Інститут історії України НАН України: віхи інституціональної та інтелектуальної історії

Отож створювалися, хоч і не дуже сприятливі, але все ж таки достатні умови для розгортання персональних дослідницьких практик, які тією чи іншою мірою дисонували або навіть конфліктували (як у випадку з М.Брайчевським) із колективними багатотомними проектами. Власне, прихована, завуальована, а в певних аспектах відкрита конфронтація між колективними та персональними дослідницькими інтенціями сформувала палітру викликів і можливостей для українського радянського/республіканського історієписання доби «запізнілої відлиги». Однак, хрущовська лібералізація не змінила загального курсу на домінування колективних багатотомників, навпаки - ішлося про дальшу концентрацію наукових ресурсів для підтримання «великих» форм історієписання. «Новації» стосувалися лише певної корекції та переробки текстів у дусі злободенної політичної кон'юнктури, зокрема включали часткову й вибіркову десталінізацію під машкарою показної боротьби проти «культу особи».

Загалом колективні, як правило кількатомні, праці впродовж 1960 - на початку 1970-х рр. посіли домінуюче становище на полі республіканського історієписання. У цей період вийшли друком «История Киева» (1963-1964 рр., т.1-2), «Історія селянства Української РСР» (1967 р., т.1-2), «Історія робітничого класу

Української РСР» (1967 р., т.1--2), «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967-1969 рр., т.1--3), «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967 р., т.1-2) та ін. Більше того, 29 травня 1962 р. ЦК КПУ ухвалив постанову «Про видання “Історії міст і сіл Української РСР”», котра санкціонувала початок науково-методичної та організаційно-технічної роботи над цим багатотомним проектом. До «50-річчя Жовтневої революції 1917 р.» було приурочено оновлену версію двотомної «Історії Української РСР». Відзначимо, що обговорення макета праці розгорталося в порівняно спокійній і розміреній атмосфері, часом проступав дух повсякденної й монотонної рутини. Причому дехто з учасників обговорення навіть обстоював думку, що йдеться не про нову версію, а про третє перероблене видання двотомника зразка 1950-х рр. Загалом двотомник 1967 р. продемонстрував зростаючу інерцій- ність тодішніх колективних праць. Останні «рухалися» вузьким «коридором», окресленим радянським каноном ще у середині 1950-х рр., і були повністю закритими навіть для поміркованих і паліативних концептуальних пропозицій, які потроху проступали за часів «запізнілої відлиги». У другій половині 1960 -- на початку 1970-х рр. розроблялася та планувалася й ціла низка інших науково-дослідних проектів, монографій, колективних праць, збірок джерел тощо. Зокрема слід згадати чотиритомну «Радянську енциклопедію історії України» (1969--1972 рр.), котра де-факто була своєрідною відповіддю на публікацію низки томів «Енциклопедії українознавства» на теренах української діаспори. У підготовці цього видання активну участь брали співробітники Інституту історії АН УРСР, хоч подані енциклопедичні гасла зазнали масштабної редакційної «чистки», яка відсікла значну частину інформативного потенціалу.

На відміну від багатотомних колективних праць персональні дослідницькі практики 1960-х рр. вирізнялися більшим динамізмом і, попри ідеологічну зашореність, продукували певні новації й концептуальні пропозиції, наскільки це дозволяла доба «запізнілої відлиги». Звісно, останні не могли бути кардинальними та всеохоплюючими, зокрема вбиралися у прийнятні для радянського культурного простору шати, але саме в них намічалися можливі, принаймні потенційні, сценарії еволюції республіканського чи «паралельного» наративу. Зрештою, від середини 1950-х рр. з'явилася ціла низка реформістських (ревізіоністських, нонконформістських) істориків (О.Апанович, І.Бойко, І.Бутич, В.Голобуцький, І.Гуржій, Я.Дзира, О.Компан, І.Крип'якевич, О.Лугова, М.Марченко, Ф.Шевченко та ін.), які у своїх текстах прагнули помітно розсунути/обійти межі радянського історієписання, принаймні його «паралельної» -- республіканської версії. Більшість із них у тому чи іншому вигляді були свого часу пов'язані з академічним інституціональним майданчиком -- Інститутом історії.

Водночас мали місце спроби часткової реабілітації деяких українських істориків (Д.Багалія, М.Драгоманова, М.Костомарова, О.Лазаревського, О.Єфименко, Д.Яворницького й навіть М.Грушевського та П.Куліша), їхнього наукового доробку. Зокрема в 1970 р. інститут виступав з ініціативами щодо видання тритомника вибраних праць М.Костомарова та чотиритомника Д.Яворницького. У 1966 р. в розвідці І.Бойка й Є.Кирилюка «Михайло Грушевський (З нагоди сторіччя від дня народження)» та у статті Ф.Шевченка «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?» було зроблено перші спроби паліативної реабілітації визначного українського вченого. Зокрема Ф.Шевченко, попри низку канонічних оцінок і коментарів, репрезентував його як історика зі світовим ім'ям. Обидві розвідки набули неабиякого розголосу на теренах радянської України, хоч і були доволі скептично сприйняті в діаспорі.

