Поняття "Україна", "Українний" та "Українська держава" в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1659-1665 рр.)

Після переходу Війська Запорозького під протекцію Корони Польської, у середині травня 1661 р. гетьман Юрій Хмельницький висловлював переконання, що король Ян ІІ Казимир буде «на батьківському лоні своєму, спостерігати за цілістю України. . .»157. Власне, саме у цей час в лексиці провідних представників Війська Запорозького починають з'являтися такі лексеми, як «цілість України», «та сторона», «друга сторона Дніпра»,

«Задніпров'я», що засвідчувало великий вплив політичних обставин на тогочасні процеси в мовотворенні.

27 червня 1661 р. наказний гетьман Яким Сомко (йому були підконтрольні полки Війська Запорозького» на Лівобережжі) писав московському царю з Переяслава: «...А що по цей час не мали при собі Вашої Царської Пресвітлої Величності війська, в замішанні не перебували єсьмя, адже при тиші усієї України нашої Задніпрської, не мали єсьмя ніякі наступи від неприятелів»158. 11 серпня 1662 р. Юрій Хмельницький писав до короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира: «Бог Суддя справедливо за гріхи наші мене і цілу Україну опечалив»159. 17 жовтня того ж року в донесенні генерального судді Війська Запорозького Григорія Лесницького до Варшави читаємо, що «Україна» може «під протекцію Хана, а потім Порти удавшись, там своєї безпеки і цілості шукала»166. 17 березня 1663 р. Тетеря скаржиться до короля, що його «багаторазові прохання не отримали відповіді: звідси можна зрозуміти, начебто Ваша Королівська Милість Пан Мій Милостивий цілу Україну мав занедбати»161. 12 травня, висловлюючи бажання залишити гетьманський уряд, Тетеря бідкається королеві: «Кому ж залишити цілу Україну з шкур луплену нехай то буде взято до уваги»162, а також повідомляє до Варшави, що «носить на собі тягар буремних подій цілої України, коли хвилюються голови людей»163.

У листі від 15 липня 1663 р. Тетеря писав з Чигирина до короля, що Іван Брюховецький «тільки що піддався цареві і пообіцяв ту сторону України привів до послухання і разом з тим, як у ній так і в Задніпров'ї утвердити його володіння»164. 16 липня гетьман повідомляв короля, що «цілість

України, якій пророкувати неминуче падіння, збережена»165. У липневому універсалі до жителів Правобережжя за 1663 р. гетьман Іван Брюховецький стверджував, що до «розірвання» його «отчизни» прагнули «деякі особи, найбільше старшина»166. 31 жовтня в універсалі Івана Брюховецького відзначалося: «... Короля ляхів і поганців татар затягнули, щоб Україну лядською і татарською шаблею викоренити, і як по цей, так і по той бік Дніпра...»167.

У посланні до царя від 20 лютого 1665 р. гетьман Брюховецький писав, «що найближчим часом Україна у з'єднання прийде»168 2 березня Іван Брюховецький пише до царя:: «Почувши про його відхід, утікаючи в Польщу, Чарнецький знову на Україні з'явився, і те, що могло статися без кровопролиття у короткому часі, після такого довгого кровопролиття звершити [і з'єднати Україну] не можемо»169. 28 вересня 1665 р. Роман Ракушка-Романовський писав, що «милістю Божою тут на Українській стороні Дніпра все добре робиться, хоть і з Черкас часто на цю сторону переходять.; Зволь Ваша Милість, добродію, думку мати про скорий поспіх на Україну й Його Царської Величності »170 (йшлося про Правобережжя).

