Конфліктне повсякдення місцевої влади Гетьманату середини XVIII ст.: полковник Миргородський versus сотник Цибулевський

Однак ще перед початком роботи комісії супротивники Давида Звенигородського позбавили його сотницького уряду в Цибулеві. Мотиви свого вчинку вони виклали в колективній скарзі на протиправні дії опонента миргородського полковника, яку вони представили 19 вересня 1649 р. до Миргородської полкової канцелярії, а вже звідти вона була переправлена до Генеральної військової канцелярії. У ній сотенна старшина та товариство передовсім акцентували увагу на незаконному заволодінні Давидом Звенигородським сотництвом у Цибулеві через підпоювання частини виборців, які насправді не мали права вирішувати такі справи, адже лише нещодавно переселилися на Задніпрські місця і «служби Й.І.В.» не показали. А також претендент підробив підписи інших козаків і на цій підставі отримав підтвердження свого уряду від Генеральної військової канцелярії.

Далі містилися скарги на «нижайжие обиди», які чинив сотник, а саме: «ґвалтовні грабительства», «безчеловечни мучения», в результаті яких «не- которие безвременно живота лишилися», а також «насилие мужних жен», «употребление козаков в партикулярние свои посилки», «и протчие немалие шалости, в противность височайших указов Е.И.В.». Крім згадок про зловживання владою колишнього сотника, у документі зверталась увага і на його низький професіоналізм: «Чина свого надлежащих распорядков за неиску- ством [...] чинить не может [...], ежели кто к нему про свою какую нужду прийдет, то немилостиво бьет напрасно». Зважаючи ж на перебування Звенигородського під караулом, згідно «Е.И.В. указом и малороссийским правом в сотничестве бить ему не доводиться». Отож і вирішили старшини і со- тенне товариство «по прежнему обикновению волними голосами вибрати [...] в сотники знатного полку Миргородского товарища Данилу Байрака».

Кампанія по дискредитації колишнього сотника була розгорнута доволі масштабно: крім підписів сотенної старшини, під чолобитними стояли прізвища сорока мешканців села Булеве, сорока двох - Уховки, двадцяти шести - Нестерівки тощо.

Одночасно зі скаргою на протиправні дії Давида Звенигородського до Миргородської полкової канцелярії було скероване й подання щодо обрання кандидатів на сотництво в Цибулевській сотні. У ньому необхідність відсторонення від влади Звенигородського обґрунтовувалася наступним чином: «Понеже сотник цибулевский Давид Звенигородский за многие починенние от его обивателем обиди и противние указам поступки содержится в полковой Миргородской канцелярии под караулом и за те ево винности по силе височайших Е.И.В. указов и малороссийских прав бить в том ему чину уже не доводиться». Позбавивши Звенигородського уряду, прибічники і клієнти полковника Капніста у Цибулевській сотні провели й процедуру обрання його наступника на сотництві, причому «по силе Решительних пунктов данних в 1728 году з Верховного Тайного Совету умерлому гсдну Гетману и кавалеру Апостолу на место обьявленого сотника из общаго совету и согласия вибрали вольними голосами в кандидати людей добрих, заслужених и в верности Е.И.В. не подозрительних, а именно: знатного полку Миргородского товарища Данила Байрака, да козака цибулевского Ивана Мелника, котрих кандидатури при сем нашем виборе в полковую миргородскую канцелярію представляем».

З наступного фрагменту подання довідуємося, що реальним претендентом на посідання після Давида Звенигородського сотницького уряду в Цибулеві був Данило Байрак. Івана Мельника згадали ж лише для дотримання указу, запровадженого ще у 1715 р. Петром І та підтвердженого імператором Петром ІІ у 1728 р. за поданням гетьмана Данила Апостола, що передбачав обрання місцевою громадою двох чи трьох кандидатів, з числа яких і призначався урядник Генеральною військовою канцелярією. Автори подання зауважували, що «из обьявлених кандидатов Данило Байрак к службі Е.И.В. згоден и способен и крепко надеемся, что от него никаких обид нам приключаться не будет, того ради ми ниже подписавшиеся вищеназваного Байрака желаем имет себі сотником».

