Образа королівського маєстату: волинські репліки останньої третини XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образа королівського маєстату: волинські репліки останньої третини XVI ст.

Наталя Старченко

Зазвичай дослідження, де аналізувалися оскарження в образі королівського маєстату (crimen laesae maiestatis), стосувалися представників еліти та сфери високої політики. Натомість поза увагою залишається питання, чи траплялися випадки образи монарха на рівні пересічної шляхти, які вчинки чи слова сприймалися як образливі для короля та в яких ситуаціях звучали звинувачення в цьому політичному злочині. Тож на підставі кількох казусів, що трапилися на території Волинського воєводства і були зафіксовані в актових книгах, зроблена спроба проаналізувати ці питання. До статті долучений додаток із семи документів, які покладені в основу аналізу.

образа король воєводство волинський

Ключові слова: шляхта, Волинь, образа королівського маєстату, честь, конфілкт, зрада, без королів 'я.

Зазвичай оскарження в образі королівського маєстату (crimen laesae maiestatis Маєстат -- достоїнство, повага, обсяг влади, пов'язаний з триманням уряду; у випадку королівського маєстату -- найвища і суверенна влада.), яких так чи так торкалися у своїх дослідженнях історики Досить детально, скажімо, справу про образу королівського маєстату Криштофом Зборовським проаналізувала Ева Дубас-Урванович, див.: Dubas-Urwanowicz E. O nowy ksztalt Rzeczypospolitej. Kryzys polityczny w panstwie w latach 1576-1586. -- Warszawa, 2013. -- S. 114-155. Див. також статтю, присвячену справі Самуеля Зборовського: Radon S. Kilka uwag w sprawie Samuela Zborowskiego // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagellonskiego. Prace historyczne. -- 1985. -- Z. 77. -- S. 37-51., стосувалися осіб, що обіймали значні позиції у владній ієрархії регіону і держави в цілому, високої політики та розбудованої риторики. Це передовсім справа про образу маєстату Криштофом Зборовським, якій була присвячена левова частка сеймових дебатів 1585 р. Див.: Dyariusze sejmowe r. 1585. Scriptores Rerum Polonicarum. -- Krakow, 1901. -- T. XVIII. Вона оприявнила та загострила до краю політичну кризу в державі незадовго до смерті Стефана Баторія, а потому значною мірою призвела до обрання на трон одразу двох кандидатів - Зигмунта ІІІ Вази і Максиміліана Габсбурга та збройного протистояння між їхніми прибічниками Аналіз подій третього безкоролів'я, щоправда, з акцентом на ситуації у ВКЛ, детально представлений у відповідному розділі монографії Генрика Люлєвича: Lulewicz H. Gniewow o uni§ ci^g dalszy. Stosunki polsko-litewskie w latach 1569-1588. -- S. 354-420. Про події одразу по обранні Зигмунта ІІІ Вази див.: Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego (1589-1592). -- Oswi^cim, 2015. Однак практично поза увагою залишається сприйняття політичних реалій та подій на нижчому, регіональному рівні, і не стільки через нехтування істориками проблемою стосунків центру і периферії, скільки через брак відповідних джерел. У кращому випадку до рук дослідника потрапляють сеймикові матеріали, за деклараціями яких він і намагається реконструювати політичну культуру шляхти Див.: Choinska-Mika J. Mi^dzy spoleczenstwen szlacheckim a wladz^. Problemy komunikacji spolecznosci lokalne -- wladza w epoce Jana Kazimierza. -- Warszawa, 2002.. Натомість історикові зазвичай недоступна та повсякденна реальність, в якій люди обговорюють в приятельському колі по корчмах і застіллях події у державі та інші новини, переказуючи та перетлумачуючи їх відповідно до своїх уявлень і здорового ґлузду, а водночас з'ясовуючи, не конче на мирний спосіб, власні стосунки. Тож джерела, які лягли в основу цього тексту, складають той рідкісний матеріал із історії повсякдення, якого так бракує досліднику. Він неминучо фрагментарний, однак дозволяє на рівні окремих «казусів» проаналізувати, за яких обставин серед пересічної шляхти зринали звинувачення у crimen laesae maiestatis, та як на них реагували. Крім того, в актових книгах вдалося виявити інформацію про події, пов'язані з обранням на королівський трон Зигмунта ІІІ Вази, а точніше - про спробу відібрати в одного із активних прибічників архікнязя Максиміліна, литовського стольника кн.

Олександра Пронського уряд луцького старости як покарання за образу королівського маєстату. Тож аналізові цих матеріалів і присвячена стаття.

Crimen laesae maiestatis в праві і практиках Речі Посполитої

Проблема образи королівського маєстату в Речі Посполитій, крім правових аспектів, що на сьогодні проаналізовані у двох спеціальних монографіях Litynski A. Przest^pstwa polityczne w polskim prawie karnym XVI-XVIII wieku. -- Katowice, 1976; Dyjakowska M. Crimen laese maiestatis. Studium nad wplywami prawa rzymskiego w dawnej Polsce. -- Lublin, 2010., безперечно, стосується ширшого тла - політичної культури шляхти в цілому. Їі важливою складовою були стосунки короля і шляхетних обивателів, які вибудовувалися на договірних зобов'язаннях, скріплених присягою, що передбачала дотримання взаємної вірності. У підґрунті шанобливого ставлення до короля лежало ставлення до нього як правителя держави, обраного вільними голосами вільних громадян: «Короля шануючи, шануємо самих себе в його особі і ту maiestatem dominationis, яка здобувається через наші вільні голоси» Augustyniak U. Wazowie i «krolowie rodacy». Studium wladzy krolewskiej w Rzec- zypospolitej XVII wieku. -- Warszawa, 1999. -- S. 103.. Повага до монарха в середовищі шляхти значною мірою мала інструментальний характер - вона трималася на прагматичному розумінні важливості цього «першого стану Речі Посполитої» для нормального функіонування держави Уршуля Аугустиняк наголошує, що пошана монарха була «конструктивною скла-довою» держави: Augustyniak U. Wazowie i «krolowie rodacy... -- S. 108.. Звернімо увагу на фрагмент привітання короля маршалком Ізби посольської на сеймі 1590- 1591 рр. Яном Русецьким: «Uciekamy - wolal - w tak wielkim zamieszaniu spraw wszelkich pod opiekз twego Majestatu, abys nie pozwolil nas gnзbic» Цит. за: Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego (1589-1592). -- Oswi^cim, 2015. -- S. 192.. Водночас, як зауважує Едвард Опалінський, такий партнерський тип стосунків поєднувався з патріархальним ставленням до монарха як «пана держави», «господаря», що в антропоморфній моделі, за допомогою якої описували Річ Посполиту, представлявся головою Pisma polityczne z czasow pierwszego bezkrolewia // Wyd. Jan Czubek. -- Krakow, 1906. -- S. 214-215.. Зв'язок між королем і державою також окреслювали метафорою їх символічного шлюбу, де король виступав чоловіком Речі Посполитої Opalinski E. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587-1653. -- Warszawa, 1995. -- S. 54. Короля чоловіком Речі Посполитої, зокрема, називає на сеймі 1605 р. краківський каштелян Януш Острозький. Див. також аналогічні репліки у політичних текстах часів першого безкоролів'я, як наприклад: «Krol przyszly [...] prawie slub bierze z ludem bozym» (Pisma polityczne z czasow pierwszego bezkrolewia // Wyd. Jan Czubek. -- Krakow, 1906. -- S. 201)..