29 листопада 1664 р. Іван Брюховецький писав Олексію Михайловичу з Канева: «Тому що на тій стороні Дніпра скрізь Україну Вашої Царської Пресвітлої Милості, при достоїнстві перебуваючій, не один раз меч неприятельський пройшов. А після військового розорення зазвичай було на Україні людям розореним вольності на кілька років давати. Що про той мир зачувши, на тій стороні Дніпра не засумнівалися б, на цій стороні Дніпра на неприятелів, остерігаючись тягості, не повстали»171. 7 жовтня 1665 р. до Івана Брюховецького з Ніжина писав єпископ Мефодій: «полковнику Дрозду, який в осаді 6 тижнів сидить, сили прибуло, адже і так через нього на Україні цієї сторони Дніпра від Татарів ще тихо, а сохрани Боже однако, всі сили бусурманські звернуться на Україну.»112. 5 грудня того ж року Ракушка-Романовський повідомляв гетьмана Брюховецького: «.На Ніжин до Переяслава їхати безпечніше, тому що ця сторона [Дніпра] безпечна і здорова, і дай Боже, щоб ми Вельможність Вашу, добродія нашого, найближчим часом в доброму здоров'ї на Україні оглядали»112.

Творення локалізайної термінології в офіційному листуванні гетьманів Війська Запорозького і їхнього оточення головним чином відбувалося під впливом зовнішніх факторів та було спричинене необхідністю визначення владних повноважень володарів гетьманської булави стосовно Варшави (Правобережжя) та Москви (Лівобережжя). При цьому треба відзначити, що проблема територіальної єдності Війська Запорозького («цілості України», «цілої України») почала хвилювати його зверхників вже з 1659 р., а поява двох політичних центрів суттєво вплинула на словотворчі процеси у тогочасній руській мові. Стосовно підвладної їм території гетьмани як з «правого берега», так і з «лівого берега» Дніпра почали уживати такі уточювальні назви, як «Україна цієї сторони Дніпра», «Україна тієї сторони Дніпра», «Україна цього і того боку Дніпра», «Українська сторона Дніпра», «Задніпрська Україна» тощо.

Таким чином, діапазон і динаміка вживання у 1659-1665 рр. іменника «Україна» та похідного від нього прикметника «Українний/Український» значно зростають порівняно з попереднім десятиліттям. Поряд з географічно-територіальним ці поняття набувають політичного й міжнародного звучання, адже під впливом мовної практики офіційних структур Речі Посполитої починають використовуватися гетьманами Війська Запорозького у межах певного протиставлення назвам «Русь» та «Руський». Це було спричинено багатьма обставинами: по-перше, для королівського уряду став неактуальним Гадяцький проект та утворення Великого князівства Руського, а тому в коронній канцелярії головно почав вживатися прикметник «Україн- ний/Український» замість «Руський», що вдало було використано козацькими канцеляристами; по-друге, політична залежність частини Війська Запорозького від московського царя викликала процес широкого уживання офіційними структурами Москви та промосковського Чигирина такого політоніму, як «Мала Русь/Мала Росія», у відповідь на що Варшава й пропольські гетьманські уряди розпочинають «війну понять» та з огляду на це переважно використовують щодо підконтрольної Війську Запорозькому території «з правого берега» назву «Україна».

Понятійна варіативність мовної одиниці «Україна» зменшується, і її все більше починають сприймати як ще одну назву для державного утворення Війська Запорозького. Про це, зокрема, свідчив факт появи словосполучення «отець України», яким означували себе гетьмани (І. Виговський), а також видання ними «універсалів до України» (Ю. Хмельницький, І. Брюховецький). Звичайно, що політичні означення далекі від точності, однак використання, наприклад, таких лексичних конструкцій гетьманами Війська Запорозького Юрієм Хмельницьким, Павлом Тетерею та Іваном Брюховецьким, як «піддавши Україну, вдруге віддаляти [її] не мислить», «вважають Україну підвладною», «вважають Україну підвладним собі володінняи», «Україна позбавиться підданства», «утримував Україну в покірності», «подякувати Україні за гетьманство», переконливо засвідчувало, що дефініція «Україна» у цей час розпочала функціонувати як самодостатнє політичне поняття.

