"Методи" більшовицького перевиховання народу

Специфічно проходили в цьому колгоспі звичайні для радянської реальності політінформації. Задля залучення на них політрукам доводилося йти на хитрість -- роздавати дармове куриво. Тільки таким чином „колгоспників” можна було заманити до клубу. З неприхованим задоволенням І. Стріонов описував свою першу вдалу політінформацію: „... Клуб був заповнений циганами-колгоспника- ми і колгоспницями, підлітками, і всі палили. В клубі піднялися клуби диму, крізь гущину якого важко було розгледіти людей ... В такому чаду я почав розповідати про революцію і Леніна. Один з циган, старий із бородою, який сидів на підвіконні (місць не вистачало), спитав мене: „Товариш, чого ж Ленін так рано помер?” Я пояснив тяжкі умови життя В. Леніна, скитання його по тюрмах та засланнях, поранення його жидовкою Фанні Каплан та ін. Той же старий, трохи подумавши після моєї відповіді на перше його питання, спитав: „От бачиш, Ленін швидко вмер, а чого ж Сталін не вмирає?” Не дочекавшись відповіді на своє питання, він піднявся з місця і, зареготав: „Го-го-го...” Там само. -- С. 237.. Чи були дієвими ці політінфор- мації, чи можна взагалі їх було вважати політінформаціями, чи виховували райкомівські пропагандисти циган, чи останні намагалися отруїти останніх чадним газом, питання залишається відкритим. Тим не менш, своє ставлення до цивілізаційних потуг самі колгоспники висловили пізніше -- взимку 1941 р. З'явившись доголови райвиконкому, голова колгоспу, виждавши момент, сказав, що має доручення від колгоспників, які хочуть перейменувати колгосп. На питання голови РВК про нову назву відповів: „Вони хотять назвати „Даремною працею”. На межі 1940-1941 рр. колгосп припинив своє існування -- довідавшись циганською поштою про очікувану нацистську навалу, колгоспники кинули свої обійстя й виїхали вглиб Росії.

“Старший брат” та етнічні громади: нова концепція етнонаціональної спільності в містах

Попри те, що великі міста Донбасу перетворилися в контексті бурхливого промислового підйому на свого роду „плавильні казани”, в яких відбувався широкий спектр процесів етнокультурної взаємодії, в них все ж існували й доволі високі стандарти підтримки розвитку етнічних культур. На відміну від невеликих міст та робітничих поселень, тут діяв широкий спектр освітніх, науково- дослідних і культурних установ. Правда й те, що переважна більшість обивателів завершувала своє життя, жодного разу не відвідавши їхні вистави. Повз них проходила й напружена робота національної творчої інтелігенції. Обиватель жив простим невибагливим життям, у якому кіносеанс залишався великою культурною подією. Представники різних етносів спілкувалися й складали уявлення один про одного не на виставках та творчих вечорах, а в міському транспорті, на виробництві, в магазинах, на вулиці, врешті, в комунальних квартирах.

Стрімке зростання населення міста ще більше загострило квартирне питання, яке набрало форми житлової кризи. Пролетарі та значна частка службовців мешкали в дерев'яних бараках. Лише в історичному центрі будинки були кам'яними та цегляними, в околицях переважали глинобитні та дерев'яні споруди. Натомість поволі вимальовуються специфічно радянські риси донбасівського міського простору. В Сталіно перший революційний монумент з'явився в 1937 р. Це був бюст Фелікса Дзержинського, який і досі “прикрашає” Пожежну площу Донецька⁷⁰⁴.

Дослідження останнього часу цілком обґрунтовано показують, що „для мігранта, який потрапив до міста і хотів повністю адаптуватися в ньому, асиміляція стала необхідністю. Проходячи всі стадії соціалізації, новоприбулий більше не виділявся з міського середовища, він повністю в ньому розчинявся, ставав його частиною і уже в цій ролі брав участь у асиміляції новоприбулих”⁷⁰⁵. Універсальні за своїм змістом процеси етнокультурної універсалізації відбувалися в усіх потужно зростаючих демографічно промислових містах. Вони, зрозуміло, мали свої особливості й реалізували відповідні регіональні моделі еміграційних процесів та етнокультурних орієнтацій. Де і в яких саме галузях суспільного виробництва відбувалася інтенсивна міжетнічна взаємодія; яких конкретних форм набирав міжетнічний вплив; у яких формах здійснювалася асиміляція новоприбулого населення; була це повна асиміляція чи часткова; чи надавала національна політика Кремля можливості ефективно відтворювати національні культури; які функції відігравало, власне, місто, як специфічний соціокультурний феномен, у процесах міжетнічної взаємодії, адаптації та асиміляції в республіканському масштабі та на регіональному рівні (зокрема в Донбасі) ще належить з'ясувати.