Перш ніж розглянути матеріали самого слідства, проаналізуємо, як представляла ситуацію та окреслювала вину супротивника кожна зі сторін протистояння в поданих чолобитних. Отож сторона, яка опонувала Капністу, стверджувала, що після того, як миргородський полковник ув'язнив Звенигородського, «доброго порядку на Задніпрі он не дав, нам нижайшим, яко новопоселенним на пустих местах бедним людем никакой посилки [...] с настроєнім себі жилищними строєніями». Навпаки, полковник нібито «от- тягчил гоненіями и своими собственними работами, податями незносними, грабителствами». Зокрема, утиски місцевим поселенцям чинилися через діяльність поставленого в Цибулеві «за командира свого единомишленника значкового товариша Константина Корчевского, котрий будучи многие нам обиди и разорения починил».

Неабияку підозру в очах передовсім російської влади мало справити й звинувачення Капніста в тому, що він призначив старшиною («командиром») до містечка Архангельського сина опального мазепинця, «свого же единог- ласника, гонителя, грабителя, изменничого сина прозванием Чечеля, котрого родной отец за измену Его Императорского Величества казнен смертию». Чолобитники стверджували, що таке призначення було зроблене Капністом для «свого прижитку и обогащения». А через зловживання Чечеля «много жителей из заднепрских мест возвратилися, инне жительствуют в Полской области изшедшие з Архангельска». Зокрема, називались прізвища виборного козака Івана Кравця та Григорія Обуховського, які повернулися до

Лисянки, Стефана Римара, що перебрався до Умані та Дем'яна Кучми, який помандрував до Торговиці та інших.

Більше того, чолобитники стверджували, що призначений Капністом Чечель задля отримання зиску налагодив контакти з ногайцями: «В противность государственного интереса пришлого 747 года зимнего времени ногайской орде, щас зимующей в российской границе, в заднепрские места и с позволения полковника Капниста вступить позволил чрез всю зиму стацию имели для паски скота и кочевья с котрим мурзою орди имелось на чотири тисячи».

Намагаючись представити цей факт у найневигіднішому для Капніста та його протеже світлі, опоненти стверджували, що Чечель за свій вчинок отримав від мурзи хабара: «И взял он Чечель от мурзи в подарок двоє лошадей в шерсть буланую и сивую». А, крім того, і сам миргородський полковник злочинно сприяв діям Чечеля: «И в тое зимне время полковник Капнист из заднепрських мест требовал нас внутрь с Украйни всех козаков и обивателей в местечко Манжелею, якоби для осмотру, не оставляя з нас при жонах и детках ни единиго человека». Саме тому, боячись за безпеку своїх дружин і дітей, задніпрські козаки не виконали наказу свого полковника та не поїхали на призначений ним збір до Манжелії.

Чолобитники також скаржились на тиск полковника Капніста під час попереднього розслідування діяльності поставлених ним старшин у Задніпрських місцях, коли частина тамтешніх мешканців, злякавшись прибуття полковника на чолі супроводу в 500 козаків і «старшин во многом числе», розбіглася хто куди, а інші, залякані Капністом, свідчили так, як йому було вигідно, «в отменность совести своей [...] в закрытие праведних доказательств».

Окремо наголошувалось на незаконному присвоєнні Капністом земель, які були виділені під розміщення переселенців «малороссиян», що прибували з «Польської области», а також полковникові пригадали випадки, коли він примушував козаків косити для себе сіно.

Наступний блок чолобиття присвячено справі позбавлення Давида Звенигородського сотницької влади в Цибулеві. Мотиви цього вчинку чолобитники вбачали в його «старом злобстве», а також помсті за дії сотника, спрямовані на захист своїх підлеглих і «недопущение в партикулярние полковничьи работи и протчее». Механізм же реалізації задуманого виглядав наступним чином. Миргородський полковник нібито наказав городовому отаману Федору Войні, «коего себе бил обязан партикулярною присягою, в чем требовати меть услуги», подати в полкову канцелярію чолобиття на цибулевського сотника «о народних обидах и разорениях, а котрих не бывало». До того ж, за версією опонентів Капніста, той «научил свою согласную старшину: писаря Федора Козачковского, осавула Тихона Ялне- цького и зятя свого асаула Семена Розянку чинить против указаний само- правние продерзости, взявши сотника нашого под видом вора и разбойника до вязеня и гвалтом, утаевая от нас», а тим часом отаман Федір Война за дорученням миргородського полковника збирав чолобитні з приводу грабунків і утисків Давида Звенигородського, які, врешті, і стали підставою для звільнення його з сотництва.

