Донбас на етапі модернізації Російської імперії (друга половина ХІХ ст.)

Сербії в колишніх ротах, поволі асимілюючись, жили нащадки сербів, волохів, молдаван, болгар і чорногорців; навколо Маріуполя та неподалік Юзівки розкинувся доволі щільний ареал компактного розселення маріупольської грецької громади (що у свою чергу складалася з двох майже рівних чисельністю су- бетнічних груп: еллінів та урумів); поруч із ними впродовж 1846-1850-х рр. уряд влаштував 17 колоній євреїв-землеробів; українське населення переважало в північно-західній частині регіону на місці старовинних запорозьких паланок; росіяни компактно мешкали в Слов'яносербському, Бахмутському та Павлоградському повітах, а також на землях Війська Донського у Маріуполь- щині.

Механічне перерахування основних етнічних складових населення Донбасу, звичайно є доволі актуальним. Втім, воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між ними в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло, кількісне домінування українців аж ніяк не забезпечувало їм не лише культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування та освітніх установ у регіоні, аж ніяк не означало русифікації низки місцевих етнічних громад. Русифікація лише розпочиналася навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному - доволі вузькому колі.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну в сфері духовної культури на загал зачепили лише два соціальні шари і набули неспівставного характеру і форм. По-перше, досить широко вони захопили землевласників і підприємців, що об'єднали свої зусилля у справі переобладнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані з цією метою сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, у свою чергу плекала нову, позанаціональну, за своєю суттю - імперську - культуру. По-друге, на протилежному полюсі перебував прошарок новостворюваного робітництва, що, як неспростовно доведено російськими, радянськими, вітчизняними і закордонними дослідниками, в своїй переважній масі складався з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь-який культурний обмін, не доводиться. Ця спільнота стала осередком маргіналізації та об'єктом нещадної експлуатації. Перебуваючи в таких обставинах аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, що працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в “паралельному світі” Низка відомостей свідчать, що ставлення іноземців до робітників, власне, було суто колоніальним, як до тубільців Індії чи Алжиру. Навіть майстри, через яких власники та інженери спілкувалися із гірниками, рідко говорили російською мовою. Словарний запас “погоничів” робітництва часто обмежувався брудною лайкою. Побиття та приниження гірників було звичайною справою. - Див.: Студенна-Скруква М. Український Донбас. Обличчя регіональної ідентичності. - К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2014. - С.237., так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.

Так, наприкінці ХІХ ст. російська мова перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови етнічних громад поволі витісняються на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріплюється тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втрачають національну писемність (так було зокрема з маріупольськими греками Маємо на увазі втрату новогрецької писемної традиції в будь-якому з поширених у Греції видах: кафаревуси чи димотики. Маріупольські діалекти, ймовірно, вже в Криму розвивалися поза впливом грецької писемної культури, а за умов ізоляції Грецького автономного округу оформилися як безписемні мови.). Окремі існують, не маючи писемної традиції (молдовани, гагаузи, цигани тощо). Асимілятивний тиск російської культури прискорює розмивання нечисельних міських громад. На початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуває надзвичайної гостроти.

Втім не лише в середовищі етнічних меншин відчувався брак виразного усвідомлення власних проблем. Не менш проблемну ділянку етнокультурних взаємин на Луганщині й Донеччині та в їх промисловому осерді становили українсько-російські взаємини. Залучення українського етнічного компоненту до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги. Триєдине етноядро було конче потрібне царату в імперську епоху - саме воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість Російської імперії. Воно ж залишалося невичерпним джерелом управлінських, культурних, воєнних кадрів - найчисельнішої в Європі бюрократичної армії, що тримала залізною рукою інородські й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні меншини. Однак, не варто забувати, що самі росіяни на той час не були повноцінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі росій- ського/українського/білоруського народів).

Ця обставина залишається мало зрозумілою як вітчизняним, так іще більшою мірою закордонним науковцям, які повсякчас наголошують на непоказному рівні національної свідомості як у середовищі російських робітників, прийшлих у Донбас, так і місцевого українського селянства. Що стосується російських робітників межі ХІХ - ХХ ст. варто пам'ятати, що національної свідомості в сучасному розумінні у них на той час не було і не могло бути. І справа полягала передовсім не у тому, що вони нещодавно прийшли з села, а в тому, що в селі національна свідомість на той час ще не сформувалася. Селяни тільки-но перестали бути кріпаками, отримали прізвища, перестали продаватися на рівні з худобою - про яку національну свідомість в їх середовищі могла йти мова? Звичайно, процес її формування під дією промислового розвитку вже був запущений, але для його повноцінного розвитку потрібні були десятиріччя.

