Соціальна політика держави очима робітників і селян

Про важке становище багатьох сімей військовослужбовців свідчать скарги та листи громадян. Наприклад такий лист: «...Толя, квартира меня загоняет в гроб, вот уже несколько раз выбрасывали меня с детьми на мороз, не считают нас за семью военнослужащего. ...Я уже не прошу у них отдельно квартиру, хотя бы какой-нибудь теплый уголок, где бы можно было согреть детей-малюток. Если будет так продолжаться, то я уйду с этого проклятого света, чтобы не видеть этих мучений, не страдать как я сейчас страдаю» (м. Миколаїв, 1946 р.)⁸¹⁵. І, звичайно, коли таким чином обходилися з воїнами-переможцями та їхніми сім'ями, то годі вже казати про якусь турботу щодо сімей військових, що «пропали без вісти» або загинули в таборах військовополонених (протягом війни в таборах тільки на території Німеччини загинули 58 тис. радянських офіцерів- військовополонених, з них 10 тис. - українців).

Інваліди, демобілізовані та члени їхніх сімей, шукаючи допомоги, доходили інстанціями аж до керівників республіки, у відчаї звертаючись з листами до М. Хрущова. Так, колишні офіцери М.Ф. Галушко та В.В. Зак писали: «Каждый из нас прослужил в Красной Армии по 10 лет. После победы над Германией вернулись инвалидами, не закончившими лечение. Уезжая на Родину, считали, что Родина сделает нам должный прием, но в этом мы глубоко ошиблись... Во время оккупации Киева наши семьи находились в эвакуации. По приезду в Киев ни квартир, ни имущества, находившегося в квартирах, не оказалось... Жить так, как живем мы с семьями на сегодняшний день, дальше нельзя, ибо жизнь стала совершенно невозможной»⁸¹⁶. А ось лист жінки - учасниці бойових дій

Л.О. Кулаковської: «Возвратясь в Киев с семьей мы побрели в нашу квартиру, она оказалась свободной, мы ее заняли и прожили там три дня. На четвертый день я ушла за врачом к заболевшему ребенку, мужа в это время не было дома. В это время пришли работники Наркомзема, в составе пяти человек, и выбросили мои вещи и моего больного ребенка на каменный пол в лестничной клетке, где нам пришлось ночевать, потому что квартиру заняли и опечатали. От таких условий мальчик заболел крупозным воспалением легких и болел два месяца»⁸¹⁷.

На цьому тлі цікавою виглядала чинна від червня 1945 р. Постанова РНК СРСР «Про поліпшення житлових умов генералів та офіцерів Червоної Армії», що надала право генералам та старшим офіцерам, які відслужили 25 років, одержати позику на індивідуальне будівництво з терміном погашення 10 років (генералам обіцяно 35 тис. крб., офіцерам - 20 тис. крб.). Обласні виконкоми повинні були відводити в безстрокове і безкоштовне користування земельні ділянки в містах, селищах, дачних місцях у розмірі генералам - 0,75-1,25 га, старшим офіцерам - 0,5-0,75 га⁸¹⁸.

За цих обставин ЦК КП(б)У був змушений звернути увагу на діяльність Міністерства соціального забезпечення і вжити заходів щодо поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів війни. В результаті на початку 1946 р., наприклад, Міністерство легкої промисловості працевлаштувало 693 інваліди, з них 389 одержали адміністративні посади. З 693 забезпечено квартирами 292 та гуртожитками 82 чол., ремонт квартир зроблено 136 чол. На підприємства текстильної промисловості УРСР прийняли на роботу 187 чол. У системі Міністерства торгівлі УРСР працювали 5,9% інвалідів від загальної кількості працюючих. У промкоопераціїї на 1 січня 1946 р. працевлаштовали 3244 чол., з них на керівних посадах - 850. Для інвалідів в УРСР відкрили 497 продовольчих, 193 промтоварних магазинів, 567 майстерень з ремонту взуття та 194 з ремонту одягу. За 1945 - І півріччя 1946 рр. через торговельну мережу інвалідам надано матеріальну допомогу і видано 507376 одиниць одягу, 520128 м тканини, 62816 пар взуття, а також 1699838 одиниць одягу та взуття за рахунок закордонних подарунків. Загалом протягом 1945-1948 рр. у республіці було видано пенсій та інших виплат інвалідам війни, сім'ям військовослужбовців на суму близько 14 млрд. крб. На кінець 1948 р. було працевлаштовано 404,4 тис. інвалідів війни, що за офіційними даними становило 95% їхньої кількості. Загалом до 1948 р. працевлаштовано 2,2 млн. колишніх воїнів, з них 350 тис. - у промисловість і близько 100 тис. - на транспорт⁸¹⁹.

Факти свідчать, що в УРСР порушення права громадян на отримання житла було, швидше, нормою, у цій сфері панували корупція і шахрайство. В роки війни люди вимушено залишали домівки та евакуюватися. По війні військовослужбовці, демобілізовані та члени їхніх родин поверталися і знаходили в своїх помешканнях нових господарів, які прагнули залишити житлову площу собі, відмовляючись виконувати постанову РНК СРСР від 5 серпня 1941 р. і повертати її законним власникам. Під тиском відповідальних працівників обкомів, міськкомів, райкомів КП(б)У, які самі не хотіли виселятися чи підтримували своїх працівників, родичів ті знайомих, не виконувались рішення судів та приписи прокуратури з цих питань. Номенклатура відкрито втручалася в оперативну діяльність прокуратури, тиснула та вимагала прийняття рішень в обхід закону. Непоодинокими були випадки надання житла за хабарі. Так, наприклад, за даними міського відділу міліції, 1945 р. для незаконного одержання прописки та житла в Києві (без дозвілу і ордеру) хабар інспектору квартвідділу та управдому сягав 2000-5000 крб.⁸²⁰ - величезні гроші, зважаючи на загальну зубожілість.

Керівник житлового управління Подільського району м. Києва систематично порушував постанову Раднаркому УРСР і ЦК ВК(б)У від 5 серпня 1944 р. «Про заходи з тимчасового обмеження в'їзду громадян в Київ», надаючи житлоплощу громадянам, які не проживали до війни у місті, а в деяких випадках видавав довідки за фіктивними документами⁸²¹.

Характерним показником масових порушень і невдоволення людей безладом і тяганиною була кількість скарг, що їх тільки в органи прокуратури м. Києва за 4 місяці 1945 р. надійшло 7242. За цей час на особистому прийомі у районних прокуратурах побувало понад 15 тис. осіб і в міській прокуратурі - 3652 особи (кожен день на прийом записувались по 250-300 осіб). У Прокуратурі УРСР за 7 місяців 1945 р. з житлових питань було прийнято 2500 осіб⁸²².

