Поняття "Україна", "Українний" та "Українська держава" в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1659-1665 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття «Україна», «Українний» та «Українська держава» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1659-1665 рр.)

Тарас Чухліб

Як засвідчує опублікований в попередньому випуску щорічника матеріал, присвячений діахронно-семантичному вивченню функціонування іменника «Україна» та похідного від нього прикметника «Українний/ Український», а також процесу уживання пов'язаних з цими локалізаційними назвами синтаксичних конструкцій в офіційному дискурсі Війська Запорозького, ці історичні поняття почали масово впроваджуватися у мовну практику нашої країни за доби правління гетьмана Богдана Хмельницького, продовжували активно вживатися у лексиці козацької старшини вже за часів Юрія Хмельницького (1659-1663), Павла Тетері (1663-1665), Степана Опари (1665), у перші роки гетьманування Івана Брюховецького.

Від «Українних країв» до «Української держави»: поява нових лексичних моделей

Насамперед потрібно звернути увагу на факт набуття нового смислового звучання такої лексеми, як «Українні/Українські краї». Відразу ж після свого обрання на Генеральній раді Війська Запорозького в універсалі з Корсуня до грецьких купців від 23 листопада 1659 р. новий володар гетьманської булави Юрій Хмельницький проголошував: «Яко славної пам'яті родич наш для всілякої вигоди тутейшим людям2 вольний гендель купцям грецьким в Українних краях позволив і своїм же правом між собою судитися, так і ми, ні в чому постанови батьківської не порушуючи, дозволяємо вільний гендель у всіх наших Українських Литовських і Подольських краях і інших по містах і містечках на ярмарках і торгах всілякими товарами, купуючи їм нові товари і старі збуваючи, гендлювати безмитно і без усілякого датку до скарбу нашого».

З цього змістовного уривку гетьманського універсалу стає зрозумілим, що відносно підконтрольної владі Війська Запорозького території вживається таке локалізаційне словосполучення, як «Українні краї», а в іншому місці -- «Українські Литовські і Подольскі краї». Власне, «краї» виступають в уявленні гетьмана та представників канцелярії Війська Запорозького у множині, а також вживаються разом з такими займенниками, як «всі» та «наші». При цьому прикметник «Українний» писався з великої букви як власна назва «краю/країв», а також через суфікс «н» в одному випадку та через суфікс «ськ» -- в іншому. З огляду на те, що прикметники «Український» і «Литовський» писалися не через розділовий знак «,», можемо припустити що словосполучення «всі наші Українські» безпосередньо стосувалося «Литовських і Подольських країв» та означувало їх як території («краї»), що були підвладними Війську Запорозькому.

У листі гетьмана Юрія Хмельницького до королівського комісара Речі Посполитої С. Беневського від 5 лютого 1660 р. з Чигирина йшлося про складнощі визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорозького: «Нехай відтак ніхто порозуміння і здогадів не кладе в своїй надії, аби ми мали намір віддалитися від Його Царської Милості, Пана Нашого, і того Пан Бог скарає, хто своєю непостійністю та хитрістю, не дотримавши присяги віри Його Царській Величності, учинить знищення Україні, яку уже скарав і каратиме. А Хмельницький, раз присягши Його Царській Милості і піддавши Україну, вдруге віддаляти не мислить. Закінчивши при тому мого листа, самого себе Вашій Милості, Милостивому Панові, віддаємо братерській приязні». Як бачимо, «Україна» тут виступає як політична субстанція, адже їй могли учинити «знищення» через те, що «піддавали» під протекцію одного монарха й таким чином «віддаляли» від іншого.

Згідно ще з одним твердженням Юрія Хмельницького (гетьманський лист до Київського митрополита Діониса Балабана від 13 березня 1660 р.), «Україна» та «Українські городи» перебували під захистом «Його Царської Величності», а тому король Речі Посполитої не мав на них права: «Тільки щоб Король Його Милість Польський і Річ Посполита в городи Його Царської Величності Українські війська свого коронного не присилав, народ наш гноблячи і Україну собі з іншими Малоросійськими городами привласнюючи, які невдало попередники їх були у княжат Руських насильно з рук видерли». При діахронно-семантичному аналізі даного уривку тексту можна зрозуміти, що в «Україні» проживав «наш народ», який перед тим «гнобили» не тільки в «Україні», але й «інших Малоросійських городах», що у давні часи належали «Руським княжатам». Тобто у цьому конкретному випадку в тексті гетьманського листа вибудовувався такий стрункий понятійний синонімічний ряд, як «Україна -- Українські городи -- Малоросійські городи». При цьому словосполучення «Малоросійські городи» поглиналося поняттям «Україна».

Назва «Україна» неодноразово згадувалася в спеціальних дипломатичних «Інструкціях», які надавалися послам Війська Запорозького до Варшави, Москви, Стамбула та Бахчисараю. Зокрема, протягом березня 1660 р. в Москві перебували посли Війська Запорозького на чолі з впливовим козацьким старшиною, полковником Ніжинського полку Василем Золотаренком. У дипломатичній «Інструкції» послам, яка була підписана гетьманом Юрієм Хмельницьким, серед іншого писалося: «...у Скарбі Військовому сущому він Тетеря з собою взяв неналежне і вивіз з України несказаним звичаєм, що усьому Війську Запорозькому ще могло б і не повернутися. І на Пива полковника, який усе Полісся і частину України, спочатку монастир Межигірський і маєтності митрополичі і інших духовних все спустошив і зруйнував». У 1-му пункті іншої дипломатичної «Інструкції» Юрія Хмельницького послам Війська Запорозького від 5 травня 1660 р. (надавалася на польсько-московську комісію, яка проводилася у м. Борисові) писалося: «Посли наші на комісію вислані, про границю України мають домовлятися». У 5-му пункті цього ж документа відзначалося, щоб посли Війська Запорозького вимагали від поляків повернення полонених «до домів своїх на Україну»12. У супровідному листі гетьмана Юрія Хмельницького козацькому посольству на московсько-польську комісію за травень 1660 р. значилося: «Ваша Царська Величність зволив послів наших Василя Никифорова Золотаренка, полковника ніжинського, Федора Коробку і Константія Матюту [...] на Польську комісію, дозволивши їм вільно висловлюватися там щодо Українних границь Вашої Царської Величності... Що пригадується: через Вашої Царської Величності дворянина Івана Атанасовича Желя- бужського, до нас, в Україну, присланого, мило всі слова, від нього мовлені, ми прийняли; тоді ж таки й про границю Українну згадка була.; хан Кримський звичайно насильно з Ляхами на Україну наступати [буде]».

