Інститут історії України НАН України: віхи інституціональної та інтелектуальної історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України: віхи інституціональної та інтелектуальної історії

В.А. Смолій, О.А. Удод, О.В. Ясь

Висвітлюються основні періоди інституціональної та інтелектуальної історії установи у загальному контексті історії української історичної науки ХХ - початку ХХІ ст. Розглядаються перетворення й трансформації образів і концептуалізацій національної минувшини, пов'язані з науковими студіями в академічному Інституті історії України.

Ключові слова: Інститут історії України, українська історіографія, інституціональна історія, інтелектуальна історія, історія історичної науки.

історичний інституціональний національний наука

Інституціональна мережа є базовою підосновою системи будь-якого наукового знання, котра забезпечує його трансляцію та циркуляцію як у межах фахової корпорації, так і у соціумі. Інституції адсорбують соціокультурні настанови, суспільні виклики, культурні практики та духовні віяння історичної доби, котрі розгортаються не тільки в певних наукових програмах, дослідницькому інструментарії та образах минувшини, а й у відповідних організаційних моделях функціонування науки. Ба більше, саме інституції значною мірою утворюють і продукують те неповторне середовище фахівців-інтелектуалів, в якому побутує повноцінний діапазон комунікативних і дослідницьких практик, завдяки котрим відбувається передача знання від одного покоління до іншого, плекається особистий зв'язок учитель -- учні -- учні учнів, зароджуються неформальні творчі спільноти й союзи -- напрями, школи, гуртки, групи, тандеми тощо. У певному розумінні інституції є формами буття фахових корпорацій і, водночас, своєрідними сценами змагання, співжиття, взаємодії кількох ґенерацій учених. Адже на інституціональних майданчиках розгортаються не тільки персональні сценарії життя інтелектуалів відмінного віку, штибу, творчого потенціалу та адміністративного становища, а й співіснування/зіткнення/конфронтація творчих особистостей із розмаїтими амбіціями, мотиваціями, устремліннями, почуваннями, потребами, зацікавленнями, роль яких надзвичайно важлива в будь-якій системі знання, передусім на теренах соціогуманітаристики.

На відміну від фізико-математичних та інших наук, які метафорично (і не тільки!) називають точними, гуманістика й суспільствознавчі дисципліни зазвичай перебувають в епіцентрі соціокультурних трансформацій. Більше того, соціогуманітарне знання безпосередньо сприймає, засвоює, переломлює той чи інший хронотоп історичного буття, зокрема його кардинальні стрибки від звичного еволюційного плину до масштабних екстремальних колізій -- революційних, воєнних, соціально-політичних й інших метаморфоз. Власне, парадигматичні взірці та моделі соціогуманітаристики безпосередньо пов'язані з суспільними викликами й культурними потребами.

Історична наука в інституціональному форматі ВУАН 1920-х рр. сприймалася/уявлялася тодішніми українськими вченими як неодмінна складова соціогуманітарного знання з виразним соціологічним рефреном. Тож продукувалися образи національної минувшини як певної етносоціальної цілісності, себто народу/нації у часі та просторі, котра зазнавала контраверсійних метаморфоз і трансформацій упродовж відмінних історичних епох. Звісно, такі уявлення тісно корелювалися з культурними контекстами виправдання й самоствердження, що мали висунути та представити історію України на академічному полі європейської та навіть світової минувшини.

Ідея конструювання української історії як своєрідної національної цілісності постійно побутувала у фокусі уваги М.Грушевського -- попри розмаїття його дослідницьких й організаційно-інституційних практик 1920-х рр. Приміром, слід згадати проект створення Українського історичного інституту як академічної установи у системі ВУАН, розроблений 1928 р. Планувалося перетворити науково-дослідну кафедру історії України в Києві на потужний інститут із розгалуженою мережею відділів і секцій. Власне, задум М.Грушевського був вислідом науково-організаційного досвіду діяльності комісій та установ ВУАН, спрямований передусім на систематичне й порівняльне вивчення української історії, себто передбачав конструювання низки компаративних і методологічних площин.

Утім соціокультурні трансформації та політичне ствердження радянського тоталітаризму поклали край перспективним інституціональним проектам на ниві української соціогуманітаристики й, заразом, стали катастрофічними для долі академії та всієї науки на обширах УСРР. На середину 1930-х рр. інституціональну мережу ВУАН було вщент зруйновано. Натомість осередки, створені за взірцями суспільно-партійної науки, як-от інститути ВУАМЛІН, не могли забезпечити ані відповідного «валу публікацій», ані кардинального перекроювання й радянізації історії України. Водночас помітно розширювався діапазон потреб в «освяченні», себто інформаційному супроводі й поясненні метаморфоз партійного курсу для «виховання» радянської варіації «масової людини».

У світлі технократичного стилю керівництва партійної верхівки тодішня політика знання волею-неволею транслювалася у царину оргвисновків і чергових інституціональних трансформацій. Тим більше, що перетворення на ниві соціогуманітаристики визрівали від початку 1930-х рр., а колапс знекровленої тотальними репресіями гуманістики та суспільствознавства в радянській Україні набув справді-таки загрозливих масштабів, оскільки наукові інституції були вже не спроможними оперативно виконувати соціальні й культурні замовлення більшовицької партії. Приміром, у проекті постанови ЦК КП(б)У про роботу академії, котра готувалася десь наприкінці червня або на початку липня 1936 р., відзначалося: «Надзвичайно слабо поставлена робота у галузі суспільних наук. Академія абсолютно не займається історією України (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інше -- Авт.), економікою і літературою. Інститути: Історії матеріальної культури, Мовознавства, Єврейської культури, Демографії і статистики, -- засмічені чужими людьми, непридатними для наукової роботи». Уцілілі рештки понівеченої, сплюндрованої та розчавленої ВУАН, які свого часу принесли у жертву тоталітарному молоху, у другій половині 1930-х рр. мали послугувати на ниві т. зв. «соціалістичного будівництва», а точніше для суцільної радянізації історії України.