Проте якщо більшість персональних практик істориків-ревізіоністів спрямовувалися на часткове розширення/уточнення/переінакшення радянського канону, то спроби його модифікації або модернізації в республіканській історіографії споглядаємо лише в текстах поодиноких дослідників, зокрема О.Компан, чиї наукові інтенції було зорієнтовано на переосмислення марксизму, принаймні його вульґаризованої та офіційно канонізованої варіації. Такі устремління поставали в дусі спроб «нового» прочитання та потрактування марксизму в радянській соціогуманітаристиці 1960-х рр. із наголосом на його культурницьких і гуманістичних вимірах, або акцентуванні на ранніх текстах «класиків» з їх неоднозначними смислами.

На початку 1970-х рр. «запізніла відлига», метафорично названа західними інтелектуалами «добою П.Шелеста», добігала свого логічного кінця. Вона спричинила доволі цікавий інтелектуальний парадокс, завдяки якому в одному культурному просторі, зокрема на інституціональному полі інституту, дивовижним чином співіснували інерційні колективні практики багатотомних проектів і, водночас, самобутні устремління цілої низки академічних істориків, що балансували на межі між офіційним і неофіційним в оригінальних, авторських текстах.

Ці практики урвалися 1972 р. «Запізнілу відлигу» змінили нові «заморозки», які в певному сенсі законсервували стан культурної стаґнації до середини 1980-х рр. Ці «кліматичні» метаморфози навіть здобули персональне означення -- «маланчуківщина», що походило від прізвища тодішнього секретаря ЦК КПУ В.Маланчука (до речі доктора історичних наук), який уславився своєю ідеологічною ортодоксальністю та боротьбою з «націоналістичними проявами» в 1970-х рр. У річищі повороту 1972 р. розпочалася нова кампанія супроти «буржуазного націоналізму», котра спричинилася до адміністративних заходів та утисків щодо академічних інституцій, а також низки республіканських видавництв, редакцій журналів і газет. Ці віяння вже влітку -- восени 1972 р. добре відчули в Інституті історії АН УРСР.

13 вересня 1972 р. за «пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей» і дружні взаємини з репресованими дисидентами (формально -- за скороченням штатів та «неперспективної тематики») з інституту звільнили доктора історичних наук О.Компан, кандидата історичних наук О.Апанович і кандидата філологічних наук Я.Дзиру. Це рішення спиралося на постанову бюро Президії АН УРСР №294 від 31 липня 1972 р. «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР», зокрема нібито вмотивовувалося потребою чотиривідсоткового скорочення бюджетного фонду заробітної плати.

21 вересня 1972 р. з аспірантури Інституту історії АН УРСР відрахували аспіранта 3-го року навчання М.Мельника -- формально за «поданою заявою», а насправді як політично неблагонадійну особу, котра висловлювалася в «націоналістичному дусі», зокрема він надіслав «шкідливі» поезії до редакції журналу «Вітчизна», а також читав свої вірші біля пам'ятника Т.Шевченкові. За інформацією КДБ М.Мельник поширював фотокопію книги А.Авторханова «Технологія влади», видану в Мюнхені 1956 р. У поданні відділу історії капіталізму за підписом професора Ф.Лося обстоювалася думка про недоцільність залишати М.Мельника на роботі в інституті, позаяк він не підготував вчасно кандидатську дисертацію. Утім пропонувалося використати його на викладацькій роботі або як науковця в архіві чи музеї. Подальша доля звільненого склалася трагічно. У березні 1979 р. колишній аспірант інституту, член Української Гельсінської групи М.Мельник наклав на себе руки, щоб уникнути арешту та захистити від переслідувань дружину і двох малолітніх доньок.

17 жовтня 1972 р. було звільнено з роботи на підставі таємного голосування та рішення вченої ради інституту від 10 липня того ж року (забалотовано під час проходження конкурсу) в. о. старшого наукового співробітника (відділ історіографії і джерелознавства) В.Кука - колишнього головного командира Української повстанської армії.

Ще раніше з Інституту археології АН УРСР звільнили М.Брайчевського. А Ф.Шевченкові за «неправильне ставлення до парторганізації» та «ідейно-теоретичні помилки» оголосили догану із занесенням до облікової картки та усуненням із посади директора установи. Відтак члена-кореспондента АН УРСР Ф.Шевченка перевели до Інституту історії на посаду старшого наукового співробітника, згодом (після смерті 24 серпня 1973 р. тодішнього завідувача В.Дядиченка) він став тимчасовим виконувачем обов'язків завідувача відділу феодалізму.

У доповідній записці Інституту історії АН УРСР, підготовленій у серпні 1972 р. для ЦК КПУ та підписаній тодішнім директором А.Скабою, заходи зі «скорочення» істориків трактувалися в такому вигляді: «У відповідності з настановами ЦК КП України в інституті вжито заходів по ідейному оздоровленню колективу».