Кілька разів означення «Україна» також згадувалося в дипломатичній «Інструкції» від 14 серпня 1660 р., наданій Юрієм Хмельницьким посольству до Москви на чолі з Г. Поддоненком: «.Кримський хан калгу-салтана з мурзами і іншими послав на допомогу до військ Польських, вимишляючи нашому занепаду православ'ю, про що сил потрібно на Україну прислати... Щоб по милості своїй пребагатій зволив шурина мого Івана Нечая і його брата відпустити до нас на Україну»1 У цій же «Інструкції» вживається така традиційна для тогочасного офіційного дискурсу Війська Запорозького лексична конструкція, як «Українні городи»: «Король Польський, хитрий в думах і в уставі, зібрав свої війська, наступає кріпко на Його Пресвітлу

Царську Величність і на Українні городи з посполитим рушенням»16. У тогорічній вересневій «Інструкції» послам Війська Запорозького до Корони Польської на чолі з сотником Степаном Опарою писалося: «Орди під приводом допомоги, без жодного респекту, плюндрують Державу Й[ого] Королівській] М[ило]сті і зовсім Україну нищать»11. У листі до московського дяка А. Іванова від 16 вересня 1660 р. Юрій Хмельницький пише: «...Щоб пану Ромодановському і іншими наказав добре спішно з ратними людьми на Україну до нас на поміч і на посилок йти; але якщо помочі не буде, то неприятель великий верх маючи і силу Польську, поважиться не тільки Україну, але й Московські краї [воювати]»18. У черговій дипломатичній «Інструкції» послам Війська Запорозького до польського короля Яна ІІ Казимира від 9 грудня 1660 р. гетьман Хмельницький вимагав, «щоб жовніри, Їх Милості, що перебувають нині в Україні на службі Його Королівській Милості і Речі Посполитої»19, ніяких шкод не чинили. В гетьманській «Інструкції» від 21 грудня 1660 р. послові до Варшави С. Опарі писалося: «Орди під плащиком допомоги без будь-якої поваги грабують володіння Його Королівської Милості й остаточно пустошать Україну»20.

Отже, як можна зрозуміти з текстів цитованих вище дипломатичних «Інструкцій» Війська Запорозького за 1660 р., по-перше, з «України» «вивозили» не тільки владні атрибути, але і матеріальні цінності, в т. ч. і гроші; по-друге, у політичному відношенні «Україна» почергово перебувала під протекторатом як «Його Царської Милості» (московського царя), так і «Його Королівської Милості» (польського короля); по-третє, «Україна» уже почала сприйматися як «Держава Його Королівської Милості»; по-четверте, про «границю України/Українні границі» можна було «домовлятися» на міжнародних з'їздах; по-п'яте, «Україна» поділялася на певні «частини», які «пустошилися» і «руйнувалися», на неї можна було «наступати», її «нищили» ворожі війська; по-шосте, саме у «доми свої на Україну» поверталися полонені під час військових дій козаки Війська Запорозького, для яких «Україна» була «своєю»; по-сьоме, слово «нас», як родовий відмінок займенника «ми», разом з прийменником «до» часто виступав як уточнювальний член речення саме до іменника «Україна»; по-восьме, назви «Україна» та «Українні/Українські городи» виступали в одному ряду з таким політико-географічним означенням, як «Московські краї».

Складна міжнародна ситуація, у якій перебувало Військо Запорозьке, спричинила до листовного контактування його уряду з воюючими між собою сторонами -- московським царем та польським королем. При цьому у листуванні з монархами сусідніх держав у різних контекстах неодноразово згадувався термін «Україна». Наприклад, 18 березня 1660 р. Юрій Хмельницький скаржився своєму тогочасному протекторові, цареві Олексію Михайловичу: «...Неприятелі ляхи, спілкуючись з іншими, мають неодмінний замисел на Українні городи Вашої Царської Величності ударити». 30 вересня того року з військового табору з-під Слободищ гетьман писав до царя: «Рушили спішно проти наступаючого в Україну неприятеля; Король Польський ... також хан Кримський з ордами, як маємо від язиків відомість, спішно до України йде»22. У тексті листа Юрія Хмельницького до короля Яна ІІ Казимира від 8 грудня читаємо: «.Знати то щось фатальне було, що так скоро Й[ого] М[иліс]ть Пан Обозний Коронний з України минулого року виступив, як зненацька у його сліди Московська сила наступила.; щоб жовніри, які на Україні залишаються, не були тяжкі людям, які до вольностей усіляких звикли». Як свідчать джерела, ще під час Корсунської ради, у листопаді 1660 р., генеральний писар Павло Тетеря виголошував, що Військо Запорозьке протягом короткого проміжку часу неодноразово змінювало свою зовнішньополітичну протекцію (Москва-Варшава-Москва), і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті (генерального писаря. -- Т.Ч.) не буде знати, але й всієї України».

З точки зору вживання понять «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького показовими є нижченаведені приклади з тексту Чуднівської угоди, яка була укладена між Чигирином та Короною Польською 17 жовтня 1660 р.: 1) «Похід війська коронного і Їх Милості Панів Гетьманів в Україну25; 2) «Його Милість Пан Гетьман Запорозький, з усім своїм Військом повинен відступити від царя московського і від військ його, що знаходяться в Україні»26; 3) «А для визволення Українних фортець, що знаходяться у володінні Москви і під її захистом, Його Милість Пан Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорозького, повернувшись в Україну»27; 5) «...Якщо б коли-небудь, як в Запорожжі, як і де небудь в Україні показався бунт»28. У додатковому до основного тексту Чуднівської угоди документі під назвою «Рада Їх Мил[ості] Панів Гетьманів Коронних з Його Милістю Паном Гетьманом Війська Запорозького» говорилося про «поворот Війська Запорозького і усієї України до послуху Його Королівській Милості»29. На спільній раді королівських урядовців та старшини Війська Запорозького було вирішено «Україну від неприятеля того (Московського царства. -- Т. Ч.) звільнити»30. Тут нас цікавить не лише нове як для офіційних «козацьких текстів» словосполучення -- «Українних фортець», але й уживання такої лексичної конструкції, як «Військо Запорозьке і уся Україна», що засвідчувало усвідомлення генеральною старшиною своїх владних повноважень не тільки над «Військом Запорозьким», але й «усією Україною». При цьому слід зазначити, що, очевидно, дане словосполучення було вдало запозичене з мовної практики канцеляристів Корони Польської, які протягом кінця XVI -- першої половини XVII ст. часто уживали займенник «уся» по відношенню до «Речі Посполитої».

