Конфліктне повсякдення місцевої влади Гетьманату середини XVIII ст.: полковник Миргородський versus сотник Цибулевський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфліктне повсякдення місцевої влади Гетьманату середини XVIII ст.: полковник Миргородський versus сотник Цибулевський

Віктор Горобець

Стереотипні уявлення про владні відносини в козацькому Гетьманаті доби стабілізації суспільно-політичної ситуації як про таку собі ідилічну картину, на якій домінують сюжети вільного обрання на старшинські уряди на загальних військових радах, наступного за цим підконтрольного виборцям урядування новопоставлених владців над своїми товаришами в сотнях і полках з одночасною підзвітністю старшині, котра стоїть на вищому за них ієрархічному щаблі, насправді всерйоз розходяться з тими реаліями, що проступають з історичних джерел. На те, що реальна владна буденність у Гетьманаті могла відверто дисонувати з цією «хрестоматійною», «правильною» схемою, зокрема, в опції взаємин поміж різними гілками влади, вказує ціла низка судових справ, що спорадично з'являлися в судовій практиці кінця XVII - першої половини XVIII ст. і нерідко тяглися не те що роками, а цілими десятиліттями. Переважна більшість із них віддзеркалювала складнощі налагодження порозуміння поміж козацькими старшинами та рядовим козацтвом і поспільством, або ж розкривала перипетії судових змагань козацьких старшин і державців за землю і підданих.

Утім, інколи в поле зору козацької Феміди потрапляли і справи, пов'язані з конфліктами всередині влади, зокрема, й поміж тими її елементами, які мали діяти синхронно, в унісон.

Наскільки конфліктним могло ставати повсякдення представників місцевої влади, а також їхніх клієнтів і осіб, котрі подеколи й цілком випадково потрапляли в епіцентр старшинського протистояння в умовах панування конфронтаційних настроїв у стосунках різних гілок старшинської влади, наочно демонструють матеріали судового розслідування, спровокованого обопільними скаргами миргородського полковника Василя Капніста та старшини нижчого рівня Миргородського полку - спочатку архангельського отамана, а згодом цибулевського сотника Давида Звенигородського. Розслідування, що тягнулося упродовж майже всіх 40-х - початку 50-х рр. XVIII ст., завершилося не через замирення сторін чи судове розв'язання конфлікту, а лише під тиском зовнішніх обставин.

Полковник миргородський versus сотник цибулевський: контроверсії конфлікту.

Конфліктна справа поміж полковою владою, очолюваною миргородським полковником Василем Капністом, та цибулевським сотником Миргородського полку Давидом Звенигородським розтяглася майже на десяток років, ознаменувавшись обопільними актами насильства, заволодінням майном, побиттям слуг, численними скаргами фігурантів до Генеральної військової канцелярії, Сенату та імператриці, арештами тощо. Довготривале розслідування 1740-х - початку 1750-х рр. волею укладачів архівного фонду розпочинається з двох діаметрально протилежних за своїм змістом документів. Вони відразу ж, немовби в жанрі детективної прози, створюють неймовірно заплутану картину злочину, де кожна зі сторін своїми власними аргументами та непрямими свідченнями натхненно і доказово звинувачує опонентів і, відповідно, оббілює себе. Тож у результаті поєднання різних точок зору на одні й ті ж епізоди подія набуває двоїстого, прямо таки ірраціонального звучання.

Перший з таких документів - це донесення в Генеральну військову канцелярію миргородської полкової старшини від вересня 1749 р. із проханням створити спеціальну комісію для розгляду скарги жителів Цибулевської сотні Миргородського полку (Якима Лелеки, Олексія Желєзняка «с товарищи») на неправові дії тамтешньої старшини, а саме: городового отамана Федора Войни, сотенного хорунжого Петра Погребного та сотенного осавула Василя Кошовенка.

Суть скарги полягала в тому, що в серпні 1749 р. названі старшини нібито «напали ґвалтом» на дім тамтешнього сотника Давида Звенигородського, «не відомо, за что» захопили його прислугу та піддали її тортурам («распрашивали под пристрастиєм»). Під час цих допитів один із постраждалих загинув, а решті потерпілих було завдано «обиды и разорения», а, крім того, їх скривдили проголошенням «на них великих похвалок». Подану до Глухова на розгляд генеральної старшини чолобитну з приводу не- правових дій цибулевської сотенної старшини загалом підписало двадцять шість постраждалих від (як випливає з документу) невмотивованого вияву насильства сотенної старшини, котра, за логікою речей, була зобов'язана справно виконувати волю тамтешнього сотника, а не нападати на його помешкання.

Хронологічно близький за часом своєї появи другий документ (датований 28 жовтня 1749 р.) являє собою чолобитну цього разу вже опонуючої сторони, а саме: городового отамана Федора Войни, сотенного осавула Василя Кошовенка, сотенного хорунжого Петра Погребного, та, крім того, чималої кількості виборних козаків і підпомічників Цибулевської сотні. Зі сторінок цього документа обриси конфлікту, що розгорівся наприкінці 40-х років у одній з так званих «Задніпрських» (тобто розташованих на правому березі Дніпра) сотень Миргородського полку, проступають у зовсім іншому світлі. Так, згідно з наведеною в ньому інформацією, 18 жовтня 1749 р. колишній цибулевський сотник Давид Звенигородський прибув у сотенне містечко в супроводі двох «нарочних компанейцов да з незнаємими ніким до пятнадцяти чловєками ґвалтовно вошед в ратушу», після чого «писменные діла отобрав», відсторонив призначеного для управління сотенними справами Данила Байрака, а також позбавив влади «сотенную всю старшину, кой по общому всіх тамошніх обивателів согласии и виборех определени были». Натомість Звенигородський «по своему хотению другую старшину в городе, так и в селі Уховке атамана определіл и с писара сотенного Василя Логовика взял підписку, чтоб до ратуша к до писанних діл отнюдь не касался, а определил же писарем поверенного свого Скирту и с теми незнаємими людми оной Звенигородский, по городу ходячи, обивателем обявляя, что де он по прежнему свободо из турми отпущен, и приказивал народу, чтоб его Байрака и старшини сотенной не в чем отнюдь не слушались».