Розмитість ментальних етнічних кордонів та революційно-демократичне піднесення другої половини ХІХ ст. тим часом стали основою формування якісно відмінної від офіційної імперської культурної реальності, що увиразнювалася найнесподіванішим чином, але не в селянському середовищі: у 80-х рр. ХІХ ст. у селі Олексіївці Слов'яносербського повіту завідував земською школою Б. Грінченко - український письменник, упорядник “Словаря української мови”; тим часом Луганськ дав російській культурі письменника, діалектолога, етнографа, укладача “Толкового словаря живого великорусского языка” В. Даля; уродженцями краю були В. Гаршин і М. Чернявський; надбанням всесвітнього мистецтва стала творчість грека А. Куїнджі. Край активно, хоча й не завжди результативно, шукав свою індивідуальність, свій суспільний та культурний “почерк”. Яскравим унаочненням тогочасних пошуків обличчя “царства вугілля й металу” стала прикраса павільйону Новоросійського товариства на промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді (1896 р.) - унікальна пальма, виготовлена із частини рейки ковалями-умільцями Юзівського металургійного заводу О. Мерцаловим і Ф. Шкариним - так звана “пальма Мерца- лова”, що залишається символом Донеччини.

Водночас епоха Великих реформ стає політичною платформою потужного економічного піднесення Донбасу. Відсутність тут пережитків кріпосництва, ринок особисто вільної робочої сили, фермерські за своїм змістом багатопро- фільні багатоземельні колоністські господарства, потужні іноземні інвестиції, прискорений розвиток акціонерних товариств і банківської мережі разом зі створенням земств та їхньою наполегливою працею щодо соціальної розбудови заклали підвалини процесу, який сміливо можна назвати “донецьким соціально-економічним дивом”.

На відміну від решти регіонів України, переможна хода нових відносин відбувалася тут як у промисловості, так і в сільськогосподарському секторі. Потужним фактором піднесення регіону стала “пшенична лихоманка”, що охопила наприкінці ХІХ ст. Степову Україну. Стрімке зростання закупівельних цін на збіжжя спричинило не менш стрімке зростання посівних площ, а згодом - і вартості робочої сили: вона в півтора - два рази перевищувала тут вартість праці найманих сільськогосподарських працівників у губерніях виходу Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861 -1900 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. н. - К., 1997. // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur....

З аналогічних причин динамічно зростало населення промислових міст В 1880-і рр. заробіток некваліфікованого працівника дорівнював 20 руб., заробітна платня кваліфікованих робітників коливалася в межах 60-100 руб. Для порівняння: платня акушерки становила 50 руб., лікаря - близько 150., де знаходили застосування тисячі робочих рук з регіонів, що страждали від аграрного голоду Докладніше див.: Рашин А.Г. Население России за 100 лет. (1811-1913 гг.) - М., 1956.; Тихонов Б.В. Переселения в России во II пол. XIX в. - М., 1978; його ж. Каменноугольная промышленность и черная металлургия России во второй половине XIX в. - М., 1988.; Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в XVIII - нач. XX вв. (Численность, структура, география). //История СССР. - 1984. - № 4.; Чижикова Л.Н. Русскоукраинское пограничье: история и судьбы традиционно-бытовой культуры. - М.: Наука, 1988. - 256 с.; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. - Киев, 1975; Фель- кнер II. Каменный уголь и железо в России. - С.Петербург - М., 1874; Пажитнов А.Л. Некоторые итоги и перспективы в области рабочего вопроса в России. - СПб., 1910.; Багалей Д.И. Очерки по истории колонизации степной окраины Московского государства. - Т.І. - М., 1887. його ж: Історія Слобідської України. - Харків, 1993.; Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. - М., 1955.. Згідно із відомостями Всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців у Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% - з українських, 0,8% - білоруських, 1,8% - Кавказу, 8,4% - решти регіонів Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатеринослав- ская губ. - Т^Ш. - СПб., 1904. - С.74-75; Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Харьковская губ. - XXVII. - СПб., 1904. - С.102-105..