Очевидно, що вже в середині 30-х рр. ані радянські навчальні заклади, ані культосвітні установи не були спроможні виступати основою процесів етнокультурного відродження. Ставлення до проблеми в політичних і культурних колах було доволі суперечливим. Втім, культурна еліта УРСР у другій половині 30-х рр. перестала публічно висловлювати своє ставлення до російського культурного „ренесансу”. Попри розгром українського відродження суспільні настрої, які підкреслювали ментальну привабливість „особливого шарму” Чернівців та Львова, нехтували неповторним обличчям Одеси та не приховували відразу до зросійщеного „харківськогобагна”, так хвилююче описаного М. Хвильовим, продовжували існувати -- щоправда в радянському андеґраунді. В ту історичну епоху думка, що кожне місто має своє неповторне обличчя і свою етнокультурну ауру, ще не постала на порядку денному.

Тим часом адміністративні центри російських національних районів Донбасу наприкінці 30-х рр. виявляли сталу тенденцію до перетворення на міста. Такими були, зокрема, Краснодон і Сорокине. Останні в офіційному інформаційному просторі підносяться як приклад достойного втілення генеральних планів централізованого розвитку міст. Фото нових шкіл, будинків культури, лікарень тільки підписи мають різні -- на загал вони цілком придатні для розміщення в будь-яких радянських періодичних органах. Замітки на кшталт „Новый поселок -- новые люди” підкреслювали, що робітничі селища змінилися не тільки зовні. -- В них жили не колишні зашорені вузьколобі російські мужики й баби, тут мешкали люди нової епохи -- передовики-стахановці. Типова замальовка: робітниче поселення при шахті № 12 (Краснодонщина). -- Незважаючи на невелику кількість населення (трохи більше 3 тис.) воно з моменту утворення в степу розбудовується як місто: шахтарі отримують світлі квартири, в кожному будинку електрика, в клубі демонструються звукові кінострічки, запущений водогін, працюють навчальний комбінат, дитячі ясла та садок, медичний пункт, двоповерхова школа-десятирічка на кілька сотень учнів, їдальня, чотири магазини, пошта, бібліотека. В нових шахтарських родинах і діти зразкові: син-шахтар виконує норму щонайменше на 250%, дочка -- не аби-хто, а „комсомолка-відмінниця радянської торгівлі” .

Важливу роль у прискоренні урбанізації шахтарських селищ відіграли масовані вербування робсили у вугільну промисловість -- важка промисловість республіки гостро потребувала палива. Паралельно розбудовувалася інфраструктура робітничих поселень, відкривалися нові підприємства, які забезпечували зайнятість, вводилася в експлуатацію сітка ФЗУ, які опікувалися фаховою підготовкою робітників.

Потроху на краще змінювалися й універсальні культосвітні та виховні заклади: дитячі садочки промислових російських районів суттєво відрізнялися від решти національних районів -- сільськогосподарських за основним напрямком свого господарського розвитку. Стаття „Культурно воспитывают детей” пропагувала досвід дитсадка шахти № 1-5 біс: вихователі зацікавлені розвитком дітей, за кожною дитиною закріплені ліжко, тумбочка, верхній одяг зберігається в окремій кімнаті, дівчатка й хлопчики в чистеньких костюмчиках, дітям завжди готують свіжі страви. Підсумовуючи опис зразкового садочка, щасливий батько І. Шестьоркін висловлює свою щиру вдячність „... партії та уряду й особисто вождю народів, батьку, другу й вчителю Йосипу Віссаріоновичу Сталіну” Социалистическая родина (Краснодон). -- 1939. -- 1 августа..