Патріархальні почуття шляхти до короля живила і його сакралізація як помазаника Божого, утілена в коронаційних ритуалах Про королівський sacrum ширше див.: Augustyniak U. Wazowie i «krolowie rodacy... -- S. 67-79.. Образа королівського маєстату сприймалася як образа Всевишнього та порушення його волі через невідповідне поводження з його намісником на землі, а водночас виступ проти держави через зазіхання на її голову та зламання природного права: «Ten wyst?p jest przeciwko Bogu, przez ktorego zwierzchnosc krolewska panuje; jest przeciwko Rpltej naszej, o ktorej si? on glow? kusil; [...] to jest przeciwko wszystkiego swiata narodow zwyczajom» Dyariusze sejmowe r. 1585... -- S. 259..

У середовищі шляхти культивувалася глибока повага до короля, а оборону королівської гідності уважали обов'язком громадянина. Навіть в моменти найбільшого напруження в стосунках між монархом і шляхтою передбачалося, що претензії до короля мають висловлюватися «з найбільшою пошаною», натомість критика в таких випадках переважно спрямовувалася на роялістів. У публічних виступах королівський маєстат, попри свободу висловлювання, принаймні формально перебував під охороною Opalinski E. Kultura polityczna szlachty polskiej... -- S. 54-55; Augustyniak U. Wazowie i «krolowie rodacy... -- S. 108..

Образа маєстату володаря як тяжкого злочину веде свій початок з римського права, де вона обіймала досить широке коло переступів, зокрема, включала підготовку замаху на імператора, недонесення про змову, зраду держави, образу урядників чи заподіяння шкоди їх здоров' ю. Відповідальність поширювалася не лише на особу, що звинувачувалася в цьому злочині, а й членів її родини.

Важливим елементом образи маєстату володаря у середньовічній Європі уважалося зламанння йому вірності. Скажімо, в Англії до прийняття Статуту Едуарда ІІІ 1352 р. низка злочинів - серед них порушення королівського миру, замах на монарха та членів його родини, збройний виступ проти короля, фальшування монети, зрада васалом свого сеньйора - потрапляли під поняття high treason («великої зради») і каралися позбавленням життя винуватця. Статут 1352 р. виділив частину злочинів у категорію petty treason, куди були віднесені менш важливі переступи - зрада васала чи розбій на дорогах. Натомість до поняття головної зради увійшли підготовка замаху на короля чи сама думка про це, які були явно задекларовані, збройний виступ проти монарха чи об'єднання з ворогом (тобто «образа Корони»), убивство під час виконання урядницьких обов' язків найближчих радників короля та суддів, а також фальшування монети. Під охорону закону потрапляли і близькі до монарха особи. З часом до поняття «великої зради» долучили

письмову й усну образу короля Baran K. Dzieje przest^pstw politycznych w Anglii mi^dzy sredniowieczem a wspolczesnosci^. -- Krakow, 2000. -- S. 47-97.. Зауважено, що чим сильніші в державі були абсолютистські тенденції, тим поняття образи маєстату охоплювало більшу і різноманітнішу кількість злочинів аж до повного ототожнення володаря і держави, як це було, скажімо, в Російській імперії.

Коронне право від початку було досить розпливчасте як щодо основних характеристик crimen laesae maiestatis, тим самим надаючи широкі можливості сторонам для маніпуляцій під час процесу, так і щодо осіб, чию гідність право мало охороняти. Так, конституція 1510 р. практично зосереджена лише на перерахунку осіб, які потрапляють під охорону правової норми. Крім короля, поняття образи королівського маєстату включало всі форми замаху на життя сенаторів, земських і королівських послів, суддів і королівських радників Litynski A. Przest^pstwa polityczne... -- S. 20-23.. Ця правова норма, скоріш за все, не впроваджувала в судочинство «новину», запозичену з римського права, а лише закріплювала певні практики (скажімо, в 1507 р. скарано убивцю ґродського судді) Ibidem. -- S. 20.. Чи не найгучніший процес про образу королівського маєстату був пов'язаний з убивством каштеляном Миколаєм Руссоцьким із особистих мотивів королівського посланця Томаша Любранського у 1538 р. Ухвалена смертна кара для винуватця обурила шляхту і сенаторів, тож у підсумку Руссоцький відбувся ув'язненням. Роком раніше (1537 р.) таке ж звинувачення було висунуте й ініціаторам львівського рокошу через заборону подібних зібрань, що викликало спротив шляхти, адже йшлося про її свободи та спробу, на публічну думку, укріпити королем свої позиції аж до утвердження абсолютної влади Dyjakowska M. Subsydiarne stosowanie prawa rzymskiego w Polsce przedrozbiorowej na przykladzie zbrodni obrazy majestatu // Teka Kom. Praw. -- 2012. -- S. 60-87.. Тож конституція 1539 р. звела поняття образи королівського маєстату лише до різних форм замаху на саму особу монарха Volumina constitutionum. -- T. I (1493-1549). -- Volumen 2 (1527-1549). -- Warszawa, 2000. -- S. 199.. Конституція 1588 підтвердила припис про crimen laesae maiestatis, поєднавши його в один параграф з perduellionis (зрадою Речі Посполитої) - бунтом, змовою з ворогом на шкоду державі, видачею державних таємниць, здачею замку за змовою тощо. Однак якщо злочини проти особи короля за конституційними приписами 1588 р. мали судити сенатори і обрані Посольською ізбою вісім присяглих послів без участі короля, то виступи проти Речі Посполитої потрапляли до такого ж складу суду, однак очолюваного королем як головою Volumina constitutionum.- T. II (1550-1609). -- Volumen 2 (1587-1609). -- Warszawa, 2008. -- S. 62-63.. Практика долучала до поняття образи маєстату такі прецеденти, як змова і бунт проти короля чи вбивство в місці перебування монарха Litynski A. Przestзpstwa polityczne... -- S. 31.. Прикметно, що жодна із конституційних норм не окреслювала кари за ці тяжкі злочини Ibidem. -- S. 24..

