Соціорелігійне життя України в середині 1940-х - на початку 1950-х рр.

У Закарпатті влада діяла подібним чином, як і в Галичині. Декретом Закарпатської Народної Ради від 24 березня 1945 р. було спрощено перехід греко-католицьких парафій у православ'я, що дало початок відбиранню храмів у греко-католиків. У книзі Ю. Коссея зазначається: «Робилося це все цинічно і брутально. Сільські Ради скликали збори, на яких один-другий із залу викрикував про перехід на православ'я. Голос таких агітаторів приймався як воля народу»²⁵¹.

На Закарпатті влада теж намагалася створити ініціативну групу, яка б ініціювала повернення у православ'я. Однак єпископ Теодор Ромжа перешкоджав цим планам. Тоді радянська влада вирішує ліквідувати його. Вважаємо за необхідне детальніше спинитися на цій брутальній акції. У листі до секретаря ЦК КП(б)У за підписом православних єпископів Станіславського Антонія, Дрогобицького Михаїла, Мукачівського Нестора (січень 1948 р.) відзначалося, що восени 1947 р. обласний орган МДБ Закарпатської області спланував напад на греко-католицького єпископа Теодора Ромжу. Коли від побоїв єпископ залишився живий, то співробітники цього органу подали цей випадок у такій версії: «Повідомили міську лікарню про випадок, що мовляв, автомашина наїхала на повозку, де їхав єпископ і 6 чоловік духовництва». Коли в лікарні єпископові стало легше, органи МДБ, боячись компрометації, дали наказ отруїти єпископа. Цей акт здійснила медсестра із східних областей. Місцеві медики не були допущені до нього. Православні єпископи зазначали, що даний факт наповнив обуренням все населення, в тому числі православне і шкодить православ'ю. Такі випадки очевидно не призводили до формування лояльності місцевого населення щодо православ'я, а швидше залякували людей.

Жорстка позиція радянської влади щодо греко-католицького духовенства на Закарпатті зовсім не означала, що остання не готова була співпрацювати з радянською владою. Єпископ Т. Ромжа після звільнення Закарпаття радянськими військами відвідав Народну Раду й заявив про лояльність Греко-католицької церкви до влади і закликав священнослужителів до участі в суспільному житті²⁵³. Проте владі не потрібна була лояльність греко-католиків, підпорядкованих зарубіжному, антирадянськи налаштованому центрові, вони наполягали на їх переході у православ'я.

Після вбивства Ромжі, у квітні 1948 р. греко-католицькі священики та голови церковних рад були викликані в Ужгород уповноваженим РСРК по Закарпатській області Распутьком. Їм було заявлено, що вони повинні приєднатися до РПЦ, оскільки їхні громади реєструватися не будуть. Після того, як всі священики відмовилися, на початку 1949 р. почалися масові відкриті репресії²⁵⁴. Багато священиків, не встоявши перед тиском і залякуваннями, приєднувалися до РПЦ. Деякі з них пізніше повернулися в лоно тепер вже катокомбної Греко-католицької церкви.

До числа заходів, які здійснювалися радянською владою проти греко- католиків, входило й створення в уніатських парафіях православних «двадцяток», які потім зверталися з клопотанням передати їм греко- католицькі храми²⁵⁵. Практично Греко-католицька церква в Закарпатті була «возз'єднана» з РПЦ у серпні 1949 р. Таким чином, Ужгородська унія 1646 р. була ліквідована.

За 1945-1951 рр. в Україні за даними, наведеними в праці Н. Сердюк, було заарештовано 556 греко-католицьких священнослужителів. За період 1948-1950 рр. було закрито 48 монастирів, у яких перебувало понад 1000 монахів²⁵⁶. Інші дослідники, зокрема І. Андрухів і П. Кам'янський, наводять інші, значно менші цифри²⁵⁷. Лише у Львівській області органами МДБ у 1950 р. було заарештовано 35 священиків²⁵⁸. Під тиском влади священики мусили підписувати возз'єднання з православ'ям.

Окремі автори, зокрема П. Панченко, розглядали ліквідацію УГКЦ як акцію русифікації західноукраїнських областей²⁵⁹. Автор зауважує, що в справі русифікації краю РПЦ відводилася «особлива, далеко не другорядна роль»²⁶⁰. Власне кажучи і сама русифікація не була виключно метою, а швидше інструментом радянизації краю.

Проте ліквідація унії не означала, що влада поборола грекокатолицизм. Уповноважений Ради в справах РПЦ по УРСР Г. Корчовий у своїй доповідній записці (від 6 березня 1952 р.) до завідувача відділом пропаганди та агітації ЦК КП(б)У Я. Пашка відзначав, що в західноукраїнських областях, особливо у Станіславській, є села, віруючі яких фактично не з'єднались і не прийняли православних священиків²⁶¹. Таких населених пунктів на початку 1950-х налічувалося сотні.

Не відмовлялися від чернечого життя і ченці ліквідованих монастирів. Так, у с. Ясень Рожнятівського району 3 черниці ордену василіянок у 1948 р. відновили покинутий дім і поселилися там, ведучи чернечий спосіб життя. Їм надавали матеріальну допомогу деякі місцеві жителі²⁶². Пізніше греко-католицькі ченці стали вагомим фактором збереження греко-католицизму в Україні.

До того ж багато колишніх греко-католиків, що перейшли в православ'я, виявилися не готові розпрощатися зі своїми звичаями і традиціями. В посланні новопризначеного єпископа Мукачевського і Ужгородського Іларіона від 24 травня 1950 р. до православних віруючих Закарпаття відзначалося, що не всі греко-католики, які навернулися в лоно Православної церкви, розпрощалися з нав'язаними Заходом звичками. Тому об'єднання з православ'ям для них виявилося неповним. У викреслених рядках зазначалося: «Ще до цих пір колишні греко-католики продовжують звичаї та обряди Західної Римо-католицької церкви. Звідси серед староправославних проявилась обережність в спілкуванні з возз'єднаними уніатами, що доходить у багатьох випадках до ворожнечі як з однієї, так і з іншої сторін»²⁶⁴. Кожна із сторін сприймала іншу як єретичну, невірну з огляду на сповідання віровчення й виконання обрядових дій.

