Становлення політичної еліти гетьманщини в період революції ХVN ст.: особливості, суперечності, деструктивні процеси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення політичної еліти гетьманщини в період революції ХVN ст.: особливості, суперечності, деструктивні процеси

В.В. Степанков

Анотація

Розглядається складна й малодосліджена проблема формування політичної еліти в роки національної революції XVII ст. Відмовившись від традиційного в історіографії статусно-функціонального підходу щодо з'ясування сутності поняття «політична еліта», автор зробив спробу з інших позицій потрактувати його зміст, акцентувавши увагу не на формальній ознаці перебування цієї привілейованої групи осіб у владних структурах, а на ефективності виконання нею своїх функцій. Саме під таким кутом зору висвітлюються особливості процесу її зародження й розвитку, виокремлюються фази піднесення та занепаду, а також пропонується періодизація елітогенезу.

Ключові слова: політична еліта, метаеліта, революція, старшина, Військо Запорозьке, козацька Україна, гетьман.

В історіографії Української революції XVII ст. проблема формування політичної еліти продовжує залишатися однією з найменш досліджених. Щоправда фахівці ХІХ -- перших десятиліть ХХІ ст. (В. Антонович, О. Апанович, В. Брехуненко, Ю. Гаєцький, В. Газін, В. Герасимчук, В. Горобець, М. Грушевський, Я. Дашкевич, Я. Домбровський, Д. Дорошенко, З. Когут, М. Костомаров, В. Кривошея, І. Кривошея, І. Крип'якевич, М. Крикун, О. Лазаревський, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, М. Максимович, Ю. Мицик, В. Модзалевський, Л. Окіншевич, В. Панашенко, М. Петровський, С. Плохій, Н. Савчук, П. Сас, Ф. Сисин, В. Смолій, В. Степанков, О. Струкевич, Т. Таїрова-Яковлева, В. Томазов, Т. Чухліб, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) зробили вагомий внесок у вивчення її окремих аспектів, насамперед діяльності й політичних поглядів репрезентантів цієї соціальної групи, деструктивної ролі зовнішньополітичного чинника в її формуванні, виникнення старшинських угруповань та їх боротьби за владу, генеалогії старшинських родів, біографій державних діячів козацької України тощо. Однак, через відсутність спеціального комплексного дослідження, українська історіографія не має цілісної картини становлення політичної еліти в роки революції. Окрім цього, сучасні історики взяли на озброєння винятково статусно-функціональний підхід щодо тлумачення сутності поняття «політична еліта», через що під останньою почали розуміти категорію осіб, які задіяні у владних структурах і виконують управлінські функції, а відтак козацька старшина Гетьманщини автоматично перетворилася на політичну еліту. Як наслідок, відпала потреба в усебічному з'ясуванні цього феномена політичного життя молодої Української держави, оскільки будь-хто зі старшин відразу ж потрапляв до неї. Склалася парадоксальна інтелектуальна ситуація, за якої ніхто не дозволяв собі поставити під сумнів аксіоматичність цього методологічного концепту.

Як на наш погляд, такий стан справ виглядає далеко не бездоганним. Не поділяємо думки російського елітолога Ґ.Ашина, який стверджував, що «безглуздо вести суперечку про слова, значно більш плідні дискусії не термінологічні, а змістовні, насамперед про місце й роль еліти у соціальній структурі суспільства» Ашин Г.К. Элитология: история, теория, современность. -- Москва, 2010. -- С.229.. Навпаки, уважаємо, що перш ніж дискутувати «про місце та роль еліти», усе ж необхідно час від часу повертатися до дискусій термінологічного характеру з метою уточнення, як зауважував Дж.Сарторі, «аксіологічного елементу» Сартори Дж. Меньшинства и элиты // Полис: Политические исследования. -- 1993. -- №9. - С.85. поняття «політична еліта». У зв'язку з цим звертаємо увагу на застереження відомих інтелектуалів, що займалися її вивченням, про необхідність обов'язкового врахування продуктивності (ефективності) діяльності осіб, які входять до неї. Так, сучасні історики й політологи чомусь явно недооцінюють одну з ключових ідей концептуального бачення цієї проблеми соціологом В.Парето, що полягає в необхідності виключення з елітного прошарку «тих, кому вдалося потрапити в їхні лави, не маючи відповідних отриманій етикетці якостей» Парето В. Компендіум з загальної соціології: Політичні еліти // Політологія: Навчально- методичний комплекс / За ред. проф. Ф.М.Кирилюка. -- К., 2005. -- 2-ге вид., перероб. та доп. -- С.439.. В.Липинський неодноразово висловлював міркування, що еліта (за його означенням -- «національна аристократія») визначається не стільки владними ресурсами, скільки якісною («будуючою», «об'єднуючою») діяльністю на користь нації та держави (є «організаторами, правителями і керманичами нації», спроможними до «творчости, до проводу, до зв'язаного з ним риску, до жертви для громади, до влади і до сили») Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму // Його ж. Твори. Архів. Студії. -- Т.6. -- К.; Філадельфія, 1995. -- С.36--37, 78--79, 82--83, 123, 131--147, 174, 186--187; Його ж. Хам і Яфет: З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. -- Л., 1928. -- С.10--15.. Не випадково він підкреслював, що успіхи Б. Хмельницького в розбудові держави зумовлювалися його здатністю «витворити з найкращих людей України аристократичний клас, який жертвою крови й життя себе з існуванням держави української зв'язав» Липинський В. Україна на переломі 1657--1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХУІІ-ім столітті. -- Філадельфія, 1991. -- С.166..

У світлі сказаного припускаємо, що саме здібності та вміння осіб, задіяних у владних структурах, які трансформуються в якісні показники їхньої діяльності, повинні слугувати тим мірилом, з яким слід підходити до означення сутності політичної еліти. За їх відсутності слід вести мову лише про «владну меншість», а не про «елітну структуру». Адже, як слушно запитував Дж. Сарторі, «якщо “еліта” вже не вказує на якісні риси (хист, компетентність, талант), то який же термін ми вживемо, якщо ці характеристики матимуться на увазі?» Сартори Дж. Меньшинства и элиты. -- С.82.. Отже під «політичною елітою» ми розуміємо не просто привілейовану групу осіб, котра задіяна у владних структурах чи відзначається «духовним аристократизмом» (що не обов'язково), а ту «функціонально об'єднану» правлячу верхівку суспільства, яка ефективно (якісно) виконує владно-політичні функції, а відтак має заслуги й перед суспільством, і перед державою. Таке її тлумачення дозволяє, по-перше, наповнити поняття «еліта» його первинним змістом (тобто воно означає «краще, добірне»); по-друге, розглядати останню не як соціально-політичну константу суспільства -- повсякчасно функціонуючу владну структуру, а тільки ту, яка є політично продуктивною; по-третє, з'ясовувати не тільки процеси формування еліти та її функціонування, але й занепаду, виродження, перетворення на контрпродуктивну владну меншину (квазіеліту, псевдоеліту, ерзацеліту).