Втім не повсюди соціалістичний побут перемагав. Як і в попередні роки, найбільш вразливе місце повсякдення трударів -- радянський “общепит”. Про нього в газети пишуть часто і з натхненням, навіть у віршах. Більш тривіальною мовою замітка П. Ломакіна з російського -- Краснодонського -- району: „Столи й стільці є в недостатній кількості, не вистачає також посуду. На кухні -- антисанітарія: підлога не миється, повар ходить у брудному халаті. Їжа готується неякісно” Социалистическая родина. -- 1939. -- 1 августа.. Величезна кількість заміток і повідомлень розкриває складні побутові умови населення робітничих центрів, врешті, не їхнє кардинальне покращення, а інтенсифікація виробничих процесів становили основну мету тодішньої влади.

Більш виразно, аніж у селі, наприкінці 30-х рр. виявляється універсальний потяг держави до ненормованого визискування трудового потенціалу пересічних громадян. У газетах шахтарських районів Донбасу мало йдеться про побутові та культурні потреби населення, однак, нав'язливо тиражується установка на надривну щоденну працю. Повідомлення про виконання норми на 200-250% -- звичайне явище, не менш буденними стають зауваження про те, що дехто (забійник Коротченко) виконує норму на 350%, а дехто (Ковалік) на 550% (!) Туданов И.Л. Обязательство перевыполняют // Социалистическая родина. -- 1939. -- 11 октября.. Не менш нав'язливі повідомлення підносять, як взірець, поведінку шахтарських дружин -- „домогосподарок” (!). Йдеться про те, що жінки не тільки працюють у шахтах нарівні з чоловіками (вибійницями, коногонами, навальницями вугілля, ле- бідницями). „Десятки домогосподарок приходять на шахту, аби по- більшовицькому боротися за успішне завершення господарського плану”. На передовій копальні № 2-біс-17 працює 16 домогосподарок, всі вони перевиконують виробничі норми. Домогосподарка Кіречевська працює відкатницею, щодень виконує норму на 160%, Єфросинія Ріпная -- на 161%. „Видатних успіхів досягла домогосподарка т. Глушенкова, яка працює плитовою ... Зараз на змаганніплитових на шахті тримає першість, систематично виконує норму на 140%”.

Сучасник не одразу й зрозуміє, навіщо домогосподарки працюють у шахті. Якщо вона працює відкатницею чи лебідчицею, то яка вона домогосподарка? Відповідь на непросте питання тривіальна: домогосподарки працюють безкоштовно, вони, виявляється, -- золотий фонд радянської держави, її найсвідоміша частина, яка працює заради ідеї. Ідея, як йдеться, висока -- разом з чоловіками- гірниками „до 7 листопада видати 12 000 тонн вугілля понад річного плану” .

Шпальти тиражують фото ударниць вугледобувної промисловості -- стволових, виборниць, путьових -- на загал -- завербованих під час оргнаборів: одноманітні гладко зачесані голови із вимушеними нерадісними посмішками, напруженими потухлими очима. Статті з запалом розповідають про те, як ударниці вже з 1932 р. самовіддано працювали під землею, добиваючись допуску в шахту. За лаштунками заміток залишаються їхні мотиви -- в такий спосіб сільські дівчата рятувалися самі і намагалися врятувати від голодної смерті своїх рідних -- шахтарська пайка була однією з найвагоміших серед робітничих професій. Розплата не забарилася -- зі шпальт дивляться передчасно постарілі жінки, в неповних тридцять вони виглядають на п'ятдесят. Промисловість потребує палива, у топках п'ятирічки горять не тільки тонни вугілля, а й сотні тисяч людських доль. Починається рух за створення жіночих вугільних бригад -- пієтетно названий „чудовим рухом жінок-патріоток”. Репортаж після першого трудового дня бригади комсомолки Олі Федорової (з п'яти осіб) підбиває підсумки („непогані результати”) і закликає решту комсомолок спускатися в штреки Социалистическая родина. -- 1939. -- 11 октября. Социалистическая родина. -- 1939. -- 18 октября..