Чимало греко-католицьких священиків, що «возз'єдналися» з РПЦ, не поспішали оправославлювати свою духовну практику. Їхній настрій відображає, зокрема, заява благочинного Чинодіївського округу Дюрка на параді благочинних Мукачівсько-Ужгородської єпархії (жовтень 1950 р.): «Викорінення латинських нововведень, які суперечать догматам і духу православної церкви, не є сьогодні головним... Народ звик до існуючих обрядів, і ми маємо бути задоволеними, що він до нас ходить, а не змінювати обряд і цим відштовхувати його від церкви». Інколи «возз'єднані» священики проявляли відкрито ворожі настрої щодо РПЦ. Так, тимчасово виконуючий обов'язки благочинного Рахівського округу на Закарпатті заявив священику Соколовичу: «Ти слухай, нас тільки двоє залишилося в Рахівському окрузі, і я думаю, що ти не такий, яким себе виявляєш. Ти підлабузнюєшся батюхам-кацапам, яким не місце в Закарпатті. У мене серце болить, що їх в недалекому майбутньому вбиватимуть як бліх, повір, що бажаю напитися їх крові»²⁶⁵.

Ліквідація греко-католицизму в усіх регіонах відбувалася неоднаково. Відповідальний редактор «Журнала Московской патриархии» Шішкін після поїздки Станіславською областю відзначив, що оправославлення церков там відбувається повільніше, ніж у Львівській області²⁶⁶. На Станіславщині (пізніше - Івано-Франківщині) греко-католицизм зберігав найміцніше свої позиції аж до початку перебудови.

Значно суворішим, порівняно з РПЦ, було ставлення влади і до Римо- католицької церкви, центр якої знаходився у Ватикані. Останній був антагоністично налаштований щодо радянської влади і відповідно РКЦ сприймалася керівництвом СРСР як вагома перешкода на шляху поширення радянської ідеології у свідомості широких мас. На 1 січня 1950 р. на обліку перебувало 210 римо-католицьких громад і 66 ксьондзів²⁶⁷. Найбільше їх було в Закарпатській (62 парафії, 28 священиків), Кам'янець-Подільській (29 парафій, 2 священики), Житомирській (28 парафій, 1 священик), Вінницькій (27 парафій, 1 священик), Чернівецькій (15 парафій, 2 священика), Дрогобицькій (14 парафій, 15 священиків), Львівській (11 парафій, 6 священиків), Тернопільській (8 парафій, 6 священиків) областях²⁶⁸. Чиновники РСРК оцінювали приблизну кількість римо-католиків на 1948 р. у 90 тис. осіб²⁶⁹. Однак ця цифра означала лише осіб, що відвідували храми. Число віруючих, що вважали себе римо-католиками було значно більше.

У другій половині 1940-х - першій половині 1950-х рр. частину діючих костьолів на Поділлі було передано різним радянським установам. На відміну від 30-х років закриття костьолів тепер мотивувалось передусім різними технічними причинами - аварійним станом будівлі та неспроможністю громади здійснити її ремонт тощо²⁷⁰. Ось як описували закриття костьолу римо-католики із с. Красне Тиврівського району Вінницької області в своїй заяві (1954 р.) на ім'я голови Ради міністрів СРСР Г. Маленкова: «...Користуючись Сталінською Конституцією УРСР наші парафіяни почали ремонтувати костьол. Однак 2 березня 1946 р.... закрили костьол; він був засипаний зерном, доки буря не зірвала жерстяний дах. Нам замість костьолу відвели для молитви дві кімнати з коридором в будинку священика»²⁷¹.

Сильно владу турбувало існування низки гуртків та груп віруючих («ружанців», «терціаріїв»), що було традиційним для римо-католицизму. Подібні об'єднання обумовлювали особливу причетність і відповідальність віруючих за справи релігійної громади, служили важливою підпорою духовенству (оформлення костьолу, підготовка дітей до першого причастя та помічників ксьондза, які допомагали йому під час богослужінь тощо). Ці об'єднання не передбачалися радянським релігійним законодавством. У листі П.Вільхового, уповноваженого РСРК по УРСР від 16 березня 1949 р. до уповноважених по областях республіки ставилися завдання вжити заходів для виявлення та ліквідації цих організацій, а священиків та виконавчі церковні органи за порушення радянського законодавства знімати з реєстрації і розпускати громади.

Так, осередку «ружанців» у с. Слобідці-Красилівській (Хмельницької області) було категорично заборонено збиратися на групові молитви. Релігійні обряди дозволялось здійснювати віруючим лише в костьолі чи каплиці²⁷³. Подібні заборони обмежували діяльність й інших римо- католицьких організацій. Внаслідок заборони функціонування різного роду релігійних товариств, які були широко поширені серед римо- католиків і були вагомою опорою РКЦ, їй було завдано значної шкоди.

У 1940-х рр. влада планувала і створення автокефальної римо- католицької церкви в Україні, незалежної від Ватикану, щоб краще контролювати вітчизняних римо-католиків. В інформаційному звіті уповноваженого РСРК при РМ СРСР по УРСР за IV квартал 1947 р. через важливих завдань визначалося «визначення ксьондзів римо-католицької церкви в площині виявлення осіб для організації автокефальної римо- католицької церкви в Україні (з метою відриву її від Ватикана)...»²⁷⁴. Пізніше від цієї мети відмовилися.

Позицію тиску влада зайняла й до протестантських релігійних об'єднань, що існували на території УРСР. Перед війною вони перебували в підпіллі, а період окупації став періодом відновлення їхньої діяльності. Тим з них, що зайняли стосовно влади лояльну позицію (баптистам, частині п'ятидесятників та адвентистів й ін.), було дозволено легально функціонувати (хоч були і зроблені кроки для об'єднання окремих з них, що дозволяло краще контролювати та регулювати їх діяльність). Проте заходи щодо скорочення їхньої мережі таки здійснювалися, а релігійним об'єднанням (частині п'ятидесятницьких громад, свідкам Єгови та ін.), які займали антирадянську позицію, не було надано права на реєстрацію, а відтак і на легальне існування. Більш виваженим було ставлення до Реформатської церкви в Закарпатті, що об'єднувала угорців, зокрема вона єдина серед протестантських громад уникла принизливої назви «секта».

Реформати-кальвіністи в Закарпатті на початок 1948 р. мали 91 церкву, 76 пасторів та близько 40 тис. віруючих²⁷⁵. У післявоєнний період були спроби приєднати Реформатську церкву до Союзу євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У Закарпаття був посланий член Всесоюзної Ради ЄХБ І.Іванов. Керівний орган ЄХБ вважав, що співпраця з реформатами можлива за умови їх юридичної підпорядкованості ВР ЄХБ. Серед реформатських священиків не було єдності: група з Ж. Шимоном виступала за об'єднання; група з Барі Дьюла була противником. Успішному завершенню переговорів сприяла позиція А. Генчі, який переконав більшість пасторів підписати угоду з ВР ЄХБ про співпрацю. Переговорний процес певною мірою вийшов з під контролю апарату РСРК по УРСР. До того ж прибічниками об'єднання виступали «фанатики». Радянський режим відмовляється від об'єднання Реформатської церкви з Союзом ЄХБ. Уповноважений РСРК по УРСР П. Вільховий зазначав: «Процеси, що відбуваються у внутрішньому житті реформатської церкви свідчать про те, що дану церкву необхідно тримати, так би мовити, під «скляним ковпаком», а не ховати за ширму євангельських християн-баптистів»²⁷⁶. На нашу думку, об'єднання реформатів з євангельськими християнами-баптистами не відбулося і тому, що перші в Україні були в основному етнічні угорці, які проживали компактними групами на Закарпатті.

