Основні етапи історичного процесу в Україні

Протягом 1956-1965 рр. 18 млн. громадян республіки отримали державне житло. Почали споруджуватися будинки із ізольованими одно-, дво- і трикімнатними квартирами на сім'ю.

У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%.

У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.

Незважаючи на всі позитивні результати, реформи не пішли далі реорганізацій управлінської сфери. Підприємства, як і раніше, не мали господарської самостійності, госпрозрахунку, не могли самі планувати виробництво й витрачати одержані кошти.

У першій половині 60-х років темпи розвитку промисловості і сільського господарства почали падати. Якщо за 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. - на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. - на 3%. Продуктивність праці значно відставала від показників розвинутих капіталістичних країн.

Таким чином, на поч. 60-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася.

Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокотилася хвиля протесту, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників розстріляні військами.

Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Незадоволення народу зростало.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М. Хрущова, у т. ч. М. Підгорного і П. Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв.

Отже, реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необгрунтованою і нерідко межувала з авантюризмом.

Усунення М. Хрущова фактично означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил.

4. Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і культурному житті (друга половина 60-х - середина 80-х років)

Післяхрущовський період (1964-1984) у житті народів СРСР, в т. ч. й України як період “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим з одного боку прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а з іншого повинно було зважати на нагальні потреби життя. Тому з 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Оскільки цю реформу часто ототожнювали з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, то вона ще отримала назву “косигінської”

Зокрема, в галузі сільського господарства реформа передбачала:

підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.

Крім того, з 1965 р. було створено сприятливі умови для розвитку присадибних ділянок колгоспників і робітників, збільшено поставки на село техніки, устаткування й добрив. Стимулювалося запровадження врожайних сортів рослин, високопродуктивних порід худоби. Це привело до зростання валових зборів зерна, виробництва цукру, молока та м'яса.

Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. Вже з початку 70-х років значно збільшились плани обов'язкового продажу сільськогосподарської продукції, тому в господарствах її залишалося менше для власних потреб. Постійно зростали ціни на техніку, будівельні матеріали й добрива, що надходили в село, посилювалась його експлуатація за допомогою цінових ножиць. Все це мало сприяло ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції створенню достатка продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава вимушена була закуповувати хліб за кордоном.

До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючиших грунтів під індустріальну забудову (із сільськогосподарського обігу було вилучено під ці цілі понад 1 млн. га родючих земель), бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ.

Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі. Соціально-побутові й культурні умови селян, як і раніше значно відставали від міських. Плата за важку, часто ненормовану, ручну працю трудівників села була невелика й майже не зростала. Це посилювало міграційні процеси: у 1966-1985 рр. 4,6 млн. найпрацьовитіших селян (понад чверть сільського населення України) виїхали до міст. Продуктивність праці в сільському господарстві не зростала.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

- переведення підприємств на госпрозрахунок;

- оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції;

- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т. п.

Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства.95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

Нові підходи спочатку динамізували промислову сферу. Економісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) “золотою”. В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зріс на 50%, а національний дохід - на 30%.

Проте, вже на поч. 70-х рр. з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала краху.

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр. полягали у наступному:

реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної інвестиційної політики;

партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

Виявилося, що збільшувати прибуток можна не лише за рахунок підвищення якості продукції, а й за допомогою зростання цін. Союзний центр узявся скорочувати, а потім зовсім ліквідував фонди підприємств. Жорстка ієрархічна структура управління знову зв'язала руки виробникам, звівши нанівець їхню навіть обмежену самостійність.

З початку 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно:

- у 1966-1970 рр. - 6,7 і 7,8%

- у1971-1975 рр. по 5,6%

- у 1976-1980 рр. - 3,4 і 4,3%

- у 1981-1985 рр. - 3,5 і 3,6%

За загальним обсягом виробництва промислової продукції Україна ввійшла до числа найбільш розвинених країн. Але її економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Рік у рік збільшувалася чисельність зайнятих у промисловості, вона використовувала дедалі більше сировини й енергоносіїв, а приріст продукції сповільнювався.

Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, внаслідок чого СРСР після нового витка світової науково-технічної революції, пов'язаної, зокрема, з розвитком у 70-х роках інформатики, почав безнадійно відставати. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості - у 2 р., у сільському господарстві - у 5 разів! До того ж, темпи її підвищення упали в 1981-11985 рр. удвічі.

Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.

Важким тягарем були величезні витрати на оборонні цілі, які ще більше зросли із введенням радянських військ до Афганістану. Гонка озброєнь позначилася насамперед на важкій індустрії України, що забезпечувала потреби військово-промислового комплексу.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола лякалися змін, вбачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З'являється “культ сірості” в управлінні державою.

Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка.

Таким чином, у 70-80 і рр. народне господарство вступило у смугу кризи.

В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).

Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. Застарілі технології підприємств завдавали великої шкоди природі. В 70-х роках в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реакторів. Посилювалася експлуатація природних багатств республіки. Щорічно тут видобували понад 1 млрд. тонн корисних копалин і викидали на поверхню 2,5 млрд. тонн супутніх порід, що забруднювали довкілля. Отруєння землі, води й повітря промисловими відходами в Україні було в 10 разів більшим, ніж в СРСР. Задля союзних потреб були практично спустошені багатства українських газових родовищ, вичерпувались запаси вугілля.

Від стану економіки безпосередньо залежало вирішення соціальних проблем. У другій половині 60-х - на початку 70-х рр. зростала номінальна й реальна заробітна плата робітників і службовців, було встановлено п'ятиденний робочий тиждень, запроваджено систему пенсійного забезпечення колгоспників, інтенсивно будувалися житлові будинки, заклади освіти й культури.

Проте, сповільнення темпів розвитку народного господарства в наступні роки негативно позначилося на соціальній сфері. При зростанні грошових доходів їх дедалі важче було використати для придбання необхідних товарів. Відставання сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості обмежувало обсяг і асортимент товарів широкого вжитку, рік у рік зростали черги за найнеобхіднішим. Важке становище склалося в галузі охорони здоров'я. Лікарням не вистачало обладнання, медикаментів. Та й кваліфікація персоналу була недостатня. А третина українських сіл взагалі не мала жодних медичних закладів. У республіці високою залишалася смертність, низькою була народжуваність, що призвело до падіння темпів природного приросту населення.

До того ж, не слід забувати, що досягнутий у ці часи рівень добробуту населення був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. заходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Забезпечувався ж відносний добробут народу в 60-70-і рр. переважно за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.

Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації народного господарства в цілому, для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто “проїдалися”.

Населення не знало справжньої ціни своєму “достатку”, того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.

Нафтовий “бум” 70-х рр. пройшов, а в бюджеті СРСР почали з'являтися багатомільярдні дефіцити.

У суспільно-політичному житті посилювалися деформації. Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися. Звуження демократії, бюрократичне засилля, порушення законності, нехтування прав і свобод людини, вихваляння Л. Брежнєва - ці та інші неосталіністські тенденції ставали дедалі виразнішими.

У 1967 р у структурі КДБ було створено спеціальне “п'яте управління” по боротьбі з “ідеологічними диверсіями”, а в дійсності - з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України. Українська культура й українська мрва опинилися в критичному стані.

Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Спроби П. Шелеста (В 1963-1972 рр. - перший секретар ЦК КПУ) захистити економічні інтереси республіки, підтримати розвиток національної мови та культури й відродити історичні традиції українського народу викликали негативну реакцію союзного керівництва, яке 1972 р. змістило його з посади.

Наступником П. Шелеста став В. Щербицький (1972-1983 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В. Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій. Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль,, розгорнулася шалена боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”.

Таким чином, партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.

