Донбас на етапі модернізації Російської імперії (друга половина ХІХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас на етапі модернізації Російської імперії (друга половина ХІХ ст.)

Історія заселення і господарського освоєння території сучасного Донбасу виглядає яскравим унаочненням суперечностей і потенційних можливостей, що отримало суспільство внаслідок непослідовних, половинчастих, але історично прогресивних Великих реформ. Навіть у контексті непересічної історії колонізації Південної України історія післяреформеного піднесення Донбасу виглядає історичним феноменом. Втім, не слід забувати, що феномен цей був на загал позбавлений сусальності, якої він здобув у працях поборників прискореної модернізації. Підносячи промислові досягнення Донбасу, вони абстрагувалися від того факту, що до епохи Великих реформ кріпосницькі та капіталістичні відносини в місцевій промисловості сполучалися найхимернішим чином: засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник названі І. Коно- новим “першими острівцями індустріального суспільства на українській землі” Кононов І.Ф. Етнос. Цінності, Комунікація. Донбас в етнокультурних координатах України. - Луганськ, 2000. - С. 113., відкрили двері в нову промислову еру, але новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами, виробничий процес відбувався на засадах військової дисципліни і руками закріплених за заводом селян. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великі рудники -- Щербинівський, Нелепівський та Північноми- китівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один “роз'їзний” лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Дитяча смертність сягала 55% Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. - С.29..

Реформи 1860-1870-х рр. стали висхідним пунктом руйнування етнічної гомогенності колишніх колоністських округів. Ліквідація автономії німецьких, грецьких, єврейських колоній та включення їх до системи загального державного управління відкрили шлях асиміляційним процесам, що відбувалися в якісно нових соціально-економічних обставинах. Зайвим буде казати, що громади прийняли це як наступ на свої привілеї і порушення умов переселення. Втім, ні про яке зрівняння прав і можливостей колоністів і слов'янського селянства не йшлося.

Час, наданий урядом для адаптації в безводному степу, етнічні громади використали з різним коефіцієнтом корисної дії. І все ж, успіхи іноземних колоністів були очевидними для спеціалістів: вони виразно виділялися на краще на тлі українських і російських сіл. Див.: Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Вып.1. - СПб.: тип. В.В. Нусвальда, 1869. Однак, досвід іноземних піонерів освоєння донецьких степів не міг бути засвоєний українським та російським селянством: на перешкоді цьому стояла неспівставність наділів українських і російських селян та тягаря повинностей, що вони несли аж до початку ХХ ст. Власне, ліквідація особливого статусу іноземних колоній не мала історичної альтернативи. Тим часом разючі зміни відбулися не лише в колоніях, а й у загальному контексті їхнього соціально-економічного та етнокультурного існування.

Упродовж кількох десятиріч Донеччина з малоосвоєної околиці Російської імперії, якою вона була ще в першій половині ХІХ ст., перетворилася на район бурхливого промислового й аграрного розвитку. Відкриті ще за часів Петра І поклади кам'яного вугілля та залізної руди в епоху Великих реформ перетворилися на вирішальний чинник економічної розбудови регіону.

Потужним стимулом збільшення видобутку місцевого вугілля стала Кримська війна (1853-1856 рр.). Внаслідок блокади Одеса й Петербург залишилися без звичних поставок англійського вугілля і змушені були перейти на грушев- ський антрацит. Слід віддати належне - уряд значно полегшив умови вуглевидобутку, внаслідок чого в стислі строки ліквідував енергозалежність від старих ринків. У повоєнний час цим видом промислу займалися не лише казна й поміщики, а й селяни та козаки. Селяни наприкінці 1830-х рр. давали понад чверть товарного вугілля Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. - М., 1955. - С.80.. Його собівартість на примітивних селянських шахтах становила 1,5 коп. за пуд, відпускна ціна перевищувала 3 коп. Описание каменноугольной разработки близ села Успенского в Славяносербском уезде Екатеринославской губернии // Горный журнал. - 1854. - Ч.ІІ. - Кн.ГУ. - С.84. На поміщицьких шахтах (Плєщєєва, Штерича, Мілорадовича, Масловича, Богдановича та ін.) вироблялося набагато більше вугілля. Впродовж 1851-1861 рр. у районі Лозової Павловки (нині м. Брянка Луганської області) працювала низка поміщицьких вугільних копалень, найбільш відомими з яких були “Ломоватка”, “Краснопілля”, “Єленівка”49. Однак до середини ХІХ ст. лише на п'ятьох родовищах (с. Лисичанськ, у маєтку Шидловського в с. Олександрівка, с. Успєнка на землі Луганського ливарного заводу, а також Катеринославських та Грушев- ських антрацитових копальнях) вугілля видобувалося регулярно. Решта шахт працювали чи то сезонно, чи в якості допоміжного промислу.

До кінця 1880-х рр. вугілля, що видобувалося на Донбасі, мало доволі обмежений ринок збуту через відносну дешевизну англійського. До 50% видобутку споживалося казенними заводами (передовсім Луганським), понад 27% - місцевими купцями50, незначна кількість - пароплавствами Чорного та Азовського морів. Ситуація докорінним чином змінилася після введення мита на ввезення англійського вугілля.

І все ж основним фактором, що гальмував розвиток вугільної промисловості, було не стільки кріпосництво, скільки відсутність належної інфраструктури, що в рази підвищувало вартість палива Довжук И.В. Промышленный Донбасс в истории развития экономики Украины (2-я половина ХІХ в.): Дис... канд. ист. н. - К., 1996. - С.55. Там само. - С.51. До розбудови залізниць вугілля перевозили гужовим транспортом, зокрема чумаки. На мажах вони перевозили до 120 пудів. Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ - ХХ вв. - М., 1950. - С.337., робило його видобуток нерентабельним.

У пореформену добу запустилися об'єктивні процеси формування внутрішнього ринку попиту на продукцію важкої промисловості та ринок робочої сили, що звільнялася внаслідок розкріпачення. Втягнення Росії в загальноєвропейську систему обміну та конкуренції загострювало питання конкурентоспроможності імперії. На порядку денному постало завдання прискореної модернізації російського імперського проекту та виведення його на перші щаблі європейської політики.

