Соціальна політика держави очима робітників і селян

Нестача продуктів харчування, промислових товарів, їх дороговизна та низька якість призвели до поширення спекуляції усією УРСР. Люди мусили якось виживати. В містах множилися базари, на яких жваво йшла торгівля. Про дух, що панував тоді, писав професор Н. Грачов, який переїхав до Одеси 1945 р.: «... Я никогда не думал, что город, имеющий 20 вузов и много различных культурных учреждений, мало похож на культурный центр. Как было до войны, я не знаю, но сейчас над всем здесь витает дух торгашеской психологии, она не только на рынке, во взаимоотношениях людей, она чувствуется и господствует в государственных учреждениях. Торгаши, взяточники на каждом шагу. Бытовое обслуживание все в руках торгашей. Я не говорю о частном рынке, это естественно, а о наших государственных и кооперативных организациях. Вывеска наша, советская, а нутро, содержание румынское. О быте говорю потому, что еще существую и хочу существовать. Это сейчас здесь самый тяжелый вопрос. Приведу пример: на свой заработок преподаватель вуза может починить одни галоши. Починка каждой пары в государственной мастерской стоит 300-400 рублей и также все остальное. О какой-либо заботе о профессорско-преподавательском составе здесь нет и речи (хотя речи то бывают, но ДЕЛА нет). Снабжение государственное по литерным карточкам почти не существует, если не говорить о все заменяющем яичном порошке. Топливо, питание, свет (электричества нет, живем с лампой), мебель, одежда и прочее - все с рынка»⁷⁵⁶.

Хто ж торгував на ринках? Передусім це були демобілізовані, які, повернувшись з війни, мали якось пристосовуватися до мирного життя. Гідну роботу знайти було важко, відтак їм нічого не лишалося, як іти торгувати бодай чим. Т ак, у Дніпропетровську перевіркою МВС на ринках міста 1-4 листопада 1946 р. виявлено 55 демобілізованих, які жили за рахунок перепродажу хліба та одягу. Про долю колишніх військових написав листа до М. Хрущова підполковник Санников, який на базарі зустрів свого товариша, що з ним разом пройшов всю війну. Товариш працював м'ясорубом і одержував 250 крб. Санников здивувався, як можна жити на таку мізерну платню. Виявилось, товариш брав з колгоспників за роботу по 100-150 крб., до того ж щодня мав 1 кг м'яса і півлітра горілки. Розцвітало хабарництво - гроші потрібні були на лікування і за помешкання, одержати гідну роботу коштувало 10 тис. крб. Кожен прагнув хоч як здобути гроші. Так, робітникові Свєташову, який прийшов до магазину придбати за ордером 1 кг ультрамарину, завідуючий заявив: «Виписуй 2 кг, один - тобі і один - мені, інакше нічого не отримаєш». В Одесі багато хто з пасажирів навіть не знали, що проїзд автобусом коштував п'ятдесят копійок - касири брали з пасажира один карбованець, а на питання чому, відповідали, що немає решти⁷⁵⁷. У системі, яка декларувала загальнонародну власність, держава постійно обманювала народ. Натомість люди заради виживання виробляли власні компенсаційні механізми обману держави. Так, люди не вбачали нічого дивного в тому, аби з роботи «прихопити» щось додому, скористатися службовим становищем задля власної вигоди. У суспільстві, пронизаному цинізмом і корупцією інакше й не може бути. Тому невиконання законів, намагання «ставитися до держави так, як вона ставиться до тебе» - все це лягло в основу порочної радянської системи ставлення до власності.

Навряд чи більше порядку було на колгоспних ринках інших міст. Базари Києва мали 685 ларів, з них в оренду колгоспам надали тільки 70. Постачання сільгосппродуктів було недостатнє, оскільки організовано було вкрай незручно для селян, м'ясні павільйони працювали надто повільно і колгоспники мали чекати по 2-3 дні, аби одержати там місце; не маючи засобів транспортування, вони мусили доставляти продукти на базари пішки або випадковим транспортом. Часто ще дорогою продукти у колгоспників викуповували перекупники. Мешканка с. Кожухове Васильківського району Савченко пояснювала це так: «Значно вигідніше продавати масло, м'ясо та курей на місці у Василькові, замість того, щоб везти його в Київ, тому що по дорозі ще обкрадуть». Так, колгоспниці с. Петрівці Ткаченко і с. Димер Грінченко продали оптом 12 пудів картоплі неподалік Житнього ринку і пояснили це так: «Картоплю ми продали тому, що шофер не підвіз нас до базару, а до базару йти ще півкілометра. Коли і продали на 5-10 крб. дешевше, ніж на базарі, зате не стояли й не платили за місце по 15 крб.»

Багато часу колгоспники втрачали в чергах до ветеринарних пунктів, тому й намагалися продати м'ясо прямо на вулиці. Так, колгоспниця с. Кожанка Фастівського району Петренко, що продавала м'ясо на вулиці Борщагівській, мотивувала це так: «На базарі велика черга до лікаря, тому що ветеринарна інспекція відкривається пізно. А в мене часу нема чекати, та й невідомо чи буде місце для продажу м'яса у ларьку».

Відсутність необхідних умов для торгівлі колгоспників часто приводила до того, що вони мусили вертатися з базарів і, знову ж таки, продавати продукти перекупникам. Так, колгоспники с. Сахни Ужинського району Житомирської області С. Михайловський та І. Г орпинич, повертаючись з Києва з м'ясом, скаржилися: «На Сінному базарі нема порядку. Ми простояли з самого ранку. М'ясо інспекція перевірила, але в ларьку нам не надали місця для продажу, а продавати з рундука дирекція забороняє. Тому ми намерзлись і тепер йдемо шукати квартиру або кому-небудь продати м'ясо, бо й кладової, куди можна було б здати м'ясо на схоронку, на базарі нема»⁷⁵⁸. Колгоспниця с. Вергуни Переяслав-Хмельницького району П. Мізюра додала: «Крім труднощів, з якими колгоспники зустрічаються при клеймуванні, при одержанні місця, на Володимирському базарі нема Дому колгоспника, де можна було б відпочити та зберегти продукти».

Перекуповували не тільки сільгосппродукцію. На Галицькому ринку Києва було виявлено, що працівники державних магазинів скуповували продовольчі та промислові товари і перепродували через крамниці за довільними цінами. Так, зав. магазином № 796 м. Києва І.О.Кулик продав 30 кг каустичної соди по 80 крб. за кг замість встановленої ціни 93 коп. за кг., різницю вартості 2372 крб. 10 коп. привласнив. Продавці Бернштейн та Бенюмов скуповували крадене і реалізували через магазин. У них було вилучено 11 кг цукру, 8 л керосину, м'ясорубки, промислові товари та ін.⁷⁵⁹.

