Образа королівського маєстату: волинські репліки останньої третини XVI ст.

Флоріан Олешко у своїй скарзі також описує, що князь Пронський чинив силовий спротив його спробі взяти луцький замок до своїх рук. Возний Григорій Вербський 5 серпня підтвердив слова королівського дворянина своїм визнанням у володимирському ґроді. За його словами, 3 серпня Олешко прийшов до замку, щоб повернути його королю в посесію, однак Олександр Пронський осадив замок слугами та іншим озброєним людом, «стрелцы и гаидуками». Тоді Олешко наказав возному прибити королівський універсал на ринку та по інших традиційних місцях і його «обволати»: «Его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] справы вси судовые правные юрисдицыи староства луцкого кн[я]зя его м[и]л[ости] Пронского здыимует и до владзы своее господарское брати рачит, про то абы жаден зъ их м[и]л[о]сти п[а]нов обывателев повету луцкого, такъ народу шляхецкого люде, яко бояре, месчане и иные подданые, до юрисдицыи староства луцкого прислухаючие, кн[я]зя его м[и]л[о]сти Пронского за старосту не м-ли и не узнавали, и справъ своихъ жадных у юрисдицыи уряду его не одправовали под винами тыми жь, яко князь его м[и]л[о]ст Пронскии по[...]далъ, в констытуцыи описаными, обецуючи имъ сурокгатора для справъ ихъ судовых од его королевское м[и]л[о]сти назначоного оповедити, поки староста дан будеть».

Після того, як возний публічно озвучив універсал, Олешко його копію спробував прибити до замкової брами, однак слуги Пронського Адам Бу- коємський та Лукаш Малаховський за наказом пана стали тому на заваді, «шарпали и в прибеванью руку ему одтручали и кгвалтомъ прибиванья боронили», а також погрожували королівському дворянинові та возному ЦДІАК України. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 22. -- Арк. 423 зв .-424 зв..

Проте позатекстова реальність, схоже, вигладала дещо інакше, аніж її подав Флоріан Олешко та повторив із його слів возний Григорій Вербський. 22 жовтня луцькі возні Матис Славоґурський, Станіслав Коломийський та Федір Свиридовський визнали у володимирському ґроді, що були 20 серпня 1589 р. в луцькому замку, де кн. Пронський питав возного Вербського при Флоріану Олешку, чи їздив він із королівськими листами для відбирання староства, чи бачив наповнений зброєю і людьми замок і чи може підтвердити, що старостинські слуги шарпали Олешка і відпихали його руку, коли він копії з королівського листа намагався прибити до брами. Вербський за результатами цього опитування подав до запису текст свого нового визнання, засвідчений власним підписом та скріплений підписами і печатками згаданих возних. У ньому він твердив, що був радше ретранслятором слів королівського дворянина, тож і засвідчив: «якобых я мелъ видети и сознати людемъ служебъным, гаидуками, стрельбою розмаитою, делами, гаковницами осажоныи замокъ луцъкии». Насправді ж того всього він не бачив, а зустрів у замку лише кількох слуг Пронського Там само. -- Арк. 571-571 зв.. Вербський також додав, що він не бачив, аби Олешка шарпали чи намагалися відірвати його руки від копії королівського листа, коли він її прибивав, «толко самыми словы, стоячи у стены, заслоняючи руками, прибият не допустили», нагадуючи королівському дворянинові, що він чинить «над звычаи» свого уряду Там само. -- Арк. 570 зв .-571 зв..

Тяжко напевно сказати, що і друге свідчення возного Григорія Верб- ського було тотожне реальним подіям, адже він міг чинити під тиском, на цей раз уже Пронського, який все ще утримував свої позиції на Волині. Возні, які скріпили свідчення Вербського, могли зберігати лояльність до старости, адже ситуація мала шанси хитнутися у сприятливий для Пронського бік. Вибір князя у вересні того ж року депутатом на Трибунал вказує на його добрі позиції у середовищі волинської шляхти або ж засвідчує симпатії волинян у період безкоролів'я до кандидатури Габсбурга У сеймиковій ухвалі від 11 вересня 1589 р. він фігурує серед обраних на Трибунал депутатів як луцький староста (Там само. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 22. -- Арк. 580-581).. Врешті, возні могли належати до служебницького чи клієнтарного кола старости. Принаймні, щодо одного з них - Станіслава Коломийського - знаходимо таку інформацію. Наступник князя на луцькому старостві Олександр Семашко, утвердившись на уряді, почав зводити порахунки зі слугами свого попередника. Їх за Семашковим наказом на початку липня 1590 р. побили, відібрали шаблі та посадити до «турми злодейское» прямо під час засідань луцького ґродського суду. А возного Станіслава Коломийського (одного з трьох, які свідчили на користь Пронського) «з великою грозбою, зсоро- мотивши, прочъ зъ замку выгналъ. А судью своего кгродского пана Тита Хомяка, заволавъши до себе, росказалъ, абы от того возного жадныхъ справь не приимовалъ». Новий староста також заборонив міщанам тримати по своїх господах слуг Пронського. Скарга скривджених слуг була вписана до володимирських ґродських книг 7 липня того ж року Там само. -- Спр. 23. -- Арк. 398-399 зв.. Туди ж подав свою протестацію і ображений на «доброй славе шляхетской» возний Коломийський, заявляючи, що свій уряд він отримав за привілеєм короля Стефана з руки воєводи: «кгдыжъ не староста, одно воевода возных становить и их пострыгаеть, воевода теж их и судить». Натомість староста Олександр Семашко «чого ми не даль и отняти бы не могь, мене кгвалътомъ отогналъ и одопхнулъ» Там само. -- Арк. 401-402..