Низці інших легальних протестантських об'єднань судилося пройти через процедуру уніфікації та централізації, що виразилося в їх об'єднанні. У 1944 р. об'єдналися баптисти і євангелісти СРСР (було утворено Союз євангельських християн-баптистів²⁷⁷), а в серпні 1945 р. до них приєдналися християни віри євангельської (п'ятидесятники). Проте не всі їхні громади об'єдналися з баптистами та євангелістами²⁷⁸. Очолила об'єднання Всесоюзна рада євангельських християн-баптистів (ВР ЄХБ), яка мала бути лояльною до радянської влади.

У 1947 р. на основі Серпневої угоди з ЄХБ також об'єднались євангельські християни в дусі апостольськім (єдінственники). Роком раніше на конференції в Ужгороді до Союзу ЄХБ приєдналися 25 громад і груп вільних християн (дарбистів). Пізніше до Союзу ЄХБ влилося близько 70 громад «Союзу церков Христових», що знаходились на території Західної України та Західної Білорусії²⁷⁹, а в 1963 р. - братські меноніти²⁸⁰. Таке об'єднання (інколи різноманітних за своїм віровченням конфесій) дозволяло, на думку владних органів, краще контролювати ці релігійні організації.

Слід відзначити, що ці об'єднання були здійснені під тиском радянської влади. П'ятидесятницький пастор В. Франчук вказує, що за об'єднанням євангельских християн і баптистів стояв «жорсткий тиск Ради у справах релігій (тут неправильно названо орган - П.Б.), як на одну, так і на іншу сторону, тому що ні ті, ні інші не відчували дуже великого бажання до такого роду об'єднань, оскільки віронавчальна база не була однаковою»²⁸¹. Рада в справах культів при РМ СРСР відмовила в затвердженні відновленого у 1942 році Союзу християн віри євангельської²⁸², не залишаючи п'ятидесятникам можливостей легального функціонування їхніх громад поза Союзом євангельських християн-баптистів.

Входження в склад Союзу ЄХБ п'ятидесятників, які довгий час конкурували з баптистами та євангелістами, не сприяло єдності в новоутвореному об'єднанні. В Серпневій згоді (1945 р.) («Згода про об'єднання ХВЄ і ЄХБ в один союз»), яка повинна регулювати процес об'єднання, було записано, що незнайома мова без тлумачення є безплідним даром, а тому від говоріння на незнайомих мовах варто утримуватися в суспільних зібраннях. Рядові п'ятидесятники сприйняли даний факт болюче і тому вони, прийняті в громади ЄХБ, часто створювали конфліктні ситуації²⁸³. Це злиття досить різних течій виявилося не життєво здатним і могло функціонувати лише за умов радянської дійсності. В кінці 1980-х рр., коли почалися сильні децентралізаційні течії, п'ятидесятники масово виходили з цього штучно створеного Союзу, хоча такі випадки також притаманні були для досліджуваного періоду.

Загалом на кінець 1946 р. в УРСР було зареєстровано 1866 громад ЄХБ²⁸⁴, а на 1 січня 1950 р. в УРСР функціонувало 1491 зареєстрована громада євангельських християн-баптистів, які нараховували 91395 віруючих (на початок 1948 р. їх число становило 94640 ). Остання цифра із відносно невеликими змінами (близько 10%) в бік збільшення протрималася до другої половини 1980-х рр.

У 334 громадах ЄХБ (11941 особа), обстежених радянськими органами, віковий склад членів був наступним: до 25 років - 944 осіб, від 25 до 40 років - 1455, від 40 до 55 років - 3386, старші 55 років - 6156. Як бачимо, особи старші 55 років становили більшість складу громади. Освітній рівень членів обстежених громад був такий: неписьменних налічувалося 4308 осіб, тих, що мали початкову освіту - 7239, середню - 384, вищу - 10²⁸⁸. Тобто особи без освіти становили більше, ніж третину членів громад, а ті, що мали початкову - понад 60%. Такий низький освітній рівень давав можливість радянській пропаганді розвивати тезу, що релігійність значною мірою пов'язана з неписьменністю або малописьменністю, а великий відсоток людей похилого віку серед віруючих - стверджувати, що релігійність швидко буде подолана.

Втручання влади в релігійну сферу призвело до першого серйозного розколу в лавах ЄХБ у післявоєнний період. У середині 1940-х в Донбасі виникає рух «совєршенців» або чистих баптистів. Останні виступали проти об'єднання баптистів з євангельськими християнами і п'ятидесятниками, вважали за необхідне, щоб віруючих з інших конфесій приймали лише через покаяння і покладання рук, виступали за проповідницьку діяльність усіх рядових членів громади, не визнавали військової служби та державної реєстрації, вважали, що діючий порядок хрещення не відповідає канонам їхньої течії.

Серед інших протестантських конфесій були п'ятидесятницькі, яких ми згадували в зв'язку із створення Союзу ЄХБ. В УРСР діяли такі напрямки п'ятидесятників: християни євангельської віри (ХЄВ), їх ще називали воронаєвці (за псевдонімом засновника течії); християни віри євангельської (ХВЄ); євангельські християни у дусі апостольськім (ЄХДА, інша назва - смородинці, що походить від прізвища їхнього лідера); євангельські християни п'ятидесятники-сіоністи (ЄХПС), євангельські християни святі сіоністи (ЄХСС); суботствуючі п'ятидесятники (СП). Найбільш впливовими і чисельними серед них були ХЄВ і ХВЄ. Вплив інших напрямків був незначний.

У 1945 р. керівникам п'ятидесятників-воронаєвців радянськими органами було запропоновано влитися в Союз із ВР ЄХБ на основі Серпневої угоди. Проте до ВР ЄХБ ввійшла лише частина п'ятидесятників. Багато з них перебували там до 1989 р. Чимало членів п'ятидесятницьких громад були незадоволені об'єднанням з баптистами та євангелістами у складі ВР ЄХБ. У кінці 1940-х і 1950-х рр. і пізніше спостерігався їх певний відтік з легальних громад ЄХБ до нелегальних п'ятидесятницьких.