Прикладом бездушності чиновників та бюрократичного ставлення до людей були рішення про надання житла. Так, у вересні 1945 р. у зв'язку з передачею ЦК КП(б)У будинку на вул. Банковій була відселена співробітниця Академії наук УРСР Скатенко. Гі майно вивезли з кімнати в той час, коли вона знаходилася у лікарні. Протягом 7 місяців їй не надавали житла і вона мусила поневірятися помешканнями співробітників і знайомих⁸²³.

Типовими були випадки приховування чиновниками звільненої житлової площі, самозахоплення. Квартвідділи незаконно ущільнювали квартиронаймачів, які проживали на законній підставі і зайвої площі не мали. Непоодинокими були також випадки, коли на одну житлоплощу видавали кілька ордерів або видавали ордер на законно заселену квартиру, чи ж на житлоплощу людей, які знаходились у відрядженні.

Стиль роботи квартвідділів встановився такий, що законним порядком навіть при наявності неодноразових рішень вищих органів отримати житло було практично неможливо. Треба було самому собі «підшукати», тобто встановити особисті стосунки з управдомом і через нього за хабарі одержати ордер. Між тим на обліку в квартвідділах стояли сотні й тисячі демобілізованих, військовослужбовців, діячів науки і мистецтва, які роками не могли одержати житло. При цьому треба відмітити, що не мали значення ані заслуги перед батьківщиною потребуючого житла, ані його посада, ані навіть вказівки вищих органів. Посадові злочини вчинялися, практично, за першої нагоди.

Виключно гострою у повоєнні роки була проблема забезпеченості житлом вчителів. Республіканська влада не виділяла коштів на відбудову житла для них, цілком поклавши це завдання на місцеві органи влади, а останні - переклавши на плечі самих трудівників. У містах і селах проводили суботники та недільники з ремонту квартир учителів. Тисячі їх тривалий час змушені були жити у напівзруйнованих будинках, землянках, про що свідчать численні скарги до Ради Міністрів УРСР, ЦК КПУ. Наприклад, на початку 1950-х рр. у Літинському районі Вінничини із загальної кількості 462 учителів у власних квартирах жили 153, у комунальних квартирах - 9, у школах - 106, у найманих приміщеннях - 119⁸²⁴. Вчитель Майборода з

Дніпропетровщини писав: «Понад два місяці шукаю собі квартиру, але не можу знайти, а сільська рада нічим мені не допомагає, хоч за законом вона зобов'язана забезпечити вчителів житлом»⁸²⁵. А на Кіровоградщині кількість квартир для вчителів була настільки мізерною, що ними забезпечували тільки десяту частину всіх викладачів .

Не кращим було житло й у викладачів ВНЗ. Про те, як виглядав гуртожиток професорів Київського університету на початку 1952 р., «Правда України», опублікувала листа його мешканців: «У місцях, де проходить стояк центрального обігріву, почали розвалюватися кутки кімнат. Утворилися дірки через всі п'ять поверхів, в які проходить холод. У нас в гуртожитку газу немає, ніде навіть примус поставити. Ми позбавлені можливості нагріти електропраску або заварити чай»⁸²⁷.

Не дивно, що жахливими були й умови у студентів вищих та середніх навчальних закладів. 1945 р. військова цензура цілими пакунками вилучала листи студентів, наприклад, у Харкові - 110 скарг, Київській області - 170 скарг. Характерні з них: «...В институте нет света, совсем не топят...», «...В аудиториях у нас такой холод ... у всех девочек руки опухли... окна в общежитии еще не вставлены»⁸²⁸.

Стосовно дітей-сиріт від січня 1942 р. діяла постанова РНК СРСР «Про влаштування дітей, що залишилися без батьків»⁸²⁹, а з березня 1943 р. працювала Надзвичайна комісія при РНК УРСР з питань допомоги дітям. Аналогічні комісії були при обласних, міських та районних радах депутатів трудящих визволених районів України⁸³⁰. До їх складу входили керівники місцевих органів народної освіти, охорони здоров'я, представники партійних, профспілкових і комсомольських організацій.

Також були засновані позабюджетні грошові і продовольчі фонди. Створений 1944 р. Фонд допомоги дітям при ЦК ЛКСМУ на кінець 1945 р. становив 17 млн. крб.⁸³¹ Але насправді безліч дітей-сиріт знаходилися в умовах, непридатних для життя і навчання. Йдеться не лише про численних безпритульних, а й про вихованців дитячих будинків. За статистикою на кінець війни в Україні налічувалося близько 1328 тис. дітей-сиріт і напівсиріт⁸³². Ось приклад з дитячого будинку № 7 м. Чернівці, де навесні 1946 р. значилось 43 дитини, з них 28 хлопчиків і 15 дівчат. Перевірка показала, що діти спали по двоє на ліжечку, постільна білизна та натільний одяг дітей були старі та брудні. Ледь не всі діти хворіли на коросту, епідермію та стригучий лишай. Харчування було організовано вкрай погано, з січня до березня 1946 р. навіть згідно документів (!) діти не одержували потрібних за нормою м'яса, молока, сметани; хліб їм видавали тільки на 2-3 дні на тиждень. Був майже відсутній посуд - на всіх дітей було 11 ложок, 11 глибоких та 10 мілких тарілок. Ніхто з дітей не відвідував школу, бо не мали ні одягу, ані взуття.

Про байдужість, нехлюйство, нехтування правами дитини і своїми обов'язками працівників Городокського дитячого будинку Кам'янець- Подільської області свідчить анонімний лист до секретаря ЦК КП(б)У З. Т. Сердюка: «Скрізь, як у спальнях, робочих кімнатах, клубі, кухні, на продуктових складах - брудно. Одяг і взуття не ремонтується, багато дітей не має ґудзиків біля верхнього і нижнього одягу. Робочі кімнати і спальні не опалюються. Діти не одержують належної норми харчування, тому що за рахунок дітей харчуються в дитбудинку всі вихователі та обслуговуючий персонал - всього 17 чоловік, замість 8-ми, для яких виписуються продукти лише на обіди. Встановлено, що вихователі б'ють дітей»⁸³³.