Окремої уваги заслуговує проблема образи гідності монарха словом, якої нема серед конституційних норм. Існує проте згадка про скарання у 1541 р. підляського воєводи Яна Сапєги ув'язненням, конфіскацією маєтків і позбав- леннням уряду за те, що розпускав плітки про королеву Бону, яка нібито хоче винищити всіх магнатів. Поширення злих чуток розумілося як образа і позбавлення іншої особи доброї слави, що у випадку недоведеної вини обвинуваченого било по самому скаржнику згідно з правом таліону («око за око»), яке було досить поширене у праві та практиках. До того ж заочна обмова у шляхетських спільнотах, які культивували етос честі, уважалася недостойною почтивої особи. З іншого боку, словесне зганьблення було тісно пов' язане з правом кожного шляхтича на висловлення своєї думки і з гострим спротивом шляхти на його обмеження - обиватель мав демонструвати послух владі вчинками, а не власною думкою. Однак повага до короля не дозволяла шляхтичеві переходити за межі неокреслених правом, але утверджуваних практиками норм, що обумовлювалися соціальними і політичними стосунками Ibidem. -- S. 27-29..

На відміну від короних норм, Литовські статути (далі - ЛС) досить детально окреслюють як суть образи королівського маєстату, так і кари за неї, хоча й об'єднують в один злочин crimen laesae maiestatis і perduellioni, можливо, через вплив римського права на постання багатьох норм. У всіх трьох редакціях перший розділ «О персоне господарской» включає норми, що переважно стосуються образи монарха (господаря), хоч і різною мірою. Від початку задекларовано, що справи про образу маєстату мають розглядатися явно у присутності обох сторін (скаржника і відповідача), а також уведена відповідальність для тих, хто обмовляє інших з корисливою метою або з бажання оббрехати і позбавити честі (І ЛС, арт. 1; ІІ ЛС, арт. 2; ІІІ ЛС, арт. 2). Наступні артикули присвячені безпосередньо образі королівського маєстату. За І ЛС вона зводиться до втечі в «неприятельську» землю (розд. 1, арт. 2) та нанесення шкоди (зкгвалтовал), поранення чи вбивство королівських посланців і урядників (арт. 6). У ІІ і ІІІ ЛС (арт. 3). Це - змова з метою позбавити володаря життя чи замах на нього, тобто йшлося не лише про вчинок, а й про намір; порушення «спокою посполитого» бунтом проти короля на шкоду Речі Посполитій; явне виготовлення монети, тобто узурпація королівської влади; спроби по смерті володаря захопити трон силою; змова з ворогами держави, встановлення контактів через листи чи послів; сприяння у захопленні ворогами замків чи їх здача; запрошення ворожого війська і допомога йому. Карою для злочинця мало бути позбавлення честі, життя і маєтків; його сини теж втрачали шляхетську честь; дружина, якщо присягою підтверджувала свою непоінформованість, зберігала за собою власні отчизні і материнські маєтки, а також віно на третій частині маєтків чоловіка.

Скаржник, що не зміг довести обвинувачення, мав каратися такою ж карою, яка була пердбачена за відповідний злочин (ІІ і ПІ ЛС, розд 4). Так, скажімо, за неправдиву обмову у підготовці замаху на господаря чи зраді Речі Посполитої донощик карався на смерть і позбавлення честі. Доводити обвинувачення в образі маєстату мали скаржник зі свідками (за ІІІ ЛС - сімома) через присягу (арт. 5).

Окремий артикул у П і ІІІ ЛС стосувався втечі в «неприятельську землю» на шкоду господарю і Речі Посполитій, що маркувалося як «зрада». Карою за цей злочин була втрата честі і маєтків; якби таку особу піймали - мали скарати на горло. Сини винуватця не втрачали шляхетської честі, натомість позбавлялися маєтків (арт. 6).

Низка інших злочинів, що включені до першого розділу Статутів, не містить прямих згадок про образу маєстату володаря. Натомість побиття посланця з листами королівськими, старостинськими чи від земського суду трактується як зелживость (образа) господарю і панам-радам. За цей пере- ступ, або якби був подертий сам лист, винуватець мав відсидіти 12 тижнів у замку (ІІ ЛС, арт. 20). За ІІІ ЛС до переліку осіб, що перебували під охороною цього припису, додавався і возний; збільшувався термін ув'язнення для винуватця до півроку; за вбивство посланця передбачена була смертна кара, а також мінялося окреслення переступу: замість зелживости - «зверхности [господарской] не учстил» (арт. 24). Таким же чином трактується і невідповідна поведінка при дворі володаря - відсутність належної поваги до «зверхности нашего маестату», яка включала такі вчинки та кару за них: за образу словом - шість тижнів ув' язнення, за ляпас - чверть року, у випадку ляпаса, при якому пішла б кров - півроку, за витягання зброї при володарю - втрата руки, за поранення - смертна кара, а якби поранений помер - позбавлення честі і життя, за витягання зброї в королівському місті - ув'язнення на чверть року (ІІІ розд. 1, акт. 9).

У ІІ та ІІІ ЛС є також окремий артикул, який передбачав кару за словесну образу короля, однак досить легку. До цих норм, а також до аналізу інших злочинів, які розглядалися в першому розділі Статутів і могли бути по- трактовані як образа короля, повернемося безпосередньо в процесі аналізу волинський інцидентів. Це стосується таких злочинів, як фальшуваня монети, господарського підпису чи печатки, а також «зламання ґлейту».

Іван Борзобогатий-Красенський ображає короля

«нечуваною жорстокістю»