7 жовтня 1977 р було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. - новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих документах декларативні положення значною мірою розбігалися з реальним життям. Так, за Конституцією УРСР 1978 р., останньою Конституцією, що діяла до прийняття Конституції незалежної України 1996 р., Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об'єднаною у єдину союзну багатонаціональну державу. Зазначалося також, що Українська РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (СТ. 69), але не було передбачено механізму такого виходу, що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету. Конституція також формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її “ядром політичної системи суспільства”.

Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набувало закритого характеру, наростав диктат. У самій партії посилювалася прірва, що відділяла партійну верхівку від основної маси комуністів.

У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський.

5. Розгортання правозахисного і дисидентського руху.

Термін “дисиденти” був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що незбігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився в сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утиск.ів національно-культурного життя, зростаючої русифікації. В ньому виділяють наступні основні етапи:

сер. 50-х рр. - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення;

1968 - 1976 рр. - піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля;

кінець 70-х - сер. 80-х рр. - тимчасовий спад активності дисидентського руху;

друга половина 80-х рр. - з початком перебудови - діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.

Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60-70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку сучасних дослідників, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний.

Найрадикальнішим, а тому найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Найбільш яскравими представниками цієї течії були члени Української робітничо-селянської спілки на чолі з Л. Лук'яненком. Ця організація виникла наприкінці 1950-х років на Львівщині. Метою спілки визнавався вихід України з СРСР згідно з Конституцією. Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самосиійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм.” Однак, у січні 1961 р. організацію було викрито, а її учасників засуджено на різні терміни ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) ТА Українського національного фронту (1967). Учасники УНФ, наприклад, ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах. У результаті кількох чоловік було розстріляно, багатьох засуджено на тривалі строки.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям був представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. і базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Представники правозахисного напряму виступали на захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремою сторінкою в історії правозахисного напряму та і, в цілому, всього дисидентського руху в Україні стала діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ). Вона була утворена в листопаді 1976 року для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта 1975 р. Групу очолив письменник М. Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. Її членами стали 37 чоловік - усі найбільш активні дисиденти того часу: В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Стус, І. Кандиба, Ю. Шухевич та ін. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів. Влада вчинила погром групи. 23 чоловіки були заарештовані позбавлені волі. У неволі загинули В. Стус, О. Тихий, Ю, Литвин. Розгром групи і репресії призвели до тимчасового спаду активності дисидентського руху в Україні.

Релігійний напрям являв собою окремий різновид дисидентського руху, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

У своїй діяльності дисиденти використовували різноманітні форми боротьби. Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. “самвидав” - поширення безцензурної літератури. У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, “Приєднання чи возз'єднання” М. Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. Декілька осіб здійснили акти самоспалення.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим з них удавалося прорватися через “залізну завісу”. Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко при цьому міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися.

Взагалі, опозиційний рух влада намагалася ліквідувати за допомогою арештів, відправлення найактивніших опозиціонерів у “психушки” (психіатричні лікарні). Однак на зміну одним борцям приходили інші. Домогтися ліквідації опозиційного руху владі не вдалося незважаючи ні на які репресії.

Таким чином, завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

Тема 15. Національно-державне відродження українського народу. Розбудова незалежної Української держави

1. Утвердження національної державності

Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю. Андропов(1982-1984 рр.) та К. Черненко (1984-1985 рр.) - виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося в питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. Новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Викликані перебудовою бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. він проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студенське об'єднання “Громада” та інші.

У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію “Народний рух України за перебудову” (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР” який проголосив державний статус української мови.

У 1990р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови ”Про порядок реєстрації громадських об'єднань ” почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші - припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу.

Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ? мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України.

Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість (“група 239”), яку очолював О. Мороз.

Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід'ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В.Павлов,голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остато дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ - “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році).

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі підтвердили Акт проголошення незалежності України. Президентом України, набравши вже в першому турі 61,6% голосів виборців, став Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук.

Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України.

Після провалу перевороту союзні республіки одна за одною проголосили свою незалежність.7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, під Брестом відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Росії. Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік з СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування цієї організації значних політичних і економічних резульатів у її діяльності не досягнуто.