Власне, саме позбавлення Давида Звенигородського сотницького уряду в Цибулеві, на думку його прибічників, і було головним мотивом ув'язнення: «чрез сем месяцев водил в кандалах никакой важности за сотником не имевши и намерен сотничего его чина лишить». На звільнене місце полковник прислав Данила Байрака, який, звичайно ж, вчинив «сотенному правлению немалие грабительства».

Як для людей, котрі лише нещодавно поселилися в Гетьманаті, прибічники опального сотника у своїй чолобитній демонстрували неабияку обізнаність із традиціями і законодавством української автономії, що регулювали питання обрання на старшинські уряди. Зокрема, вказуючи на незаконність дій Капніста у справі заміщення старшинських вакансій, вони цитували резолюції Верховної таємної ради від 22 серпня 1728 р., накладені на подані гетьманом Данилом Апостолом з цього приводу пропозиції: «По стародавнему малороссийскому обычаю генеральную старшину, полковников, полковую старшину и сотников из заслужених и знатних, и верних, и неподозрительных людей, от коих народу обиды и разорения следовать не могло». Натомість миргородський полковник, як стверджували чолобитники, «дерзновенно пре- слушав указ [...], не по должности своих козаков ненадлежащих ему порядков в нарушение волностей малороссийских шалости делает и обиды чинит, лег- комисленних [...] от себя поставляет и на чини им дает свой патент».

Вочевидь, не особливо сподіваючись на те, що згадані в їхньому чолобитті вчинки Капніста можуть коштувати йому полковничого пернача, прибічники Звенигородського, аби вберегтися від переслідувань Капніста, повторно пропонували «сотню Цибулевську и Архангельский город в особливе Генеральной войсковой канцелярии ведомство определит», виключивши їх, відповідно, зі складу Миргородського полку. Для управління територіями просили призначити «нарочных з великороссийских и малороссийских старшин», а на сотництво - повернути Давида Звенигородського. Обґрунтовували свою пропозицію вони тим, що раніше території на цьому боці Дніпра належали не до Миргородського, а до Чигиринського полку.

Натомість прибічники Капніста, цибулевська сотенна старшина та козаки, очолювані Данилом Байраком, призначеним миргородським полковником старшим у Цибулев, у поданому в жовтні 1749 р. клопотанні до Миргородської полкової канцелярії, а вже звідти спрямованому до Генеральної військової канцелярії, представляли принципово іншу картину. У ній відвертим порушником спокою в Задніпрських місцях та навіть злочинцем виступав якраз Давид Звенигородський. Зокрема, чолобитники, акцентуючи увагу на злочинному характері влади сотника Звенигородського, вказували на факт затримання на початку жовтня в Чорному лісі з краденими кіньми чотирьох гайдамаків - одного, Івана Кабака, вихідця з Гетьманату, який «чрез все прошедше лето без паспорта неведомо где волочился», а трьох інших - з «Полской области губернии Чигиринской повета Медведовского». З прибуттям же до Цибулева Давида Звенигородського гайдамака Кабак був ним відпущений на волю. Аналогічна історія трапилась і зі взятими під караул і забитими в колодки трьома «ворами», які «знано з послаблением его сотника бежали, а тот человек, с под коего присмотру те вори бежали, не содержан под караулом».

Не менш серйозно виглядало і звинувачення Давида Звенигородського в іншому службовому зловживанні - обертанні козацького товариства у підданство. Зокрема, чолобитники скаржилися, що сотник порушив указ імператриці Єлизавети Петрівни та розпорядження Генеральної військової канцелярії щодо зарахування новоприбулих до Задніпрських місць мешканців до козацького товариства. Згідно з їхньою версією, поселяни слобідки Дми- трівка та десятки сімей із сотенного містечка Цибулев попередньо були «причтены в команду сотенной Цибулевской канцелярии». Однак Давид Звенигородський, прибувши до Цибулева як сотник, «подложно» скупив хати у слободі, а «означенной слободки обивателив, також и в местечку

Цибулеве до сорока семей завладел самовластно і над оними вийта учредил, а в Димитровке по прежнему старосту свого определил; [...] коих оби- вателив в дела партикулярние [...] и работизны употребляет».