Крім «ґвалтовного» вторгнення в ратушу та відсторонення всього складу діючої сотенної старшини, Звенигородський також шокував місцеву публіку й тим, що «полковника, яко и всю полковую старшину, довольно матерно бранил, и на его, Байрака, многие похвалки он де, Звенигородский, ко умерщвлению чинил».

Як випливає з поданої чолобитної, дії відстороненого від влади цибу- левського сотника мали неабиякий резонанс серед місцевого населення. Передовсім, його опонент у змаганнях за сотницьку владу Данило Байрак (походив зі значкових козаків Власівської сотні Миргородського полку), зіткнувшись із насильством у ратуші та прочувши про погрози вбити на свою адресу, «в такой будучи опасности, чтоб безвременно от него Звенигородского по его завзятости живота не лишитца, принужден и без указу полковой миргородской канцелярии одтоль бежать», а вже потому звернувся до полкової влади з проханням про захист.

Ось такі дві версії подій, які в серпні-жовтні 1749 р. позбавили містечко Цибулев спокою та гостро поставили питання щодо законності сотенної влади в окремо взятій частині загалом спокійного і добре керованого Миргородського полку.

Для того, аби оцінити неординарність події та, власне, зрозуміти суть усього того, що відбулось у Цибулевській сотні, вочевидь, варто зупинитися на специфіці владних відносин у Гетьманаті загалом та Миргородському полку зокрема. Передовсім слід визнати, що конфлікти поміж центральною та місцевою владою, поміж різними гілками влади на місцях для Гетьманату, особливо у післямазепинський час, коли офіційний Петербург гідно оцінив переваги внутрішньої нестабільності в козацькій автономії, були явищем звичним. Скажімо, як уже зазначалося вище, предметами історіографічного розгляду вже ставали конфлікти, що виникали між гетьманом Скоропадським і Леонтієм Свічкою, або ж гадяцьким полковником Іваном Чарнишем і гадяцьким сотником Федором Лісовським. Відомо про задавнену ворожнечу між миргородським полковником, згодом гетьманом Данилом Апостолом, та прилуцьким полковником, згодом генеральним підскарбієм Яковом Марковичем, чи - між гетьманом Скоропадським та гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем.

Проте ніколи конфлікт поміж очільником сотні та очільником полку, до складу якого вона входила, не набував такої гостроти та затятості. Крім того, не можна оминути увагою й адміністративну прив'язку цієї конфліктної ситуації - Миргородський полк, який упродовж доволі тривалого часу залишався справжньою оазою спокою, прикладом міцності влади полковника та гармонії владних взаємин загалом. Немалою мірою це досягалося завдяки тому, що упродовж практично всієї другої половини XVII ст. (з невеликими перервами) та першої третини XVIII ст. (до 1736 р.) всю повноту влади в полку утримували представники роду Апостолів - Павло, Григорій, Данило, Павло Данилович. Аналізуючи характер владних відносин у Миргородському полку та структуру земельної власності, упевнюєшся, що Миргородський полк за Апостолів був чи не найбільш моноцентричним владним організмом, із чіткою структурою влади та жорстко закріпленою земельною власністю, яка була чи не на 90 % зосереджена в руках клану Апостолів.

Утім, на момент зав'язування конфлікту останній представник полковницької династії Апостолів на Миргородщині - гетьманич Павло Данилович Апостол - загинув 1736 р. під час російсько-турецької війни, а його рідний брат, Петро Апостол, очолював сусідній Лубенський полк. Отож на полковництво до Миргорода було призначено Василя Петровича Капніста. Що ж відомо про цю особу, що прийшла на зміну гегемонії Апостолів на Мир- городщині, а також залишила по собі помітний слід в історії козацького судочинства, втягнувши полк у конфлікт, який тяжко собі навіть уявити в часи урядування на Миргородщині його попередників?

Хто є хто в цій історії?

Головний персонаж цієї справи, миргородський полковник Капніст Василь Петрович (1697 - 19 серпня 1757), походив зі шляхетського роду грецького походження Капніссіїв, уродженців острова Заната, родоначальник якого Петро Капніст у документах середини XVII ст. значиться як полковник в армії Венеціанської республіки. Його правнук, Петро Христофорович, підтримав російського царя Петра І, коли той в 1711 р. зробив спробу утвердити свій вплив на Балканах, вирвавши регіон з-під влади Оттоманської Порти. Після поразки Прутського походу Петро Христофорович за дозволом царя переселився в Україну. Разом з ним на нову батьківщину прибув і герой нашої історії - його син Василь, котрому на той час виповнилося 14 років. Петро Христофорович невдовзі помер, а Василь Петрович, успадкувавши отримані батьком від Петра І маєтності, розпочав службу в козацькому війську. За деякими даними, уже в 1726 році (тобто у віці 29 років) він отримав уряд сотника Ізюмського слобідського полку. Втім, напевно про старшинування Капніста на Слобожанщині можна говорити лише з 1732 р., на підставі свідчення вже згаданої вище ревізії Ізюмського полку, в якому 35-літній козак справді записаний як ізюмський сотник.

Урядуючи в полковій Ізюмській сотні, у 1733-34 рр. Капніст став одним із фігурантів слідчої справи, відкритої за звинуваченнями у зловживаннях тогочасного ізюмського полковника Лаврентія Шидловського. Як випливало з доносу писаря Корецького, той самочинно призначив Василя Капніста відповідальним за митні стягнення в полку, а він, буцімто, «из тех сборов покрал рублей со сто и больше». Була створена спеціальна комісія на чолі з князем Шаховським, яка провела розслідування та довела провину ізюмської старшини. Щоб уникнути в майбутньому повторення подібних ситуацій, сенатським указом запроваджувався інший порядок митних зборів: відтепер вони мали акумулюватися в полковій канцелярії, а відповідальним за їх збирання і використання мав бути сотник або підпрапорний, призначений полковником обов'язково «с общаго совета» зі старшиною. Як випливає з тексту цього сенатського документу, незаконно привласнені Кап- ністом кошти були стягнені з нього ще до видання указу («что уже и взыскано»), а якогось іншого, серйознішого покарання за свій вчинок він не отримав.

