"Методи" більшовицького перевиховання народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

„Методи” більшовицького перевиховання народу

Цинічні слова Й. Сталіна, вміщені в „Правді” й тиражовані регіональною пресою без тіні сумління, безсоромно віддзеркалювали „методи” більшовицького перевиховання народу: „Рядовий, навіть найвідсталіший український селянин і селянка зрозуміли на досвіді останніх років, просту і наче сонце ясну істину: щоб стати заможним, треба тільки чесно працювати в колгоспі і берегти колгоспне добро” Правда. -- 1935. -- 16 сентября; За більшовицький наступ. -- 1935. -- 29 вересня.. -- Більшовицькі методи перевиховання, здавалося, приносили свої перші -- відразливо солодкі плоди: „робсила” не просто прагнула засвідчити свою трудову доблесть, але й пильно придивлялася за оточуючими, -- берегла колгоспне добро, наче зіницю ока. Половину шпальт газет зайняли дописи й коротенькі записочки „колгоспників”, „їздових”, „пильних” і т. і., які висвітлювали щонайменші проблеми і проблемки повсякденного виробничого життя колгоспів та радгоспів: від часу виходу на роботу та тривалості перекурів, до кількості обслуговуючого персоналу молотарок та залишених у полі колосків. „Боротьба за рясний сталінський врожай” перетворилася на нав'язливу ідею і впродовж років була головним інформаційним приводом.

Україна на 15 вересня 1935 р. достроково виконала план хлібоздачі по всіх видах надходжень, як по колгоспно-селянськомусектору, так і по радгоспах, звітували ЦК ВКП(б) -- Й. Сталіну та РНК -- В. Молотову С. Косіор, П. Постишев та П. Любченко За більшовицький наступ (Мархлевськ). -- 1935. -- 19 вересня..

Провісницею нового етапу в житті обивателя стала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) „Про зниження цін на хліб і скасування карткової системи на м'ясо, рибу, цукор, жири і картоплю” (25 вересня 1935 р.), яка ввела принцип єдиних цін, замість попередньої системи подвійних стандартів: високих комерційних цін і гарантованих низьких цін на продукти, що розподілялися за картками. З 1 жовтня 1935 р. знижувалися ціни на печений хліб, борошно, зерно, макарони, крупи й рис, а також масові сорти кондитерських виробів, водночас скасовувалася карткова система постачання м'яса, м'ясопродуктів, жирів, риби, рибопродуктів, цукру, картоплі. Їхня вартість встановлювалася відповідно до територіальних поясів. У Донбасі, який був віднесений до 4-го поясу, кілограм яловичини першого сорту мав коштувати 7,60 руб., другого сорту -- 6 руб., третього -- 5 руб., ковбаса чайна першого сорту -- 10 руб., ковбаса любительська -- 12 руб., полтавська -- 17 руб. Переважна частина території України була віднесена до 3-го поясу постачання м'ясом та м'ясопродуктами, де ціни на аналогічні види продукції були меншими пересічно на 20 коп. за кілограм.. Для виключення спекуляції норма відпуску м'яса та ковбас встановлювалася на рівні 2 кілограми в одні руки.

Ціни на цукор для України встановлювалися за 1-м поясом -- 4,20 руб. за цукор-пісок, 4,60 руб. -- за рафінад (норма відпуску -- 2 кг. на руки). Ціни на ті види кондитерських виробів, які національне та українське селянство часто не бачило впродовж усього свого життя (печиво, бісквіти, тістечка) знижувалися пересічно на 10%. Масло солоне на Україні (2-й пояс) мало коштувати 14 руб., вершкове -- 15,50 руб., маргарин столовий -- 10 руб. Для величезної частки обивателів міст і містечок значно важливішими були ціни на картоплю: Москва -- 30 коп. за кілограм, Київ, Дніпропетровськ, Харків -- 35 коп. За більшовицький наступ. -- 1935. -- 29 вересня.

Названа постанова дійсно багато важила в житті східноукраїнського селянства, і того, яке потроху долало дистрофію та тиф, і того, що, переселене з прикордонних районів, поволі приживалося на нових місцях. Втім, навіть цей вистражданий селянством владний жест, за який було заплачено мільйонам життів, Кремль не погребував використати для власного піару, вкотре „нагадуючи” народу, хто в домі господар. Країною прокотилася нескінченна черга мітингів, присвячених „обговоренню історичної постанови”, на яких робітники та колгоспники з цілком зрозумілих причин вітали рішення партії та „мудрого проводу великого вождя т. Сталіна” За більшовицький наступ. -- 1935. -- 1 жовтня..

Селяни на польових станах мітингували і дякували владі за те, що вона дозволяла їм споживати плоди своєї праці. Життя, здається, потроху налагоджувалося, входило у докризовий ритм. Робота -- магазин -- клуб -- відпочинок. Весь рік розбитий на ударні десятиденки, місячники. Ударництво охоплює не тільки окремих людей: змагаються цехи, бригади, сільради, національні райони. Праця з буденної повсякденної рутини, здається, перетворюється на сенс життя мільйонів. Проте, це лише агітка. Насправді праця, тяжка, виснажлива, без вихідних і свят -- це свого роду „білий квиток”: „ударники” потрібні владі -- їх обходять репресії. Той, хто може працювати, поки отримує свою пайку -- у вигляді можливості жити.

Поволі не лише в організаційному сенсі (нагадаємо, що в 1934 р. припинила своє існування Комісія національних меншин ВУЦВК), а й на низовому освітянському рівні сходить нанівець політика коре- нізації. Загалом, школи національних меншин відчутно відставали від українських по всіх напрямках. Перманентні зміни в підходах до „реформування мов” (причому, всіх без винятку) в контексті цілковитої відсутності відповідної матеріально-технічної бази перетворювали більшовицькі культурні реформи на прожекти, а роботу національної школи на суцільний хаос. Потерпаючи від невідповідності власної кваліфікації проголошуваним завданням, намагаючись самотужки дати дітям достатній обсяг знань, вчителі національних шкіл не мали можливості впливати на деструктивні для національних культур процеси. Оцінюючи досвід викладання урумської мови в старогнатівській школі, вчитель В. Салчі, зазначив, що перехід на національну мову викладання підвищив інтерес дітей до навчання, щоправда, робота ця доволі копітка, оскільки дітям доводилося вивчати багато нових слів задля збагачення мови. Надто ускладнювала діяльність викладача відсутність підручників для шостого класу практично з усіх профільних дисциплін. Наприкінці своєї замітки В. Салчі в завуальованій формі („... крім того я сам ще недостатньо працюю над собою” В. Салчи. На своем родном языке // Вперед. -- 1934. -- 19 сентября.) зазначив, що й учителі страждали від недостатнього словарного запасу (точніше, від неспів- падіння кримсько-татарської та урумської мов).„Жити стало краще, жити стало веселіше” -- вислів Й. Сталіна намертво в'їдається в свідомість радянського селянина, перетворюючись на прислів'я. „Багатіти не ганебно!” -- дзвонять газети. Пройшло кілька років, і влада дозволила тим, хто вижив у Голодоморі, думати, що їм дозволено мати щось, крім ліжко-місця в комунарському гуртожитку. Село відкликається на гасло всією простою повнотою своєї замордованої душі. Воно згоджується працювати в колгоспах не за страх, а за совість. Замість колишніх різдвяних свят, про які ані пари з вуст, наче їх ніколи не було, -- ударні будні. Влаштовуються так звані „стахановські дні”.