У 1948 р. у Дніпродзержинську Дніпропетровської області відбувся нелегальний з їзд п ятидесятників. З їзд прийняв рішення про порушення клопотання перед радянським урядом про дозвіл відновлення Союзу п'ятидесятників. Учасники цього з'їзду були заарештовані й засуджені²⁹⁰. Влада, таким чином, демонструвала, що на ідеї втілення в життя союзу п'ятидесятників поставлено крапку.

За офіційними даними, зазначає дослідник п'ятидесятництва Т. Грушова, лише в 1945 р. до громад ЄХБ приєдналося 15 тис. п'ятидесятників²⁹¹. В 1946-1949 рр. згідно ВР ЄХБ - 18078 осіб (366 громад). Проте дані РСРК і ВР ЄХБ суперечливі. На 1 січня 1947 р. кількість груп п'ятидесятників, що влилися до ЄХБ, згідно ВР ЄХБ - 300, а за даними уповноваженого РСРК - лише 191. Суперечливість даних свідчить, що РСРК не володіла повною інформацією щодо чисельності п'ятидесятницьких груп.

Мережа нелегальних п'ятидесятницьких громад за офіційними даними становила в 1950 р. 151 громаду (4886 осіб)²⁹³. Слід відзначити, що вказана кількість груп віруючих християн віри євангельської (п'ятидесятників) неповна, тому що віруючі, що належали до цих груп, вели себе замкнуто, конспірувались і не повідомляли про себе²⁹⁴. Тому дані, що подавали різні органи, значно різнилися. За даними ВР ЄХБ на 1951 р. поза Союзом ЄХБ діяло 222 п'ятидесятницькі громади (7244 особи)²⁹⁵. Ці дані, на нашу думку, більш точно відображають реальне становище.

Серед легальних протестантських об'єднань, що діяли в УРСР в цей період, були адвентисти сьомого дня (АСД). На 1946 р. течія АСД нараховувала в Україні 13257 осіб, які входили до більш ніж 300 громад. Загальна чисельність різних категорій священнослужителів до кінця 1946 р. складала 75 чол.²⁹⁶ Об'єднання АСД в СРСР зазнавало більш сильного тиску влади, ніж ЄХБ, і було більш замкнуте²⁹⁷. До 1979 р. (з 1911 р.) течія АСД в СРСР була відірвана від всесвітнього керівництва адвентистів сьомого дня - Г енеральної Конференції.

В Україні діяли також нелегальні громади адвентистів-реформістів. Вони знаходилися в різних регіонах. Лише на Закарпатті їх нараховувалося близько десятка²⁹⁸.

До течій пізнього протестантизму, що існували в УРСР в досліджуваний період, належать свідки Єгови. Їх нелегальні групи на кінець 1940-х - початок 1950-х рр. були розкидані по всій Україні, проте найбільші знаходилися в західноукраїнських областях та Ізмаїльській області²⁹⁹. Внаслідок глибокої конспірації, фігурування під іншими назвами точне число цих віруючих на кінець 1940-х рр. важко встановити. В Закарпатті, зокрема, свідки Єгови приховувалися під назвою «вільних християн» (рутерфордівців)³⁰⁰. За даними наведеними в книзі К. Бережка, до 1951 р., коли відбулося масове виселення свідків Єгови до Сибіру, їх в Україні нараховувалося близько 15 тис.³⁰¹ Лише у Волинській області на 1 січня 1951 р. було «вичислено» 23 групи свідків Єгови (743 особи)³⁰². Глибока законспірованість цих організацій робила дії радянського контролю малодосяжними щодо них, а відтак радянський режим вважав їх небезпечними для себе.

Близькими до свідків Єгови були групи расселітів (русселітів), які діяли на Закарпатті, Волині, Ровенщині. Спочатку вони називалися Згромадженнями дослідників Біблії, потім Згромадженнями вільних дослідників Біблії³⁰³. Зокрема, на Львівщині на 1 листопада 1939 р. діяли 3 таких групи (близько 100 осіб)³⁰⁴. У роки радянської влади вони не мали чіткої організаційної структури. Тут слід відзначити, що за часів керівництва організацією Ч.Рассела, який був прихильником демократизму, всі організаційні ланки мали певну автономію, а за керівництва Дж. Рутерфорда (за його керівництва відбувся розкол в лавах організації і расселіти вийшли з неї) виникла строго контрольована, керована зверху донизу теократична організація. Ця традиція продовжувалася й за керування об'єднання свідків Єгови інших президентів.

Для обмеження діяльності протестантських організацій закритого типу здійснювалися різноманітні заходи. Місцева влада вдавалася до закриття, а інколи навіть до знищення їхніх молитовних будинків. Так, у с. Пожарки Рожищенського району Волинської області у ніч з 12 на 13 березня 1952 р. було спалено діючий молитовний будинок адвентистів сьомого дня. Хоча наявні факти свідчили, що до цієї справи були причетні представники місцевої влади, однак зловмисників підпалення так і «не знайшли». Пізніше, в кінці 1950-х - першій половині 1960-х рр. акти підпалів церков і молитовних будинків стали ледве не традицією для місцевих чиновників.

Пресвітерів багатьох громад у західноукраїнських областях, на відміну від православних священиків, примушували виконувати трудові повинності на користь держави. За їх невиконання вони засуджувалися до багаторічних примусових робіт³⁰⁷. Звернімо увагу на те, що такі примуси не застосовувалися щодо православного духовенства.

У боротьбі з нелегальними релігійними об'єднаннями влада вдавалася до депортації їх членів. У 1944-1953 рр. із регіону Західного Білоруського і Українського Полісся в глибину СРСР було вислано 10 тис. баптистів і п ятидесятників із сім ями.

Найбільше від таких депортацій постраждали свідки Єгови. У 1951 р. відбулася операція «Північ» - примусова депортація свідків Єгови в Сибір³⁰⁹. У записці МДБ СРСР до Й. Сталіна зазначалося: «З метою покласти край подальшій антирадянській діяльності єговістського підпілля, МДБ СРСР вважає необхідним, поряд з арештом керівних учасників єговістської секти, вислати за межі України та ін. республік виявлених єговістів в Іркутську та Томську області. Всього виселенню підлягало 8576 осіб (3048 сімей)». Виселення передбачалося здійснити навічно; при здійсненні цього акту конфісковували майно віруючих³¹⁰. Дозволялося брати тільки 30 кг на чоловіка³¹¹. Лише із Західної України в Сибір вивезли понад 2 тис. сімей свідків Єгови³¹². Виселення можна було уникнути повним відреченням від віри, на що погодилися одиниці. Таким чином, належність до окремих релігійних груп в даний період тягнула за собою депортацію, позбавлення майна і багатьох громадянських прав.