За півстоліття малозаселений степ перетворився на житницю Російської імперії, обріс найбільш передовою інфраструктурою, обрамився по периметру потужними містами-портами, що зв'язували новопосталий вугільно-промисловий район та плодючі чорноземи із світовими ринками. В цей же час увиразнилася і надалі набула визначального характеру інша ознака розвитку регіону - значні диспропорції у розміщенні населення і виробничих потужностей, однобічний розвиток окремих галузей виробництва.

Величезну частку населення пореформеного Донбасу складали сезонні працівники і селяни-відхідники. Проблема полягала в тому, що це населення, яке з'являлося періодично на час польових, будівельних та іншого роду робіт, взимку зникало, не лишаючи демографічного сліду в регіоні. Для сталого соціально-економічного розвитку регіон конче потребував стабілізації демографічної ситуації. Робітничі і шахтарські поселення, що виникали у цей час як своєрідні “спальні райони” робочої сили навколо підприємств та копалень, були позбавлені принад цивілізації. Власне, їх навіть складно назвати повноцінними міськими поселеннями, що розвиваються на засадах комплексності соціально-економічної та культурної інфраструктури. Попри це розросталися вони з неймовірною швидкістю, що вело до одного - накопичення й поглиблення соціально-побутових проблем їхніх мешканців. Класичним прикладом таких населених пунктів виступала Юзівка.

Вибухове зростання людності, слід відзначити, створювало надто багато проблем і на побутовому, і на соціальному рівні. Зважаючи на перехідний стан суспільства і потужні процеси маргіналізації, що його охопили, слід завважити - поселення було неспроможне повноцінно соціалізувати людність, що зросла впродовж десятиріччя майже вшестеро (!). Це було очевидним не лише для заводської адміністрації, а й для органів влади. Питання про те, як інтегрувати такі великі демографічні групи в реформовану систему адміністративно-територіального управління та суспільний організм, залишалося відкритим. Так, порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що органи самоврядування в ньому відсутні, і статус його неясний. “Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком”, - зазначалося у поданні Донецк. Историко-краеведческий очерк. - Донецк, 1981. - С. 38-44..

Тоді як Одеса, що отримала потужний економічний поштовх за часів портофранко, перетворилася наприкінці ХІХ ст. на четверте за розміром місто Російської імперії, вдяглася в пишні білокам'яні шати свого адміністративно- торгівельного центру, бульварів, засаджених тінистими платанами, робітничі поселення Донбасу вражали іноземців, та й не лише їх Ось як змальовував типове шахтарське селище В. Вересаєв: “Хаотичне нагромадження землянок, дерев'яних бараків, жодного деревця чи куща - усе навкруги голе й чорне. Замість вулиць - криві вузькі провулки, засипані жужелицею, залиті помиями.” - Цит. за: Історія рідного краю. - С.275., непролазним багном і нечистотами Див.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння. - С.34-35.. Навіть Юзівка, що приголомшила О. Купріна як “дивовижне величезне царство вогню та заліза, ... чарівний і водночас страшний апофеоз людського розуму, праці і знання”, в повсякденному своєму житті лишалася мало пристосованою для вибагливого столичного мешканця. Напередодні Першої світової війни 40,4% шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги Згідно зі спогадами В. Вересаєва - “сморідні землянки”. (Вересаев В.В. Воспоминания. - М., 1961. - Т.5. - С.333., 2,5% - в сараях і літніх кухнях, 25,8% - у селянських хатах і лише 22,3% - у цегляних і кам'яних будинках Там само. - С.39..

У переддень революційних потрясінь майбутня столиця радянського Донбасу Юзівка (Сталіно, Донецьк) була унаочненням строкатості етнонаціональ- ної структури регіону. В 1917 р., крім традиційних етнічних груп, тут були зареєстровані 334 татарина, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгар, 19 іспанців, по 13 італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словени, 2 чуваші, 2 караїми, чеченець і словак Нариси етнічної історії Донеччини (XVIII - поч. ХХ ст.) - С.66..