Крім того, документ містив і такі «традиційні» звинувачення старшини у службових зловживаннях, як змушення до викосу громадського сіна на свою користь, побудові й ремонті руками сотенних козаків гребель на р. Інгульці для власних потреб тощо.

Реагуючи на скаргу місцевої старшини та козацького товариства, миргородська полкова старшина прислала до Цибулева спеціальну комісію, до складу якої увійшли старшини та значні військові товариші із Задніпрських місць, а саме - сотників крилівського Рудя та кременчуцького Гаврила, а також колишнього крилівського писаря Дейнеку.

У матеріалах справи відсутні документи, які б проливали світло на хід проведеного цією комісією розслідування. Проте із заключних матеріалів справи видно, що призначена полковником Капністом комісія ухвалила рішення, яке вповні влаштовувало миргородську полкову старшину. У надісланому до Миргородської полкової канцелярії звіті комісія рапортувала, що, прибувши до Цибулева, вона «неналежне от наказного сотника Звенигородского определенную сотенную цибулевскую старшину атамана Лелеку, асаула Федора Кривохатка і хорунжого Василя Мельника [...] отрешили». Більше того, від усіх звільнених з урядів козаків було взято підписку, «чтоб они впредь до правления сотенних дел отнюдь не касались, и обивателем тамошнім приказовали во всем определенную от полковой Миргородской канцелярии для правления тамо сотенних дел на место его Звенигородского Данилу Байраку и настоящей сотенной старшине по виборам от полковой Миргородской канцелярии определенной [...] бить послушни».

Окремо у звіті наголошувалося на неприйнятній поведінці Давида Звенигородського, який нібито «при всенародно как полковника миргородського Капниста, так и всю полковую миргородскую старшину, в том числе и их же сотников, весма нечесно пугал и нестерпно бранил и непристойне ко умерщвлению похвалки произносил, и при том сказивал, яко де указов полковой миргородской канцелярии он Звенигородской не слушает».

Ще більше справу заплутувала присутність при Звенигородському двох компанійців, які прибули в Цибулев для того, аби за наказом Генеральної військової канцелярії допровадити опального старшину до Глухова, але насправді цього не вчинили, а залишились при Звенигородському як особисті охоронці, чим «в народе немалые шатости и смущения делают».

Особливо переймалися члени комісії долею поставленого Миргородською полковою канцелярією на сотництво в Цибулеві Данила Байрака, на адресу котрого звучали погрози з боку Звенигородського. Останній не приховував своєї люті й у розмові з одним із членів комісії, Юхимом Дейнекою, «сказывал, что оного Байрака убет и в то де время пусть его будут судить». Як Дейнека, так й інші козаки, бачили у Звенигородського «пистолет неболшой за холявою [...], с коим, а також и з шпагою ночной порой бежал». І лише присутність при Звенигородському компанійців нібито стримала його тієї нічної пори від «горячества» та вберегла Байраці життя. А в тому, що Звенигородський був здатен вчинити насильство, члени комісії аж ніяк не сумнівалися, адже перед тим він «без всякой винности взяв под караул и забитыми в колодки в туремном заключении держал» і тамтешнього отамана Войну, і писаря Логовика, наказавши при цьому «заграбити все пожитки» отамана та вимагаючи в писаря тридцять червонців, «а других безчеловечно бил». Порятувало ж нещасних від знущань Звенигородського нібито не що інше, як прибуття полкової слідчої комісії.

Отож члени комісії, опитавши місцевих жителів і проаналізувавши побачене, зробили висновок, що «многие и с тамошних жителив к нему (Звенигородському) пристали и с ним в согласии находяться» лише через страх перед Давидом Звенигородським. Та й «старшини тамошние атаман Война, асаул Кошовенко и хорунжий Погребний тоже его иметь у себя крайне не желают», а хочуть, аби їм дозволили старшину переобрати і «для приводу на верность Е.И.В. и присяги в полковую Миргородскую канцелярию отправити». Своє бажання вони приховували раніше лише через «боязнь предреченного сотника Звенигородского». Тобто, і сторона Звенигородського, і опоненти звинувачували один одного у залякуванні козацького товариства і поспільства як способі досягнення своїх цілей.