Отже, Олександр Пронський, який образив маєстат короля, порушивши збройним бунтом проти нього спокій та злагоду Речі Посполитої, мав бути покараний згідно з ІІ ЛС утратою честі, життя і майна. За конституцією і подальшими переговорами за лаштунками кара для багатьох «зрадників», зокрема, і для Пронського, суттєво зменшилася і звелася до утрати королівських надань. Ласка короля, як плата за покору князя і його готовність служити, проте, виявилася недостатньою, що й було акцентовано. Відібрання староства королем після примирення з бунтівним князем можна було потрактувати як помсту, а це було недостойно доброго володаря, що й прозвучало докором чи то з вуст самого Пронського, а чи приписано було йому недоброзичливцем Олешком. Такій позиції короля протиставлено добру славу князя та його родини: «Я и с цвиченя моего, и з выхованья, и з уроженья продковъ моих цнотливыхь маю то, ижь завжды на свити жиломъ добре и кождому былъ прав. Такъ же кроломъ их м[и]л[о]сти, паномъ своимъ, поготову веру, послушенство и службы мое цело оддаваломъ, ровно з другими братею своею. И на якимсь местцу землю, кровю скропленую, знаки продковъ своих вспомнел, себе самого прикладом их давалъ, же теж в тые ж тропы никгды жадное воины служити паном своим не опустил, яко за счесливого панованя его к[о]р[олевскои] м[и]л[ости] Стефана, светое памети п[а]на светобливого, з нелитованемъ здоровя своего своим власным коштом з маетности своее власное оичистое немалыи почет людеи до службы Речи Посполитое по ввес векъ житя своего ставилъ и служил» Там само. -- Спр. 22. -- Арк. 425 зв .-426..

На «виправдання» Зигмунта ІІІ варто додати, що в 1591 р. кн. Олександру Пронському був наданий сенаторський уряд троцького каштеляна Олександр Пронський був обраний послом на сейм 1590 р. від віленського воєводства, а на сеймі 1590-1591 рр. отримав віленську каштелянію (Zelewski R. Aleksander Pronski...). Прикметно, що на цьому ж сеймі волинські посли посли виявилися серед тих, хто протистояв політиці Замойського (Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego... -- S. 193). Пронський був учасником сейму 1591-1592 вже як сенатор (Dyariusze i akta sejmowe r. 1591-1592. Scriptores Rerum Polonicarum. -- T. XXI. -- Krakow, 1911. -- S. 314, 331)., що засвідчує спроби короля у протистоянні з могутнім канцлером Замой- ським забезпечити собі підтримку людьми з табору недавніх опонентів Зигмунт ІІІ перебував у тяжкому становищі, за твердженням К. Лєпшого -- недосвідчений і не дуже здібний молодик, який погано розумів своє місце в конкуренції різних груп за владу, що ускладнювалося присутністю біля короля блискучого впли-вового політика Яна Замойського в зеніті своєї слави. Король спробував воювати з канлером, замість зробити його спільником (Lepszy K. Pzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego... -- S. 36-37)..

Михайло Дубницький називає короля «шведом, шевцем і слєдзєм Sledz (пол.) -- оселедець.»

Історія про словесну образу королівського маєстату, що трапилася у Володимирі 20 червня 1588 і завершилася у серпні того ж року, на перший погляд, виглядає як курйоз (див. додаток № 5). 8 серпня до володимирського ґроду були подані два акти. Один - скарга володимирського війта Михайла Дубницького на волинського підстолія Криштофа Витвинського та володимирського ґродського писаря Якуба Крушинського, які з корисливих міркувань змовилися його знеславити та оскаржити перед королем. Писар тримав на війта гнів через те, що той учтивим людям розповів про його недостойний вчинок: Крушинський нібито взяв у нього за якусь справу 86 польських золотих «над право и над звычаи». А Витвинський діяв із родинної солідарності як писарів зять. Відтак у корчмі під час застілля Крушинський розповів придуману історію, яка шкодила добрій славі Дубницького, про те, що він, «не ведат коли а которого часу», казав «ущипливые» речі про короля. Там же зловмисники засвідчили оповідь возним, який був з ними «на беседе», і таким чином надали словам писаря офіційного характеру. Як твердив скаржник, діяли вони з метою завдати шкоду, але передовсім хотіли його, невинну особу, ославити. Він також володіє інформацією, що ті недоброзичливці вписали образу до актових книг, через це змушений заявити - ніколи і ніде жодних непристойних слів про короля не говорив.

Другий акт, вписаний одразу після скарги Дубницького, - визнання возного Михайла Шабановича-Гноєнського про інцидент у корчмі. Можливо, вносячи свою скаргу, Дубницький діяв на випередження, однак, найімовірніше, що він миттєво отримав інформацію із канцелярії про готовність його супротивників подати до запису свідчення возного. Дивуватися нічому, адже війт був своєю людиною в ґроді, часто заміняючи на уряді підстаросту Див., наприклад: ЦДІАК України. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 17. -- Арк. 264-265 зв., 537 (Дубницький у ґроді єдиний як урядник); з'являється як умоцований (Там само. -- Арк. 239).. Врешті, Якуб Крушинський, ситуативно потрапивши до Дуб- ницького у вороги, в багатьох випадках солідаризувався з ним, адже обоє вони у свій час були одружені з онуками володимирського і берестейського владики Феодосія Федір Солтан скаржився на Михайла Дубницького, який, сидячи на місці підстарости, не захотів прийняти скаргу від Солтанового служебника і надати йому возного, а натомість ображав Федора і його сина та їм погрожував, кажучи: «Ховал панъ твои або быгалъ от приятеля моего пана Кросинского, певне и от мене того ж нехаи мыти сподеваетъ» (Там само. -- Арк. 265-265 зв.).. Щоправда, на той момент Крушинський вже мав за дружину Софію Витвинську, сестру Криштофа Витвинського Там само. -- Спр. 20. -- Арк. 484 зв.-485 зв.: Криштоф Витвинський, Геліяш і Юрій Бартошевичі Витвинські дарують зятеві своєму Якубу Крушинському і дружині його Софії Витвинського 30.09.1587 р. плац у Володимирі; свідки -- Михайло Дуб-ницький, Война Поряднич Защитовський. На продажному записі Криштофої Витвин- ської Олександри Федорівни Боговитинівни-Козирадської материнського маєтку свід-ками виступають владика Феодосій і Якуб Крушинський (Там само. -- Спр. 17. -- Арк. 468 зв .-470 зв., 1584).. Возний визнав, що в корчмі «на беседі» сиділи також Мартин Приборський (володимирський підписок, часто заміщав володимирського підстаросту Див., скажімо, актові книги за 1586-1588 рр.: Там само. -- Спр. 19-21.), Іван Бобрикович (адвокат, зокрема, досить часто у справах владицтва), Іван Дубовецький (онук владики Феодосія) та Максим Лудович (син якого у майбутньому одружиться з дочкою Крушинського від першого шлюбу), тобто всі ці особи належали до одного кола, пов'язаного родинними та «службовими» зв'язками. Товариство провадило розмови на різні теми, в якийсь момент торкнувшися і новообраного короля. Поміж іншим Крушин- ський розповів, що під час гостини у владики Феодосія в присутності багатьох людей Михайло Дубницький насміхався над Крушинським, який їздив на коронацію до Кракова, а також сказав непристойні слова на адресу короля Зигмунта Ш: «Обрали есте короля неправе мудрого и неправе доброго, и Речи Посполитое непожитечного, шведа, шевца, след-зя». Зачувши це, Криштоф Витвинський засвідчив розповідь Крушинського всіма присутніми та возним, а також заявив: «Я, будучи слугою продков его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти, нашого м[и]л[остивого] п[а]на, а иж ся тут дотычет особы его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти, помазанца Б[о]жого, п[а]на н[а]шого м[и]л[остивого], же тая легкая особа так доткливе ущипливе смеет маестат его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти своею безпечною а вшетечною мовою мазати, и так ущипливе на местцу певном вспоминати доткливе его К[о]р[олевскую] м[и]л[о]стъ, будучи державцою добръ, столу его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти належачихъ».