Імперія гостро потребувала металу. Справа залишалася за малим - зв'язати місця видобутку вугілля, руди та центри їхньої переробки надійними транспортними артеріями, спроможними недорого і швидко доставляти сотні тисяч тонн вантажів. Усього за три десятка років, на кінець ХІХ ст. Україна вийшла на перше місце в імперії за щільністю залізничного сполучення: на тисячу км2 площі тут припадало 23,7 км залізниці, тоді як у Центральному чорноземному районі - 22,3 км, Центральному індустріальному - 17,9, Західному - 17,5, Сибіру - 1, на Уралі - 2,2, Далекому Сході - 5 км52.

Розбудова транспортної мережі та видобуток вугілля перебували в прямій залежності: кожен десяток кілометрів залізниці сприяв створенню нових шахт і зростанню темпів видобутку Не слід забувати також, що залізниця створювала найбільший для свого часу ринок найманої сили - на будівництві Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (концесія С. Полякова), що розпочалося в 1868 р., були задіяні понад 17 тис. робітників.. Залізниця не лише перевозила вугілля - вона сама була величезним споживачем палива. Саме тому наприкінці 1870-х рр. зростає кількість копалень, видобуток яких стрімко наближається до мільйона пудів щорічно з кожної Наприкінці 1880-х рр. їх було понад двадцять., на відміну від 6 млн. пудів загалом на початку 1860-х рр. Видобуток вугілля прискорювався шаленим темпом: якщо в 1889 р. обсяги видобутку сягнули 189 млн пудів, то всього за десятиріччя (в 1900 р.) - 672 млн пудів. Донбас стає основним постачальником твердого палива в Російській імперії, даючи 68,7% загальноросійського вуглевидобутку.

Від початку нового тисячоліття основним споживачем вугілля стають металургійні підприємства. Наступним постійним споживачем палива стала цукрова промисловість, в якій з другої половини 1860-х рр. відзначалося піднесення. Промисловий переворот в ній завершився в середині 1870-х рр. В 1882 р. на цукрових заводах працювало вже 1 679 парових машин Там само. - С.87..

В результаті використання нового палива в регіоні на якісно новому рівні відроджувалося солеваріння. У Бахмутській котловині були розвідані найбільші в світі соляні поклади. Дуже скоро місцеве виробництво солі склало 12,3% від загальноімперського. На 1893 р. на солевидобувних підприємствах працювало понад 800 осіб. Життєдайний поштовх до розвитку отримали Слов'янськ та Бахмут. Відкриття цілющих властивостей соляних озер, які з 1827 р. почали рекомендувати лікарі в якості курортів, також сприяло розвитку Слов'янська. В ньому в 1773 р. проживало 3 872 жителі, в 1830 р. - 5 124, а у 1870 р. - вже 11 653. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - С. 708. Швидкими темпами розвивався й Бахмут. У ньому наприкінці XVIII ст. нараховувалося 617 жителів, у 1825 р. - 4 215, в 1840 р. - 6 396, а в 1857 р. - вже 9 197. Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). - С.135., Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ - початок ХХ ст.): Інститут історії України НАН України, 2015. - С.78.

Втім подальші перспективи економічного прогресу регіону чимдалі більше асоціювалися передусім із важкою промисловістю. Державні пільги приваблювали сюди підприємців з Франції, Бельгії, Німеччини, Великої Британії, Італії. Їхніми зусиллями наприкінці ХІХ ст. формувався Південний гірничопромисловий район: тут діяли 300 промислових підприємств, з них - 13 металургійних (що виготовляли 33% загальноросійського обсягу металу). В Горлівці, Друж- ківці, Костянтинівці, Краматорівці, Юзівці, Харцизьку, Дебальцевому постали машинобудівні заводи. Стрімко розвивалися коксохімічне й содове виробництва. Біля Микитівки виріс найбільший у імперії завод з виробництва ртуті Поблизу станції та селища Микитівка гірничий інженер І.М. Міненков відкрив поклади ртутних руд. Оцінивши промислові перспективи родовища, гірничий інженер А. Ауебах організував товариство і на його кошти побудував унікальний завод. Через 10 років акціонерне товариство виготовляло вже майже 40 тис. пудів ртуті за рік, половина якої йшла на експорт.. 61 копальня, що діяла в Бахмутському та Слов'яносербському повітах, на яких були задіяні близько 12 тис. робітників (переважно не місцевих), виробляли продукції на 7 млрд. руб. на рік. Ще до 10 млн. пудів вугілля на рік виробляли селяни на надільних землях у тогочасних копанках. Вуглевидобування та металургійна галузь міцно затверджувалася на позиціях промислових флагманів Донбасу, торуючи йому дорогу в промислову еру. Нова сторінка в історії металургії розпочалася після ухвалення 1866 р. закону, що протегував розвитку залізниць та суміжних галузей промисловості, передовсім тих, що займалися виготовленням рейок.

1868 р. Джон Юз викупив першу концесію на будівництво приватного металургійного заводу у кн. П. Кочубея. Вартість угоди складала 24 тис. фунтів стерлінгів. Початковий акціонерний капітал “Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв” складав 300 тис. фунтів стерлінгів, розподілених на 6 тис. акцій. На 1900 р. він зріс у чотири рази. Правління знаходилося в Лондоні, відповідальна агенція - в Петербурзі, а головна контора - в Юзівці. Це, слід зауважити, була кампанія із менеджментом, абсолютно не властивим російській імперській традиції.

Від початку підприємство Юза будувалося як комплексне з повним виробничим циклом: до нього входили металургійний завод, копальні та 85-верстна Костянтинівська залізниця, що зв'язала Юзівку із Курсько-Харківсько-Азов- ською магістраллю. На будівництво останньої Юз, між іншим, отримав трьохмільйонну позику від казни. Аби зрозуміти, яку роль відіграло будівництво Курсько-Харківсько-Азовської та Донецької кам'яновугільної залізниць у становленні дітища Юза, слід перелічити основні об'єкти, створені під час її облаштування: крім майже 500 верств залізничного полотна, робітники збудували 16 мостів, 2 шляхопроводи, 15 паровозних депо У Дебальцевому, Ровеньках, Попасній - першого класу, Луганському заводі та Краматорську - другого, Варваропіллі, Микитівці, Хацапетівці, Лисичанську - третього., з'єднаних телеграфним сполученням. Спочатку по Донецькій кам'яновугільній дорозі курсували 92 паровози, вагонний парк сягав 2 223 одиниці Історія рідного краю (Донеччина з кінця XVIII до кінця ХІХ ст.). - Донецьк, 2012. - С. 125.. 1882 р. ввели в експлуатацію залізничну гілку Оленівка - Маріуполь, що поєднала донецькі копальні із портом, забезпечивши його вихід на європейський ринок.