Видруковуючи веселі „колгоспні частівки”, преса не соромлячись „нагадувала” про те, як тяжко живеться трударям інших країн. „Їх життя тяжке і безрадісне, ще гіршим воно буде в новому році. Говорять цифри й факти ... 2 400 000 чоловік вмерло від голоду в усьому світі за 1934 р.”, -- зловтішалася преса, замовчуючи, що голодомор 1932-1933 рр. забрав в одній лише Україні значно більше за весь капіталістичний світ, -- „1 200 000 покінчили самогубством в 1934 р. із за неможливості заробити собі на прохарчування. Із 2 мільярдів чоловік, що живуть на земній кулі, принаймні, 500 млн. не мають змоги сяк-так харчуватися. Зросла експлуатація робітничого класу і трудящих, катастрофічно падає зарплата, збільшується кількість бездомних і безробітних”. „Підсумки фашистського господарювання за 1935 рік. Державний борг -- 30 мільярдів марок”.

Не кращим виставлялося життя польських робітників. Середній заробіток лодзинського ткача, який працює на 4 верстатах, складає 20-25 злотих на тиждень. Робітниці отримують 8-10 злотих на тиждень, що, за висновками радянських репортерів, дає можливість родині з 4-6 осіб харчуватися хлібом та рідкою юшкою За більшовицькі колгоспи. -- 1936. -- 11 січня. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. -- С. 155.. Радянська дійсність вимальовується незрівнянною антитезою лякалкам з закордоння. Тут -- всенародне трудове піднесення, народи країни щільними шеренгами крокують у багате радісне життя.

Попри страхітливу руїну виробничих сил села промислове зростання країни було стрімким і викликало відповідні зміни в її міському населенні. Урбанізація була найвідчутнішою за всю історію України -- від 5,4 до 11,2 млн. між 1926 і 1939 р. Приріст міського населення становив 20% і відбувся також шляхом зарахування великих сільських поселень до категорії міст . У період між всесоюзними переписами частка міських мешканців зросла з 18,5 до 36,2% населення. В регіональному вимірі зростання відбувалося нерівномірно. Найбільший приріст городян спостерігався в Донецько-Криворізькому басейні. На Донбас і Придніпров'я припадало % приросту міського населення. Якщо в 1926 р. в містах Донбасу проживало 26% населення регіону, в 1939 р. -- 48%³ Там само. -- С. 156..

Зміна співвідношення сільського й міського населення в структурі народу України загалом, Донбасу зокрема, стала епохальним наслідком колективізації та Голодомору. Вона, безперечно, була першим кроком на шляху її перетворення на сучасну індустріальну державу. Однак, більшовицькі методи модернізації спричинили над- швидке кількісне зростання частки городян без відповідних якісних змін в інфраструктурі населених пунктів та підготовки масової свідомості. Наслідки не заставили на себе чекати. Це був крах гасел епохи „Великого стрибка” про тотальну політехнізацію робсили. Робітництво середини 30-х рр. -- на загал малоосвічене, з низьким рівнем кваліфікації, ментально й кровно зв'язане з селянським традиційним світом. Власне, село прийшло в місто і принциповим чином вплинуло на хід етнокультурних процесів у ньому.

Не менш важливо усвідомити, що радянський модернізаційний ривок відбувався на тлі економічного занепаду села й найжахли- вішого голоду ХХ ст., який спотворив життя донбаського міста. Після скасування карткової системи центр роздрібної торгівлі перемістився до державних крамниць та ларків -- влада дуже добре усвідомила „виховну” роль „продовольчих труднощів” і прагнула закріпити за собою роль визначального гравця на споживчому ринку. Віднині вона вирішувала: кому, скільки і за якими цінами продавати. Місце базару посідають булочні, овочеві та м'ясні магазини, універмаги. Вони зазвичай не задовольняли запити населення. Останні на альтернативній основі втамовувалися мережею кустарних кооперативів Октябрь. -- 1935. -- 3 января..

Потроху змінювався зовнішній вигляд міст і містечок. Вони розвивалися за генеральним планом у відповідності до ухвалених стандартів Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество “Еврейское наследие” // http://jhistory.nfurman.com/ 1essons9A930.htm. Стихійна забудова зводилася до мінімуму. Уперше за тривалий час держава вкладала гроші в ремонт і зведення нових будинків -- промислові міста гостро потребували нового житла,робітничі поселення розросталися навколо фабрик, заводів, шахт. Тут будували переважно бараки -- примітивні, наспіх зведені багатоквартирні споруди для, як тоді здавалося, тимчасового проживання. „Зручності” -- на дворі.

У шахтарських селищах починає реалізуватися програма перетворення похмурих, брудних поселень на зразкові міста-сади. Розроблювані впродовж 20-х рр. проекти архітекторів, як здавалося тоді, набирали реальних обрисів. Інфраструктура міст і містечок вибудовувалася за радіальним чи квартальним принципом. У центрі -- райком чи обком партії, адміністративні споруди, театр чи клуб, бібліотека, магазини, пошта. Центр, як правило, електрифікований з кінця 20-х рр. Навколо -- спальні райони, робітничі слобідки, з притаманною їм тіснявою, побутовою невлаштованістю. Вулиці в центрі асфальтуються чи брукуються -- і це не дивно, тут відбуваються масові процесії, мітинги з нагоди всесоюзних свят, сюди час від часу навідуються “високі гості” -- все має бути охайним. В окремих районах проводять водогін -- він поки що вуличний, розрахований на кількасот, або й тисячу сімей. Завдяки організованим колективним зусиллям місцевої спільноти, як правило до травневих свят, висаджують дерева, створюються клумби. Міські райони змагаються між собою в озеленінні. Масовим явищем стає створення скверів та парків. Відносно нове явище -- їдальні: заводські (на підприємствах) та комунальні -- вони виявляються доволі зручними в користуванні.