У своїй промові Витвинський наголосив на Божому походженні влади короля, яку Дубницький посмів легковажно образити непристойними словами, водночас користуючись маєтністю монарха, тобто володимирським війтівством. Нагадаємо, що й у першій історії Борзобогатого-Красенського звинуватили у невдячності щодо володаря, з ласки якого він користується «духовними хлібами». Тобто в осерді звинувачення лежало зламання вірності володареві, що означало неславу для оскарженого (порівняймо твердження, що прозвучало на сеймі 1585 р.: «Слава нашого народу в тому, що з панами своїми вірні були, а на маєстат їх не помикали» Буагш57е sejmowe г. 1585... -- 8. 24.). Насамкінець возний визнав: коли Криштоф Витвинський освідчував слова Крушинського, той підтвердив - все було саме так, як він оповів, що він готовий засвідчити ще раз, якщо виникне потреба.

За словесну образу королівського маєстату винуватця за статутовими нормами мали судити згідно з важливістю «выступу и слов», але для таких переступів не передбачалося тяжких кар - втрати життя, честі і майна. Натомість наголошено, що господар може виявити до винуватця свою ласку (ІІ ЛС, арт. 4). У ІІІ ЛС за доведене на королівському суді звинувачення у словесній заочній і явній, а також листовній образі володаря винуватець мав каратися шеститижневим (і не більше) ув'язненням у замку, натомість термін міг бути скорочений за ласкою королівською. Якщо образа чинилася «з глупства або шаленства», її не мали брати до уваги (розд. 1, арт. 5).

Очевидно, що йшлося про символічну кару, радше упокорення винуватця, яке передбачало можливість для володаря виявити йому ласку і милосердя. Звернімо увагу на виправдальну риторику, що прозвучала на сеймі 1585 у відповідь на звинувачення Криштофа Зборовського в образі королівського маєстату, зокрема, й через уживання ним у листі до брата Самуеля Зборовського образливих слів («Zwal [...] w tym liscie Baalem, balwanem, psem Wзgierskim, tyranem» Ibidem. -- S. 99.). Крім того, що лист уважали приватною справою двох осіб, також було акцентовано: «Nie nowina s^. ani paskwillusze, ani takie mowy o krolach, o cesarzach, et multa autem nos in simili excessu fiebant, za Zygmunta Augusta slawnej pamiзci quam plurima, ktorego czзsto i gorzej to i owo potykalo. W czym, Mciwy Najjasniejszy Krolu, racz na to pomniec, iz regium est male audire, cum bene feceris» Ibidem. -- S. 126.

Очевидно, що справа про образу короля Дубницьким не мала шансів потрапити на сейм. Адже і до актових книг згадка про неї дісталася випадково. Схоже, що емоційна ескапада гарячого оборонця королівського маєстату Криштофа Витвинського могла так і залишитися приватним епізодом у стосунках поміж контрагентами, якби не була підігріта через півтора місяці чиїмось бажанням завдати прикрості Дубницькому. А ворогів у нього вистачало. У підсумку 22 серпня призвідник конфлікту Якуб Крушинський заявив у володимирському ґроді, що в корчмі під час застілля, як то зазвичай буває між приятелями, жартували, тож і він задля забави розповів історію про Дубницького, який нібито згадував певними словами короля. А коли Криштоф Витвинський, не зрозумівши жартівливого характеру оповіді, почав її освідчувати возним, Крушинський просив і його, і возного того не робити. Виглядало на те, що все забулося, адже учасники застілля мирно розійшлися, «обернувши все в жарть». Однак йому стало відомо, що під- столій разом із возним подали до запису його оповідання, оскарживши війта в образі короля. Тож він заявляє, що не чув від Михайла Дубницького жодних образливих слів на адресу монарха. Возний Михайло Шабанович- Гноєнський підтвердив, що під час застілля Якуб Крушинський просив Витвинського не сприймати серйозно його жартівливі слова, а возного - їх не засвідчувати. Про ту деталь возний натомість промовчав у своєму визнанні на прохання Криштофа Витвинського. За всіх обставин довести вину війта Дубницького було практично неможливо. Навряд чи цього не усвідомлювали учасники історії, тож очевидно, що їхня мета полягала в іншому - завдати прикрості опоненту та уразити його честь.

Утім, Дубницький мало підходив на роль безборонної жертви. Звернімо увагу на його «промову», виголошену 24 березня 1586 р. у відповідь на спробу королівського комірника Якуба Стронського відібрати у нього війтівство за королівським листом від 2 березня 1585 р. ЦДІАК України. -- Ф. 28. -- Оп. 1. -- Спр. 19. -- Арк. 50 зв .-51. Війт заявив, що Стронський радше стане катом і ґицелем, аніж отримає війтівство. А канцлер Замойський, який стоїть за тією спробою, надав фальшиві листи своєму «жачку» Флоріану Олешку, яких Дубницький за життя «зъеднал собе што немера, а то все фрашки и бредня». Натомість канцлер сам не знає, чого домагається, бо до війтівства Дубницького король Стефан «не мает ничого до мене, бо я не од него маю тое воитовство, але от короля Августа, бо яко ми тотъ корол не дал, так ми теж оного взят не може» Там само. -- Арк. 126-126 зв. Володимирське війтівство перейшло від родини Дубницьких до Юрія Овлучимського лише у 1599 р..