У листі ніжинського полковника Василя Золотаренка до царя Олексія Михайловича від 3 лютого 1661 р. читаємо: «Для татарських приходів в Українні городи і для сбору ратних людей, і Українні городи від татарських приходів зберегли»31. 30 квітня того ж року наказний гетьман Яким Сомко писав московському цареві: «.І для того неприятель де хотів тут ходити, палив і розоряв по усій Україні»32. В іншому посланні до Москви від 8 серпня Яким Сомко зазначав, що «на Україні» знаходиться Уманський полк, а «Українні городи» означував таким займенником, як «наші» (слід зазначити, що на той час Юрій Хмельницкий визнавав владу польського короля і йому була підвладна територія з «правого берега», а Я. Сомко перебував «під високою рукою» московського царя на «лівому березі» Дніпра): «Нинішнього часу хана Кримського з багатьма ордами прикликав собі на допомогу [Юрій Хмельницький], який уже зараз перебуває в полку Уманському на Україні, також і короля Польського за пана прямо маючи., і на нас і на наші городи Українні збирається знову»33.

Як засвідчував статейний список московського посла Ф. Протасьєва від 10 липня 1661 р., у розмові з ним ніжинський полковник Василь Золотаренко запально говорив, що «Ляхов король Шведский воюет, и Ляхи де послыша то, пошли из Украйни в Полшу; а толко де остались на Украйне которыя бедныя, и тех де немного»34. Вислів полковника Війська Запорозького про те, що коронні війська відійшли з «України» на територію «Польщі», переконливо засвідчував розмежування цих двох понять в уявленні козацької старшини. 16 серпня того року гетьман Юрій Хмельницький повідомляв великого коронного канцлера Речі Посполитої М. Пражмовського: «Щоб Україна не прийшла з огляду на неприбуття війська в руїну (Боже сохрани)»35. У 4-му пункті дипломатичної «Інструкції» за жовтень 1661 р. послам Війська Запорозького Ф. Коробці та Є. Тицкевичу до короля Яна ІІ Казимира гетьман писав: «Якщо війська коронні підуть за Дніпро через Україну підуть..., бо без того Орда цілком спустошила Україну»36. Цей документ був підписаний віійськовими канцеляристами як «Універсал до України»37.

8 квітня 1662 р. кошовий отаман Війська Запорозького Низового Іван Брюховецький у листі до полковника Василя Золотаренка лякав Корону Польську Божим судом та пропонував їхні війська «вивести з України»: «.Щоб той меч геть вивести з України на Ляхів, яким аки Содом і Гомора судом Божим оголошена є пагуба»38. У квітні в своєму універсалі з Чигирина гетьман Юрій Хмельницький звертався до «дідичних старост, підстарост, намісників, резидентів, які в добрах королівських і шляхетських в Україні перебувають»39.

У грамоті московського царя до наказного гетьмана Якима Сомка стосовно лівобережного Війська Запорозького від 15 липня 1662 р. було вжито таке словосполучення, як «Черкаські городи», а також характерне для московських канцеляристів поняття «украйны», які для московитів були «нашими»: «.И воеводы Петр Васильевич Шереметев с нашими конными и пешими ратными людьми от нас великого государя с Москвы в наши украйны послан. А околничий наш и воеводы князь Григорий Григорьевич Ромодановский с товариши к нам великому государю писал, что он с нашими ратными людьми в наши Черкасские городи вступил»40. Утім, Яким Сомко у листі-відповіді «нагадував» московському протекторові, як насправді називалися нові царські володіння: «...А имеет бытии все войско Лятцкое с гетманами на Украину... А покою чинити с Вашим Царским Пресветлым Величеством Ляхи истинно, яко языки посланные сказывают, и в помысле не имеют, только Украину подклонивши умышляют, чего им Боже не поможи, на Ваше Царское Пресветлое Величество воевати...»41.

У листі гетьмана Юрія Хмельницького до короля Яна ІІ Казимира від 3 серпня зустрічаємо таке нове понятійне визначення, як «Українні володіння»: «У володіннях Вашої Королівської Милості Українних»42. У цьому посланні гетьман означував себе, а також усе Військо Запорозьке не інакше як королівських «підданих Українних»4. Того ж дня Юрій Хмельницький писав листа до великого коронного канцлера М. Пражмовського, в якому скаржився, що «з неприятельським наступом Україна до зруйнування прийти може»»44. Ще в одному посланні до короля від 5 серпня того року знову зустрічаємо переживання Юрія Хмельницького стосовно того, «щоб зовсім Україна не була знищена»45. 11 серпня гетьман скаржився королеві, «щоб Україна до остаточного не приходила спустошення»46. Подібна мовно-стилістична формула повторювалася і в наступному гетьманському листі до короля від 8 вересня: «Спаси Боже, щоб Україна до остаточного не прийшла спустошення»47. Наступник Юрія Хмельницького на гетьманській посаді Павло Тетеря 12 травня 1663 р. писав до короля у Варшаву, що воював з Калмицькою ордою, яка до того «ніколи не бувала в нашій Україні»48. І далі у цьому ж листі читаємо: «адже і Корона Польська Держава Вашої Королівської Милості, і Україна Держава Вашої Королівської Милості»49.

За досить короткий проміжок часу офіційні представники Війська Запорозького не тільки традиційно почали означувати підвладну їм територію назвою «Україна», але й під впливом міжнародних чинників стали називати її «державою». Адже ще у січні 1656 р. називав «державою» Військо Запорозьке шведський король Карл Х Густав, який у дипломатичній «Інструкції» до посольства Шведського королівства зазначав, «щоб ніяк не чіпати і не тривожити Землю Козаків, ми розглядаємо їх як окрему державу...»50. В іншій королівській інструкції шведському посольству до Чигирина від 25 вересня того ж року читаємо: «Що стосується прагнень Козаків quoad Poloniam, то краще дати їм можливість спочатку їм самим висловитися. Якщо вони бажають бути вилученими з corpus'a Poloniae, зберегти вільну державу в Україні і трьох воєводствах, Київському, Чернігівському і Брацлавському, sine dependentia від Польщі». У Корсунській угоді, що її уклав 6 жовтня 1657 р. з Швецією гетьман Івана Виговський, в пункті 2-му проголошувалося: «Найясніший Король Швеції нехай визнає і проголосить Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за вільний народ і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме проти усіх ворогів». У травні 1658 р. кримський хан Мегмед Гірей IV відписував до Москви: «Козаки є окремою державою... нікому себе не підпорядковують, мають бажання самі бути у власній державі». У липні 1658 р. гетьман Іван Виговський отримав листа від господаря Волошського князівства, де говорилося про Військо Запорозьке як «державу Українську»: «Хан. хоче рушати війська: одні кажуть, що через держави Українські і Польські до Венгер; а другі кажуть, що через землю Мультянську».