Та зростання залізничної мережі було всього лише частиною загального плану створення імперії Юза. В 1872 р. вступила в дію перша домна, згодом - ще дві; 1873 р. - розпочався прокат рейок; 1879 р. - виплавка сталі; впродовж 1878-1882 рр. запустили чотири мартени і перейшли на випуск стальних рейок. З переходом на криворізьку руду В 1884 р. вступила в експлуатацію Катеринінська залізниця, що зв'язала Донбас із Криворіжжям, Придніпров'ям та рештою України. 1900 р. Криворізький басейн дав близько половини загальноімперського видобутку залізної руди. промислові перспективи підприємства зростали, разом із ними навколо містоутворюючого підприємства зростала Юзівка. Якщо в 1856 р. у Ливенському хуторі (місці побудови заводу) було лишень дві хати і вівчарня, в 1870 р. - тут мешкало вже 164 особи, в 1879 р. - 303 Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. - Т.2. - Бахмут- ский уезд. - Екатеринослав, 1886.- С.229, 231.. На 1886 р. значно видозміненою вже була й інфраструктура селища, яке спочатку складалося з 300 будинків та балаганів, збудованих Юзом для працівників. У поселенні було зареєстровано 64 торговельно-промислові заклади: 3 булочні та пекарні, 2 ковбасні, борошняний склад, бійня, 6 кабаків, пивна, будка із зельтерською водою, 3 готелі та постоялі двори, винний склад, 40 лавок, 2 лісних склади, шкіряний та миловарний заклади, а також баня Там само. - С.234.. В 1913 р. на “Новоросійське товариство” працювало майже 18 тис. осіб. Зважаючи на стартові майже 70 спеціалістів, результат за 43 роки був більш, ніж переконливим.

Наступним з потужних містоутворюючих підприємств став Дружковський металургійний завод, що став до ладу в 1894 р., а 1900 р. вже вийшов на третє місце в Україні по виготовленню рейок. За кілька років після відкриття на одне з найпотужніших підприємств галузі перетворився завод Донецько-Юр'ївського металургійного товариства О. Алчевського, поселення навколо якого з часом злилися, утворивши сучасний Алчевськ. Врешті практика стрімкого розростання населених пунктів міського типу навколо промислових підприємств стала універсальним чинником демографічного розвитку Донбасу. Найбільшими центрами промислової міграції стали заснований на кошти російсько-бельгійського товариства Петровський завод, що запустився 1897 р., бельгійського капіталу - Ольховський завод (1898 р.) та Костянтинівський (1897 р.), німецького - Краматорський завод (1896 р.). На межі тисячоліть стали до праці Макіївський (французький капітал) та Кадіївський (бельгійський капітал) заводи.

Не менш стрімко поселення розросталися навколо транспортних вузлів - передусім залізничних. Найбільшою хлібоперевалочною станцією стала Друж- ківка, через яку щорічно проходило понад 1 400 вагонів збіжжя. Важливими центрами відвантаження вугілля стали Щербинівка (4 тис. пудів на добу) та Харцизьк (12 тис. пудів).

В 1890 р. в с. Верхнє (нині - територія м. Лисичанськ) на березі Сіверського Донця російсько-бельгійське акціонерне товариство “Любімов, Сольве і К” заклало Донецький содовий завод, що на 1895 р. посів перше місце в імперії по виробництву соди. В 1899-1900 рр. тут працювало вже понад 900 осіб История технического развития угольной промышленности Донбасса. - К., 1969. - Т.1. - С.31-32. - Для порівняння: станом на 1900 р. хімічна промисловість України складалася з 43 невеликих підприємств з 2,1 тис. працівників..

Створення та введення в дію металургійної галузі заклало передумови для створення та розвитку машинобудівної галузі. Першим з успішних підприємств став машинобудівний завод Г артмана в околицях Луганська - згодом найбільшій в Європі паровозобудівний завод. Друге життя після реконструкції (1895 р.) отримав колишній Луганський ливарний завод - тепер вже у вигляді казенного патронного заводу.

Освоєння залізорудних родовищ Керченського півострова привело до виникнення наприкінці ХІХ ст. третього осередку української металургії - При- азовського. 1896 р. розпочалося будівництво Маріупольського заводу Нікополь- Маріупольського гірничо-металургійного товариства, а в 1898 р. неподалік постав завод товариства “Російський Провіданс”. За десятиліття вони перетворилися на промислових гігантів із понад дев'ятитисячним робітничим колективом В 1899 р. на обох заводах працював 8 251 робітник. На рік заводи виробляли продукції на 7 586 774 руб. Загалом же в Маріуполі було зареєстровано 130 промислових підприємств, де працювало 9 683 робітника та вироблялося продукції на 8 467 919 руб. - История Донецкого края в документах и материалах. - Д., 1995. - С.38..

Донбас розвивався на передових для свого часу засадах концентрації, інтенсифікації, комплексності. І рівень концентрації виробництва, і рівень продуктивності праці тут у рази перевищували показники Уралу Див.: Гливиц И. Железоделательная промышленность России. - М., 1911.. 12 з 15 заводів регіону мали повний металургійний цикл (виробляли чавун, сталь і прокат). Луганський передільний завод став також і машинобудівним. На межі тисячоліть сформувалися передумови для виникнення монополістичних об'єднань. У 1902 р. розпочало діяльність Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів “Продамет”.

На тлі вражаючих досягнень “важковаговиків” донецької промисловості успіхи інших галузей виглядали невиразно, власне, як і повсюди в Україні. - На початковому етапі розвитку перебувала харчова промисловість, представлена трьома галузями: мукомельною, спиртогорілчаною та цукровою. В усіх на кінець ХІХ ст. був завершений промисловий переворот.

В абсолютно нерозвиненому стані перебувала бавовняна галузь. Канатна, шкарпетково-перчаточна промисловість існували у вигляді промислів і давали заробіток мізерній частці населення. На рівні дрібної промисловості, хоча й відносно потужно в масштабах України, прогресувало виробництво будівельних матеріалів: цегли, черепиці, вапна, алебастру, кахлів, скла, будівельного каміння тощо.