Інститут історії України АН УСРР було утворено постановою ЦК КП(б)У «Про організацію в Академії наук УСРР Відділу суспільних наук» від 23 липня 1936 р. на базі ліквідованих інститутів ВУАМЛІН. Його конституювання розгорнулося в річищі великих інституціональних трансформацій соціогуманітарного знання в академії, позаяк, згідно з тією ж постановою, було засновано Інститут української літератури ім. Т.Г.Шевченка та Аграрно-економічний інститут.

За радянських часів створення Інституту історії України АН УСРР зазвичай пов'язували з загальними й абстрактними розумуваннями про «початок нового періоду», «розвиток радянської соціалістичної культури, науки, освіти» та потребами «практики соціалістичного будівництва», а також зі становленням окремого (як правило, третього) етапу української радянської історіографії. Водночас указували на певну синхронію у виникненні республіканських і союзних інституцій. Адже в лютому 1936 р. в Москві на базі Історико-археографічного інституту, Інституту книги, документа та письма АН СРСР, Інституту історії Комуністичної академії було створено Інститут історії АН СРСР. Він складався з восьми секторів: історії давнього світу, середніх віків, нової історії, історії колоніальних і залежних країн, історії СРСР (із секціями з історії Великоросії, України, Білорусії, народів Кавказу, Сибіру й Півночі, Поволжя та народів Середньої Азії), археографічного, допоміжних історичних дисциплін і бібліографічного.

У 1972 р. було здійснено першу спробу конструювання інституціональної генеалогії Інституту історії АН УРСР. За ініціативою Н.Комаренко, котра спиралася на свідчення старих працівників (К.Гуслистого, В.Дядиченка, Ф.Лося, М.Рубача, М.Супруненка та ін.), пропонувалося вважати попередником установи Український інститут марксизму, котрий своєю чергою спричинився до інституціонального становлення ВУАМЛІН. Таким чином конструювалася тяглість або спадкоємність інституцій: Український інститут марксизму -- Інститут історії ВУАМЛІН - Інститут історії України АН УРСР. Тобто походження останнього пов'язувалося із заснуванням у листопаді 1922 р. Українського інституту марксизму (від 1924 р. Українського інституту марксизму-ленінізму, Харків). Пропозицію Н.Комаренко доволі прихильно сприйняли старші колеги -- К.Гуслистий і Ф.Лось. Обидва, хоч і з відмінною тональністю, підтримали авторку. Зокрема Ф.Лось зауважив, що «простежується цілковита спадкоємність як кадрів, так і проблематики наукових досліджень в Інституті історії ВУАМЛІН і в Інституті історії України АН УРСР». Дещо стримано на цю пропозицію відгукнувся К.Гуслистий, на думку котрого, «є підстави вважати, що Інститут історії АН УРСР існує 50 років. У становленні, розвитку й піднесенні української радянської історичної науки велику роль відігравав Інститут історії АН УРСР, зародження якого пов'язане зі створенням УІМЛ (1922 р.)». Однак час для такої ініціативи було обрано невдало, оскільки саме 1972 р. розпочалася кампанія з очищення академічних установ УРСР від неблагона- дійних елементів, що супроводжувалася тотальним згортанням науково-дослідних проектів доби «запізнілої відлиги». Тому ініціативу Н.Комаренко про 50-літній ювілей інституту тихо й непомітно «спустили на гальмах».

Інакше оцінювали конституювання Інституту історії України АН УСРР спостерігачі поза «залізною завісою». Скажімо, Б.Крупницький в історіографічному огляді українського радянського історієписання, підготовленому у середині 1950-х рр., обстоював думку, що «це вже була інституція нової формації і з новими тенденціями, які залишилися в силі і по сьогодні». Причому творення установи «нової формації» він пов'язував із кардинальними трансформаціями, ба навіть переформатуванням офіційної версії радянського марксизму, котра від інтернаціоналізму «розвінчаної» марксистської школи

М.Покровського рухалася в бік перефарбованої/адаптованої апології російського великодержавництва, прикритої відповідними ідеологічними шатами. Недаремно підрозділ праці Б.Крупницького мав красномовну назву - «Доба переоцінки цінностей. Новий Історичний інститут при Академії наук УССР». Отож створення Інституту історії України, як і інституціональні метаморфози 1936 р. в АН УСРР, Б.Крупницький розглядав у світлі нових дискурсивних практик російського/радянського великодержавництва, котрі мали звести історію України до становища «локальної історії» в «рамках великого цілого», своєрідного «додатка» до минувшини «великої Росії».

У контексті «совєтизації» української історичної науки тлумачив створення зазначеної інституції й О.Оглоблин, який у 1937-1941 рр. був старшим науковим співробітником, завідуючим сектором історії України епохи капіталізму та імперіалізму Інституту історії України АН УРСР. На його думку, саме у зв'язку з конституюванням установи з'явилися певні, хоч і дуже обмежені, можливості для наукової праці. Водночас він обстоював твердження, що нова інституція постала «на базі ліквідованого Інституту історії ВУАМЛІН», а її видання «були цілковито підкорені завданням ідеологічної підготовки до грядущої війни».

Вочевидь, до конституювання Інституту історії України АН УСРР спричинилося поєднання цілої низки багатоманітних чинників. Передусім слід указати на поступове утвердження від середини 1930-х рр. на культурному полі СРСР нового великоросійського тренду, котрий неминуче продукував марґіналізацію республіканських наративів, себто радянізованих національних історій. Недаремно саме у цей час актуалізувався перегляд спадщини М.Покровського з наскрізною акцентуацією на демонтажі абстрактних «соціологічних епох». Натомість провідне місце мала посісти «історія всіх народів, які ввійшли до складу СРСР», а де-факто -- російщення національних історій у вигляді так званих республіканських курсів.

У цьому інтелектуальному та культурному річищі варто розглядати ін- ституціональний проект зі створення Інституту історії АН СРСР, структуру якого було спрямовано на вкраплення/включення історії різних народів до історії СРСР і навіть своєрідну адаптацію всесвітньої історії для місцевого, тобто радянського, споживача. Із такої перспективи республіканські інститути часто-густо сприймалися як свого роду філії московської академічної установи. Скажімо, саме в такому світлі (як представника «українського філіалу» АН) сприймали М.Марченка на розширеній нараді редколегії п'ятитомника з історії СРСР у березні -- квітні 1938 р. в Москві. Помітну роль відіграло й наслідування та калькування загальносоюзних інституціональних взірців, управлінських рішень, які простежуємо впродовж 1930-х рр. на теренах республіканської соціогуманітаристики. Тим паче, що місцеве керівництво безперечно орієнтувалося на шаблон, заданий із центру, себто московський Інститут історії. Урешті, слід узяти до уваги практично-утилітарні потреби із забезпечення «виробництва» посібників і підручників для радянської України, котрі республіканські функціонери вирішували звичним, директивним способом, себто за рахунок концентрації в одній установі наявних наукових ресурсів. Скажімо В.Пічета як сучасник відзначав, що новостворений Інститут історії України став «центром об'єднання радянських істориків України».