Громадський транспорт залишався привілеєм столиці та великих міст. У містах та містечках Донбасу населення долало відстань до роботи, школи, ринку пішки.

Як новостворені так і ті, що мають давню історію, міста й містечка набувають ознак універсальності. Звичайно, в них ще помітний історичний, місцями етнічний колорит, але він вдало ретушується радянським макіяжем: кумач та плакати-гасла прикривають рештки буржуазного будівельного мистецтва, в центрі міста -- незмінні пам'ятники В. Леніну та решті більшовицького пантеону. Перейменовуються вулиці (замість дореволюційних Банної, Синагогальної, Великої Скотопрогінної) тиражуються ухвалені для загальносоюзного вжитку (Пролетарська, Луначарська, Радянська, Ленінська, поки що Зінов'євська та Каменєвська). Перейменовуються й міста -- Юзівка стає Сталіним, Луганськ -- Ворошиловградом і т. п.

Характерною прикметою процесів радянської урбанізації залишалася її техногенна спрямованість. В роки перших п'ятирічок у влади була можливість планувати майбутнє міст Донбасу з444

розрахунком на перспективу. Однак вона думали не про майбутнє побутове благополуччя народу, а про пришвидшення комуністичного майбутнього. Скажімо, замість того, аби спрямувати зростання Юзівки/Сталіно на південний схід (Старобешевський напрямок) і з урахуванням рози вітрів вивести житлові масиви з зони ураження промисловими викидами, столиця донбаського краю “підставилася” під них всією своє площею і згодом (мірою зростання виробництва) перетворилася на зону екологічного лиха.

Натомість в центрі цього міста споруджувалися величні споруди в стилі сталінської класики, що мали своїм виглядом створювати обличчя нового індустріалізованого Донбасу -- оперний театр, кінотеатр ім. Т. Шевченка, готель “Донбас”, будинок піонерів по вулиці Артема, торговельний комплекс “Москва” -- саме на них витрачалася левова частка асигнувань обласного бюджету. Трударі, руками яких нагромаджувалося суспільне багатство, жили в принизливих умовах. Більше того, на новобудовах 1932-1934 рр., таких як, трамвайні лінії, автошляхи, закладка нинішнього парку відпочинку ім. Щербакова, будівництві водогону та каналізації лише в 1934 р. (ще голодному році (!)) мешканці Сталіно відпрацювали безкоштовно три мільйони трудоднів .

Жахливими лишалися побутові умови постійно зростаючої пролетарської когорти. Рекрутую чи все нових і нових новобранців на шахти та заводи, влада “забувала” подумати про те, в яких умовах вони житимуть. Прикметою ставлення влади до новоспечених пролетарів був так званий “білий кар'єр” на місці сучасного цирку -- сотні напівземлянок, виритих на схилі яру, в яких тулилися родини робітників.

Поміж тим міста й містечка тиражують типові ознаки радянського поселення міського типу, принаймні в адміністративній частині. Мало відрізняються фото центральних та регіональних газет, які демонструють обличчя міста в травневі та листопадові свята. Певною мірою так само, як стандартизується оточуюче середовище, стандартизується свідомість широких верств міського населення. Не останню роль у цьому відіграє преса. З середини 30-х рр. всі міські та районні газети тиражують обов'язковий інформаційний набір. Перші два розвороти несуть вістки з Кремля та решти країни. Трохи інформації зі світу, майже третина присвячена місцевим подіям. Оскільки влада призвичаює населення до читання (через обов'язкові політінформації у тому числі) -- громадяни, навіть най-менш освічені, потроху об'єднуються спільним інформаційним полем. Це раніше у євреїв були свої свята, у православних свої -- тепер і свята, і будні у всіх однакові. Позитив у тому, що завжди є спільна тема для розмови. Негатив у тому, що все це -- брехня, насаджувана силоміць.

Голод 1932-1933 рр. дещо призупинив відтік людності з депресивних районів, проте не змінив генеральних тенденцій перерозподілу людності у республіканських та союзних масштабах. Як тільки ознаки виходу з кризи унаочнилися й відновилося вербування на великі будови, міграція з містечок Правобережжя знов набрала суттєвих розмірів. Мігрувала переважно молодь, підлітки, які тільки вступали у життя. Вони їхали навчатися до ФЗУ, технікумів, згодом -- вишів. Так, у невеличкому Любаничі 70 молодих євреїв виїхало на навчання, вдома бували рідко, з батьками спілкувалися листами .

Якщо в 20-х рр. змішані браки ще рідкість, у 30-х рр. вони у містах перетворилися на звичайне явище. Молодь визнає за шлюб тільки реєстрацію в РАГСі.

Радянська школа, демографічно відокремивши дітей нацменшин від решти, з одного боку зберігала формальну цілісність етнічних груп. Водночас вона запустила механізм етнічної акульту- рації, оскільки за своєю суттю мала позанаціональний, штучний характер.

Повсякденне життя дітей та підлітків обумовлювалася вже, скажімо, не тисячолітніми традиціями єврейської спільноти, а їхнім членством у піонерських та комсомольських організаціях. Дозвілля, навчання та робота школярів та фабзавучівців набували універсальних форм у межах величезної Країни рад. Молодь та дітлахи, часто всупереч традиціям родини, влаштовували суботники, збирали макулатуру, були членами кружків стрільців, фотографії, авіа- моделювання, працювали з жовтенятами, були завсідниками піонерських таборів. Крім того, вони були найактивнішими учасниками антирелігійних акцій. Через них школа, комсомольська та піонерська організації (власне, держава) без вагань втручалися в приватне життя родин, самовпевнено „перевиховували” „відсталих” батьків, читали їм політінформації, викидали мезузи, перешкоджали виконанню релігійних ритуалів. В антитезу традиційним батькам діти виокремлювали в будинку свій „червоний куточок” з власним пантеоном і власними ритуалами. І так -- без винятків в усіх етнічних громадах.Свідомість дитини, вихованої радянською школою, була, власне, універсальним зліпком свідомості будь-якого вихованця радянських шкільних установ. Життєвий алгоритм, насаджуваний школою, доволі дотепно відображений автором „Зелменян” М. Кульбаком. -- Хлопчики діляться своїми міркуваннями. Один питає іншого: „Ким ти будеш, коли виростеш? Більшовиком чи комуністом?” -- „Я буду більшовиком п'ятого року”, -- відповідає той. Далі він описує очікуваний алгоритм майбутнього -- спочатку він розпишеться в РАГСі, далі піде на війну, потім -- підніматиме врожайність КульбакМ. Зелменяне. -- М., 1960. -- С. 73.. І, як покаже майбутнє, цей алгоритм справдиться, принаймні для тих, хто в тій страшній війні виживе.