Небажання селян везти харчі до міста спричинялося крадіжками в поїздах, а також свавіллям міліції. Колгоспник с. Хоцьки Переяслав- Хмельницького району І. Ф. Бугай свідчив, що «при доставці продуктів на поїзді бували випадки, що опергрупи затримували колгоспників з продуктами, які відбирали, крім того бувало багато випадків крадіжок, але ніхто ніяких мір не приймав». А колгоспниця с. Кожанка скаржилась: «Кілька днів тому в поїзді в мене робітники опергрупи відібрали цукор і крупу, що я везла до Києва. Цукор я одержала в цукрозаводі за здані буряки, а крупа була з мого огороду». Це підтвердила і колгоспниця с. Бєлогородка О. Овсієнко: «При проїзді на поїзді з Фастова завжди оперативна група міліції перешкоджає везти м'ясо». Зловживання і незаконні дії співробітників «ОБХСС» Управління міліції м. Києва покривала заведена тут злочинна практика, коли вилучені продукти, речі й гроші не обліковувались і «зберігались» на квартирах своїх співробітників. Так, начальник відділу незаконно «тримав» у себе вдома вилучені у затриманого гроші в сумі 3748 крб. і тільки через п'ять місяців повернув їх - за вказівкою комісії ЦК КП(б)У⁷⁶⁰.

Незважаючи на безлад і анархію, що панували на колгоспних ринках, за даними ЦСУ СРСР колгоспна торгівля в 1948 р. на 22% перевищила рівень 1940 р. Проте, як з'ясувалося після ХХ з'їзду КПРС, ЦСУ перед цим без будь-яких підстав “перерахувало” дані 1940 р., зменшивши їх з опублікованої свого часу цифри 41,2 млрд. крб. до 29,1 млрд. крб. Лише завдяки цьому маневру порівняння вийшло на користь 1948 р. (35,5 млрд. крб. за цінами 1940 р.)⁷⁶¹.

Жалюгідні умови життя пересічної людини фактично на межі виживання спричиняли масове поширення дрібної і побутової злочинності, різноманітних зловживань. Це привело до унормування в свідомості людей того, що, зрештою, одержало народну назву неписаного «основного закону соціалізму» - «хто що охороняє, той те й має».

У повоєнні роки поновилася перевірена практика щорічної державної позики. Так, уже 1945 р. було оголошено Четверту державну воєнну позику, призначену на відновлення й розвиток народного господарства СРСР. За позикою уряд сподівався одержати 20 млн. крб. Міністр фінансів А. Звєрєв звернувся до населення із закликом купувати вільні від податку 20-річні бонди на лікування воєнних ран і швидке відновлення радянського господарства. Як і завжди в радянській державі, звернення до громадян та пропозиції «добровільної» підтримки зрештою вилилися доведенням до кожного міста та села планів, які мали бути виконані будь-що; до того ж чиновницьке прагнення перевиконати план та достроково звітувати примножувало невдоволення громадян. У Львівській області науковці філії АН УРСР після мітингу на підтримку позики висловлювались поміж собою, чи вже ця позичка буде останньою? Критикуючи методи агітації за підписку на позичку, професор Крип'якевич казав: «... заём хорошее дело, но очень грубо все это проводится. Ведь можно больших результатов добиться и без дурацкой шаблонной тупой агитации»⁷⁶². Професор ветеринарного інституту висловився так: «Заём есть добровольный и я больше подписываться не буду. Если не добровольный, тогда заберите у

меня все имущество, каким я располагаю» .

Втім, усвідомлюючи глибину руйнації народного господарства, багато громадян справді добровільно віддавали свої заощадження на відбудову і краще життя у майбутньому. Так, на електроламповому заводі м. Львова робітниця Домбровська підписалася на 2000 крб. за окладу 200 крб., шофер того ж заводу Белецький підписався на 1000 крб. за окладу 750 крб.⁷⁶⁴ У Чернівецькій області за перші три години після оголошення постанови уряду про випуск Четвертої державної воєнної позики робітники і службовці підписались на 8 млн. крб.⁷⁶⁵ Але на фоні такої відданості та довіри радянській державі і комуністичній партії серед трудящих УРСР чи можна було засуджувати прояви невдоволення внаслідок адекватної оцінки власних можливостей? В Одеському аеропорту штурман Поліщук зобов'язався підписатися тільки на 1/3 свого місячного заробітку, зазначивши, що гроші йому потрібні на одяг; шофер Бондаренко підписався менш як на двотижневий заробіток⁷⁶⁶.

Всі області регулярно звітували ЦК КП(б)У про розвой виконання Четвертої державної воєнної позики. Крім того, райкоми і осередки КП(б)У проводили роботу з виявлення громадян, які мали можливості підписуватися на великі суми грошей. Тільки в Ново-Миколаївському та Червоноармійському районах Запорізької області таких людей нарахували 50. Вони мали підписатися на позику в сумі від 7 до 20 тис. крб. і розрахуватися готівкою⁷⁶⁷. На 11 травня 1945 р. в Україні підписка на позику охопила 7859031 осіб і дала надходжень 3397096 тис. крб. проти плану 3240000 тис. крб. або 104,9%. Найнижчий відсоток виконання плану дала Волинська обл. - 1719 тис. крб. (або 9%), потім Кам'янець-

Подільська обл. - 9376 тис. крб. (11,4%) та Рівненська обл. - 2.649 тис. крб. (11,1%). Найвищий показник був у Ізмаїльській обл. (202,2%), потім Одеській (118,1%) та Чернівецькій (117,2%)⁷⁶⁸.

Позики для держави становили справді чистий зиск, що обумовлено, з одного боку, об'єктивним процесом знецінювання грошей (інфляцією), а з іншого - тим, що в час закінчення терміну позики держава оголошувала реконсервацію, тобто продовження первісного терміну позики ще на «якихось» 10 років. Поза тим, важливою функцією позик було зменшення платоспроможного попиту населення. Коли ж у 1980-ті рр. держава розпочала виплачувати свої борги за позиками, то мало того, що більшості позичальників уже не стало, за довгі роки велику кількість облігацій було втрачено, та й за ті, що збереглися, люди одержали копійки.

Великим тягарем для людей були різноманітні додаткові «добровільні позики», як обов'язкове членство в організаціях на зразок МОПР (міжнародне товариство допомоги революції), ОСОАВІАХІМ (ДОСААФ), а також у різних тимчасових, як-то допомоги китайській демократії, іспанським революціонерам тощо. Це коштувало не менше, ніж 5% заробітку. Прибутковий і культурний податок разом складали біля 5%. Членство в профспілці - 2%. Загалом усі побори і відрахування з працівників у вигляді позик, пожертв і податків складали не менш 2530%, а разом з платою за помешкання - 40-50%. Чи ж дивно, що після цього пограбування родина могла лише животіти, а не жити?

