Основні етапи історичного процесу в Україні

Відбувалися істотні зрушення в народному господарстві, зокрема в землеробстві. Змістом соціально-економічного розвитку були феодально-кріпосницькі відносини, тобто зростали феодальні і церковні землеволодіння й феодальна залежність смердів. Хоча виникає й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх військових слуг. Селяни-смерди перетворилися з вільних землеробів-общинників на підлеглих панівних землевласників і тим самим втрачали свободу. Селяни в умовах низького рівня техніки землеробства сплачували феодалам оброк. У той же час цей вид натуральної ренти гарантував певну господарську самостійність селянина, який був зацікавлений у результатах своєї праці.

Розвиваються в ці часи й міста як ремісничі й торгові центри: Київ, населення якого досягло 50 тис. чоловік, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів та ін. Посилення ролі міст сприяло утвердженню феодальної роздрібненості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації.

Таким чином, роздрібненість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздрібненість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст-осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення.

Разом з тим постійні князівські міжусобиці поступово підривали міць Давньоруської держави. Поступово, особливо з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

5. Галицько-Волинське князівство

Внаслідок роздрібненості на політичній карті могутньої Київської Русі з'явилося більше десятка князівств. Одним з найбільших з них було Галицько-Волинське князівство. Територія його простягалася від Угорщини та Польщі на заході до половецьких степів на сході й від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі.

Тут були родючі землі з традиційною культурою обробки землі. У долинах рік проживало сільське населення, яке займалося землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь і пшеницю), тваринництвом, бджільництвом, мисливством. Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел. У Галицько-Волинській землі було багато торговельно-ремісничих центрів: Володимир, Кременець, Луцьк, Перемишль, Галич та ін. Гончарство, обробка шкіри і хутра, ливарництво були тут на високому рівні. Значне місце займала торгівля. Торговельний шлях з Галича у Київ називали «Соляним», бо прасоли вивозили сіль по всій Русі.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників-князів та бояр. Експлуатація смердів була значною, свідченням чого є народні повстання у 1144, 1236-1255 рр. (народний рух «болоховців» - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева).

Відносній незалежності й самостійності Галицько-Волинської землі сприяла і її певна віддаленість від Києва. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. Галичина відділилася від Києва. Вона складалася з кількох дрібних князівств. Лише 1141р. князь Володимирко (Володимир Володарович) об'єднав їх і переніс свою столицю з Перемишля до Галича над Дністром. Розквіту й могутності князівство досягло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який прагнув об'єднати всі руські землі. Про могутність князя Ярослава згадується в «Слові о полку Ігоревім». Але після його смерті в Галичині спалахують міжусобиці. В них брали участь місцеві бояри, чимало яких діяло в союзі з угорцями й поляками.

Волинь почала відігравати важливу роль під час правління Романа Мстиславича (1173-1205 рр.), який по смерті галицького князя Володимира Ярославовича 1199 р. об'єднав Галичину та Волинь і став князем великої Галицько-Волинської держави. Талановитий політик і воїн, Роман Мстиславич 1196 р. підкорив литовські племена ятвягів, а 1202 р. поширив свою владу на Придніпров'я. У 1202-1204 рр. він об'єднав південноруських князів і здійснив успішні походи проти половців, а також зумів приборкати свавільну аристократію. Але після його трагічної загибелі 1205 р. у битві з поляками боярський сепаратизм знову посилився і Галицько-Волинське князівство розпалося. Лише 1238 р. синові Романа Мстиславича - Данилові Галицькому (1238-1264 рр.) вдалося відновити єдність. Він прославився як видатний державний діяч, дипломат і полководець. Князь Данило Галицький поширив свій вплив на Київ, вів успішну боротьбу проти угорських, польських і німецьких загарбників, повернув завойовані ними землі.

У 1237 р. незлічені орди монголо-татар від проводом хана Батия вдерлися на землі Русі. 1239 р. вони взяли Переяслав і Чернігів, 1240-го головні сили татаро-монголів штурмом взяли Київ. Звідти вони вирушили на захід і 1241 р. зруйнували Галич і Володимир. 1245 р. Данило змушений був визнати номінальну залежність від Золотої Орди. Таким чином йому вдалося захистити землі князівства від набігів ординців, відновити економіку й торгівлю. У 50-х роках військо на чолі з Данилом Галицьким визволило від золотоординців землі по Південному Бугу, Случу й Тетереву. Однак невдовзі Золота Орда поновила панування над краєм і примусила знищити укріплення галицько-волинських міст.