Шириться трансмутація культури повсякденного співжиття етнічних громад міста, інтереси яких чимдалі більше стикаються, переплітаються, взаємодіють чи суперечать між собою. Матеріальна культура етнічних груп зазнає разючих змін, водночас відчуваючи визначальний тиск масової радянської культурної традиції. Місто разом, загальною громадою трудових колективів, справляє 1 Травня та 7 Листопада. І євреї, і мусульмани в якості святкового дня отримують раніше не притаманний їм Новий Рік. У 1936 р. їдишомовна преса повідомляє, що єврейські школи прикрасили ялинки, а за ними -- новорічні ялинки влаштували для своїх дітей окремі ро- дини Октябрь. -- 1936. -- 30 декабря.. Отож, багаторічні зусилля по впровадженню більшовицької культурної доктрини, здається, увінчалися успіхом -- у побуті потроху стирається різниця між юдеями та гоїм [всі решта, -- не євреї. -- Авт.]. Принаймні, її не випинають, а старанно приховують. На повістці дня -- нові ідеї, у народу -- нові герої -- люди нової епохи. Молодий комсомолець чи комуніст, фізично міцний, загартований, який з легкістю поціляє в „яблучко” з рушниці, стрибає з парашутом, здає норми ГПО, бігає на лижах та ковзанах, бере участь у марш-кидках у протигазах -- стає життєвим орієнтиром більшості радянських школярів та студентів, без різниці національного походження. В Донбасі вимальовується і міцнішає свій сонм героїв нової епохи -- це вибійник Олександр (перехрещений на все життя через помилку журналістів на Олексія) Стаханов, Микита Ізотов, бригадир ударної жіночої тракторної бригади Паша Анге- ліна. Стараннями преси та партійних комітетів свої герої-стаха- новці з'являються на кожному підприємстві, у кожному районі. На їх імідж працюють часто-густо цілі бригади нікому не відомих трударів, однак явище ударництва розповсюджується і далі. Ідея героїчного трудового подвигу нав'язливо пропагується засобами мас- медіа, працівниками навчальних закладів, партійними й комсомольськими провідниками. Врешті, ці ідеї заполоняють голови і вихідців з колишніх єврейських гетто, і німецьких колоній, і маріупольських греків, і росіян, і болгар. Щоправда, не так вони розповсюджені поки в середовищі менонітів та поляків, та останніх з кожним роком все менше.

1937 рік був ювілейним. 20-ту річницю своєї влади більшовицька диктатура відзначила рясними жертвоприношеннями на вівтар пролетарської революції, а також пишними заходами, які позначили червоними маячками ювілейний рік. Удавано піднесене передчуття найбільшого в радянській країні свята щоденно сполучалося з наростаючим тотальним страхом. Химерне поєднання показної радості та утаємниченого жаху перетворило 1937 рік на особливий. Радянську пресу „кидало” від солодкоголосих нарисів і заміток про чергові досягнення до енергетичних „чорних дір”, в яких -- матеріали з політичних процесів та витяги розстрільних присудів.

Втім, не лише в свята населення перебувало під пильним наглядом відповідних урядових структур. Політична машина не випускала пересічних обивателів з поля зору ані на хвилину: польові бригади акуратно отримували газети, при тракторному вагончику впорядковували вітрини з газетними вирізками із постановами партії та уряду, по бригадах щоденно перевірялися договори соціалістичного змагання, наприкінці робочого дня проводилися 15-хвилинні виробничі наради, де обговорювали результати роботи, а її наслідки заносилися на дошки показників Культработа на севе в колхозе „Парижская коммуна” // Вперед. -- 1938. -- 12 апреля. Семенов С. Культработа на севе в колхозе „Парижская Коммуна” // Вперед. -- 1938. -- 26 марта.. Районна преса рясніла замальовками про „передовиків” політосвіти в середовищі обивателів. З них дізнаємося, що у вільний від стахановської роботи час сільські й міські трударі в обов'язковому порядку слухали політінформації, здійснювали читку газет та обмінювалися міркуваннями про політичну ситуацію в світі. Найбільший інтерес, як відзначалося, викликали бесіди про героїчну боротьбу „іспанського народу проти озвірілого кривавого німецько-італійського фашизму і героїчну боротьбу китайського народу проти японських окупантів” .

Не лише дорослі, а й значно більшою мірою діти, були наче павутинням, оплетені нав'язливою більшовицькою пропагандою. Діти ганьбили в пресі своїх „відсталих” батьків, освідчувалися в любові товаришу Сталіну, брали на себе стахановські зобов'язання стосовно освіти, шестикласники збиралися на траурні мітинги пам'яті загиблого В. Чкалова й виголошували голосні клятви: „Любити нашу Батьківщину так, як любив її Чкалов, ми будемо відданими Комуністичній Партії та її вождю Сталіну, як відданий був В. Чкалов і будемо вчитися тільки на “відмінно” і “добре”. Будемо незмінно ненавидіти ворогів народу, як ненавидів Чкалов” Клянемся вырасти достойной сменой // Вперед. -- 1938. -- 28 декабря..

Так зване соціалістичне змагання перетворилося на універсальний засіб позаекономічного визискування населення. Повідомлення про виконання норм виробітку на 150-250% стало нормою Так, на 12 квітня 1938 р. Е. Лішке вже заробила 183 трудодні, Челахова -- 171. Див.: Вундер. О. Стахановской работой встречаем день выборов // Вперед. -- 1938. -- 12 апреля.. Навіть звичайні роботи на присадибних ділянках оформлялися як пункти договорів соціалістичного змагання. 12 квітня 1938 р. колгоспниці колгоспу „Гігант” Старокаранського району К. Туяхова та К. Черман викликали на „соціалістичне змагання” решту жінок району. Пунктами виклику були: добросовісне виконання виробничих завдань, досягнення „100% виходу жінок на роботу”, вивчення впродовж квітня „Положення про вибори до Верховної Ради УРСР”, „до 25 квітня завершити побілку будинків і приведення дворів у культурний вигляд” Вперед. -- 1938. -- 12 апреля. Стахановцы учебы // Вперед. -- 1938. -- 3 марта.. Соціалістичним змаганням були охоплені й школярі, починаючи з початкової школи .