Неоднозначною була й грошова реформа 1947 р. Вона замислювалася як протиінфляційний захід, спрямований водночас на подолання зловживань, розкрадання та спекуляції. Іншим аспектом реформи був пропагандистський: відміна карткової системи для населення, яке пережило труднощі війни, мало означати лібералізацію системи жорсткого розподілу продуктів і показати міць радянської економіки. 14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про проведення грошової реформи та про відміну карток на продовольчі та промислові товари»⁷⁶⁹. Основні положення зводилися до наступного: 1. До обігу впроваджувались купюри зразка 1946 р., на які обмінювалися старі, розмінна монета обміну не підлягала; 2. Обмін готівки передбачалося провести протягом тижня, починаючи з 16 грудня; у віддалених районах термін міг бути збільшений до двох тижнів; зарплати та стипендії виплачувалися новими грошима у попередніх розмірах. 3. Переоцінка заощаджень населення в ощадкасах здійснювалась таким чином: вклади до 3 тис. крб. обмінювалися карбованець за карбованець, по вкладах від 3 тис. до 10 тис. крб. заощадження скорочувались на третину, а по вкладах понад 10 тис. крб. - на дві третини. Збитків зазнали й ті, хто зберігав гроші поза державними ощадними установами, оскільки обмін готівки відбувався за курсом 10:1.

Одночасно з 16 грудня 1947 р. скасовувалися карткова система та комерційні ціни і вводилися єдині роздрібні ціни на продовольчі та промислові товари. Ось що писав у спогадах М. Хрущов: «Хоча і нелегко Україна долала труднощі. І у тому ж 1947 році було скасовано карткову систему. Життя засвідчувало, що у розв'язанні надзвичайно складних завдань по відродженні зруйнованого господарства люди виявляли не менше самовідданність, а й великі сподівання. Сподівання на щасливе майбутнє, на нормальне життя, в якому не буде беззаконь, сваволі, сподівання на те, що повага до людини праці стане не лише постійним гучним гаслом, а й повсякденною дійсністю» . 1947 р. поет В. Сосюра напише: «Вітчизно! Ми зробимо тебе, якою ти ще не була...». Однак це прагнення, щиро висловлене поетом, суперечило самій суті панівної системи. Люди працювали, мирилися з труднощами і нестачами, словом, виявляли самовідданність, мріяли, а життя лишалося тяжким і безрадісним.

Реформа готувалася в суворій таємниці, однак інформація про неї все ж потрапила «в народ», спричинивши передреформаційну лихоманку⁷⁷¹. Реформу і відміну карток супроводжувала потужна пропагандистська кампанія про успіхи радянської економіки, колгоспного устрою та їх ролі у швидкому подоланні наслідків війни. Зрозуміло, за фасадом лишався конфіскаційний характер реформи і те, що держава фактично зняла з себе всі зобов'язання з карткового забезпечення міського населення та робітників, а нові ціни встановила вищими за комерційні, затверджені після війни. На хліб, борошно, крупу і макарони ціни були знижені в середньому на 10% порівняно з діючими пайковими цінами, а на решту харчів ціни були залишені на рівні пайкових. Загалом, ціни на харчі стали вищими від довоєнних і, за винятком мінімуму, необхідного для виживання, недоступні для переважної більшості населення. Усвідомлення негативних наслідків грошової реформи побічно видно у тексті постанови уряду СРСР і ЦК ВКП(б) про грошову реформу, де визнавалося, що проведення грошової реформи потребує певних жертв із зазначенням, що більшу частину цих жертв прийме на себе населення, але це буде остання жертва⁷⁷². Наголошувалося, що держава на здійсненні грошової реформи втратила 57 млрд. крб., але втрати будуть відшкодовані протягом нетривалого часу за

рахунок підвищення продуктивності праці .

Слідом за оголошенням грошової реформи і відміни карткової системи вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР № 3867 від 14 грудня 1947 р. «Про норми продажу продовольчих та промислових товарів в одні руки», що встановила граничні норми продажу одному покупцеві: хліб печений - 2 кг; крупа, макарони - 1 кг; м'ясо і м'ясопродукти - 1 кг; ковбасні вироби і копченості - 0,5 кг; сметана - 0,5 кг; молоко - 1 л; цукор - 0,5 кг; бавовняні тканини - 6 м; нитки - 1 коток; панчохи-шкарпетки - 2 пари; взуття шкіряне, текстильне, гумове - по 1 парі кожного; мило господарське - 1 брусок; мило туалетне - 1 брусок; сірники - 2 кор.; керосин - 2 л. тощо . Вказані норми поширювалися і на кооперативну торгівлю у сільській місцевості. Більша частина цих норм діяла протягом десятиліття і була скасована тільки наказом Міністерства торгівлі СРСР № 306 від 13 серпня 1958 р.

Були встановлені й ціни: хліб чорний - 2,80 крб. за 1 кг, м'ясо - 28 крб. за 1 кг, масло - 62 крб. за 1 кг, сіль - 1,60 крб. за 1 кг, сірники - 20 коп. за 1 кор. Для порівняння - місячний заробіток стаханівця-ливарника дорівнював 1000 крб. (з яких третина йшла на позику і податки)⁷⁷⁵.

Вже за три місяці після грошової реформи уряд був змушений видавати хліб і борошно з резервів. Багато крамниць і закладів громадського харчування зачинялися через брак продуктів. Газета «Радянська Україна» надрукувала листа О.Теренова з Комарівки Чернігівської області, який дорікав, що «навіть і після того, як Рада Міністрів СРСР і ЦК КП(б)У скасували карткову систему постачання, тут не розгорнуто справжньої культурної торгівлі. Змінилося лише те, що тепер замість видачі продуктів по картках, почали їх розподіляти по “рознарядках”... Місцеві законники встановили навіть свої норми продажу хліба»⁷⁷⁶. У містах зросли черги за хлібом, бракувало цукру, при тому, що УРСР давала майже 60% його загальносоюзного виробництва. Також на УРСР припадало близько чверті обсягу виробництва м'яса та молока⁷⁷⁷. Робітники заводу «Червона зірка» м. Кіровограда у грудні 1947 р. надіслали листа Сталіну, в якому зазначалось: «1. У нас в Кировограде, чтобы достать кило хлеба, нужно стоять в очереди 5-6 часов. 2. Жиров и сахару в магазине нет. 3. В городе свирепствует тиф, но прививок не делают, говорят нет вакцины. Баня работает с большими перерывами. 4. Базар разгоняют и негде купить мыла. 5. Что делает секретарь обкома тов. Петров и областные и городские руководители? Они поприсваивали себе дома, их ремонтируют со всеми удобствами, а о народе не думают, пусть, говорят, сдыхают. 6. В городе света (электрического) не дают. Топлива нет»⁷⁷⁸. З великим напруженням велася торгівля хлібом у містах і робітничих селищах Дніпропетровської області. Шикувалися величезні черги попід хлібних магазинів, але хліба на всіх не вистачало. Було зменшено щоденний ліміт продажу хліба; різке зниження продажу хліба вплинуло на купівельну спроможність населення, оскільки спровокувало незаконне скуповування хліба з метою спекуляції. Багато хліба вивозилося з міст. В анонімному листі до А. Жданова громадяни повідомляли: «Очереди бывают по длине 2-х - 3-х кварталов. Чтобы не производить очередями растущего впечатления, их устраивают по дворам, и милиция выводит людей (как заключённых) по десяткам в магазин»⁷⁷⁹.