Із розгортанням кампанії гонінь 1972--1973 рр. фахові збірники та низку науково-дослідних проектів спіткала доля звільнених істориків. На думку С.Процюка, «втрати сектора видань із суспільних наук є найважчими, важчими, ніж говорять їхні голі заголовки... Можна тут згадати б такі особливо цінні видання, як Історіографічні дослідження в УРСР, Історичні джерела та їх використання, Українське мистецтвознавство, Проблеми географічної науки в УРСР,

Українські історико-географічні збірники. Ці журнали з 1975 р. не виходять, редколегії цих видань розігнано, багато співробітників репресовано, а навіть тим нечисленним уцілілим заборонено продовжувати справу. Не згадуємо вже про такі збірники, як Середні віки на Україні, чи Слов'яно-руські старожитності, що були нещадно ліквідовані вже після появи лише першого числа. Режимні кола розуміли, мабуть, всю жахливість цих заходів, а тому дозволено прорежимним історикам замістити всі ці видання новим дешевим щорічником Історичні дослідження, що почав виходити з 1975 р. в двох секціях: “Вітчизняна історія” та “Історія зарубіжних країн”, у яких колосальну перевагу віддається не справжній історії, а “історії” радянського періоду і навіть просто агітації».

Упродовж другої половини 1973 р. відбулася кардинальна організаційно-структурна перебудова інституту, котра була повністю переформатована під задоволення потреб проекту зі створення багатотомника «Історія Української РСР». Отже наприкінці року в результаті проведених заходів структура установи набула такого вигляду: 1) сектор історії України дожовтневого періоду з відділами історії феодалізму, історії капіталізму, джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін; 2) сектор історії соціалістичного будівництва з відділами історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, історії соціалістичного будівництва, історії Великої Вітчизняної війни; сектор проблем розвинутого соціалістичного суспільства з відділами історії комуністичного будівництва, історії дружби народів СРСР, зарубіжної історіографії; 4) сектор історії країн соціалістичної співдружності з відділами історії і міжнародних відносин соціалістичних країн, Ужгородським і Чернівецьким відділами; 5) сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн з відділами нової й новітньої історії країн Європи і Америки, історії країн зарубіжного Сходу; 6) сектор історії науки і техніки з відділами історії природознавства, історії техніки.

Ця реорганізація відображала загальні процеси, котрі розгорталися у сфері республіканської науки та були пов'язані з дальшою концентрацією й централізацією управління. Нова редакція статуту АН УРСР 1976 р. здебільшого закріпила основні положення статуту 1963 р., зокрема ієрархічно-вертикальну структуру республіканської академії та її підпорядкованість союзному центрові. Таким чином, підтримувалася командно-директивна система управління академічною наукою, що її західні інтелектуали на рубежі 1970-1980-х рр. слушно схарактеризували як модель інституціональної стаґнації. Остання де-факто закріпила «підневільне» становище більшості радянських науковців та руйнувала й без того слабкі, ірреґулярні горизонтальні зв'язки, зокрема нав'язувала пасивно-інерційні алгоритми мислення, зорієнтовані на перманентне очікування директив і настанов «згори».

На думку А.Санцевича, «період 1973-1979 рр. був складним і неоднозначним в історії інституту. У центрі уваги всього колективу була підготовка й опублікування багатотомної праці з історії України. Це наклало свій відбиток на діяльність всіх підрозділів установи. Відділи, що займалися вивченням історії України та її зв'язків, переважно працювали над томами цієї великої колективної праці». Отже, попри неґативні тенденції, наукове життя в Інституті історії АН УРСР тривало, зокрема домінуючими стали дослідницькі практики, пов'язані з написанням колективних праць. Цей «поворот» до «великих форм», який намітився ще в 1950-1960-х рр., звичайно відбувався в дусі офіційного радянського канону, що суворо нормував українські сюжети, проте супроводжувався й значним розширенням фактографічних обсягів та загальної канви подій, висвітленням різних зрізів минувшини тощо.

Приміром, складні, тривалі колізії розгорнулися навколо підготовки восьмитомника «Історія Української РСР» та його десятитомної російськомовної версії, котрі опрацьовували здебільшого академічні історики. Вочевидь проблеми набули такого масштабу, що спричинили суттєве коригування як термінів роботи, так і обсягів цього проекту. У довідній записці від 31 липня 1973 р. до ЦК КПУ про заходи, ужиті академічним керівництвом щодо виправлення ситуації навколо проекту багатотомника, підписаній віце-президентом АН УРСР І.Білодідом, зазначалося:

