополярним (можливо, й багато- полярним). В основі нової геополітичної стратегії - теорії “м'якої”, “розумної” сили, які вправно використовуються, принаймні в політиці щодо України, з обох сторін.

Серед ідеологічних концептів, що домінують у сучасному світі, важко знайти більш модний, ніж той, що вкладається у формулу smartpower. Уведена у політичний і науковий дискурс професором Школи Кеннеді Гарвардського університету Джозефом С.Наєм-молодшим формула “розумної сили” була своєрідною відповіддю на виклики “неотурбулентності” у сучасному світі і зводилася до зрозумілих для всіх максим: співвідносити цілі та засоби, чітко формулювати пріоритети й компроміси, бачити різницю між егоїстичними й структурними цілями. Більше сили - не завжди означає краще, доводив С.Най. Благородні наміри часто призводять до жахливих наслідків, тому однаково небезпечні і надмірний оптимізм, і “злісне засліплення”. У кожної країни повинен бути свій генеральний план гри, але не менш важливою є й гнучкість перед лицем подій, що розвиваються. Концептуальне мислення - це насамперед здатність розуміти зміни світової ситуації, інтуїтивно діагностувати їх, всебічно оцінювати ризики, протистояти будь-яким проявам екстремізму й насильства.

“Тут потрібна далекоглядність, яку реалісти справедливо ставлять на перше місце в стратегії розумної сили”Най Дж.-С. мл. Умная сила: Эссе // Политическая наука. - 2012. - № 4. - С. 179-194..

Концепт smartpower виявився саме тим зручним “парасольковим” поняттям, в яке можна вкладати доволі відмінні смисли. Оскільки він по суті виступає синонімом “правильної, ефективної політики”, його охоче беруть на озброєння і консерватори, і радикали. Його розглядають як всеохопне (саґсН-аИ) гасло, як “генетично кон'юнктурний” термін. За оцінкою російських політологів, у його популяризації взяли активну участь аналітичні центри, фабрики думки, інтелектуальні блоги, і саме це зумовило ефект підвищення за його допомогою “інформаційно-інтелектуального управління”, “управління рефлексією” у світовій політиці. “Smartpower - це також швидкість обробки інформації, комунікаційна мобільність, здатність вести інформаційну війну й політичні кампанії у світових ЗМІ - нових і традиційних”. За допомогою цього концепту держави сподіваються генерувати нові ідеї, технології, інститути. Адже “для всіх гравців, хоча й з різних сторін, є насущною ідея “розумної енергії”, енергоефективності, розвитку інформаційних технологій”Чихарев И.А. Мировая политическая динамика: концептуальные основания и движущие силы // Там же. - С. 9-30..

Утім, якщо не надто спокушатися яскравими брендами, зовсім не важко розгледіти за ними гегемоністські устремління провідних гравців на світовій арені. Трансформовані моделі світового лідерства позбавляються від риторики “стримування” й наступальності, віддаючи перевагу засобам інформаційного впливу з акцентами на інноваційності й багатоаспектності. І не випадково навіть теорії “керованого хаосу”, що спираються на постулати синергетики, подаються сьогодні у привабливій упаковці “формування нового порядку”. У зв'язку з переомисленням місця й ролі кордонів і погранич зазнає девальвації усталена система центр-периферійних відносин, яка упродовж усього ХХ століття виступала як базовий фундамент територіальної організації.

Мислення у межах концепту “центр - периферія” передбачає певну ієрархію просторових відносин як по горизонталі, у термінах віддаленості, так і по вертикалі (у термінах підпорядкування). Ф.Бродель акцентував увагу на ролі кордону (як маркера ідентичності центральної чи периферійної системи) і на ієрархіях у відносинах між більш розвинутими економіками центру і менш розвинутими економіками периферій. С.Роккан активно застосовував дихотомію “центр - периферія” для аналізу розподілу ресурсів (сировини, капіталу, знань) і комунікаційних потоків.