До 1648 р., тобто до початку революції, становлення власне української політичної протоеліти (категорії осіб, потенційно спроможних у майбутньому стати елітою) відбувалося в надрах козацького стану. Цей процес вирізнявся тривалістю й багатоетапністю. Перший етап охоплював 1550-ті -- першу половину 1590-х рр. і характеризувався інтенсивною трансформацією козацтва у соціальну страту та формуванням його духовних цінностей на основі лицарських чеснот. Найкращі з-поміж козаків складали старшину, меритократичні (на основі критерію заслуг) засади діяльності якої істотно девальвувалися механізмом прямого волевиявлення козацької громади у формі військової ради. Отже вона не володіла самостійним владним ресурсом, виступаючи в ролі виконавців волі козацької спільноти, і займалася в основному організацією воєнних акцій.

Із середини 1590-х рр. розпочався другий етап, що завершився Хотинською битвою 1621 р. Упродовж цього часу з'явилися якісно нові аспекти у сфері функціонування старшини. Зокрема вона почала домагатися зрівняння статусу козацтва зі шляхтою, повела рішучу боротьбу за відновлення православної церкви й ліквідацію унії, докладала максимум зусиль для утвердження в південних районах Київського воєводства козацького устрою й нової моделі господарювання, у силу чого перетворилася на козацьку еліту, адже ефективно обстоювала інтереси свого стану.

Третій етап розпочався 1622 і тривав включно до 1638 рр. Він характеризувався перебранням старшиною на себе функції виразника й захисника інтересів українського («руського») народу, який уважали рівноправним із польським та литовським народами. Тому старшина вимагала від Варшави не порушувати його «прав і свобод» та змусила панівний стан Речі Посполитої піти на визнання леґітимності Київської митрополії. Успішно розвиваючи українські протидержавні інституції на теренах козацького реґіону, старшинський прошарок уперше спробував узяти під захист Війська Запорозького поспільство, котре проживало на його теренах. Досягнуті здобутки, як на нашу думку, дозволяють висловити міркування, що козацька старшина почала трансформуватися в українську політичну протоеліту.

Старт четвертому етапу дала «Ординація» 1638 р. Тривав він до початку революційного виступу й ознаменувався процесом ліквідації козацького стану, а отже втратою старшиною функції політичної протоеліти. Вона інволюціонувала до рівня козацької еліти.

У підготовці Б. Хмельницьким та його соратниками козацького повстання восени 1647 -- узимку 1648 рр. помітні відмінності в порівнянні з діями ініціаторів виступів 1630-х рр. Адже у своїй переважній більшості вони належали до реєстрового козацтва, а коли план провалився (листопад 1647 р.), подалися на Запорожжя, де почали приймати запорожців до своїх лав. Оволодіння ними Січчю 4 лютого 1648 р. відбулося також за безпосередньої допомоги розташованої тут залоги реєстровиків Документи Богдана Хмельницького (1648--1657) / Упор.: І. Крип'якевич, І. Бутич. -- К., 1961. -- С.31; Липинський В. Твори. Архів. Студії. -- Т.2: Додатки. -- Філадельфія, 1980. -- С.580.. Саме спільна військова рада запорожців і реєстрових козаків на Січі близько середини лютого обрала Б. Хмельницького гетьманом («вождем») Війська Запорозького та вручила йому клейноди Бібліотека музею Чорторийських (Краків; далі -- БМЧ). ВР. -- Спр.143. -- Арк.734; Спр.966. -- Арк.131: Бібліотека Національна. Відділ мікрофільмів (Варшава; далі -- БН. ВМФ). -- №13998; Документи Богдана Хмельницького... -- С.31.. Останній відразу ж узяв під контроль усе Запорожжя («проголосив себе його володарем й охоронцем» Національний архів у Кракові (далі - НАК). - Ф.452. - Спр.364. - Арк.224-224 зв.), яке стало плацдармом розгортання подальшої боротьби. Так вибудовувався місток до об'єднання зусиль запорозьких і городових козаків, запорозької й реєстрової старшини. Успішним результатом цього курсу став перехід 13--14 травня 1648 р. шести полків реєстровиків на бік повстанців, що відіграло вирішальну роль у здобутті перемог біля Жовтих Вод і Корсуня.

Зміст березневих перемовин Б. Хмельницького з посланцями великого коронного гетьмана М. Потоцького засвідчує, що його основні вимоги полягали у скасуванні «Ординації» 1638 р., залишенні польським військом «України» й ліквідації тут «управління Речі Посполитої» НАК. - Ф.452. - Спр.364. - Арк.186; Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. - Т.ІІ. - Москва, 1963. - С.18.. Вони отримали подальший розвиток у кінці травня, коли гетьман порушив перед полоненим М. Потоцьким клопотання щодо створення «удільної держави» («Руського» або «вільного козацького» князівства) на теренах Лівобережжя, центральної й південної частини Київського воєводства та Уманщини БМЧ. ВР. - Спр.142. - Арк.165-169, 203; Спр.143. - Арк.610, 744, 752-753; Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника. Відділ рукописів (далі - ЛННБ. ВР). - Ф.5. - Спр.189/ ІІ. - Арк.71-72; Спр.225/ІІ. - Арк.58; Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф.1230. - Оп.1. - Спр.254. - Арк.6-7; Michatowski J. Ksiga pami^tni- cza. - Krakow, 1864. - S.39..

На основі аналізу цих вимог можна було б висловити припущення про швидку еволюцію козацької еліти в українську протоеліту. Але вже за два тижні вона кардинально змінила вектор своїх домагань. Погодившись на укладення перемир'я, 12 червня 1648 р. старшина відправила посольство до Владислава IV клопотатися про залишення Війська Запорозького «при всіх наших військових вільностях і привілеях», збільшення реєстру до 12 тис. осіб, безпеку для православного духівництва й повернення йому захоплених уніатами церков тощо Документи Богдана Хмельницького... - С.38-39.. Отже йшлося лише про задоволення інтересів реєстрового та заможного козацтва й церковнослужителів, тобто фактично повторювалися вимоги 1620-х рр.