З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення нових атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991р. парламентською постановою “Про військові формування в Україні” всі війська, дислоковані на українській теріторії, підпорядковувалися Верховній Раді. У січні 1992р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні.

20 вересня 1991р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Важливим кроком на шляху утвердження національної державності стала зміна назви держави. Законом від 17 вересня 1991р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держави - “Україна”.

Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У тісному зв'язку із законом “Про громадянство України” перебувала “Декларація прав національностей України”, прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. У ній підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її теріторії, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон “Про національні меньшини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Також у листопаді 1991 р. було прийнято закон “Про державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка - прапор, герб, гімн. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку незалежної України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на слова П.Чубинського).

Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони “Про прикордонні війська України”, “Про прокуратуру”, указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” та ін. Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

Таким чином, основним змістом цього етапу історичного розвитку України стали процеси пов'язані з політичним і правовим оформленням нашої держави.

2. Конституційний процес в незалежній Україні

З самого початку державотворчі процеси в незалежній Україні надзвичайно ускладнювалися через відсутність нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Зрозуміло, що ця проблема не могла залишатися поза увагою всіх відповідальних політичних сил та органів влади в державі. Тому перші кроки на шляху до створення нової Конституції були зроблені ще до проголошення державної незалежності України. Власне, початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де, як вже зазначалося вище, утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. Далі розпочалася робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л.М.Кравчука;

комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загально-методологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.

Проте , незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 1-го скликання (1990 - 1994 рр.) всіляко намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента та Верховної Ради на фоні загальної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень. У цих умовах конституційний процес після 26 жовтня 1993 року було практично перервано.

У березні - квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради ІІ скликання (1994 - 1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні - липні 1994 року відбулися вибори Президента України. Перемогу на них здобув Л. Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності. Тому конституційний процес було відновлено. 10 листопада 1994 року Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма ті Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що Конституція Української РСР 1978 року внаслідок внесення до неї, як це вже зазначалося вище, багато неузгоджених між собою змін та доповнень перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим вник стан конституційної невизначеності, коли різні статі Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад стаття 2 закріплювала радянську модель організації влади, стаття 93 - організацію влади на засадах принципу розподілу влад).

У результаті складних переговорів між законодавчою та виконавчою гілками влади 8 червня 1995 року був підписаний Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України”. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні. Після більш як року напруженої роботи, який включав, зокрема, широке обговорення і доопрацьовування тексту нової Конституції вона була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід'ємною частиною європейського і світового співтовариства.

В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою (за варіантом 1996 р. - президентсько-парламентською), за державним устроєм - унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямком діяльності держави.

З прийняттям Конституції у цілому завершився процес формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Отже, прийняття Конституції на деякий час внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

З іншого боку, Конституція наділила Президента України значними повноваженнями. Час показав, що це було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом же у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Розуміючи це, Президент України Л.Д.Кучма в серпні 2002 року у своєму телевізійному зверненні до українського народу офіційно проголосив курс на реформу політичної системи держави. Стрижнєм політичної реформи мала стати трансформація президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростає і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Був запропонований і механізм здійснення реформи, згідно з яким за підсумками парламентських виборів, що повинні проводитися на партійній основі, формується парламентська більшість. З її представників на коаліційній основі і формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

З моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбулося в гострій політичній боротьбі. Внаслідок цього, на якийсь час питання про здійснення реформи “зависнуло у повітрі”. До нього повернулися під час гострої кризи, що вибухнула в країні восени 2004 року в період президентських виборів.

8 грудня 2004 року в пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 року. За цей пакет законопроектів проголосували 402 народні депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізувати політичну обстановку в країні.

Отже, головна суть внесених до Конституції змін полягає у тому, що в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради збільшуються, а Президента - зменшуються.

Проте, і нові зміни піддаються жорсткій критиці з боку частини українського політикуму. Тому питання подальшої політичної реформи, внесення чергових змін до Конституції держави на сьогоднішній день продовжує залишатися відкритим.