Проте розгорнути роботу ані новоспеченому директорові, ані колективові інституту, котрий тільки почав формуватися, так і не вдалося. Розпочалася «єжовщина», перші хвилі якої докотилися до українських теренів саме 1936 р. А.Сараджева заарештували 27 грудня того року за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» в рамках бутафорської справи «троцькістської терористичної організації». У 1937 р. масштабна хвиля репресій повною мірою накрила Інститут історії України АН УРСР. Зокрема були засуджені та розстріляні старші наукові співробітники К.Гребенкін, В.Гуристримба, Г.Слюсаренко, Т.Скубицький, М.Трегубенко. 10 березня 1937 р. в Москві стратили й першого директора установи - А.Сараджева.

Новостворений інститут розглядався владою як осередок неблагонадійних і навіть «ворожих» елементів, але водночас сприймався як інтелектуальний та організаційний ресурс для впровадження радянської політики знання. Тому партійні функціонери вимагали показового «прориву на історичному фронті». Справу вирішили «по-більшовицькому» у вигляді експерименту з «селекції» інтелектуалів. До інституції негласно залучили «старих спеців» та влили «нову кров» -- випускників інститутів червоної професури. Як згадувала Н.Полонська-Василенко:

«Перші “фахівці” запрошені були не як штатні співробітники, а лише як консультанти, що мали не постійну платню, а певний, як казали тоді “акордний” гонорар. Такими фахівцями в Інституті історії були М.Н.Петровський та Єв.Дм.Сташевський; далі до них приєдналися: М.М.Ткаченко, А.І.Ярошевич. Вони головним чином виступали як репетитори молодих членів інституту. Пізніше стали запрошувати “старих фахівців” вже на штатні посади. Так, в Інституті історії зайняли посади старших наукових співробітників: М.Н.Петровський, О.П.Оглоблин, Н.Д.Полонська-Василенко».

У 1940 р., після так званого «возз'єднання», а по суті анексії західноукраїнських земель Радянським Союзом, до складу інституту у вигляді Львівського відділу «влилися» й представники галицької наукової школи М.Грушевського.

Так волею долі чи недолі на інституціональній сцені Інституту історії України АН УРСР, хоч і на відносно короткий час, опинилися як В.Герасимчук, Ф.Голійчук, І.Крип'якевич, О.Терлецький, так і представники наймолодшої генерації галицьких інтелектуалів, зокрема в майбутньому визначний вітчизняний сходознавець і фундатор Українського наукового інституту Гарвардського університету О.Пріцак, котрий пригадував:

«Після приходу Червоної армії до Львова було засновано там філіали інститутів київської Академії наук, між ними -- Інституту історії України. Мій учитель Іван Крип'якевич став директором філіалу, а мене зробив виповнюючим обов'язки наукового секретаря, що затвердив київський директор С.Бєлоусов. На тому посту я оставався до мого переїзду до Києва в аспірантуру у акад. Агатангела Кримського».

Отже в передвоєнні роки відбулося конституювання Інституту історії України АН УРСР, яке сполучило/ввібрало у себе декілька ліній інституціональної історії -- організаційну й інтелектуальну спадщину ВУАМЛІН, традиції радянізова- ної ВУАН та рештки ліквідованого НТШ. Інститут став унікальним інституціо- нальним осередком кінця 1930 -- початку 1940-х рр., який справді-таки об'єднав різноманітні типи вчених -- червоних професорів, радянських і партійних висуванців, недавніх випускників інститутів народної освіти та педвузів, «старих спеців» з установ ВУАН, львівських учнів М.Грушевського й молодих галицьких ін- телектуалів-початківців. Неприродність, алогічність і навіть абсурдність такого поєднання була вислідом тих масштабних селекційних експериментів і тотальних репресивних заходів, які проводилися більшовицьким режимом для створення радянізованого типу інтелектуала на національних, точніше республіканських, окраїнах великої червоної імперії -- СРСР. Цьому строкатому колективу істориків випало стати авторами першого українського радянського наративу.

Задекларовані як серія навчальних посібників, «Нариси з історії України» стали найбільш масштабним передвоєнним проектом, який частково було реалізовано на теренах тодішнього Інституту історії України АН УРСР. Зокрема один із випусків «Нарисів...» видали навіть за часів німецько-радянської війни. У концептуальному сенсі вказана серія видань відображала проміжний, переходовий стан тодішнього республіканського наративу, котрий поступово набував рис додаткового або «паралельного» тексту щодо централістичного, великоросійського канону з телеологічним, точніше жорстким формаційним і класовим представленням у дусі «обрядового» марксизму-ленінізму, але ще залишав певний, хоч і доволі обмежений, простір для національних історій, зокрема української минувшини. Іншим базовим та успішно реалізованим проектом передвоєнного Інституту історії України АН УРСР стала синтетична праця «Історія України: Короткий курс», видана 1940 р. в Києві. У широкому розумінні це був паралельний проект, який у міні-масштабі дублював інші інститутські роботи, як-от чотиритомний курс з історії України для вищої школи, що його установа отримала у спадок від ВУАМЛІН. Таким чином, передвоєнний інститут опрацьовував практично три «паралельних» версії історії України: «короткий курс», чотиритомний підручник для вишів і розширену серію «Нарисів...». Ф.Ястребов слушно схарактеризував цю ситуацію як «потрійну паралель». Зрештою, на тлі нереалізованих проектів свого інституціонального попередника -- Інституту історії ВУАМЛІН досягнення новоствореного інституту виглядають справді-таки вражаючими. Тим паче, якщо взяти до уваги те, що йдеться всього-на-всього про декілька десятків дослідників, із-поміж яких майже половина була істориками- початківцями, котрі робили перші кроки в науці.