Радянська держава декларувала соціальний захист людям похилого віку, які сумлінно працювали все своє життя. Звісно, люди розуміли, що була війна, що вона призвела до руйнації народного господарства, але ж життя їх перетворилося на суцільну муку! Працювати вони були невзмозі, а пенсії одержували мізерні. Отож пенсіонери й зверталися по допомогу до місцевих і державних органів, а зрештою й до керівництва республіки. Так, група колишніх політкаторжан - персональних пенсіонерів написали про свій матеріально-побутовий стан у листі до М.С. Хрущова: «С сентября 1944 г. по настоящее время бывшие политкаторжане (в 1935 г. общество было ликвидировано) персональные пенсионеры республиканского значения не пользуются снабжением, согласно постановлению ЦК КПСС и получаем лишь по третьей категории, причем лимитных промтоварных книжек вовсе не получаем. Последнее обстоятельство привело к тому, что в продолжение пяти последних лет до того обносились, что остались без обуви, верхней одежды и проч. Из 54 человек в 1935 г. нас, бывших членов общества, осталось 19» (1946 р. А.А. Гердаєв, О.Д. Дмитриєв, Я.С. Абрамович, І.І. Батхан, Я.Г. Рабштайн)⁸³⁴.

Про важке життя розповіли старі більшовики м. Харкова у листі Г олові Ради Міністрів УРСР Д.С. Коротченку. Йшлося про те, що «...значительная часть старых большевиков по-прежнему живут в полуразрушенных квартирах и непригодых для жилья квартирах... Многие старые большевики не имеют крайне необходимой мебели, но приобрести таковую не могут из-за отсутствия средств. ...во второй половине 1948 г. нам снизили пенсии от 1000 до 600 крб. в месяц,... Отменена дотация, выдаваемая ежеквартально каждому старому большевику-пенсионеру»⁸³⁵.

В останніх фрагментах наведено приклади проблем не пересічних пенсіонерів, а вузького прошарку людей, що, здавалося б, мали взірцеві заслуги перед партією і, відповідно, заслуговували на взірцеву увагу. Насправді, це були залишки тих, хто створили правлячу верхівку країни, але програли під час переформатування цієї верхівки у другій половині 1930-х років. Ціною програшу став дрейф їхнього матеріального забезпечення в напрямку до рівня пересічних громадян.

Від перших днів радянської держави панівна ідеологія навчала, що мати багато речей або просто гарні речі, вживати витончені або незвичайні продукти, користуватися «матеріальними благами», загалом бути багатим - це недостойно «радянської людини». Проте політична бюрократія була забезпечена всім, і це вважалося державним привілеєм. Утворилася не декларована рівність усіх громадян, а її ілюзія. Загалом же соціальна політика була спрямована на забезпечення мінімально можливих умов для виживання населення, необхідного як трудовий ресурс для виробництва. Водночас люди знали про «розподільники» та комфортабельні будинки для привілейованих, бачили цих привілейованих в персональних автомобілях тощо. Це також формувало в суспільстві відповідні настрої.

4. Житлове будівництво в повоєнні роки

Як вже зазначалося, однією з основних проблем повоєнної України була гостра нестача житла, що зумовлювала безліч інших побутових проблем. Під час війни в УРСР було зруйнувано понад 40 млн. кв.м. житла, що становило 50% довоєнного житлового фонду. Рівень забезпечення житловою площею на душу населення у містах країни катастрофічно впав, близько однієї третини (31,8%) міського населення мали житлову площу, меншу 5 кв.м. На одну квартиру в середньому припадало 1,5 сім'ї. Майже 10 млн. людей залишилися без даху над головою. Так, у Києві 1945 р. майже 50 тис. чоловік жили у землянках⁸³⁶.

До вирішення проблеми бралися ще під час війни, але переважно то були організаційні заходи. В червні 1944 р. РНК УРСР скликав нараду керівних працівників Української філії Академії архітектури СРСР для обговорення питання відбудови міст і сіл. На базі Української філії Академії архітектури СРСР у 1945 р. була створена Академія архітектури УРСР, котру очолив архітектор В.Г.Заболотний. Навесні 1945 р. запрацювали Наркомат житлово-цивільного будівництва і Наркомат комунального господарства УРСР. 23 березня 1945 р. було прийнято план роботи, у якому найважливішим заходом держави визнано відновлення житлового фонду.

Відновлення мало здійснюватися за двома напрямками: шляхом ремонту частково зруйнованих будівель і, меншою мірою, шляхом нового будівництва. Багато міст і сіл відроджувалося методом народної будови. Так, скажімо, до березня 1945 р. ворошиловградці відпрацювали на відбудові міста понад 350 тис. людино-днів, кияни - більше 420 тис.⁸³⁷ Влітку 1945 р. в м. Сталіно розпочали будівництво шести експериментальних будинків типу «Україна» за проектом професора Михайлова і доцента Нєкрасова⁸³⁸.

Житловий фонд м. Чернігова був зруйнований на 70%. До кінця 1945 р. тут відновлено 400 кв.м та відремонтовано 6020 кв.м житлової площі. У Тернопільській області на житлово-комунальне господарство в тому ж році виділено кошти у розмірі 4690 тис. крб. - тільки на м. Тернопіль⁸³⁹. У містах Вінницької області на кінець 1945 р. відремонтовано житлової площі у кв.м: Вінниця - 41%, Могілів-Подільський - 53%, Жмеринка - 51%, Гайсин - 14%, Козятин - 43%, Тульчин - 23%, Бар - 8%. При плані відремонтувати 10180 кв.м фактично відбудовано 4162, тобто 40,8%⁸⁴⁰. Міністерством житлово-цивільного будівництва план 1948 р. зі спорудження житла виконано на 76%, а з введення в експлуатацію - тільки на 54%. У Сталінській, Ворошиловградській, Харківській областях, де нестача житлової площі відчувалася особливо гостро, найбільшим було й недовиконання плану.

У містах і міських селищах західних областей державні підприємства, місцеві ради, а також населення з допомогою державного кредитування за 1944-1948 рр. і 10 місяців 1949 р. відбудували і збудували житлової площі 1350,7 тис. кв.м, в т.ч. в окремих областях (тис. кв.м): Волинська - 109,3; Дрогобицька - 183,9; Закарпатська - 91,2; Ізмаїльська - 57,5; Львівська - 387,2; Рівненська - 144,0; Станіславська - 141,1; Чернівецька - 68,6 .