Крізь бадьорі замітки про передовиків соціалістичної праці, уквітчані то усміхненими, то виснаженими обличчями селян, пробиваються правдиві відомості про повсякденне життя, надзвичайно тяжкі умови роботи в колгоспах і радгоспах. Як і раніше, важко просувалося запровадження багатопільних сівозмін, городництва. Наприкінці 30-х рр. преса неодноразово повідомляла про небажання грецьких колгоспів займатися городництвом, попри сприятливу економічну кон'юнктуру П. Козлитин. Не готовы к севу огородных культур // Вперед. -- 1938. -- ^{12 апреля.}.

Побутова невлаштованість, як і раніше, залишалася прикметною рисою села. Найбільшою мірою це стосувалося хуторян. Мешканці хутору Ново-Григорівка Старо-Гнатівської сільради внаслідок відсутності магазину за банальними сірниками ходили за 5-- 6 кілометрів до Гнатівки чи Ст. Карані⁶⁶⁷. Звичайним явищем були скарги селян на неякісний хліб, який продавали сільські продмаги⁷ Христенко. Когда мы будем иметь отделение сельПО? // Вперед. -- 1938. -- 12 апреля.. Влада і далі використовувала безвідмовний коник для підвищення трудового ентузіазму населення: організовувала пересувні ларки для обслуговування колгоспників товарами першої необхідності безпосередньо в полі. Але й тут тиражувалися курйози попередніх років: товари (насамперед дефіцитні) зникали у невідомому напрямку. Для заохочування селян на час посівної в колгоспі „Новий світ” (Ст.-Каранський район) був організований пересувний ларьок, „для торгівлі були виділені: ковбаса, риба, тютюнові вироби та інші необхідні товари” Зарби. Безответственный работник // Вперед. -- 1938. -- 12 апреля.. Поставлений завідувачем ларька колгоспник С. Петров замість виконання свого „високого призначення” вивіз ларьок у поле, зачинив його і там залишив, з отриманих на 700 руб. товарів продав тільки на 170 руб., водночас наробив розтрат на 283 руб. 93 коп. Зарби. Безответственный работник // Вперед. -- 1938. -- 12 апреля. Куркчи. Возмутительные факты // Вперед. -- 1938. -- 27 ноября.

Людська натура, попри багаторічні надривні зусилля комуністичної пропаганди, залишалася незмінною. Найбільшою мірою це виявлялося в середовищі торговельних працівників, тим більше, що тотальний дефіцит на найпростіші товари сприяв цьому. Дехто Куркчі повідомляв про зловживання завідувача магазином № 4 Старокаранського сільПО Гартфеля: „Бувають випадки обважування покупців, приховує від покупців привезений товар і для свого задоволення він продає їх пізно ввечері чи до світанку, це робиться з метою продажі цього товару своїм знайомим. Наприклад, 16 листопада у відділення сам Гартфель привіз хустки і відпускав їх не в порядку живої черги, а тільки своїм знайомим. ... 18 листопада. Привезли мануфактуру під хліб, і ось він без усякого порядку став відбирати кращу мануфактуру і відпускати своїм близьким, порушуючи тим самим загальний порядок” .

Дефіцит на все і вся, як і раніше, спотворює життя сотень тисяч сільських трударів. У грецьких селах -- великих за розмірами і багатолюдних -- зазвичай один магазин. У єдиному магазині с. Стара Карань за винятком винних, кондитерських та тютюнових виробів, решта товарів відсутні місяцями. Не рідкісні випадки, коли тут не можна купити цукру, солі, хліба. Магазин зачиняється о п'ятій годині вечора. В буфеті немає нічого, окрім залежалих пряників та напівгнилих цигарок .

Тим часом умови праці пересічних трударів залишаються вкрай тяжкими: трактористи, тижнями перебуваючи в полі, туляться в брудних вагончиках, без гарячого харчування, колгоспники змушені ходити на обід за 3-4 кілометри Савченко А. Решительно покончить с отставанием // Социалистическая победа (Ст.-Бешево). -- 1939. -- 10 мая. Социалистическая победа. -- 1939. -- 12 июля.. У польових бригадах робітників годують недопеченим хлібом, навіть воду, за відсутності кухлів, споживають з чого попало -- використаних бляшанок, склянок тощо Топалов. Улучшить бытовые условия // Вперед. -- 1938. -- 25 июля.. Нерідкими внаслідок цього були випадки інфекційних захворювань. У 1937 р., скажімо, епідемічного характеру в Приазов'ї набула малярія. Про те, що відбувалося тоді в колгоспах, згадував І. Стріонов: „Захворіли від цієї клятої малярії не менше 78% колгоспників. Валялися вони повсюди, де заскочували їх напади малярії: на токах, у тракторних бригадах, біля комбайнів та в інших місцях. Не вистачало людей для обслуговування комбайнів, тракторів, молотарок та іншої техніки. Мали місце простої, затримувалося збирання хлібів. Радикальних засобів для лікування малярії не було, заливали хворих хіною, після вживання якої ходили всі з жовтими обличчями” Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. -- С. 218.. За відсутності хініну за ліки слугувала суспензія з молока та горілки. Знесилені люди з останніх сил убирали хліб, позбавлені елементарної медичної допомоги.

Побутові умови радгоспівських працівників повсюдно лишалися нелюдськими: „Гуртожиток третього радгоспу „Бахчовик” перебуває в найвідразливішому стані. В приміщенні брудно, тісно і відсутнє освітлення ... Печі несправні, у вікнах щілини. Не вистачає столів та стільців. Ще в гіршому стані жіночий гуртожиток. Тут навіть не вистачає постільних приналежностей” Вперед. -- 1938. -- 2 лютого. Не заботятся о студентах // Вперед. -- 1938. -- 3 марта.. Від побутового безладу потерпають слухачі технічних шкіл. Старогнатівська сільськогосподарська школа: „Студенти живуть у погано обладнаних гуртожитках, умивальників вже нема майже півроку, відсутні кружки, питну воду тримають з льодом, у лазні скоріше можна застудитися, аніж помитися” .Фактичне закріпачення селянства в сукупності з необхідністю кількісного відновлення селянської, тепер вже колгоспної, популяції викликало до життя стратегію заохочення народжуваності, запровадження системи пільг для багатодітних матерів, розбудови мережі установ охорони жіночого та дитячого здоров'я. По селах зростала мережа дитячих ясел та садочків .