В межах СРСР універсального характеру набувають процеси мовної стандартизації, і, як наслідок, зростає потяг частини етнічних громад до мовної асиміляції. Дуже помітним він був у єврейському середовищі. Фактично, описавши доволі велике коло, ідея перетворення їдишу на мову культурної перспективи єврейського народу вернулася „на круги своя”. Ідея освіти національними мовами потроху себе вичерпує, причому не стільки через політичні проблеми, скільки на рівні обивательської ментальності. Про це ще на початку століття М. Ольгін (М. Новомиський) писав: „Факт полягає в тому, що для наших інтелігентів їдиш поки що не є рідною мовою. Кожен із нас ... мав можливість впевнитися в тому, що полум'яні оратори, які виступають за розвиток і процвітання літератури мовою їдиш, багато тижнів поспіль не звертаються до неї. Я жодного разу не зустрічав інтелігента, який розмовляв би на їдиш у своєму власному домі з дружиною та дітьми .... Незважаючи на захват декого з нас із приводу розвитку літератури й культури на їдиш, вона ще не стала нашою потребою, ми ще не злилися з нею, й у всьому, що ми робимо в цій сфері, помітний внутрішній надлом” Цит. за: Иоффе Э. К вопросу о взаимовлиянии славянских и еврейских языков и литератур // Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ ст.: Зб. наук. праць: матеріали конференції, 28-30 серпня 2001 р. / Г. Аронов та ін. (ред); Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Ін-т юдаїки. -- К., 2002. -- С. 194-195.. Наприкінці 30-х рр. ситуація відродилася в своїй новій історичній версії. Принаджені перспективами соціальної реалізації, доволі широкі верстви етнічних громад свідомо стають на шлях затвердження російськомовної ідентичності. З суто єврейським гумором такі настрої передає автор „Зелменян” М. Кульбак. -- Типова „єврейська матінка” радіє за свого сина, який переїхав до міста і там знайшов собі пару „из очень приличной семьи, в доме говорят только по- русски” Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество “Еврейское наследие” // http://jhistory.nfurman.com/ lessons9A930.htm.

Наприкінці 30-х рр. тенденції мовної асиміляції в середовищі всіх без винятку етнічних меншин отримали вагому підтримку в вигляді окремих наукових концепцій, які тоталітарний режим взяв на озброєння і, попри проголошувану відданість ідеалам рівності і братерства, використав у якості методологічного підґрунтя згортання політики коренізації. Ним, зокрема, став засуджений у відомій лінгвістичній дискусії 1950 р. марризм -- дітище в дореволюційну епоху людини крайнє правих поглядів з виразними релігійним акцентами. Більше двох десятиліть марризм вважався „марксизмом у мовознавстві” й міцно тримав у своїх лабетах не одне покоління радянських мовознавців, істориків, етнологів. Згідно з М. Марром мовний розвиток людства відбувався від множини мовних типів до єдності. Мови виникали незалежно одна від одної, отож не тільки слов'янські мови не були спорідненими, а й кожний, скажімо, російський діалект у минулому був самостійною мовою. Шляхом схрещування з двох мов виникала нова. Французька мова проголошувалася схрещеною латинсько-яфетичною. Висновок про те, що внаслідок історичного процесу схрещування мов людство просувалося шляхом мовної універсалізації і в комуністичному сус-пільстві цей процес мав знайти своє логічне завершення в створенні всесвітньої мови, відмінної від усіх існуючих, відіграв фатальну роль у долі поліетнічної країни. Мова майбутнього, за думкою академіка М. Марра, мала втратити звуковий характер.

Маючи мало спільного з науковим знанням, теорія М. Марра, тим не менш, доволі швидко рекрутувала прихильників упродовж 20-х рр., а наприкінці 20-х рр. монополізувала теоретично-методологічні підоснови мовознавства. Принадність марризму була зрозумілою: це був псевдонауковий міф на поталу малописьменним пролеткультівцям з їхньою нав'язливою ідеєю будування революційним шляхом якісно нової „пролетарської” культури. „Вирішальну роль відігравала співзвучність його ідеї епосі. ... Марр орієнтувався на уявлення саме 20-х років, коли очікували скорої світової революції, побудова комунізму здавалася справою близького майбутнього і багато людей всерйоз сподівалися встигнути поговорити з пролетарями всіх континентів на світовій мові -- „нереалістичні цілі задають масштаб, в якому будь-які реальні досягнення здадуться мізерними” Алпатов В.М. Марр, марризм и сталинизм // http: //www.ihst.ru/projects/sohist/ papers/alp93sp.htm -- C. 6..