У січні 1949 р. на XVI з'їзді ЦК КП(б)У зазначалося, що є можливість збільшити житлове будівництво. Як шлях до цього розглядалися приклади застосування потоково-швидкісного будівництва житла на заводі «Червона зірка» в Кіровограді, в тресті «Запоріжбуд», на деяких будівництвах Донбасу. Так, завдяки впровадженню «потоку», за 154 дні збудовано селище заводу «Червона зірка», що складалося з 18 чотириквартирних будинків по 109 кв.м. кожний, клубу, магазина, лазні, санпропускника і господарських будівель. Та попри те, що питання відбудови житлового фонду обговорювалися на партійних з'їздах і пленумах, у підсумку плановані заходи не призводили до помітних зрушень у вирішенні потреб людей. Так, у постанові пленуму ЦК КП(б)У в березні 1949 р. зазначалося, що тривалий час затримується складання технічної документації і укладання договорів на проведення будівельних робіт. Зокрема, станом на 29 листопада 1948 р. тільки у Міністерстві житлово-цивільного будівництва УРСР не були укладені договори на 46% об'єктів, включених до плану робіт на 1948 р. Це зривало будівництво. До того ж при діючій системі нормування і забезпечення засобами праці будівельники не в змозі були виконувати встановлених норм, та й кваліфікація їх була занизькою⁸⁴².

Стосовно будівництва на селі 27 квітня 1945 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР прийняли постанову «Про будівництво житлових будинків колгоспників, виробничих будівель та культурно-побутових споруд на селі». Протягом 1944-1948 рр. і 10 місяців 1949 р. в селах західних областей відбудовано і збудовано 146,4 тис. житлових будинків, у тому числі в областях (кількість житлових будинків): Волинська - 31828, Дрогобицька - 13560; Закарпатська - 9651; Ізмаїльська - 1463; Львівська - 14691; Рівненська - 30769; Станіславська - 17210; Тернопільська - 23172; Чернівецька - 4079⁸⁴³.

У звітній доповіді ЦК XVI з'їздові КП(б)У (1949 р.) зазначалося: «Зараз будівництво на селі повинно набути широкого розмаху... Тимчасом в ряді районів і областей сільське й колгоспне будівництво проводиться без належного керівництва, кустарно, без застосування типових проектів та механізації. Погано використовуються наявні можливості для виробництва місцевих будівельних матеріалів, особливо - цегли і черепиці. Багато будинків споруджується низької якості»⁸⁴⁴. Загалом за п'ятирічку 1946-1950 рр. в селах було збудовано 650,6 тис. хат при плані 1,2 млн., тобто план житлового будівництва на селі було виконано лише наполовину⁸⁴⁵; низькою була якість житла. Корисна площа такого житла на цілу сім'ю становила 18-22 кв.м. Однак і таким оселям селяни були раді, бо на 1 березня 1949 р. в УРСР у землянках залишалися жити 48,7 тис. сімей колгоспників, а ще 51 тис. - на чужій житловій площі .

Зважаючи на це, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР того ж року мусили відреагувати черговою постановою про спорудження житла для колгоспників. Пропоновані для забудови селянам будинки були однокімнатними мазанками з дахом, вкритим соломою або очеретом, вузькими маленькими вікнами і піччю в кутку. В інформації Чернігівського обкому партії доповідалось про хід виконання цієї постанови. Так, у Смолинській сільраді Коцюбинського району за півтора роки відбудували 92 хати, заготовили зруби для 96 будинків, 2 хати відбудували для інвалідів війни за трудодні, а 223 сім'ї лишалися у землянках. Будівельникам допомагали жінки, які тесали ліс, копали ями тощо. У Козелецькому районі були створені жіночі бригади з глинобитного будівництва. Така бригада за один день будувала один дім. Зазначалося, що глинобитні дома, збудовані минулого року, ще добре збереглися. У Любецькому районі для будівництва використовували вживану цеглу, а коли вона вичерпалася, стали виготовляти її самі. Але спроби колгоспів створювати власні підсобні господарства з виробництва цегли та інших будівельних матеріалів на початку 1950-х рр. наштовхувалась на категоричну заборону. Більше того, в звітній доповіді ЦК ВКП(б) ХІХ з'їздові партії цинічно підкреслювалося, що це відволікає увагу колгоспів від розв'язання їх головного завдання - збільшення виробництва продукції ланів і ферм⁸⁴⁷. Водночас наголошувалося на виключно тяжкому положенні з житлом на селі. Певні зрушення на краще у сільському будівництві зазначалися тільки на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. Загалом 1950-1955 рр. в УРСР збудували 460 тис. сільських хат, близько половина з яких - у 1953-1955 рр.⁸⁴⁸

З року в рік не виконувалися плани відбудови сільських шкіл. Так, на Полтавщині п'ять років будували Мануїлівську середню школу, Бутенківська ж середня школа за три роки була збудована менш, ніж на 10 відсотків. План відбудови шкіл Київської області 1953 р. виконано на 25 відсотків⁸⁴⁹. Але ще гіршою була справа з дитячими садками і яслами. Тільки поодинокі господарства мали змогу будувати і утримувати їх. 1949 р. у всій УРСР налічувалося лише 64 постійно діючі колгоспні дитячі заклади⁸⁵⁰. Така мережа ясел та садків у співставленні з потребами трудівників села виглядала мізерною. Наприклад, у низці районів Дніпропетровщини через відсутність дошкільних закладів від 7% до 13% працездатних жінок змушені були не працювати⁸⁵¹. Зважаючи на те, що жінки були основною робочою силою, ці обставини спонукали місцеву владу до створення, принаймні, сезонних дитячих ясел і садків. Матеріальний стан їх був ніяким, навіть годували дітей здебільшого з харчів, принесених батьками⁸⁵². Стосовно ж можливостей останніх можна навести свідчення В.Кука, який писав: «Матеріальний рівень життя трудящих колгоспників знаходиться на грані нужденого животіння і голодної смерті. Це становище віддзеркалює приповідка колгоспників: “замало маємо, щоб жити, а забагато, щоб вмирати, або - і жити неможливо, і вмерти не дають”» .

Отже, вирішення житлової проблеми здійснювалося вкрай повільно та мляво. Незважаючи на залучення величезних людських ресурсів, розроблені та вжиті заходи з поліпшення становища в цій сфері відчутних змін не принесли. Проблеми та труднощі спричинялися не лише наслідками воєнної руїни, а й залишковим принципом фінансування, злочинно-байдужим ставленням властей до потреб людей, ширше - загальною неефективністю системи. Безумовно, все це негативно позначалося на настроях широких верств населення.