Перший хронологічно акт про образу королівського маєстату, що датується 6 березня 1572 р., - свідчення возного про вручення королівського мандату Івану Борзобогатому-Красенькому, тобто виклику на королівський суд (див. додаток № 1) За статутовою нормою оскарженого в образі королівського маєстату мали обсилати саме мандатом (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 9).. Акт містить короткий опис пред'явлених Красенському обвинувачень: нападу на господи двох замкових урядників у 1560 р., побиття, поранення, грабіж, нищення документів, зокрема, й замкових книг. Однак вчинок, що був охарактеризований як образа королівського маєстату, полягав у скоєнні «окрутенства неслыханого» над ворітним Юрієм Формузом, якого за наказом війта Борзобогатого-Красенського посадили в ув'язнення (спочатку міське, а потім замкове) і там скалічили, відрубавши обидві руки. На жаль, зацілілі матеріали луцького замкового уряду, що увійшли до першої актової книги, розпочинаються від 31 листопада 1560 р. і не містять згадок про цю справу; на той час замковим писарем уже виступає Василь Дешковський, а ворітним - Войтех Кра- совський Луцька замкова книга 1560-1561 рр. / Упор. В.М. Мойсієнко, В.В. Поліщук. -- Луцьк, 2013. -- С. 579-583.. Королівський мандат, віддалений від описаних подій дванадцятирічним інтервалом, і відсутність у Волинській метриці будь-яких згадок про подальший розгляд цієї справи у суді вищої інстанції дозволяють припустити, що давня історія випливла не випадково, а на потребу моменту якоїсь зацікавленої особи. Очевидно, йшлося тут не стільки про спробу «отримати справедливість» за вчинені у минулому війтом Іваном Борзо- богатим-Красенським (а на 1572 рік уже луцьким і острозьким владикою Йоною Іван Борзобогатий-Красенський тримав уряд війта від 1548 до 1566 років (Білоус Н. Луцьке війтівство в ХУ-ХУІІ ст.: характеристика інституту та персоналії урядників // Укр. іст. журн. -- 2015. -- № 4. -- С. 4-22). Був номінований у 1562 р. на владицтво Володимирське і Берестейське на прохання чинного єпископа Йосипа і «за причиною» Миколая Радзивила, однак після смерті владики Йосипа не зміг його утримати у збройному протистоянні 1565 р з іншим претендентом Феодосієм Лозов- ським. Натомість Борзобогатий у 1567 р. здобув номінацію на Луцьке та Острозьке владицтво (Старченко Н. Конфлікт у Володимирі 1566 р.: варіант мікроісторичного прочитання // Соціум. Альманах соціальної історії. -- Вип. 3. -- К., 2003. -- С. 67-68).) злочини, скільки про маніфестацію, спрямовану на його знеславлення. Згадка про образу королівського маєстату влучала в особу, яка з руки володаря отримувала «духовні хліби», тобто виявляла неповагу і ламала вірність щодо «верховного подавці» своїх життєвих благ. Згідно з І ЛС, який значною мірою був взорований на римське право, за побиття і поранення земського урядника чи королівського посланця при виконанні доручення винуватцеві загрожувала смертна кара, бо такі дії кваліфікували «так, как бы маестат наш господарский образил» (розд. 1, арт. 6). На 1572 р. даної норми в ІІ ЛС вже не існувало, а під охороною перебувала не особа, що тримала уряд, а місце судочинства і, відповідно, судові урядники в процесі виконання ними своїх обов'язків. За статутовою нормою (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 40) у випадку поранення чи вбивства судового урядника під час засідань винуватець мав «платити горлом». Однак важило те, що злочин, в якому був оскаржений владика Йона, трапився у період дії І ЛС, тож і судитися винуватець, якби справа дійшла до розгляду, мав саме за його нормами.

Найімовірніше, обвинувачення Борзобогатого з'явилося в мандаті з подачі позивача, адже ініціатива у формуванні тексту позову належала зазвичай саме йому. Прикметно, що в цей час фіксується втручання короля у багаторічний конфлікт Борзобогатих-Красенських із волинським каштеляном Михайлом Мишкою-Варковським з приводу межових суперечок між маєтками Галичани і Бородчичі. 14 березня 1572 р. возний визнав у луцькому ґроді вручення Мишці королівського листа з вимогою, аби той відшкодував галичанським підданим вартість захопленого збіжжя і всіх збитків, вчинених на їхніх ґрунтах, або ж вирішив із Борзобогатими-Красенськими справу про спірну землю у відповідній інстанції Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі -- ЦДІАК України). -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 13. -- Арк. 141 зв.. Отже конфлікт між контрагентами напередодні появи звинувачення владики Йони в образі королівського маєстату увійшов черговий раз у гостру стадію. Нагадаємо, що у війні за межу між Мишкою і Борзобогатими, що тяглася десятиліттями Старченко Н. Каптуровий суд першого безкоролів'я крізь призму скарг (1572-1574 рр) // Український археографічний щорічник. Нова серія. -- Вип. 13/14. -- К., 2009. -- С. 265-283. ЦДІАК України. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 7. -- Арк. 311зв.-318 зв., 1965 р., траплялися епізоди мало не бойових дій між супротивниками. Так, зустрічаємо скаргу Борзобогатих, датовану 29 вересня 1565, на каштеляна, який майже ціле літо тримав Галичани в облозі, тож власники маєтку «никгды значне або явне не см-ли з дому ся выхилити ани на послугу г[оспо]д[а]ръскую ехати». Потім Мишка наслав бородчицького урядника зі слугами та помічниками, «а при тых слугах драбов, кнехтовъ немецкихъ и пушкаров подданыхъ своихъ, всего воиска ездных и пеших зброиных людеи болшеи чотырохсот чоловеков з двема делы, з гаковницами, з ручницами и з ыною розною стрелбою». Все те військо пішло на штурм галичанського двора, в якому погинуло багато документів і серед них королівські привілеї на маєтки .

Втім, життєпис Івана Борзобогатого-Красенського (чи владики Йони) теж переповнений епізодами сусідських воєн, зокрема, і з такими впливовими людьми, як луцький староста Богуш Корецький Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (до середини XVII сто-річчя). -- К. 2009. -- С. 165.. Однак на кінець 1571 - початок 1572 р. єдиною особою, що, за джерельною інформацією, перебувала в конфлікті з владикою і мала змогу отримати відповідний лист з королівської канцелярії, був сенатор Михайло Мишка-Варковський. А як зауважував один із волинських шляхтичів: «Хто чого у короля его м[и]л[о]сти просить, так с канцлерии одерживает» ЦДІАК України. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 14. -- Арк. 419 зв..

Варто нагадати, що й після запровадження ІІ ЛС продовжувало зберігатися уявлення про уряд як персоналізовану частку ширшої влади його надавці: скажімо, ґродський урядник, призначений з руки старости, «уряд старостин на собе носит» Там само. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 61. -- Арк. 295.. В іншому випадку володимирські ґродські урядники заманіфестували свою підпорядкованість не лише старості, а й через нього як королівського намісника - королю: «Им не раз отказовали, жес в томъ никому догожат не можемъ, толко его к[о]р[олевскои] милости а княжати его м[и]л[о]сти старосте, н[а]шимъ м[и]л[о]стивымъ п[а]номъ, которых местце и уряд на собе носим» Там само. -- Спр. 35. -- Арк. 674.. А Іван Малинський, чинячи спротив королівському коморнику Яну Добецькому, ображаючи його при возному та погрожуючи києм, заявив: «Я с тебе, пане коморнику, особу к[о]ролевъскую зложу и кием тобе дамъ» Там само. -- Спр. 12. -- Арк. 573 зв .-574..