Стан джерел не дозволяє з'ясувати причини цього повороту від політичного радикалізму творення держави до типового поміркованого козацького проекту.

Не зупиняючись на характеристиці висловлених в історіографії думок із цього приводу Брехуненко В. Східна брама Європи: Козацька Україна в середині XVII--XVIII ст. -- К., 2014. -- С.75; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. -- К., 1994. -- С.371--374; Грушевський М. Історія України-Руси. -- T.VIII. -- Ч.ІІІ. -- К., 1995. -- С.9--11; Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. -- Л., 1990. -- Вид. 2-ге, випр. і доп. -- С.79--81; Перналь А.Б. Річ Посполита двох народів і Україна: Дипломатичні відносини 1648--1659 / Пер. з пол. проф. о. Ю.Мицика за участі І.Тарасенко. -- К., 2013. -- С.45--46; Петровський М.Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648--1654). -- К., 1940. -- С.59--62; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. -- К., 2009. -- С.131--133; Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. -- Wroclaw, 1988. -- S.58-60; Serczyk W.A. Na plon^cej Ukrainie: Dzieje Kozaczyzny 1648--1651. -- Warszawa, 1999. -- S.81--82., окреслимо, як на наш погляд, найголовнішу з них. Вона полягала в тому, що березнево-травневі вимоги відображали настрої гетьмана й рішуче налаштованих старшин, котрі виявилися в меншості після приєднання до них реєстровиків. Основна ж маса останніх (як і більшість городового козацтва) переймалася насамперед скасуванням «Ординації» й поновленням прав і свобод Війська Запорозького. Свій виступ вони розглядали як вимушений крок («невільний гріх») у захисті власних «рицарських» прав супроти зловживань свавільних маґнатів, шляхти, урядників та М.Потоцького, а не як повстання проти Речі Посполитої й королівської влади. Навпаки, у Владиславові IV вони вбачали свого протектора, перед яким засвідчували готовність нести «вірну рицарську службу» Степанков В. Зрада королю чи законне право на виступ? (козацьке повстання першої половини 1648 р. у сприйнятті Війська Запорозького) // Соціум: Альманах соціальної історії. -- Вип.6. -- К., 2006. -- С.253--256; Флоря Б.Н. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время казацких восстаний 20-30-х годов XVII века и на начальном этапе народноосвободительной войны // Славяноведение. -- 2002. -- №2. -- С.42--44.. Як слушно зазначав В.Брехуненко, «на початку шляху більшість іще мусила подолати в собі стереотип бездержавного підданого. Потрібен був час, щоб у головах бодай критичної маси старшини вкоренилася ідея про власне державне тіло, увінчане особою легітимного й визнаного усіма правителя-гетьмана» Брехуненко В. Східна брама Європи... -- С.75..

Стрімке розгортання боротьби, чому сприяла діяльність розісланих гетьманом у різні реґіони України козацьких підрозділів, очолюваних досвідченими старшинами, у липні 1648 р. спричинило її переростання в національну революцію. Перебіг подій упродовж літа -- осені справив визначальний вплив на якісні параметри елітотворення. Як з'ясовано в історіографії (праці В.Грабовецького, М.Грушевського, І.Крип'якевича, В.Липинського, П.Михайлини, П.Пирога, В.Смолія, В.Степанкова, С.Томашівського, О.Ярошинського й ін.), населення в умовах масового покозачення, обираючи сотників і полковників, запроваджувало за козацьким зразком органи виконавчої та судової влади. Як правило, ново- явлені старшини відзначалися радикалізмом поглядів і дій. Відверто підтримуючи ідею необхідності розгрому Польщі, відсунення її «кордонів аж до Вісли» й «відокремлення Русі від Корони», на військових радах вони рішуче відстоювали свої погляди, засвідчуючи незгоду з позицією гетьмана та його прихильників Воссоединение Украины с Россией... -- T.II. -- С.46--47; Документы об Освободительной войне украинского народа 1648--1654 гг. -- К., 1965. -- С.72; Michalowski J. Ksi^ga pami^tnicza. -- S.183; Rudawski W. Historja polska od smierci Wladyslawa IV az do pokoiu Oliwskiego. -- T.I. -- Petersburg; Mohylew, 1855. - S.38..

Розпочався вкрай складний процес трансформації в політичну протоелі- ту козацької еліти, яка, унаслідок влиття до неї великої кількості старшин із нереєстрових козаків, покозачених посполитих, шляхтичів і священиків, становила конґломерат різних груп зі своїми інтересами. Час від часу між ними спалахували конфлікти, спостерігався перехід окремих старшин (І. Ганжа, С. Забузький, Я. Ясноборський та ін.) на бік Польщі ЛННБ. ВР. -- Ф.5. -- Спр.2286/ІІ. -- Арк.79; Michatowski J. Ksi^ga pami^tnicza. -- S.507, 572.. Виявилося також, що гетьман і його оточення ще не були готовими порвати з Річчю Посполитою, яку продовжували розглядати «нашою Батьківщиною» Документи Богдана Хмельницького... - С.70, 73-74, 78-79, 81, 83, 85.. Тому не випадково офіційно сформульовані в листопаді 1648 р. вимоги Війська Запорозького до польського уряду в основі своїй повторювали козацькі домагання 1630-х рр.: недоторканність «грецької віри», ліквідація унії, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, визнання за козаками «рицарських вольностей» тощо БМЧ. - Спр.143. - Арк.379; Спр.417. - Арк.69: БН. ВМФ. - №11547; ЛННБ. ВР. - Ф.5. - Спр.189/ІІ. - Арк.189-190; Документи Богдана Хмельницького... - С.81-84; Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych 1646, 1648. - Т.ІІ: Zrodla. - Lwow, 1869. - S.394-395.. А укладене 21 листопада з новообраним королем Яном Казимиром Замостянське перемир'я передбачало відведення українського війська «до України», проти чого виступала майже половина старшин і козаків, очолюваних полковниками М. Кривоносом та П. Головацьким БМЧ. ВР. - Спр.143. - Арк.476-478; Грушевський М. Історія України-Руси. - T.VIII. - Ч.ІІІ. - С.115-118..