3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні орієнтири

Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення стабільної високоефективної національної економіки.

Між тим, в момент проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованною в економічному відношенні державою: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80% усьго виробництва не мало завершенного технологічного циклу, лише 28% становили галузі групи “Б”, екстенсивний шлях розвитку, науково-технічна і технологічна відсталість (термінової зміни вимагали 40% машин і устаткування ), низька конкурентноспроможність і т. д. - такими були її основні економічні характеристики.

Розпад СРСР, розрив усталених за довгі роки торгово-економічних зв'язків з пострадянськими республіками, зволікання з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази економіки, голопуюча інфляція ( за даними Світового банку у другій половині 1993р. Рівень інфляціі в Україні був найвищим в світі і перевищував показники світових війн), корупція і економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецендентного падіння ВВП, що тривало з 1991р. по 1998рр. Серед 15 союзних республік колишнього СРСР Україна опинилася на 14 місці за маштабами спаду економіки. Позаду залишалася тільки Вірменія.

Спроби вирішити питання адміністративним шляхом належного ефекту не давали. Так, Верховна Рада 1-го скликання (1990-1994рр.) за час своєї діяльності змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучасті і половинчатості програм, у у затягування формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Проте з кінця 1990-х. рр. з'явилися ознаки покращення ситуації. Країна почала виходити з економічної кризи. У 2000р. рій ВВП склав 5,9%, у 2001 - 9,1%, у 2004р - понад 12% у порівнянні з попереднім роком. Темпи зростання ВВП в Україні в перше п'ятиріччя нового століття були найвищими в Європі.

Основними причинами цього стало закінчення процесу переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 1990-х рр. було завершене формування власної початкової, банківської, митної та інших систем, що визначили основну інфраструктуру Української держави, розвивалися нові конкурентноздатні форми виробництва; завершувалося формування фінансової системи; відбувалася ліберізація господарських зв'язків; усе більшого значення набувало підприємство; скоротився дефіцит державного бюджету. Позитивну роль в економічному піднесенні відіграли реформування відносин властності, роздержавлення і приватизація (правда остання проводилася не завжди відкрито і з численними порушеннями).

У 2000-2001 рр. зросли обсяги промислового виробництва(відповідно - 13% і 14,2%); була приборкана інфляція (з 25% у 2000 р. до 6 % у 2001 р.); в економіці було покінчено з бартером, країна вперше побачила “Живі гроші”. Вперше в історії незалежної України уряд не вдався до позичання коштів за кардоном, при цьому зовнішній борг зменьшився на 17%, було досягнуто домовленості про його реструктуризацію. Сільске господарство почало працювати з прибутками, селяни одержали 7 млрд. гривень оборотних коштів. Повністю були погашені заборгованості по пенсіях і зарплатах бюджетним працівникам, ці виплати стали здійснювати регулярно і без перебоїв при цьому пенсії і зарплати за ці два роки збільшилися в два рази.

В 2002-2005рр. загальні економічні показники країни продовжували зростати. Ріст ВВП у 2003 р. склав 8,5%, а в 2004 р. - понад 12%. У 2004 р. було отримано 41,7млн. Тонн зерна, що значно більше, ніж в усі попередні роки. До енергетичної системи України підключений четвертий блок Рівненської АЕС, що дав перший струм 11 жовтня 2004р. Вражаючих успіхів досягли ракето і авіобудівники. Динамічно розвивається легка і харчова промисловість.

Важливе значення має стабільність національної грошової одиниці. На сьогодні гривня є однією із самих стійких валют серед країн з перехідною економікою.

Усупереч погіршенню зовнішньоекономічної кон'юктури зберігається тенденсія до сбільшення українського експорту. За 2002-2005 рр. його обсяги зросли на 42%. Україна є одним з провідних експортерів чорних металів. Почав зростати експорт продукції машинобудування, легкої і харчової промисловостей.