Підсумовуючи перший рік грошової реформи, ЦСУ СРСР у повідомленні «Про результати виконання народногосподарського плану на 1948 рік» зазначило, що реальна заробітна плата трудящих 1948 р. порівняно з 1947 р., тобто за рік, зросла понад удвічі. Натомість американський економіст Н.Ясний, аналізуючи публікації ЦСУ СРСР, підрахував, що насправді вона не тільки не зросла, а навіть скоротилася, значною мірою внаслідок грошової реформи⁷⁸⁰. Що ж до постачання харчів, то стан, змальований у цитованих вище листах, зберігався впродовж багатьох років. І це непокоїло, обурювало людей. Так, взимку 1952 р. на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова надійшов анонімний лист зі Львова, в якому, зокрема, йшлося про те, що «на рынках приходится простаивать по 2-3 часа в очереди на морозе и так ни с чем уходить. В магазинах нет яиц, дешёвой колбасы, мяса, с перебоями торгуют сахаром, нет белого хлеба, а за чёрным нужно стоять в очереди. Водка, печенье, пирожное - вот ассортимент продуктов в магазинах. И это на Украине - житнице Советского Союза» . Зауважимо, що це відбувалося за 7 років по війні, коли в Європі про відбудову вже згадували в минулому часі. Намагання тоталітарної держави оптимізувати продовольче питання притаманними їй адміністративно-командними методами вело до погіршення ситуації, хворобливої залежності від переробників, постачальників, недосконалості монопольної цінової політики та системи реалізації.

2. Громадське харчування та продукція легкої промисловості

Мережа громадського харчування після війни відновлювалась надто повільно і мало сприяла покращенню побуту населення. На 1 січня 1941 р. в УРСР налічувалося 6626 їдалень, 7039 буфетів та закусочних. На 1 січня 1946 р. було відбудовано 8867 одиниць (65% повоєнного рівня), у тому числі 6109 їдалень (92,2%), 2758 буфетів та закусочних (39,2%). 1945 р. у великих містах і на вузлових станціях УРСР було відкрито близько 100 комерційних ресторанів, але через брак продуктів та належних умов праці вони мали низку суттєвих недоліків. Внаслідок браку овочів не готувалися гарячі страви, асортимент страв був обмежений, покупців обраховували, обважували. В залізничних ресторанах торгівля нарізно з обслуговуванням пасажирів у момент прибуття та відправлення поїздів коли й велася, то з грубими порушеннями, а пасажирів, які прибували вночі, взагалі не обслуговували. Вкрай погано було організовано обслуговування пасажирів у потягах на низці маршрутів (Київ-Львів,

Київ-Одеса та ін.) не було навіть купе-буфетів. На зупинках також не можна було купити гарячі страви⁷⁸².

Станом на травень 1946 р. в республіці працювали 98 ресторанів, 377 комерційних чайних. Найкращими ресторанами республіки були «Театральний» (Київ), «Москва» (Сталіно), «Хвиля» (Одеса), «Люкс» і «Брістоль» (Львів), «Верховина» і «Київ» (Ужгород), «Днепр» (Дніпропетровськ). Як показували перевірки, мережа виконувала план товарообігу переважно за рахунок продажу, передусім, вино-горілчаних виробів та пива, питома вага яких складала 75%. План з випуску страв і кулінарних виробів, як правило, не виконувався. Наприклад, у 1945 р. трести їдалень виконали план з випуску власної продукції на 69%, а план з продажу вино-горілчаних виробів - на 122,9%⁷⁸³. Отже, підприємства громадського харчування здебільшого продававали товари і не приділяли уваги поповненню асортименту страв, кулінарних виробів та поліпшенню їх якості. Й не дивно, оскільки більшості підприємств бракувало необхідного устаткування, посуду. Так, майже у всіх буфетах тресту «Сталінвугілля» внаслідок відсутності титанів робітники не мали змоги навіть пити гарячий чай. У їдальні № 2 рудуправління ім. К. Лібнехта (м. Кривий Ріг) на 150 осіб було всього 50 тарілок, 15 чашок, 24 ложки, 15 виделок. Відвідувачі їдальні індустріального інституту (м. Донецьк) були змушені користуватись іржавими ложками та виделками, посудом з відбитими краями. У їдальні № 7 для студентів (м. Львів) зовсім не було стільців, а столів - обмаль ⁷⁸⁴.

У першому кварталі 1946 р. у 176 містах УРСР відкрито 377 комерційних чайних. Як і в їдальнях та ресторанах, питома вага виногорілчаних виробів тут також становила значну частку - 46,5% товарообігу, тоді як власна продукція - 31,2%. Але після зниження прейскурантних цін на страви від 40% до 50% прибуток чайних не тільки не знизився, а, навпаки, зріс; відпуск перших та других страв виріс вдвічі.

До кінця 1940-х рр. злиденність була звичною громадянам навіть у великих промислових центрах. Не бачачи зрушень від дій місцевої влади, люди зверталися зі скаргами все вище за інстанціями, одержуючи у відповідь комісії. Комісія ЦК КП(б)У на чолі із заступником міністра держконтролю І.Шапіро, перевіряючи стан побутового обслуговування на шахтах Донбасу, звітувала, що більшість їдалень не ремонтовані, раціону харчування не дотримувалися, робітники не одержували належну норму їжі, калорійність страв була нижче від розрахункової на 22-56,5%. З 284 їдалень, що обслуговували шахтарів «Сталінвугілля», тільки 81 мали задовільні приміщення. При їдальнях відсутні овочесховища, льодовики та свинарники. Антисанітарія та неналежні умови зберігання харчів, грубі порушення санітарно-гігієнічних умов приготування їжі спричиняли масові

отруєння, що було характерним для цілої УРСР. Так, протягом 1952-1953 рр. до ЦК КПУ надійшла низка скарг про харчові отруєння робітників, студентів і школярів у Сталінській, Ворошиловградській, Миколаєвській, Чернігівській, Черновицькій областях та м. Києві. Лише у червні 1952 р. отруїлися 12 шахтарів у їдальні № 7 шахти 19-20 тресту «Горлівугілля», 19 робітніків у їдальні Снєгірьовського будувельно-монтажного управління № 14 Миколаївської обл., 28 робітників у торговельних підприємствах ОРСу станції Чернігів, 19 студентів у їдальнях Київського відділення воєнторгу, 23 учні ремісничого училища у Ворошиловградській їдальні № 51, 67 учнів залізничного училища м. Києва .