«Нестійка споруда Українського щастя...»: початки словотворчої революції

Потрібно зауважити, що як мовні одиниці іменник «Україна» та прикметник «Український/Українний» вживалися чи не у кожному листі впливового соратника Богдана Хмельницького, переяславського полковника, а потім генерального писаря і гетьмана Війська Запорозького Павла Тетері, а також козацької старшини з його оточення. Зокрема, 13 вересня 1662 р. полковник Війська Запорозького (на той час одночасно мав уряд полоцького стольника Речі Посполитої) Тетеря повідомляв королеві: «З великою відвагою і загрозою для здоров'я прибув в Українські Краї, де став у Й[ого] М[илості] Пана Гетьмана Запорозького в обозі на Росаві»55. Тут же він зазначав, що «воєвода Руський призначений у допомогу Україні». 17 жовтня у донесенні генерального судді Війська Запорозького Григорія Лесницького до Варшави читаємо, що татари «нечувано важкі для України», і що ординці «усю Україну вмовляють, щоб вона відторглася від Речі Посполитої»51. 20 жовтня того ж року в своєму черговому посланні до короля Павло Тетеря, який на той час вже перебував у статусі генерального писаря Війська Запорозького, вживає такий вислів: «Думаю, що Ваша Королівська Милість зволить зрозуміти, що більш усього було б потрібніше в Україні»58.

У посланні Павла Тетері до короля від 10 грудня 1662 р., що складалося з 7-ми пунктів, кілька разів зустрічаємо слово «Україна», яке вживалося ним у таких лексичних конструкціях: 1) «...Не бажаю більше мати в Україні резиденцію»; 2) «Коли могутні сили усієї України були охоплені жахом»; 3) «Продовжував йти по вибраній в Україні дорозі»; 4) «Поки справи Українні не прийдуть у більш спокійний стан»; 5) «не хочу більше залишатися в Україні»59. А ось як Тетеря повідомляв короля у листі 22 січня 1663 р. про своє обрання гетьманом Війська Запорозького: «дістав був в Україні посаду»60. У тому ж листі новий гетьман прохав Яна ІІ Казимира, щоб той про «збереження України мав батьківську опіку»61. 3 лютого Павло Тетеря писав до польського монарха про складну ситуацію «в Україні», яка виникла з огляду на перебування тут татарської орди: «Важко описати, які безчинства творить орда, залишена в Україні лише для допомоги: вона здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув'язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою”62. 13 лютого того року в «Інструкції» послові Війська Запорозького до короля А. Сельницького гетьман Павло Тетеря неодноразово згадував про «Україну» у політичному та міжнародному контекстах: «Україна волею чи неволею, з наступом сил, без сумніву розпрощається з Його Королівською Милістю...»63. У супровідному посланні до короля гетьман Війська Запорозького наголошував на тому, що «Хан Кримський нічого іншого не бажає, тільки щоб панувати над Україною»64. У цьому ж листі в усвідомленні Павла Тетері «Україна» алегорично виступає як «стіна від неприятеля» для Речі Посполитої65. У тогочасному листі до коронного канцлера М. Пражмовського гетьман висловлюється більш відвертіше: татарські мурзи хочуть, щоб «Україна, чого не дай Боже, за прикладом Волоської землі, зробилася данницею Криму»66. У цьому ж посланні Павло Тетеря відзначав, що «Україна при наступі військ того чи іншого неприятеля, повинна подавати руку більш сильному»61. Отже, у даному випадку «Україна» порівнювалася з таким державним утворенням Південно-Східної Європи, як Волоське князівство, а правителями Війська Запорозького висловлювалося застереження, що вона може стати залежною від Кримського ханства.

16 лютого 1663 р. гетьман Тетеря повідомляв Яна ІІ Казимира, що королівський посланець Іван Мазепа, який прибув до Чигирина, «знає багато розповідей про злодійства і до того наслухався плачу і голосінь жителів України, що його охопив жах»68. У березні Павло Тетеря писав королеві до Варшави: «ще недавно так емоційно писав про Українські небезпеки»69 та запевнював його: «Можеш тоді Ваша Королівська Милість безпечно покластися на послуги України»10. Гетьман повідомляв Яна ІІ Казимира, що «можливо хан буде в Україні, тому що йому за відомих обставин, не хочеться бути особисто в Угорщині»11. Звертаємо увагу на те, що у цьому реченні «Україна» виступала на одному лексичному рівні з «Угорщиною».

У листі до кримських урядовців від 18 квітня Павло Тетеря писав: «про заступлення до Хана Його Милості, щоб як скоріше з військами в Україну назад [прийшли]...»12. У дипломатичній «Інструкції» за травень 1663 р., яка була видана гетьманом старшині Яцковському, послу Війська Запорозького у Кримське ханство, писалося: «Щоб сам Хан Його Милість особисто зволив виступити для заспокоєння України доки Хан Його Милість не буде у нас в Україні, до тих пір не можна чекати ніякого успіху»13.

12 травня 1663 р. гетьман Тетеря писав до короля у Варшаву, що воював з Калмицькою ордою, яка до того «ніколи не бувала в нашій Україні»14. І далі читаємо: «адже і Корона Польська Держава Вашої Королівської Милості, і Україна Держава Вашої Королівської Милості»15. Якщо король, писав далі Тетеря, не вишле негайно війська, то це викличе неминучу «руїну України»16. Власне, твердження про те, що «Україна» така ж сама «держава», як і «Корона Польська», засвідчувало революційні зрушення не тільки у лексиці гетьмана, але й визначало тогочасний реальний зовнішньополітичний статус правобережної частини Війська Запорозького, який усвідомлювався її правителями у правовому форматі реальної унії, коли два самостійних державних утворення мали над собою одного сюзерена.

Оцінюючи надзвичайно складну внутрішньополітичну ситуацію, 26 червня Павло Тетеря повідомляв Яна ІІ Казимира: «. Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попу підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров'я, і, нарешті, нестійку споруду Українського щастя, дещо уже відновлену моїми зусиллями, знову зруйнувало»11. У той же час гетьман говорив, що тільки перебування татарської орди в «Україні» зможе уберегти від «падіння Української стіни»78. Наприкінці цього листа до Варшави Павло Тетеря писав, що «завчасно разом з усією Україною прощався з Вашою Королівською Милістю, Паном Моїм Милостивим»79. Зауважимо, що у цьому посланні до короля задля посилення сприйняття польським монархом тих подій, що відбувалися у Війську Запорозькому, гетьман використовував такі алегорії, як «Українське щастя» та «Українська стіна». По суті, це були нові словотворчі моделі, які творилися її автором за допомогою прикметника «Український» в межах поширеної на той час у староукраїнській мові т. зв. абстрактної лексики80.