Застрашена нібито Звенигородським старшина «ради сумнительства и опасности» була змушена рятуватися втечею до сусіднього сотенного центру Задніпрських місць, до Крилова, очікуючи вже там на резолюцію з приводу цієї конфліктної справи Миргородської полкової канцелярії. Звенигородський, своєю чергою, «с определенной от него сотенной старшиной остался в Цибулеве».

Спроби членів комісії якось вплинути на сотника Звенигородського, а також отримати підписку про зречення від своїх урядницьких обов'язків у старшин, які були заодно з ним, успіху не мали (наприклад, «неналежне поставлений в селе Уховце отаман Краснощока», викликаний нарочним до Цибулева, аби комісія могла офіційно його позбавити повноважень, «ос- лушне не приездил»). Таке безсилля комісії, наділеної полковою владою відповідними повноваженнями, могло б неабияк подивувати і викликати резонне питання щодо її компетенції, якби члени комісії самі не прояснили причини цього присутністю в містечку російського офіцера секунд-майора Шипова, котрий відкрито захищав опонента миргородського полковника: «Оного сотника Звенигородского из Цибулева можно было вислати и насильно [...], токмо между разговорами, обретающийся тамо секунд-майор Шипов [...] обяви, якож показаного Звенигородского выслать и насильно взять никому не допущу, чего ради насилно оного Звенигородского вислать они опасувались - от страха его Звенигородського на тамошніх добросовестних людей належащего, аби им разорения и убивства не последовало, в крайней опасности и боязни находяться и чтоб того им не приключилося от предписаного майора Шипова». Побоювання мали реальне підґрунтя, адже в Цибулеві й окрузі на квартирах у місцевих мешканців стояли по два- три російських драгуни, причому «с прибытия оного Звенигородского в Ци- булев поныне невидомо для чего вся стоящая тамо драгунская команда сходится з квартир своих в город и ночуют в имеющихся избах по пяти и шести человек [.] не для чего інного как для того, чтоб его Звенигородского ноч- ним временем им (членам полкової комісії) нечаянно не взят».

Вочевидь, саме підтримка російської військової адміністрації надавала Звенигородському певності в протиборстві з полковником Капністом, і не лише з ним, а також дозволяла мріяти про інші поважні дивіденди. Зокрема, комісія доповідала полковій старшині, що Звенигородський не лише в Цибулеві, а й в інших містах і селах Задніпрських місць, у тому числі в інших сотнях, розповідав козакам і поспільству, що невдовзі саме він отримає призначення на полковництво в «Задніпрській Украіні».

На факт наявності в Звенигородського впливових покровителів у Києві, в оточенні тамтешнього генерал-губернатора, опосередковано вказувала й поведінка його брата Василя, який взявся залагоджувати справу посідання парафії у слобідці Дмитрівка Цибулівської сотні свого протеже - вихідця з «Польської області» священика Бобровицького, у якого перед тим купив ґрунти. Прислана до Цибулева полковою канцелярію комісія встановила, що військовий товариш Василь Звенигородський склав фальшиве клопотання з цього приводу від мешканців слобідки і з ним їздив до Києва. Там же намагався залагодити справу по скарзі на нього жителів села Уховки про незаконне заволодіння їхніми ґрунтами. Скривджені попередньо шукали справедливості у Миргородській полковій канцелярії, тож Василь Звенигородський підготував «подложное челобитье», з якого випливало, що уховці до нього не мали жодних претензій, адже він «ґрунти мав по купле на футорах». Натомість причиною всіх їхніх бід був миргородський полковий осавул Тихон Кальницький.

Епілог

Останній з виявлених документів, що стосуються цієї заплутаної справи, датується 11 грудня 1749 р. У ньому прибічники Давида Звенигородського (цибулевський городовий отаман Яким Лелека, сотенний хорунжий Василь Мельник, сотенний осавул Федір Кривохатко, а також отамани Уховки, Не- стерівки, Архангельська, Петрового Острового «с товариством») в чолобитній на ім'я імператриці вкотре скаржились на дії полковника Капніста та поставленої з його волі цибулевської старшини. І невідомо, як довго ще тяглася б ця справа, якби зовнішні обставини не прискорили її завершення.