На тлі таких суперідей щоденне животіння малокомплектних шкіл з національними мовами викладання та мовні проблеми, які вони генерували в етнічних громадах, виглядали нікому не по- трібною мишачою метушнею. Поширення марризму мало вкрай негативні наслідки в галузі мовного життя на постімперських просторах. Вчення та його прибічники (завдяки тим високим посадам, які вони обіймали в радянській науці та державному апараті) своїми прожектерськими проектами не тільки заважали природним процесам, а й деформували їх. Створення алфавітів, зокрема, проголошувалося шкідливим заняттям, яке уповільнювало перехід до всесвітньої мови. Патетичні вислови на кшталт: „Якщо революція, яку ми переживаємо, не сон, то не може йти мова ні про яку паліативну реформу ні мови, ні граматики, ні, відповідно, письма чи орфографії. Не реформа, а докорінна перебудова, а зсув усього цього світу надбудови на нові рейки, на новий ступінь розвитку людської мови, на шлях революційної творчості і створення нової мови” Алпатов В.М. Марр, марризм и сталинизм // http: //www.ihst.ru/projects/sohist/ papers/alp93sp.htm -- C.7.. М. Марр пропагував свій вкрай незручний так званий „аналітичний алфавіт”, як прообраз майбутнього єдиного світового алфавіту. В одній зі своїх останніх доповідей 1933 р. він закликав цілковито переглянути історію, відмовившись від понять „Захід”, „Схід”, „доісторія” тощо. Того року марризм здобув вирішальні перемоги в науковому середовищі, а з 1934 р. прокотилася хвиля арештів -- була сфабрикована так звана „справа славістів”, відповідно до якої чл.-кор. АН СРСР Н. Дурново та Г. Ільїнський були розстріляні, решту (А. Сєліщєва, В. Виноградова, А. Сідорова) позбавили волі чи відправили у заслання.

Завдяки запеклій безперервній боротьбі в наукових та освітянських колах та, ще більшою мірою, масовим репресіям 19371938 рр. національна школа, як основа етнокультурного руху етнічних громад у майбутнє, опинилася в стані глибокого занепаду, власне, вона доживала останні дні. В 1938 р. у ній значно зросла кількість часів на вивчення російської мови. Планові ревізії показали, що діти сільських національних шкіл мали дуже слабкі навички письма та розмовної мови. Викладач російської мови та літератури Старо-Каранської греко-татарської неповної школи Ф. Іваніц констатувала, що диктант у 100 слів 50% учнів написали незадовільно Иваница Ф.С. Ребята пишут грамотно // Вперед. -- 1938. -- 21 октября.. Не менш катастрофічні результати дала перевірка якості навчання в німецьких школах. Авральна підготовка шкіл до державної перевірки, зрозуміло, не могла дати позитивних наслідків, незважаючи на надлюдські зусилля вчителів та підвищені соціалістичні зобов'язання учнів. Важливо також відзначити, що наслідки „перевірки” були визначені наперед, вони найменшою мірою віддзеркалювали і реальні труднощі освіти національними мовами, і перспективні потреби освітянської галузі. Адже за місяць не можна було залагодити низку проблем, які множилися й процвітали в радянській школі вподовж останніх десяти років. Фактично, „перевірки” були відволікаючим маневром влади, скерованим на кампанію згортання освіти національними мовами.