На шахтах належним чином не контролювалась своєчасність видачі карток і талонів на всі види додаткового харчування, а це спричиняло порушення термінів і кількості їх видачі. Приміром, на шахті «Софія» робітникам, які перевиконували норми на підприємстві, в березні 1947 р. не видано належних їм 462 талони на холодні сніданки і другі гарячі страви, в квітні - 430 талонів, у травні - 597. На шахті № 3 «Кочегарка» робітники систематично не одержували встановлених лімітом талонів на додаткове харчування, як-от протягом січня-липня 1947 р. одержано 142515 талонів при ліміті 188075⁷⁸⁶.

Байдужість адміністрацій шахт до шахтарів виявлялася і в тому, як складався графік роботи їдалень. Так, їдальня при шахті «Софія» зачинялась о 20 , внаслідок чого ті, хто закінчували працювати о 22 (друга зміна) і ті, що в цей час мали розпочинати роботу (третя зміна) залишалися без їжі. Безупинно підвищувалися ціни. Приміром, у їдальні шахти № 3 «Кочегарка» вартість денного харчування збільшувалася кожного місяця і складала в квітні 1947 р. - 18 крб. 70 коп., у травні - 19 крб. 16 коп., у червні - 21 крб. 20 коп. Окрім об'єктивних чинників на це впливала сваволя працівників їдалень внаслідок їхньої неконтрольованості - на час перевірки у їдальні шахти «Софія» націнка на овочеві страви становила 45% замість встановлених 37%; в їдальні шахти № 9 «Капітальная» націнка на гастрономічні товари і вершкове масло становила 22% замість 12%. Таке ставлення до харчування шахтарів призводило до того, що, наприклад, у їдальні шахти «Софія» у січні 1947 р. харчувалось 16% всіх робітників, а в червні вже 8,5%. У їдальні шахти № 17/17-біс харчувалось лише 10%, а в їдальні шахти № 8 «Чулковка» у липні - 3,5% .

Не кращими були справи і з організацією дитячого харчування. Для посиленого харчування дітей-сиріт та дітей-інвалідів улітку 1945 р. було виділено 427591 пайків, у 1946 - 536700 пайків (тобто майже 40 тис. пайків щомісяця). На 1 січня 1946 р. в містах і промислових центрах України існували 48 їдалень посиленого харчування для дітей, 383 шкільних їдальні та 1347 шкільних буфетів. Проте, як на республіканській нараді працівників громадського харчування (квітень 1946 р.) був змушений зізнатися заступник міністра торгівлі УРСР В. Холодніков, харчування дітей, а надто шкільне, не було навіть задовільним. План розвитку мережі дитячих їдалень у 1945 р. був виконаний на 75,3%. Шкільних буфетів у Вінницькій обл. відкрито 58% від плану, у Волинській - 42%, Станіславській - 35%; а шкільних їдалень у цих трьох областях не відкрито жодної⁷⁸⁸.

Дефіцит сучасних якісних товарів народного споживання та недоліки в організації торгівлі та сфери послуг, громадського харчування, житлово- комунального господарства, соціальної сфери в цілому позначилися на добробуті, зручностях і комфорті, й, зрештою, на настроях людей, їхній трудовій і громадській активності. Не відчуваючи ефекту від власної праці, як споживачі матеріальних цінностей, робітники не бачили сенсу в самій праці.

До війни галузь легкої промисловості УРСР складала 501 підприємство, на яких налічувалось близько 30000 різноманітних верстатів та машин. Потужність галузі становила понад 1,3 млрд. крб. Під час війни тією чи іншою мірою були виведені з ладу до 491 підприємства, а такі, як Київська взуттєва фабрика, швейна фабрика ім. Горького, Полтавська прядильна фабрика, Дарницький резервно-регенераторний завод та інші, зруйновані вщент. На кінець 1944 р. в галузі були 472 ледь живих підприємства, на яких працювали близько 33 тис. робітників.

1945-1946 рр. підприємства легкої промисловості мусили розраховувати переважно на власні матеріальні та трудові ресурси. На їх відбудову не направлялися фахові будівельники, майже не відпускалися кошти. Тому в першу чергу відновлювалися найменш пошкоджені підприємства, а також дрібні і середні, де можна було почати з випуску продукції вручну. То ж відбудова галузі йшла дуже повільно. Бракувало обладнання, сировини, жорстко обмежували постачання електроенергії, робітникам платилася низька зарплатня, не створювалися мінімальні побутові умови, при цьому кожному підприємству встановлювалися плани, які за будь-яку ціну треба було виконувати.

Жалюгідний побут не сприяв трудовим настроям. Ось приклад рівня трудової дисципліни на Київському склотермосному заводі. За шість місяців 1945 р. його 23 робітники мали 60 людино-годин прогулів та 16 запізнень. Й не дивно - в брудному, в антисанітарному стані гуртожитку не було ліжок, матрасів, столів, стільців тощо; прання білизни організовано погано, звичними були завшивлення і короста. На підсобних роботах здебільшого використовувалися учні ФЗУ. Вони не були закріплені за постійними інструкторами та робочим місцем. соціальний забезпечення робітник село

Схожі умови були на більшості підприємств легкої промисловості України, що вело до невиконання планів та низької якості продукції. Так,

у Миколаївській області план 1945 р. підприємства галузі виконали на 45,4%, відповідно недодано виробів з трикотажу - 34 тис. шт., швейних - на суму 1.175 тис. крб., взуття більш як 8 тис. пар, при вкрай низькій якості виробів. На підприємствах не переймалися проблемами якості виробів, не вели облік браку, постачання сировини, фурнітури та обладнання було незадовільне. Заробітна платня систематично затримувалася. Звідси й продуктивність праці була низькою, не вистачало висококваліфікованих робітників, інженерів. Збитки підприємств галузі 1945 р. лише у Миколаївській області становили 437 тис. крб. при річному плані накопичення 299 тис. крб. Для підприємств легкої промисловості Західної України характерними були нестача кваліфікованої робочої сили, незабезпеченість технічним обладнанням та кресленнями, виконання будівельних робіт до 30% від запланованих, незадовільні матеріально- побутові умови для робітників, насамперед, житлові. Проблема нестачі житла для робітників та фахівців загострювалася з відкриттям нових фабрик⁷⁸⁹. Непомітно було, щоб добробут народу був пріоритетом держави. Натомість на підприємствах наполегливо розгорталась пропаганда за відмінну якість продукції, наради робітників постановляли ще більше, ще краще, ще продуктивніше працювати, щоб засвідчити свою «вдячність Сталіну і партії за батьківське піклування». Люди працювали, мирилися з труднощами і негараздами на тлі нестримного захвалювання «улюбленого вождя, великого Сталіна», мудрості якого приписувались уявні успіхи. З цього приводу «Українська Думка» помістила статтю колишнього полковника радянської армії Токарєва, який писав: «Чому наші люди не мають мінімум добробуту? Тому, що в нашій системі найвище цінять обдурювання свого власного народу і безвідповідальну демагогію. Брехливою пропагандою ми вбили свідомість мас... Наш централізований тоталітарний абсолютизм і партійно-політична