* * *

Підсумовуючи запропонований матеріал, зауважу унікально малу кількість згадок оскаржень в образі королівського маєстату в актових книгах. Особливо впадає у вічі їх рідкість на фоні шляхетського трибу життя з властивими для нього порахунками всіх з усіма за честь і добру славу, де засобами особливо не гребували. Такі справи рідкість і в сфері високої політики, недарма про справу Криштофа Зборовського висловлювалися на сеймі 1585 р. як про нечувану новину, якої перед тим не бувало Dyariusze sejmowe r. 1585... -- S. 38 (щоправда, для риторики на потребу моменту властиве певне перебільшення, а для мовців - коротка пам'ять і гіперболізація, що підтверджує інша репліка з того ж сейму: «Rozci^gal to crimen laesae maiestatis Zygmunt, jeszcze wi^cej krolowa Bona» Ibidem. -- S. 212.). Можна, звичайно, допустити добре знання волинською шляхтою правових приписів і чітке уявлення про образу королівського маєстату як вузьке коло злочинів, пов' язаних із небезпекою життю чи здоров'ю володаря, узурпацією його влади та різними практиками, спрямованими на передачу країни чи її частини іноземному ворогу. Однак самі Статути надавали значні можливості для ширшого трактування crimen laesae maiestatis, а чітко окреслені межі тяжких злочинів не зупиняли шляхту від того, щоби під час конфлікту чи в суді представити звичні для між- персональних порахунків переступи як кримінальні акти. Зауважмо, що шанси постраждати за вербальну образу короля, висловлену заочно, практично були зведені до нуля, а удар по честі супротивника за цих обставин міг бути відчутний.

Схоже, що відповіді таки лежать у сфері політичної культури шляхти, у тих багато разів озвучених на різних публічних майданчиках конвенціях поміж королем і шляхтою як політичним народом, які представлялися «вузлом чи ланцюгом, сплетеним із великих обов'язків» - взаємних вибору і готовності дбати про спільне благо, «хуті, милості і згоди» Dyariusze sejmowe r. 1585... -- S. 15.. Повага до короля з боку шляхти передбачала ласку і милосердя володаря до своїх підданих, де конфлікти мали бути будь-яким способом затерті, залагоджені і заспокоєні Ibidem. -- S. 38. Див., наприклад: «Zawsze siз tego strzegli przodkowie naszy, aby pan z poddanymi nie przychodzil w szranki (Ibidem. -- S. 19); Zeby to wszyscy ludzie na potym wiedzieli, ze W.K.Mc omnia quam medianter agit, jako pan chrzescianski (Ibidem. -- S. 150).. Уважалося, що король мусить уникати судів із підданими, натомість на ньому, як на «пану християнському», лежить обо'язок медіатора

Додатки Тексти подано зі збереженням тогочасної орфографії, однак з урахуванням су-часної пунктуації; курсивом виділені виносні літери; скорочення розкриті у квадратних дужках.

№ 1.

1572 р., березня 6. - Визнання возного в луцькому ґроді про вручення двох королівських мандатів луцькому і острозькому владиці Іоні Борзо- богатому-Красенському: один у скарзі всієї волинської шляхти (суть обвинувачень не зазначено), а другий - Юрія Формуза і Романа Пере- веського, колишніх воротного і писаря луцького замку, про напад владики разом із сином Василем і помічниками на їхні помешкання в замку в 1560 р., побиття і поранення скаржників, грабіж речей та нищення документів і судових книг. Зокрема вказується, що воротного нападники посадили спочатку в міську в'язницю, а потім замкову, де за наказом владики відрубали обидві руки, чим образили королівський маєстат.

Того ж м[е]с[я]ца марца з [6] дна

Передо мною, Иваномъ Хребтовичом Богуринским, подстаростим луцкимъ, ставши ючевисто, возныи повету луцкого Марко Збранныи до книг кгродских луцких ку записованю тыми словы сознал, иж дни юногдашнего м[е]с[я]ца марца питого дни в середу, маючи и при собе шлихту людеи добрых, пна Антона Рудецкого [...] Пропущене місце., дал есми ючевисто два листы мандаты его к[о]ролевское млсти владыце луцкому и юстрозскому, ютцу Июне Борзобогатому Красенскому въ манастыри Жидичинскомъ, юден мандат въ жалобе всих юбывателеи, земин, шълихты земли Волынское, а другии мандате в жалобе Юрю Хормуза, воротеного, а Романа Перевеского, писара, врюдников бывших замку г[оспо]д[а]рьского лункого, ю томъ, ижъ юнъ, будучи, ден, вонтомъ луцкимъ року прошлого шестедесютого, взявши 8мыслъ непристойным, самъ из сыномъ своим Василемъ и с помочниками, нашодчи моцно кгвалтомъ в замок г[оспо]д[а]рьским луцкии на господу писара замкового Романа Перевеского а воротеного замкового Юрю Хормуза, в замку г[о]с[по]д[а]рьском луцком збил и зъранил, и того воротеного взявши, в казнь местескую юсадил, а потом, вынемши с казни местеское, юсадил в замку. Которому воротеному, будучи в замку въ казни, пославши сына своего Василю, казал юбедве руки юбрубати.

При которомъ нахоженю на господы их немалые шкоды стали, реестра записные, книги судовые и иншие листы и справы потеребные, так и статъки, што мели, погинули.

И юкрутенство неслыханое над тым воротеным Хормузом, врюдникомъ замковым, почтивым шлюхтичом, вчинити важили, а тымъ маестате его к[о]ролевъское млсти юбразили, а их всихъ, слугъ и подданъныхъ || [арк. 135] их, въ небезпечносте здоровю и теж за згиненем на тоте час книг судовых земских в шкоды и втраты привели, што ширеи а достаточнеи и меновите на тых мандатех его к[о]ролевское м[и]л[о]сти есте юписано и доложоно.

Которые ж юбадва мандаты и з них копии съписаные под печатею моею ютец владыка юте мене, возного, принемши, вычитавши, въ себе их задержал и загамовал до дни нинешнего пютеницы, хотючи мне, возному, на тые мандаты ютеказ вчинити и их вернути.