Свідченням економічних змін, що відбуваються в державі стало надання 21 грудня 2005 р. Радою Міністрів Євросоюзу Україні статусу країни з ринковою економікою.

Чимало за останні роки зроблено у соціальній сфері. Середня заробітна плата по країн збільшилася з 376 грн. (2002 р.) до 557 грн. (2004 р.) і продовжує зростати. Підвищилися стипендії студентів вузів. Уведення пенсійної надбавки дозволило підняти рівень мінімальних пенсійних виплат. 31 січня 2004 року в Україні впроваджена нова пенсійна система. Набути чинності Закон України “Про обов'язкове державне пенсійне страхування” і “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Разом із тим, в останні роки суспільно-політичній і соціально-єкономічній сферах накопичувалися і серйозні проблеми. Особливо виразно вони виявилися на тлі загально-політичної кризи і гострого політичного протистояння під час виборів Президента України восени 2004 р., ставши головними причинами так званої “помаранчевої революції”.

Однією з злободенних проблем в Україні є корупція. Хоча корупція тією чи іншою мірою має місце практично в усіх державах, її рівень в Україні стабільно високий. Укнай серйозною проблемою є “тонізація” економіки. Зростання корупції і “тіньової” економіки стали можливими, насамперед у результаті зрощування влади і капіталу на всіх рівнях. Приватизація державної власності, у тому числі і підприємств стратегічного призначення, проводилася без належної гласності із значними порушеннями чинних законів. Закритість інститутів влади від громадського контролю, корпоративність у прийнятті нею рішень значною мірою породили в людей недовіру до влади.

Офіційно декларований ріст ВВП не супроводжувався адекватним зростання реальних доходів населення. Споживчі ціна на 2004 р. призвела до того, що вперше за останні роки Україна вступила новий фінансовий рік із загрозливим дефіцитом бюджету Пенсійного фонду - майже на 14 млрд. грн. Така ситуація ускладнила виконання інших соціальних зобов'язань держави.

Новий виток політичного протистояння, що розпочався наприкінці 2004 р. не міг негативно не позначитись на економіці. Уповільнилися темпи економічного зростання. Зад даними Кабінету Міністрів України з січня по вересень 2005 р. порівняно с відповідним періодом попереднього року обсяги промислового виробництва зросли лише на 3,2 %. Спостерігався спад у виробництві коксу і продуктів нафтопереробки, металургії та обробці металу. Скорочення обсягів продукції спостерігалося в 5-ти регіонів України (Донецькій, Львівській, Херсонській, Полтавській та Тернопільській областях).

Дуже значну проблему для економіки держави становить різке зростання цін на енергоносії (особливо на природний газ), які Україна імпортує головним чином з Росії та Туркменістану. Постало питання енергетичної залежності країни, що може мати серйозні негативні політичні наслідки.

Вимагає радикального відновлення законодавче забезпечення економіки. Ці та інші проблеми значно ускладнюють походження іноземних інвестицій в українську економіку. Ріст безробіття, особливо в західних регіонах країни, призвів до того, що майже 7 млн. громадян були змушені виїхати на заробітки в країни Західної та Центральної Європи.

Викликає велику стурбованість стан духовності і моралі суспільства. Прожують поширюватися СНІД, наркоманія, алкоголізм, проституція. Корупція пустила глибокі корені в системи охорони здоров'я і освіти.

Продовжує залишатись напруженим суспільно-політичне життя. Березневі (2006 р.) вибори До Верховної Ради України не принесли рішучої перемоги жодній з політичних сил, хоча відносну більшість отримала Партія регіонів. Саме вона в липні того ж року стала основою для формування в українському парламенті так званої Антикризової коаліції (разом з соціалістами та комуністами). В серпні коаліціантами був сформований уряд на чолі з лідером Партії регіонів В. Януковичем. Саме відносини між антикризовою коаліцією і сформованим нею урядом з одного боку та тими політичними силами, які об'єднуються навколо Президента України В. Ющенко з іншого, і визначають на сьогоднішній день перебіг політичного процесу в Україні.

...