Пореформені диспропорції в розвитку окремих галузей економіки найбільш наочно виявлялися в галузях, безпосередньо пов'язаних із повсякденним споживанням. - 1885 р. на 12 хлібопекарнях України працювало понад 300 осіб Довжук И.В. Промышленный Донбасс в истории развития экономики Украины (2-я половина Х1Х в.). - С.98., за даними на 1895 р. в маслоробній промисловості були задіяні 4 667 осіб, а в 1900 р. - 1 154. Підприємства кондитерської промисловості на 1885 р. забезпечували зайнятість понад тисячі працівників, на 1895 р. чисельність найманих працівників зменшилася до 786 Там само. - С.99.. Власне, як міський так і сільський мешканець (за винятком еліти) споживав продукцію, вироблену в натуральному сільському господарстві, що реалізовувалася передусім через мережу ярмарків та базарів. Ця обставина підспудно гальмувала розвиток інфраструктури міст та міських поселень, що або залишалися напіваграрними за структурою міського господарства, або були занадто залежними від оточуючої сільської округи.

Україна врешті перетворилася на ринок споживання продукції російської текстильної промисловості. За суттєвого обмеження і жорсткого державного регулювання низки галузей (передовсім харчової промисловості й таких, як цукрова, мукомельна та вино-горілчана) внутрішніх стимулів промислового зростання було обмаль. Однобоке зростання капіталістичних відносин у сільськогосподарському секторі у поєднанні з натуральним характером виробництва і нерозвиненістю споживання блокували подальший розвиток соціально-економічних відносин у регіоні і закладали кричущі диспропорції не лише в розміщенні продуктивних сил, а й у етнодемографічну ситуацію в регіоні.

Віддаючи належне доволі високим показникам економічного прогресу Донбасу в часи промислового перевороту, все ж не слід їх переоцінювати чи абсолютизувати. Варто зауважити, що грандіозність зростання тут обумовлювалася передовсім низьким стартовим рівнем. Отож, Донбас справді виглядав потужним промисловим велетнем на тлі все ще аграрної України та оплетеного кріпосницькою архаїкою Уралу. Однак, порівнювати його із тогочасними західноєвропейськими аналогами не доводиться: адже світові промислові трен- дові зони розвивалися не лише в напрямі виробництва продукції та послуг, а й ринку їхнього споживання, інфраструктурних об'єктів, сфери побутового обслуговування та культури. Цей напрям капіталістичного зростання в Донбасі був практично відсутнім. Насправді відстань між Донбасом та його західноєвропейськими “братами” залишалася цивілізаційною в усіх складових: соціальній, культурній, ментальній. Міста та промислові селища зростали наче на дріжджах (згідно з переписом 1897 р. число мешканців Луганська сягало 20 400, Юзівки - 28 076, Горлівки - 7 024, Макіївки - 2 645, Петровського заводу - 3 167, Голубовського рудника - 3 836 Населенные места Российской империи в 500 и более жителей по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. (Сведения по Екатеринославской губернии). - СПб., 1905. - С.20.). Однак, містами в традиційному значенні слова ці новопосталі промислові гіганти так і не стали.

Цивілізаційною ознакою новопосталих промислових центрів була практика дотримання елементарних для тогочасної Європи норм санітарного забезпечення. Найбільш технічно оснащеними й кадровозабезпеченими були спеціалізовані медичні установи на підприємствах з іноземним капіталом. За даними обстежень 1900 р. десяти металургійних заводів Згідно закону 1893 р. лікарні влаштовувалися з розрахунку не менше одного ліжка на 100 робітників., на одне ліжко в лікарнях підприємств припадало пересічно 83,9 робітників. Щоправда диспропорції були суттєвими: на Петровському заводі одне ліжко припадало на 26, а на Юзів- скому - на 140 робітників Маргулов А.Х. Урбанізація Донбасу у 1861-1917 роках: Дис... канд. іст. н. - Донецьк, 2005. - Арк.167.. Не в останню чергу внаслідок неадекватної уваги промислової адміністрації санітарно-епідеміологічна ситуація в Юзівці через зростаючу концентрацію населення, нестачу питної води та відсутність впродовж тривалого часу лікарні залишалася чи не найскладнішою з усіх промислових поселень: з приходом літа тут поширювалися дизентерія та холера, восени їх змінював черевний тиф, а останній - скарлатина, віспа й зимові інфекційні хвороби. Ситуація почала змінюватися на краще тільки на початку ХХ ст.

Доволі проблем відчувалося і у справі розбудови освіти, зокрема народної. В 70-х роках XIX ст. в робітничих поселеннях, зважаючи на попит в освіченій робочій масі, почали відкривати школи для дітей робітників. 1881 р. в Луганську відкрилося Донецьке нижче технічне залізничне училище, 1872 р. - Лисичанська штейгерська школа. 1878 р. розпочало роботу Горлівське гірниче училище. Станом на 1915 р. в регіоні діяло вже 120 фабрично-заводських шкіл, у яких навчалося 24 тис. дітей. Для дітей залізничників у 1911 р. відкрили 14 залізничних початкових училищ. Найбільше навчальних закладів такого роду працювало в Бахмутському і Слов'яносербському повітах Маргулов А.Х. Розвиток медицини та початкової освіти в Донбасі у 1861-1917 роках // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2003. - № 15/16. - С.69-75..

Земська реформа відкрила широкий доступ до початкової освіти в земських школах - російськомовних - не лише міським, а й селянським дітям. Слід відзначити, що селяни, насамперед колоністи, швидко оцінили перспективи, які відкривали ці навчальні заклади перед їхніми дітьми, і взяли активну участь у розбудові мережі народних училищ. У 1868/69 навч. р. в Маріупольському повіті діяли 14 шкіл, де навчалися 594 хлопчики й 49 дівчаток. У 1875 р. налічувалося вже 58 шкіл і відповідно 2 923/71 учнів у них Бацак Н.І. Культурно-освітній розвиток грецької громади Північного Приазов'я (XVII - ХІХ ст.). - К., 1998. - С.105.. У 1882 р. у грецьких селах працювали 25 шкіл (2 645 учнів), у 1889 р. - 24, у 1896 р. - 28 (4 223 учня).