Утім означені творчі й інституціональні досягнення розгорталися в річищі формування республіканського наративу, котрий кардинально обмежував дослідницькі інтенції та потуги українських істориків порівняно з періодом 1920-х рр. Тому історієписання на обширах радянської України дедалі більше орієнтувалося на загальносоюзні взірці, котрі зводили його до статусу другорядної республіканської версії історії на тлі «великої» російсько-радянської імперської минувшини. Цей невідворотний процес на якийсь час загальму- вала/відтермінувала страшна соціокультурна катастрофа - Друга світова війна. Для вчених Інституту історії України АН УРСР вона розпочалася начебто для всіх однаково й, водночас, для кожного по-своєму. Декого з аспірантів і співробітників, включно з другим директором інституту, мобілізували в армію. Когось евакуювали до далекої Уфи. Хтось залишився в німецькій окупації.

За зловтішною іронією долі, 20 жовтня 1941 р., в один і той самий день, по обидва боки фронту історики з колишнього інституту будь-що намагалися відновити інституцію -- в окупованому Києві та у провінційній Уфі. Так, того дня в Київській міській управі відбулася нарада щодо відновлення діяльності УАН. Завідувач відділу культури й освіти К.Штепа призначив виконувачем обов'язків керівника Історично-філологічного відділу академії О.Оглоблина, директором Інституту археології -- Н.Полонську-Василенко, а керівником Інституту історії України -- М.Андрусяка. Проте нацистські чиновники з відомства А.Розенберґа категоричного висловилися проти, позаяк побоювалися, що академічні інституції стануть осередками «тупого націоналізму». Натомість в Уфі у складі Інституту суспільних наук АН УРСР була створена й запрацювала група історії та археології. У першому її засіданні 20 жовтня 1941 р. брали участь Л.Славін, М.Петровський, В.Петров, М.Супруненко, Д.Бліфельд, К.Гуслистий, В.Дядиченко, О.Лагодовська, Ф.Лось і Ф.Шерстюк. Скупі протокольні записи зафіксували певну розгубленість учасників, які намагалися обміркувати/переосмислити колишні наукові плани і бодай якось пристосувати їх до обставин та умов евакуаційного буття.

Загалом життя евакуйованих українських радянських дослідників, митців, письменників в Уфі було вкрай тяжким, оскільки до проблем культурної ізоляції й тотальної невпевненості щодо найближчого майбуття долучалися неабиякі складнощі повсякденного існування, а фактично практики постійного виживання. В.Петров метафорично, але влучно та виразно означив цей стан: «На засланні в Уфі». Як згадував тодішній учений секретар Інституту суспільних наук АН УРСР:

«При Інституті суспільних наук Академії наук, що об'єднав усі колишні соцеківські інститути (літератури, мовознавства, історії, археольогії, фольклору), письменники склали окрему секцію...

Кожен з них дістає щомісяця 600 крб, при чому вираховання сягають до половини суми заробітної платні. Реально це дорівнювало восени та взимі 41--42 рр., за базарними цінами, вартості приблизно коло двох пудів борошна. Як проіснувати? Де дешевші ціни? Куди податися далі з цієї Уфи, щоб не пропасти? Де, в якому місці на базарі більше продуктів, скільки коштує масло? Такі питання, довкола яких обертається більшість розмов киян при зустрічі на вулицях Уфи. Одержані листи з Алма-Ати або Ташкенту з цінами на масло, помідори й виноград та згадками про ступені температури стали улюбленою лектурою. М'яті листи, передаванні з рук у руки, сприймаються крізь нудьгу й почуття безнадії, як вістка про ілюзорну можливість порятунку».

Зрештою утилітарні потреби «мобілізації мас», котрі визначали конфігурацію політики знання радянського режиму за воєнної доби, призвели до поступового відновлення інституту, яке завершилося лише після реевакуації до Києва в липні 1944 р.

Німецько-радянська війна спричинилася не тільки до масштабних соціокультурних трансформацій комуністичного режиму, а й висунула нові вимоги та запити до представлення минувшини народів СРСР. Воєнні реалії нав'язували плекання та масштабне поширення культу героїзму, що його намагалися оперти на історичні засади, аналогії, приклади, персоналії тощо. Тож потреби війни на якийсь час призупинили, точніше відсунули на другий план конструювання спільної російсько-радянської минувшини для всіх народів СРСР. Натомість у підрадянському культурному просторі воєнної доби формувалися дискурси героїки та «локального» патріотизму, котрі прагнули вмонтувати як вибрані фрагмент складові до «єдиного моноліту» загальнорадянського патріотизму. Логіка нищівної та руйнівної війни вносила свої мотиви у формування дослідницьких практик, які були зумовлені гострими потребами морально-психологічної мобілізації багатонаціонального населення воюючого СРСР. Тому практично-утилітарні вимоги воєнної доби формували той діапазон запитів, що адресувалися до історії, котру мали представляти у вигляді героїчної минувшини. Історія мала стати важливим мобілізуючим ресурсом.

Із поверненням до Києва Інститут історії України потрапив у нові динамічні соціокультурні обставини, які доволі швидко змінювалися наприкінці війни та в перші повоєнні роки. З одного боку, культурні настрої на нещодавно окупованих землях розгорталися в дусі апології «визволення», воєнної героїки та патріотизму, котрі хоч і культивувалися відповідними ідеологічними практиками, проте формували певний горизонт очікувань і надій, пов'язаних із кращим післявоєнним майбуттям. Учасникам та очевидцям воєнних подій хотілося вірити, що пережиті лихоліття закладуть засади нового буття. Причому ці настрої доволі потужно циркулювали у громадсько-культурному середовищі. З іншого боку, тренди партійного курсу воєнної доби, зокрема на ниві «культурного будівництва», перебували на роздоріжжі. Ідеологічні практики тих часів були однозначно спрямованими на плекання та поширення культу радянського героїзму, під який намагалися підвести історичну підоснову. Приміром, промовистою стала назва одного з відділів Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні при АН УРСР -- персональних героїв. Отож героїзм культивувався й освячувався, підживлювався певними історичними аналогіями на національному ґрунті, котрі у широкому сенсі являли собою продуковані «локальні версії» радянського патріотизму. Більше того, варіації «локального патріотизму» за часів великої війни поширювалися навіть на вірян, котрі в радянському культурному просторі передвоєнних років зазнавали потужного тиску як ворожі, або, принаймні, потенційно ворожі елементи. Натомість за воєнних часів культивування героїзму спричинилося до певних трансформацій підрадянського культурного простору, номінальними провідниками або виразниками чого волею-неволею ставали письменники, митці, науковці. Власне, героїка війни та культ патріотизму помітно розсували немарковані кордони дозволеного, котрі реґламентувалися радянським режимом.