У наступні роки Капніст брав активну участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Прославившись при взятті Очакова 1737 р., він по смерті полковника Павла Апостола був пожалуваний генерал-фельдмаршалом Христофором Мініхом полковницьким урядом у Миргородському полку. Варто зауважити, що загалом Капніст користувався славою вправного бойового офіцера, чого так наполегливо добивався російський фельдмаршал від козацької старшини Гетьманату. Отож покровительство впливового, щоб не сказати - всесильного в роки правління Анни Іоанівни придворного полковнику було гарантовано. Ще раз Капніст прославився в 1739 р. під час вторгнення в межі Гетьманату кримської Орди.

Володів маєтностями як на Слобожанщині, так і в Миргородському полку. Був двічі одружений. Другою дружиною стала представниця відомого старшинського роду Дуніних-Борковських Софія, від шлюбу з якою мав сина Василя, відомого в майбутньому письменника і громадського діяча.

На жаль, збереглося небагато матеріалів про Василя Капніста як козацького урядовця, але є чимало свідчень джерел щодо урядування тих вихідців з Балкан, що опинилися в Гетьманаті після Прутського походу Петра І. На їх адресу, зазвичай, звучали не надто приязні слова з боку місцевого населення та старшин. Доволі показовою у цьому сенсі є, скажімо, думка князя Олександра Меншикова, висловлена з приводу клопотання найвідомішого «прутського емігранта» - князя Дмитра Кантеміра. Він застерігав царя Петра І від кроку, що міг сприяти поширенню влади на всю Україну, аргументуючи свою позицію на такий спосіб: «От волошских начальников управление над подданными - сурово, малодушно и деспотическое».

Що ж до Василя Капніста, то тут уже справа полковника Шидловського до певної міри характеризує старшину з відповідного боку. Крім того, упродовж його урядування в Миргородському полку до Генеральної військової канцелярії надходило чимало скарг на нього про «обиди, розорение і грабежи». Але, з іншого боку, на кого з тогочасних козацьких старшин не скаржилися піддані? Декого навіть було позбавлено уряду після розслідування обвинувачень.

У контексті звичної лінії поведінки «прутських» союзників російської влади в козацькому середовищі лежать і відомості про зверхнє ставлення Василя Капніста до влади козацької автономії. Зокрема, збереглося свідчення сучасників з приводу того, що миргородський полковник «по спеси своей» «безсовестно презирает» вищу владну інстанцію Гетьманату - Генеральну військову канцелярію.

Стосовно ж особи опонента полковника Капніста, отамана, а згодом сотника Давида Звенигородського, то тут з інформацією доволі сутужно. Власне, з опублікованих документів і матеріалів історичних досліджень напевно відомо, що він певний час був отаманом на землях, які належали до Миргородського полку, а згодом, упродовж 1747-1750 рр., або очолював сотенний уряд у Цибулевській сотні, або боровся за те, аби його очолити.

Вдалося встановити, що Давид Звенигородський був родом з Лівобережної України, певний час мешкав у містечку Вереміївка Лубенського полку, сам себе називав шляхтичем. Десь на початку 1730-х рр. залишив Гетьманат і перебрався за кордон, в «Польську область». На Правобережжі Давид, одружившись, перебував до початку 40-х рр. У 1743 р. Звенигородський, залишивши дружину, прибув до Києва з метою отримати від Київської губернської канцелярії «атестат о бытии в приречи Синюхи осадчим в поселении выходячих з Полщи российских подданных».

Ось таким чином один із головних героїв нашої справи, Давид Звенигородський, і потрапив на терени, що перебували під контролем миргородської полкової влади, яку очолював інший фігурант слідства - полковник Василь Капніст.

цибулевський сотник миргородський конфлікт

Місце розгортання конфлікту

Розмірковуючи над, здавалося б, неприродністю ситуації виникнення на теренах Миргородського полку конфлікту всередині місцевої владної корпорації, передовсім важливо зрозуміти регіональну специфіку Цибулевської сотні. Справа розгорталась на землях, які лише нещодавно перейшли під юрисдикцію миргородської полкової влади і були, за великим рахунком, поки що недостатньо «миргородськими» за своїм духом. Цибулевська сотня постала щойно в 1740-х рр. на так званих «Задніпрських місцях» - на берегах річки Інгулець, що на правому березі Дніпра, тобто землях, що раніше належали до правобережної частини Чигиринського полку. В роки Руїни вони були нещадно спустошені та за низкою міждержавних угод Російської держави з Річчю Посполитою й Оттоманською Портою залишались незаселеними. Втім, ці норми фактично не виконувались: на задніпрських теренах майже безперервно велося господарство, розвивалися промисли як козаками й обивателями з Гетьманату, так і низовиками з Запорожжя та жителями суміжних правобережних областей, що увійшли до складу Речі Посполитої. До речі, в районі Крилова та сусіднього з ним Цибулева більшою мірою відчувалася все ж влада полкової і сотенної адміністрації Миргородського полку, яка надзвичайно дражливо ставилась до спроб коронної влади Речі Посполитої поширити тут свій вплив. Переконливим свідченням такого дражливого ставлення є подане гетьманом Данилом Апостолом під час його перебування в Москві у вересні 1728 р. клопотання на ім'я канцлера Гаврила Головкіна. У ньому гетьман вказував на потребу поширити владу Російської держави на ці правобережні землі, де козаки з Лівобережжя «законно» ведуть господарство і займаються різними промислами, а натомість коронна влада в особі чигиринського губернатора Станіслава Орловського, за словами козацького гетьмана, намагається обкласти їх податками «.. .да в те ж байраки по дрова, в чом немалая делается людьми скудность, вьездить не допускают».

На прохання гетьмана Апостола російська влада відреагувала трохи згодом, уже в 1732 р., коли російські дипломати, скориставшись зі слабкості опонента, домоглися включити в договір з Річчю Посполитою пункт про перехід цих земель під юрисдикцію Петербурга. Після чого, власне, й розпочалося активне заселення земель вихідцями як з Правобережної, так і з Лівобережної України, переважно з суміжних сотень Миргородського та Полтавського полків. Утім, вибух чергової російсько-турецької війни 1735-1739 рр. не лише зупинив колонізаційні потоки на Задніпрські землі, а й спричинив примусове переселення російською владою місцевого населення на лівий берег Дніпра, на терени Гетьманату. Активне ж відновлення процесу господарського освоєння Задніпрських місць розпочинається вже по завершенні війни та укладенні з Оттоманською Портою Бєлградського мирного договору 1739 р.