Щоправда, залишаючи західноукраїнські землі, гетьман, унаслідок невдоволення опозиційно налаштованих старшин, розпорядився залишити під реґіментом Війська Запорозького територію східніше умовної лінії р. Горинь -- м. Кам'янець-Подільський Архів головний актів давніх (Варшава; далі - АГАД). - Ф.354. - Від.УІ. - Спр.36. - Арк.45; НАК. - Ф.465. - Спр.41. - Арк.83; ЛННБ. ВР. - Ф.5. - Спр.225/ІІ. - Арк.197.. У першій половині 1649 р. він направив у Подільське воєводство, на Південну Волинь, у північні райони Київщини, на Чернігівщину й Сіверщину старшин для надання допомоги в розбудові органів влади та захисту населення від ворожих нападів. В окремих випадках полковники, обрані покозаченим поспільством, визнавали зверхність «старших полковників», призначених Б.Хмельницьким Архів Інституту історії України НАН України. - Оп.3. - Спр.55. - Арк.131; Мицик Ю.А., Цибульський ВІ. Волинь в роки Визвольної війни українського народу XVII ст.: Документи і матеріали. - Рівне, 1999. - С.47.. Є інформація деяких джерел, що козаки «старовинних» полків вельми насторожено ставилися до козаків ново- створених полків «із волості» НАК. - Ф.465. - Спр.31. - Арк.321-322; Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. / Упор.: о. Ю.Мицик. - Т.1 (1648-1649 рр.). - К., 2012. - С.346.. Ці дані промовляють про важкість подолання традиційних соціальних і групових стереотипів, що гальмувало консолідацію старшини та її перетворення на протоеліту, спроможну взяти під контроль політичний і соціальний простір, який формувався в козацькій Україні.

І все ж гнучка внутрішня політика гетьманського уряду та активна діяльність регіональної старшини сприяли цьому процесу. Адже вони займалися розбудовою державних інституцій, організацією захисту кордонів і боротьби проти польських підрозділів, проведенням мобілізаційних заходів, збиранням податків, торгівельними справами, будівництвом церков тощо. Хоча й складно, усе ж відбувалося формування спільних цінностей та інтересів. Важливу роль у цьому процесі елітотворення почала відігравати сформована Б.Хмельницьким у лютому -- квітні 1649 р. нова парадигма політичної програми, що передбачала розбудову незалежної, соборної держави. Перша спроба її реалізації припала на червень - серпень того року, проте внаслідок брутального тиску з боку хана під час Зборівської битви 16 серпня вона провалилася. Гетьман і старшини змушені були піти на укладення невигідного для козацької України договору. Ця подія ознаменувала завершення початкового періоду становлення еліти, характерною рисою якого стало перетворення козацької еліти на політичну протоеліту.

Подальший розвиток цього процесу відбувався значною мірою під впливом харизми Б. Хмельницького. У свідомості частини старшини, козацтва й поспільства започатковувалося сприйняття його образу як легітимного володаря окремішньої від Речі Посполитої держави, наділеного сакральною владою АГАД. -- Ф.354. -- Від.ІІ. -- Кн.18. -- Арк.44; Бібліотека Польської академії наук (Краків). Відділ рукописів (далі -- БПАН. ВР.). -- Спр.1275. -- Арк.40 зв.: БН. ВМФ. -- №22883; ЛнНб. ВР. -- Ф.5. -- Спр.225/ІІ. -- Арк.331 зв.. Як з'ясували С.Плохій та Н.Яковенко, божественний характер влади гетьмана обґрунтовувався представниками як світських (уведення до гетьманського титулу додатку «Божою милістю»), так і церковних (зокрема патріархом Паїсієм) інституцій Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ukrainica: ментальність та історія ідей. -- Т.3. -- К., 1992. -- С.93--98, 101--103; Яковенко Н. «Господарі Вітчизни»: уявлення козацької та церковної еліти Гетьманату про природу, репрезентацію і обов'язки влади (друга половина XVII -- початок XVIII ст.) // Mazepa e il suo tempo: Storia, cultura, coaeta / Mazepa and his time: History, culture, society. -- Alessandria, 2004. -- Р.12--15.. Зародження концепції самостійності володарювання Б.Хмельницького відкривало напрочуд сприятливі перспективи для перетворення протоеліти на політичну еліту. її утвердження у свідомості старшини зумовило б остаточний розрив із поглядом на Річ Посполиту як на «свою Батьківщину», злам витвореного століттями бездержавності стереотипу леґітимності підданства іноземному володареві (польському королеві), стало б імунітетом від орієнтацій на різноманітних чужоземних протекторів.

Однак цього не сталося. Задекларувавши ідею домагатися незалежності «Русі», гетьман і більшість старшин виявилися неспроможними трансформувати її в головний, засадничий принцип своєї діяльності. Вона залишалася для них радше мрією, аніж конкретною програмою дій, через що вельми повільно вживалася в політичну культуру еліти (тільки з осені 1655 р. стає її важливою складовою). Крім цього, корпоративний характер влади Війська Запорозького над «українськими землями» Універсали Богдана Хмельницького 1648--1657 / Упор.: І.Крип'якевич, І.Бутич. -- К., 1998. -- С.64. продовжував зберігати традиційне домінування в політичній свідомості гетьмана та старшин не державних, а станових інтересів. За таких обставин завдання розбудови самостійного державного організму далеко не завжди виявлялися пріоритетними, а суверенізація верховної влади в особі гетьмана не знаходила підтримки серед більшості еліти.

І не випадково. Адже в її середовищі, як і раніше, продовжувала панувати переконаність щодо пошуків Військом Запорозьким «справедливого» монарха-протектора АГАД. - Ф.354. - Від.УІ. - Спр.36 і 37/1. - Арк.438; Чухліб Т. Секрети українського поліва- салітету: Хмельницький - Дорошенко - Мазепа. - К., 2011. - С.64..

Водночас доволі продуктивними восени 1649 -- першій половині 1657 рр. виявилися заходи гетьмана та старшини у сферах удосконалення функціонування державних органів влади, збереження й розширення територіальних меж козацької України, її соціально-економічному розвитку. Завдяки розсудливій внутрішній політиці (насамперед визнанню соціально-економічних завоювань поспільства у Селянській війні 1648 -- першої половини 1652 рр.), утвердилася якісно нова модель соціально-економічних відносин. Істотні зміни у формах земельної власності й соціальній структурі суспільства обумовили піднесення економічного розвитку Гетьманщини АГАД. - Ф.354. - Від.ІІ. - Кн.18. - Арк.158; Історія України в документах і матеріалах. - Т.3. - К., 1941. - С.193; Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов

(далі - ПКК) - Т.ІІ. - К., 1892. С.591-594; Халебський П. Україна - земля козаків: Подорожній

щоденник / Упор. М.Рябий. - К., 2008. - С.64-67, 80-81, 90-91, 93-95; Grabowski A. Starozytnosra historyczne Polski. - T.I. - Krakow, 1840. - S.276-281..