Саме в ці роки набули неформального розвитку процеси маскулінізації. Починаючи з 1935 р. держава взяла на жорсткий облік усі робочі руки на селі, переслідуючи традиційний погляд на те, що жінка в полі не працює. Соціальні аспекти маскулінізації практично не досліджені: радянська історіографія підкреслювала цивілізаційні наслідки суцільної колективізації та залучення жінок у соціалістичне виробництво. Мляві зауваження радянських істориків про опір, який селянство чинило розповсюдженню ідей жіночої емансипації, лише схематично відбивали реальність. Тим часом переважна більшість селян і селянок сприймала поведінку активісток, як образу традиційних устоїв.

Доволі показовою в цьому відношенні була історія Паші Анге- ліної, яка мріяла стати трактористкою ще з 16-річного віку, але отримала таку можливість лише в післяголодному 1934 р. В спогадах цієї жінки-епохи відверто зображені масові виступи грецьких селян проти її особисто та її тракторної бригади. За неповних шість років комуністична агітація зробила все можливе для переборення масової традиційної свідомості. В 1939 р. поруч з Пашею працювали її менші сестри: 20-річна орденоносиця Надія та колишня піонер- вожата Льоля. Загалом навесні 1939 р. у 20-ти жіночих бригадах Старобешівського району працювали 134 жінки різних національностей.

Зльоти колгоспників та радгоспників пропагували нове ставлення до праці. Імена жінок-трудівниць не сходили зі шпальт місцевої преси, серед них були: Марія Балакай -- бригадир жіночої тракторної бригади Велико-Каракубської МТС В 1939 р. тільки в Старокаранському районі діяли 7 фельдшерсько-акушерських пунктів, 3 пологових будинки, 5 дитячих ясел, 4 дитячих садка, 27 сезонних дитячих ясел. Соціалістична перемога. -- 1939. -- 28 січня.; знатна трактористка Старобешевської МТС, орденоносиця Віра Коссе; вихованки Парас- кеви Ангеліної, орденоносиці Наталя Радченко та Надія Ангеліна.

Залучення жінок до суспільного виробництва формувало нові, хоча доволі часто -- штучні, стереотипи соціальної поведінки. Так, приміром, повідомлення про відкриття XVIII з'їзду ВКП(б) супровод-452

жувалися зобов'язаннями жінок, задіяних у різних сферах виробництва. Курсантки Старо-Бешевської МТС В. Гордієнко, З. Орехова, О. Ковальова та Л. Терехова „включилися в похід ім. XVIII з'їзду ВКП(б)” й зобов'язалися „добитися відміток з теорії та практики тракторної справи на „відмінно”, не робити пропусків занять, повністю виконувати домашні завдання” Соціалістична перемога. -- 1939. -- 1 лютого.. Акушерка Новосьолівської лікарні М. Шуст обіцяла „проявляти чуйне й уважне ставлення до матері та дитини, своєчасно застосовуючи медичну допомогу, дотримуватися санітарно-гігієнічного стану в пологовому будинку” Соціалістична перемога. -- 1939. -- 10 лютого. Незрозумілі сучасникам особливості ментальності стахановців 30-х рр., які виконання звичайних посадових обов'язків намагалися піднести як трудовий подвиг, стали нормою. Слід відзначити, що тільки зобов'язання бригадира червонопрапорної бригади П. Анге- ліної були дійсно вагомими: відремонтувати своєчасно та якісно трактори, причіпний інвентар, підібрати й укомплектувати бригаду, організувати в бригаді соціалістичне змагання й домогтися виконання завдань на 200% Соціалістична перемога. -- 1939. -- 1 лютого..

Кожне нагородження жінки-ударниці ставало предметом гучного обговорення в пресі. В газетах друкувалися не лише нагородні укази, а й громадські та партійні привітання з цього приводу. Часом -- доволі курйозні. В 980 випуску газети „Соціалістична перемога”, перша сторінка якої була присвячена нагородженню Паші та Надії Ангеліних орденом Леніна, містилися не тільки офіційні ухвали, а й вітання старшої сестри-орденоносиці молодшій: „Вітаю з найвищою нагородою -- орденом Леніна. Бажаю подальших перемог у твоїй роботі. Привіт!” Соціалістична перемога. -- 1939. -- 10 лютого.. Поруч -- замітка „Глубоко взволнованы наградой”, в якій батьки орденоносок -- Микита Васильович та Єфимія Федорівна -- дякували урядові та т. Сталіну за оцінку „скромних трудів” своїх дочок і зобов'язалися „до кінця своїх днів чесно трудитися в колгоспі на благо великої країни Рад” Соціалістична перемога. -- 1939. -- 10 лютого..

Об'єктивно участь жінок-ударниць у радянських виробничо- культурних шоу на кшталт Всесоюзних сільськогосподарських виставок, оспіваних свого часу І. Пир'євим у картині „Свинарка и пастух”, розширяла межі їхньої свідомості. Доповіді П. Ангеліної Доклад участника Всесоюзной сельскохозяйственной выставки о поездке в Москву депутата Верховного совета СССР, дважды орденоносца Прасковьи Никитичны Ангелиной // Социалистическая победа. -- 1939. -- 20 августа. зцього приводу віддзеркалюють світогляд жінки, яка суттєвим чином відрізнялася від типових замальовок П. Піневича Якубова Л. Елліністичні розвідки в архівах ВУАН // Записки історико-філо- логічного товариства Андрія Білецького. -- К., 2006. -- Випуск 4. -- Кн. 2. -- С. 12-20.. П. Ангеліна, образ якої вимальовує і пропагує радянська преса, -- це не зашорена непривітна селянка, це полум'яний агітатор і пропагандист, критик і організатор, який силою власного прикладу, виснажливо працюючи, торував дорогу для сотень і тисяч жінок нової формації. Звичайно, він не був цілковито скалькований з реального прототипу, але низка спогадів вже наших сучасників дозволяє стверджувати, що він не був і цілковито вигаданим.

Паша Ангеліна, на відміну від її сестер та низки інших псевдоударниць, була явищем унікальним для свого часу. Нажаль, невідповідність її ідеалів прагматизму більшовицької тоталітарної держави стала основою драми її особистого життя.