У грудневому номері газети „Вперед” тоді вже директор Старо- Каранської НСШ Ф. Іваніц вітала перехід школи на російську мову викладання. „Так звана національна мова мало зрозуміла учням та вчителям” Иваница Ф.С. Итоги первой четверти учебного года // Вперед. -- 1938. -- 3 декабря., -- стверджувала вона і виставляла її як головне гальмо на шляху підвищення успішності учнів та їхнього кількісного зростання. Розгортання соціалістичного змагання „між учнями, вчителями та батьками” (!) було, на думку новопризначеного директора, шляхом до ліквідації прориву в питанні успішності учнів.Тим часом, як готується ліквідація шкіл національних меншин, в моді „українське” -- у вишиванки перевдягаються місцеві управлінці, стахановці, вчителі й викладачі вишів, навіть учні єврейських і болгарських шкіл. Перегляд шпальт місцевої преси поки ще національних районів Донбасу може сформувати враження, що українізація та коренізація йдуть незмінним курсом, причому українська культура (відповідно до механічних викладок кількісного домінування) перемагає. Однак, це враження оманливе. Не тільки в сфері освіти почалося згортання національного вектору державної політики. Формула -- „національна за формою, соціалістична за змістом” -- стає позбавленою внутрішнього змісту пустопорожньою ідеологемою, за якою приховується прагнення влади до насадження й тиражування наднаціональної за своєю підосновою масової культури тоталітарного зразка. Надзвичайно цікавий документ, датований 12 серпня 1938 р. -- „Постанова Старо-Каранського райпарткому по справі кандидата в члени партії Дмитрієва”, який „організував та продемонстрував перед населенням весілля за старовинним обрядом” -- унаочнює справжні підоснови національної політики нового республіканського проводу. Текст постанови, без купюр викладений у пресі, має цілком зрозуміле „виховне” призначення. Партком відзначав, що кандидат у члени партії „викликав у середовищі населення глибоке невдоволення та ненависть”. Однак, той факт, що на весіллі (згідно з тією ж постановою) гуляло півсела, наводить на думку, що відраза грецької спільноти до своїх стародавніх звичаїв (за словами замітки „релігія була злісним ворогом колгоспного ладу”) була вигаданою парткомом та сільським активом і, якби Дмитріїв не обрав для весілля вкрай непідходящий час -- розпал збиральної, то, село вкотре, декларуючи свій атеїзм, відгуляло б чергове традиційне весілля, і справа не набула б розголосу. Оскільки ж півсела майже тиждень присвятило весіллю, розважаючись катанням на тачанці, і відповідно, не виходило на роботу -- звичайна подія отримала кваліфікацію шкідницького заходу („затягнути збирання рясного сталінського врожаю”).

Висновки постанови мали на меті не тільки засудити Дмитріїва, а й попередити несвідомих колгоспників. Щасливий наречений був відкликаний з кандидатів, виведений із членів президії сільради, пленуму сільради. Голова колгоспу (!) Анділахай за те, що незаконно виділив коня та тачанку без рішення загальних зборів колгоспників (!) отримав сувору догану з занесенням до облікової картки. Зібрання колгоспників зобов'язали розглянути питання про кучера П. Тотая, який „напився п'яним та знущався над колгоспними468

конями” і зняти його з роботи” Лисогор. Постановление Старокаранского райпарткома от 12 августа 1938 года // Вперед. -- 1938. -- 13 августа.. Як здається, цілком не випадково поруч наводилися пояснення стосовно проекту Положення про судочинство, де зазначалося, що сталінський нарком Н. Єжов та очолювана ним славна радянська розвідка „розгромила осині гнізда фашистських шпигунів, бандитів, що об'єдналися у право-троць- кістський терористичний блок”.

Мляві, але від того не менш гнівні, пасажі про існуючі відхилення від освячених тоталітарним режимом норм суспільної поведінки стосувалися навіть малолітніх дітей. Дехто С. Бережной обурюється з приводу виховної роботи в школах Старобешевського району, авжеж, 6 січня „згідно зі старою, дикою традицією немало школярів 1-4 класів [...] колядували”(!) Социалистическая победа (Старо-Бешево). -- 1931. -- 14 января..

Не позбавлене доречності зауваження Е. Школьнікової про те, що наприкінці 30-х рр. „містечко вже не було творцем культурних цінностей, а лише споживачем. Молодь, особливо піонери й комсомольці, й частина дорослих стали активними споживачами культури, але, на загал, вони віддавали перевагу культурі не на їдиш, співали радянські пісні російською. Нова єврейська пісня не стала масовою, це випливає як зі ставлення євреїв до їдишу та нової культури на ньому, так і судячи зі спроб популяризувати її” Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество “Еврейское наследие” // http://jhistory.nfurman.com/lessons9/ 1930.htm, здається цілком придатним для характеристики відповідних трансформацій у повсякденній мовній практиці та етнокультурній поведінці всіх етнічних громад України, передовсім тих, що мешкали в промислових містах. Масована культурна експансія Кремля наприкінці 30-х рр. перемагала рештки традиційних культурних анклавів, які були неспроможні протиставити їй гідну альтернативу. Новий тип масової культури не визрівав у надрах народної свідомості, а привносився „згори”, він був вдумливо вибудований тогочасними політ- і культтехнологами. Зміст його цілком відповідав завданням тоталітарного режиму й зашламовував голови радянських громадян ідеалами колективної відповідальності й самопожертви. Мова, якою ці постулати вживлялися в свідомість, доволі часто ще була національною, та чи змінювало це їх антигуманну сутність?Наступ на церкву