Утім перебіг подій упродовж 1946 р. доволі швидко продемонстрував ілюзорність післявоєнних сподівань на ниві культури й науки. Натомість розгорнулася нова кампанія з «викриття» М.Грушевського, його «буржуазної» школи. Та поміж казуїстичних змагань навколо ідеологічних догматів, «розвінчання» й критики примар «націоналістичної» концепції, пошуку гаданих послідовників визначного історика, хитросплетінь персональних інтриґ партійних бонз упродовж 1946--1947 рр. проявилися декілька ключових проблем, що намічали кардинальні трансформації як у післявоєнному інституті, так і на обширах українського радянського історієписання загалом. Розгромна постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 р. остаточно розвіяла надії та сподівання щодо уявної лібералізації «правил гри» на ниві післявоєнної республіканської культури й науки. Доба воєнної героїки відійшла в минуле. Отож 1947 р. став апогеєм у ревізії героїко-патріотичної спадщини у царині республіканського історієписання, коли навіть завзяті оптимісти усвідомили чергову «точку неповернення». Натомість однозначно анонсувалася нова інституціональна радянізація установи. «Інститут історії України» мав остаточно перетворитися на «Інститут історії» -- зменшену, сіру та провінційну копію відомої союзної інституції, в якій студіювання історії України передбачалося повністю вмонтувати у загальну конструкцію російсько-радянської минувшини.

Серпнева постанова ЦК КП(б)У 1947 р. започаткувала потужну погромницьку кампанію, скеровану супроти співробітників Інституту історії України, котрих закликали осягнути «високий» політичний сенс цього рішення. Іманентною складовою зазначеної кампанії виявилася інспірована «дискусія» щодо так званих «націоналістичних помилок» і «прорахунків» в академічній установі. її вислідом стала зміна керівництва інституту восени 1947 р. та подальша інституціональна реорганізація, котра відбулася на початку 1950-х рр. Передбачалося залишити відділи історії феодалізму, капіталізму та радянського суспільства, котрі відображали формаційний принцип у представленні минувшини. Відділ історії слов'ян планувалося перетворити на відділ історії країн народної демократії, а також створити три нових підрозділи -- загальної історії, історіографії України та військово-історичний відділ. Останній мав замінити Комісію по історії Великої Вітчизняної війни на Україні при АН УРСР, котру планувалося влити до складу інституту, зокрема частину штатних одиниць передати на організацію нових відділів. Цей план із невеликим змінами було реалізовано в липні 1950 р. Реорганізація інституції на початку відбилася і у зміні назви. 6 вересня 1952 р. Президія АН УРСР ухвалила постанову про перейменування Інституту історії України на Інститут історії. Відтак 2 березня 1953 р. за ухвалою Ради Міністрів УРСР Інститут історії України АН УРСР став Інститутом історії АН УРСР, а 13 березня того ж року цю інформацію було взято до відома на засіданні Президії АН УРСР.

Одночасно розгорнулася нова хвиля радянізації історії України, котра вже була прописана/передбачена у серпневій постанові 1947 р. Більше того, партійне замовлення для дослідників представлялося у вигляді категоричної, безапеляційної вимоги-наказу:

«[...] 2. Вважати найважливішим, бойовим завданням комуністів-істориків Академії наук УРСР складання марксистсько-ленінського “Короткого курсу історії України”. 3. Зобов'язати Інститут історії Академії наук УРСР розробити і представити на затвердження ЦК КП(б)У схему і тези “Короткого курсу історії України” до 15 жовтня цього року, керуючись сталінським підручником по історії ВКП(б), зауваженнями товариша Сталіна, Кірова і Жданова з питань історії, а також вказівками даної постанови».

По суті робота виконувалася на засадах так званого «комплексного методу», котрий фактично був модифікацією сумнозвісного «бриґадного способу організації» наукової праці зразка 1930-х рр. Його суть зводилася до того, щоб створити своєрідне «колективне горнило», де мали «плавитися» та «розчинятися» оригінальні авторські думки, а також відсікалися потенційно небезпечні сюжети, проблеми. Текст автора/авторів кожного розділу або параграфа проходив низку послідовних етапів: детальне, зазвичай кількаразове обговорення на низовому рівні -- відділ, кафедра, яке переміщувалося на інший рівень -- засідання редколегії та вченої ради, іноді у вигляді спеціальних розширених і тривалих нарад із додатково запрошеним колом осіб. Згодом видрукуваний макет тому подавався на зовнішнє рецензування. Причому зазвичай ішлося про десятки та навіть сотні рецензій. І хоча останні часто-густо мали формальний характер щодо концептуальних засад або загальної конструкції, проте, як правило, містили безліч зауважень фактографічного плану, побажання потенційних доповнень. Наприклад, на перший макет «Короткого курсу історії України» було написано 85, а на другий -- понад 100 рецензій. Окрім того, побутувала практика виїзного чи контрольного засідання авторського колективу в інших установах АН УРСР (інститутах філософії, економіки, мовознавства та ін.), а найголовніше -- у столичних академічних установах, університетах і вишах, які мали забезпечити зовнішню апробацію, тобто дати розгорнуту експертизу республіканських проектів.