Наслідком самовідданої роботи російських демократів, які у 70-х рр. XIX ст. масово „пішли в народ”, був якісно новий стан культурного життя в сільській місцевості, зокрема в тім, що стосувалося народної освіти. Вже в 1889 р. практично всі діти шкільного віку в грецьких селах були охоплені початковою освітою. Згідно з Першим загальним переписом населення Російської імперії, Маріупольський повіт за рівнем писемності населення посів перше місце в Катеринославській губернії. Що ж до Маріуполя, то наприкінці XIX ст. у ньому на 100 греків припадало 10 учнів, тоді, як у середовищі росіян аналогічне співвідношення становило 100:6, євреїв - 100:3 Мариуполь и его окрестности. - С.81-84.. В 1899 р. в Маріупольському повіті діяли 28 шкіл у грецьких селищах, 35 німецьких початкових навчальних закладів, 7 єврейських громадських шкіл, талмуд-тора та 26 хедерів. Загалом же в Маріупольському та Бахмутському повітах наприкінці ХІХ сторіччя працювали 408 початкових навчальних закладів Історія рідного краю (Донеччина з кінця XVIII до кінця ХІХ ст.). - С. 240..

Натомість середня освітня ланка розбудовувалася повільно. Гімназії лишалися елітарними навчальними закладами, тому й мережа такого роду навчальних закладів була непоказною. В 1872 р. в Бахмуті розпочала роботу перша чоловіча прогімназія, жіноча гімназія прийняла учениць у 1893 р. У Маріуполі в 1876/77 навч. р. розпочали свою роботу чоловіча й жіноча гімназії.

Повсякденне життя донецького обивателя так само не дотягувало до бурхливого і насиченого суспільно-політичними та культурними подіями життя великих імперських центрів. Перші друкарні в регіоні відкрилися в 1870-х рр. (1870 р. в Маріуполі, 1872 р. в Бахмуті). Перша книжка - збірка віршів М. Чер- нявського “Донецькі сонети” - побачила світ в 1898 р. Перша газета - “Мариупольский справочный листок”, що майже цілком складалася з рекламних оголошень - вперше вийшла 1899 р. У 1880-х рр. з'явилося й перше фотоательє Юзівки (Б. Стесіна). Впродовж наступного десятиріччя відкрилися ще кілька - А. Матюкіна, братів Клейман, П. Крівошей, М. Ромма, М. Іцковича та ін., вони приносили на той час неабиякі прибутки. Отож, попит на подібного роду послуги та насичене подіями дозвілля був. Однак варто зазначити, що організувати повноцінне культурне дозвілля на постійні основі ентузіастам цієї справи впродовж років не вдавалося.

Кілька спроб налагодити театральне життя в Маріуполі (1847 р. тут розпочала виступи театральна трупа В. Виноградова, згодом відкрився театр купця Н. Попова) не мали успіху. Перша професійна трупа і стаціонарний театр у краї з'явилися 1878 р. завдяки старанням Василя Шаповалова. Наприкінці ХІХ ст. сюди на гастролі приїздили знані по всій Україні трупи. Втім такого роду події залишалися рідкісними спалахами на тлі рутинного маловиразного провінційного життя. Культурна програма переважної більшості мешканців регіону обмежувалася відвідинами міських садів, де улаштовувалися виступи духових оркестрів, хорів, циркових балаганів. Робітнича маса віддавала перевагу розвагам іншого ґатунку: вихідці з сіл гуртувалися в земляцтва, що єднали їх не лише на роботі, а й під час відпочинку. Улюбленою розвагою нещодавніх селян були кулачні бої, що влаштовувалися по вихідних днях. Не стояли пусткою кабаки й трактири, де шахтарі пропивали зароблені тяжкою працею гроші.

І все ж, від початку ХХ ст. попри всі негаразди, економічну кризу та соціальні тертя регіон загалом, Маріупольщина зокрема, впевнено крокували шляхом просвітництва. В 1910 р. лише в Маріуполі діяло 11 парафіяльних і міських шкіл, 4 приватні школи, 2 державні й 2 приватні гімназії, приватне реальне училище, духовне й технічне училища, приватна музична школа Мариуполь и его окрестности. - С.445.. Загалом у повіті працювали 135 шкіл, із них - по грецьких селах 59, у 12 з них [сіл - Авт.] були відкриті двокласні училища Отчет Мариупольской земской управы за . - Мариуполь, 1911. - С.59.. 34% населення Маріупольщини (саме такою була частка греків у складі жителів повіту) давали більше половини - 51% - учнів початкової школи. Як наслідок, рівень писемності маріупольських греків - 29,8% - був одним з найвищих в українських губерніях Російської імперії. Ще більш високу сходинку посідали німці: в німецьких повітах Катеринославської губернії рівень писемності сягав 60,3%, у містах губернії - 73,2%. Виняткові для свого часу показники писемності демонстрували меноніти: чоловіки - 73,6%, жінки - 73,8% Грамотність етносів у 1897 р. по губерніях [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ponotenchegg.livejoumal.com/97830.html;.

На початку ХХ ст. в Бахмуті працювали 4 гімназії, реальне, ремісниче і духовне училище, приватні, церковно-парафіяльні і народні училища та школи. Видавалося кілька газет: “Донецкое слово”, “Бахмутская жизнь”, “Бах- мутская копейка” і щоденна “Народная газета”. Однак поволі Бахмут втрачав лідируючі позиції не лише в господарському, а й культурному та суспільно- політичному житті краю. Першу партію все більш виразно відігравав потужно прогресуючий Маріуполь з його міжнародним портом, великими металургійними заводами, новопосталою робітничою аристократією, регіональними осередками низки політичних партій. У переддень революції, 1915 р. по грецьких селищах Маріупольщини діяло 55 шкіл, 6 двохкласних училищ, 10 міністерських, при школах - 20 безкоштовних народних бібліотек. На жаль, приклад Маріупольського повіту та Маріуполя як його адміністративного, виробничого, торговельного і культурного центру не був типовим для Донбасу загалом. В промисловому його осерді ситуація була значно менш привабливою, хоча розвиток промисловості об'єктивно вимагав освіченої робочої сили.