Посилаючись на архівні джерела, Г. Куромія стверджує, що вже на початку 20-х рр. у регіоні було закрито більше 40 православних церков, припинили функціонування 6 синагог, 354 молитовні (переважно баптистські), 2 римо-католицькі костели і 3 монастирі Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння. 1870- 1990-ті роки. -- С. 104.. Втім, мережа релігійних установ залишалася впродовж непу доволі представницькою. За даними В. Войналовича та Н. Кочан станом на 1925 р. в Донецькій губернії діяли 407 громад православної церкви (тихонівці) із 33 821 віруючим, 123 обновленські (111 164 мирян), 5 УАПЦ (4 611), 9 старообрядських-попівських (3 266), 2 старооб- рядські-безпопівські (62), 1 вірмено-григоріанська (175), 15 римо- католицьких (3 382), 11 лютеранських (7 722), 25 юдейських (6 045), 1 мусульманська (9), 13 євангельських християн (847), 45 баптистських (3 269), 5 адвентистів сьомого дня (203), 3 єговістських (32), 23 менонітські (3 345 прихожан) Войнаович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. -- К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. -- С. 59..

Слід враховувати, що офіційна статистика далеко не повною мірою відображала релігійну ситуацію на Донбасі. Нехристиянські течії внаслідок перепон і переслідувань владних інституцій йшли у релігійне підпілля. Так чинили, зокрема, катакомбники, які з'явилися тут у першій половині 1920-х рр. У фактичному підпіллі діяла та частина духовенства, яка, рятуючись від гонінь з інших регіонів, оселялася на Донбасі. Органи влади час від часу отримували повідомлення про діяльність подорожуючих ченців, які проповідували неприйнятні для радянської влади ідеї.

Час, який увійшов в підручники історії під назвою “Великий стрибок”, був по факту масованим комуністичним наступом на всіх фронтах: соціально-економічному, суспільно-політичному, культурному і, відповідно, духовному. На церкву, як давнього ворога радянської влади, припав удар страхітливої сили. 1929 р. розпочалася друга в радянській історії кампанія масового закриття церков і молитовних будинків, розстриження ченців. Їй передувала скрупульозна оцінка культових споруд та церковного майна, витрат на їх реставрацію та ремонт, утримання духовенства тощо. Плануючи вирішальний наступ на церкву, місцеві управлінці, партійні та комсомольські осередки “взяли на олівець” усе церковне майно. В ту ніч, коли місцеві активісти прийшли “побороти Бога”, ані у церковників, ані у мирян не було жодних шансів врятувати щось із церковного майна та святинь. Те, що вціліло тоді, врятувалося дивом.

Яскравий опис того, як це відбувалося зберегли нотатки грецького комуніста Івана Стріонова: “він пояснив мету нашого збору, говорячи: „Товариші! Ми зібралися сьогодні для того, аби до ранку очистити церкву від мотлоху і залишити двері відкритими”. Далі він сказав: “Все це робиться в цілковитій таємниці від населення, щоб не було ніяких випадковостей. Тому я вас і не відпускав додому вечеряти й перевдягнутися, аби не поширювалися чутки по селу про розкуркулення церкви. Погода сьогодні вночі сприяє виконанню цього завдання -- йде сильний дощ. Повсюди (там, де потрібно) розставлені караульні, які будуть затримувати до ранку всіх перехожих, які можуть помітити розкуркулення церкви. Роботу почнемо в церкві об 11:30 вечора, щоб до 5 ранку завершити” ... Замки з дверей церкви зняв сам Горін і дозволив приступити до справи. Почався у церкві справжній погром: ікони летіли зі стін додолу, меблі по підлозі рухали і таскали, якісь речі з тріском ламали. В церкві від сильного резонансу, був такий шум і грім, що важко було зрозуміти, як у нас не лопалися барабанні перетинки” Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. -- С. 166167..