Більшість заарештованих свідків Єгови у період 1947-1953 рр. були засуджені на 25 років виправно-трудових таборів з позбавленням у правах на 5 років і конфіскацією майна³¹⁴. Належність до свідків Єгови була достатньою підставою ув'язнення. В документах окремих ув'язнених свідків Єгови під причиною ув'язнення вказувалося лише «член секти “Свідки Єгови”»³¹⁵. Віруючим, що належали до цієї конфесії в роки пізнього сталінізму, судилося зазнати найважчих випробувань.

Серед протестантських об'єднань, які зникли з релігійної карти України в післявоєнний період, були лютерани. В 1948 р. функціонували 3 молитовних будинки, що належали їм³¹⁶. Їх чекала така ж доля, як і окремі інші конфесії.

Після війни утисків зазнавали й інші релігійні групи. На 1948 р. в УРСР діяло 76 іудейських громад. Найбільша кількість була в Чернівецькій (12) та Закарпатській (1 зареєстрована, 19 незареєстрованих) областях³¹⁷. Крім зареєстрованих громад, діяли дрібні групи віруючих, які збиралися у приватних будинках (міньяни). На найбільших міньянах було присутньо близько 30-60 осіб³¹⁸. Характеризуючи становище іудеїв у цей період,

О.Вишиванюк відзначає: «Лібералізація сталінської церковно-релігійної політики наприкінці війни і у перші повоєнні роки не стосувалася юдейського культу. Для режиму юдейська релігія була однією з головних ознак єврейської національної ідентичності... Нищення єврейської національно-релігійної ідентичності проходило в руслі етноконфесійних процесів, які відбувалися у той час в СРСР, і було спрямоване на викорінення усього, що стояло на перешкоді всезагальної уніфікації»³¹⁹.

Інколи чиновники щодо іудеїв вдавалися навіть до дріб'язкових перешкод, щоб показати свою владу. В низці населених пунктів іудеям, зокрема в м.Кременчуку, на початку 1950-х рр. не дозволяли випічку маци в домашніх умовах для власних потреб. Щоб усунути цю перепону, потрібно було втручання уповноваженого РСРК при РМ СРСР по УРСР П. Вільхового. Практикувалися й інші міри для реалізації намірів щодо приниження релігійних почуттів віруючих.

У релігійну мережу в УРСР входили і дрібні релігійні об'єднання, чисельність яких на досліджуваний період часто не перевищувала кількох сотень чоловік. З них легально діяли лише молокани. В 1949 р. було зареєстровано 8 молоканських громад: 5 - в Запорізькій області, 2 - в Ізмаїльській і 1 - в Сталінській. Однак уже в 1950 р. їх було лише 6: громади в Ізмаїльській області перестали фігурувати в числі зареєстрованих³²¹.

Апокаліпсисти проживали у Вінницькій, Житомирській і Київській областях. Діяли в УРСР також групи іоанітів, підгорнівців, інокентіївців³²⁵, вільних християн (що не приєдналися до ЄХБ, Закарпаття), єговістів-ільїнців, мальованців, дівственників, христовірів (хлистів)³³⁰, богомолів, карпівців, духоборів, постників, дациків (в основному Волинська область)³³¹, осташів (рух в православ'ї, Чернівецька область)³³², скопців³³³ та ін. Влада в силу їх малочисельності і розуміння того, що вони швидко зникнуть, не реагувала різко на їх діяльність. Репресій зазнавали в основному ті, в діяльності яких виявлялися виражені антирадянські елементи (іоаніти) чи антисоціальні вияви (інокентіївці) та ін. Зокрема, така доля в 1951 р. спіткала мальованців із с. Чорногородки, с. Неграші і с. Жорнівки Київської області³³⁴.

Отже, можемо констатувати, що у період війни радянське керівництво радикально змінює політику щодо Церкви. Подібна лібералізація була зумовлена зовнішніми та внутрішніми обставинами. Можна говорити, що це був черговий тактичний крок влади. До релігійних течій, які опинились в найбільш сприятливій ситуації після війни, належить, насамперед, Руська православна церква. Державне керівництво на чолі з Й. Сталіним, послабивши тиск на РПЦ, використовує її у своїх власних цілях - для посилення своїх впливів у інших країнах, формування суспільної думки в СРСР. «Право на існування» також отримали такі конфесії, як Римо- католицька церква, Реформатська церква (в Закарпатті), більшість баптистських і адвентистських громад, частина п'ятидесятницьких (які ввійшли в Союз ЄХБ) та ін. Влада здійснила низку кроків спрямованих на об'єднання окремих конфесій з метою кращого нагляду за ними.

Проте «примиренство» з боку влади не стосувалося тих релігійних течій, які були в опозиції до радянської держави та її законів - свідків Єгови, частини п'ятидесятницьких громад, що відмовилися від входу в союз ЄХБ, прибічників ІПЦ, істинно-православних християн та інших. Проти цих релігійних течій проводиться жорстка політика, спрямована на їх зникнення з релігійної карти. Греко-католицькій церкві судилось стати формально ліквідованою (такою, віруючі і частина духовенства якої «добровільно возз'єдналися» з РПЦ), хоча частина її парафіян продовжувала бути вірна своїм релігійним переконанням.

2. Релігійна поведінка віруючих

релігійний соціокультурний традиція віруючий

Важливим аспектом розуміння релігійності віруючих є виконання ними релігійних обрядів. Приступаючи до розгляду обрядової активності, хотілося б коротко зупинитися на розумінні обряду і його значенні для людини. Це дасть змогу краще зрозуміти матеріал, який стосується власне досліджуваного періоду. Звернемося до думки фахівців, у науковій діяльності яких релігійна проблематика займала важливе місце. Відомий французький соціолог Е. Дюркгайм писав: «В усіх випадках основним елементом релігії вважалися уявлення й вірування. Тоді як з цього погляду самі обряди видавалися лише зовнішнім, несуттєвим і матеріальним проявом й вважалися посутньо вартісними... Але віруючі люди, які живучи релігійним життям, мають безпосереднє відчуття того, що його становить, заперечують такий спосіб бачення, кажучи, що він не відповідає їхньому щоденному досвідові»³³⁵. Дюркгайм вважав, що дії, обряди не менш важливі, ніж уявлення в релігійному житті.