Новим словом у концепції центр-периферійних відносин стало уведення І.Валлерстайном поняття напівпериферії. Цей термін він застосовував для характеристики достатньою мірою розвинутих середніх зон, які відіграють у системі центр-периферійних відносин подвійну роль: з одного боку, пом'якшують тиск периферії на центр, виступаючи в ролі своєрідного буфера, а з другого - забезпечують економічний обмін між ними Wallenstein I. The modern world system. - New York, 1974. - P. 349-350.. Підтримка центром напівпериферій стимулює амбіції віддалених чи відсталих периферій, які домагаються, як правило, такого ж ставлення до себе. У соціології прийнято розглядати напівпериферію як проміжну ланку між центром і периферією, яка експлуатується ядром, але сама виступає у ролі експлуататора щодо периферії. За О.Стегнієм та М.Чуриловим, “напівпериферія - найбільш динамічна ланка в усій ієрархічній системі, саме за її рахунок відбувається, як правило, реорганізація простору в періоди економічних криз”Стегній О.Г., Чурилов М.М. Регіоналізм в Україні як об'єкт соціологічного дослідження. - К., 1998. - С. 7..

У ідей Валлерстайна завжди було чимало опонентів Див., напр.: Эствуд Э. Современная мир-система Валлерстайна // Теория и методы в современной политической науке. Первая попытка теоретического анализа. - м., 2О09.. Далеко не всіма сприймалося розмежування напівперифрій і периферій. Однак, сьогодні навіть найбільш категорично настроєні щодо цього розрізнення російські фахівці визнають, що у вигляді схеми “центр - напівпериферія - периферія” можна представити структуру будь-якої країни. При цьому зазначається, що напівпериферія може бути як природною, тобто виниклою під впливом об'єктивних соціоекономічних передумов, так і штучною, сконцентрованою центром для розв'язання специфічних геополітичних завдань (зокрема для продукування міфу про внутрішнього Іншого). Наявні спроби саме під таким кутом зору представити історію російської державності. При цьому процес періодичного штучного відтворення напівпериферій і перенесення ядер російської державності починають з часів Київської Русі. Головна теза тут така: формування образу “внутрішнього Іншого” відбувалося в Росії за рахунок відтворення напівпериферій на окраїнних територіях нової колонізації. Ментальна структура, що відбивала пріоритети регіонального розвитку країни, в результаті не співпала з економічною, орієнтованою на розташування центрів у внутрішніх регіонах. Це створило вічну дихотомію територіального розвитку Росії, що постійно борсається між централізацією й необхідністю розвитку регіонів. Фахівці шукають відповідь на ключове питання: де межа ефективності маргіналізації (хай і не завжди свідомої) центром периферії, після якої периферія починає тяжіти до сепаратизму?

Якщо визнати такий підхід продуктивним, можна сконструювати й український варіант схеми “центр - напівпериферія - периферія”, вмістивши напівпериферію в ареал “нового освоєння” територій Південного Сходу. Донбас і Придніпровський регіон, що бурхливо розвивалися у другій половині ХІХ і у ХХ столітті, стали саме тією напівпериферією, яка активно підтримувалася імперським центром і водночас маргіналізувалася ним внаслідок хронічної неуваги до облаштування життєвого простору, співмірного запитам працюючої людини. Зрештою це й дало ефект активізації спочатку помірковано протестних, а потім і відверто сепаратистських настроїв на Донбасі. Що ж до Дніпропетровська, то тут спостерігаємо протилежну, але також тривожну тенденцію - тиску на київський центр потужного олігархічного клану.

Крах двополюсної системи світоустрою і розпад СРСР показали, що поняття “центр” і “периферія” - значною мірою умовні. Класична валлерстайнівська модель захиталася, а це потягнуло за собою необхідність перегляду усіх схем, базованих на догматиці “панування - підкорення”. Нового дихання набули більш гнучкі підходи, зокрема модель семіосфери Ю.Лотмана, в якій кордону відводиться роль головного інноваційного чинника, що зумовлює динамізм і оновлення системи. Уведенням дефініції “центральність периферії” російські науковці обґрунтовують тепер уже очевидну для всіх тезу: “соціальні кордони умовні, пластичні й ситуаційні, час рухається з різною швидкістю у різних контекстах; одночасно можуть співіснувати різні “історичні епохи”. У різних соціумів - різні уявлення про “соціальну норму” і різні “площини розмаїття”. А отже, саме гібридні ідентичності, що складаються в різних пропорціях з різних компонентів в різних умовах, є основними “персонажами” у тій “новій імперській історії”, яка простежується, зокрема, у статтях журналу “АЬІтрегіо”.

У такому перенесенні просторових акцентів закладено, на наш погляд, методологічний ключ для розв'язання принципової для національних історіографій проблеми: чи зберігає свій креативний потенціал у нових умовах конвенційна валлерстайнівська бінарна схема “центр - периферія”, чи тепер саме периферійна проблематика стає повноцінним суб'єктом (“центром”) нових наративів минулого? І “що треба знати про цей колишній “центр” при написанні історії колишньої “периферії”, що повинне увійти у національну історію, а що ні? Адже, як виявилося, “центральність” не є суто просторовою категорією, і вона не гарантується механізмами формального академічного статусу”Центральность периферии // АЬ Ітрегіо. - 2012. - № 1. - С. 9-18..