Напрями змін регіональної спільноти
в капіталістичну добу

Результати промислового ривка Донбасу за неповні сорок пореформених років були більш ніж вражаючими: загалом у 1900 р. в донецькому краї працювало близько 300 підприємств різних галузей промисловості (на них були задіяні близько 170-175 тис. робітників, з яких понад 80% становили гірники та металурги). На початок XX ст. з 17 потужних металургійних заводів, що діяли на Півдні України, 12 знаходилися в Донбасі. За період з 1872 р. по 1900 р. за участю інвесторів із Франції і Бельгії було створено 16 акціонерних кам'яновугільних підприємств. Донбас став безперечним лідером з виробництва соди й ртуті. Залізнична мережа була чи не найрозвинутішою в імперії. З року в рік зростали показники щільності населення. Втім, за безперечними успіхами стрімкої капіталістичної модернізації, з не меншою очевидністю вимальовувалися породжувані нею проблеми. Ціна надшвидкої індустріалізації була чималою.

Негативний відбиток на напрям соціального життя регіону від початків його стрімкого господарського підйому накладала та обставина, що нові промислові осередки України були “заточені” на виробництво продукції важкої промисловості. Переважна більшість ливарних заводів працювала на розвиток і розбудову залізничної мережі. Залізниця у свою чергу була складовою промислового сектору і практично не використовувалася для обслуговування потреб населення. З цього приводу див., зокрема: А. Бунин. В огне // Открытие страны огня: Произведения русских писателей о Донбассе. - Донецк: Донбасс, 1984. - С.153.

Товари масового вжитку промисловістю практично не випускалися: рейки, гірничодобувне обладнання, верстати, будівельні матеріали, значно меншою мірою - сільськогосподарські знаряддя - ось і весь набір продукції. Спроби налагодити випуск предметів масового вжитку не мали успіху. Скажімо, склади Луганського ливарного заводу були переповнені фігурками з чавуну, що не знаходили збуту. І проблема полягала не лишень у тім, що чавун був невисокої якості, а в тому, що споживчий ринок формувався занадто повільно.

Парадокс соціального життя Донбасу полягав у тім, що гігантськими стрибками рухалися у промислову еру лише густонаселені міста. Промисловий переворот, електрифікація та телефонізація міст і шахтних управлінь, театри й друкарні, публічні сади та приватні гімназії міст дисонували із патріархальністю та архаїкою сільської місцевості, де покрівлі були на загал солом'яними, посуд - глиняним, ворота й двері опиралися на дерев'яні петлі, а щорічний виїзд на ярмарок залишався найважливішою культурною подією.

Зародження, зростання і розповсюдження ознак новітньої капіталістичної культури було чітко прив'язане до промислового ландшафту і вже впродовж ХІХ ст. набуло гніздового характеру. Острівці цивілізації в її Московсько-Петербурзькому чи європейському розумінні складалися лише навколо великих промислових об'єктів чи в повітових містах, де діяли земства. Варто зауважити, що процес організації земств розгортався повільно і деінде розтягся на п'ятнадцять років. Катеринославське губернське та Бахмутське повітове земства створили в 1866 р., а Маріупольське повітове “запустили” в 1869 р. 1870 р. розпочала свою діяльність Маріупольська міська дума. Їхня діяльність цілковито залежала від економічної потуги земського центру та його еліти. Так, скажімо, Маріупольське, попри пізніший час утворення, доволі швидко перетворилося на впливову суспільну силу На кінець ХІХ ст. в Маріупольському повіті діяли 5 земських лікарень, 19 фельдшерських пунктів у грецьких волостях. Медичну допомогу та ліки греки отримували безкоштовно. На кошти міста утримувалася лікарня на 20 палат, богадільня та субсидувався нічліжний будинок. - Див. : История Донецкого края в документах и материалах. - Д., 1995. - С.38. внаслідок того, що місто було важливим торговельно-промисловим центром та мало впливову грецьку еліту На Маріуполь припадала левова частка купецтва Донбасу. Греки міцно тримали першість у торговельних справах міста. Хлібна торгівля регіону перебувала в руках відомих далеко за межами Маріупольського повіту І. Лікарі, В. Пічахчі, Л. Псалти, К. Кечеджи та ін.. Натомість роботу Бахмутського повітового земства навіть у загальних рисах важко було порівнювати із Маріупольським. У Луганському гірничому окрузі найбільшим поселенням (понад 11 тис. осіб) був Луганський завод. Тут навіть у часи занепаду самого підприємства працювали великий шпиталь, Луганська та Лисичанська школи. Натомість округа залишалася в традиційному для імперії становищі.

Гніздовий характер розвитку промисловості позначався на тенденціях прогресування міст регіону. Маріуполь В 1892 р. в Маріуполі проживало 17 тис. мешканців, 1897 р. - 31 тис., 1900 р. - 57 431 (причому лише 26 тис. були корінними мешканцями, решта - прийшлими), 1914 р. - близько 58 тис., а в 1918 р. - вже 110 008, з яких 57 067 були росіянами, 20 831 - українцями, 15 388 - євреями, 7 113 - греками, решта - представниками інших національностей. Місто було привабливим для заробітчан. Щороку сюди прибувало 9 - 12 тис. мігрантів. - Див.: Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ - початок ХХ ст.). - С.95, Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - С. 392.; Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. Мікрофільмів, №1136, 1173., Луганськ та Юзівка На 1870 р. в Юзівці проживало 164 мешканця, через два роки - 858, в 1884 р. - 5 494, в 1897 р. - 28 076, в 1910 р. - 48 тис., а напередодні Першої світової війни - близько 70 тис. осіб. - Див.: Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - С. 78-81. перетворилися на промислові “гіганти”. Найбільші в минулому міста регіону, історичні центри колонізації - Слов'янськ, Бахмут, Старобільськ, Слов'яносербськ навпаки - не могли похвалитися бурхливою господарською динамікою. Та попри виразні регіональні відмінності тенденція урбанізації Донеччини та Луганщини по завершенні промислового перевороту стала визначальною.