Уперше таке просування наукового проекту крізь низку стадій «плавильного горнила» апробували на тезах «Короткого курсу.» 1947 р. Отже навіть установча концепція/схема видання -- попередника двотомника «Історія Української РСР» зразка 1950-х рр. -- зазнала прискіпливих обговорень у Москві, що суттєво вплинуло на її конструювання. На думку тодішнього заступника директора Інституту історії АН СРСР В.Шункова, навіть сама назва була невірною, позаяк не відображала «бурхливого поступу соціалістичного будівництва». Натомість він запропонував іншу назву для республіканського проекту -- «Курс історії Української Радянської Соціалістичної Республіки». У такому контексті доволі цікавою видається арґументація В.Шункова, котра кидає світло на тодішні культурні й дослідницькі практики:

«Зовсім не випадково ціла низка таких робіт, які зараз запропоновані, звичайно беруть заголовок -- історія, скажімо, Бурят- Монгольської АРСР і т. п. Це не випадково, тому що історичний процес розглядається як поступальна хода, котра призводить до утворення радянської республіки і нам цікаво, яким чином цей процес дозволив нашим народам створити соціалістичні республіки. Тому принципово, [щоби] ця назва була б правильна».

У широкому сенсі такі настанови нав'язували телеологічну репрезентацію республіканської історії до апріорно сконструйованої мети -- соціалістичного майбуття. Зрештою пропозиція В.Шункова намічала кардинальну трансформацію тогочасного, хоч і урізаного, викривленого, спотвореного й ідеологічно заанґажованого, але все ж таки принаймні зовні національного формату, котрий звужувався до провінційної/республіканської палітри «Історії Української РСР».

Зауважимо, що «колективне горнило» настільки вихолощувало й роздувало обсяг, що формат «короткого курсу» як універсальної базової книжки було однозначно поховано, оскільки не вкладалися не тільки у 40--50, а навіть у 60-- 70 др. арк. Натомість постав проект двотомної «Історії України» (майбутньої «Історії Української РСР»), який фактично був дітищем згаданого «короткого курсу». До того ж численні політичні й ідеологічні трансформації, що розгорталися на зламі пізнього сталінізму та на зорі хрущовської «відлиги», значною мірою відобразилися на підготовці цієї праці. Недаремно її друк неодноразово відкладався в останній момент із різних причин, зокрема з ініціативи республіканського партійного керівництва, котре будь-що прагнуло перестрахуватися від можливих звинувачень центру в «буржуазному націоналізмі» або якомусь іншому «антипартійному ухилі».

Справа зрушила з «мертвої точки» лише після смерті Й.Сталіна, події, яка збудила перші суспільні сподівання на ймовірну лібералізацію радянського режиму. Урешті-решт наприкінці 1953 р., після семи років нескінчених переробок, вимучений і вистражданий авторським колективом та, водночас, вихолощений, нівельований до крайності перший том республіканського на- ративу побачив світ. У 1956 р. було опубліковано й другий том, хоч його виданню передували схожі колізії та відповідні етапи «колективного горнила», що їх Я.Пеленський слушно назвав «ідеологічним чистилищем». Незабаром з'явилося перероблене друге видання двотомника.

Вихід двотомника «Історія Української РСР» остаточно поховав формат «Історії України», до якого почали повертатися лише наприкінці 1980-х рр. Більше того, видання не тільки утвердило монопольне становище республіканського формату в конструюванні та репрезентації української минувшини, а й визначило викривлені пропорції її представлення: усій «дожовтневій» історії відводилося 50% обсягу, решта 50% належала суто радянській добі. У такій конструкції перша здобувала статус тривалої «передісторії», котра нібито «готувала» історичний процес до «справжньої» й «повноцінної» історії -- радянської епохи. Урешті конструкція республіканської історії продукувала наскрізний, єдиний і довершений телеологічний смисл -- рух до «світлого комуністичного майбуття». Іншою примітною рисою двотомника стала тотальна синхронізація з російською історією, котра в низці ключових моментів заступала, власне, історію України. Ба більше, великоросійський дискурс став домінуючим в обох томах республіканської історії.

Зауважимо, що перший том, підписаний до друку 23 грудня 1953 р., себто за декілька тижнів до публікації сумнозвісних «переяславських» тез ЦК КПРС 1954 р., містив ще одну новацію -- заміну старого конструкта «приєднання України до Росії як меншого лиха» на концепцію «возз'єднання братніх народів». Тож «менше лихо» перетворилося в «найвище благо» й «велике прогресивне звершення», ба навіть на проміжну телеологічну віху в історії СРСР. Показовим видається пасаж про «старшого брата» в тексті першого тому, котрий мимоволі нав'язує конотації на кшталт відомих означень в антиутопії Дж.Орвелла. Республіканський формат історії України було відразу зведено до становища історії «молодшого брата», котра могла рухатися винятково в паралельному річищі стосовно російсько-радянської минувшини.

Зазначимо, що для низки українських радянських істориків, зокрема співробітників інституту, перехід від офіційної концепції «приєднання України до царської Росії як меншого лиха» до нового радянського канону «возз'єднання» був доволі складним. Адже ряд дослідників обстоювали думку про те, що дискурс «приєднання» дозволяв більш адекватно репрезентувати ранньомодер- ну минувшину, аніж нова канонізована схема «возз'єднання». На початку 1950-х рр. прихильниками концепту «приєднання» виступали співробітники інституту І.Бойко, В.Голобуцький, Ф.Лось, Ф.Шевченко та ін. Причому деякі історики, приміром Ф.Шевченко, доволі скептично, навіть неґативно ставилися й до концепції «меншого лиха», хоч і трималися останньої, позаяк уважали, що схема «возз'єднання» -- ще гірша, аніж дискурс «приєднання».

Таким чином, упродовж першої половини 1950-х рр. відбулося кардинальне переформатування леґітимаційної програми великого радянського наративу. Республіканським історикам нав'язувалася тотальна субординація, котра лімітувала й окреслювала проблемний діапазон та сюжетну канву більшості студій. Недаремно потуги академічних установ, зокрема Інституту історії АН УРСР, дедалі більше концентрувалися навколо великих колективних праць. Упродовж першої половини 1950-х рр. саме такі студії посіли домінуюче місце на ниві республіканського/українського радянського наративу. Більше того, із появою двотомника «Історія Української РСР» розпочалася сумнозвісна традиція великих праць. «Колективні», «великі» форми утвердилися як масове явище в радянській історіографії на зламі пізнього сталінізму та хрущов- ських реформ. Подібні видання домінували у соціогуманітаристиці практично всіх союзних республік. Дехто з сучасних фахівців охрестив такі дослідницькі практики, нав'язані гуманітаріям «країни Рад», «великим» або «колективним стилем тоталітаризму» наукових писань, що постав як наслідок культивування штучної цілісності -- «радянського народу».