бюрократія одірвались від мас, не розуміють інтересів і потреб мас... Наші робітники надалі живуть або в баракових гуртожитках, або дуже незручних житлових умовах. Наша трудова інтелігенція не має і половини цього добробуту, що ним користується інтелігенція Заходу»⁷⁹⁰.

23 грудня 1946 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, що передбачала заходи для поліпшення стану легкої промисловості. В УРСР планувалося відбудувати і збудувати 191 підприємство, поміж них 31 взуттєву фабрику, 69 швейних, 23 трикотажних, 16 шкіряних заводів, 6 дубильно-екстрактових, 15 склозаводів та ін.⁷⁹¹. На діючих підприємствах передусім мали дбати про перевиконання планів та впровадження стаханівських методів. Між тим багато робітників з планом просто не могли впоратися, величезна кількість технологічних операцій виконувалась вручну. Однак, навіть коли плани якось виконувались, якість одержаних виробів була незадовільною. У взуттєвій промисловості в першому півріччі 1947 р. випущено взуття з хромовим верхом 83,7% від плану, з текстильним верхом - 77%, а легкого взуття - 132%.

До ще більшого загострення ситуації на ринку промислових товарів призвела відміна карткової системи. Біля універмагів з'явилися особливо великі черги. Так, до відкриття центрального універмагу в Києві щодня збиралася черга понад 200 осіб, яким конче потрібне було гумове та жіноче взуття, черевики, дитяче взуття і одяг, власне кажучи - все. Люди, критикуючи і лаючи якість товарів, мусили їх купувати, бо вибору не мали. Так, Г. Зінченко пише: «За короткий час доношую другу пару черевиків. Купиш у крамниці взуття, не встигнеш поносити його п'ять-шість днів, як тоненька гумова наклейка на підошві відпадає. Через декілька днів відокремлюється і підошва, бо дратва погана, швидко рветься. Стельки в черевиках зроблено з бракованого картону, який швидко рветься і випадає з взуття». В. Іванченко з Києва писав до газети «Радянська Україна» таке: «Недавно я купив в київському магазині дитячі жовті черевики. Поки вони стояли на прилавку, мали дуже гарний вигляд. Коли дитина їх взула, черевики одразу зморщилися. Мій син пройшов у цих черевиках щось 200 метрів, від хати до дитячого садка і черевики перетворилися з виробу першого ґатунку на суцільне дрантя. А треба взяти до уваги, що не так легко взагалі купити черевики, а коли й купиш, то за превисокі ціни» . В той же час міністр легкої промисловості заявляв, що тільки київські фабрики взуття виробляли щоденно по 1500 пар взуття. У взуттєвій промисловості шкіру замінили гумою і полотном. Загалом населення ходило у взутті, скомбінованому з усілякого матеріалу, окрім шкіри.

Основними проблемами легкої промисловості протягом 1945-1953 рр. вважались кількість та якість виробленої продукції, про асортимент навіть не йшлося. Так, текстильні підприємства у 1950 р. наткали 140 млн. метрів вовняних тканин. У середньому на одну людину припадало 60 сантиметрів тканини. За третій квартал 1950 р. підприємства місцевої промисловості не виробили в достатній кількості котлів, ножиць, посуду, ліжок, радіоприймачів, шкарпеток. А якість? Дрогобицька швейна фабрика шила чоловічі костюми чомусь не більше другого - третього зросту. Громадяни скаржились, купуючи костюм: піджак підходить, штани - закороткі⁷⁹³. Робітник Центрального універмагу писав до «Літературної газети»: «Мені часто говорять з обуренням - посуд зле емальований, бідний асортимент, колорит порцеляни грубий і бідний. Що я на це маю відповідати? Посуд має віджахаючий вигляд, тарілки покриті темною емаллю, розрисовка іншого посуду неприємного зеленуватого кольору. А людина хоче за свій рубль купити повноцінну річ»⁷⁹⁴. Часто гуртовим базам та магазинам доводилось повертати швейні вироби та іншу продукцію на фабрики для ремонту або переведення у нижчі сорти, а частину з них взагалі знімали з виробництва.

Так, люди, багато працюючи і одержуючи зарплатню (зауважимо, що оплата праці в усіх галузях господарства була низькою, наприклад, у 1950 р. вона становила у промисловості 708 крб., транспорті - 707 крб., будівництві - 656 крб., освіті та культурі - 668 крб. на місяць), навіть такі невідповідно низькі доходи не могли витратити з користю для себе - прагнучи придбати якісну і гарну річ, здебільшого вони були розчаровані. Про те свідчать скарги громадян до редакцій газет: «У нас продають такі резинки, що все змазують, тільки не вимазують того, що треба. Олівці - це вже друге питання - купиш м'який, він показується твердим і навпаки. Виходить ніякого контролю немає і, сидячі за працею, не раз приходиться висказати неприємні слова на адресу наших фабрик. В нас креслярських дощок не можна купити. У нас сантиметри в кожній лінійці різні, стола до праці важко дістати і так можна б вичислювати без кінця»⁷⁹⁵.

Після війни в Україні з'явились будинки моделей одягу. Перший, де виробляли моделі жіночого, чоловічого та дитячого одягу, відкрився у Києві і обслуговував 150 швацьких фабрик. За п'ять років було створено 2500 фасонів різного одягу. До магазинів же доходили поодинокі моделі. Так, на весняно-літній сезон 1947 р. було представлено на показ 326 моделей одягу, переглянуто - 256, затверджено до виробництва - 199, а впроваджено - 78 моделей, які виявились одноманітними, бідно оформленими та рідко оздоблені вишивкою⁷⁹⁶.