За даними перепису 1897 р. у Бахмутському повіті мешкало 322,5 тис. осіб, у Маріупольському - 254 тис., у Слов'яносербському - майже 175 тис. Демографічних диспропорцій у розміщенні населення, враховуючи розміри повітів, практично не спостерігалося. Щоправда, повіти суттєво відрізнялися за етнонаціональною топографією населення: на тлі фактичної етнічної гомогенності Старобільського повіту (українці тут становили 83,4% населення) Маріупольський виглядав своєрідним “ноєвим ковчегом” - тут були представлені кілька великих груп неслов'янського населення (греки (19%), німці (7,5%), татари (6%), євреї (4%)) Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатерино- славская губ. - Т.ХШ. - СПб., 1904. - С.2 - 3., що проживали компактними громадами, а також низка представників найрізноманітніших національностей, які замешкували міста й робітничі поселення - Юзівку, Єнакієве, Макіївку, Алчевськ, Краматорськ, Дружківку, Кадіївку. За чисельністю населення вони давно випереджали “історичні” міста. Однак, за основу визначення адміністративного статусу поселення брали не характер занять населення, а наявність міського управління. Разом із небажанням підприємців зв'язувати себе зобов'язаннями із органами міської адміністрації та громадянського самоуправління ця обставина гальмувала розвиток суспільно-політичного життя в поселеннях. Прагнення зберегти цілковитий контроль над робітничою людністю, мінімізувати витрати на її соціалізацію, громадське та культурне виховання доволі швидко боляче відгукнулося власникам донбаських промислових гігантів, коли вона через свою політичну неписьменність та громадянську безвідповідальність стала легкою здобиччю політичних радикалів.

Цілком інтернаціональний склад інвесторів Німцями за походженням були Гартман, Д. Шершевський, Фарке. Бельгійці активно інвестували в металургію та машинобудування (А. Неу та Е. Боссе). Найбільш потужною була французька складова - Дарен, Боннардель та А. Фредерікс. Південного гірничо-промислового району практично не впливав на соціальну сферу новопосталих навколо виробництв робітничих поселень. Про враження, яке вони справляли на іноземців, напише згодом Г. Куромія Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння. - К., 2002. - С. 34-35.. Українців таке існування не приваблювало. Більшість робочої сили копалень та промислових підприємств становили сезонні робітники - малоземельні чи безземельні селяни російських губерній: кочуючи в пошуках роботи, вони долали пішки сотні кілометрів, переносячи з місця на місце холеру, віспу, дизентерію, сухоти й заражаючи один одного у бараках, що вкрай ускладнювало епідемічну ситуацію в робітничих селищах. донбас освоєння господарський

Розбудова залізничної мережі, що зв'язала південноукраїнські порти з хліборобними губерніями, значні іноземні капіталовкладення в Донбас та Криворіжжя започаткували епоху трудових міграцій, яка змінила етнічне обличчя низки регіонів до невпізнанності. Промисловий бум на південному сході України суттєво підвищив загальний промисловий потенціал України, однак, не був позбавлений внутрішніх диспропорцій та суперечностей: промисловість регіону виконувала функції постачальника сировини та енергоносіїв, робоча сила сектору рекрутувалася переважно в промислових центрах Росії.

У дореформену добу в промисловості регіону широко застосовувалася праця засуджених, кріпосних та державних селян, приписаних до заводів разом із населеними пунктами, в яких вони мешкали. Однак, вона була неефективною. Ознаки промислового буму, що увиразнилися між 1870-1900 рр., загострили питання поповнення ринку робочої сили. Власні трудові ресурси регіону були явно недостатніми для того, аби забезпечити ними стрімко зростаючий промисловий сектор: по-перше, колонізація регіону все ще тривала; по-друге, внаслідок достатньої кількості земель тут не було надлишку робочої сили в сільськогосподарському секторі; по-третє, стрімкий розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві на тлі доволі високих норм землекористування створював додатковий попит на робочу силу (хоча й переважно сезонний Так, тільки у Бахмутський повіт 1900 р. прибуло 10 646 сільськогосподарських найманих працівників з українських та російських губерній. В грецьких волостях майже 40% господарств використовували найману працю оскільки земельні ділянки перевищували 30 дес. на господарство, а жіноча праця в полі не використовувалася.) і в сільському господарстві В пореформену добу колоністські господарства, передусім німецькі та менонітські, виступили своєрідними локомотивами потужного розвитку капіталістичних відносин у сільськогосподарському секторі. (Цьому сприяли значні, порівняно із пересічними по імперії, норми землекористування. Так, скажімо, в Маріупольському повіті в 1886 р. на один німецький двір припадало 35,2 дес. землі, грецький - 28,2, козацький - 19,4, єврейський - 18,6, колишніх державних селян - 13,2, колишніх поміщицьких селян - 9,6 дес. Для того, аби повнотою розуміти специфіку розвитку Маріупольщини, слід взяти до уваги також питому вагу окремих етнічних груп у її населенні. Частка німців сягала 6,7%, греків - 36,1%, козаків - 6,6%, євреїв-землеробів - 1,6%, колишніх державних селян - 45,8%, колишніх кріпосних - 3,2%. - Див.: Земцов Н. Краткий обзор экономического положения населения Мариупольского уезда: Сборник статей. - Екатеринослав, 1905. - С.3-7.) Їхній внесок у розвиток капіталістичних відносин в сільськогосподарському секторі був, без перебільшень, визначним. Не випадково, саме на прикладі колоністів Таврійської губернії, розвиток капіталізму в Росії досліджували В. Постников та В. Ленін.. Отож, робочу силу для промисловості довелося “експортувати”. Донорами трудових ресурсів стали аграрно перенаселені губернії як України, так і Росії.

З середини 1880-х рр. внаслідок вичерпання вільних земель під заселення та різкого зростання цін на неї, в структурі міграції на Донеччину та Луганщину домінуюче місце посідала індустріальна колонізація. За пореформене півсторіччя на теренах Луганщини та Донеччини з'явилося 157 нових населених пунктів, однак лише Юзівка та Горлівка були засновані від початку як промислові поселення. За чотири десятиріччя між 1858 та 1897 рр. людність Донбасу зросла з 700 767 до 1 463 109 осіб (51,7%). Якщо на кінець ХІХ ст. мігранти в структурі місцевого населення становили близько 15%, то на 1906 р. їхня частка перевищила 25% (мова йде лише про офіційно зареєстрованих мігрантів - Авт.).