Лібералізація суспільного й культурного життя, відома як хрущовська «відлига», заскочила Інститут історії АН УРСР у доволі складній і суперечливій ситуації. З одного боку, установа після інституціональної реорганізації початку 1950-х рр. наслідувала організаційну модель союзного взірця - Інституту історії АН СРСР. Та, на відміну від столичних установ, київський інститут не мав ані людських, ані фінансово-матеріальних ресурсів, які були б принаймні відносно достатніми, для того, щоби посісти більш-менш впливові позиції у студіюванні всесвітньої історії та історії міжнародних відносин у радянській науці. До того ж надзвичайна обережність, а подеколи й очевидна інерційність стилю мислення місцевих партійних керівників, які заради самозбереження воліли рухатися здебільшого в «безпечному фарватері» директив центру, однозначно прирікали республіканську соціогуманітаристику на подальшу марґіналізацію та провінційність. З іншого боку, попри суттєве розширення сеґмента всесвітньої історії у вигляді студіювання історії «країн народної демократії», згодом - «соціалістичної співдружності», більшість наукових проектів інституту було пов'язано з республіканським форматом історії України, який дедалі більше орієнтувався на російсько-радянську концептуалізацію минувшини. У широкому сенсі республіканська репрезентація історії тією чи іншою мірою стала блідою копією загальнорадянського канону.

«Зміна віх» у повоєнній політиці знання відтермінувала й модернізацію інституту майже на десять років. Однак на середину 1950-х рр. за тогочасних ідеологічних віянь та соціокультурних зрушень зросла критична маса потреб і вимог на ниві осучаснення інституту, його інституціональної мережі, дослідницьких і науково-організаційних практик. Натомість залишалося питання стосовно спрямованості, форм та призначення такої модернізації, що тісно корелювалося з тим «вікном можливостей», яке відкривалося за часів лібералізації тоталітарного режиму, зокрема на обширах радянської України. За іронією долі, «запізніла модернізація» в багатьох аспектах немовби синхронізувалася, перегукувалася, перетиналася або розгорталася паралельним курсом із «запізнілою лібералізацією» суспільства.

Одна з найголовніших, ба навіть кардинальних проблем модернізації інституту пов'язувалася з існуванням, точніше із заснуванням періодичного фахового республіканського видання. Мабуть, найкраще почування й устремління істориків післявоєнної доби щодо створення такого часопису прокоментував тогочасний заступник директора інституту Л.Іванов: «Тов. Шевченко (мався на увазі Ф.Шевченко -- Авт.), здається, говорив також і про журнал. Я би з Вами погодився, що, звичайно, було б дуже корисно мати журнал, але я побоююся, що якби нам зараз дозволили видавати журнал, ми з Вами сіли б». І хоч далі у виступі Л.Іванова йшлося про рівень підготовки публікацій, зокрема в контексті видання «Наукових записок» інституту, ця майже фройдів- ська обмовка («ми з Вами сіли б») якнайкраще демонструє справжній сенс цієї зауваги. Тим паче, що сучасники Л.Іванова добре усвідомлювали прихований або подвійний підтекст його висловлювання.

У 1950 р. інститут та інші академічні установи спробували трансформувати свої «Наукові записки» у формат передплатних видань, себто часописів. Утім і цей проект, попри підтримку академічного керівництва, зазнав невдачі. Зрештою реалізувати задум зі створення республіканського фахового часопису вдалося лише 1957 р., коли розпочалася публікація двомісячника під назвою «Український історичний журнал». Його видання супроводжувалося такими масштабними проблемами, що про них згадала навіть діаспорна преса. Приміром, Я.Пеленський із неприхованим сарказмом відгукнувся про хронікальну інформацію щодо проблем із накладами й авторськими ґонорарами, які побутували вже в перші роки видання фахового часопису:

«[...] на науковій сесії в питаннях розвитку гуманітарних наук в УССР, яка відбулася в травні 1958 р. в Києві (точніше на засіданнях історичної секції) виявилося з усією гостротою, що проблема гонорару є не тільки проблемою “безпаспортних бродяг”, а в не меншій мірі і проблемою українських підсовєтських істориків. В своїх рекомендаціях секція ствердила, що необхідно “перетворити `Український історичний журнал' в щомісячний, збільшити його обсяг, забезпечити редакцію необхідним штатом і кардинально розв'язати питання про гонорар”. Це ствердження є доказом, що редакційна колегія і співробітники “УІЖ” не користуються аж надто великим “піклуванням партії та совєтського уряду”. Навпаки -- виходить, що вони мають подібну проблему, що і українські емігранти. Різниця полягає в тому, що український інтелігент, який покинув батьківщину, є приречений, як і кожний інший емігрант, на невідрадні умови праці, відсутність матеріального забезпечення та інші, часто дуже прикрі обставини. Однак дуже вимовним для стану української науки на рідних землях є факт, що там також існує проблема гонорару».

Утім навіть доволі скептично налаштований Я.Пеленський визнавав: «Поява “Українського історичного журналу”, органу Інституту історії АН УРСР, в Києві, є мабуть однією з найважливіших подій на відтинку дослідів історії в УРСР після другої світової війни. Від часу ліквідації журналу “Україна” це є перший український історичний журнал в УРСР».

Завдяки цим модернізаційним, хоч і дуже запізнілим та паліативним потугам, значною мірою було заповнено одну з найважливіших інституціональних лакун українського радянського історієписання. Тим більше, що від 1965 р. «Український історичний журнал» почав видаватися як місячник. Інститут історії АН УРСР не тільки забезпечив науково-організаційні, методичні та редакторські практики, а й солідну частку фахових публікацій. Зокрема впродовж 1957--1959 рр. у часопису було вміщено 117 матеріалів (28,1% усіх публікацій), які подали 59 співробітників інституту (25,5% усіх авторів). У 1960 р. на шпальтах «УІЖ» опублікували свої дописи 36 співробітників (19,4% усіх авторів). У 1961 р. 59 співробітників інституту видрукували у журналі 86 статей, заміток, рецензій і матеріалів. Більше того, упродовж 1960 -- на початку 1970-х рр. часопис став тим осередком, який дозволяв, хоча б почасти, апробувати й реалізувати персональні дослідницькі устремління та практики, котрі споглядаємо в небуденних текстах І.Бойка, О.Компан, О.Лугової, Ф.Шевченка та низки інших істориків.