Основоположник школи аналітичної психології К.-Г. Юнг, наголошуючи на важливій ролі обряду в житті віруючої людини, відзначав: «Релігійні обряди у всіх формах грають роль посудини, здатної вмістити весь зміст неусвідомленого. В результаті спрощень, внесених пуританством, з протестантизму виявилися вилученими засоби впливу на неусвідомлене; в усякому випадку, пастор був позбавлений звичайних для священика посередницьких функцій (яких так потребує душа). Замість цього індивід сам став відповідати за власні вчинки і поодинці спілкуватися зі своїм Богом. В цьому заключається як перевага, так і небезпека протестантизму. Звідси походить його внутрішній неспокій, який виразився в створенні понад чотирьохсот самостійних церков і сект всього за яких-небудь кількастоліть, що звичайно ж вказує на переважання в ньому індивідуалізму».

Враховуючи думки фахівців, які високо оцінюють роль обряду в житті віруючих, зупинимося детально на обрядовій поведінці віруючих в досліджуваний період.

Воєнні лихоліття сприяли зростанню релігійності населення. Під час війни на окупованих територіях спостерігалося відновлення діяльності храмів, закритих у передвоєнні роки. В тих місцевостях, де таких споруд не було, відкривалися молитовні будинки. Активне релігійне життя спостерігалося у багатьох регіонах і після війни. В окремих областях (хоча не у всіх) значною була кількість осіб, які брали участь в богослужіннях. В інформаційній доповіді уповноваженого Ради в справах РПЦ за І квартал 1945 р. зазначалося, що в Сталінській області у звичайні, святкові та недільні дні у містах православні храми відвідують 300-800 осіб, у селищах - 200-600, у селах - 20-50. Серед відвідувачів переважали люди середнього віку обох статей. Молодь і діти складали 8-10%³³⁷. Під час великих свят у цьому регіоні окремі храми відвідували навіть десятки тисяч людей. Згідно документа, складеного на основі матеріалів уповноважених в справах РПЦ при облвиконкомах (травень 1948 р.), в окремих храмах Києва у святкові дні бувало від 3 до 10 тис. молільників, у храмах Львова - до 15-20 тис. У м. Мукачеві під час свята Успіння Пресвятої Богородиці до монастиря на Чернечій горі, який раніше був греко-католицьким, збиралося до 30 тис. віруючих³³⁸. Особливо багато відвідувачів храмів було в такі свята, як Пасха, Різдво, Трійця.

В інформації з питань проведення віруючими свята Пасхи 2 травня 1948 р., поданій в управління агітації та пропаганди ЦК КП(б)У уповноваженим Ради в справах РПЦ по УРСР П. Ходченком зазначалося, що в цей день усі церкви були переповнені людьми. Храми не могли вмістити у своїх стінах віруючих, що бажали туди потрапити³³⁹. Серед відвідувачів храмів був значний відсоток підлітків - дітей шкільного віку, а також військових. Згідно свідчень уповноваженого в справах РПЦ по Дніпропетровській області Бабасова, у день Пасхи серед відвідувачів Троїцького собору в м. Дніпропетровську молодь і діти складали 20-25%, а загальна кількість відвідувачів собору в цей день сягала до 6 тис. осіб. У Миколаївській церкві діти не лише приходили як відвідувачі, а й приносили паски для освячення.

Уповноважений в справах РПЦ по Харківській області Снєжко відзначав, що пасхальні служби в православних церквах у 1948 р. були багатолюдніші, ніж у минулому році. Він зазначив, що в храмах Харкова багато молоді. Серед відвідувачів були окремі групи військових - не лише солдати, а й офіцери. Вони хрестились і ставили свічки³⁴¹. Про збільшення кількості осіб, які відвідали пасхальні служби в 1948 р., повідомляв і уповноважений Ради в справах РПЦ по Сталінській області. Він зазначав, що у церквах регіону тоді побувало понад 500 тис. осіб³⁴². Число 300-400 тисяч відвідувачів пасхальних служб у тому році назвав уповноважений по Чернігівській області³⁴³. Уповноважений по Житомирській області повідомляв, що в деяких міських храмах підлітків налічувалося до 30- 40%³⁴⁴. Слід відзначити, що хоча активізація релігійності була притаманна загалом в Україні, однак мали місце і винятки. У деяких населених пунктах змін не відбувалось або, навпаки, спостерігалося зниження динаміки виявів релігійності.

Співвідношення між участю в богослужіннях віруючих у свята та звичайні дні показує статистика по Сталінській області (див. таблицю 1)³⁴⁵.

Таблиця 1

Як показує таблиця 1? найбільша диспропорція між відвідуванням храмів у великі свята та звичайні дні спостерігалася в містах; в селах та селищах розрив був менший. Слід відзначити, що ця статистика не враховувала дані щодо окремих великих храмів цієї області, де у святкові дні їх відвідувало більше 10 тис. осіб.

В окремих регіонах відвідування храмів у будні впродовж 1940-х рр. зменшувалося. Так, у м. Дзержинську відвідування церкви 1947 р. порівняно з 1946 р. зменшилося близько на 70%; якщо у 1946 р. у недільні дні церкву відвідували по 100-150 осіб, то в 1947 р. - не більше 20-50 осіб, більшість з них - люди похилого віку³⁴⁶. Уповноважений в справах РПЦ по Харківській області теж зазначав, що відвідування церков не зростало, а в деяких випадках зменшувалось, особливо у другій половині 1946 р. і на початку 1947 р.; тоді як виконання релігійних обрядів - хрещень, похорон, вінчань - не лише не знижувалось, а й у багатьох випадках зростало³⁴⁷. Подібна ситуація мала місце і в низці населених пунктів інших регіонів, зокрема Херсонської області³⁴⁸.

Слід відзначити, що часте відвідування храмів православними в центральних, південних та східних регіонах не було притаманне і раніше, особливо в період, коли проводилися польові роботи. В «Киевских епархиальных ведомостях» (1882, № 6) священик з Радомишльського повіту писав: «Зайдіть у храм сільський у недільні чи святкові дні з 29 червня по 1 жовтня. Крім десятка хлопчаків та дівчаток та п'яти-восьми старших селян нікого більше не побачите. І це в парафії, яка налічує 700800 парафіян, а в малолюдних парафіях і тих не буває. Мовчимо вже про дні високоповажні, коли відбувається молитва за государя... коли також дуже рідко збирається народ, за виключенням сільських ярмарків». Багато селян замість відвідування церков у недільні та святкові дні їхали на ярмарок, були зайняті в польових роботах. У кінці ХІХ ст. у с. Паволоч Сквирського повіту на Київщині, де була зразкова у багатьох відношеннях православна громада, за словами священика, люди «віддані церкві і православ'ю» на свято Преображення та Успіння Божої матері замість відвідування храму «таскали снопи».