Між тим, як десятки молодих дівчат щиросердно захопившись ідеєю жіночого трудового походу, самовіддано працювали на тяжких суто „чоловічих” виробництвах, не лише пересічні односельці, а й керівний склад колгоспів був не готовий до розвитку руху трактористок. Широко рекламована пресою Вперед. -- 1939. -- 4 апреля. акція підготовки трактористок без відриву від виробництва в центрі її виникнення -- Старобешевському районі -- буксувала не на жарт. У дописі „Забыли о выковывании женщин-трактористок” йшлося про відвертий саботаж голів колгоспів, внаслідок якого в П.-Киреївській МТС почали навчання 37 дівчат, а продовжили 23, у В.-Кара- кубській з 14 дівчат не займалася жодна. Незважаючи на наближення зими, для трактористок не створювалися елементарні побутові умови: будки не ремонтувалися, спецодяг не видавався Социалистическая победа. -- 1939. -- 18 сентября.. Типове ставлення до жіночої ініціативи відображене в дописі Д. Ляшенко „Заважають стати стахановкою” Вперед. -- 1939. -- 2 февраля.. Дівчина з українським прізвищем жалілася на керівництво грецького радгоспу „Сартана” (Ст. Карань), яке відправило її навчатися до Каракуб- ського навчального комбінату на річні курси трактористів та комбайнерів. Скінчивши їх із відзнакою, дівчина повернулася до радгоспу та, замість підтримки чоловіків-керівників, наразилася на мовчазний бойкот. „З перших днів мені за актом здали трактор “ЧТЗ” № 2, який за зношеністю частин вимагав капітального ремонту, на що мною, завідувачем майстернею тов. Хабах й інженером тов. Воробйовим складена дефективна відомість. Проте завідувач майстерні насильно нав'язує мені неприродні частини для ремонту мого трактору”. Отож, мрії комсомолки стати стахановкою розбилися під тиском реальних життєвих обставин.

Тим дивніше, що жінки в таких умовах намагалися демонструвати справжній трудовий героїзм. Наслідки виснажливої праці ударниць перших п'ятирічок досі не оцінені. В місцевій пресі тиражувалася трудова звитяга стахановок, перевиконання норм принаймні на 30-40%, а то і вдвічі вважалося нормою стаханівського життя. Над тим, якою ціною давалися ці перемоги, і чого вони коштували жінкам, уряд не розмірковував; а між тим вони приводили до непоправних втрат здоров'я, оскільки умови праці були надзвичайно тяжкими. Оцінити побутові умови праці жінок на чоловічій роботі дозволяє замітка „Трактористки”. -- Під час польових робіт трактористки живуть у вагончику („будці”), „на чистих постелях дівчата відпочивають після нічної зміни. Інструктор пересувної бібліотеки з двома товстими пакунками замовлених дівчатами книг, навшпиньки проходить до кімнати бригадира” Соціалістична перемога (Ст.-Бешево). -- 1939. -- 8 квітня.. Втім, умови, створені в бригаді П. Ангеліної, були скоріше винятком, аніж правилом.

Не випадково чоловіки не тільки зневажали трудові ініціативи жінок, а й створювали перешкоди на їхньому шляху. К. Ляшенко та Д. Ільїна зазначали: керівництво колгоспів ігнорувало заклик П. Ан- геліної. В жодному колгоспі райцентру нема жінок-причіплювачок, а в артілі „Донбас” чоловік обійняв навіть посаду кухарки Социалистическая победа. -- 1939. -- 16 июня.. Попри державну кампанію звеличення жінки-стахановки, практика повсякденного життя знала безліч прикладів елементарного приниження жіноцтва керівниками колгоспів і радгоспів.

Новим явищем упродовж 30-х рр. стали прояви пасивного пристосуванства до гендерного курсу держави. Повідомлення про відмову жінок працювати в колгоспах стають чимдалі рідшими, натомість масового характеру набувають вістки про ударництво колгоспниць. Сферою першочергового застосування трудової енергії жінок стало сільське господарство та освіта. В Старобешевському районі, приміром, вони обіймали 29 вищих і середніх медичних посад, 58 учительських посад, 1 -- директора середньої школи, 4 -- завідувачок початкових шкіл, 3 -- завпедів, 2 -- агрономів, 2 -- зоотехніків, 2 -- ветеринарних фельдшерів, 6 -- помічників ком-байнерів, голови колгоспу (Гуржі) та голови селищної ради (Кри- щенко) Вперед. -- 1939. -- 8 марта..

Тим не менш, проблема дефіциту робочої сили і, що важливіше, невідповідність її професійних характеристик модернізаційній стратегії більшовицького режиму, чимдалі ставала очевиднішою. Певною мірою завдання оптимізації використання трудових ресурсів вирішував стахановський рух, а також позаекономічний визиск сотень тисяч засуджених. Однак ефективність цих соціально-економічних технологій з часом знижувалася. Наприкінці 30-х рр. держава пішла шляхом чергового ужорсточення трудового законодавства. 9 січня

1939 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) та ВЦСПС (рос. -- “Всесоюзный центральный совет профессиональных союзов”) ухвалили роз'яснення про стягнення за спізнення на роботу. Відповідно до нього вводилася кримінальна відповідальність для керівників трудових колективів за потурання порушникам трудової дисципліни. Деталі розтлумачувалися в постанові „Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання”.

Прізвища злісних прогульниць оприлюднювалися в пресі. В одній з заміток газети „Ленінський шлях” йшлося про Анастасію Папазову, Анастасію Антонову, Акуліну Чапек, Катерину Хаталах, які раніше не виходили на роботу в колгосп, але, усвідомивши, що „... чесний труд у колгоспі є основним джерелом заможного життя колгоспників” (тобто, після попередження про наслідки своєї поведінки в світлі нових партійних ухвал) стали до регулярної праці і вже мають по 50-60 трудоднів. Водночас називалися інші „непіддатливі” -- Євдокія Алексєєва, яка мала 1,7 трудодня, Матрона Паращєвіна -- 2,97, Марія Шкроб -- 4,74, Ніна Карачик -- 5,63 трудодня Ленінський шлях (В. Янисоль). -- 1939. -- 30 липня.. Аналогічні повідомлення надходили практично з усіх грецьких колгоспів. Голова колгоспу „Третій рік п'ятирічки” Попов із задоволенням відзначав, що Єлизавета Стріонова, Ганна Янихбаш, Ольга Папазова, які раніше не виходили на роботу, нині виконують виробничі завдання не менш як на 120-130 відсотків. „Внаслідок високих показників виходу на роботу, колгосп добре справляється з виконанням сільськогосподарських робіт, -- зазначав він. -- Це є найважливішим заходом щодо отримання високого врожаю в 1940 г.” Ленінський шлях (В. Янисоль). -- 1939. -- 16 серпня..