Тож володимирські ґродські урядники - підстароста Андрій Романов- ський, суддя кн. Федір Курцевич та писар Якуб Крушинський - у своїй протестації, поданій до запису в луцькому ґроді 14 липня 1586 р., наголошують, що під час рочків просили шляхту, аби та зберігала спокій: «тых розруховъ занехали, а на зверхностъ и владзу его королевское милости, княжати его милости старосты, также врядовую се не торгали и ее не ламали» Там само. -- Спр. 35. -- Арк. 674 зв.. Вони трактували спротив шляхти розпорядженню старости кн. Костянтина Острозького, який призначив новим писарем Крушинського, як «зневоленъе и обелжене звирхности его королевское милости и урядовое», тобто вказували, зокрема, і на образу короля Там само. -- Арк. 675..

В актових книгах можна зустріти і згадки про особу, що відмовлялася виконувати королівські декрети, як «непослушного звирхности нашое господарское и права посполитого» Там само. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 14. -- Арк. 287 зв., а про невластиве поводження у суді як «неучтивеня въ суду м-стца г[оспо]д[а]ръского» Там само. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 12. -- Арк. 24 зв..

Тобто, навіть тоді, коли не йшлося про поважніші переступи, звинувачувальна риторика щодо порушників суспільного спокою («покою посполитого») балансувала на тонкій межі, за якою лежала сфера образи королівської влади. Однак при цьому скаржники утримувалися від прямого їх трактування як образи маєстату володаря. Випадок із обвинуваченням Івана Борзобогатого-Красенського, натомість, мав, схоже, суто інструментальний характер, як засіб у знеславленні ворога.

Справи про фальшування монети - «власна річ короля»

Наступний акт, хоч теж не містив згадок про crimen laesae maiestatis, належав до тих злочинів, які, в залежності від нюансів, можна було витлумачити як образу володаря (див. додаток № 2). Ідеться про фальшування монети - зазіхання на права, які належали верховній владі. Так, в одній зі справ, пов'язаній саме з цим злочином, луцькі ґродські урядники вирішили посадити учня золотаря, пійманого на карбуванні монети, в ув'язнення, а тим часом послати по науку до короля, позаяк те все стосується «власної речі короля» Там само. -- Спр. 10. -- Арк. 211-211 зв.. Нагадаємо, що фальшування монети входило в поняття великої зради в Англії, а також трактувалося як образа королівського маєстату у Франції.

Відповідний статутовий артикул передбачав покарання смертною карою через спалення одразу для кількох зовнішньо подібних - фальш з корисливою метою - варіантів злочину: власне фальшування монети, тобто псування готової монети; свідоме додавання неблагородних металів під час виготовлення монети минцарями на шкоду Речі Посполитої; фальшування золотарів, від чого потерпали приватні особи (ІІ ЛС, розд. 1, арт. 13; ІІІ ЛС, розд. 1, арт. 17). Серед інших подібних злочинів, що окреслюються поняттям «фальшування», - підробка підпису і печатки короля та інших урядників, зокрема, земських, ґродських та підкоморських писарів для виготовлення фальшивих документів. Типологічно сюди ж належали операції по підчистці та виправленню актів майнового характеру. За ці дії також передбачалося смертна кара (ІІ ЛС, розд. 1, арт. 12; ІІІ ЛС, розд. 1, арт. 17).

Справа золотаря, звинуваченого у виготовленні фальшивої монети, розглядалася 29 лютого 1580 р. у Володимирі призначеними королем комісарами - королівським маршалком Олізаром Кирдеєм-Мильским та кн. Дмитром Козекою (третій, Миколай Харленський, на той момент перебував у Литві) - перед володимирськими ґродськими урядниками, до яких був спрямований королівський лист з певними настановами. Фальшифомонет- ника піймав і привів до ґроду його пан кн. Марко Сокольський, який, за словами золотаря, гнівався на його сина Стаса за те, що той відмовився йому, князеві, служити. Знайшовши у свого слуги начиння для виготовлення монети, Сокольський представив свою версію: те начиння належить Стасові, що робив гроші для Богуфала Іваницького, до якого пристав на службу, знехтувавши пропозиціями Марка. А під час ув' язнення золотаря князь присилав до нього сокольського попа та пропонував вказати на Богуфала як зацікавлену особу у виготовленні монети Стасом, а за те обіцяв відпустити. Обвинувачений твердив, що син його справді працював із іншим золотарем короткий час у Іваницького, виконуючи його замовлення, що не мало жодного стосунку до карбування монети, а потому полишив своє ремесло і ним уже кілька років не займається. Натомість, за словами золотаря, знайдене у нього начиння належить іншому його синові - Петрові, який, довідавшись про арешт батька, втік і покинув інструменти та форми. Той Петро служив певний час золотареві Чаплича, однак монету вони не били. За чутками, на момент ув'язнення батька Петро перебував у містечку Межиричі князя Корецького.

Обвинуваченого кілька разів брали на тортури, в результаті чого він розповів про золотаря, який робив гроші на пасіці «якогось» пана Єло- вицького, а також вказав на ковельського міщанина Ігната Царейченя, що нібито бавився тим же промислом. «На муці» золотар визнав свою вину та повідомив, що монети, які вони виготовляли упродовж двох років, його син збував по ярмарках євреям за ціною копа за півкопи. Судді ухвалили для обвинуваченого кару згідно зі статутовим приписом - спалення, що й було виконано. Перед смертю золотар просив зняти обвинувачення з Ігната Царейченя, на якого він указав несправедливо «з великої муки».

Одним із важливих моментів цієї справи, як і попередньої, є спроба через тяжкі кримінальні обвинувачення знеславити свого супротивника. Відмова сина золотаря Стаса служити князю Марку Сокольському була сприйнята ним як підваження авторитету, відмова у довірі, що дошкульно било по добрій славі шляхтича. А це автоматично перетворювало особу, якій віддали перевагу, на ворога та штовхало до помсти, чи, в кращому випадку, переводило в ранг недоброзичливця. Формально заява золотаря про причетність до виготовлення фальшивої монети Богуфала Іваницького, до чого оскарженого намовляв князь, напевно, не могла йому зашкодити, адже звинувачення шляхтича особою нешляхетного стану не мало братися до уваги, якщо не було підтверджене вагомими свідченнями. Тож в даному разі, очевидно, могло йтися лише про знеславлення доброго імені супротивника як акт помсти. А що Сокольський мав на увазі саме це, засвідчує протестація іншого шляхтича Андрія Бліновського - у тому ж володимирському ґроді трохи більше, аніж за тиждень після страти золотаря (див. додаток № 3). 9 березня він визнав, що люблінський єврей Лейзор віддав йому в заставу монети різного гатунку, поклявшися, що таляри, яких Бліновський не знав, старі і напевно добрі. Однак коли він спробував розплатитися ними за рибу у Володимирі, власник товару визнав їх фальшивими. Тож Бліновський, «постерегаючи, деи, почтивости своее шляхетское, и не хотечи того на собе носит», заявив про свій намір вирішити ту справу з євреєм перед судом, щоб можливе звинувачення з себе «зложит и очистит, яко почтивый шляхтич». Він оголошує суму втрат у 2 тис. польських золотих, які, схоже, уважав еквівалентом моральним втратам - «змазы почтивости», що призвело до підозри його серед людей, тобто втрати довіри, на якій трималися стосунки в шляхетському середовищі. Тож, як бачимо, для шляхтича звинувачення у фальшуванні було великою образою, яку й хотів заподіяти Соколовський Іваницькому, намовляючи золотаря вказати на останнього як замовника у виготовленні монети.