В одній публікації у «Церковно-общественном вестнике» (1913 р.) писалося: «Помічено повсюди, що з кожним роком відвідування храму Божого стає все слабше. Храм, повний молільниками, тепер ми бачимо порівняно рідко, хіба в річні свята і такі дні, як Св. Миколая Чудотв., Св.Пр.Іллі, і то думається, по свідомості народу: не прогнівати б шанованих молитовників! Служби Недільних днів, інших шанованих Св., здійснюються майже в пустих стінах храму. Вірно сказав один публіцист, що якось сумно спостерігав, в храмах співають «Хваліте ім'я Господнє, хваліте раби Господа», а рабів то і нема! Якщо ви спитаєте не відвідуючих храму Божого про причину, то вони завжди цю причину знайдуть: немає часу, одиноцтво, вкажуть на бідність, тобто нема пристойної одежі, а в чому-небудь совісно. І в цей же час ці «раби Господні» ніколи не пропустять якого-небудь «бенкету» і бесіди у своїх рідних і знайомих. Для цього завжди знайдеться час, дістануть одежу, нікого не бентежать часто далекість відстані і погода, хоча б найнесприятливіша»³⁵⁰. Боротьба радянської влади з релігією значно поглибила ті секуляризаційні процеси, які спостерігалися раніше і надала їм більш активної ходи.

1950-ті рр. позначилися деяким послабленням релігійної активності мас. Лихоліття війни відсувались у часі від людей, відповідно, той страх, який вони викликали, переставав впливати на активізацію віри. Одночасно антирелігійна агітація досягала своєї мети. Проте рівень відвідуваності храмів ще продовжував залишатися достатньо високим. Так, у 1954 р. напередодні Пасхи у Володимирському соборі (м. Київ) та біля нього за офіційними даними одночасно знаходилося до 7 тис. осіб, у Благовіщенському соборі (м. Харків) - понад 4 тис. Ще більша чисельність їх припадала на Пасху в південно-східних областях, де було мало храмів. Так, у м. Сталіно молитовний будинок у селищі Ларинка за ніч (напередодні Пасхи) відвідали в 1953 р. до 25 тис. осіб, а в 1954 р. - до 60 тис.; молитовний будинок у селищі станції Сталіно в 1953 р. - до 20 тис. осіб, а в 1954 р. - до 50 тис., церкву в селищі Калинівка в 1953 р. - до 15 тис. чол., а в 1954 р. - до 30 тис. осіб. У м. Макіївці в Троїцькому молитовному будинку в 1953 р. напередодні Пасхи було до 20 тис., а в 1954 р. - до 40 тис. осіб³⁵¹. Під час святкування Пасхи у 1957 р. храми м.Сталіно відвідали понад 150 тис. осіб, храми м.Макіївки понад 50 тис.³⁵² Молодь серед відвідувачів храмів складала 10-20%, в окремих випадках - до 30%, у м. Сімферополі з 7 тис. відвідувачів кафедрального собору молоді було до 40%³⁵³. На Хрещення Господнє у цьому ж році п'ять храмів м.Сталіно відвідали 28 тис. осіб, кафедральний собор м.Сімферополя - 2,5 тис.³⁵⁴ Жінки складали 70-80% числа відвідувачів церковних служб, у багатьох випадках близько половини з них - середнього віку³⁵⁵. Чоловіки переважно похилого віку в багатьох церквах Києва, Харкова, Сталіно складали 20-30%. Лише в західних областях у храмах було багато осіб різного віку³⁵⁶. Загалом в 1950-ті рр. рівень відвідуваності православних храмів був дещо нижчим від другої половини 1940-х, з тенденцією знижуватися впродовж десятиріччя, хоча ми не можемо говорити про досить різке зниження показників. Більшість храмів у святкові дні продовжували бути наповнені людьми.

Про значну кількість осіб, які побували в храмах у святкові дні, повідомляли представники вищого духовенства. У вітальній промові на честь перебування в Києві голови Коптської церкви (серпень 1957 р.) патріарший екзарх всієї України митрополит Київський і Г алицький Іоан, вітаючи гостей, відзначав: «Наш народ, як і в колишні часи, горить вірою і бажанням благочестя. Цим і пояснюється, що в святкові дні храми бувають переповнені народом. Наш народ дуже охоче жертвує на утримання в гарному стані та в чистоті і на ремонт храмів, крім того наші віруючі забезпечують духовенство і в матеріальному плані»³⁵⁷. Як бачимо, митрополит давав високу оцінку релігійності населення.

Однак його слова швидше стосувалися зовнішніх виявів релігійності, а не її змісту. Про зниження рівня релігійності в післявоєнний період неодноразово заявляли священики. В інформаційному звіті уповноваженого Ради в справах РПЦ по УРСР за січень-травень 1949 р. зазначалося, що духовенство жаліється, що останнім часом віруючі, якщо і відвідують храм, то здійснюють це за незрозумілими для Церкви мотивами³⁵⁸. Священик Сахаров (с. Гола Пристань Херсонської обл.) заявляв: «Дивне якесь-то ставлення стало у людей до церкви, заскочила в церкву, перехрестилася, поставила свічку і побігла на базар. Церква пуста, а на базарі тисячі людей»³⁵⁹. В іншому документі уповноваженого РС РПЦ за 1947 р. вказувалося, що у великі свята храми відвідують не лише молільники, а й інші громадяни, в т.ч. молодь, тому що їй нікуди піти розважитися³⁶⁰. В «Журнале Московской патриархии» (№ 10 за 1959 р.) констатувалося послаблення інтересів до богослужіння. Зазначалося, що нерідко особа, яка знаходиться в храмі, «хреститься і кланяється як- небудь, а не як належить по ходу здійснюваного богослужіння, часто роблячи це без належної уваги, недбало, стає на коліна, похитає головою, помахає рукою, зображуючи якусь фігуру, але тільки не знамення хреста творить, встане з колін і знову хитання головою і махання рукою, причому думки її далеко перебувають від здійснюваного богослужіння і його внутрішнього змісту»³⁶¹. Священнослужителям не подобалося формальне ставлення до богослужіння, яке порівняно з довоєнним періодом значно частіше простежувалося з боку віруючих.

Загалом, орієнтуючись на дані, що фігурують стосовно окремих населених пунктів, можна вважати, що на Пасху в другій половині 1940-х - середині 1950-х рр. православні храми щорічно відвідували близько 7-9 млн. віруючих усіх конфесій. Дещо менше їх було в такі свята як Різдво, Трійця, коли їх чисельність сягала 6-7 млн. осіб і до 1,5-2 млн., а то й менше, в звичайні недільні дні.

Щоб краще зрозуміти результати, яких досягнула радянська влада в подоланні релігійності, звернемося до статистичних даних 1920-1930-х рр. Суттєва інформація, що стосувалась кількості населення, яке виконувало релігійні обряди та святкувало релігійні свята, була опублікована в збірнику «СССР - страна социализма» (див. таб. 2)³⁶².