Наступником Данила був його син Лев (1264-1301 рр.). Він приєднав до Галицького князівства частину Закарпаття з Мукачевом і Люблінську землю. На початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила князя Юрія І, який 1303 р. домігся відкриття осібної митрополії православної церкви з центром у Галичі. Правління галицько-волинських князів припинилося 1340 р. зі смертю Юрія II.

Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль в історії України. Після занепаду Києва воно на ціле століття подовжило існування державності на східнослов'янських землях і стало головним політичним центром України.

Розквіту досягла й культура Галицько-Волинського князівства, яка розвивалося під впливом як давньоруських, так і західних традицій. Центром давньоруської писемності були Холм, Львів, Володимир-Волинський. В архітектурі дивовижно переплелися риси візантійсько-руського і готичного стилів. Зразками цього архітектурного напряму стали церкви Успення та Іоанна Предтечі у Холмі, Миколая у Львові, Василія у Володимирі-Волинському, храми Іоанна Богослова і Дмитрія в Луцьку. Набуло поширення будівництво замків.

Однак у першій половині XIV ст. Галицько-Волинське князівство
поступово занепадає. На нього посилюється тиск з боку - Польщі, Угорщини,
Литви, а також татар. Врешті-решт галицько-волинські землі стають здобиччю сусідніх держав.

6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

Хоча й були деякі позитивні моменти феодальної роздрібненості, про які йшлося вище, втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі, чим і скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі -хрестоносці, феодали Польської і Угорської держав і особливо монголо-татари, які після утворення на початку XIII ст. могутньої військово-феодальної Монгольської держави об'єктом своїх нападів обрали країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р. Монгольську державу очолив Темучин (Чингісхан). Він почав великі завойовницькі походи. Вперше монголо-татари з'явилися на кордонах Київської Русі у 1223 р. Вони напали на половців, які звернулися за допомогою до ряду князів. Жорстока і кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока річки Кальміус). Руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але це була лише перша проба сил.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли орди загарбників під проводом онука Чингісхана Батия вдерлися на Русь, яка була істотною перепоною на шляху до їх світового панування. Протягом зими 1237-1238 рр. завойовники загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. Потім 1239 р. ворог оволодів Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів здобув Київ, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї 200-300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З-понад 40 мурованих церков залишилось, та й то дуже пошкодженими, якихось 5-6.

Протягом наступного 1241 р. орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241-го - на початку 1242-го р., спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу - Золоту Орду зі столицею в м. Сарай у пониззі Волги. Золота Орда включала в себе частину Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну Русь. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестала існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздрібненість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Завоювання давньоруських земель ордами монголо-татарів стало можливим завдяки великій чисельній перевазі загарбників над руськими дружинами. Далася взнаки і розрізненість між князями. Більшість міст була погано укріплена, а стіни навіть Києва, Рязані, Галича не могли витримати ударів таранів і снарядів баліст і катапульт.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в тому числі й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста, За підрахунками археологів із 74 руських міст ХІІ-ХШ ст., відомих із розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.

Отже у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. Однак, державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі виникають державні утворення пізніших часів.

Тема 5. Україна в складі Польщі

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV - середині XVIII ст. Люблінська унія

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.

При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М.С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.

Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об'єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об'єднанні виділяють два основних етапи - Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об'єднання Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об'єднання в одну державу - Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб. Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії можна вважати те, що об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативними - посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р. кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 - 1583 рр.), внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи. Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію. Вона передбачала об'єднання Польщі і Литви в одну державу, яка дістала назву “Республіка” (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави - Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина - Московського князівства, а з 1618 р. - Речі Посполитої, Закарпаття - Угорщини, а з 1526 р. - Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина - Молдавського князівства, а з 1514 р. - Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).

2. Україна в складі Речі Посполитої

Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. км2. Поляки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території не перевищувала 2 млн.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв, обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30 найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом - Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.