А так ю дню нинешнего в пютеницу ездил есми до ютеца владыки до Жидичина, просючи его, абы мне тые мандаты его к[о]ролевское млсти вернул. А владыка луцкии так мандатовъ его к[о]ролевское м[и]л[о]сти, юко и копеи зъ них списаных, мне, возъному, не вернул и в себе их загамовалъ, и поведил, иж, деи, ю самъ до его к[о]ролевъское м[и]л[о]сти еду, або сына своего пошълю, и тамжо перед его к[о]ролевскою м[и]л[о]стею тые мандаты положу, и довемсю 8 его к[о]ролевское м[и]л[о]сти, естели то з волею его к[о]ролевское м[и]л[о]сти тые мандаты вышъли або ним.

А такъ ю тое ючевистое сознане возного до книг кгродских луцкихъ записати казалъ.

ЦДІА України у Києві. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 134 зв.-135.

№ 2.

1580 р., лютеого 29. - Декрете королівських комісарів у справі про фальшування монетеи, за яким золотеареві була присуджена смертена кара через спалення.

Декрете в справе золотника ю робенъе грошеи.

Того ж м[е]с[я]ца феврали кф [29] дни.

Передъ нами, Юлизаромь Киръдеемъ Мылъскимъ, маршалькомь его к[о]ролевское м[и]л[о]сти, Дмитромъ Козекою, короли его милости коми- сарыми, а передъ нами, Алексанъдромъ Куръцевичомъ, подъстаростимъ, а Лазаремъ Иваницкимъ, судъею, вридъники кгродъскими володимерскими, была справа за листомъ и росказанемь господара короли его милости, пана нашого милостивого, и за ютосланьемь на вридъ кгродьским володи- мерьским ють его м[и]л[о]сти книзи Маръка Соколского золотника, ють книзи Сокольского помманог[о], которым монету фалшивую робиль, дли досмотрени тое речи. В небытности пана Миколаи Харлиньского, кото- ром8 сполечно з нами его к[о]ролевскаи милость того дозрети росказати рачилъ, иже передь тымь в справахь своихь до Литвы ютьехаль, дни вышем написаного, заседьши есмо, юного злотника передь собою поставити казали и тые форьмы начини, которыми гроши роблено, передь нимь положивши, передь пробою пытали есмо, с кимь гроши робиль и кого товарышми собе мель, а тежь кому тые гроши робечи додавал и с чиее рады икь много их выробил. Юн в тые слова поведиль, ижь «и самь грошем тымь начинемь не робил, але сына моег[о] Петра то ест начине, которым не ведаю ютькол того небыль. А теж 8в особливом || [арк. 47 зв.] противном светлици ють мене мешкал. И кгды, - поведа, - его милость книзь Соколским, пан мом, мене поимал, в там часе тот сынь мом Петрь з дому втекь и тое начине в дому моем ютбег. И икомь был вже помманым, теды, гневаючиси, книз, пан мом, мовил ми, ижь сын твом Стас мне служити не хотел, а п[а]ну Богуфалу Иваницкому служиль и п[е]н[я]зи ему робил. Ино и кнзю ютказал, ижь тот сын мом гр[о]шем робити не 8мел и п[а]ну Богуфалу Иваницкому их8 не робил, юдно поведил есми, ижь «Стас, сын мом, з неиким Миском Быдленем, золотарем, которым ест родомь з Локач, две неделм 8 пна Богуфала были и там же ему на шаблю головьку и ланьц8шокь сребреным робили. А потомь тоть же сынь мом пошоль до Юлыки и там же мешкаеть, и юное золотарьство робить ють колько леть покинуль. А к тому, кгды есми вже 8 везеню седель, книзь пань мом попа сокольского Михьна присылал до мене, пытаючи, абых ему сказал есмо, бы сынь мом Стас гроши п[а]ну Богуфалу робил, юбец8ючи мне, где бых поведил, з везеньи выпустить. Але и и попу ютказаль, ижь сын мом п[а]ну Богуфалу гр[о]шем не робил, бо тежь ихь и самь не вмел, также и теперь то поведамь, жем того несведомь».

А кгды есмо непооднокроть его пытали, абы все достаточне поведил и до того злого 8чиньку жебы се добровольне призналь, которым болшем ничог[о] поведати не хотел.

«Их» повторено двічі.

А такъ мы, бачечи то, ижъ тые формы 8 дому его намдены и на вридь з нимъ ютьданы, казали есмо его взить на пробу. Которым на пробе тое жь поведилъ, ико се вышем поменило, а потомь мовиль, ижь «сынъ мом Петрь служить 8 злотника Жьдана, которым Ждан быль 8 пана Чаплича». И пытали есмо, 8 которого п[а]на Чаплича, юнь поведиль: «В того, што дворь татарове подь Луцкомь спалили, и в того золотара сынь мом Петрь тое начине купил». И юпить пытали есмо, што бы тот || [арк. 48] злотникь з сыномь его 8 пана Чапьлича робиль. Юнь поведиль: «На д8ш8 брать не хочу, але грошем 8 пана Чаплича не робили, юдно злотарьскую роботу». Ино бачечи мы, ижь юнь на пробе достаточне жадьное речи поведать не хотель, казали есмо его большем мучить. При котором муце поведиль, ижь «вже тому есть с чотыри годы, же неиким Счасьным золотарь зверилсе мне и поведиль, ижь робиль 8 п[а]на Мловицкого 8 пасеце гроши, и, зробивьши колько десять копь, ютьтул с тое пасеки втекь с тое пасеки и взгаль двадьцать копь грошем, и тые гроши, кгды юнь на поли ночоваль, злодеи в него ютьнили».

И пытали есмо, в которого то Мловицкого тоть Щасным гроши робиль, икь ему ими. Юнь поведиль, ижь «имени не ведаю и поведати не вьмею, юдьно то ведаю, же мешкаеть недалеко ють Д8бьна, а золотарь не ведаю где сеи юборочаеть». К тому мовиль, ижь Игнать Цареичени мещанинь, 8 Ковьлю золотарь, по два бельные п[е]н[я]зи робиль. М.ко же того дни был тоть фальшерь на пробе годинь две, а не зналь се болшем, юдьно, ико се поменило, и дьли спозненьи часу ютьложили есмо то до завьтреи.