Клопотання старшини Гетьманату про підпорядкування нових теренів її владі було підтримане російською адміністрацією вже на початку 1740-х рр. Вочевидь, через воєнні звитяги Капніста та своє прихильне до нього ставлення генерал-фельдмаршал Мініх у 1740 р. клопочеться перед урядом про прилучення цих земель до складу Миргородського полку. Двома роками потому миргородський полковник уже від свого імені повторює це прохання, намагаючись отримати дозвіл на призначення від себе сотника до Крилова, а заодно висловлює пропозиції щодо змісту пільгового статусу «новослобідських» земель, який мав би заохотити мігрантів з «Польської області» до переселення на них. У 1743 р. Сенат таки підтримує ці клопотання і за розпорядженням київського генерал-губернатора від 27 лютого 1744 р. ці поселення офіційно долучаються до Миргородського полку. Миргородському полковникові Василю Капністу доручили перепис усіх жителів, а також йому належало усіляко сприяти заселенню цих територій вихідцями з Польщі. Спочатку тут постає Крилівська сотня, з якої в 1747 р. було виділено окрему Цибулевську (Цибулівську) сотню.

Отож, хоч за своєю адміністративною належністю Цибулевська сотня і належала до «спокійного» і «добре керованого» Миргородського полку, все ж у ній виразно вчувалася специфіка життя щойно прилучених територій, що в часи розгортання конфлікту активно заселялись і так само активно виробляли свою модель суспільної організації, шукали свій алгоритм співіснування влади та поспільства, місцевої та полкової влади, «заслужених» людей Війська Запорозького та новоприбулих претендентів на роль місцевої знаті.

Передумови та причини зав'язування конфлікту

Власне, саме початком 1740 р. учасники конфлікту, що спалахнув у Цибулеві, і датують його зародження. У поданій в грудні 1749 р. на ім'я імператриці Єлизавети Петрівни чолобитній старшина і козаки Цибулевської сотні, котрі залишалися лояльними сотнику Давиду Звенигородському (зокрема, цибулевський городовий отаман Яким Лелека, сотенний хорунжий Василь Мельник, сотенний осавул Федір Кривохатько з козаками, отаман села Уховки Олексій Краснощок, отаман села Нестерівки Степан з козаками), його розгортання зображали таким чином: «В минулому 740 году месяца сентября в бытность гспдна тайного совітника и кавалера Неплюєва у разграничения с турками земел поданный от него малороссийского Киевского полку полковнику Танскому инструкции велено имеющиеся в российских границах села, которые во время бывшой з турками войни от татарських набегов розорены и распусткой он тамо людей, на пустырних землях вновь населити». Утім, як стверджували чолобитники, Танському не вдалося поселити жодної особи, доки за справу не взявся Давид Звенигородський, який попередньо подав свої пропозиції щодо реалізації указу і до канцелярії Київського генерал-губернатора, і до Генеральної військової канцелярії, запропонувавши свою кандидатуру як виконавця. Отримавши в липні 1743 р. відповідний універсал з Генеральної військової канцелярії, він як городовий отаман узявся активно розселяти на «принадлежащих Российскому государству землях выходящих с Полщи людей, прежде бывших малороссийских жителів, поселять в Российской границе и чрез всеподданейшей его Звенигородского старанне вызвано многое число и с Полщи людей и перший украинский город Архангельск також и протчие слободи населено».

Версія, яку представив полковник Капніст, суттєво різнилася від варіанту прибічників Давида Звенигородського. Капніст стверджував, що, втікши з Правобережжя та «випросивши» в Київській губернській канцелярії «атестат о бытии в приречи Синюхи осадчим в поселении выходячих з Полщи российских подданных и указ получит по чему», осадник, перебуваючи в околицях села Давидовка (що між Петровским островом і містечком Архангельськом), зумів поселити на нових землях не більше п'яти чи шести сімей, «а многим числом, как он в челобитной своей показал напрасно, не заводил, в местечке Цибулев и протчих местах не токмо людей не поселял, но и жительства тамо свого нигде не имел». Тож, не досягши на ниві осадництва вагомих успіхів, Звенигородський нібито зібрав біля себе декілька осіб «самоволцов» (як характеризував їх полковник Капніст) та «неведомо чего собою, без указа уехал за границу в Полщу».

Прибічники ж Давида Звенигородського мотивували його від'їзд необхідністю активізувати переселенський рух на підвладних імператриці землях. І саме за цю, вельми вигідну для російських інтересів діяльність його й ув'язнили представники коронної влади: «И за вызвание с Полщи в Российское государство разными случаи ушедших малороссиян он Звенигородской поляками по ненависти захвачен и содержан был там в разных местах под крепким караулом и в великом туремном заключении чрез два года претерпел изнурение».

Для розуміння прихованих механізмів розгортання конфліктної ситуації в Миргородському полку, вочевидь, доволі важливим є те, що звільнення з ув'язнення Звенигородський отримав завдяки клопотанню київського генерал-губернатора і «головного командира Малоросії» генерал-аншефа

М. І. Леонтьєва, котрий, як видно з чолобитної самого потерпілого, задіяв при цьому й авторитет, і можливості Іноземної Колегії та добився підтримки в оточенні імператриці. Адже Леонтьєв доводився двоюрідним племінником цариці Наталії Кирилівни, був одружений на племінниці князя Олександра Меншикова, доводився родичем канцлеру Гаврилу Головкіну. У 1730 р. він був у числі тих трьох генералів, яких члени Верховної таємної ради направили в Митаву, запрошуючи Анну Іоанівну на російський престол. Тобто, попри свій непевний статус у владній ієрархії Гетьманату, Звенигородський таки мав підтримку вельми впливового київського генерал-губернатора, а через нього мав вихід на саму імператрицю.

До слова, високопоставлений петербурзький покровитель полковника Капніста, генерал-фельдмаршалом Христофор Мініх, був у напружених стосунках з київським генерал-губернатором. Сам Михайло Іванович вважав Мініха своїм особистим ворогом, а натомість генерал-фельдмаршал у записці, поданій у 1737 р. на ім'я імператриці Анни Іоанівни, дав ось таку іронічну характеристику своєму недругу: «Генерал-лейтенант Леонтьев старый воин, понимает службу и особенно кавалерийскую и мог бы хорошо служить полковником; он здоров и крепкого сложения, но не имеет честолюбия, ни охоты к службе. Он годится быть в Военной коллегии, в Конюшенном департаменте, как охотник и знаток в лошадях такой, какому во всей армии нет подобного». Але після двірцевого перевороту 1741 р. генерал-фельдмаршал Мініх потрапляє в опалу й у 1742 р. засуджується до смертної кари, яка, втім, була замінена висилкою до Сибіру. А тим часом позиції Леонтьєва, попри відсутність у нього належного честолюбства, залишаються стабільно впливовими в Російській імперії, особливо на теренах України, де він зберігає за собою посаду київського генерал-губернатора аж до самої своєї смерті (1753 р.).