Справи про фальшування зрідка трапляються в актових книгах і можуть бути предметом окремої розвідки.

Відлуння третього безкоролів'я:

Олександр Пронський у боротьбі за луцьке староство

Історія боротьби кн. Олександра Пронського за утримання в своїх руках луцького староства стосується драматичного періоду в історії Речі Посполитої - третього безкоролів'я, яке наступило зі смертю Стефана Баторія 12 грудня 1586 р., а закінчилося коронацією Зигмунта Ш Вази 27 грудня 1587 р. Коронаційний сейм (10 грудня 1587 - 30 січня Г. Люлєвич називає саме цю дату як остаточне завершення сейму (Lulewicz H. Gniewow o uni? ci^g dalszy... -- S. 415), натомість дату 20 січня зустрічаємо у: Volumina constitutionum. -- Т. ІІ (1550-1609). -- Vol. 2: (1587-1609). -- S. 53. Hejdensztejn R. Dzieje Polski od smierci Zygmunta Augusta do roku 1594. -- Petersburg, 1857. -- T. II. -- S. 279. 1588 рр.), щоправда, проходив на фоні останніх спроб прибічників іншої кандидатури на трон - архікнязя Максиміліана - повернути ситуацію на свою користь. Їх спротив був зламаний у битві під Бичиною (24 січня 1588 р.) королівським військом, очолюваним канцлером і великим гетьманом Яном Замойським. У результаті в полон потрапив сам Максиміліан, а з ним - і ґроно наближених до нього представників еліти Речі Посполитої («зацні і заслужені люди великих фамілій»), серед яких луцький староста кн. Олександр Пронський. Як зауважує королівський секретар і вірний клієнт Замойського хроніст Рейнгольд Гейденштейн, полонені були потрактовані як такі, що образили королівський маєстат .

Конституція «Procesus contra rebelles», прийнята на коронаційному сеймі, окреслювала провини бунтівників - невеликої кількості осіб, які виступили проти спільного вибору короля і своїми діями спрямували Вітчизну до згуби: розірвали Річ Посполиту і влаштували громадянську війну, запросили іншого володаря з іноземним військом, обложили столицю, захопили міста і замки, спустошили шляхетські маєтності, а їх власників змусили присягати чужому правителеві, скликали сеймики всупереч праву, узурпували посольства до інших володарів тощо. Тож згідно з конституцією, бунтівників мали викликати до суду позовами, врученими їм за чотири тижні до судового засідання, де суддями при королі мусило бути щонайменше вісім сенаторів і вісім присяглих представників Посольської ізби. Однак зауважувалося, що король «не закриває дороги до своєї ласки» для тих, хто до призначеного терміну «її шукатиме». Увільнялися від відповідальності супротивники кандидатури Зигмунта Ш, які не взяли до рук зброї. Натомість маєтки бунтівників, проти яких послані війська на чолі з коронним гетьманом, мали бути конфісковані на користь постраждалих у цій війні Volumina constitutionum. -- Т. ІІ. -- Vol. 2. -- S. 73-75..

Саме у цей час, коли по завершенні коронаційного сейму шляхта мусила на місцях присягати на вірність Зигмунту Ш, 4 лютого 1588 р. Адам Рудавський перед володимирськими ґродськими урядниками оповів свою скаргу на слуг кн. Олександра Пронського (див. додаток № 4). За його словами, коли його служебник приніс ґлейт (охоронний лист), даний Рудавському від імені Зигмунта Ш Вази, до луцького ґроду із проханням прийняти його для фіксації в актових книгах, урядники відмовилися його взяти. Ба більше, сказали, що приймають лише листи від Максиміліана, тож хай той слуга іде собі геть, доки йому не заподіяли якоїсь кривди. А коли він на те відповів, що лист має від нинішнього короля, шведського королевича, вони скочили зі своїх мість, ображали того слугу і ледь не побили.

Так зване зламання ґлейту - поранення чи вбивство без певної причини особи, яка би з глейтом приїхала до суду, - мало каратися смертю (ІІ ЛС, розд. І, арт. 8). За ІІІ ЛС поранення каралося піврічним ув'язненням на дні вежі, а за вбивство передбачалося скарання «на горло» (розд. І, арт. 13). В даному разі хоч і йшлося лише про відмову прийняти ґлейт, однак це супроводжувалося невизнанням особи коронованого короля, а це вже можна було потрактувати як бунт проти нього. Позаяк на ґродських урядах перебували старостинські слуги, то відповідальність за їхні дії падала на кн. Пронського як їхнього пана. Однак про образу короля у скарзі не згадано, та й узагалі він позбавлений ширших коментарів. Цілком імовірно, що поняття образи королівського маєстату як дуже серйозного обвинувачення не спливло через те, що сам скаржник Адам Рудавський належав до клієн- тарного кола кн. Пронського Адвокат Адама Рудавського, служебник кн. Пронського Станіслав Петровський заявляє 2 серпрня 1580 р., що його клієнт не може стати на ґродські рочки, бо як жовнір разом із Пронським поїхав на війну (ЦДІАК України. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 22. -- Арк. 193-204 зв.)., а конфлікт, про що свідчить позивання Рудавським старости на королівський суд Там само. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 21. -- Арк. 39-39 зв. Луцький возний Іван Жуковецький 1 лютого 1588 р. носив позов від імені короля до кн. Олександра Пронського від Адама Рудавського про відібрання двора і маєтності в селі Волиця і Брани. Князь мав стати за чотири тижні 29 лютого в Кракові перед королем, або там, де буде на той час двір короля. Цілком імовріно, що в основі конфлікту лежали також родинні негаразди слуги кн. Пронського -- Напольського, який, одружившися з удовою Брянського, змушував її переписати маєтки першого чоловіка на нього, обійшовши інтереси дітей Бранського як спадкоємців. На захист удови якраз і став її сусід Рудавський (Там само. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 24-34. -- Арк. 183-188 зв. та інші)., трапився через майновий інтерес .