Менш успішною виявилася зовнішньополітична діяльність еліти. У цій сфері неґативну роль відігравала відсутність акта проголошення де-юре утворення незалежної держави. Офіційне визнання нею леґітимності влади польського монарха й пояснення мети боротьби тільки необхідністю захисту прав і свобод Війська Запорозького та «руського народу» в межах Речі Посполитої зводили суть останньої до внутрішньополітичного конфлікту -- «громадянської війни» (до речі, Б. Хмельницький інколи саме так і трактував ці події Документи Богдана Хмельницького... - С.195, 284.). Щоправда, не добиваючись бажаних поступок від Варшави й усвідомлюючи ненадійність союзу з Кримом, еліта шукала протекції котрогось із монархів. При цьому вона явно недооцінювала масштаб загрози з боку ханства, яку можна було нейтралізувати, лише прийнявши протегування султана Мегмеда IV. Останній у кінці 1650 р. проголосив цей акт на вигідних для козацької України умовах (звільнення від сплати данини, перетворення України на князівство та передачу його у володіння Б. Хмельницького). Однак малозрозуміла відмова гетьмана та старшин принести присягу на вірність сюзеренові виявилася одним із найбільших їхніх дипломатичних прорахунків Смолій В., Степанков В. Український політичний проект XVII ст.: становлення національного інституту влади. - К., 2014. - С.146-148; Степанков В. Між Москвою і Стамбулом: чи існувала проблема вибору протекції у 1648-1654 рр.? // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Вип.4. - К., 2004. - С.228-230.. Адже турецький протекторат де-юре легітимізував би владу гетьмана (уже в іпостасі князя) як володаря Української держави у системі міжнародних відносин у Центрально- Східній Європі, слугував би військовим «щитом» від аґресивних дій Речі Посполитої й ґарантією лояльного ставлення Іслама Ґірея. А потрапивши в геополітичну пастку польсько-кримської Кам'янецької угоди (грудень 1653 р.), вони змушені були прийняти московську протекцію 1654 р. на значно гірших від пропонованих султаном умовах.

Попри ці неґативні тенденції, на літо 1657 р. елітотворення зберігало позитивну динаміку. Найбільшим здобутком стала трансформація протоеліти в політичну еліту, що функціонувала, як на нашу думку, у формі метаеліти (від гр. «рєта», що як частина складних слів означає «проміжне становище, зміну, перетворення»), тобто політичної еліти, формування якої ще не завершилося. Державні інституції успішно функціонували, складалася спільність інтересів «старовинних» і «новопосталих» старшин. Хоча серед неї й оформилися різні угруповання (породжені відмінними ціннісними орієнтаціями), унаслідок виважених дій Б. Хмельницького вдалося уникнути «війни Русі з Руссю» Документи Богдана Хмельницького... -- С.252.. Зароджувалися й утверджувалися уявлення про звільнені землі як окремішний державно-політичний організм. Наповнювалися новим змістом поняття «Україна» й «українські землі», що почали трансформуватися в назву витвореної держави та власної країни. У документах гетьмана ця тенденція виразно окреслилася з осені 1654 р. Там само. - С.382-384, 387, 391-395, 400. Наступного року уряд уперше зробив реальну спробу включити до складу держави західноукраїнські землі, що зазнала невдачі лише через спротив шведського короля Карла Х Ґустава. І з цього часу й до смерті Б. Хмельницького проводилася послідовна політика на утвердження влади Війська Запорозького на українських землях аж «до Вісли» й «угорського кордону» Архив Юго-Западной России. - Т.УІ. - Ч.3. - К., 1908. - С.138, 204-205; Документи Богдана Хмельницького... - С.502; Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.ІХ. - Ч.2. - К., 1997. - С.1307, 1329-1331, 1435-1436..

Консолідації еліти сприяла жорстка централізаторська політика гетьмана. Проте його намагання зосередити повноту влади у своїх руках наштовхувалося на опір «колективної волі» (еґалітарного характеру) Війська Запорозького. Аби зламати його, Б. Хмельницький пішов на створення власного «клану» старшин (щоправда, на основі не меритократії, а родинних зв'язків і свояцтва, що виявилося грубою політичною помилкою), на думку Я. Дашкевича, у «розумінні якраз того монархічного станового ядра -- і фундаменту -- гетьманської влади в Україні» Дашкевич Я. Клан Хмельницького - легенда чи дійсність? // Україна в минулому. - Вип.2. - К.; Л., 1992. - С.79-91.. На літо 1657 р. (зберігаючи чинність старшинської та військової рад) гетьман зосередив у своїх руках майже необмежену владу. У квітні 1657 р. він домігся обрання сина Юрія спадкоємцем булави.

Проте найближчі соратники (переважно шляхетського походження) з «клану» не лише не стали опорою встановлення монархічної влади династії Хмельницьких, а після смерті гетьмана, розв'язавши громадянську війну, перетворилися на промоторів політичної катастрофи козацької України. Покозачені шляхтичі І. Виговський, П. Тетеря, С. Богданович-Зарудний, Г. Лісницький та інші, обіймаючи найвищі старшинські посади, продовжували сповідувати традиційні шляхетські соціальні й політичні цінності та ідеали (саме вони започаткували процес «ошляхетчення» старшини). Скориставшись смертю Б.Хмельницького (6 серпня 1657 р.), І.Виговський, спираючись на своїх прибічників, домігся усунення від влади Юрія й обрання гетьманом себе -- на жовтневій Корсунській раді.

Цей державний переворот призвів до руйнацій монархічної форми правління, міжусобиць, відкритого конфлікту з запорозькою старшиною, послаблення центральної влади тощо. Саме очолюване І. Виговським шляхетське угруповання, а не «старшинський елемент зі “старинних” козаків», першим розпочало «розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- К., 2005. -- Вид. 2-ге, перероб. та розшир. -- С.364.. Неспроможність гетьмана ефективно розв'язувати суперечності між угрупованнями еліти, обмеження «прав і вольностей» запорожців, спроби відновлення шляхетського землеволодіння, іґнорування гостроти соціального протистояння у суспільстві призвели до спалаху навесні 1658 р. громадянської війни, що охопила переважно терени Лівобережжя. Залучення І.Виговським до придушення повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша татар, розправи над населенням й опозиційно налаштованими старшинами започаткували формування проросійського старшинського угруповання, сприяли зміцненню проросійських настроїв серед лівобережної людності (включаючи духівництво) та породжували серед неї ворожнечу до уряду. А одночасне загравання гетьмана з Москвою й Варшавою дезорієнтувало еліту у захисті державних інтересів.