15 липня 1663 р. Тетеря писав до короля, щоб той «приніс полегшення бідній Україні»81, та повідомляв, що «не має жодних прибутків, окрім постійної Української індукти»82. У цьому ж листі зустрічаємо таке цікаве словосполучення, як «Українська сила». Під такою абстрактною лексемою, вочевидь, розумілися «українські війська», яким, про що повідомлялося у гетьманському листі, не були страшні «п'ятсот калмиків»83. Наприкінці листа Павло Тетеря запевнював Яна ІІ Казимира в тому, що буде «зміцнювати міцне у вірі і зичливості одностайне підданство України»8 королівській владі. Лист до канцлера М. Пражмовського від 15 липня Павло Тетеря розпочинав такою фразою: «Хоча мене засмучує продовження страждань Української Руїни»85. Далі гетьман інформував великого коронного канцлера про проведення «Українських переговорів», зокрема, про прибуття до Чигирина татарських дипломатів86. Гетьман Тетеря також сумнівався у своїй спроможності правити, а тому у листі від 16 липня хотів «подякувати Україні за гетьманство, і поспішити до Його Королівської Милості»87.

У невеликій за обсягом дипломатичній «Інструкції» від 25 липня, яка укладалася послам Війська Запорозького А. Гараджі та Б. Олістратенку до короля Речі Посполитої, назва «Україна» згадувалася аж 7 разів. При цьому посли за наказом гетьмана мали просити Яна ІІ Казимира, щоб той «зволив своєю Панською присутністю освітити Україну», і вже в 1-му пункті цього документа говорилося про «страшні Українські революції минулих часів». Та найбільш цікавим в «Інструкції» є порівняння «України» з «Великим князівством Литовським» у 2-му пункті: «Так як Велике князівство Литовське часто має ту втіху, що Його Королівська Милість не відмовляє йому в своєму відвідуванні; то і ми, Українські мешканці Князівства Руського і Військо Запорозьке» вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості бачити Його Королівську Милість на наших землях...; Тому панове посли наші запевнять Його Королівську Милість, що він ніколи не помилиться в нашій доброзичливості, і про Україну можна бути такої ж думки, як і про В[елик]е кн[язівство] Л[и]т[овське]»9. Як можна зрозуміти, козацька старшина наполегливо шукала термінологічні відповідники, які у різних лексичних формах улегітимнювали б її політико-правовий статус.

У 5-му пункті цього дипломатичного документа говорилося: «Перебування Його Королівської Милості задовольнить прагнення України і звеселить [її], що давно з нетерпінням чекає на появу свого короля.; Україні, яка до цього часу, небачачи короля, захоплюється непостійністю... Але коли пізнають королівську велич, тоді обов'язково зміцняться у постійній покірності, маючи і визнаючи свого короля за володаря, відкидаючи чужі покровительства». Посли також мали прохати короля Речі Посполитої, щоб він «не відмовляв Україні у своїй королівській присутності». Отже, «Україну» можна було «звеселити», а сама вона «захоплювалася непостійністю», тобто внутрішньополітична ситуація у той час була нестабільною. Крім того, гетьман та очолюване ним Військо Запорозьке уособлювали себе з «Україною», яка «прагнула» до «королівської присутності», і в цьому їй не можна було «відмовляти».

Черговий лист Павла Тетері до короля Яна ІІ Казимира від 25 липня 1663 р. розпочинався таким промовистим реченням: «Дійшла до мене радісна чутка про відвідування Вашої Королівської Милості, Пана Мого Милостивого, обіцяного Україні і від віків бажаному: це перша поява королівського трону в Края України»92. Тут знову наголошувалося на тому, що «король не відмовляв Україні у своєму відвідуванні»93. Гетьман Тетеря сподівався, що прибуття правителя Речі Посполитої «зміцнить Україну в одностайному підданстві [королеві]»94. У листі-«дублі» до великого литовського канцлера М. Пражмовського від 25 липня того ж року зустрічаємо такий вираз Павла Тетері: «[король] ті Края відвідати захотівзнаючи, що Україна не самий останній член у Державі Його Королівської Милості»»). Тут же знову зустрічаємо такий вислів, як «бідна Україна». У своєму листі до короля від 28 липня з Чигирина гетьман Тетеря висловив сподівання, що король Ян ІІ Казимир разом зі своїм військом «поспішить в Україну»91.

Не відставав від свого правобережного візаві щодо вживання понять «Україна» та «Українний» у своїх багатьох універсалах, листах та дипломатичних «Інструкціях» гетьман з «лівого берега» Дніпра Іван Брюховецький. Зокрема, у т. зв. Батуринських статтях 1663 р. Війська Запорозького з Московським царством назва «Україна» згадувалася у такому контексті: «І гетьман, і старшина, ці статті слухаючи, говорили: щоб цій справі, для того, щоб люди до короля, на Україні перебуваю чому, не приклонлися.»98. Тут також йшлося про московські «українні городи»: «А нині Малоросійських городів багато жителів з вином і тютюном в Московську державу і в Українні городи їздять»99. В універсалі до жителів правобережного Війська Запорозького від 18 жовтня 1663 р. «Україна» виступала на одному рівні з «Польщею»: «Ніякий лях з Польщі на Україну податей і живності з собою не привіз.; і що Виговський з татарами, і з ляхами на Україні не догубив... превратний Тетеря пагубною своєю думою свого короля і ляхів з татарами на Україну призвав»100. В універсалі від 31 жовтня Іван Брюховецький повідомляв московського царя про «прихід королівський на Україну», «як Україну загублять» тощо101. 11 листопада у листі до Москви гетьман Брюховецький писав про те, що «король польський на Україну прийшов», а також повідомляв, що «король самого хана Кримського до себе на Україну чекає»».

22 січня 1664 р. в універсалі Івана Брюховецького до жителів м. Борзни читаємо: «...Же і нога лядська з України не втече, коли щогодинно виглядаю на калмиків»103. 1 березня Іван Виговський у статусі київського воєводи видав з Фастова універсал до усього Війська Запорозького «його королівської милості», у якому згадав про «Українні городи», в яких «запалав вогонь» повстання104. 23 березня в універсалі гетьмана Війська Запорозького Івана Брюховецького проголошувалося, що король разом зі своїми військами «вийшов з України»105.