А на завьтрие, кгды есмо засели на том справе, юным золотьникь, кро.м муки, тыми словы мовил, ижь «сын мом Петьрь до того мене привель, и набывьши того начиньи формь, икомь вчора поведиль, в домь до мене пришоль и гроши тыми форьмами за ведомостью моею и сполечьно со мьною робиль, и юные гроши по ирьмаркахь, где се колвекь трафило, жидомь, которыхь не знаю, ютбывали есмо, продаючи копу кожд8ю за поль копы, а вже тому есть ют двохь леть, икос мы почали робить». А далем се не зналь и поведит || [арк. 45 зв.] не хотель.

Прето мы, хотечи си ють него достаточне выведать и того другог[о] дни казали есмо его пробовать. И быль на пробе годину, а большем се не зналь, юдьно на себе и на сына своего, ико си вышем поменило, волаль. И к тому мовиль, ижь жид8 до Козина продаль тыхь гршем полтрети копы, которому тежь жид8 имени не ведаль, только мовиль, же жид8 до Козина продаль. И тежь поведил, же до Пиньска мещанину пиньскому на мме Мисц8 продаль грошем се^десить, а просил, абыхьмо еще пить копь грошем ему 8робили. «И тот же Мисець купиль поес 8 мене мосижевым посребреным, ю которомь ведаль, же был фальшованым, а болшем вже ничого не ведаю. А коли сына моего Петьра поммають, всего се доведають, бо юн ю всемь ведаеть, где, а с кимь и кому, и на которыхь месьцах гроши робиль. А юн, сынь мом, 8текьши, теперь меломь ведомость, ижъ быль 8 Межиречью в местечку его м[и]л[о]сти кньзь Корецкого». И просиль, абы золотарь Игьнать Царемчень в Ковлю не быль ни вь чомь гамовань, «кгдыжь, - поведа, - вчора з великое муки невиньне на него мовиль, и не есть в томь поволанью моемь винен».

И еще казали есмо его пробовать, хотечи певьную ведомость мети. Юн мовиль, ижь «вже большем жадьное речи не ведаю, але штомь ведаль, то все правьдиве поведаю». И просиль, абы мучень не быль. || [арк. 49] А мы тежь видечи, ижь далем тое муки вытьривати не мог, и заховавшись в томь ведле права, на8ки и росказаньь его к[о]ролевьское млсти, н[а]шог[о] милостивого пана, за признаньемь его самог[о] 8 вогьню спалить казали. Которым и при сьпаленью доконьченью живота своего тое жь вызнаваль и тамь же при спаленью 8 Ковлю золотара Царень ютволывал, же не есть винень.

Што мы все тое до книг кгродьскихь володимерьскихь записати дали. А тые формы и начиньь, запечатавшы, до его к[о]ролевьское м[и]л[о]сти н[а]шог[о] милостивого п[а]на отослали.

ЦДІА Українм у Кмєві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 47-49.

№ 3.

1580 р., березня 9. - Вмзнання в луцькому ґроді Андрія Бліновського в тому, що фальшмва монета, якою він пробував розплатмтмся за рмбу, дісталася йому від єврея у заставі, тож він засвідчує цей факт публічно задля збереження своєї шляхетської честі.

Того ж м[е]с[я]ца марца ф [9] дна.

На враде кгродском володимерском, передо мною, Мартиномь При- борским, на тот час б8дучим на местц8 его м[и]л[о]сти кн[я]зь Александра Курцевича, подстаростего володимерского, в небытности его м[и]л[о]сти 8 Володимери, шльхетным пан Андрем || [арк. 83] Блиновским жаловал и юповедал, иж, дем, жид з места Люблина на ммь Лемзор тых недавно прошлых часов м[е]с[я]ца марца второго дна дал ми на заставу п[е]н[е]зем розное монеты тальры и монеты, за которые, дем, тальры шлюбовал мн- за старые и праве за певне добрые. То пак, дем, ь, не знаючи юных тальров, за 8певненемь его прингал за добрые, а кгдым, дем, тут до Володимера приехавши того ж м[е]с[я]ца марца семого дна, куповал рыбы и з оных тальров, мн- ют жида даных, выньвши з ворка юдног[о] тальра, даваломь за рыбы Федор8 Дороневичу, которым, дем, 8знал, иж есть фалшивым. А потом и сам, дем, есми 8знал, же ест таким фалшивым, а постерегаючи, дем, почтивости своее шльхетское и не хотечи того на собе носит, то перед вашею м[и]л[о]стю ько 8радом юповедам и там до того жида еду, хотечи з ним во всем правнє поступиш и з себе то зложиш и ючистиш, шко почтивыи шлшхтич. А на томъ, деи, шкод8ю две тисАчи золотых полских ни юш кого иного, юдно юш того жида, же ми фалшивые п[е]н[я]зи дал, а мене в том, шко на талшрох незнаемого, подступил и до тое шкоды и змазы почтивости моее до мниманш в людеи привел. И просил мене, абых ш тое юповедане и жалобу его до книг кгродских записати казал. М то за прозбою его || [арк. 83 зв.] записати велелъ.

ЦДІА України у Києві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 82 зв.-83 зв.

№ 4.

1588 р., люшого 4. - Скарга Адама Рудавського на ґродських урядників, які відмовилися прийняши ґлейш для впису до акшових книг на шій підсшаві, що він був виданий королем Зигмундом ІІІ Вазою, а не предсшавником Габсбурзької динасшії Максиміліаном, кандидатуру якого на шрон Речі Посполишої підшримував луцький сшаросша кн. Олександр Пронський під час безкоролів 'я.

Юповеданъе Р8давского на вршд луцкии ю непринштъе кглеиту и юбволанє того кглеиту т8ш 8 Володимери.

Рок8 пи [88] м[е]с[я]ца февралш чешверътого днш.

Передо мною, Андреем Романовским, подстаростим володимерским, || [арк. 38] ставши ючевисто на вршде кгродском в замку г[оспо]д[а]рскомъ володимерскомъ 8рожоныи пан Адам Р8давскии юповедал тыми словы, иж, деи, «року теперешнего юсмъдесшш юсмого м[е]с[я]ца генвара двадцаш девштого днш посылал есми через служебника своего Мацеш Репинского кглетъ, мне юш его королевское м[и]л[о]сти даныи, до 8ршд8 кгродского

луцкого, просечи, абы тош кглеитъ былъ водле права публикован. Кгды тош служебник мои до Луцка приехал и слуг п[а]на старосты луцкого, которые в замк8 были, просил, абы тотъ кглеитъ принштъ юпубликован был, юни юшповедили, ижъ «если тотъ кглеитъ юш Максимилишна, под титуломъ его маете, теды приимем, але если юш кого иншого, теды ед собе проч, жебы трудности шкое не 8жил».