«Протягом останніх кількох місяців дирекція Інституту історії АН УРСР вжила ряд невідкладних заходів, спрямованих на докорінне поліпшення роботи інституту по підготовці до друку багатотомного видання “Історії Української РСР”. Усунуто ряд хиб і недоліків в діяльності головної редакційної колегії, редакційних колегій по томах та авторського колективу. Зокрема, створено бюро головної редакційної колегії, яке забезпечило щоденний контроль за науковою та науково-організаційною роботою редакційних колегій по томах, над станом підготовки рукописів. Склад головної редакційної колегії, редакційних колегій по томах та авторського колективу поповнено за рахунок досвідчених і енергійних спеціалістів, внесені відповідні зміни в плани-проспекти томів, їх структуру та обсяг. “Історія Української РСР” готується в восьми томах, в яких знайдуть глибоке і всебічне висвітлення з марксистсько-ленінських методологічних позицій історичні події, процеси і явища, що відбувалися на Україні з найдавніших часів до наших днів. Розроблені та затверджені нові графіки підготовки та проходження томів, у відповідності з якими всі вісім томів “Історії Української РСР” будуть завершені в 1977 р.».

Звичайно, під час опрацювання окремих томів дотримувалися вже традиційних стадій «колективного горнила», себто низки послідовних обговорень, внутрішнього та зовнішнього рецензування, практики виїзних засідань, розширених робочих нарад і т. п. Щоправда, з'явилися й технічні модифікації, як от запис на магнітофонну плівку процесу обговорення, що його іноді додатково «аналізували» чи то пак «розбирали». Окрім того, робочі макети як восьми-, так і десятитомника обов'язково репрезентувалися на виїзних засіданнях у Москві, а також передавалися на рецензування як до інституцій АН СРСР, так і відомим російським радянським ученим. Наприклад, макет першого тому з російськомовного десятитомника рецензував академік Б.Рибаков, який висловив чимало зауважень, пропозицій і суттєво затягнув цей процес.

Восьмитомний курс історії УРСР було опубліковано в Києві 1977-1979 рр. видавництвом «Наукова думка» під грифом Інституту історії та Інституту археології АН УРСР. Його конструкція базувалася на формаційному поділі, показному акцентуванні «класової боротьби» й домінації економічного детермінізму, що й зумовило відповідний розподіл томів, композиційне оформлення та інтерпретацію історичного матеріалу. Перша книга першого тому хронологічно обіймала період від найдавніших часів до другої половини ХІІІ ст., друга книга першого тому -- другу половину ХІІІ ст. -- першу половину XVII ст., другий том -- другу половину ХУП--ХШП ст., третій -- ХІХ ст., четвертий -- 1900--1917 рр., п'ятий -- 1917--1920 рр., шостий -- 1921--1941 рр., сьомий -- 1941--1945 рр., восьмий, книга перша -- 1945--1950-ті рр.; книга друга -- кінець 1950--1970-ті рр. В ідеологічному сенсі восьмитомник наслідував конструкцію двотомника 1967 р., але мав низку розширених актуалізованих ідеологічних включень-додатків, освячених «обрядовими» посиланнями на останні партійні форуми, та розлогі патетичні пасажи, котрі доносили до читача відповідні офіційні смисли. Крім того, в останніх томах приділялася неабияка увага формуванню «соціалістичних націй» і становленню «радянського народу як нової історичної спільності». Багатотомна «Історія Української РСР» продемонструвала практично повне включення/вписання формату республіканської минувшини до конструкції російсько-радянського історичного процесу. Різні історичні епохи на сторінках восьмитомника висвітлювалися вкрай нерівномірно, ба більше - відбулася дальша деформація пропорцій конструювання та представлення окремих періодів. Найдокладніше було представлено ХХ ст. - шість книг із десяти, зокрема виклад концентрувався навколо репрезентації революцій 1905-1907 та 1917 рр., радянської доби, котрі подавалися надзвичайно докладно, хоч і з численними ідеологічними штампами. Натомість украй стисло подавалися середньовіччя та ранньомодерні часи, котрі маркувалися як історія «епохи феодалізму». Таким чином, у восьмитомнику обсяг репрезентації радянської доби вже однозначно перевершив представлення дожовтневої минувшини, що відображало «нові» спотворені пропорції в конструюванні республіканської історії.

Утім видання восьмитомника мало й низку позитивів. Передусім слід підкреслити, що саме завдяки підготовці ряду томів в інституті помітно розширився сеґмент наукових студій із дожовтневої історії, зокрема середньовіччя, ранньомодерного та модерного часів, що їх у той період репрезентували як праці з історії феодалізму й капіталізму. Більше того, актуалізувалися дослідження з історичної географії та картографії. Водночас у процесі підготовки багатотомників визрівали нові науково-дослідні проекти з історіографії, історичної бібліографії, хронології, реалізація яких розгорнулася в наступні роки. Масштабні проекти з республіканської історії окреслили й актуалізували проблематику дисциплінарних стиків історії з історією культури, економіки, літературознавством, демографією, статистикою, правом, етнографією, мовознавством, мистецтвознавством тощо. Причому ці проблеми із царини практичних потреб конструювання архітектоніки окремих томів поступово транслювалися до дослідницьких практик ряду науковців, які брали участь у підготовці восьмитомника «Історія Української РСР».