Із етносоціальним життям промислових міст і містечок разюче дисонувала нерівномірність розподілу виробленої на промислових об'єктах доданої вартості. Про етнічні характеристики класу приватних власників, що утримували в своїх руках промислові підприємства та інфраструктуру Донбасу, у радянській історіографії не прийнято було говорити. Сучасна історіографія іноді балансує на межі ксенофобії та ідей про винятковий внесок тієї чи іншої етнічної громади в створення промислового потенціалу регіону. Наголошуючи на “ро- сійськості” Донбасу, низка авторів замовчує той факт, що організаторами й інвесторами промислового прориву регіону був інтернаціональний за своїм складом колектив капіталістів. Стартовий капітал феноменального зростання Донбасу був іноземним за своїм походженням. Та й ніяким іншим він бути не міг - у кріпосницької та посткріпосницької Росії його попросту не було. Винятково потужною була присутність у виробничому секторі євреїв: у їхніх руках перебувало від % до 1/3 підприємств усіх галузей промисловості Бах- мутщини. Так само представницькою була їхня частка серед постачальників гасу, страхових агентів, банкірів Нариси етнічної історії Донеччини (XVIII - поч. ХХ ст.) - С.45..

Не менш вражаючими є відомості про питому частку іноземців, зокрема німців, серед інженерів і техніків на виробництві. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й розробки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування підприємств Железная промышленность Южной России в 1907 году. - Х., 1908. - С.8-9, 82-83.. Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робітництво, існували в не- співставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвідували клуби та культурні заклади. Другі - перебивалися в переповнених, необладна- них бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації. 12-годинний робочий день був законодавчо обмежений 11,5-ма годинами лише на початку ХХ ст. І все ж найбільш потужним генератором соціальних суперечностей виступав не стільки побут робітництва (він, по правді, був цілком відповідний становищу робітництва Росії і часто-густо перевищував пересічні для імперії показники), скільки сама виснажлива, небезпечна та депресивна шахтарська справа. Красномовні замальовки про те, чим вона була в той час, знаходимо у О. Купріна: “Ми провели в шахті всього півгодини, але вже стало нестерпно. Повітря було замало, підземна тиша виснажила нерви, тупа, безмежна нудьга стискала все сильніше душу... Ні, дійсно, всіх іпохондриків, меланхоліків, неврастеніків, усіх хворих дітей ХІХ століття я раджу лікарям відправляти на півгодини в глибокі копальні. Піднявшись нагору, ці бідарі, певне, гаряче зрадіють шматочку зеленої травки, освітленої сонцем” А. Куприн. Юзовский завод [Електронний ресурс]. - Режим доступу: киргт^е1сЬе1.ги/тгїех.рЬр?сП= 14&$иЬ=22. На відміну від великого російського письменника, шахтарі тяжко працювали в підземеллі по дванадцять годин щодня, добираючись до штреків карколомними “американськими гірками” Про спосіб пересування в шахті у Купріна читаємо: “Тієї ж миті почувся дзвін молотка. Підлога вагону заколихалася під нашими ногами. Хлопнула, упавши, решітка бар'єру. “Чи не краще полишити цю затію? - промайнуло у мене в голові. - Світ такий гарний, життя таке коротке і прекрасне, сонце таке яскраве. Може, ще не запізно зробити вигляд, ніби забув у номері гаманця, і вискочити з клітки ... Ось і Б., певне, тієї ж думки, недарма ж він так міцно вчепився рукою в плече десятника”. І раптом я відчув неймовірну, майже нестерпну легкість в усьому тілі. Мені здалося, що тієї ж миті я маю повиснути в повітрі. Вагон летів донизу зі страшною швидкістю... Спочатку в просвіти клітки мерехтіла якась кругла стіна з сірої цегли. Згодом стало темно. Я хитався на ослаблих ногах, і серце завмирало в мене у грудях. Потім . я ніколи не забуду того відчуття . мені стало душно, у вухах з'явився гострий біль, ніби вся кров прихлинула до барабанної перетинки. Тієї ж миті вагон, не зупиняючись, так же плавно і швидко понісся нагору”. (А. Куприн. Юзовский завод [Електронний ресурс]. - Режим доступу: киргіп^е1Ле1.т/тгіех^р?сп^14&$иЬ=22) та щохвилини ризикуючи життям.

В щоденній грі зі смертю гартувався особливий шахтарський характер: непримиренний, зовні різкий, з вагомою домішкою фатального світосприйняття. - “Що Сибір - у най свій Сибір, вільна каторга” Михненко А.М. Історія Донбасу (1861 - 1945). - Донецьк, 1999. - С.27., - так шахтарі висловлювалися про власне становище.