5. Повоєнне радянське село

Ще до війни умови повсякденного життя спричиняли суцільне невдоволення селян через фактично кріпацьку залежність від колгоспу. На найнижчий щабель суспільства селян скинула колективізація, що позбавила їх землі, худоби, а наступна паспортизація - і волі. Впроваджені постановою РНК СРСР від 27 грудня 1932 р. внутрішні паспорти (до того були лише закордонні) видавали органи НКВС на певний термін на основі трудової книжки або метрики і тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. Основній масі селян видача паспортів передбачалася у виняткових випадках, а без паспорту шлях до міста або якогось іншого місця було закрито. Цим робітничо- селянська держава «закріпила» селян за колгоспами. В кожному окремому випадку (наприклад для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради. Довідку можна було отримати (або не отримати) на законних підставах, або отримати за хабар. Незрідка паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий «подарунок» видавали паспорт і без довідок. Широкого масштабу цей різновид хабарництва набув після війни, коли до сіл повернулися чоловіки, які на фронті з «темних селюків» перетворилися на бойових офіцерів і кавалерів бойових нагород, а також привезли з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах. Звичайно, факти корупції в органах НКВС переслідувалися, але її масштаби не зменшувалися. Про це свідчать очевидці: «От у нас в селі жив такий собі Гаврило. Під час війни втік з війська, служив при німцях поліцаєм, а потім його взяли до НКВД служити. Так він рознюхував, хто хотів втекти з села і пропонував їм за хабара паспорт. Казав, що пов'язаний з райвідділом НКВД. Так воно і було. Хтось приносив Гаврилові гроші, хтось - продукти, хто в Німеччині побував, ніс якісь трофеї. Він усе здавав у район і приносив паспорт із Зіньківською пропискою» (Олефір Мотрона Данилівна, 1918 р. народження, селянка, слобода Солов'янівка Зіньківського р-ну Полтавської обл.)⁸⁵⁴.

За часів німецької окупації селяни самочинно відновлювали свої присадибні володіння. Щоб прогодувати власні сім'ї землю під городи також брали робітники та службовці. Як виявила перевірка, здійснена в 1944 р. Наркомземом УРСР у чотирьох областях, збільшення присадибних ділянок у період німецької окупації України набуло масового характеру. Після відновлення радянської влади пріоритетом для земельних органів стало «упорядкування присадибного користування». За наказом по НКЗС УРСР від 10 жовтня 1944 р. районні земельні відділи до 1 червня 1945 р. мусили відібрати зайву землю у селян, робітників і службовців відповідно до норм, чинних напередодні війни. Це викликало обурення і спротив селян. У низці областей - Чернігівській, Житомирській, Сумській та Вінницькій - «упорядкування» не закінчилося навіть на 1 серпня 1946 р. Розміри ділянок, що були в особистому користуванні колгоспників, робітників і службовців, значно перевищували встановлені законом норми. Приміром, на Полтавщині деякі селяни мали в особистому користуванні до 1,5 га землі, робітники та службовці - до 0,3 га. Правління колгоспів роздавали колгоспникам додаткові ділянки як винагороду за мішкотару або за різні додаткові роботи. У такий спосіб систематично порушували сільськогосподарський статут правління колгоспів «Перше Травня» та ім. М.Горького Макарівського району Київської області. Щодо самочинного захоплення землі, то, наприклад, протягом першого півріччя 1946 р. в Харківській області було виявлено до 280 випадків. Не дивно, бо достатній наділ землі дає можливість достойно жити селянській родині. Владі ж потрібна була робоча сила на колгоспних ланах, яка б не відволікалася на власну ділянку, то ж вона відбирала землю і переслідувала порушників.

Політика держави щодо українського села та посуха 1946 р. призвели до голоду. Агенція «Юнайтед Прес» у серпні 1946 р. повідомляла, що в Україні вже закінчено збирання пшениці та іншого збіжжя і врожай надзвичайно багатий. Однак, зазначалося, навряд чи це врятує Україну від харчової кризи найближчої зими й весни, оскільки зібране збіжжя радянські чиновники забирають і вивозять до Російської Федерації⁸⁵⁵.

Надзвичайно скрутно доводилося мешканцям Сталінської (тепер - Донецької), Ворошиловградської (тепер - Луганської), Запорізької, Одеської та Харківської областей, де люди просто гинули з голоду⁸⁵⁶. Це відображає статистика смертності населення: якщо 1946 р. у 16 східних і південних областях померло близько 90 тис. чоловік, то 1947 р. - понад 186 тис. Внаслідок недоїдання поширювалися хвороби - до літа 1947 р. за неповними даними в УРСР було зареєстровано понад 1 млн. хворих на дистрофію, знову виник тиф. І це в той час, коли зерно в держави було. На 1 лютого 1947 р. у держрезерві СРСР було 10 млн. т зерна. Це на 1 млн. 900 тис. т. більше, ніж на той же час 1946 р. А пік голоду припав саме на лютий-березень 1947 р.⁸⁵⁷. Наприкінці 1946 - на початку 1947 р. керівники УРСР неодноразово зверталися до уряду СРСР та особисто Сталіна з проханням надати державні позички продовольчим зерном, насінням та фуражем. Хрущов згадував: «Стали надходити сигнали, що люди помирають. Де-не-де почалося людожерство... Потім такі випадки почастішали... Я доповів про все Сталіну, але у відповідь викликав лише гнів: “М'якотілість! Вас обдурюють, навмисне доповідають про таке, щоб розжалобити й змусити використати резерви”»⁸⁵⁸.

На чергову його доповідну записку про важке продовольче становище в республіці Сталін відповів образливою телеграмою. Зрештою, Сталін дав таки розпорядження і Україна одержала мінімальну допомогу продовольчим, насіннєвим, фуражним зерном. Але допомога голодуючим - і замала, і запізніла - стала виявом цинічного ставлення до проблем і потреб селян, яких привчали за будь-яку ціну відбувати колгоспну панщину. Навіть тому ж Хрущову його звернення до Сталіна вкупі з «недостатньою твердістю» при проведенні хлібозаготівель коштувало посади першого секретаря ЦК КП(б)У - в березні 1947 р. її посів Л. Каганович.

В умовах голоду, здавалося б, держава мала заохочувати присадибні господарства як альтернативне джерело порятунку людей. Робилося ж навпаки: присадибні ділянки обкладалися надвисокими податками. Сталін вважав, що селяни живуть надто заможно і, як цитував його Хрущов у закритій доповіді на ХХ з'їзді КПРС, «продавши лише одну курку, колгоспник може повністю розрахуватися з державними податками» . Насправді хлібороби голодували, відтак змушені були їсти траву, листя дерев, ховрашків, м'ясо загиблих тварин тощо. А щодо Сталіна С. Аллілуєва згадувала, що той насправді зовсім нічого не знав про ціни в СРСР і пам'ятав самі лише дореволюційні ціни.

Прикладом і доказом наростання голоду може бути хоча би різниця цін на продовольчі товари між 1946 і 1947 рр. Державна ціна 1 кг хліба в 1946 р. була 1,5-2 крб., в 1947 р. - 7 крб. На чорному ринку 1,5 кг чорного хліба коштували в 1946 р. 15 крб., а в 1947 р. - 50 крб.; 1 кг сала - відповідно 70-75 крб. і 250 крб.; пуд жита - 120 і 800 крб.; 1 кг пшеничного борошна - 30 крб. і 100-110 крб.; пуд картоплі - 30 і 160 крб. Гарний костюм у 1946 р. коштував 5000 крб., а 1947 р. за найкращий костюм можна було виміняти хіба що пуд жита⁸⁶⁰.