Протягом 1945-1953 рр. товари щоденного вжитку в УРСР вироблялися в надто малих обсягах. У республіці, як і у цілому СРСР, склався залишковий принцип виділення ресурсів для розвитку матеріально-побутової сфери, хоч і відомо, що від того, в яких умовах живе людина, як влаштований її побут, як задовольняються потреби кожної сім'ї, значною мірою залежить майбутнє суспільства. Очевидно, це не входило до державних пріоритетів.

Незважаючи на важкі умови праці та життя, зрештою, голод, в Україні 1949-1951 рр. щорічний приріст промислової продукції (у всіх галузях) у середньому становив 23,7%. У 1951 р. продуктивність праці збільшилась порівняно з 1948 р. на 49,0%, а в порівняні з 1940 р. - на 26,0% . Попри

облудність радянської статистики це дійсно було вершиною директивної економіки, максимумом того, на що спроможна була система господарювання, заснована на командних методах управління. Зусилля держави концентрувались на кількох пріоритетних напрямах, перш за все оборонній промисловості та необхідних для її забезпечення енергетиці, металургії, машинобудуванні. Такий механізм працював доволі результативно. При досить незначній кількості підприємств і відносно

невеликому асортименті продукції можна було відносно успішно керувати економікою з центру - планувати, контролювати, розподіляти кошти, робочу силу і матеріальні ресурси. Відносним досягненням перших років після війни сприяли перманентні мобілізаційно-пропагандистські заходи -

«соціалістичні змагання», різного роду «рухи передовиків і новаторів виробництва» тощо. Реальний повсякденний ентузіазм людей, їхня готовність до чергової самопожертви заради майбутнього - все це тісно перепліталося з притаманними радянській системі формалізмом і демагогією. Відбудовуючи господарство, люди сподівалися створити передусім нормальне життя для себе і своїх дітей, їх спонукала надія на краще. Для держави ж їхнє «світле майбутнє» було не метою, а просто засобом експлуатації їхніх життєвих сил - показники 4-ї п'ятирічки з виробництва продукції групи «Б» були багато нижчими від показників групи «А», вкотре підтверджуючи, що життєвому рівню людей держава приділяла другорядну увагу, розглядаючи виробництво товарів народного споживання лише як поступку населенню і скорочуючи до мінімуму витрати на ці галузі.

Допомогу в розв'язанні повоєнних проблем забезпечення населення УРСР харчами, промисловими товарами та обладнанням, у створенні індустріальної бази житлового та промислового будівництва запропонувала Адміністрація Допомоги і Відновлення Об'єднаних Націй (ЮНРРА). Головою місії цієї організації в Україні був Маршалл Мак- Деффі, представником УРСР в ЮНРРА - І.К. Козюля. 30 серпня 1945 р. розпочались переговори сторін⁷⁹⁸. За рішенням Центрального Комітету Ради ЮНРРА розмір допомоги постачанням продовольства, промисловими товарами і різним обладнанням для відбудови народного господарства був визначений у розмірі 189 млн. доларів США, і в грудні 1945 р. здійснено перші надходження.

Станом на 1 червня 1947 р. за програмою ЮНРРА УРСР одержала такі обсяги промислових та продовольчих товарів (у тис. дол. США)⁷⁹⁹:

Всього продовольчих товарів було одержано 303769 брутто-тонн, у тому числі: м'ясопродуктів - 94282 т, рибопродуктів - 40837 т, молочних продуктів - 34189 т, тваринних жирів - 22953 т, рослинних жирів - 17305 т, армійських раціонів - 77884 т, какао-бобів -3408 т, кави - 2715 т. Ця допомога забезпечила протягом 1946 р. потреби того населення УРСР, що отримувало харчі централізовано, м'ясом - на 93,1%, рибою - 63,2 %, тваринними жирами - 100%.

Промислових товарів республіка отримала на суму 16524,5 тис. дол. США. Було одержано жорстких шкір - 1631 т, м'яких шкіряних товарів - 1499 т, гумових підошв - 1258 т, сирої камвольної вовни - 3678 т, шкіряної сировини - 387,7 т, гумових чобіт - 184,3 тис. пар, гумових калош - 14,2 тис. пар, взуття - 1894,7 тис. пар, панчох, шкарпеток - 2070,0 тис. пар, тканин вовняних - 2266,1 тис. м., тканин із бавовни - 1296,2 тис. м, ковдр - 161,5 тис. шт, брезенту - 897,0 т, дубильного екстракту - 1094 т, мила туалетного - 120 т, мила господарського - 5200 т, у т. ч. синтетичного - 4120 т, натурального каучуку - 123 т⁸⁰⁰.

Поза тим, ЮНРРА своїм транспортом доправила в Україну 3482 т переважно вживаного одягу та взуття - всього 4 млн. одиниць, - зібраних у США товариством Рошен-Реліф для допомоги постраждалим від війни. Ці речі також сприяли задоволенню першочергових потреб населення. Промтовари та сировину передавали на переробку, із отриманої таким чином сировини вітчизняні підприємства виробили: взуття - 558 тис. пар, протезів для ніг - 36941 шт., корсетів для інвалідів - 4670 шт., ортопедичного взуття - 21417 пар, взуття на протези - 12726 пар⁸⁰¹.

Загалом допомогу для України постачали 15 країн, насамперед США та Велика Британія. Також Канада надсилала консерви з риби та м'яса, насіння; Індія - перець, джут; Ямайка - спеції; Франція та британські колонії Західної Африки - какао-боби; Норвегія - рибу; Данія - масло; Турція - коноплі; Аргентина - льняне масло; Бразилія - каву; Австралія - чай, насіння, конюшину, ковдри, товари з вовни. Всі ці товари розповсюджувалися в регіонах республіки. Вони направлялися на бази та в магазини, де громадяни мали змогу їх купувати за державними цінами (подарунки роздавалися безкоштовно). Одержані від продажу товарів гроші ЮНРРА витрачала на допомогу незахищеним верствам населення. Так, протягом першої половини 1946 р. на поліпшення побуту інвалідів Другої світової війни організація витратила 1969000 крб., на охорону здоров'я населення та поліпшення харчування хворих у лікарнях - 119412000 крб., на поліпшення харчування дітей-сиріт і школярів - 75985000 крб. На першочергові потреби облвиконкомам було передано 556976000 крб.⁸⁰² Зазначимо, що розподіл товарів і грошей здійснювала сама ЮНРРА своїм штатом і коштами, відкидаючи неодноразові спроби урядового втручання, намагання забрати це в свої руки. Допомога припинилася в листопаді 1946 р. в зв'язку із припиненням з 31 грудня 1946 р. діяльності ЮНРРА⁸⁰³.