Економічний спад початку ХХ ст. негативно позначався на соціальному середовищі робітничих поселень: 1903 р. в басейні з 290 шахт працювало лише 209, а з 35 доменних печей - 22. Втім, зачепивши суміжні галузі, криза майже не позначилася на вугледобуванні галузі. У кризові для імперії 1900-1903 рр. щорічно стабільно видобувалося 650 - 700 млн. пудів донецького вугілля, а з наступного 1904 р. почалося безперервне зростання обсягів вуглевидобутку, що не припинялося аж до 1917 р.

Попри сприятливу кон'юнктуру розвитку промисловості Донбасу принципи її організації об'єктивно працювали на подальше загострення соціальних суперечностей в регіоні. Воєнний стан вкотре загострив проблему забезпечення промислових підприємств та копалень робочими руками. В грудні 1914 р. кількість робітників копалень завдяки наданому урядом безоплатному проїзду на рудники досягла 200 000 осіб, але на початку лютого 1915 р. знов скоротилася до 170 000 осіб. 15 серпня 1915 р. на рудниках числилося 155 000 робітників, серед них 20 000 військовополонених. У другій половині 1915 р. кількість робітників зменшилася на 8 402 особи (на 4%) Реєнт О. Перша світова війна і Україна. - К.: Генеза, 2004. - С.27-28.. Вихід з ситуації російський уряд шукав у традиційному адміністративно-поліцейському примусі.

З 1916 р. уряд переходить до стратегії забезпечення кадрового голоду кам'яновугільної промисловості Донбасу коштом військовозобов'язаних та військовополонених. На 1 вересня 1916 р. загальна кількість робітників досягла 237 000, з них військовозобов'язаних, які отримали відстрочку від призову до армії, налічувалося 104 600, жінок - 12 400, підлітків - 17 100, біженців - 2 500, військовополонених - 47 900, інших категорій - 52 500. Згідно зі статистикою гірничопромисловців чисельність військовополонених у копальнях на грудень 1916 р. сягнула 72 000 осіб. До кінця лютого 1917 р. загальна кількість робітників зросла до 291 686 осіб, але якісний склад неспівставно погіршився Там само. - С. 27-30..

Для виконання робіт на Донбасі залучалися не лише полонені рядові німецької та австро-угорської армій, а й унтер-офіцери, яких на деяких шахтах було майже 50%. Екзотичним складником тогочасного пролетаріату стали китайці, які працювали на Нікополь-Маріупольському Олександрів- ському руднику. Використовувалися вони переважно на підсобних роботах, оскільки продуктивність їхньої праці була суттєво нижчою. Втім промисловці охоче вербували їх на копальні, зважаючи на невибагливість у харчуванні. Слід завважити, що імперський уряд офіційно дозволив залучення на промислові об'єкти китайських працівників без посвідчень у Сибіру та у східній частині імперії до Волги. У міру загострення соціальних суперечностей та посилення робітничих заворушень китайці, корейці та частково японці використовувалися гірничими адміністраціями в якості штрейкбрехерів, аби замінити ними учасників страйків. 27 вересня 1916 р. імператор підписав указ про зміну діючих правил допуску на роботу представників “жовтої раси”: їм дозволили працювати у всіх регіонах, за винятком районів бойових дій, партіями не менше 1 000 осіб строком не менше 9 місяців. 18 січня 1917 р. був ухвалений указ, що дозволяв їм роботу фактично без документів про реєстрацію особи. Китайці одержали можливість працювати за свідоцтвом із перерахуванням усіх працівників і вказаним місцем роботи, яке видавалося замість національних паспортів китайським старостам у місці відправки Одночасно старостам видавалися квитки у зворотному напрямку, покликані забезпечити можливість повернення китайців до місць виходу по завершенні роботи.. Характерно, що значна частина завербованих таким чином китайських робітників згодом залишила територію Донбасу Центральний державний історичний архів (ЦДІА) України, ф. 896, оп. 1, спр. 2, арк. 71, 177.. Втім згадки про китайців неодноразово ще знаходитимуться в архівних документах доби революційно-визвольних змагань, передовсім у прив'язці до частин Червоної армії.