Між тим зерна, зібраного в Україні 1947 р. вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок було здано 436 млн. пудів, на 206 млн. більше, ніж у 1946⁸⁶¹. Як бачимо, післявоєнний голод в Україні був штучним. Італійський комуніст Етторе Ванні, вісім років проживши в СРСР, зрештою, 1947 р. втік, пояснивши, що лишається переконаним комуністом, але виїхав з Радянського Союзу, оскільки там немає комунізму, самий тільки російський фашизм⁸⁶².

Про жахливий стан села колгоспники повідомляли в державні установи. Так, громадянин Мельніков, сподіваючись на підтримку та допомогу, надіслав листа до Ради Міністрів СРСР. «Доношу до Вашего сведения о том, что в Черниговской обл. Укр.ССР очень тяжелое обстоятельство, в виду тово что климатические вмови были очень скверные - засуха. В деревнях и селах не возможно жить, нет не картошки и хлеба. Как и известно Вам, что в колхозах не дано хлеба на трудовые, ну где их теперь колхозник возьмет. Или умирать, или ити ворувать. Много народу голодного, а как быть, что местные органы, не каких мер не принимают, на оборот дають сводки дутые. А именно: сельсовет хочет быть первым перед районом, а район хочет быть первым перед областю, да и область перед республикой. Все немножко вруть, а правительство не знать етого и думаеть ну ничаво. А ведь крестьянство держит и голод. В настоящее время, городам кое-как дали условия. А села горюють. А от куда крестьянство будет жить Черниговской обл. если хлеба нет. Картофеля нет, одежды нет. Вот приехали демобилизованные, а что ж им делать, вот я, шесть лет прослужил, четыре года воевал. Все силы дал на разгром врага, девять правительственных наград имею, комунист, - авторитетный был в армии. А что мне сейчас делать. Пришол с армии, семя голодная в деревне. Я работаю, а что же с того, если я чистых не получаю на пуд хлеба. А как же все остальное, а пайка не дають, ну что же делать, ворувати нельзя. Значит я коекак, а семя помереть. А мне, что тогда милое, а? Я приехал с армии и жалкую. Там я не видел этого. А знаю, что Вам этого не известно. К сему Мельников. 20 декабря 1946 г.»⁸⁶³/

Робітник І. Шевченко змалював ситуацію в Україні 1947 р. в листі до Л. Кагановича: «Вы человек таки очень умный, Вас, очевидно, поэтому и назначали первым секретарем Украины, чтобы спасти этот голодный, опухший, уже умирающий народ, что делается по станциям железных дорог, как народ валяется голодный, да и еще невозможно сесть в поезд с этим пудом картофеля, за который дано 100 руб. в Станиславской области, то в Киевской, Винницкой, Полтавской, Харьковской он стоит 200-250 руб. и то трудно достать сколько уже людей умерло с голода, а сколько умрет в апреле, мае, июне с.г. Необходимо помочь этому голодному народу в восточных областях Украины»⁸⁶⁴.

Дійсно, внаслідок голоду надзвичайно багато мешканців східних областей їхали до Західної України з надією купити або обміняти речі на хліб, крупи, картоплю та хоч бодай-які харчі. Колгоспники наймалися на тимчасову роботу за харчі або осідали назавжди. Тільки весною 1946 р. до Львівської області приїхало 3672 особи. У самому Львові суттєву частину населення становили приїжджі зі Сходу. У зв'язку з цим зросли ціни на ринку: 1 кг хліба коштував 25-30 крб., одне яйце - 2 крб. 50 коп., 1 кг солі - 11-15 крб. і т.д.⁸⁶⁵, але все одно дешевше, аніж в інших регіонах. Переселенці розповідали про голод, жахливий матеріальний стан селян, нестачу житла тощо. Влітку 1946 р. потік сільського населення до Західної України не зменшився, хоча влада стала активно протидіяти міграції. У червні транспортна міліція УРСР тільки з товарних потягів зняла 62400 осіб, а за дві декади липня - 97633 осіб⁸⁶⁶.

Які вживалися заходи? Рада Міністрів СРСР постановою від 31 липня 1946 р. заборонила продаж хліба на ринках колгоспниками, колгоспами та одноосібними господарствами аж до повного виконання плану здачі хліба державі. Однак селян примушували здавати хліб і понад план. Так, у Закарпатті «добровільне» здавання хліба понад план спричинило заворушення і демонстрації, незважаючи на терор МДБ. Внаслідок вжитих заходів голод опанував і Західною Україною, за голодом у Карпатську Україну прийшла пошесть висипного тифу. ЦК КП(б)У надіслало 300 партійних працівників аби заспокоїти населення.

Про катастрофу села писав М. Хрущову анонімний дописувач з Волині: «... Я багато почав проїзджати по селах і городах нашої любимої батьківщини і бачучи на кожному кроці, на кожному місці сльози, нещастя і кров наших братів і сестрів і я ришів бути безустанним інформатором, щоб ви запобігли цьому злу, де народ пропадає з голоду і нещастя і як відносяться нибито радянські робітники, партійні робітники до нас селян? Я усе напишу і візьму за приклад погранічний Порицький район, де заступник голови району тов. Гавриш, секретар РК КП(б)У Косирчук і де воно так робиться.

Скрізь по цілій Західній Україні забирають у селян увесь хліб, селяни здали поставку, додали добавку поставкі було по 3 цнт з га, добавку дали 50%. Тепер чи хто дав чи ні так преподобний Гавриш і другі їздять по селах з пістолетами і автоматами і стріляють та катують людей і замітають усе під метьолку. Дати нам не дали і тряпки одної, щоб передягтись. Хіба ж це допустимо в радянській владі? Хіба ж вони справжні патріоти і відданці радянського народу, хіба ж вони добра народного хочуть, вони ведуть наших селян, робітників до гибелі, до гибелі держави. А тим більше прискоріють собі кінець, бо народ не може видержати такого насильства і грабежі, ще хуже чем гестапо. А що до Східної України, то цей лад пропав, там зовсім до гибелі довели колхози. Я буду переїзджати безперервно по всій Україні і буду Вам, дорогий Микита Сергійович, писати час від часу про те страшливе життя, до чого дішла колись багата квітуча Україна. Нищіте грабителів, бо як народ стане сам, тоді увесь світ почує. Народ дуже підбурений в політичній нервовій хворобі, як бочка пороху, тільки кинути іскру, а хтось її кине, якщо не буде рятунку» .