Таблиця 2

Слід відзначити, що сприйняття самої статистики у відірваності від ситуації, яка мала місце в релігійній сфері, дає спотворену інформацію. Низька кількість обрядових дій в 1934 р. порівняно з 1922-1923 рр. означала не стільки падіння релігійності, скільки те, що в силу закриття храмів і відсутність священиків (в зв'язку з їх арештами, відмовами від сану через боязнь репресій) багато віруючих не мали змоги здійснювати обряди. Однак останній момент сприяв тому, що в них вкорінювалася звичка не здійснювати їх, що стало вагомою опорою подальшим секуляризаційним процесам.

Із великим пієтетом до святкових богослужінь ставилися старообрядці. Старообрядка М. Полякова так згадувала святкування Вербної неділі в своєму дитинстві в кінці 1940-х рр.: «До Вербної неділі готувалися за місяць. Вербочка повинна бути сама красива, “котики” - самі пухнасті, квіти потрібно виготовити самому, а де взяти фольгу, щоб прикрасити свічку? І все це потрібно було зберегти в таємниці. До Пасхи готувався новий наряд: білизна, панчохи, ситцеве плаття, хустина, нова стрічка в косу. В накрохмалену ситцеву хустину клалися для освячення паска і яйця, і статечно, не спішучи, йшли до храму. Під час читань “Діяння апостолів”, діти в більшості своїй засипали, а просипалися коли заспівувався ірмос “Волною морскою...” (далі йшов опис служби - П.Б.). Коли виходили на хресний хід, то молільники оточували весь храм і це живе кільце з живими вогниками в руках могло зворушити кого завгодно, лише не можновладців. Вчителі стояли збоку і виглядали учнів, районні представники - не затесався чи хто в хресний хід з місцевої інтелігенції»³⁶³. Старообрядці загалом значно частіше відвідували свої храми, ніж прибічники РПЦ, окрім тих місцевостей, де їхні діючі церкви були відсутні. Хоча тут слід відзначити, що в окремих місцевостях, де старообрядців проживало мало, в післявоєнний період спостерігався занепад релігійного життя. Так, у с. Слобода Леніна Розважівського району Київської області старообрядницьку церкву переважно відвідували 6-8 чол., в релігійні свята - 15, в зимовий час майже ніхто не відвідував. Такі факти щодо старообрядців, однак, не були масовими.

Істинно-православні християни, на відміну від парафіян РПЦ, які часто працювали в святкові дні, більш ревно ставилися до їх відзначення. Богослужіння в них здійснювалося по-різному. В тих групах, де були особи, посвячені в чернечий чи інший сан тихонівськими ієреями, літургія виконувалася повністю, крім тих місць, які читав священик. У деяких групах літургію здійснювали й непосвячені особи³⁶⁵. В середовищі ІПХ були поширені сповіді різних форм. Вони могли сповідатись у священиків, які порвали з офіційною РПЦ, очно чи заочно. В останньому випадку людина інформацію про свої гріхи подавала у письмовій формі через зв'язківців, які передавали ці записки священику, а той вже у письмовій формі відпускав їх чи накладав єпітимію. Існували також публічні покаяння, де віруючі ставали по черзі перед іконами і розкаювалися. Були випадки, коли «гріхи відпускали» лідери громад. Існувало також колективне негласне покаяння, коли віруючі пошепки просили прощення.

Продовжували відвідувати свої богослужіння в цей період і грекокатолики, хоча вони і наштовхувалися при цьому на значні труднощі, обумовленими ліквідацією УГКЦ в УРСР. Так, після ліквідації греко- католицьких громад та монастирів після Львівського собору, до 1950 р. Гошівський монастир був єдиним діючим центром, що об'єднував греко- католиків. Під час свят у Гошеві збиралося 15-20 тис. віруючих³⁶⁷. Однак це не означало, що вірні УГКЦ припинили брати участь в богослужіннях, останні просто приймали дещо інші форми.

Поширеними стали підпільні богослужіння. Діяли греко-католицькі священики, які їх здійснювали. В той же час вірні греко-католицизму віруючі збиралися для спільних молитов і без їх присутності, інколи за участю дяків, а то й без них. У повідомленні настоятеля православної парафії селища Солотвина Рахівського району Закарпатської області протоієрея В.Кишки вказується, що уніати збираються на приватних квартирах у цих селах (мається на увазі с. Солотвина та сусідні) і агітують народ не відвідувати православну церкву, оскільки вона є «єретична» і «язичницька».

Ось як відбувалися підпільні служби в греко-католиків після ліквідації УГКЦ за описом історика Я. Стоцького: «Підпільні відправи проходили вранці або вночі за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Кількість вірних на них налічувала від кількох чоловік до кількох десятків. Переважали в основному жінки... Служби Божі переважно читалися старослов'янською мовою, включаючи коротку проповідь священика про вірність УГКЦ і надію на її визволення з катакомб. На службі Божій вірні мали змогу висповідатися і причаститися... Не всі священики з підпілля займалися катехізацією. Цю важливу справу у більшості випадків взяли на себе сестри-монахині, натомість священики вже тільки давали першу Святу Сповідь і перше Святе Причастя. Але справа катехизації, починаючи з 1960-х років, набула процесу безперервного і щораз ширшого». 1 реко-католицькі священики, не маючи змоги охопити духовною діяльністю населення, радили відвідувати костьоли, де в закутках вони таємно сповідали та причащали віруючих. Передавана радіо Ватикана літургія поступово входила в життя греко-католиків і ставала «чи не обов язковою щоденною і щосвяточною літургією».

Уповноважений РС РПЦ по Тернопільській області К. Куліченко у звіті за IV квартал 1947 р. повідомляв: «...Духовенство колишнє уніатське, серед населення авторитетне (мова йде про священиків, що приєднались до РПЦ. - П.Б.), православне духовенство авторитетом не користується. До православного духовенства віруючі відносяться з недовірою, висповідатися надають перевагу в церкві, в котрій служить колишній уніатський священик, особливо заможніша частина населення...»³⁷¹. В с.Клювинці Копичинецького (тепер Гусятинського) району цієї ж області призначений у 1948 р. на парафію священик Фесюк прослужив лише 2 місяці і перейшов в інше село, оскільки віруючі бойкотували його: «... В церкву не ходили, називали “московським попом” і навіть ходили під вікнами підслуховувати чи не розмовляє він російською мовою...». Як бачимо з наведених вище прикладів багато греко-католиків не бажали відмовлятися від греко-католицизму, незважаючи на ліквідацію УГКЦ.