Особливо яскраво це проявилося під час укладення Гадяцького договору у вересні 1658 р. та його ратифікації. Зокрема в Гадячі гетьман і старшини не спромоглися відстояти найбільш принциповий пункт про включення до складу Руського князівства Волинського, Руського, Подільського й Белзького воєводств, а також Пінського, Стародубського та Овруцького (?) повітів ПКК. -- Т.ІІІ. -- С.347; Kochowski W. Historia panowania Jana Kazimierza. -- T.I. -- Poznan, 1840. -- S.365; Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі - ЗНТШ). - Т.89. - Л., 1909. - С.81-82.. Вони пристали на реставрацію дореволюційних порядків у політичній, правовій, судовій та соціально-економічній сферах буття українського суспільства й створення умов для «ошляхетчення» старшин і «заслужених» козаків шляхом їх нобілітації (по сотні з кожного полку) Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Упор.: І.Бутич, В.Ринсевич, І.Тесленко. - К.; Л., 2004. - С.43-45; Грушевський М. Історія України- Руси. - Т.Х. - К., 1998. - С.367-373; Смолій В., Степанков В. Державна ідея за козацької доби // Історія українського козацтва: Нариси у 2 т. - Т.1. - К., 2006. - С.257; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. - К., 1998. - С.316-319.. І не тільки не домоглися прийняття польським сеймом нових «Пунктів», що передбачали приєднання до Великого Руського князівства Волинського, Подільського, Руського воєводств, надання гетьманові повної влади «над усім лицарством, шляхтою, що є на Україні, щоб він мав право війни» тощо Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1653 р. // ЗНТШ. - Т.222. - Л., 1991. - С.340-347., але й покірно погодилися на суттєву корекцію вже існуючих статей договору, що девальвувало його первинний зміст. Ніхто також із чисельного посольства (35 осіб) та його величезного почту (465 осіб) не відмовився від наданих сеймом винагороджень: маєтностей і шляхетства Кулаковський П. Козацьке посольство на сейм 1659 р. // Гадяцька унія 1658 р. - К., 2008. - С.109-127., що симптоматично засвідчило готовність значної частини старшин та заможних козаків обміняти державні інтереси на соціальні привілеї.

Повне іґнорування польською стороною українських державно-політичних інтересів внесло розкол у лави старшини. Більша її частина перейшла в опозицію до гетьмана, унаслідок чого перемога під Конотопом 8 липня 1659 р. виявилася змарнованою. Замість того, щоб завершити війну з Московською державою укладенням вигідного договору, вони розпочали згубний для Гетьманщини пошук порозуміння з нею. Цим скористалося проросійське угруповання (ніжинський та ічнянський протопопи М. Филимонович і С. Адамович, переяславський і ніжинський полковники Т. Цицюра, В. Золотаренко й ін.), яке зініціювало антигетьманське повстання та домоглося присяги населенням полків на вірність московському цареві. До середини жовтня майже вся територія Лівобережжя опинилася під контролем російських військ Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі -- Акты ЮЗР). -- T.IV. -- Санкт-Петербург, 1863. - С.244-253; T.VII: Приложение. - Санкт-Петербург, 1872. - С.295-313; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в.: Сношение малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. -- Москва, 1899. -- С.132-137; Костомаров Н.И. Гетманство Выговского // Его же. Исторические монографии и исследования. -- Т.ІІ. -- Санкт-Петербург, 1863. -- С.185--190; Яковлева Т. Гетьманщина... -- С.331--334; Kroll P. Od Ugody Hadziackiej do Cudnowa: Kozaczyzna midzy Rzeczqpospolit a Moskwa w latach 1658-- 1660. -- Warszawa, 2008. -- S.274--280.. Тим часом у Правобережній Україні опозиційно налаштовані старшини усунули І.Виговського від влади й домоглися на військовій раді 23 (24?) вересня повернення булави Ю.Хмельницькому. Вони засвідчували готовність прийняти протекцію царя, але на максимально корисних умовах. Розроблені ними «Жердівські пункти» передбачали встановлення міцної гетьманської влади, заборону перебування в Гетьманщині московських воєвод і ратників, включення до її складу північних районів Чернігівщини, Південної Білорусії, самостійність зовнішньої політики тощо Акты ЮЗР. -- T.IV. -- С.255--257..

У 1658--1659 рр. у політичній свідомості й культурі еліти окреслилися нові нюанси. По-перше, у міжнародних відносинах офіційно започаткувалася (щоправда епізодично) практика представництва посольствами інтересів не лише гетьмана та Війська Запорозького, але й «народу руського» БМЧ. ВР. -- Спр.402. -- Арк.357.. По-друге, почалося вживання терміна «Україна» для означення утвореної держави як суб'єкта міжнародних відносин Акты ЮЗР. -- T.IV. -- С.256.. По-третє, робилися спроби (шляхетським угрупованням) де-юре утвердити за козацькою Україною назву «Велике князівство Руське», що мало продемонструвати тяглість державного життя руського народу. По-четверте, уперше у жовтні 1658 р. було проголошено міжнародний публічний акт («Маніфестація» до іноземних володарів) із поясненням причин відмови від царської протекції: «[...] готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, -- рабське ярмо» Україна: Антологія пам'яток державотворення Х--ХХ ст.: У 10 т. -- Т.ІІІ. -- К., 2008. -- С.256--262.. По-п'яте, спостерігалося сповзання запорозької старшини з платформи захисту національно-державних інтересів на позиції козацького автономізму, зорієнтованого на Москву, на що слушно першим звернув увагу М. Грушевський Грушевський М. Історія України-Руси. -- Т.Х. -- С.118.. Також запорозький провід засвідчив претензії на політичне верховенство Коша у житті козацької України (чи не тому Я. Барабаш прибрав собі титул «кошового гетьмана»?) Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. - К., 2001. - С.186-187; Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.Х. - С.102-103, 106-120..

По-шосте, у світоглядних засадах значної частини лівобережної старшини формувався погляд на царську владу як символ непорушності збереження козацьких прав і вольностей та захисника православної віри. Воднораз в їхній свідомості вимальовувався вкрай руйнівний для консолідації еліти неґативний образ гетьмана та правобережної старшини як політичних супротивників, породжений політикою І. Виговського. Мав рацію Ю. Хмельницький, стверджуючи, що той своєю «немилістю» відштовхнув лівобережних полковників і намислив їх «схилитися до його царської милості» ПКК. - Т.3. - С.418.. По-сьоме, окреслилася згубна орієнтація домагатися політичних цілей не рішучими діями, а вичікувальною тактикою використання суперечностей між Росією, Портою, Річчю Посполитою та Кримом, що провокувало безініціативність, нерішучість, поступливість, а отже й схильність до поступок за рахунок національно-державних інтересів.