Утім, хоч якою продуктивною виявиться триваюча дискусія з приводу нових параметрів “периферійності центрів” і “центральності периферій”, основоположні параметри класичної схеми “центр-периферія” лишатимуться непохитними, оскільки є універсальними. Нові підходи не суперечать висновку про те, що саме історія освоєння чи завоювання периферії (успіхи, невдачі, фізичні розміри) дає уявлення про механізми територіального контролю й істотно впливає на внутрішню структуру політичних систем. Головна проблема тут пов'язана із феноменом соцієтальної ідентичності території. Будь-яка більш-менш велика територіальна спільнота неоднорідна, а неоднорідність стимулює прагнення до автономного розвитку. Зрештою виникає конфлікт: периферійні еліти прагнуть контролювати внутрішні кордони, а центр намагається їх ламати.

Не випадково в арсеналі політиків і політологів з'явилося поняття “гібридна війна”. Прикметно, що про непередбачувану еволюцію воєн розмірковує автор концепцій “м'якої сили” Джозеф Най, причому поняття “гібридна війна” він застосовує без лапок, очевидно, будучи впевненим у його змістовній адекватності. Війни й застосування сили перестали бути пріоритетом, вважає він, але вони нікуди не зникли. Вони лише еволюціонують, підлаштовуючись під правила й тактику бойових дій нового “покоління”. Першим поколінням сучасних воєн були битви за участю великої кількості живої сили, як, приміром, у наполеонівських війнах. Пік другого покоління воєн припав на Першу світову - хід війни залежав від великої кількості вогневої потужності. Третє покоління війни з методом бліцкрігу відшліфовувалося у ході Другої світової - ставка робилася переважно не на лобові зіткнення, а на метод обходу. У четвертому поколінні війн децентралізований підхід продовжує розвиватися: явний фронт взагалі може бути відсутнім, а воєнні дії фокусуються на громадянському суспільстві супротивника, з проникненням вглиб його території для придушення політичної волі. Говорять вже і про п'яте покоління воєн, у яких нові технології й наступальна кібернетика дозволять солдатам перебувати на відстані кількох континентів від їхніх цивільних жертв.

З приводу деталей розподілу історії воєн за поколіннями, вважає Най, можна сперечатися, але в цілому зрозумілим є важливий тренд: відбувається розмивання кордонів військового фронту та цивільного тилу. На цьому тлі думка, що виключно силою можна перебудувати суспільства регіонів, які роздираються конфліктами, є небезпечною помилкою. Війнам між країнами приходять на зміну збройні конфлікти за участю недержавних гравців - груп повстанців, мереж терористів, бойовиків, кримінальних угруповань.

У тих випадках, коли деякі держави нездатні ефективно управляти власними територіями, такі структури можуть завдяки серії політичних і збройних операцій дістати насильницький контроль над місцевим населенням. Тоді “війна між людьми” (визначення, дане Рупертом Смітом, колишнім британським командувачем у Північній Ірландії та на Балканах) “рідко закінчується на звичних полях битв традиційних армій”. Критично важливим аспектом гібридних воєн став інформаційний конфлікт - завдяки фотокамерам у мобільних телефонах, програмам редагування фотозображень у комп'ютерах, соціальним мережам. У таких війнах немає правил і обмежень Най Дж. Майбутнє сили, або Про непередбачувану еволюцію воєн // День. - 2015. - 10 лютого.. напівпериферія територіальний пограниччя неотурбулентність