Передовсім, уже в 1750 р. Василь Капніст залишає уряд миргородського полковника. За однією з версій, попри всі висунуті проти нього звинувачення, старшина отримав від російської влади чин бригадира і призначення командиром слобідських козацьких полків. Щоправда, в «Іменном списку генералной старшини, полковников, бунчукових товарищей, старшин полкових, сотников войскових и значкових товарищей», складеному в квітні 1751 р., Василь Петрович Капніст записаний на чолі Київського полку як «брегадир и полковник», з уточненням, що посів він цей уряд «з полковничества миргородского» Але, в будь-якому разі, не виникає жодних сумнівів у тому, що з Миргородського полку Капніста таки забрали, причому на весну 1751 р. уряд миргородського полковника залишався вакантним. У Миргородському полку залишився служити син колишнього полковника Василя Капніста, який був записаний серед трьох бунчукових товаришів полку.

Тим часом на чолі Цибулевської сотні утверджується ставленик Капніста Данило Байрак, згадки про якого (саме як про цибулевського сотника) зустрічаються і під 1750, 1751 та 1752 рр., і, навіть, під 1753 р.. І це попри те, що, згідно з сенатським указом від 29 грудня 1751 р., територія на правому березі Дніпра («в Заднепрских местах») вздовж кордону з Річчю Посполитою, з відступом до 20 верст на південь, починаючи від устя річки Кагарлик (на Синюсі), прямою лінією на верхів'я річки Тури (або Грузької), на устя річки Кам'янки (на Інгульці), від устя річки Березівки (східні витоки тієї ж Кам'янки) та Омельника (Переволочанського) і далі вниз до впадіння останнього у Дніпро відводилась під поселення «пришедших ныне и впредь приходящих в подданство Е.И.В. сербов и прочих тамошних народов». У рамках проекту створення російською владою на теренах Задніпров'я «Нової Сербії», у складі Гусарського та Пандурського полків на базі Цибулева постала 15 рота (Цибулевський шанець) Гусарського полку. Відтак мала зникнути і Цибулевська сотня, й уряд цибулевського сотника, а землі - перейти під управління керівництва Нової Сербії. Після утворення Нової Сербії українським мешканцям, які оселилось тут, як зазначалося у відповідному документі російської влади - «безуказно», було видане розпорядження: упродовж шести місяців продати своє майно прибульцям-сербам та виселитись із насиджених ними місць. Насправді ж процес ліквідації властиво козацького устрою на Задніпрських місцях розтягнувся в часі, тож остаточна ліквідація Цибулевської сотні сталася лише в 1756 р..

Як склалася за тих умов подальша доля Давида Звенигородського - невідомо. Можливо, він, як і більшість козаків задніпрських сотень, перебрався на помешкання трохи південніше Цибулева, поселившись на теренах підпорядкованого коменданту Єлізаветградської фортеці Новослобідського козацького полку, утвореного на південь від кордонів Нової Сербії (за 20 верств нижче новосербського кордону) у травні 1754 року. Адже саме задніпрські жителі фактично склали основу населення Новослобідського козацького полку і лише незначна їх частина повернулася в «польську» Україну, у лівобережні полки Гетьманату або перейшли в Запоріжжя. Принаймні, один із фігурантів справи, про яку йде мова, цибулевський сотенний осавул Василь Кошовенко (один із тих вірних полковнику Капністу старшин, які в 1749 р. вчинили напад на дім Звенигородського) в одному з документів 1758 р. згадується як сотник цього полку, якого командир фортеці св. Єлизавети генерал Ф. Юст відправив до Очакова з листом до тамтешнього сераскира та для розвідування справи, пов'язаної з кривавим конфліктом, що спалахнув незадовго перед тим поміж двома ногайськими Ордами - Буджацькою та Єдисанською. А ось інший її фігурант - колишній цибулевський сотник Данило Байрак - після ліквідації сотні в Цибулеві був висунутий на уряд миргородського полкового осавула.