3. Соціальне забезпечення населення

Серед питань, що постали з початком війни, було соціальне забезпечення інвалідів, поранених та хворих військовослужбовців, сімей військових, дітей, яких осиротила війна. 26 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР встановила порядок призначення й виплати допомоги сім'ям військовослужбовців рядового і молодшого командного складу у військовий час, і надала їм певні пільги⁸⁰⁴. Загалом в УРСР на 1 січня 1945 р. на обліку було 3938867 родин військовослужбовців, з них 1483478 сім'ям виплачено 1392778 тис. крб. державної допомоги, а 323044 сім'ям - пенсій на суму 283010 тис. крб.⁸⁰⁵. Окрім того, сім'ї фронтовиків мали право на довготермінові кредити для будівництва житла, на безкоштовне надання ділянки для заготівлі будівельного лісу, інших будівельних матеріалів, насіння для індивідуальних городів тощо. Так,

1944 р. в Сталінській області 147417 сімей військовослужбовців мали індивідуальні городи, посівна площа яких становила 38903 га; в Києві відповідно - 32137 сімей і 1433 га. Допомога киянам посівним матеріалом того року становила 870 т картоплі та 360 кг насіння різних культур⁸⁰⁶. А всього в республіці 725214 сім'ям військових виділено під індивідуальні городи 174266 га землі⁸⁰⁷.

Демобілізація після закінчення війни здійснювалась на основі Закону про демобілізацію, ухваленого ХІІ сесією Верховної Ради СРСР 23 червня

1945 р., в декілька етапів. 25 вересня 1945 р. була оголошена демобілізація другої черги, а з 20 березня 1946 р. - третьої черги. Відповідно до Закону демобілізовані перевозились додому державним коштом, безкоштовно забезпечувались обмундируванням і взуттям, їм виплачувалась разова грошова винагорода відповідно до терміну служби в армії у період війни. Місцеві органи влади були зобов'язані протягом одного місяця забезпечити колишніх воїнів роботою, житлом, паливом, будівельними матеріалами, для індивідуального житла надавались позики.

Багато воїнів поверталось інвалідами. Частина інвалідів втратила під час війни родини, і їх направляли до інтернатів та будинків для інвалідів, де, на жаль, матеріально-побутові умови були на украй низькому рівні і люди просто не бажали там мешкати. Перевіркою дев'яти областей України в грудні 1946 р. встановлено, що внаслідок жахливих умов інтернати були майже пусті. Замість створення інвалідам сприятливих умов життя, міністерство соціального забезпечення вигадало «реорганізацію» і стало зачиняти ці заклади, натомість відкриваючи будинки відпочинку⁸⁰⁸. Числені недоліки викривалися в багатьох містах. У Львові на 20 жовтня 1945 р. було відремонтовано 28 помешкань інвалідів замість 94. У Харкові із 122 інвалідів, що їм планували надати житло, квартири одержали тільки 20, відремонтовано 35 помешкань із запланованих 77. У Чернівцях інваліди не отримували палива для помешкань.

Вкрай погано забезпечували офіцерів-інвалідів промтоварами. Фонди, виділені для інвалідів війни - мешканців Києва, Львова, Харкова, задовольняли до 30-40% потреб. На продовольчі картки інвалідів у Львові видавали неякісні харчі, а в серпні та вересні 1945 р. їх взагалі не забезпечували⁸⁰⁹. Не кращим становище було в Тернопольській області. На кінець 1945 р. лише за звітом облвиконкому в м. Тернополі без житла залишилося 35 демобілізованих, у м. Чорткові - 29. Також жоден тутешній демобілізований не отримав палива на зиму. В Чорткові колишніх воїнів тривалий час не працевлаштовували, що змушувало їх, і насамперед інвалідів, йти на базари торгувати або навіть жебракувати. Скрізь нехтувалося сім'ями загиблих⁸¹⁰. У помешканнях зазвичай були відсутні вода, електрика. Про бездушне ставлення до інвалідів, хамство свідчить такий факт: інвалід війни Галкін звернувся до голови міськради м. Чернівці з проханням допомогти йому провести світло до квартири. На це чиновник відрубав: «Служите в армии хоть 40 лет, меня это не касается, а электроэнергию все равно не получите» . Виходило, що, з одного боку, держава їм компенсувала втрату працездатності через органи соціального забезпечення, нараховуючи пенсії, щоправда, змушуючи щорічно проходити медичне обстеження для підтвердження інвалідності навіть тих, хто втратили руку, ногу чи інший орган, а з іншого - їх просто викреслили з суспільного життя.

Надзвичайно болісною була проблема працевлаштування демобілізованих. Наприклад, у Дніпропетровській області не працювали 6720 демобілізованих, з них 1108 - офіцери. У самому лише Дніпропетровську станом на 1 лютого 1946 р. безробітних було 4550 чол. У м. Червоноармійську не працювали 515 демобілізованих, у т. ч. понад два місяці - 66 чол., понад три - 76 чол., чотири - 30, п'ять - 19. У Київській області не працювали 2733 демобілізованих, у т.ч. 1825 офіцерів; у Сталінській області не працевлаштовано відповідно 8508 та 734 чол.; в Харкові - 1075 та 1225⁸¹².

Кепським було і забезпечення демобілізованих житлом. В УРСР станом на кінець 1946 р. 3897 офіцерів просто не мали де жити. Тільки в містах Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Нікополь, Марганець 975 демобілізованих не були забезпечені житлом. У Жовтневому районі м. Дніпропетровська не виконано 63 санкції прокурора про надання помешкань офіцерам. Всевладні партійні органи також допомагали мляво, роботу демобілізований міг одержати лише «за дзвінком» чи «запискою», та навіть й це не завжди давало бажаний результат. Так, підполковник Сухачов (м. Дніпропетровськ) за півроку здобув 12 записок, а так і не зміг працевлаштуватися⁸¹³. Звичайним для офіцерів запасу було шукати роботу від 3 до 7 місяців, або одержати некваліфіковану і низькооплачувану роботу. В м. Черкаси із 36 офіцерів були працевлаштовані тільки п'ятеро, причому, наприклад, полковник Чаплієв одержав призначення директором млину, якого не існувало.

У повоєнні роки чинною була постанова ЦК ВКП(б) від 22 січня 1943 р. «Про заходи поліпшення роботи радянських органів та місцевих партійних організацій щодо надання допомоги сім'ям військовослужбовців», у якій йшлося, що повсякденне піклування про задоволення матеріально- побутових потреб сімей військовослужбовців має величезне воєнно- політичне значення і є значною частиною всього піклування про Червону Армію⁸¹⁴. Згідно цієї постанови при раднаркомах союзних республік діяли управління, а при виконкомах місцевих рад - відділи державного та побутового забезпечення родин військовослужбовців. Тим часом перевірки областей України свідчили про вкрай незадовільну роботу цих органів, що спричиняло числені скарги громадян. Так, протягом 1945 р. у відділах держзабезпечення зареєстровано (!) 642298 скарг і заяв.