У 1960-х рр. розгорнулися й масштабні трансформації інституту, накинуті, так би мовити, «згори». 28 травня 1963 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили спільну постанову «Про заходи по поліпшенню діяльності Академії наук УРСР», котра нав'язувала масовану централізацію та структурне укрупнення багатьох інституцій, які мали концентруватися на пріоритетних напрямах розвитку «народного господарства». За великим рахунком, документ здебільшого калькував заходи й вимоги, висунуті та сформульовані у спільній постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по поліпшенню діяльності Академії наук СРСР і академій союзних республік» від 11 квітня 1963 р. Тож уже 12--13 червня 1963 р. на загальних зборах АН УРСР обговорювалися питання структурної й організаційної модернізації академічних установ. Як і у 1930-х рр., академії накинули всесоюзне лекало інституціональних трансформацій, яке за часів хрущовської лібералізації лише супроводжувалося подобою обговорення у громадсько-культурному та фаховому середовищах. Вислідом такої «програми» вимушених змін стало укрупнення структурних підрозділів інституту, оформлене у вигляді великих відділів: 1) історії соціалістичного і комуністичного будівництва; 2) історії Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни; 3) історії досоціалістичних формацій; 4) нової та новітньої історії зарубіжних країн; 5) історіографії та джерелознавства; 6) історії міст і сіл УРСР; 7) історії природознавства; 8) історії техніки.

Чергова реорганізація практично повністю підпорядковувала/перекроювала організаційну структуру інституту в інтересах масштабних багатотомних колективних проектів, як-от «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР» та ін. Більше того, уведені до структури установи відділи з історії природознавства, техніки, що їх перевели з інститутів математики й теплоенергетики АН УРСР, практично не перетиналися з історією України як такою, позаяк були чужорідними включеннями у систему соціогуманітарного знання. Тим паче, що у жодному разі не йшлося про якусь інтеґрацію наукознавчих елементів із соціогуманітарними, культурологічними складовими. Натомість науково-дослідні проекти обох відділів здебільшого були відірваними від провідної проблематики, котру інститут розробляв у наступні роки.

Водночас важливі метаморфози впродовж 1960-х рр. відбулися на ниві зростання кваліфікації наукових кадрів інституту. Якщо кількість кандидатів наук зросла з 60 (1961 р.) до 66 (1969 р.), то докторів наук - збільшилася з 6 (1961 р.) до 25 (1969 р.) осіб. Тобто за вісім років відбулося більш, аніж чотириразове зростання фахової кваліфікації науковців, які здобули докторський ступінь. Зауважимо, що, попри позірну «легкість» кваліфікаційного стрибка 1960-х рр., здобуття ступеня доктора історичних наук стало справжнім випробуванням для низки співробітників інституту. Тим більше, що дисертаційний марафон неабияк ускладнювала тривала процедура затвердження докторських дисертацій фахівців із республіканських «окраїн», якої неухильно дотримувалася ВАК у Москві, особливо щодо істориків, котрі студіювали «дожовтневу» минувшину. Причому проблема затвердження здобутих наукових ступенів залишалася доволі гострою й у наступні роки. Приміром В.Сарбеєві, котрий 31 березня 1972 р. захистив докторську дисертацію «Основоположники марксизму-ленінізму і дожовтнева історіографія України», довелося чекати на затвердження ВАК понад чотири роки (22 жовтня 1976 р.). Ще довше тривало затвердження наукового ступеня доктора історичних наук Ю.Гамрецького - 28 грудня 1970 р. він захистив дисертацію «Ради робітничих депутатів України у 1917 році», а отримав підтвердження ВАК лише 22 жовтня 1976 р., себто майже через шість років.

Упродовж другої половини 1960 -- початку 1970-х рр. за ініціативи чи активної участі співробітників Інституту історії АН УРСР з'явилася низка спеціалізованих збірників, як-от «Історичні джерела та їх використання» (1964-1972 рр., вип.1-7), «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (1968-1973 рр., вип.1-6), «Середні віки на Україні» (1971-1973 рр., вип.1-2), «Український історико-географічний збірник» (1971-1972 рр., вип.1-2). Тоді ж поновився й випуск «Київської старовини» (1971 р., №1), яка мала виходити у форматі щорічника.

Зрештою, паліативна модернізація 1960 - початку 1970-х рр. спричинила доволі суперечливі наслідки й результати. З одного боку, структурно-організаційна перебудова інституту, котра була вислідом кампанії з централізації наукового життя 1963 р., однозначно трансформувала функціональне призначення більшості відділів установи, які відтоді майже винятково орієнтувалися на багатотомні колективні проекти. Тож навіть пізніші трансформації організаційної структури не змінили окреслених пріоритетів політики знання, спрямованих на дальшу провінціалізацію республіканської історії. Більше того, накинута «згори» модернізація фактично іґнорувала хронічні проблеми інституту, котрі намітилися від кінця 1940-х рр. Передусім ідеться про поступове, але невпинне старіння кадрового складу, особливо провідних фахівців (докторів наук), украй обмежений приплив наукової молоді, кричущі диспропорції у фаховому розподілі науковців, зростаючий дисбаланс організаційних сеґментів інституту, надмірну централізацію академічного життя та ін. З іншого боку, інститутові, попри потужний і всеохоплюючий ідеологічний тиск, величезні організаційні труднощі, технічні проблеми й комунікативні суперечності, удалося розбудувати мережу видань, зокрема «Український історичний журнал» та низку спеціалізованих збірників. Це суттєвого розширювало можливості установи як інституціонального майданчика для апробації різноманітних наукових практик багатьох істориків, у тому числі й з інших установ і навчальних закладів. Тим паче, що становлення цієї інституціональної мережі майже синхронізувалося зі своєрідним кваліфікаційним стрибком, завдяки якому в інституті впродовж 1960-х рр. з'явилося понад 20 докторів наук.