Вирвавшись за допомоги генерал-аншефа й російських дипломатів з неволі, Давид Звенигородський перш за все 16 лютого 1746 р. відвідав Київ, де домігся отримання від канцелярії генерал-губернатора паспорта на проїзд в Задніпрські місця «для исправления крайней своей нужды», а також - атестата на посідання в Миргородському полку старшинського сотенного уряду. Але, перш ніж їхати в Задніпрські місця, де він, серед іншого, мав брати участь у роботі російсько-польської прикордонної комісії «для доказателства полякам нам нижайжим (тобто переселенцям, що й подавали клопотання - В.Г) и ему, Звенигородскому, починеные обиды и грабителства», наш герой відвідав резиденцію

миргородського полковника Василя Капніста, що ще з часів Апостолів знаходилася у Сорочинцях. Саме під час цього візиту й спалахнув конфлікт, що залишив по собі такий помітний слід у судочинстві Гетьманату середини XVIII ст.

Версії сторін щодо причин виникнення конфліктної ситуації та, відповідно, обставин ув'язнення Давида Звенигородського миргородським полковником різняться кардинальним чином. Утім, конфронтація поміж різними версіями події якраз і дозволяє підмітити окремі нюанси буденного функціонування старшинської влади в Гетьманаті, на яких одна зі сторін гаряче акцентує увагу, у той час коли інша залишається щодо них практично байдужою.

Згідно з версією прибічників Звенигородського, представленою в поданій на ім'я імператриці Єлизавети чолобитній, полковник Капніст, коли той приїхав до Сорочинців, «без верной причины, по одной древней своей злобі, в оную коммиссию недопуская от обид к доказательству полякам [...], и держал его как вора перво в двух болших ножных колодках, а потом на пушки прикованого и его в найтяжкому заключению под караулом, и бив дважды безвинно, також и собственного его имения на двести рублей взял и к сотничему рангу не допускал ». Як тут, так і в кількох інших описах події, причина «злоби» Капніста на Звенигородського не вказується. Однак чи не досить було й того факту, що прийшлий з Правобережжя козак спробував посісти сотницький уряд у Миргородському полку за спиною миргородського полковника?.

Крім того, не варто ігнорувати й економічне підґрунтя конфлікту. Адже мова йшла про адміністрування в сотні, яка лише вливалась у господарський комплекс Гетьманату і на теренах якої існували значні резерви земельної власності. Дослідники, які вивчають специфіку господарського освоєння Задніпрських місць, справедливо зауважують, що найбільші дивіденди з колонізації цих земель одержувала козацька старшина, що урядувала в чотирьох придніпровських сотнях Миргородського полку та, зрозуміло, миргородська полкова старшина й передовсім миргородський полковник, який за описами 1740-х рр. володів за Дніпром цілою низкою сіл і хуторів. До того ж, саме з січня 1746 р. людність Задніпрських місць почала обкладатися податками. Спочатку право їх збору викупив глинський сотник Антон Кри- жановський, наступного року цією справою займалася миргородська полкова канцелярія, а з 1748 р. збір перейшов до рук особисто полковника Капніста, за що він мав сплачувати до Скарбу 480 руб. відкупу. Отож, як бачимо, матеріальних підстав для зародження конфлікту таки не бракувало.

Способи обстоювання учасниками конфлікту своїх інтересів легальні та ефективні

Із чолобиття прибічників Давида Звенигородського видно, що ця конфліктна справа вже розглядалася раніше - за чолобиттям його самого та, вочевидь, за санкцією Генеральної військової канцелярії. Але полковник Капніст те розслідування нібито організував таким чином, що зібрані на місці конфлікту свідчення («улики») доводили його невинуватість. Цікавими для аналізу владних можливостей старшини є методи, до яких вдався полковник для досягнення вигідних для себе результатів розслідування. Так, з чолобиття супротивної йому сторони довідуємося: «Полковник Капнист употребил свою коварную хитрость для единого прикрытия винности его особливой для немалого нам, простому народу, страху. К оному следствию прибыв в пять сот человек козаков команды и старшин во многом числе, смутив народ, что мы [...] чаяли обыкновенных полковничих грабительств или безсудного взятия всех нас во вязение, для чего в немалой опасности прибывая, в разные места разбеглись, а оставшиеся из нас принуждены в комиссию бывши призваны наученим полковника Капниста на сторону ево, что он хотел велел, говорили. И не ведаем, что тамо в отменность совисти своей писали неправдою, в закрытие праведных доказательств».

Зазнавши переслідувань миргородського полковника, Давид Звенигородський (в одних документах того часу він значиться як отаман «Архангельського городка», в інших - як сотник цибулевський, але правильним є все ж титулування його отаманом) 12 вересня 1747 р. звернувся з чолобиттям до центральної російської влади. В адресованому Сенату клопотанні козацький отаман прохав захисту «в обиди, от полковника миргородського Капниста ему, Звенигродскому, последовавший». Зокрема, чолобитник скаржився на утримання його Капністом «под караулом в болших колодках и прикованым к пушке». Крім того, Звенигородський бідкався «о побое безвинно и отборе у него пожитков на двести на пятдесят рублев и также о отягощении всеми податями и грабительствами поселившихся тамо ви- шедших от Польщи малоросиян и прочем».

Вочевидь для того, аби надати більшої ваги і переконливості своєму зверненню, Звенигородський тоді ж організував подачу на ім'я Єлизавети Петрівни колективного чолобиття від «Миргородского полка Заднепрского местечка Цибулева жители и козаки». Попри відсутність серед 37 підписантів цього чолобиття прізвища Звенигородського, сумнівів у його активній участі в цій акції бути не може. Адже, крім особистої вигоди отамана в справі звинувачення Капніста у зловживаннях владою, на присутність руки Звенигородського в написанні чолобиття вказує й стилістика, й, головне, зміст документа. Так, уже в перших реченнях міститься згадка про подане отаманом Давидом Звенигородським клопотання до Сенату, де «уже представлено, коим образом выше именнование (козаки, котрі підписали чолобиття. - В.Г.) и протчие заднепрские обиватели от миргородського полковника Капниста понесли крайние обиды и разорения».