При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV-XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. - два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи. Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах, таких, як Галичина, та Волинь.

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі - православ'ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв'язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський, І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1515-1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу “Апостол”.

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками - католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об'єднання православної церкви з католицькою була проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання - під проводом Криштофа Косинського в 1591-1593 рр. та Северина Наливайка в 1594-1596 рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці громили маєтності церковників - прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву (польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута, відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка - Якова Острянина, який розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в першій половині XVIІ ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

Тема 6. Козацька доба

1. Причини зародження козацтва

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

2. Сутність козацтва

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан.

3. Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком.

Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI - ХVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший" (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Таким чином, протягом ХVI ст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ.

4. Організація Запорозької Січі

Поява козацтва і , особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, почали відходити на "Низ". Тут, у пониззі Дніпра, за порогами вони створили систему укріплень на дніпровських островах. Заховані в плавнях, густих зарослях лози й очерету, козацькі фортеці були неприступними для татар і турків.

Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дід поріг, Вольний та ін.) - гранітні хребти висотою від 4 до 7 м. - перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії до 100 км. (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя).

Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток - Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лепетиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів - Велика, Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін.

Козацькі укріплення називали "січами". Назва "Січ" походить від слова "сікти", тобто "рубати", і первісно означала укріплення (засіку) з повалених дерев та хмизу для захисту від ворожих нападів.

З часом, очевидно в 40-х рр. XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорозьку Січ, або Кіш (у татар ця назва означала військову ставку, місцезнаходження вождя). Перша писемна згадка про Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.

Питання про утворення Запорозької Січі досліджено не повністю. Історики й досі не дійшли спільної думки, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецького, старосту канівського і черкаського - її засновником.

Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький ("Байда", за народними переказами) спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким в середині XVI ст. здійснили перші сухопутні походи проти татар і турків.

За уточненими даними Січ виникла трохи раніше й на іншому дніпровському острові - Томаківці. А Дмитро Вишневецький разом з козаками отаманів Млинського і М.Єсаковича звели укріплення на Малій Хортиці (острів на "старому Дніпрі" за 700 м. від Великої Хортиці) восени 1556 р.

Документи розповідають, що приблизно до 1593 р. Січ була на острові Томаківці (тепер біля с. Городище Нікопольського району Дніпропетровської області), а потім розмістилася на другому дніпровському острові - Базавлуці. З 1638 по 1652 рр. Січ перебувала на Микитиному Розі. Тут Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.

Найдовшу історію (1652-1709 рр.) мала Чортомлицька Січ (на території сучасного Каховського водосховища), з якою пов'зані походи Івана Сірка. Цю Січ за наказом Петра І було зруйновано, оскільки більшість запорожців підтримала І.Мазепу.

В 1709-1711 рр. Січ перебувала на річці Кам'янці, потім в Олешках (1711-1734 рр.) і, нарешті, остання так зв. "Нова Січ" з 1734 і до 1775 р. знаходилась на р. Підпільній.

Кожна з цих січей мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10м.) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені - великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом - із дерв'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради і "ганебний стовп", біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу.

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни чисельність населення в Січі різко збільшувалася. У мирний час козаки насамперед займалися промислами і скотарством, а в паланках - землеробством. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

5. Адміністративно-політичний устрій Січі

Українське козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорозької Січі - козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без вийнятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок. Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали в гору шапки. Козацька рада, як правило збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2-3-й день після Великодня та 1(14) жовтня (на свято Покрови) , а в разі потреби й в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд - Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою.

Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з поводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом йшли т. зв. батьки або "сивоусі діди" - колишні запорозькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням "одвічних порядків запорозької громади". Якщо у діях когось із старшин, в т.ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. XVI ст. Січ. мала чітку військову організацію. Все запорозьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь - це своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягати 400-600 осіб. Більшість із них тільки числились за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорозька Січ нараховувала в сер. 10-12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід - бл. 100 тис. чол.

Формально підвладна урядові Речі Посполитою, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати політичну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорозька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

Тема 7. Національно-визвольна війна українського народу. Утворення Української гетьманської держави (середина XVII ст.)

1. Причини, характер та рушійні сили визвольної війни

Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 р., відіграло важливу роль не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи.

У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.