Держава й далі застосовувала низку прихованих методик визискування робочої сили, зокрема, дитячої. Шпальти місцевих газет пістрявіли похвалами піонерам, які під час канікул і в позаурочнии час відловлювали ховрахів. Домогосподарок зганяли на збори, на яких обговорювалися результати діяльності колгоспів за поточний період та спущені „згори” завдання на постачання продуктами промислових об'єктів. Як наслідок, домогосподарки зобов'язувалися брати участь у польових роботах і відпрацювати не менше, як по сто днів, найбільш затяті -- не менш, як по 180⁵ Вперед. -- 1939. -- 14 февраля.. Питання про те, чи можна було в такому разі вважати жінок домогосподарками, як таке, не підіймалося.

Тим не менше, притягнення значної частини жіноцтва до польових робіт і впродовж 30-х рр. залишилося невирішуваним завданням. Повідомлення преси про ухилення від колективної праці були не епізодичними. Замітка „Привлечь женщин-колхозниц к полевым работам” Социалистическая победа. -- 1939. -- 27 апреля. повідомляла: має місце масовий невихід колгоспниць у поле, замість того, щоби працювати на державу, стильські селянки в'яжуть вироби з вовни і продають їх на ринку „за спекулятивними цінами”. Колгоспниця Іванова з артілі ім. Сталіна в такий спосіб має 5-6 тис. прибутку, і таких, як вона багато Социалистическая победа. -- 1939. -- 27 апреля.. 17 червня газета повідомила про колгоспниць артілі ім. Комінтерну Т. Галкіну та Є. Лаврік, які не мали жодного трудодня. 28 червня остракізму була піддана колгоспниця колгоспу „Перемога” М. Рудь Социалистическая победа. -- 1939. -- 11 июля. К.П. Конференция воинствующих безбожников // Вперед. -- 1938. -- 21 февраля..

Наприкінці 30-х рр. відбувся передостанній сплеск формальної активності атеїстичних організацій. 15 лютого 1938 р. у кінотеатрі Ст. Карані зібралася конференція войовничих безбожників. На думку організаторів конференції атеїстична робота була не на висоті свого призначення. В районі залишалося доволі багато людей, які перебували „під впливом релігійного дурману, не тільки пересічні колгоспники, а й бригадири та ланкові, які мають у своїх квартирах ікони” .

У таку само тінь, як і релігійна, уходила суто етнічна складова духовного життя народу. Національне, як таке, невпинно витіснялося на периферію повсякденного суспільного життя. Нечасті згадки про національну специфіку знаходимо в замітках про культурні заходи. Зокрема, в звіті про олімпіаду художньої самодіяльності в с. Стара Карань (11 вересня 1938 р.). Серед типового для часу набору культурних розваг -- декламації творів „На границе”, „Застава”, виконання пісень „Песня о Сталине”, „Если завтра война”, „Тачанка” тощо -- схвальні відгуки про виконавців грецьких танців Сагірова, Синенка, Новожилову. „Добре виступив також гурток національних танців, в якому приймали участь виключно старики й старенькі” Полторак. Олимпиада художественной самодеятельности // Вперед. -- 1938. -- 14 сентября.. Все ж, зважаючи на національну специфіку, журі вирішило відправити на обласну олімпіаду ансамбль пісень та танців у складі 60 осіб, гурток виконавців грецьких танців (7 осіб) та драматичний гурток з п'єсою „Під дикою яблунею”.

В 1938 р. уперше за багато років сільські школярі легально готувалися до Нового року з новорічною ялинкою -- репетирували пісні, вірші, танці -- з надією постояти ближче до прикрашеної лісової красуні та „діда-мороза”. Пісні цілком відповідали духу епохи -- „Песня о Сталине”, „Ну как не запеть”, „Если завтра война” Скоро новый год, скоро елка! // Вперед. -- 1938. -- 28 декабря.. Для селянських дітей, на відміну від їхніх однолітків з Москви, Харкова, Києва тощо, це були нові яскраві враження. Приємних свят у селі лишилося вкрай мало. Навіть демонстрація звукового фільму у селах була великою культурною подією, на яку сходилися люди з сусідніх сіл. „Человек с ружьем”, „Дети капитана Гранта”, „Юные коммунары” засівали молоді голови новими враженнями, думками, естетичними стандартами, які перекреслювали традиційні уявлення й стереотипи.

Втім, не все було гладко. Лишалися й такі анклави етнічної самобутності, в яких загрузали хитромудрі вигадки більшовицьких ідеологів. Такими, зокрема, були створені наприкінці 20-х рр. ромські колгоспи. У своїх спогадах І. Стріонов згадував про один із них -- „Нове життя” з Володарського району на Сталінщині. Колгосп складався з мешканців окраїни м. Володарськ -- переведених на осілість циган. Головою колгоспу на зборах одноголосно обрали „колишнього” барона табору (це тепер можна стверджувати, що фактично табір вимушено мімікрував під радянський спосіб життя). Об'єднання отримало від держави довгостроковий кредит для закупівлі коней, корів, сільськогосподарського реманенту. На відміну від оточуючого населення, цигани-колгоспники у вихідні дні не працювали ні за яких обставин, на ці дні у них були свої плани. -- Зазвичай вони пробавлялися на маріупольському базарі, де жінки підробляли ворожінням, діти, не соромлячись, жебракували (!), а дорослі цигани міняли і навіть продавали (!) колгоспних коней. Володарський РК КП(б)У дійшов висновку, що виховна робота серед селян-колгоспників „кульгає” й вирішив виділити для колгоспу парторга-українця. В один з вихідних днів парторг вирішив схопити колгоспників „на гарячому”. „Цигани здогадувалися, що парторг обов'язково приїде за ними на базар, і вирішили зіграти з ним злий жарт. Дорослі цигани займалися своїми справами на базарі, де були присутні десятки тисяч людей, а пацанів своїх розставили караульними на околицях базару, аби ті прослідкували парторга і повідомили дорослим циганам. Раптом на базарі цигани підняли крик: „Наш парторг приїхав!” Базарні люди зацікавилися, що то за циганський парторг, і кинулися за циганами до машини парторга. Парторг Гаркуша під'їхав до базару, а там вже стояла група циган, очікуючи на нього. Як тільки він виліз з кабіни, цигани схопили його і почали качати (підкидувати догори й ловити) з криками: „Наш парторг! Наш парторг!” Парторг Гаркуша за допомогою двох міліціонерів визволився з рук своїх колгоспників, сів у кабіну поруч із шофером і поїхав до Володарська, забувши навіть про те, навіщо він приїхав. Не заїжджаючи до свого колгоспу „Нове життя”, Гаркуша прямим сполученням під'їхав до райкому партії і відмовився від обов'язків циганського парторгу” Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. -- С. 236..