У чому ж крилися причини «обид и разорений» місцевого люду полковником? На думку авторів чолобиття, головна їхня провина полягала в тому, що вони «атамана Звенигородского за ево понесенные в поселении Заднепрских мест труды и за претерпевшие им по той причине от поляков чрез немалое время крепкое туремное заключение атестували по ево достоинстве в сотники». З подальшої оповіді стає зрозуміло, що обрання Звенигродського відбулося супроти волі полкової старшини на уряд, який насправді ... не був вакантним. Адже, згідно практики, що укорінилася на Задніпрських теренах (на відміну від решти адміністративних одиниць Гетьманату), на чолі сотень урядували старшини, призначені полковою адміністрацією. Отже, у Цибулеві на той час функції сотника виконував Костянтин Корчевський, якого чолобитники, втім, характеризують як «недостойного человека».

Довідавшись з чолобиття опонентів полковника Капніста про способи отримання бажаних для полкової старшини результатів організованого нею ж розслідування, подивимося, як описували прибічники полковника вибори, зорганізовані Давидом Звенигородським для легалізації своєї кандидатури на уряді сотника. Отож з пізнішого донесення цибулевської сотенної старшини, адресованої в Миргородську полкову канцелярію 19 вересня 1749 р., довідуємося, що у 1747 р. Давид Звенигородський, прибувши з Архангельської фортеці в містечко Цибулев, демонстрував копію якогось сенатського указу та «по-хитребному прелщенію нескольких человек перепоенных ним, кои и в службі Е.И.В. не бывали, а пред тем не давним временем перешли на жилье из-за граници, на вибор о бытье ему в Цибулеве сотником». А потому, нібито, претендент власною рукою повписував до колективного клопотання щодо затвердження результатів сотницьких виборів імена жителів сіл Нестерівки й Іркліївки, аби отримати з Генеральної військової канцелярії підтвердження на цей старшинський уряд. Чолобитники стверджували, що «козаки всі многіе також цибулевськие и села Уховки товариство [...] его сотником у себя иметь не желали», багато з них на той час були відсутні, а тому не могли підписувати прохання про підтвердження обрання Давида Звенигородського на уряд. З використанням підробних підписів претендент, нібито, підготував у Глу- хові відповідне подання («переписав в Глухові набіло») до Генеральної військової канцелярії та отримав звідти атестат на сотника цибулевського.

Цікаво, що донесення було підписане сотенним писарем Логовиком, осавулом Василем Кощовенком, хорунжим Петром Погрібним, жителями сіл Уховка, Булева, Нестеровка, а також отаманом Федором Войною, який, що цікаво, у грудні 1747 р. значився серед головних постраждалих від сваволі полковника Капніста. Адже саме через «провину» Звенигородського миргородський полковник упродовж грудня 1747 р. влаштував декілька показових «виховних» акцій у Цибулеві, в результаті яких, згідно тверджень прибічників Звенигородського, чимало тамтешніх жителів були змушені залишити свої домівки та переховуватися «по степам, по лесам и байракам». Зокрема, за твердженням чолобитників, Капніст, «злобствуя на нас», на початку грудня 1747 р. прислав до Цибулева команду із двадцяти козаків на чолі зі значковим товаришем Яковом Федоровим, які «по прибытии туда ночной пори взяли себе в помощу правящего тамо за сотника недостойного человека Константина Корчевского, учинили на дворе козака Федора, прозваного Война, разбойнически нападение». В результаті акції, в якій постраждали не лише Федір Война, над котрим вчинили «смертный бой», а і його брат з сім'єю та шурином, яких «чрез всю ночь под караулом держали, от котрого страху малолетние дети едва живи остались», у сотенному містечку вчинився «немалой алярм и все жительствующие пришли в немалой страх».

Трохи згодом Капніст нібито прислав до Цибулева нову команду, зібрану з трьох сотень ввіреного його команді полку, наказавши «нас нижайших разорять и бить нещадно, а иных забрать под арест к нему полковнику в Сорочинци». Саме від «такого наглого нападения и разорения многие обывателя лишились домов своих и имущества» і були змушені рятуватися втечею.

У випадку ж повторних насильств з боку людей Капніста - як були переконані чолобитники - й решта жителів будуть змушені залишити свої помешкання. Отож прибічники Давида Звенигородського просили захисту в імператриці, а конкретно йшлося про прохання надіслати наказ київському генерал-губернатору М. І. Леонтієву, аби той втрутився у справу та захистив їх від «таких наглих нападений» полковника Капніста. Крім того, чолобитники пропонували й інший, радикальніший спосіб розв'язання конфліктної ситуації: аби «до конечного изнурения не допустить и для того с под команди его Капниста нас освободить, чтоб нам в команде Генеральной войсковой канцелярии или в Лубенском полку до указу быть».

«И прежде, и потом во всех полках водится»

Реагуючи на всі ці звернення, Сенат зобов'язав Генеральну військову канцелярію розглянути заплутану справу щодо взаємин миргородського полковника і жителів Задніпрських місць та винести по ній справедливий присуд. Правителі Генеральної військової канцелярії в особі Михайла Скоропадського та Івана Чернишова, своєю чергою, створили спеціальну слідчу комісію у складі бунчукового товариша Василя Жураковського, полтавського полкового судді Григорія Сахновського та військового канцеляриста Андрія Ласковського, зобов'язавши їх викликати до Глухова та допитати полковника Капніста з приводу висунутих проти нього звинувачень з метою «освидетельствования побоев», нібито завданих Давиду Звенигородському Капністом, допитати в Миргороді «под присягою» сотника Ковалевського, протопопа Горовського, полкового писаря Козачковського та полкового осавула Калницького, а також розпитати місцевих жителів щодо проявів насильств з боку їхнього полковника, на які скаржилися його опоненти156.