Попри конституцію про бунтівників, прийняту в січні 1588 р., згідно з якою кн. Олександр Пронський мав утратити луцьке староство, воно перебувало в його руках ще майже два роки (напевно, до кінця жовтня 1589 р.).

Записів про роботу в цей час ґродського суду нема, але зустрічаються згадки про окремих урядників, які почувалися цілком впевнено. Так, 22 червня 1588 р. підвоєвода Іван Калусовський від імені волинського воєводи кн. Януша Острозького вніс до луцького земського суду скаргу на Остафія Єловича-Малинського, ґродського суддю за старостування Олександра Пронського, про те, що він, «будучи помочником людеи, против Отчизны повстаючих», втрутився в йому неналежний уряд, оголосив себе підстаростою і провадить суди за відсутності старости і без королівської волі на його урядування Там само. -- Ф. 26. -- Оп. 1. -- Спр. 61. -- Арк. 224 зв .-225.. Також Калусовський оповідав, що 20 червня той же Малинський зі слугами Пронського - Яном і Якубом Циминськими, трьома панами Ґесинськими, Ярошем, Криштофом і Щасним, Миховським, Бори- щевським та іншими - перестріли його, коли він ішов до замку, де засідав земський суд, направили на нього рушниці, і якби добрі люди їх не угамували, то, напевно, його б убили. А ті всі названі особи на коронаційному сеймі «за неприятели Отчизны пресужоны». Однак вони зі злого умислу, не маючи жодних прав, «своволне и упорне» забороняють волинському воєводі виконувати його урядницькі обов'язки Там само. -- Арк. 225 зв .-226., серед іншого, Малинський узяв у свою юрисдикцію луцьких євреїв, які натомість мали перебувати у владі воєводи.

Однак головні події з приводу луцького староства розігралися через рік, влітку 1589 р. Королівський дворянин і писар Флоріан Олешко 5 серпня подав до володимирського ґроду, який на той час став основним майданчиком, де озвучували скарги на Олександра Пронського і його людей, королівський лист до обивателів Луцького повіту від 29 травня того ж року. В ньому повідомлялося, що на коронаційному сеймі була прийнята конституція, яка передбачала покарання для всіх активних прибічників Мак- симіліана, зокрема, й тих, що разом з архікнязем потрапили в полон, «которои вине урожоныи Александер Проньскии былъ подпалъ». Однак король зі своєї ласки і щедрості, «не ростегаючи срокгости правное, яко инъшим, такъ и оному тую вину, которои былъ подлегалъ», відпустив. Утім, луцьке староство, яке було в держанні Пронського, король для потреби Речі Посполитої вирішив повернути до своїх рук, залишивши можливість для князя надалі отримати своє, демонструючи монарху «хуть и верность слу- жобъ». Відібрати староства було доручено Флоріану Олешку, однак Прон- ський не лише не передав його посланцеві, а й знову продемонстрував давній «упорныи» і свавільний умисл, укріпивши луцький замок гарматами й «иншою розною стрелбою», чим вчинив спротив королеві і всій Речі Посполитій та потрапив під відповідні кари, передбачені конституцією. Тож тим листом король повідомляв усім обивателям Луцького повіту, щоб вони не уважали за старосту кн. Олександра Пронського, натомість тимчасово перейшли під владу королівського представника («суроґатора») Флоріана Олешка, а невдовзі Зигмунт ІІІ обіцяв призначити і старосту Там само. -- Арк. 427-428 зв. Король відібрав у Пронського староство, очевидно, під тиском Яна Замойського. Під його ж пресом ще один «кривдник королівського маєстату» Спитек Йордан за згодою короля продав староство за 5 тис. золотих, щоб розплатитися з канцлером за шкоди, вчинені під час безкоролів'я (Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego... -- S. 99) Луцьке староство в результаті потрапило до рук вірного клієнта канцлера Яна Замойського Олександра Семашка, всупереч старанням кн. Костянтина Острозького здобути його навіть ціною відмови від повторно отриманого після смерті сина у 1588 р. володимирського ста-роства. Про це він писав у листі до Замойського від 11 червня 1589 р., звинувачуючи канцлера, що той нічого не робить для того, щоб допомогти у цій справі князеві (Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszalek ziemi wolynskiej. -- Torun, 1997. -- S. 202). Зауважимо, що Замойський від 80-х років активно формував свою клієнтарну сітку на Волині та Брацлавщині. Привілей для Семашка на луцьке староство, вписаний до Волинської метрики, датується 28 травня 1589 р. (Urz^dnicy wolynscy XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. M. Wolski. -- Komik, 2007. -- S. 98), що загалом збігається зі спробою Олешка взяти староство з рук Пронського. Однак до луцької актової книги було вписане ще одне надання, датоване 3 травня 1590 р. (ЦДІАК України. -- Ф. 26. -- Оп. 1. -- Спр. 7. -- Арк. 550 зв .-551 зв.), тобто цей привілей Семашко мав отримати під час сейму, на якому Замойськицй здобув тріум-фальну перемогу над своїми супротивниками (Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego... -- S. 124). Дата впису -- 28 червня 1590 р. Прикметно, що того ж дня до земських книг була внесена й інформація про призначення старостою 26 червня ґродських урядників -- підстаростою Щасного Ґалезького, суддею Тита Хом'яка, писарем Олександра Ворону-Боротинського, повідомлена через лист Семашка, поданий Марціном Лащем-Стримилецьким, членом ворогуючої з кн. Пронським родини (ЦДІАК України. -- Ф. 26. -- Оп. 1. -- Спр. 7. -- Арк. 551 зв.). На 28 червня у четвер припадає і перша сесія ґродського суду після тривалої, з кінця 1586 р., перерви в його функ-ціонуванні. Тобто, до червня 1590 р. Семашко виступав у ролі лише субделегатора староства, а показником його нестабільного становища ще на початку 1990 р. може бути той факт, що на луцьких урядах згадується як суддя Остафій Малинський, а як писар -- Адам Букоємський, клієнти кн. Пронського. Місце підстарости займає людина Семашка -- Щасний Ґалезький. Цікаво, що Абрам Ґалезький натомість фігурує як слуга кн. Пронського, який 21 лютого 1590 р. з наслання пана напав разом із гайдуками на слуг Олександра Семашка (Там само. -- Ф. 25. -- Оп. 1. -- Спр. 38. -- Арк. 109 зв.-110 зв.). Утім, Остафій Малинський не закінчив свою кар'єру ґродського урядника: за ста-ростування Миколая Семашка, сина попереднього старости Олександра, він від 2 листопада 1600 р. знову фіксується на уряді ґродського судді, що можна пояснити не лише його досвідом чи особистими якостями, а й родинними зв'язками із Семашками (Там само. -- Спр. 61. -- Арк. 243 і далі)..