Гібридні війни у сучасному світі - новий феномен, переконливе свідчення того, що протистояння Заходу й Росії вступило у фазу “змагання без правил”. Такі війни, як правило, ведуться на “нейтральних територіях”, і у нашому випадку полігоном для випробування нової стратегії і тактики стала Україна. Наявність у головних протиборчих сторін зброї масового знищення утримує світ на грані повномасштабної війни, здатної легко перерости у третю світову. Але у провідних політичних акторів, зокрема у США та РФ, існує тверда упевненість у тому, що тактика “зашморгу” на шиї противника може виявитися не менш ефективною, ніж тактика відкритих воєнних зіткнень. На одночасне застосування воєнного, економічного, фінансового, дипломатичного, інформаційного тиску покладаються великі надії, і таке “опосередковане втручання” виявляється фатальним для країн, що перебувають на цивілізаційних порубіжжях і легко потрапляють у пастки різних “інтеграцій” та “асоціацій”. Для перетворення їх на джерело нестабільності і навіть гуманітарної катастрофи офіційне оголошення війни зовсім не обов'язкове. Дистанційний безконтактний вплив на противника стає засобом порівняно легкого перекроювання кордонів, а відтак підтримує оманливе відчуття вседозволеності у гарячих головах. Стратегічну перевагу у таких “багатомірних” війнах дістають, як правило, ті, хто першим зрозуміє: війну треба вести не за території, а за душі людей. Тому, як справедливо наголошують В.Ткаченко та М.Дорошенко на основі аналізу російської тактики і сумного українського досвіду, “гібридна” війна це насамперед війна ідеологічна Ткаченко В., Дорошенко Н. “Гибридная война”: истоки и политические последствия // Україна - Європа - Світ. - Вип. 14. -2014. - С. 50..

Підсумовуючи сказане, зауважимо: онтологічний поворот, що відбувся в рамках некласичної філософії, змістив акценти у дослідженні глобального й локального; виявилося, що у їхньому співвідношенні діє не стільки алгоритм протиставлення, скільки логіка включення. Звернення до конкретного досвіду порубіжних спільнот переконливо свідчить: обличчя глобальної історії значною мірою визначається конкретикою співіснування людей на міждержавних і міжцивілізаційних стиках, у зонах активних контактів. І хоч ці контакти, створюючи для людей додаткові шанси, породжують і відчутні небезпеки, пограниччя незмінно виступають як ареали підвищеної соціальної мобільності. Парадокс історії полягає у надто суперечливій взаємодії у цих ареалах орієнтації на раціональність із потужним впливом консерватизму. Традиційні архетипи “долі” та “повернення” справляють настільки сильний тиск на суспільну свідомість, що настрої ущемленості й віктимності пронизують усю тканину суспільного буття.

Сучасний погляд на “перехрестя взаємодій”, який формується під впливом взаємопроникнення процесів глобалізації й регіоналізації, поволі набуває, отже, системних обрисів. У ході комплексного аналізу етапів і особливостей розвитку погранич відбувається концептуалізація історичної лімології - міждисциплінарної галузі історичного знання, сконцентрованої на дослідженні функцій кордонів та особливостей ментальності населення прикордонних регіонів, специфіки транскордонного співробітництва. Але історичне знання донедавна лише мінімальною мірою включалося у процес осмислення переваг і вад рубіжності.

Нині можна з певністю констатувати: Рубікон перейдено. Міждержавні програми співробітництва істориків, сфокусовані на проблемах “пограниччя як долі”, уже дали значний приріст наукових знань і, сподіваємося, виявляться результативними в майбутньому.

Вміння бачити специфічність колективної психіки людей пограниччя і той вплив, який на неї справляють політика, ідеологія, релігія - запорука ефективності регіональної аналітики. Дослідження відповідних ментальних просторів, включно із багато в чому суб'єктивними й міфологізованими уявленнями людей про “свою” територію, створює запобіжники як проти інфантильної самозакоханості, так і проти віктимного світобачення. Очевидно, що простір міждисциплінарності - найкраще живильне середовище для вироблення наукових критеріїв просторово-часової інваріантності. Єдина соціокультурна матриця порубіжноті в системі соціогуманітарних наук - це поки що ідеальна модель, але коли вона дістане практичне втілення, це істотно зменшить градус регіональної конфліктності і створить додаткові важелі посилення контактних функцій кордону й субрегіональної інтеграції.

Загалом же легко погодитися з А.Мегіллом: добре, що мережа кордонів на всьому земному шарі уже накреслена; адже гарні кордони - це чіткий розподіл відповідальності і влади на даній території. Без кордонів стало б неможливим існування усього того, що ми називаємо політикою. Навіть якщо якісь кордони національних держав уявляються квазі-природними, немає сенсу їх змінювати без усталеної згоди зацікавлених сторін. Адже гарячі голови націоналістів прагнутимуть максимальної території, а в процесі розширення завжди виникають спокуси етнічних чисток і відповідного опору. Компроміси, спільні проекти завжди є кращим рішенням, ніж перекроювання кордонів. Зрештою оптимальні кордони, перефразовуючи американського посла Роберта Фроста, “це добрі сусіди”.

Размещено на Allbest.ru