У листі гетьмана Павла Тетері до короля від 2 травня 1664 р. були такі слова: «У той час, коли я тут з кількома хоругвами утримував Україну в покірності Вашій Королівській Милості»106. Далі читаємо, що Тетеря хотів, «щоб уся немала Україна повернула собі небагато втрачених міст», а «Річ Посполиту настигло нещастя в Україні», і що він «буде працювати задля заспокоєння України»101. Гетьман також писав про «хвилювання в Україні», які називав «революціями»108. «Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом як тепер»109, -- саме так розпочиналося послання Павла Тетері до великого канцлера Корони Польської М. Пражмовського від 24 травня 1664 р., яке закінчувалося іншим реченням -- «Що стосується справ України, то я згадав про них тільки коротко»110. А в приписці до цього листа гетьман пропонував Варшаві укласти «для остаточного заспокоєння України мир з Москвою»111. У черговому посланні до короля від 29 травня Тетеря знову скаржився, що кримський хан «вважає Україну зовсім підвладним собі володінням»112. Тут також читаємо: «за мого нещасливого правління Україна відторгнулася від вірного піданства Вашій Королівській Милості»113. Наприкінці листа Тетеря вживає лексичну конструкцію, яка переконливо засвідчувала не тільки політичну суб'єктність «України», а й той важливий факт, що це поняття вживалося як ще одна політонімічна назва для Війська Запорозького: «...Хай не за мого урядування Україна позбавиться підданства Вашої Королівської Милості»114. Як відомо, Павло Тетеря титулувався як «гетьман Війська Запорозького», а з тексту цього листа видно, що він «урядував Україною».

У дипломатичній інструкції, наданій 30 травня 1664 р. гетьманом Війська Запорозького послові до Корони Польської Прокопу Березецькому, назву «Україна» зустрічаємо у таких словосполученнях: «Це єдиний спосіб втримати Україну у вірному підданстві короля; .В Криму маленькі діти говорять, що вважають Україну підвладною собі; не тільки Україну, яку самі татари опанувати хочуть того літа. Спокій в Україні особливо зміцніє тоді, коли староства, в яких і до початку війни жили реєстрові козаки, не матимуть ні старост, ні підстарост.»115. У супровідному листі до короля гетьман писав з Білої Церкви, що «коли він не буде гетьманувати, то Україну розірвуть»; «. під зручним приводом для них (татар. -- Т.Ч.) і для України»; «.для призупинення в татар бажання заволодіти Україною»; «.і краще становище умів в Україні»116. Також багато разів слово «Україна» вживалося у тексті «Інструкції» послам Війська Запорозького від 28 червня того ж року до короля Речі Посполитої: «Україна заражена тяжким руйнівним бунтом»; «закріплення в Україні вірного підданства королю»; «. послухає нашу раду щодо заспокоєння України батьківською ласкою»; «. мусимо сподіватися загибелі усієї України»; «. аби в Україні бунти припинилися»; «. орендатори староств в Україні»; «і сумнівне завершення в заспокоєнні України»117.

Гетьманський лист до Варшави від 5 липня розпочинався такими словами: «В Україні зараженій бунтами»11*, а далі Павло Тетеря скаржився королеві Речі Посполитої, «що ледве не вся Україна вирішила вмирати за ім'я Царя Московського»119. 26 липня київський полковник Війська Запорозького Василь Дворецький повідомляв, що польський король начебто наказував великому коронному гетьману Стефану Чернецькому: «...А як би де він Україну очистив, так би міг Литву очистити»120. Знову в офіційному листуванні козацької старшини вживається такий стилістичний зворот, який дозволяє зрозуміти, що «Україна» усвідомлювалася представниками Війська Запорозького так само, як і «Литва», тобто Велике князівство Литовське. При цьому, як стверджувалося у документі під назвою «Зізнання Дмитра Сулимки. [Про] небіжчика Пана Виговського, який став причиною до виникнення в Україні повстань»121, «Україна» претендувала на те, щоб у неї був свій політичний «отець», тобто король у сприйнятті тогочасних інтелектуалів, -- колишній гетьман Війська Запорозького Іван Виговський заявляв, що хоче стати не ким іншим, як «Отцем України».

У посланні до Яна ІІ Казимира від 6 серпня 1664 р. Тетеря писав, що «Україна вже потихеньку приходить у кращий стан»123. 6 вересня того ж року він у листі до Пражмовського повторював відомий вислів про «заражену бунтами Україну»124. 11 вересня брацлавський і подільський полковник правобережного Війська Запорозького Євстафій Гоголь повідомляв великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького з Могилева: «.хоругви, які підуть з Польщі на Україну, йти прямо на Паволоч»125.

2 жовтня 1664 р. Іван Брюховецький знову повідомляв московського царя про переміщення військ С. Чарнецького, який «з-під Ставищ до Пяти Гір уступив і з України на сейм до Варшави йти має; а татарам країну Польську в заплату віддав, яке Полісся по Горинь ріку ясирем збагатилися». Крім того, він писав, що «яке військо Калмицьке, це є головщик Ішкеп і Батир, з двома тисячами на Бузувлук поблизу Українних городів прийшли...». 25 листопада лівобережний гетьман звертався до бєлгородського воєводи Московського царства Бориса Репніна-Оболенського: «Річ Посполита Польська на Чернецького за те гнівається, що думою своєю короля на Україну завів до великої і всього світу неслави учинив. І Українські відомості оголошую Вашій Княжій Милості..». У листі до царя від 29 листопада 1664 р. Брюховецький скаржився своєму протектрові, що «ніякого грошового приходу з України нізвідки до моїх рук не доходить, про що усі воєводи, в Малоросійських городах будучі, і усі люди докладно розкажуть».