А кгды тош слуга мои им юшповедил, иж тош кглеитъ под титулом его королевское м[и]л[о]сти п[а]на н[а]шого, к[о]ролевича шведского, юни зараз се порвавши, не толко абы кглеитъ приншш мели, але юного слуг8 зъсоромотили и биш хотели, иж што рыхлеи з Луцка 8ехал. Которыи, деи, ш кглеитъ туш на 8ршд в[ашеи] м[илости] принес».

И просил ю придане возного длш публикованш и юбволанш того кглеит8 на рынку. М ем8 на то придавав возного повет8 Володимерского, п[а]на Моисеш Дегтевского, которыи того жъ днш ставши передо мною, ючевисто

ку записаню сознал, иж тотъ кглеить на рынку юбволал и коп-ю з него

списану там же на рынк8 8 рат8ша прибилъ. Которое жь ш юповедане пана Адама Р8давъского и сознанье возного до книг кгродскихь записати казаль.

ЦДІА України у Києві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 37 зв.

№ 5.

1588 р., серпня 8. - Скарга володимирського війта Михайла Дубницького у володимирському ґроді на Криштофа Витвинського і Якуба Крушинського, які, змовившися з метою його знеславлення, подали до запису в актові книги заяву про те, що Дубницький ображав короля непристойними словами.

Юповедане п[а]на Д8бницкого на п[а]на Криштофа Витвинского и на п[а]на Мкуба Кр8синского.

Року пи [88] м[е]с[я]ца августа юсмого днш.

Передо мною, Воиною Поридничом Засчитовским, буд8чим на местц8 п[а]на Андреш Романовского, подстаростего володимерского, п[а]нь Михаило Д8бницкии, воить володимерскии, на врАде кгродском жалосливе юповедал на п[а]на Крыштофа Витвинского, подстолего волынского, на п[а]на Мкуба Кр8синъского, зата его м[и]л[ости], которые «маючи змов8 з собою противко мене, невинного члвка, тот то речоныи п[а]нь Кр8синьскии з вазни тое, жем са людем 8чтивым на него 8скаржаль, над право и над

звычаи взил 8 мене за юдну справу юсмьдесит и шест золотыхъ полскихъ, а п[а]нъ Витвинскии, менуючи, шкобыхь ш мел шкие добра его королевское м[и]л[о]сти держати, а хотечи мене невинне его королевское м[и]л[л]сти юскаржити и ку шком8 деспектови албо значнеи шкоде на маетности моеи привести. Буд8чи ихъ м[и]л[ости] юбеюм на беседе в жида володимерского Кгечола, речоныи п[а]нъ Кр8синскии, зит его м[и]л[ости], невинне, чого не было, змычливши на мене с тое вышменованое вазни, меновал и славил мене в корчме, добре собе подпивши, а его м[и]л[о]стъ п[а]нъ Витвинскии, швакгер его, юба собе приштели, возным, котюрыи там же зь ихъ м[и]л[о]стю на беседе был, тое юславене, которое тот то речоныи п[а]нъ Кр8синьскии || [арк. 453а зв.] невинне на мене внесль, юсветчил шсна, хотечи юба мене ку шкои тр8дности, а болшеи - ку таковом8 невинном8 юславеню шко невинного чл[о]в[е]ка привести, шко мам ведомост, же то и до книг кгродскихь володимерскихь 8вести и записати дали, шкобыхь ш не ведат коли а которого часу мел шкиес слова 8щипливые ю его К[о]р[олевскои] м[и]л[ости], п[а]не н[а]шом м[и]л[о]стивом, мовити.

Теды ш перед в[а]шеи м[и]л[о]стю, вридом, жалосне юповедам, жем ш никгды таковыхъ, ани жадныхъ иншихь слое непристоиныхъ ю его К[о]р[олевскои] м[и]л[ости], п[а]не н[а]шом м[и]л[о]стивом, не мовил и николи то не было и не есть, из вазни тот то речоныи п[а]нъ Кр8синскии

невинне мене в то юславил, шко мои и вбогое маетности моей неприштел».

И просил п[а]нъ Д8бницкии, абы тое юповедане его до книг было

записано, што ш за прозбою его казал то 8 книги кгродские записати.

ЦДІА України у Києві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 453а-453а зв.

№ 5.2.

1588 р., серпня 8. - Визнання возного Михайла Шабановича-Гноєн- ського, який з ініціативи Криштофа Витвинського засвідчив, що чув 20 червня 1588 р. у корчмі розповідь володимирського ґродського писаря Якуба Крушинського про те, що володимирський війт Михайло Дубницький в домі володимирського і берестейського єпископа Феодосія у присутності багатьох осіб погано відгукувався про короля.

Сознане возного на п[а]на воита володимерского ю мовене против его Кр[олевскои] м[и]л[ости].

Року пи [88] м[е]с[я]ца августа юсмого дна.

Постановивши юбличне на вриде кгродском в замку г[оспо]д[а]рском володимерском передо мною, Воиною Поридничом Засчитовским, буд8чим на местц8 п[а]на Андреш Романовского, подстаростего володимерского, возныи повету Володимерского Михаило Шабан Гноенскии, ку записаню до книг кгродскихь вызнал тыми словы, иж што в року теперешнем тисеча питсот юсмьдесить юсмом м[е]с[я]ца июни двадцатого днш был есми 8 дом8 жида Мкуба Кгечола в месте Володимерском, там же в тот час было немало людеи добрых, 8чстивыхь, веры годныхь, то ест меновите п[а]нь Крыштофъ Витвинскии, подстолии земли Волынское, п[а]нь М.к8бъ Кр8синскии, писар кгродскии володимерскии, а п[а]нь Иван Д8бовецкии, а п[а]нь Максим Лудович, п[а]нь || [арк. 454] п[а]нь Мартин Приборскии, п[а]нь Иван Бобрикович, а п[а]нъ Воитехь Малачинскии, которые промежк8 себе в розныхъ речахь розмовы мели, где и ю его К[о]р[олевскои] м[и]л[ости] теперешнем Жикгимонте, п[а]не н[а]шом м[и]л[о]стивом, зменка и розмова была, в которои розмове п[а]нь Кр8синскии то поведил, мовечы тыми словы, иж «недавного ч[а]с8, б8д8чи мне вь дом8 ютца вл[а]д[ы]ки тутошнего володимерского туть 8 Володимери в замочку, где было немало приштелеи вл[а]дычныхъ, там же в тот чась был и воить володимерскии п[а]нь