Олешко того ж 5 серпня засвідчив, що 27 липня 1589 р. Олександр Пронський відмовився передати йому староство, пояснюючи, що після згаданої конституції він покутував свою вину за прихильність до Макси- міліана та заслужив прощення від короля: «... и до ласки его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] пришол, моего м[и]л[остивого] п[а]на, руку далемъ его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости], целовалом ее, оддаючи его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] веру, послушенство и службы мое». Тож у підсумку, твердив князь, в інших учасників збройного протистояння справді відібрали їхні уряди, натомість він майже два роки потому тримав луцьке староство, яке він «зслужил продком его королевское м[и]л[ости] и право маю» Там само. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 22. -- Арк. 425 зв .-426.. Пронський заявляв, що він і далі сподівається служити королю «здоровъем своим и тымъ остаткомъ маетности своее, наконець и всим, што одно маю», згідно з присягою Зигмунту Ш («яком то его королевском м[и]л[о]сти, оддаючи послушенство и подданство мое, офяровалъ, кгды ж маю и доброе серце до его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости]») Там само. -- Арк. 425-427..

З королівського листа випливало, що були якісь попередні спроби відібрати старостинський уряд від кн. Пронського, однак невдалі. Проте слова кн. Пронського у відповідь на королівський лист, які 5 серпня переповів королівський дворянин, не вписуються у цю картину Там само. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 22. -- Арк. 425-427. Нам також не вдалося натрапити на сліди цього спротиву, якщо він таки був. Скоріш за все, ситуація зі староством зависла у стані невизначеності. Урядники Пронського, як засвідчує скарга підвоєводи Калусовського, спробували створити подобу функціонування ґроду. Однак за весь цей час від січня 1588 до січня 1590 років відсутні актові книги, а це непрямо вказує на те, що ґрод не діяв.. Луцький староста підкреслює, що упродовж усього часу від коронаційного сейму до дати на королівському листі в нього «Луцка не взято было, ажь тепер, кгдым и до ласки его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] пришол». На останній деталі - королівській ласці як питомій ознаці доброго володаря - Пронський наголошує у своїй мові багато разів у різних варіаціях: «А тепер ее [маетност] беруть, кгдым вже розумелъ, же за тым пристем моим до ласки его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] слушнем при тым старостве з ласки его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] зостат мелъ и такъ то солвовалъ, кгды кого пан в ласку приимуеть, всимъ его дарует» Там само. -- Арк. 425 зв..

Князь підкреслює, що уважає свого милостивого пана (короля) «счодробливымъ и побожнымъ», тож був певний, що він не лише не відбере староства, а й обдаровуватиме його й далі за служби, як обіцяв під час примирення: «за тым принятемъ до ласки своее панское не толко ми того не одберет, але и далшого опатреня [...] од его королевское м[и]л[ости] собе за службы свое обецовалъ». Насамкінець староста заявив, що не буде перечити королівській «справедливій» волі, більше того - «и сам под ноги его королевское» піддасться, однак, «декляруючи» свою покору, уважає неможливим на той час передати староство Флоріанові Олешку («на тот чась пустит му ся того такъ згола не годит») Там само. -- Арк. 426..

Виявляючи на позір свою покору королеві, луцький староста Олександр Пронський водночас вказує на його невідповідну справжньому володареві поведінку - він, ласкаво прийнявши покору Пронського та давши йому руку на знак примирення, завіривши свого підданого у подальшій ласці щодо нього, зламав слово, вчинив усупереч властивим королям милосердю, щедрості й побожності. Джоффрі Козьол, аналізуючи поняття справедливості у середньовіччі, зауважує, що справжня влада була тісно пов'язана не із відповідним застосуванням правових норм, а з моральною владою вирішувати, коли карати, а коли виявляти милість. «Суд і ласка», «справедливість і милість» - найчастіше вживані поняття у середньовічній політичній риториці, де милість доповнювала справедливість. Наділена владою особа мала взоруватися на Бога, де Божа справедливість була актом Божого милосердя, тож жоден пан не міг бути добрим володарем, якщо не вмів виявляти милосердя Koziol G. Begging Pardon and Favor. Ritual and Political Order in Early Medieval France. -- Ithaca, New York: Cornell University Press, 1992. -- P. 216-218.. Ба більше, ласка володаря у діаді «пан - слуга» передбачала готовність слуги робити все для того, аби її заслужити і зберегти Kiedy sluga zna laskawe oko panskie, powinien si§ starac, aby sobie on§ lask§ zachowywal i umial jej strzedz (Dyariusze sejmowe r. 1585... -- S. 28)..

Тож учасник трьох елекцій на трон Речі Посполитої, який тривалий час перебував при французькому дворі Карла IX, член почесного посольства від Речі Посполитої до Генріха Валуа у 1573 р., блискучий магнат та знавець багатьох мов кн. Олександр Пронський знав, як і чим можна образити короля Zelewski R. Aleksander Pronski // Polski Slownik Biograficzny. -- T. 28. -- S. 507-509.. Утім, не можна відкидати й того факту, що вписаний до актових книг «конспект» промови Пронського був суттєво зредагований королівським писарем Олешком, який, поза сумнівом, теж знався на мистецтві риторики. Звернімо увагу, як ці звинувачення короля резонують із фрагментом майбутнього сейму 1590-1591 рр., де Ян Замойський у боротьбі за свою кандидатуру на підканцлерство публічно в сенаті звинуватив Зигмунта III у зламанні слова, адже у листі той висловив симпатії до креатури канцлера - Пйотра Тилицького. Канцлер твердив: якщо король не дотримує обіцянки, більше ані його словам, ані листам не буде жодної віри Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego... -- S. 201. У своїй відповіді король затаврував Замойського і насамкінець заявив, що є польским королем і не має охоти, та й не може ділити з будь-ким королівської влади. На що канцлер нагадав: поляки обирають короля, а не тирана. Частина сенаторів уважала, що вини на Замойському нема, адже сенаторам, як нікому, належить право свободи слова. В результаті довгих переговорів канцлер погодився перепросити короля, але акцентував під час виголошення слів пробачення, що робить це під тиском сенату, бо не мав наміру образити Зигмунта. Однак якщо той витлумачив його слова саме як образу, то перепрошує. Король відповів, що на прохання сенату вибачає і не буде згадувати про той прикрий інцидент, проте лише за умови, що подібне не повториться (Ibidem. -- S. 201-204). На цьому сеймі також була знесена інфамія, оголошена прибічникам Максиміліана згідно з конституцією коронаційного сейму (Ibidem. -- S. 213)..