Загальний обсяг видання складав 450 авт. арк. Тут було вміщено 102 історичних мапи, 1214 чорно-білих і 104 кольорових ілюстрації. У підготовці та написанні восьмитомника взяли участь 144 науковця, у тому числі 68 докторів наук. Причому співробітники інституту склали майже половину авторського колективу (71 особа). За добором, опрацюванням і введенням до наукового обігу фактографічного матеріалу це був найдокладніший на той час курс із республіканської історії, хоч, звісно, було й чимало прогалин, пов'язаних з ідеологічними обмеженнями та забороненими темами. У розширеному форматі восьмитомну «Історію Української РСР» було представлено в десятитомній російськомовній версії, виданій упродовж 1981-1985 рр. Однак остання, де виклад хронологічно було доведено до початку 1980-х рр., здебільшого ввібрала ті самі конструктивні хиби. У 1986 р. як своєрідний додаток до десятитомника побачив світ окремий історіографічний огляд історії УРСР, побудований за проблемно-хронологічним принципом. На аналогічних засадах було підготовлено й російськомовний тритомник «История Києва» (1982--1986 рр.) та його українську версію (1986-1987 рр.), які присвячувалися 1500-річчю заснування міста.

Із перспективи нашого часу монументальні багатотомники сприймаються у суперечливому сенсі та продукують різноманітні думки, відчуття й асоціації З одного боку, зазначені книги стали витворами того «колективного стилю» мислення й творчості, котрий був нав'язаний українській радянській соціогу-манітаристиці, зокрема історичній науці. Більше того, ці видання однозначно пов'язані з ідеологічними претензіями тоталітарного режиму на леґітимізацію й освячення відповідних політичних, соціальних і культурних практик, скерованих на створення штучної квазіспільноти -- «радянського народу». Водночас більшість колективних праць справляли враження безбарвних, вихолощених, сірих текстів, оскільки проходили крізь «горнило» численних обговорень та зазнавали безперервних редакторських «чисток», які будь-що мали вбезпечити, уберегти від імовірних ідеологічних закидів і політичних звинувачень. До того ж включався й механізм авторської самоцензури, причому ще до проходження перших стадій колективної «плавильні», який нав'язував узвичаєний, канонічний спосіб конструювання та представлення минувшини. З іншого боку, хоч-не-хоч замислюєшся щодо величезних обсягів витраченої праці, творчої енергії, рутинної організаційної, технічної та методичної підготовки, урешті-решт багатьох років людського життя, котрих потребували такі монументальні творіння. Вони нерозривно пов'язані як з історією інституту, так і персональними історіями багатьох академічних істориків кількох поколінь, які у жодному разі не варто оцінювати в системі чорно-білих координат.

Звісно, колективними багатотомниками не вичерпувалися різноманітні практики інституту середини 1970 -- першої половини 1980-х рр., але саме вони формували та визначали як наукові пріоритети установи, так і її місце в радянському історієписанні. Наприклад, слід згадати про проект історичного атласу України, який виношувався ще від кінця 1950-х рр. На рубежі 1970-1980-х рр. до нього повернулися знову, хоч і у суттєво урізаному та ско- ригованому вигляді. Почасти до цього спричинилася підготовка восьмитомної «Історії Української РСР», де було вміщено понад 100 мап. Давалася взнаки й практика наслідування союзних проектів, адже на початку 1980-х рр. готувався до друку перший том «Історичного атласу СРСР». До того ж 1980 р. на теренах діаспори було видано історичний атлас України, де видрукували 41 карту, що, своєю чергою, актуалізувало підготовку республіканського атласу.

У межах зазначеного проекту планувалося розробити близько 120 мап, згрупованих у десяти тематичних розділах. Із-поміж них більше половини мали репрезентувати радянський період, що однозначно вказувало як на ідеологічну вмотивованість видання, так і на ті пропорції представлення минувшини, котрі склалися в тодішньому республіканському історієписанні. Та попри запланований дисбаланс репрезентації наукова цінність і перспективи проекту історичного атласу були доволі високими, позаяк дозволяли розгорнути й інтенсифікувати студії у сфері кількох допоміжних/спеціальних дисциплін, зокрема сполучити міждисциплінарні наукові практики. Для реалізації задуму в інституті ще 1978 р. було створено проблемну неструктурну групу історичної географії та картографії, котру 1982 р. трансформували у сектор історичної географії та картографії на чолі з членом-кореспондентом АН УРСР Ф.Шевченком. Важливу роль у розробці зазначеного проекту відіграла фахі- вець-картограф, кандидат технічних наук О.Маркова, котра опікувалася методичною підготовкою історичних мап. До справи також було залучено співробітників Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, науковців Київського, Львівського та Донецького державних університетів. Завершення попередньої підготовки історичного атласу УРСР та передача його у видавництво планувалися на 1986-1987 рр., але реалізація проекту затягнулася до кінця 1980-х рр. Однак початок перебудови, який «запустив» трансформаційні процеси як у суспільстві, так і на ниві республіканської науки, виявився фатальним для долі історичного атласу УРСР. На рубежі 1980-1990-х рр., за нових соціокультурних реалій, уже не було ані часу, ані достатніх фінансових і матеріальних ресурсів, щоби забезпечити повноцінне переформатування цього складного, затратного та, заразом, багатообіцяючого проекту.