Психологічний стан і настрої селян були пригніченими, а прагнення спрямовані лише в одному напрямку - вижити; натомість вони піддавалися жорстоким репресіям. Репресійні акції загрожували й тим, хто проводив хлібозаготівлю недостатньо енергійно. 1946 р. в УРСР був ув'язнений кожний 16-й голова колгоспу. Жах невиконання плану хлібозаготівлі спонукав голів колгоспів та уповноважених до жорстоких дій проти селян. До республіканських органів йшли скарги про побиття та навіть вбивства селян. Колгоспники із Станіславської області писали М. Хрущову: «С начала хлебопоставки в районе развернулось избиение крестьян уполномоченными: по селу Белолуя - уполномоченный Лосев, член ВКП(б) избил жителя села Задубровцы Стефана, по селу Русово уполномоченный П. Офуренко избил ряд селян, по м. Снятин избито уполномоченным Клиновским 11 человек и ряд других. Эти факты полностью подтвердились проверкой и были зафиксированы в других селах области»⁸⁶⁸. В Ізмаїльській області у колгоспі «Третя п'ятирічка» головою колгоспу І.Д. Камбуром був побитий і посаджений у підвал сторож Атанасов за те, що нарвав без дозволу 200 грамів зелених стручків гороху. Камбур також побив сторожа Г.Ф. Г анєва за те, що той просив виплатити йому аванс за трудодні; невдовзі Ганєв помер. Голова колгоспу «Перемога» Ф. Шиман регулярно знущався з колгоспників, бив людей за будь-яку провину. Так, колгоспницю Чернову - за невиконання норми, а Ніколаеву та Константінову - за те, що взяли по качану кукурудзи, Коваль постраждав, бо вчасно не відремонтував бричку. Зрештою, значна кількість селян вийшли з колгоспу, але той вияв відчаю ніяк не покращив їхнього становища.

Аналогічні листи одержував і Л. Каганович, змінивши Хрущова на посаді розпорядника республіки. Колгоспники села Нова Олександрівка Херсонської області писали: «Какой-то оперуполномоченный по заготовке хлеба в селах Покровка и Н-Александровка производит массовые обыски хозяйств колхозников, производит полное изъятие хлеба и производит массовые аресты колхозников, содержит арестованных при колхозе, их охраняют вооруженные ружьями охранники. ...У кого хлеба не находят, того они арестовывают. Уполномоченный во время обыска у колхозницы Резницкой, имеющей 5 детей, из них трое - малолетних, изъял 13,5 кг ячменя, 0,5 кг ячменных отходов, 12 кг печеного хлеба и квитанцию на 85 кг пшеницы, сданной в счет хлебопоставок. Обнаруженное зерно Цеслер записал как ворованное, в то время когда оно собрано Резницкой с индивидуального огорода. При обыске в квартире Цеслер разрушил печь, в комнате вырыл яму и после изъятия зерна арестовал Резницкую»⁸⁶⁹.

Редакція газети «Радянська Україна» надсилала секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову інформацію про факти перевищення влади та знущання над людьми, які дозволяли собі представники місцевих органів влади та керівники колгоспів, підготовлену за матеріалами відділу листів до редакції. У колективному листі колгоспники артілі «Жовтень» з села Фашіївки Віньковецького району Кам'янець-Подільської області

розповідали про поведінку голови артілі та голови виконкому сільради: «Багато селян не сплять дома, бо бояться як когось викликають у сільську раду, то він знаючи, що там орда мордобоїв, не йде туди, а тікає геть з села. Уже люди сільраду за кілометр обходять. Кожен боїться пустити пару з уст. Кажуть: “Це там лісова банда, тільки що вдень, а не в ночі орудує”»⁸⁷⁰. З Станіславської області до ЦК КП(б)У надійшла скарга на керівників Калушського району: «Некоторые работники совпартактива, бывая в селах, допускают нарушения советской законности, а райком КП(б)У и прокуратура района покрывают все их действия, не привлекают нарушителей к ответственности. Член ЦК КП(б) Регута, работая уполномоченным райкома партии в колхозе “30 лет Октября”, избил колхозницу Олексюк. Еще один совместно с группой совпартактива незаконно устроили обыск в доме бригадира колхоза с. Мостище гр-на Атаманчука, похитили у него 850 руб. Васильев А.А.»⁸⁷¹.

У 1946-1947 рр. розгорнуто совєтизацію всіх сфер життя Західної України. Зреалізувалася вона в насильницькій колективізації сільського господарства, антинародній податковій політиці, ударній хлібозаготівлі, репресіях щодо мирних жителів - власне, в усьому, що вміли...

Про початок створення тут колгоспів ще напередодні війни згадує академік АН УРСР - НАН України П. Тронько (з вересня 1939 р. - перший секретар Станіславського обкому комсомолу): «Треба було, щоб приїздили тільки українці, проукраїнські налаштовані люди. А друга велика помилка - сліпо перенесли цілу низку форм у роботі й організації суспільства. Візьміть те ж таки соцзмагання, чи колгоспи - західняки не розуміли цього. Найперший колгосп створили 17 вересня, і він був добровільний, а вже далі почали тиснути, примушувати. Ми не врахували місцеву специфіку, не можна було цього робити»⁸⁷². Як це робили вже після війни в гірських районах Дрогобицької області - пишуть селяни: «У нас закладають або вже заложили колгоспи представники району. А роблять так. Люди утікають в ліси, тому вночі нападають на село, тягнуть людей до сільради, різно застращують, б'ють, катують і змушують підписатись на колгосп. Опісля пишуть в районній газеті, що люди цього села охотно з піднесенням духа, вписались в колгосп. Бо цей спосіб закладання колгоспів є потіхою для ворогів, для заграниці правдою для агітації проти Радянського Союзу, ганьбою для радянського уряду, нещастям для українських селян в Г аличині»⁸⁷³.

Свавілля і безкарність за нелюдське ставлення до селян були зворотнім боком уваги до поповнення «закромів Родіни» - план заготівлі керівники мусили виконати за будь-яку ціну. А виконавши - вимести залишки. Тих, хто цього не робив, притягали до кримінальної відповідальності. Так, тільки протягом першого кварталу 1947 р. було притягнуто і засуджено до 10 років позбавлення волі 1,5 тис. голів колгоспів. Суди УРСР тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали понад 2 тис. голодуючих селян. З них 1,8 тис. засудили до тюремного ув'язнення на строки від одного до п'яти років за збирання колосків, що лишилися у полі після жнив⁸⁷⁴. Вочевидь, людям, що відчули себе переможцями в жахливій війні, влада втокмачувала «кто в домє хозяін». «Етичні підвалини комунізму, - підсумовує французький філософ і політолог А. Безансон, - були фальшивими, це фальшива мораль. Це було щось принципово протилежне людській моралі, яка має за основу те, що не можна вбивати, не можна красти, не можна брехати. Комуністична мораль, навпаки, припускала в разі потреби необхідність убити, забрати чуже та збрехати. Тобто, це мораль навпаки»⁸⁷⁵.