Вочевидь, комісія не надто поспішала виконувати покладену на неї місію. Оскільки 18 липня 1748 р. Давид Звенигородський встиг подати до Сенату чергове клопотання з приводу утисків миргородського полковника, а Василь Капніст, своєю чергою, надіслав до Генеральної військової канцелярії скаргу на мешканців Задніпрських місць, котрі не виконують його наказів і розпоряджень.

Подані матеріали ще більше розширили базу обопільних обвинувачень, щоправда, не вносячи до неї принципово нових даних, а лише, по суті, акцентуючи увагу на вже відомих звинуваченнях. На підставі всіх цих клопотань і взаємних обвинувачень призначена Генеральною військовою канцелярією комісія і провела власне розслідування. А ось у процесі допитів позивача, відповідача та свідків у цій справі проступають деякі цікаві моменти, що проливають світло як на характер функціонування старшинської влади в Гетьманаті, так і на його сприйняття певним локальним соціумом.

Насамперед до відповіді було закликано полковника Капніста. Допит Василя Петровича не надто прояснив суть справи, але, водночас, засвідчив деякі нюанси у стосунках владців і підвладних у Гетьманаті. Зокрема, полковник переконував, що влітку 1746 р. переслідував й арештовував Давида Звенигородського «не по злобе», а на підставі інформації, що перед тим надійшла з Генеральної військової канцелярії «о нем, истце, о непорядочных его поступках и противностях [...], что он, истец, подозрительный человек». Капніст стверджував, що відповідний лист з Генеральної військової канцелярії і нині зберігається в Миргородській полковій канцелярії (як з'ясується далі, лист із Глухова до Сорочинців таки справді надійшов, щоправда, його буквальний зміст аж ніяк не мав спонукати полковника до тих дій, які були застосовані до Звенигородського).

А ось щодо факту побиття полковником Давида Звенигородського, то свої дії Капніст пояснював таким чином: «За предерзостные его поступки может бить ответчик, яко командир, якийсь раз или два и ударил его, токмо за давностю того упомнить не может». Стосовно ж відбирання у Звенигородського грошей на суму двісті дванадцять рублів, а також атестату з підтвердженням його призначення на сотництво - то тут полковник категорично заперечував будь-яку свою провину.

Наступного дня на допит було закликано Давида Звенигородського. Його відповіді на поставлені питання, зрозуміло, принципово розходяться зі свідченнями опонента, а, до того ж, містять значно більше інформації щодо нюансів перебігу конфлікту та способів тиску владців на своїх підданих. Так, згідно з версією Звенигородського, отримавши атестат на сотництво в Київській губернській канцелярії, він вимушено заїхав до Сорочинців, оскільки саме тоді довідався про підпорядкування Задніпрських місць, де, власне, і розташовувалась його сотня, миргородському полковнику. Заїхав ні для чого іншого, як «для отдачи поклона свого и для объявления ему ответчику даного с Киевской губернской канцелярии паспорта яко командиру того полку».

Наступні події виглядали таким чином. Варто було йому ступити на поріг полковничого будинку, як Капніст «знать по злобе, не расмотря оного паспорта, без жадной истцовой винности, первіе учал его истца бранить всякими скверными и недобрыми словами, взивая злодіем и непотребным человеком». Не обмежуючись лише словесними образами, Капніст у присутності сотника Ковалевського «взяв от ответчика дубину и вхватя его истца за волоси бил тою дубиною смертным боем куди зазря, нещадно; и ведая, что его, истца, от Енеральной канцелярии поставлено атаманом, сказывал при том бою: «Тебе де черти поставили отаманом такіе, как ти сам». Потому Капніст, за словами Звенигородського, наказав його забити в «дві болшіе колодки ножние», після чого напівпритомного скаржника кинули на віз та відвезли під караулом до ув'язнення, де той пробув наступних півроку.

Навіть беручи до уваги звичну для того часу манеру гіперболізувати завдані шкоди, відповідно, з певною долею недовіри ставлячись до словесних зворотів щодо «смертного боя куди зря» чи перебування побитого в напівмертвому стані, все ж доводиться констатувати очевидний факт вседозволеності в діях миргородського полковника, за вчинком якого поки що не простежувалось жодної законної підстави.

Далі Звенигородський свідчив, що на свято апостолів Петра і Павла, знаючи про традицію російської влади у цей день амністувати засуджених, бранець напросився на зустріч з миргородським полковником, сподіваючись добитися звільнення з-під караулу. Утім, незважаючи на урочистість дня, Капніст у присутності сорочинського протопопа Зорковського, полкового миргородського писаря Федора Козачковського, полкового осавула Кальницького та інших старшин, «коих истец не упомнит», спочатку звинуватив арештанта у переведенні полякам якихось сімдесяти тисяч рублів, а потому «при всех вищеописаних свидетелей, коих истец просит под присягою допросить, вхватя другой раз истца за волосы, вдарил о землю и бил без всякой винности» .

Давид Звенигородський при цьому стверджував, що жодних «предерзостей» по відношенню до Капніста, на які той посилався як на причину свого гніву, не чинив. А, крім того, «ежели ему, ответчику, истец и приключил какую обиду и бесчестье, то и за оное ответчик себя сам по силе указов и прав малороссийских чинить бил не должен, а должен бил бить челом и просить суда»62. Отож - продовжував демонструвати свою обізнаність з нормами права задніпрський отаман - «ежели истец иному кому и учинил какую нибудь обиду, то в том должно по указом и правам обидимому ответчиком дать суд, а без суда никакого истца, чиновника или рядового козака, он, ответчик, штрафовать не силен».

Причину ж неприхованої ворожнечі Капніста Давид Звенигородський вбачав у своїй активності в осадженні Задніпрських місць, на відміну від бездіяльності полковника: «Ті задніпрські городи Архангелск город и Давидовка, что називается Петровский овраг, и протчие городи и места сам осадживал, а не ответчик, о чем известна Киевогубернская канцелярія». І нібито саме за це і намагався миргородський полковник його зжити зі світу, для чого «держал под караулом крепким в железах и морил голодом и холодом [...], никуди не отсилаючи как протчи ввиности их обретаючихся Козаков, где сидячи на прокорм себе свій собственних денег издержал с тридцять рублев [...], к тому же его все имение истецево, кое имелось при нем и в дому, кое имелось в Архангельську, велел ответчик побрать [...] в полковую канцелярию, и било всего имения на двести на пятдесят рублев».