Внаслідок описаних вище адміністративних заходів на кінець 1916 р. кількість робочих рук, задіяних у виробництві регіону, перевищила довоєнний рівень, “але відтоді переважало робітництво з низькою кваліфікацією, що значною мірою звело нанівець скромні здобутки довоєнного періоду стосовно заробітної плати та умов праці” Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.: дис. ... д-ра. іст. н. - Дніпропетровськ, 2002. - Арк. 81.. Варто також наголосити, що робота підприємств регіону відбувалася на засадах воєнного стану з відповідним посиленням трудової дисципліни та системи стягнень за її порушення.

За таких обставин спалахи соціальних конфліктів із виразними етнічними акцентами були невідворотними, тим більше, що кінець ХІХ - початок ХХ ст. позначилися низкою політичних криз та економічних негараздів. Один із перших єврейських погромів, зафіксованих у Донбасі, відбувся на хвилі загально- російського антисемітизму в Юзівці (1892 р.) Нариси етнічної історії Донеччини (XVIII - поч. ХХ ст.) - С.89.. Згодом погроми відбувалися в 1903-1905 рр. в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії “побічний ефект” революційної активності мас. Не менш запеклого і жорсткого вигляду набули зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. Донбас, як і решту імперських терен накрила хвиля антинімецької істерії, що органічно поєдналася з антисемітизмом.

Важливо, що соціальна напруга зростала мірою ускладнення на фронтах Першої світової, погіршення якісного та кількісного стану робітництва і, відповідно, умов та оплати праці. В контексті загального погіршення умов життя, відсталої матеріально-технічної бази виробництва, превалювання важкої ручної праці, суспільно-політичних тривог воєнного часу все це створювало підґрунтя зростаючої соціальної напруги. Невідворотний соціальний вибух за таких обставин був лише питанням часу.

Слід зауважити, масові страйки, заворушення, що переростали в погроми крамниць, шинків, пивоварень тощо, відбувалися в регіоні вже з часів економічної стагнації. Найбільш помітні з них, що втихомирювали за допомогою військових та поліції, сталися в 1887 Заворушення розпочалися зі страйку шахтарів Рутченківських копалень 5 травня 1887 р. і швидко перекинулися за їх межі - на рудники Карпова, Риковського, Іловайського, Древицького, Юзівський завод. На останньому робітники наполягали на зрівнянні зарплати англійських та російських робітників. На вимогу гірничопромисловців з кінця 1888 р. в Юзівці була розквартирована козача сотня, що в подальшому слідкувала за “спокоєм” у промисловій окрузі., 1892 Під час так званого “холерного бунту” в Юзівці страйкувало близько 15 тис. металургів та шахтарі 11 сусідніх копалень. 190 активістів зазнали тілесних покарань., 1900 Загалом впродовж 1861 - 1897 рр. на Донбасі (включаючи Маріуполь і Таганрог) було зафіксовано 43 виступи, зокрема 27 страйків та 17 заворушень. На короткий проміжок 1898 - 1900 рр. припадає 62 виступи, з них - 53 страйки. - Див.: Історія рідного краю. - С.185., 1905-1907 рр. Втім, вибухова сила стихійних заворушень в рази підвищилася після того, як низка революційних партій Росії звернула свою увагу на цей промисловий район.

В 1902 р. тут розпочала діяльність “Соціал-демократична спілка гірничозаводських робітників Півдня Росії”, в 1903 р. реорганізована на Донецький союз РСДРП. Розглядаючи Донбас як перспективний плацдарм розповсюдження революційних ідей, 1906 р. мережу своїх організацій тут створили есери, згодом - Бунд та сіоністи-соціалісти.

Тим часом національне питання перебувало на маргінесі суспільно-політичного життя Донбасу. Власне, його соціальна база була “приспана” потужним промисловим зростанням: ані українці, ані етнічні меншини на той час ще не усвідомили потужності національно-визвольної хвилі, що наростала на імперських просторах. Частина колишніх емігрантів на початок ХХ ст. вже була значною мірою асимільована і рухалася у фарватері провідних національних політичних рухів. Інші, оберігаючи засади традиційності, ставили за мету консервацію та збереження етнічної ідентичності як такої. Решта емігрувала в пошуках нової долі. Лише зовсім незначна частка національних громад стала на шлях усвідомлення назрілих політичних вимог у контексті парламентських та демократичних зрушень, в інтересах поступального етносоціального та етнокультурного розвитку. Саме тому політичний переворот 1917 р. та подальше військово-політичне протистояння були пов'язані для них із низкою непоправних втрат і особистих трагедій.

Размещено на Allbest.ru