Ще один масштабний задум інституту був пов'язаний із написанням багатотомної «Історії класів і соціальних прошарків Української РСР» (керівник - академік Ю.Кондуфор), яку планувалося підготувати впродовж 19861990 рр. Але цей проект значною мірою розділив долю історичного атласу, позаяк розпочалася криза республіканського історієписання, котра спричинилася до його поступового згортання.

Тривали й організаційні перетворення. Упродовж 1978 р. на базі наукових підрозділів інститутів історії та економіки було створено Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР. До новоствореної установи за домовленістю перейшли 62 фахівці з Інституту історії, зокрема 19 старших і 25 молодших наукових співробітників, 3 докторів і 22 кандидатів історичних наук. Більшість співробітників, які перейшли до цього інституту, спеціалізувалися з історії міжнародних відносин і всесвітньої історії. Крім того, до нової установи за домовленістю перевелися всі працівники Ужгородського та Чернівецького відділів.

Отож після проведення реорганізації 1978 р. змінилася структура інституту. Упродовж року було ліквідовано поділ на сектори, а також створено нові структурні підрозділи. На кінець 1978 р. інститут складався з відділів: 1) історії комуністичного будівництва; 2) історії соціалістичного будівництва;3) історії Великої Вітчизняної війни; 4) історії Жовтневої революції та громадянської війни; 5) історії дружби народів СРСР; 6) джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін; 7) історії капіталізму; 8) історії феодалізму; 9) історії і міжнародних відносин соціалістичних країн; 10) історіографії та історичних зв'язків із зарубіжними країнами; 11) історії природознавства; 12) історії техніки; 13) історії міст і сіл Української РСР (останній відділ існував як наукова група на правах відділу).

Заходи з оптимізації структури установи тривали впродовж першої половини 1980-х рр. Зокрема 1982 р. її переформатували за типовою триланковою академічною схемою: відділення -- відділ -- сектор. Але більшість відділів зберегли як свою фахову спеціалізацію, так і основний кадровий склад. У лютому 1983 р. в інституті було створено відділення історико-краєзнавчих досліджень у складі двох відділів -- наукового забезпечення багатотомного «Зводу пам'яток історії та культури СРСР по Українській РСР» та історичного краєзнавства. Зрештою станом на травень 1985 р. організаційна структура інституту, заснована на триланковій системі (відділення -- відділи -- сектори), складалася із 2 відділень, 14 відділів і низки секторів.

Утім певні успіхи й досягнення інституту за радянської доби розгорталися в умовах інституціональної стаґнації академічної науки, котра підлашто- вувалася, точніше синхронізувалася з тотальною стагнацією всього суспільства. Водночас побутувала інерційність культурних, освітніх, дослідницьких практик, яка простежувалася навіть у знакових ідеологічних і меморіальних заходах, як-от 325-річчя «возз'єднання» України з Росією, котре відзначалося 1979 р. За споминами О.Апанович, яка брала активну участь в ювілейних заходах 1954 р., кампанія 1979 р. не була навіть тінню того бундючного та помпезного 300-ліття «возз'єднання».

Таким чином, українська радянська історіографія розвивалася в межах жорсткої, нав'язаної ієрархічно-вертикальної моделі республіканської науки як «паралельної» чи доповнюючої варіації російсько-радянського історієписання та провідних столичних інституціональних осередків, передусім в АН СРСР. Саме цей провінційний статус і визначав/диктував як базові алгоритми розвитку республіканського інституту, так і відповідні організаційні взірці й типові інституціональні рішення.

Позитивні зрушення першої половини 1980-х рр. мали доволі обмежений характер, але найголовніше те, що вони ширилися в координатах республіканської науки, себто українського радянського історієписання як своєрідного супутника загальносоюзної, точніше російсько-радянської історіографії. Це суттєво нівелювало/спрощувало горизонт концептуальних пропозицій і дослідницьких стратегій, що здебільшого тяжіли до одноманітного й уніфікованого конструювання та представлення історії України у форматі республіканської минувшини.

Нові виклики та перспективи постали перед Інститутом історії АН УРСР (від листопада 1990 р. -- Інститут історії України) за доби ініційованої М.Ґорбачовим «перебудови», розпаду СРСР та етнополітичного ренесансу країн Східної й Центральної Європи на рубежі 1980-1990-х рр. Від 1986 р. у радянській соціогуманітаристиці розпочалася лібералізація усталених ідеологічних канонів: розширення кола дозволених тем і проблем, зняття табу на згадування й висвітлення низки історичних особистостей під гаслом реабілітації та повернення імен, упровадження вибіркової й поміркованої критики партійної політики за доби сталінізму, так званих «викривлень», «спотворень», «перекручень» і т. п.