На противагу твердженню Капніста, що підставою для арешту козацького отамана послужило відповідне розпорядження Генеральної військової канцелярії, Звенигородський наголошував на відсутності наказу про тримання його під караулом, йшлося про необхідність «приберегать токмо истца». А ось причиною особливого, недовірливого ставлення генеральних старшин до сотника став лист великого коронного гетьмана графа Потоцького до Генеральної військової канцелярії, якого той написав «по злоби и зависти» за діяльність Звенигородського по переселенню малоросійських жителів на підвладні імператриці землі. З приводу ж його «непорядної поведінки» в Гетьманаті в попередні роки, про яку згадував Капніст, то Звенигородський це звинувачення категорично заперечував, стверджуючи, що раніше ніякої судової справи за ним не було, хіба що тепер полковник Капніст як керівник полкової канцелярії «прежним числом учинити может». Отож, зважаючи на можливість підтасування його опонентом фактів, він і просив членів слідчої комісії взагалі не брати цей аргумент Капніста до уваги.

Отримавши пояснення отамана Звенигородського, члени комісії наступного дня, 27 серпня, повторно допитали полковника Капніста. Той на своє виправдання твердив, що ніколи «недобрими словами не бранил, не бив», а згаданий опонентом сотник Ковалевський нічого не бачив і свідком у цій справі бути не може. Утримання ж Звенигородського під караулом нібито відбулося винятково з ініціативи Генеральної військової канцелярії, з якої надійшов відповідний наказ, а до нього було долучено згаданий позивачем лист великого коронного гетьмана Потоцького з описом свавільних вчинків Звенигородського на теренах Речі Посполитої, зокрема, і його зв'язків з гайдамаками, де фігурувала вимога «присмотр над ним иметь». Отож взяття під караул було вимушеним заходом, покликаним не допустити його виїзду за Дніпро, оскільки він «чоловик неосидлий, аби без весно куди не ушол». Відразу після арешту Давида Звенигородського в серпні 1746 р. Капніст нібито відправив листи до Генеральної військової канцелярії та київського генерал-губернатора з проханням про резолюцію у цій справі, але відповіді довелося чекати аж до початку 1747 р., коли, врешті, правителі Генеральної канцелярії розпорядилися звільнити його на поруки.

Стосовно ж інциденту, що трапився на день св. апостолів Петра і Павла, то й тут, за версією полковника, провина лежала винятково на арештантові, який «отлучился с под караула, пришов на двор ответчиков и тамо, не входя в избу, кричал на его, ответчика, что он, истец, не его команды и, будто, самим ответчиком напрасно арестован; и протче неучтивие слова против ответчика, командира свого, говорил [...], и за то ответчик, может быть, [...] раз или два ударил и велел прочь з двора выслать [...], а не стал нещадно бить».

Утримання ув'язненого «в колодках» полковник пояснював лише обережністю - аби арештант не втік. Так само не бачив він нічого протизаконного і в приковуванні Звенигородського до гармати: в нічний час «может быть для опасности к пушке караульные и приковывали». Стосовно ж ігнорування урядницького статусу арештанта - а саме його отаманства в Архангельску - то у цьому контексті Капніст стверджував, що жодних наказів і розпоряджень від Генеральної військової канцелярії він не порушував, оскільки нічого такого з Глухова не отримував.

Вкрай промовистою для аналізу способу спілкування козацької адміністрації з рядовим козацтвом і старшинами нижчого рівня є відповідь миргородського полковника на звинувачення його Звенигородським у порушенні традицій козацького судочинства. На закид про те, що Капніст «по силе указов и прав малороссийских» не повинен був рукоприкладствувати, а «должен был бить челом и просить суда», миргородський полковник заявив: «И прежде и потом во всех полках водится: буде подкомандние в чем погрешат, за то не точію полковники, но и другие меншие командири всегда ж наказывают и без определия (суда)».

Перераховуючи «непорядочні поступки» Звенигородського, Капніст згадав і його втечу з Лубенського полку на Правобережжя, «в Полскую область», забувши «прежнюю свою должность, оставя отечество и родственников», і його несподіване повернення з правого берега Дніпра на лівий, «оставя жену свою за границею [...] и не обява о своем побеге никому».

Заперечуючи успіхи свого опонента в осадженні Задніпрських місць, миргородський полковник переконував, що той «в местечке Цибулев и про- тчих местах не токмо людей не поселял, но и жительства тамо свого нигде не имел, о чем могут засвидетельствавать той Криловской сотни старшина сотник Григорий Рудь, атаман Семен Павлов да цибулевские старинние козаки и обиватели». Отож, Звенигородський, «випрося себі в Киевогуберской канцелярии пашпорт 746 году февраля 16 за отпуском его в Архангельск на время к прежнему его жительству», свідомо обманював і російську владу, адже помешкання в названому містечку в нього «не бывало и не имеетца ныне».

Крім того, Капніст заперечував законність обрання свого опонента на сотництво в Цибулеві, повторюючи вже оприлюднену в клопотанні прихильної до нього старшини версію щодо підкупу виборців горілкою, а також додаючи від себе деякі нові нюанси. Зокрема, він стверджував, що під час свого перебування в Архангельській фортеці Звенигородський «чрез сем недель называл себе сотником и, собрав громаду, горелкою перепоил и з бывшим при нем, Звенигородском, за писаря киевском жителе Захарием без ведома полковой Миргородской канцелярии зделали якоби от тамошних обывателей подложно воровски черный атестат с подписом обивательских рук крестами». Після цього обвинувачений самовільно поїхав в урочище Новий Миргород, вкопав там хрест, поставив два курені і почав будувати собі дім, закликаючи на слободу й інших охотників, попри те, що там «накрепко запрещено» заводити поселення. Тим самим Звенигородський грубо порушив розпорядження російської влади, адже питання визначення лінії розмежування з сусідніми держави перебувало саме в її компетенції.

Подане ж миргородським полковником тепер, восени 1749 р., клопотання на ім'я імператриці було повернуто до Глухова з наказом Генеральній військовій канцелярії розглянути цю заплутану справу та ухвалити справедливе рішення. Для цього генеральна старшина створила ще одну слідчу комісію. Матеріали її роботи проливають світло на окремі деталі конфліктної ситуації та суттєво доповнюють реконструкцію моделі повсякдення козацької влади на місцях.