За допомогою прикметника «Українний/Український» в офіційній топіці Війська Запорозького з'являється ряд лексичних нововведень, які виражалися у таких метафоричних та образних словосполученнях, як «Українське щастя», «Українська сила», «Українська стіна», «Українська руїна», «Українські революції». Крім того, поряд з старою виникає нова локалізаційна термінологія -- «Українні жителі», «Українні піддані», «Українські жителі», «Українські люди», «Українна держава», «Українні володіння», «Українні городи», «Українні границі», «Українська шляхта», «Українські переговори», «Українські відомості» тощо. Потрібно зазначити, що багато словотворчих моделей творилося у цей час за допомогою іменника «Україна» та різних дієслів: «збереження України», «обіцяного Україні», «зміцнить Україну», «заспокоїти Україну», «освітити Україну», «спустошити Україну», «піддавши Україну», «привласнював Україну», «відмовляв Україні», «віддаляв Україну», «подякувати Україні», «звеселить Україну», «Україна захоплюється», «зміцнить Україну», «призвав Україну», «загублять Україну», «Україна відторгнулася», «Україну розірвуть», «розорив Україну», «заволодіти Україною», «втримати Україну» та ін. Іменник «Україна» неодноразово вживався разом із займенниками («наша Україна», «своя Україна», «уся Україна», «немала Україна»), а також для позначення місця писався як разом з прийменником «на», так і з прийменником «в» («звернуться на Україну», «на Україну прийшов», «в Україні не буде». «залишатися в Україні» тощо).

Офіційне листування гетьманів Війська Запорозького наприкінці 1650-х -- першій половині 1650-х рр. рясніє такими абстрактними (й не тільки) мовними конструкціями, як «Справи України», «Руїна України», «згуба України», «загибель України», «бідна Україна», «бажана Україна», а також «на Україну призвав», «до себе на Україну чекає», «на Україні перебуваю», «в Україні перебуваючи», «з України не втече», «з України вигнаний», «на Україні з' явився», «на Україну завів», «Україна заражена бунтами», «спокій в Україні зміцніє», «Україна вирішила вмирати», «Україна приходить у кращий стан», «з України вигнати», «Україна ляхам в руки віддається», «про Україну не забувати», «щоб Україну викоренити», «спостерігати за цілістю України», «Україна у з' єднання прийде» тощо.

Політична залежність Війська Запорозького від сусідніх монархів викликала появу таких понятійних словосполучень, як «Україна Вашої Царської Милості», «Вашої Царської Величності Україна», «Україна Його Королівської Милості», «Україна [--] член держави Його Королівської Милості», «Українна Його Королівської Милості Держава». Окремішність «України» як назви державного утворення стає більш зрозумілою у вживанні поряд з такими політонімами, як «Польща», «Росія», «Литва», «Венгери (Угорщина)», «Волощина», «Крим»: «підуть з Польщі на Україну», «шляхта Українська до Польської подібна», «а Україна до Великої Росії справдешнім передухіддям і захистом є», «маючи і силу Польську, поважиться не тільки Україну, але й Московські краї [воювати]», «втрат усій державі Російській в Україні придав», «із України в Велику Росію з усіма татари пішли», «Україну очистив, так би міг Литву очистити», «про Україну можна бути такої ж думки, як і про Велике князівство Литовське», «хан буде в Україні, тому що йому за відомих обставин, не хочеться бути особисто в Венгерах», «Україна за прикладом Волоської землі, зробилася данницею Криму» тощо.

Отже, революційний процес політичного утвердження на теренах східних воєводств Речі Посполитої нової держави спричинив до цікавих свідомісних та мовних явищ, зокрема, великих трансформацій у сприйнятті назви «Україна» правителями Війська Запорозького -- гетьманами, а також їхнім оточенням. Протягом 50-60-х років XVII ст. вони поступово починали усвідомлювати це поняття як узагальнений ідеальний образ підвладної їм країни. Стрімкі й несподівані політичні та соціальні перетворення також вплинули на словотворчі процеси у староукраїнській («руській») мові, в т. ч. започаткували виникнення оригінальних лексичних понятійних конструкцій, які наповнювалися відповідною семантикою новопосталого у східній частині Європи державного утворення.

україна політонім військо запорозький

Размещено на Allbest.ru