Спершу кампанія гласності в радянській науці розраховувалася на дозоване й обмежене висвітлення минувшини. Натомість послаблення, а зрештою повне зняття ідеологічних заборон доволі швидко призвело до первісного усвідомлення величезних провалів і лакун (що їх афористично охрестили «білими плямами») в пануючій радянській репрезентації історій народів СРСР, зокрема українського. Із суверенізацією радянських республік 1989-1991 рр. розпочалося висунення низки альтернативних візій не тільки з обсягу окремих подій, явищ та постатей, а й цілих періодів - так званих «білих полів» національної минувшини: переосмислення феномену Української козацької держави ХУП-ХУШ ст., Української революції 1917-1921 рр., «розстріляного відродження», Голодомору 1932-1933 рр. та ін. Своєрідним експериментальним форматом наукових видань тієї перехідної доби стали «Історичні зошити», започатковані Інститутом історії АН УРСР у 1988 р. У цій інститутській серії порушувалися та намічалися різноманітні проблеми української історії, котрі спотворювалися, замовчувалися чи-то іґнорувалися за радянських часів.

Споглядання разючих і динамічних метаморфоз призвело до поширення духу тотального скептицизму та цілковитої зневіри щодо спроможності науковців-гуманітаріїв більш чи менш адекватно висвітлювати минувшину в річищі навіть модифікованого радянського «великого тексту». Так чи інакше, на рубежі 1980-1990-х рр. швидкоплинна криза радянського образу історії актуалізувала запит на «капітальний ремонт» чи й повний демонтаж офіційної історичної науки. Натомість гостро постали питання про формування та представлення національних образів історії України.

Подальший розпад СРСР, який набув незворотного характеру після серпневого путчу 1991 р., спричинився до кардинальної трансформації соціокультурних передумов й інтелектуальних устремлінь. В українській пострадянській історіографії склалася пізнавальна ситуація своєрідного методологічного вакууму, точніше хаосу на тлі величезного розширення фактографічного матеріалу, себто джерельної бази національних історій. Більше того, творення державних інститутів на пострадянському просторі зґенерувало потужні соціо- та етнокультурні запити до наукової спільноти, котрі швидко піднесли леґітимаційну функцію історичної науки, тобто освячення існування незалежних країн в інтелектуальному, культурному, інформаційному та ідеологічному сенсах.

Провідний тренд, який визначав основні тенденції українського історієписання впродовж 1990-х рр., було пов'язано з «новим відкриттям», точніше «перевідкриттям» забороненої спадщини чи «репресованих праць» зі спецхранів, а також еміґраційних і діаспорних студій. Деякі з таких історичних розвідок мали феноменальний успіх у вітчизняному інтелектуальному просторі, зокрема на освітній ниві. Хвиля перевидань спричинила самобутню романтизацію української минувшини, зокрема повсюдне захоплення її просторово-часовим колоритом. Методологічна невизначеність, всеохоплююча леґітимаційна хвиля та блискавична актуалізація «забороненої» й «репатрійованої» спадщини стали підґрунтям, на якому постали головні напрями українського історієписання 1990-х рр.

Та незважаючи на складні економічні й соціальні обставини 1990-х рр., співробітники академічного Інституту історії України не тільки гідно відповіли на численні виклики, а й створили цілу низку самобутніх історичних наративів. Зокрема постали масштабні, полівимірні концептуалізації низки епох, які перебували на марґінесах радянської історіографії чи взагалі не розглядалися в її межах, як-от доба Української національної революції 1648--1676 рр., епоха українського Відродження ХІХ ст., голод 1921-1923 та 1946-1947 рр., Голодомор 1932-1933 рр., низка інших. Упродовж 1990-х рр. в Інституті історії України НАНУ кардинально розширилися студії з обсягу джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, історичної реґіоналістики, політичної, культурної та соціальної історії. Саме у цей час інститут у співпраці з архівними установами спричинився до підготовки та видання багатьох збірників документів і матеріалів, які істотно збагатили джерельну базу вітчизняної історії. Урешті, слід згадати про багатотомний проект «Україна крізь віки», де поєдналися самобутні авторські візії і який донині залишається найповнішим систематичним представленням української минувшини.

Таким чином, упродовж 1990-х рр. відбувся кардинальний перегляд радянської, а почасти й імперської історії, яких заступили національні візії. Слід підкреслити, що вперше у ХХ ст. саме ці візії постали як домінуючі конструкції на пострадянському просторі, насамперед відіграли важливу роль у формуванні українського культурного поля.