Особливо трагічними виявилися наслідки цієї контрпродуктивної діяльності метаеліти в кінці 1659--1665 рр. Так, розробивши оптимальний проект договору з Москвою, більшість ґенеральних старшин і правобережних полковників, побоюючись за власне життя Kubala L. Wojny dunskie i pokoj Oliwski 1657-1660. - Lwow, 1922. - Dodatek. - S.624-625., не поїхали разом з Ю. Хмельницьким на раду до Переяслава обстоювати його положення в переговорах із боярином А. Трубецьким. Лівобережна ж старшина взагалі відмовилася від нього, унаслідок чого російська сторона нав'язала укладення згубного для козацької України договору, що передбачав її перетворення на автономну складову Росії з дуже обмеженими політичними правами й підпорядкування Київської митрополії московському патріархові Источники малороссийской истории, собр. и изд. Д.Н.Бантышем-Каменским. - Ч.1. - Т.І. - Москва, 1858. - С.105-116; Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький // ЗНТШ. - Т.59. - Л., 1904. - С.33-40; Горобець В. «Волимо царя східного...»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. - К., 2007. - С.161-164; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии... - С.137-141; Костомаров Н.И. Гетманство Юрия Хмельницкого // Его же. Исторические монографии и исследования. - Т.ХІІ. - Санкт-Петербург, 1872. - С.162-184; Яковлева Т. Гетьманщина... - С.345-347.. Зазнавши невдачі у спробі домогтися від Москви скасування найбільш неприйнятних статей, гетьман і правобережні старшини пішли на укладення з Річчю Посполитою Чуднівського договору (жовтень 1660 р.), виявивши при цьому в далеко не критичній ситуації (після Слободищенської битви) надмірну поступливість в обстоюванні державних інтересів. Погодившись, зокрема, на відновлення Гадяцького договору, вони відмовилися від найважливішої його статті--утворення «Руського князівства» Holsten H. Przygody wojenne 1655-1666. - Warszawa, 1980. - S.58-61; [Lubomirski J.] Wojna polsko-moskiewskа pod Cudnowem. - Warszawa, 1922. - S.72-97; Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. [окр. відбиток]. - Л., 1913. - С.72-83, 85-86, 97-144; Горобець В. Еліта козацької України... -- С.244--253; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.). - К., 2007. - С.97-116; Hnilko A. Bitwa pod Slobodyszczem (7.X.1660) // Przegl^d Historyczno-Wojskowy. - T.I. - Z.2. - Warszawa, 1929. - S.198-206; Idem. Wyprawa Cudnowska w 1660 roku. - Oswi^cim, 2012. - S.64-85; Kroll P. Od ugody Hadziackiej... - S.378-390; Ossolinski L. Cudnow-Slobodyszcze 1660. - Zabrze, 2008. - S.58-71, 79-81..

Цей крок спровокував поглиблення розбіжностей серед еліти та пришвидшив оформлення трьох угруповань: правобережного, лівобережного й запорозького. Скориставшись слабкістю Ю.Хмельницького як державного діяча, лівобережні та запорозькі старшини відмовилися визнавати його владу. Наказний гетьман Я. , ніжинський полковник В.Золотаренко та кошовий І. Брюховецький, спираючись на підтримку Москви, пішли на створення опозиційного центру влади. Як наслідок, у 1661--1662 рр. відбулися воєнні дії, в яких Ю. Хмельницький зазнав невдачі. Водночас поглиблювалися відмінності в політичних поглядах названих старшинських угруповань. Так, гетьман і правобережні старшини, попри прояви пасивності й угодовства, продовжували відстоювати інтереси всієї козацької України, зокрема добивалися від Польщі збільшення козацького реєстру до 70 (60?) тис. осіб, права обирати короля, підлеглості владі лише гетьмана, збереження вольностей «народу руського» тощо АГАД. - Ф.357. - Спр.124/147. - Арк.214-216 зв.; Mironowicz A. Instrukcja poslam kozac- kim na sejm Rzeczypospolitej w 1661 roku dana // Granice i pogranicza: Historia codziennosci i do- swiadczen. - T.1. - Bialystok, 1999. - S.84-94; Смолій В.А., Степанков В.С. Державна ідея за козацької доби. - С.260-262; Ochmann S. Sejmy lat 1661-1662: Przegrana batalia o reform^ ustroju Rzeczypospolitej. - Wroclaw, 1977. - S.56, 59, 102-103.. У цей же час більшість лівобережних старшин відмовилися від курсу на відновлення суверенітету Української держави й, удовольняючись мінімальною автономією, дбали насамперед про власні інтереси. Лише Я. Сомко наполягав на зміцненні прероґатив гетьманської влади, скасуванні судового імунітету для старшин (відновлення права гетьмана їх карати), забороні московським воєводам втручатися в діяльність української адміністрації Газін В. Гетьман Павло Тетеря: Соціально-політичний портрет. - Кам'янець-Подільський, 2007. - С.91-93; Горобець В. «...Нам згідно звичаю давнього нашого, того гетьмана обрати, кого все військо любить»: Елекційні змагання на Лівобережній Україні початку 60-х рр. XVII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Вип.4. - К., 2004. - С.255-257; Його ж. «Волимо царя східного....... - С.222-227..

Запорозька старшина (І. Брюховецький, І. Сірко та ін.), захищаючи еґалі- тарні настрої січового товариства, незаможних козаків і посполитих, чисельність яких постійно зростала, різко критикувала ненажерливість городових старшин, отримання ними маєтків і шляхетства. Майстерно граючи на соціальних суперечностях, І.Брюховецький за підтримки знедолених мас, запорожців і Москви спромігся на Ніжинській чорній раді (червень 1663 р.) заволодіти булавою. Цією подією завершилася громадянська війна. Уперше у ході революції Запорозька Січ домоглася встановлення політичної гегемонії на Лівобережжі, що ознаменувало розкол козацької України на дві Гетьманщини.