Про зневагу керівної Комуністичної партії до свого народу свідчить хоча б скарга до ЦК КП(б)У інваліда Великої Вітчизняної війни І групи І.Д. Іващенко, мешканця села Мала Ольшанка Білоцерківського району Київської області, який 1947 р. вийшов із КПРС, виславши на ім'я Кагановича свій партбілет. У супровідному листі він повідомив: «Я болею на протяжении года, большую часть времени провел в постеле, даже не было кому заплатить партвзносы. На мои неоднократные просьбы в оказании помощи, никаких результатов не добился. Все это заставило выслать партбилет»⁸⁷⁶. Перевіркою було встановлено, що І.Д.Іващенко з

температурою 38 -39 лежить у ліжку тяжко хворий від вересня 1946 р. в неопалюваному приміщенні, без постільної білизни, на соломі; він не має одягу, не забезпечений харчами.

Таке ставлення правлячих органів, суцільне пограбування селян спричиняли тихий спротив - невисокі відсотки хлібоздачі, невиконання планів, саботаж тощо. Ось що писала газета «Ізвестія» з Вінницької області: «Зранку накрапував дрібний дощик. На полях Барського району тишина і звуку не чути. В колгоспі ім. Петровського десять жінок готують поле для жаток, а на краю горож курять косарі. Вони ждуть розпорядку бригадира: чи приступати до косовиці чи ні. Таке ж затишшя царить: на полях сіл Антонівки, Комарівця, Іванецького... Їдемо в село Ялтуників... На площі прикутій небом, в сусідстві з конторою МТС другий день стоїть молотівка, призначена для колгоспу “Промінь”. Затримка через несправності - жаліється на машино-тракторну станцію голова колгоспу Рудик. Визвали механіка, за дві години зроблено ремонт, ... але молотьби не вдалось таки почати: з ранку накрапав дощик і бригадир вирядив людей до іншої праці. Не працюють теж молотарки майже в усіх колгоспах Барського, Жмеринського, Крижопільського районів». Газета стверджує, що «за звітами з весни все було як слід підготовлено до жнив, а випав один-другий негожий день і в колгоспах нарушився весь план праці, затрималась молочення збіжжя, не здають в час хліба державі»⁸⁷⁷. Причина - в незацікавленості колгоспників у зборі врожаю, бо все одно його заберуть практично безкоштовно. Це породжувало байдужість і непевність у майбутньому.

Відтак, життя селян було безрадісним і важким. Тягар непосильних державних поборів, податків і просто конфіскацій не давав їм бодай-якось покращити свої матеріально-побутові умови. Практичними діями органи влади не просто не сприяли нормалізації цих умов, але щораз користалися селом як найостаннішим ресурсом для підтримки державного організму - чи то для поставки сільгосппродуктів, чи то для поповнення робітничих кадрів, необхідних для підйому важкої промисловості, фактично силуючи селянство лишатися суспільним аутсайдером. Злочинна політика стосовно найжиттєвіших проблем селян втокмачувала в них безнадію, песимізм і зневіру в покращення життя, спричиняючи відгородженя і деградацію українського села.

Під час повоєнної відбудови господарства УРСР за рахунок нехтування життєвими потребами населення всі сили держава спрямовувала переважно на виробництво засобів виробництва та оборону, широко застосовуючи всілякі мобілізації і примусову працю, а також жіночу та дитячу працю. Ресурси держави використовувалися без огляду на потреби й бажання людей, що є характерною рисою тоталітарної системи. Здавалося б, четвертий п'ятирічний план (1946-1950 рр.) було виконано за 4 роки 3 місяці, зрештою, 1950 р. обсяг промислового виробництва на 73% перевищив рівень найуспішнішого передвоєнного 1940 р. У той же час, виробництво товарів масового споживання не досягло передвоєнного рівня; житлова проблема, поглиблена війною, вирішувалася вкрай повільно. Власне, нічого дивного в цьому немає. За всю історію планування народного господарства СРСР - а це 11 п'ятирічних і 1 семирічний плани - немає жодного, що не був би перевиконаний по групі «А». Навпаки, по групі «Б» був виконаний лише один з дванадцятьох (восьмий - 1966-1970) планів розвитку, всі інші не були реалізовані. Тобто, розвиток групи «А» систематично планувався за рахунок групи «Б», а складений за такої диспропорції план перевиконувався по групі «А» і регулярно невиконувався по групі «Б», мінімізуючи виробництво товарів масового споживання. Очевидною є закономірність примату важкої індустрії, яка, своєю чергою, вирішувала два завдання. По-перше, гарантувався пріоритетний розвиток військово-поліцейської машини держави, основою якого є саме важка індустрія. По-друге, примусово обмежувалося споживання основної маси населення країни; з точки зору політекономії це свідчить про утримування на мінімальному рівні тривалості необхідного робочого часу, що за К. Марксом є засобом збільшення відносної доданої вартості, а, отже, цілеспрямованим підвищенням ступеня експлуатації трудівників.

Таким чином, у роки повоєнної відбудови як державне планування, так і управління на всіх рівнях не мали на меті швидкого відновлення нормального життя країни. Зростання доходів населення планувалося значно повільнішим, ніж економіки загалом, то ж купівельна проможність переважної маси громадян мала лишатися вельми низькою. Насправді, вся система влади була налаштована для пригальмовування поліпшення матеріального становища основних верств, списуючи це на об'єктивні труднощі, прорахунки тощо, оскільки держава (вірніше, її керівники - партійно-господарська верхівка) й не мала зацікавленості в швидкому підвищенні добробуту трудівників, позаяк це зменшувало і прибуток державного апарату, і можливості влади маніпулювати народом, і, зрештою, вело до саморуйнації такої держави, що й відбулося у 1980-90-х рр.

Посилання

⁸ Ковпак Л. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945-2000 рр.). - К., 2003. - С. 9.

709 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1658. - Арк. 104, 134.

710 Там само. - Оп. 41. - Спр. 36. - Арк. 171.

711 Новий шлях. - 1948. - 21 лютого.

712 Новий шлях. - 1949. - 9 квітня.

713 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1658. - Арк. 5, 22, 30.