Михамло Д8бницким, зит вл[а]дычным а швакгер мои, и розмовили есмо немало некоторыхъ речем промежк8 себе, в которых розмовах тот вомтъ Михайло Д8бницким ю его королевском м[и]л[о]сти теперешнее Жикги- монте, п[а]нем н[а]шом м[и]л[о]стивым, слова непристойные а 8щипливые мовил, ку мне насмеваючисе дли того, ижъ ш на коронации был в Кракове: «Юбралм есте короли неправе м8дрого и неправе доброго, и Речи Посполитое непожитечного, шведа, шевца, след-зА».

Которое мовене п[а]на Мкуба Кр8синского п[а]нъ Крыштофь Вит- винским, подстолим земли Волынское, шлышечи, мною, возным, и тымм всимм шлАхтичамм зъвыш помененымм светчил и так поведил, иж «ш, буд8чи слугою продков его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти нашого м[и]л[остивого] п[а]на, а иж са тут дотычет юсобы его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти, помазанца Б[о]жого, п[а]на н[а]шого м[и]л[остивого], же таш легкаш юсоба так доткливе 8щипливе смеет маестат его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти своею безпечною а вшетечною мовою мазати, и так 8щипливе на местц8 певном вспоминати доткливе его К[о]р[олевскую] м[и]л[о]стъ, б8д8чи державцою добръ, стол8 его К[о]р[олевскои] м[и]л[о]сти належачихъ, мне давши возном8 паметне звыклое, мною, возным вышпомененым, юсветчил».

По котором юсветченю пнъ Мкубъ Кр8синским, писар кгродским володимерским, повторем до того се знал, и мовечи, ижъ, дем, «ш на кождом местц8 завжды тое зознаю, || [арк. 454 зв.] жем слышал ют вомта

володимерского и тое готов есми на него довести».

Которое ж ш ючевистое сознане возного до книг кгродскихъ записати есми казал.

ЦДІА Українму Кмєві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 453а зв.-454 зв.

№ 5.3.

1588 р., серпня 22. - Вмзнання пмсаря Якуба Крушмнського, що розповідь про слова Ммхайла Дубнмцького, які нібмто ображалм короля, була жартом, натомість Крмштоф Вмтвмнськмй потрактував їх занадто поважно, хоч йому одразу і вказалм на спецмфічнмй характер оповіді. Своєю чергою вознмй Ммхайло Шабановмч-Гноєнськмй засвідчмв, що Крушмнськмй ще в корчмі просмв Вмтвмнського не освідчуватм його слова вознмм і не вмзнаватм їх у ґроді, однак про цей факт промовчав у своєму попередньому вмзнанні на прохання Вмтвмнського.

Сознанье п[а]на Мкуба Кр8синского в справе п[а]на ДУбницкого.

Року пи [88] м[е]с[я]ца авг8ста кв [22] днш.

Передо мною, Андреем Романовским, подстаростим володимерскимъ, на вршде кгродском постановившисш ючевисто, шлшхетным пан М.куб

Кр8синским доброволнє к8 записанью до книг вызналъ, ижь што «певного часу, б8д8чи мне на беседе в жида володимерского Кгемчола, з розмовь бесшдныхь з некоторыми приштелми моими, которые есмо межи собою, шко то в беседе быва, приштелски чинили и жартовали, теды теж ш на юн час жартовалом и з жарту некоторые слова на шлшхетного пана Михаила Д8бницкого, вомта володимерского, меновал, шкобы юн ю его королевском милости, панє нашомъ милостивом, мовити мел.

Теды, на юн час будучи на том же беседе в того жида Кгечола, пань

Крыштофъ Витвинским, подстолим волыньским, сш не роз8меючи зраз8, жемъ то ш на жарть мовилъ, не ведати длш чого почал светчити возным, паномъ Михамлом Шабаномъ Гноенским, которым там же в жида з нами на беседе был. || [арк. 510 зв.] А шмъ зараз там же в жида пану подстолему мовилъ, абы того не светчилъ, а возному поведилъ, жебы того сведеуства не приммовалъ, кгды жемъ ш то жартовалъ, и з жартумъ то на пана Дубницкого мовил. А с тым есмо се з оное беседы, юбернувши все в жарть, розешли.

А иж мамъ ведомость, же пан подстолим и речоным возным, панъ Шабанъ, тые слова, што сш на жарть мовило, безпотребне до книг кгродскихь записати дали. Теды ш тежь то перед вами, пане вршде, юповедамъ и вызнавам, же што сш колвек на юн чась в жида Кгемчола шко на беседе мовило, то все на жарть, бом ш ют пана Д8бницкого не слышал жадных словь 8счипливых ю его королевском м[и]л[о]сти мовечи».

М.ко ж и тот возным, панъ Михамло Шабань, такъ же ставши ючевисто на вршде передо мною, вызналъ тые жь слова, и пана Кр8синьского в том подперь, же «на юнъ час в жида Кгемчола на беседе пан Кр8синским жарт8ючи тые слова мовилъ, и заразомъ на юнъ же чась, кгды пан Витвиньским мною светчити почалъ, панъ Кр8синьским мне мовилъ зараз и юповедал, абых того сведеуства не приммовалъ, кгды жем ш, поведа, жартовалъ, и што мовил, то все в жарт мовил. А ижемъ напервем в релшцыи того не доложилъ, том 8чинил длш того, же мш пан Витвинским просил, абых того, же сш то з жарту мовило, не вызнавал, але шком первем вызналъ, такъ и тепер вызнавамъ, || [арк. 511] же панъ Кр8синским жартуючи на юнъ час то мовилъ, и зараз мне сш с тым юповедалъ, же не иначем, юдно в обычам жарту то мовилосш».

Которое ж сознанье п[а]на Кр8синского и пана Шабаново, возного, до книгъ кгродских есть записано.

ЦДІА Українм у Кмєві. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 510-511.

Размещено на Allbest.ru