Цікаво, що в ході реалізації нового політико-адміністративного проекту на Задніпров'ї, російська влада, домагаючись витіснення козаків Гетьманату з теренів посталої Нової Сербії, ліквідувала тут майнові набутки полковника Василя Капніста та, більше того - відмовилася задовольнити його прохання про компенсацію за втрачені «задніпрські ґрунти», аргументуючи це тим, що як Капніст, так й інші осадники Миргородського полку, завели там господарство на свій розсуд, не зваживши на «запретительные указы». До речі, після того, як полковий уряд у Миргороді посів представник місцевої миргородської еліти - Федір Остроградський, судові справи про зловживання його попередника, Василя Капніста, продовжували громадитися. Тим часом сам колишній миргородський полковник - тепер уже як командир слобідських козацьких полків - перебував поза межами Миргородщини, а невдовзі взяв активну участь у Семилітній війні 1756-1763 рр., де й загинув 19 серпня 1757 р. у бою під Грос-Єгерсдорфом (Східна Пруссія).

Звична буденність місцевої влади чи казус владного повсякдення?

Отож, незважаючи на досить добре задокументовані етапи конфлікту поміж городовим отаманом, а згодом цибулевським сотником Задніпрських місць Миргородського полку Давидом Звенигородським та миргородським полковником Василем Капністом, дошукатися правди у цій історії практично неможливо. Однак вона містить чимало інформації про функціонування козацької влади на місцях, про шляхи і способи «правильної» організації судових розслідувань, механізми досягнення потрібних результатів, розуміння сучасниками суті адміністрування.

Важко не помітити, що за кожною зі сторін конфлікту стоїть і своя група підтримки з числа клієнтів, сформована на підставі як родинної спорідненості, так і службової субординації.

Надзвичайно важливим аргументом у протистоянні різних за статусом осіб є підтримка російської місцевої адміністрації та, вочевидь, можливості доступу до придворних кіл у столиці імперії.

Як бачимо, сторони конфлікту активно вдаються до використання авторитету громади, вміло маніпулюючи нею як за допомогою погроз чи шантажу, так і вдаючись до підкупу горілкою, а, можливо, й не тільки.

В арсеналі використаних засобів важливе місце посідають і фальшиві клопотання, чолобитні від імені тієї чи іншої локальної громади. Хоч за вчинками сторін доволі виразно простежується переважно матеріальне зацікавлення, риторика звернень до вищих владних інституцій обов'язково містить згадки про власне «радєніє» за державний інтерес та, натомість, обов'язково акцентує увагу на протиправному, протизаконному характері дій опонента, в яких нерідко відшукуються навіть елементи правопорушень, що підпадають під поняття державної зради. Фігурують й інші, надзвичайно серйозні правопорушення, за які, втім, після проведення тривалих розслідувань жодна зі сторін заслуженої кари так і не несе.

Не нехтували сторони конфлікту і свідомим застрашуванням обивателів, що потрапили в категорію свідків, репресивними заходами, зрозуміло, у рамках службової компетенції старшин, а точніше, у межах наявного владного ресурсу. Зрозуміло, що полковник мав значно більше можливостей для впливу, а це вже апріорі збільшувало його шанси на успіх, хіба що опонент, як у випадку зі Звенигородським, знаходив підтримку поза межами Гетьманату.

І, наостанок, задамося питанням: наскільки описана конфліктна ситуація була типовою і наскільки - унікальною для практики адміністрування Гетьманату? Масштаби конфлікту, його тривалість і затятість, що були спровоковані, з одного боку, позірною невідповідністю сил опонентів та готовністю полкової влади застосувати репресії проти непослуха, а, з другого - наполегливістю авантюрного сотника у відстоюванні власних позицій через опертя на російську владу, звичайно ж, вирізняють цю справу з-поміж інших владних конфліктів у Гетьманаті, яких, варто наголосити, не бракувало з кінця XVII - у першій половині XVIII ст. Ще більшої неповторності цьому конфлікту надає факт його розгортання на теренах до того часу спокійного і добре керованого династією Апостолів Миргородського полку. Втім, пояснення цієї унікальності лежить на поверхні: у хронологічному вимірі конфлікт розгорається у часи, що наступили після відходу Апостолів від влади на Миргородщині; у територіальному ж відношенні місцем його розгортання стають новоприєднані до полку землі, де традиції козацького адміністрування були не дуже стійкими, і де існували об'єктивні підстави для виникнення конфліктних ситуацій - незаймані родючі землі, які наразі чекали на свого господаря.

Размещено на Allbest.ur