На хвилі кампанії “розкуркулювання церков” знов критично загострилися взаємини влади із менонітськими громадами та священством. Це своєю чергою спричинило новітню хвилю німецької міграції, менонітської зокрема. Під пильним наглядом органів ДПУ опинилися громади Лютеранського синоду, католицькі гуртки Святої Марії. Священики та місіонери діяли під невсипущим наглядом органів державної безпеки і за будь-які відхилення від регламенту притягалися до судової відповідальності. Судові процеси набували, як правило, гостро політичного звучання і перетворювалися владою на гучні виховні шоу.

Наприкінці 1930-х рр. справу було доведено до логічного кінця. 27 травня 1938 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила до розстрілу останнього рабина м. Сталіне С. Кодкіна Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. -- С. 73.. Ще в середині 30-х рр. чекісти унеможливили легальну діяльність істинно- православних християн. У 1935 р. були ліквідовані останні парафії ІПЦ у краї. Натомість постала розгалужена мережа підгорнівської течії на чолі з Я. Буряком з м. Красний Луч. Внаслідок діяльностімандрівних проповідників громади виникли в м. Сталіне, Слов'янськ, Красний Лиман, Новоайдар. У 1939 р. репресіям було піддано і ченців Святогірської пустині -- архімандрита Димитрія (Таніча), ігумена Амвросія (Горонченка), ієромонахів Мелітона (Нестеренка) та Стефана (Медведєва), які не піддалися спокусам богоборчої влади. Зрештою, істинно-православні християни, котрі залишилися на волі, дотримуючись заходів конспірації, змушені були відійти у глибоке підпілля Там само. -- С. 73..

На кінець 1930-х рр. мережа православних культових споруд на Донбасі після закриття понад 550 храмів фактично припинила існування. На 1940 р. і далі діяла лише одна православна церква в м. Олександрівськ Ворошиловградської області. Не залишилося жодної діючої католицької, юдейської, мусульманської громади. У глибокому підпіллі продовжували свою діяльність нечисленні громади п'ятидесятників та істинно-православних християн.

Внаслідок масованих репресій за національною ознакою без духовного проводу залишилися німецькі, менонітські та польські громади. Невдовзі вони взагалі завершили донецький етап своєї радянської історії.

Фактична заборона церкви та переслідування релігійного життя мали далекосяжні наслідки для ментальності мешканців Радянського Союзу загалом, Донбасу зокрема. Цілком слушно зазначають В. Войналович та Н. Кочан: “Вимушений відхід церкви у підпілля за умов високого рівня релігійних почуттів населення спричинив поширення псевдоправославних, містичних, катакомбних течій, гуртування навколо релігійних авторитетів віруючих з виразними антирадянськими настроями, активізацію різних форм нелегальної діяльності, включно з облаштуванням підпільних церков, відправлянням богослужінь й виконанням різноманітних релігійних треб” Там само. -- С. 76.. Вони створювали якісно новий андеграундний контекст духовного життя промислового Донбасу. Важливо наголосити, що в своїй основі він набував апокаліптичного звучання і був глибоко анти- радянським. В цьому виявилася глибока іронія історії надшвидкої радянізації “Всесоюзної кочегарки”.

З іншого боку рік від року зміцнювалися позиції атеїзму, як ментальної основи більшовицького світогляду та створюваної на його основі масової культури. Широкі верстви радянської молоді, далекоглядно залучені місцевими керівниками до кампанії закриття церков, назавжди запам'ятали той нічний досвід. Узаконене державою святотатство пустило глибокі корені в свідомості партійно- радянського загалу. Руйнівні наслідки тогочасного перевороту свідомості важко оцінити повнотою навіть сьогодні.

Важливо, що це були не поодинокі вихватки ліваків початку 20-х рр., а масова показова державна акція, яка руйнувала віру людей у невідворотність покарання. Грім не грянув, як то кажуть, і небеса не розверзлися. Корінні мешканці донецьких селищ все ще зберігають страшні перекази про наслідки анафем, накладених священиками на найбільш активні в нищенні церков сільські громади. Втім ефект непокараності, навіть попри те, що майже всі учасники описаних подій згоріли згодом у пеклі Великого терору, й донині деструктивно впливає на повсякденне духовне життя регіону.

колективізація урбанізація більшовик

Размещено на Allbest.ru