У розлогому документі під назвою «Інструкція на сейм вальний Варшавський, року 1664 дана від мене, Гетьмана і всього Війська Йо[го] К[о]р[олівської] М[илос]ці Запорозького послам нашим пп. Михайлові Радкевичу, генеральному обозному, Самійлові Фридрикевичу, білоцерківському полковникові, Свентославові Крживецькому, писареві Війська Йо[го] К[о]р[олівської] М[илос]ці Запорозького, в обозі під Лисячнкою, м[іся]ця листопада дня тридцятого» назва «Україна» вживалася 35 разів (!) у таких польськомовних та латиномовних лексичних конструкціях: 1) «Panskiej Monarszej osoby, fatigз przez Ukraine, kiedy od kilku wiekow»; 2) «vigore w Ukrainie tranquillitas»; 3) «ktore Ukrainne Je [go] Kr[olewskiej] M[iios]ci Panstwo afflixerunt»; 4) «et immediate pasterzem Ukrainy»; 5-6) «W Ukrainie rzek i stawow monastyrow kijowskich i wszytkiej Ukrainy»; 7) «in meditullio Ukrainy w Bialej Cerkwi»; 8) «i zamykajqcym od pol Ukraine i Zaporoze»; 9) «na visiq wszystkiej w Ukrainie artileriej commissarz»; 10) «rezolutiq vpadajqce Ukrainy Majestatowi Je[go] Kr[olewskiej] M[iios]ci»; 11) «zarazone Ukrainy kqty dajqc pamiзtny przyklad»; 12) «perszy z Ukrainy transtulit animum i siebie do Korony»; 13) «w Ukraine znowu wola Je[go] Kr[olewskiej] M[iios]ci i Rptej potrzebq skierowany»; 14) «aby dotrzymal Ukrainy zmieszanq»; 15) «dotrzymal Ukraine»; 16) «uspokojenia Ukrainy»; 17) «zbuntowanej Ukrainy»; 18) «zatrzymaй Ukraine»; 19) «do ogulem zbuntowanej Ukrainy»; 20) «odyskania Ukrainy»; 21) «ktora i nas, i Ukraine w wiernym Je[go] Kr[olewskiej] M[iпos]ci konservowal poddanstwie»; 22) «przyslal w Ukraine»; 23) «w bywaniach tu u nas w Ukrainie»; 24) «zmieszal wzbudzonemi tumultami Ukraine i wzruszyi pospolity pokoj»; 25) «bedqcego w Ukrainie»; 26) «do zatrzymania Ukrainy in obsequio Je[go] Kr[olewskiej] M[ilos]ci»; 27) «swawola i confundit universitatem Ukrainy na Koszu alias Sieczy»; 28) «w Ukrainie bedqcy»; 29) «fortec w Ukrainie»; 30) «od pol i Zaporoza Ukraine»; 31) «od кііки wiek6w w икгаініе pгaesentia»; 32) «ёо Опутаній икгаіпу і 81:дё Раші^ Іе^о] К^оіе^зкіе)] М[і!оз]сі»; 33) «gruntownego икгаіпу... шро- коіепіа»; 34) «іаткпіе икгаіпц. 8екигіі:а1І8 саіе) Яр1:е) оЬгадаші»; 35) «рг^2е) икгаіпц. vspokoj»ш. Отже, «Українна Держава» потребувала «заспокоєння» і «відвоювання», адже була «збунтована». Щодо цієї назви також вживається такий займенник, як «вся», та застосовується числівник «половина».

У зверненні кошового отамана Івана Щербини до Івана Брюховецького від 20 грудня 1664 р. читаємо: «...Радіємо усіма силами, щоб неприятеля з України вигнати»131. 27 грудня лівобережний гетьман відповідав на Запорожжя: «Тільки б сили наступили, надія на Бога, щоб Україна незабаром від неприятеля очистилася. ; коли б неприятель на Україні не зимував. . . ; і чого король не учинив, то вони б учинили із України в Велику Росію з усіма Татари пішли б. Слово в слово начебто добровільно Україна Ляхам в руки віддається.»132. У гетьманському посланні Брюховецького до царя, який привезли 21 січня 1665 р. до Москви посли Війська Запорозького Василь Шиман і Степан Шуба, писалося: «Польща дідичне панство собі над Малою Росією почитає, і в багатьох листах за дідичних підданих Українських людей йменує.; ніколи так Україна міцно Ляхам Татарам не залишалася, як зараз»133. У цих листах «Україна» знову виступає в одному синонімічному ряду як з «Польщею», так і з «Великою Росією». При цьому стає зрозумілим, що правителі Війська Запорозького у своїй лексиці для означення підвладної їм країни, крім «України», використовували також таку назву, як «Мала Росія».

У листі Івана Брюховецького до російського воєводи Б. Хитрово від березня 1665 р. відзначалося: «А передусім зволив Ваша Милість говорити про посилки, яких не можна слати до столиці через те, що нібито голодом ми поморили ратних людей на Україні, і з тієї міри начебто мальованих людей, як в казках оповідають, треба посилати на оборону Малої Росії. Хіба Ваша Милість високим розумом своїм не може уважити, шо мені самому чи тільки Війську Запорозькому [не встояти, і вони] пожиточні можуть бути справді, адже пізнають, що ті посилки є потрібні Великій Росії, щоб неприятель, ляхи і татари, Україною заволодівши, не поширились і у великоросійських сторонах. Знатна річ є згубити Україну без помочі, а після тієї втрати, куди б неприятель навернувся? Достеменно нікуди інде, тільки, не дай Боже, до Великої Росії, бо, тримаючи Україну і взявши силу, не дивилися б ляхи й татари на комісію, а все б чинили за бажанням і хотінням своїм, чого їм, Боже, не допоможи! Всякий-бо пан не в середині дому, але в передухідді неприятеля зустрічає, щосили не допускаючи його до дому, у передсінні борониться й кріпиться, а Україна до Великої Росії справдешнім передухіддям і захистом є, бо в ті літа на козацьких плечах і всієї України при ратних людях король із коронним, і литовським, і німецьким військом, Чарнецький, три солтани з Ордою, Тетеря із змінниками рухалися до Великої Росії, але неприятеля тим передухіддям, тобто Україною, не було пущено, відтак шаблі татарські й лядські на козацьких головах були й усієї України, і це за цілість великоросійських голів і знамірене великоросійське спустошення від неприятеля на бідній Україні чинилося... Утікаючи в Польщу, Чарнецький знову на Україні з'явився, і те, що могло статися без кровопролиття у короткому часі, після такого довгого кровопролиття звершеного в Україні з'єднати [її] ніяк не можемо.; багато клопотів і кручини і роботи і втрат усій державі Російській в Україні придав»134. Вперше у гетьманських листах Івана Брюховецького з'являється таке понятійне словосполучення -- «Україна до Великої Росії є справжнім передухіддям і захистом». У даному випадку оцінка специфіки геополітичного становища Війська Запорозького перегукувалася з подібними висловлюваннями правобережного гетьмана Павла Тетері, для якого «Україна» також виступала таким же «захистом», але вже не для Московської держави, як уявляв собі Іван Брюховецький, а для Речі Посполитої.

У т. зв. Московських статтях 1665 р., які уклав Іван Брюховецький з царем Олексієм Михайловичем, читаємо: «А для усмирения частыя людей в Малороссийских городах шатости, которые за прошлых гетманов на Украине бывала, и ныне часто за непостоянством Малороссийских жителей изрывается, чтоб Украина с Малороссийскими городами, и местами, и местечками, и с слободами, и с селами, и в них всяких чинов жители. ,.»135. З тексту угоди Війська Запорозького з Московським царством можна зрозуміти, що, по-перше, «Україна» сприймалася гетьманами як єдине ціле, разом з такими лексемами: «Малоросійські городи», «міста», «містечка», «слободи», «села», «жителі усіляких чинів»; по-друге, все частіше в офіційному дискурсі Війська Запорозького визначення «Українні/ Українські городи» замінювалося таким означенням, як «Малоросійські городи».