Станом на 1892 р. 80% робітників Юзівки були прийшлими з Московської губернії. В 1897 р. з 425 413 заводських робітників українських губерній 42% були народжені поза кордонами України. Українці поволі нарощували свою присутність у містах: попри те, що на час перепису 1897 р. чисельність мешканців міст українських губерній зросла більш ніж удвічі, українці становили 30% міщан, росіяни - 34%, євреї - 27% Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. - К.: Основи, 1997. - С.64-65.. Частка немісцевих уродженців серед робітників Області Війська Донського сягала 70,6%, пересічно по Катеринославській губернії - 72,6%, в Бахмутському повіті - 75% Антоненко М.І. Заселення Донбасу: соціально-економічні та етносоціальні аспекті (середина XIX - початок XX століття): дис. ... канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1994. - С.20.. Якщо в цілому в населенні регіону безроздільно домінували українці, то в складі робітництва гірничої промисловості за даними загальноросійського перепису населення переважали росіяни - 74%. У металургійній промисловості вони складали 69% Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.: дис... д-ра. іст. н. - Дніпропетровськ, 2002. - Арк.74.. За чотири пореформені десятиріччя чисельність робітників, задіяних на промислових підприємствах, зросла в 30 разів. На межі тисячоліть на Донбасі виросло перше покоління професійних пролетарів. Втім, переоцінювати чи осучаснювати тогочасні процеси не варто.

Щоб повноцінно розуміти специфіку описуваної нами етнодемографічної ситуації, слід звернути увагу на таку деталь: впродовж 1870-1880-х рр. вугільна промисловість Донбасу обслуговувалася переважно сезонними працівниками. Формування постійного складу робітництва в донбаській промисловості завершилося лише на початку ХХ ст.

Не менш суттєвим був приток мігрантів і до аграрного сектору. В цьому міграційному потоці українці (вихідці з Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній) становили більшість. Всього з українських губерній прийшло на Схід України (без міст) 37 369 осіб, з них 20 642 осіли в Бахмутському повіті. Основна маса російських селян прибула з Курської, Орловської та

Тульської губерній. Загалом з центральних російських губерній переселилось у Донбас 36 610 осіб, левова частка їх також осіла у Бахмутському повіті Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду ( 1861 - 1900 рр.): Автореф. дис... канд. іст. н. - К., 1997. // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur.... Помітна кількість селян переселилася з Білорусі (4 535 осіб) та з країн Балтики (976 осіб).

В переважній своїй масі це були малоземельні селяни, що скористалися можливостями, наданими Правилами 31 березня 1867 р. Бойко Я. Заселение Южной Украины. 1860 - 1890 гг. - Черкассы: “Сіяч”, 1993. - С.64. Вони склали прошарок малоземельного селянства і згодом впродовж десятиріч конфліктували з приводу земель із колоністами. Питома вага таких поселенців зростала й надалі, незважаючи на заборону самовільних переселень на початку 1880-х рр. Обсяг міграцій сягав до 40 тис. осіб на рік Там само. - С.68. Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатеринослав- ская губ. - Т.ХШ. - СПб., 1904. - С.2-3; Первая всеобщая перепись населения Российской империи:1897 г. Харьковская губ. - Т.XLVI. - СПб., 1904. - С. 2-3..

Незрівнянно бурхливіші міграційні процеси охопили промислові поселення. Питома вага мігрантів у населенні найбільших міст Донеччини та Луганщини постійно зростала, що знайшло своє відображення в матеріалах Всеросійського перепису.

Структура населення міст Східної України (1897 р.)96

Міста із прогресуючою промисловістю виступали реципієнтами робочої сили, що в переважній своїй масі прибувала з інших губерній. Наприкінці XIX ст. вже близько 70% мігрантів працювали у Донбасі постійно. Найбільш активним, як переконливо доводять дослідження останніх років, був рух російського населення. Частка росіян у середовищі мешканців промислових районів Донбасу у пореформену добу зросла від 13,5 до 24,2%. За даними перепису 1897 р. у гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни складали 74%, українці - 22,3%; у металургії росіян було 69%, українців - 31% Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861-1900 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. н. - К., 1997. // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur.... Доволі помітними в когорті промислових робітників були етнічні групи білорусів, поляків та євреїв. Приток іноземних спеціалістів, що відіграли визначну роль у створенні промислового потенціалу Південного гірничо-промислового району, став відчутним вже наприкінці ХІХ ст. Перепис 1897 р. зареєстрував на теренах регіону турок, французів, вірменів, англійців Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Т. ХШ. - Ека- теринославская губ. - СПб., 1904. - С.172-175, 180-183, 192-197..

Підсумовуючи виклад доволі суперечливої історії формування етнічної структури Донбасу, слід зауважити, що в пореформену добу вона перебувала під потужним впливом кількох факторів. По-перше, розпочався демонтаж станової системи імперії. Неподоланні раніше мури між станами стали проникними. Пореформені часи перетворилися на епоху, як кажуть зараз, відчинених соціальних ліфтів, що відкрили шлях у політику, економіку, науку низці вихідців з непривілейованих верств. Рух різночинців у місцевих етнічних громадах був доволі помітним і приносив відчутні результати: земства, їхні освітні та медичні установи стали полем діяльності когорти просвітителів, що заклали підґрунтя майбутнього національного відродження. По-друге, іноземні колонії на той час зайняли на загал оборонну позицію, намагаючись призупинити наступ держави на права та привілеї, гарантовані умовами переселення. Ця позиція не мала історичних перспектив і поволі сходила нанівець під впливом економічних факторів. “Пшенична лихоманка” змусила не лише хазяйновитих німців, а й неквапливих греків подивитися на світ під новим кутом зору. Капіталізація сільськогосподарського сектору визначила його майбутнє. Втім аж до 1917 р. всі селянські етнічні громади розвивалися в умовах етнокультурної замкненості: збереження не лише етносу, його генофонду, традицій та духовної культури, а й національного земельного фонду, як їхньої економічної підоснови, виступало основним завданням традиційних громад. З цієї ж самої причини замкненими в межах власних громад залишалися українські та російські селяни, що облаштовували нове життя. Загалом же село лишалося оплотом традиційності в усіх її етнічних формах, щоправда, традиційності, що вступила до завершальної фази свого існування.

Не варто спрощувати тогочасну ситуацію, схиляючись чи то до більшо- вицьких/необільшовицьких, чи то до позитивістських висновків. Етнічна поселенська структура Донбасу виглядала доволі строкато: лютеранські та католицькі колонії були розкидані в межиріччі р. Мокрі Яли та її притоку, вони межували з Азовським козацьким військом; на теренах колишньої Слов'яно-