Поважну та навіть вирішальну роль відіграли науковці інституту в розробці й написанні підручників і посібників з історії України. Саме тут було нагромаджено та акумульовано розмаїтий досвід з адаптації фундаментальних історичних знань з усіх періодів української минувшини до актуальних потреб історичної дидактики. Суттєве досягнення історичної дидактики у цей період полягало у формуванні навколо підручників супровідних методично-навчальних комплектів видань як для учнів, так і вчителів. Більше того, упродовж 1990 - на початку 2000-х рр. Україна спромоглася створити завершену модель національної історичної дидактики, в якій чільне місце посіли розробки співробітників інституту.

Від кінця 1990-х рр. розгортаються дискусії щодо студіювання та представлення національних історій, зокрема їх методологічних і теоретичних засад. Ба більше, 2000-ні рр. сформували новітню палітру викликів, пов'язаних із настроями тотального скептицизму, привнесеного західними інтелектуальними новаціями й пропозиціями щодо пізнавальних перспектив і можливостей конструювання національної історії.

У нове століття інститут увійшов із багатьма капітальними студіями, як-от «Історія українського селянства» (2006 р., т.1-2), «Історія українського козацтва» (2006 р., т.1-2), «Історія державної служби в Україні» (2009 р., т.1-5), «Економічна історія України» (2011 р., т.1-2), «Нариси історії Української революції 1917-1921 років» (2011-2012 р., кн.1-2), «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття: Історичні нариси» (2011 р., кн.1-2), «Велика війна 1914-1918 і Україна» (2014-2015 рр., кн.1-2) та ін.

Упродовж 2000-х рр. було започатковано альманах соціальної історії «Соціум» (від 2002 р.), альманах історії та археології Східної Європи «ИиШепіса» (від 2002 р.), альманах теорії та історії історичної науки «Ейдос» (від 2005 р.), збірники «Чорноморська минувшина» (від 2006 р.), «Регіональна історія України» (від 2007 р.), «икгаіпа Lithиanica: студії з історії Великого князівства Литовського» (від 2009 р.), «Чорноморський літопис» (від 2010 р.) та ін. Було ініційовано розробку ряду нових наукових напрямів, які тривалий час залишалися поза увагою вітчизняних дослідників, передусім студії з інтелектуальної, соціальної й культурної історії, історії понять, дослідження у сфері литуаністики (історії Великого князівства Литовського), сходознавства.

2014 р. добігла кінця пострадянська доба. Контури прийдешньої епохи проступають лише у загальних рисах. Отож на часі пошук новітньої конфіґурації політики знання з кардинальною переміною віх, передусім відмовою від морально-повчальних дискурсів і настанов, які волею-неволею повертають нас до рудиментів радянської доби. Адже ґлобалістичні тенденції «постісторії» у жодному разі не скасували нагальних потреб представлення країни/нації/держави на культурній та інтелектуальній мапі світу, зокрема наукових проекцій її минувшини. Ідеться про антропологічні, мультикультурні, багатовимірні, полінаціональні й реґіональні стратегії представлення історії України, але як нашої єдиної та спільної територіальної минувшини.

Нині в інституті триває розробка нових форматів представлення нашої минувшини. На базі фундаментальної десятитомної «Енциклопедії історії України» (2003-2013 рр.; понад 1050 обл.-вид. арк.) проводяться підготовчі заходи зі створення мультимедійного енциклопедичного ресурсу з історії України як загальноосвітнього та культурного компендіуму історичних знань у форматі швидких довідок, що мають задовольняти найрізноманітніші пошукові запити. Ще один важливий проект започатковано в інституті впродовж 2014-2016 рр. у новій книжковій серії «Студії з регіональної історії», у рамках якої опубліковано ряд ориґінальних досліджень з історії Південної та Східної

України, а також праці з історичної реґіоналістики. Ініціюються нові проекти у сфері наукової популяризації. Масштабна й різнопланова робота провадиться у царині опрацювання web-ресурсів, зокрема інтенсивно наповнюється сайт Інституту історії України НАНУ87. На цьому ресурсі, одному з найбільших з української минувшини у Всесвітній мережі, подається всебічна інформація про діяльність інституції, її структурних підрозділів та співробітників. Для оперативного інформування громадськості й наукової спільноти про сьогодення, проекти установи у соціальній мережі «Фейсбук» створено спеціальну сторінку88. У співпраці з науковцями інших інституцій до 150-річчя від дня народження М.Грушевського розпочато роботу над відкритим е-архівом (О.Юркова, І.Гирич, С.Панькова, Г.Кондаурова), присвяченим найвидатнішому українському історикові89. Цей багатообіцяючий проект дозволить зосередити в одному місці всі тексти М.Грушевського й інформаційні ресурси, в яких висвітлюється його життя та наукова творчість. До 80-річчя академічного Інституту історії України започатковано серію видань «Студії з інституціональної історії», в якій найближчим часом має вийти низка монографічних досліджень, збірок документів і бібліографічних покажчиків.

Складні реалії сучасного буття актуалізують пошук новітніх шляхів і моделей розвитку сучасного українського історієписання, зокрема функціонування та життя Інституту історії України НАН України як інституціонального міні-простору наукової праці й комунікації академічних істориків.

Размещено на Allbest.ru