В універсалі Івана Брюховецького від 18 березня 1665 р., який регламентував купецьку діяльність на території Війська Запорозького, проголошувалося: «Що зверталися до нас купці, як грецькі і інші, тут на Україну приїжджаючі. Сим універсалом нашим наказуємо, аби жоден з вищейменованих купців, і грецьких і інших усіх, з товарами на Україну приїжджаючим з чужих земель...»136. Даний документ засвідчував факт прибуття до «України» купців з різними товарами, які прибували з «чужих земель», тобто іноземних країн. 17 червня того ж року з військового табору під Мотовилівкою на Київщині гетьман Брюховецький свідчив про діяльність правобережного гетьмана Степана Опари: «Опара, зрадник нову на Україні бідним та знищеним людям кров учиняє». У листі від 4 липня він повідомляв царя про «срамотне з України відступлення військ корунних неприятельських, з Яблоновським воєводою на Україні перебуваючи, до Полщі...; Опара від розкольника і хижака Тетері вражений надією посилок бусурманських, Україні розбещуючи добру справу губитель ними звабами своїми між миром християнським вміщающими порить і псує». У цьому ж повідомленні говорилося, що «Велика частина України від Лядських і Татарських сил, нового розкольника Опару укріпляючи, на цей час очищена. Канів і інші [городи] тої ж України осаджені є». У листі гетьмана до царя від 19 липня читаємо: «Воєвода Яблоновський з військами Ляцькими і з Німці з України вигнаний і безславно пішов до Польщі, який ні у яких городах на Україні і на Волині не зупинявся; а нині на Україні сил Ляцьких і Татарських немає ніяких». У цьому повідомленні викликає зацікавлення така лексична конструкція, як «Канів і інші городи тої ж України», а також те, що у випадку вживання «України» поряд з «Волинню» перша продовжувала сприйматися як історико-географічна назва.

21 серпня 1665 р. київський полковник Війська Запорозького Василь Дроздовський писав з Брацлава до московського воєводи Н. Львова: «Зараз знову наступає Опара у той слід проклятого Тетері, що той привів і розорив Україну ляхами.; ніяких сил Лядських в Україні не буде». 13 вересня до Івана Брюховецького, який перебував з дипломатичним візитом у Москві, писав генеральний скарбник Роман Ракушка-Романовський з Ніжина: «Для Бога, зволь Ваша Милість, добродій, про Україну не забувати і до неї спішити». До цього листа були прикладені свідчення козака-розвідника Івана Тихого, який говорив: «І для того Орда на Україні заважає, щоб козаки з собою не в миру жили»144. У листі до Брюховецького від 8 жовтня Ракушка-Романовський писав: «Адже ще війська ніякі Його Царської Величності на Україну не прийшли»145. Одночасно у жовтні 1665 р. генеральний підскарбій писав до наказного гетьмана і генерального обозного Данила Єрмоленка: «На Україні людям ратним, перебуваючим в Чернігові і в Ніжині при воєводах Його Царської Величності, видав я запасу проти статей»146. У черговому посланні генерального підскарбія Війська Запорозького до гетьмана Брюховецького від 3 листопада читаємо: «Зволь Ваша Милість поспішитися на Україну...; А Орди що знову прийшла до Дорошенка, а тут ніякі сили ні з Севська ні з Білгорода не бували на Україні»147.

У «чолобитній» на ім'я царя члени «великого посольства» Війська Запорозького у Москві полковники Петро Забіла, Василь Дворецький, Матвій Гвинтовка, Григорій Гамалія та Захарій Шийкевич писали: «щоб під час вислання на Україну спищиків твоїх государських»148. 7 жовтня до Івана Брюховецького в Москву писав єпископ Мефодій з Ніжина: «.А нині на Україні без буття Вашої Милості нічого доброго немає; а сохрани Боже однако, всі сили бусурманські звернуться на Україну...;»19. В іншому своєму листі Мефодій закликав гетьмана: «І шляхту Українську зволь, Ваша Милість, доложить, щоб їх не відпускати на розмін; адже та шляхта Українська до Польської подібна»150. 15 листопада 1665 р. полковник Стародубського полку Олександр Острянин повідомляв гетьмана Івана Брюховецького: «Проти усіляких неприятелів Його Царської Пресвітлої Величності і Вельможності Вашої і всьому Війську Запорозькому утвердив від усіх ненависних сторін Україна бажана»151. Смислове навантаження другої частини цього речення полягало в усвідомленні промосковською старшиною Війська Запорозького складної зовнішньополітичної ситуації, у яку потрапила підвладна їм «Україна», що була «бажана» ворогам Московського царства -- Польщі, Швеції та Криму.

«Україна наша Задніпрська»: творення локалізаційної термінології Війська Запорозького

У політичних уявленнях гетьманів Війська Запорозького їхня влада мала поширюватися на територію не тільки колишніх Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, а також територію Руського, Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої. Про це, зокрема, засвідчували «Пункти» Війська Запорозького, які були подані для затвердження на Варшавський сейм 1659 р.: «Наполегливо просить Військо задовольнити його у зв'язку з тим, що Їхні Милості панове комісари на Гадяцькій комісії взяли, [аби подати] до теперішнього сейму [справу] воєводств Волинського, Руського і Подільського, щоб прийняти остаточну декларацію, що ці [землі] повинні залишатися у Великому Руському князівстві»152. Однак міжнародні впливи -- війни між Варшавою та Москвою, Варшавою і Стокгольмом, а також складна внутрішньополітична ситуація -- сприяли стрімким відцентровим тенденціям у Війську Запорозькому, яке поступово почало розколюватися на два політичних центри відносно річки Дніпро.

Вже у статтях гетьмана Юрія Хмельницького, які були подані московському цареві Олексію Михайловичу в грудні 1659 р. посольством черкаського полковника Андрія Одинця, було записано: «Щоб усі війська як при боянину і воєводі Київськім і наміснику Білоозерському, при Василю Борисовичу Шереметєву залишаючись, як у Ніжині, в Чернігові і в Переяславі перебуваючи проти неприятелів разом з Військом Запорозьким за одне відсіч давали незабаром не чекаючи наказу, і на цю сторону Дніпра йшли..це для тієї причини, що продовженням до Його Царської Величності дороги, за потребою б Україна [мала] від неприятелів великий занепад понести і втрату»153. Повідомляючи московському цареві про перебіг ради Війська Запорозького, яка відбулася поблизу Василькова, у посланні від 15 липня 1660 р., Юрій Хмельницький писав: «Чинили єсмя раду під Васильковом на Кодачку... про цілість Вашої Царської Величності України»154. 24 грудня того ж року в універсалі до жителів містечка Яблунівки гетьман проголошував: «.І всієї старшини і черні Війська Його Королівської милості Запорозького в Україні на Задніпров'ї перебуваючому»155. «Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас...»156, -- відзначав тоді молодший син Богдана Хмельницького.