У часі це збіглося з глибокою кризою, що дедалі глибше роз'їдала правобережну метаеліту, породжену політикою П.Тетері, обраного гетьманом у січні 1663 р. Спочатку він намагався возз'єднати козацьку Україну шляхом віднайдення порозуміння зі Я.Сомком та іншими лівобережними старшинами. Після оволодіння булавою І.Брюховецьким зробив ставку на досягнення мети

за допомогою участі в лівобережному поході польської армії Яна Казимира, який провалився. Водночас його відверто полонофільська політика й необмежений допуск шляхти та урядників до маєтків загострили до краю соціально-політичну обстановку, спонукавши частину старшини до організації кількох квазізмов і заворушень. Хоча їх учасників удалося викрити й покарати, у березні 1664 р. спалахнуло масове повстання проти відновлення польсько-шляхетських порядків і влади гетьмана, орієнтоване на допомогу І.Брюховецького та Росії. Старшини, побоюючись повторення подій чорної ради 1663 р. уже на Правобережжі, стали на шлях його придушення, що зумовило втрачання ними ролі елітної меншини та скочування на позиції псевдоеліти.

Симптоматичною ознакою цього процесу слугував зміст інструкції послам на Варшавський сейм від 30 листопада 1664 р., оцінка якого в історіографії залишається дискусійною (від «державотворчої» до «маленької козацької автономії» та «станової автономії козацтва») Газін В. Гетьман Павло Тетеря... -- С.159--164; Горобець В. Еліта козацької України... -- С.423--439; Його ж. Козацький гетьман у соціополітичній структурі Речі Посполитої: Проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація. -- Вип.1. -- К., 2000. -- С.40-- 61; Гуржій О.І, Чухліб Т.В. [Рец.]: В.Горобець. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації. Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654--1665 // Український історичний журнал. -- 2002. -- №2. -- С.113--114; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини... -- С.442--443.. Як на наш погляд, програма гетьмана і старшин засвідчувала їх повну відмову від реалізації державної ідеї, адже вона передбачала перетворення Правобережної Гетьманщини на квазідержавне утворення на теренах традиційного козацького регіону на півдні Київщини (по Білу Церкву) Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 р. // Його ж. Між радою і війною: Козацтво Правобережної України в другій половині XVII -- на початку XVIII ст.: Статті і матеріали. -- К., 2006. -- С.106--128., нагадуючи травневі вимоги 1648 р. Б.Хмельницького, передані М.Потоцькому. Уважаємо, що ця відмова від реалізації державної ідеї зумовлювалася страхом перед реальною загрозою утвердження тут царської влади й, відповідно, репресій за лівобережним зразком. Ознайомившись зі змістом інструкції, сейм на початку 1665 р., заклопотаний конфліктом короля з маршалком Є. Любомирським, що переростав у громадянську війну, проіґно- рував це клопотання. На літо 1665 р., унаслідок паралічу владних інституцій, Правобережжя вже повністю було охоплене анархією. Після втечі П.Тетері до Польщі спалахнула боротьба за булаву, якою спочатку за підтримки татар оволодів С. Опара, а в кінці серпня - П. Дорошенко.

Тим часом проведена І. Брюховецьким кардинальна ротація (ув'язнення, а згодом страта 7 полковників й інших старшин) не призвела до якісного піднесення державотворчого потенціалу еліти. Навпаки, остання не лише виявилася неспроможною домогтися скасування «статей» 1659 р., а пішла восени 1665 р. на капітуляцію, уклавши Московський договір. Гетьман і старшини добровільно поступилися основним завоюванням революції - державною владою, передавши право Війська Запорозького володіти «Україною» цареві, за що отримали свою винагороду: гетьман -- боярство, 9 полковників, ґенеральний суддя й ґенеральні писарі -- дворянство, а всі разом -- маєтки Акты ЮЗР. -- Т.УТ -- Санкт-Петербург, 1869. -- С.14--17, 22--24; Універсали українських гетьманів... -- С.266--267; Горобець В. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року: правові

підстави та політико-соціальні мотиви візиту // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультур- них відносин: Зб. наук. праць. -- К., 2003. -- С.245--249; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини... -- С.474--476..

Відбулися ліквідація політичної автономії Лівобережної Гетьманщини й утвердження симбіозу елементів територіальної адміністративної автономії зі становою автономією Війська Запорозького. Показово, що поведінка правлячої верхівки стала майже дзеркальним відображення позиції українського посольства на Варшавському сеймі 1659 р. під час ратифікації Гадяцького договору - така ж безпринципність і безвідповідальність у захисті національно-державних інтересів, і така ж нестримна жадоба збагачення, марнославства та владолюбства. Добрий знавець ментальності старшин другої половини XVII ст. С.Величко неодноразово підкреслював згубний вплив названих характерних ознак вдачі значної частини правлячої верхівки. Зокрема він зауважував, що «задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би» Величко С. Літопис. - Т.2. - К., 1991. - С.26.. Зрозуміло, така поведінка гетьманів і старшинської верхівки викликала обурення в основної маси козацтва та місцевих старшин, котрі вбачали призначення володарів булави у служінні державі й «публічному благу», що мали «ставити вище за свої приватні інтереси» Яковенко Н. «Господарі Вітчизни»... -- С.23..

Свого часу, аналізуючи природу влади, М. Вебер звернув увагу на те, що «у сфері політики є, зрештою, два різновиди смертельних гріхів: байдужість до суті справи (Unsachlichkeit) і (що часто, але не завжди поєднане з нею) безвідповідальність» Вебер М. Покликання до політики // Його ж. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К., 1998. - С.175.. Ці кризові явища політичного життя могли б свідчити про незворотність процесу знецінення коефіцієнту якісних показників діяльності правлячої верхівки, а відтак і самоліквідацію метаеліти. Однак шанси на їх подолання з'явилися з приходом до влади П.Дорошенка, котрий до середини 1666 р. спромігся згуртувати навколо себе найкращих представників старшинського корпусу Правобережжя, покінчити з отаманщиною, відновити вертикаль органів влади. Зміст березневої (1666 р.) інструкції послам на сейм засвідчує, що вони відмовилися від програми регіональної автономії П.Тетері й узяли курс на відновлення державної автономії, передбаченої Зборівським договором Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь на неї короля Яна Казимира // Його ж. Між війною і радою... - С.213-223; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко, огляд його життя і політичної діяльности. - Нью-Йорк, 1985. - С.72- 75; Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. - К., 2011. - С.100-102; Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska. - Krakow, 2000. - S.87-93.. Аби запобігти процесам ошляхетчення, старшини клопоталися перед королем не ублаготворяти їх нобілітаціями, маєтностями й особистими винагородами, чого на попередніх сеймах таємно домагалися «посли наші тільки самим собі, а не для загального добра (non bono publico)». І саме через це «їх приватне користолюбство» багато «лиха вчинилося в Україні» Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року... - С.222..