Від воєнно-революційних випробувань до НЕПУ: утвердження більшовицької влади на Донбасі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від воєнно-революційних випробувань до непу: утвердження більшовицької влади на Донбасі

Питання, кому належить Донбас -- Україні чи Росії -- неодноразово поставало на порядку денному євразійської історії. Найгост- ріших форм воно набувало у часи революційно-визвольних змагань.

Аби пояснити рівень його вибухової сили, висловимо два зауваження. По-перше, у 1917 р. Донецький басейн давав до загально- імперської економіки 87% вугілля, 70% чавуну, 57% сталі, понад 90% коксу, понад 60% соди і ртуті1, тут розміщувався чисельна когорта загальноросійського пролетаріату. По-друге, більшовики були комуністичними догматиками, які кількісні показники капіталістичного розвитку розглядали як неспростовний доказ готовності того чи іншого регіону до будівництва комунізму.

Крім того, слід мати на увазі особливості розвитку національно- визвольного руху в українських етнографічних кордонах та ставлення його лідерів до Донбасу. Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими силами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, “українського питання” впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії -- від поміркованих до екстремістських. У післяреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціа-116 лісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв'язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв'язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах у 1654 р. Позицію, що її зайняли професори-експерти, Винниченко охарактеризував у своїх спогадах з властивим йому уїдливим гумором: “Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай щеВолинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це -- Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства”.

Незабаром після того як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев'яти губерній без Криму (де українці не становили більшості населення). Більшовики натомість фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На Півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об'єднання -- Донецько-Криворізька область з центром у Харкові і Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру. Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття “Україна”, а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський118 з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради -- Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з'їзд треба було обов'язково запрошувати представників від рад Півдня і Сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малороз- винутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.

Існує документальне свідчення зміни позиції більшовицького керівництва у питанні про кордони конструйованої ним радянської України. Воно відноситься до 30 листопада 1917 р., коли у розмові з представником обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С. Бакинським нарком у справах національностей Росії Й. Сталін заявив: “Ми всі гадаєм, що безумовно необхідний крайовий з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів... На нашу гадку, взятися до скликання з'їзду повинні ви -- кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання у цьому тексті є безсумнівним, хоч і опосередкованим свідченням визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев'яти губерній. Мова йшла, звичайно, не про кордони УНР, а про прагнення більшовицького керівництва сформувати надійний склад Всеукраїнського з'їзду рад, який мав створити маріонеткову радянську Україну.

Отже, радянська Україна успадкувала від УНР конфігурацію території у складі дев'яти губерній (Таврійська губернія -- без Криму), яка визначалася за етногра.фічним принципом. Спроби радянського українського уряду в 20-х рр. приєднати до України заселені в основному українцями прикордонні райони Російської Федерації не увінчалися успіхом Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. -- Т. 1. -- К., 1996. -- С. 458. Текст за повідомленням “Робітничої газети” і в її перекладі на українську мову. -- 1917, 19 листопада (ст. ст.). Більше того, у 1924 р. до складу РСФРР були передані за рішенням керівництва РКП(б) Таганрозька і Шахтинська округи..

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Донбасу загрожував голод. Дисплазією державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій на промислових об'єктах регіону. Вважаючи Донбас за один з центральних форпостів своговпливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, внаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах “народної міліції”, РВК тощо.

За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений в тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

1917рік на Донбасі. Розбурхання відцентрових сил внаслідок падіння самодержавства створило в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр -- Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони “Вільного козацтва”. Втім місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як “буржуазний орган”, проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п'ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, більшовики, надіслані ЦК для роботи в Україні, у Донбасі зіткнулися із неочікуваними ними уск- ладненями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема і Троцького. Для більшовицькіх вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Втім, на місцях більшовицькі емісари зіткнулися із банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва, передовсім шахтарів.

Що ж сталося насправді? Дійсно, примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов'язку, не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше, що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Втім, не варто і абсолютизувати погіршення становища шахтарів у контексті розгортання Першої світової війни: воно було універсальним для всіх верств населення країни. На підтвердження того, що тогочасний стан шахтарської верстви не був катастрофічним, слід120 навести такий факт: селяни сусідніх сіл широко скористалися ситуацією -- вони масово вербувалися на шахти, аби уникнути призову і відправки на фронт. Отож, пізніші в часі інтерпретації заміток журналів “Летопись революции”, “Каторга и ссылка” та ювілейних видань спогадівХаречко Т. Накануне Февральской революции в Донбассе // Летопись революции. -- 1927. -- № 4. -- С. 166; Пучков-Безродный. Октябрь в Донбассе. (Из записок красногвардейца) // Каторга и ссылка. -- 1932. -- № 11-12. -- С. 192-193; Холмская Е. Из истории борьбы в Донбассе в октябрьские дни // Летопись революции. -- 1922. -- № 5-6. -- С. 141-142; Зайцев Ф. Большевики Юзовки до 1918 года // Литературный Донбасс. -- 1933. -- № 10-12. -- С. 166-167; Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. 1914 -- февраль 1917 г. -- М., 1974. -- С. 187; Терехов Р.Я. Так началась борьба. Из воспоминаний. -- Сталино, 1957. тощо. варто сприймати не більше як намагання затвердити думку про справедливість й обґрунтованість жовтневого заколоту, аніж віддзеркалення реальної картини історичних подій.

Всупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічно -- робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, таке, що наполовину складалося із селян-сезонників, військовозобов'язаних, загнаних в екстремальні умови існування, як небо від землі відрізнялося від робітничої аристократії Петрограду та Москви. Рівень їхньої свідомості був просто таки неспівставним. Старанно згадувані Куро- мією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., і за своєю стилістикою (“... натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього -- це зняти свій робочий кашкет (“фуражку”, символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення”; садовити управлінця в тачку і возити по шахті; побиття та нападиЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 123-125.), і за формами привселюдного приниження цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того -- цілковито копіювали суголосні і в часі і в зовнішніх атрибутах ухвали селянських сходів.

Як зазначає Р. Пиріг, на відміну від “учених” робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохочеоб'єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників -- обшукували їх, виганяли з шахт, арештовувалиПиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень-листопад 1918 року). -- К., 2014. -- С. 20-21. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 121.. Не менш промовисті характеристики непоказного рівня свідомості провінційних революціонерів знаходимо у Г. Куромії: “Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та агентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю 1917 рік перетворився в робітничих поселеннях на “один суцільний безперервний конфлікт”Балабанов М. Конфликты в Донбассе в 1917 году // Материалы по изучению истории профессионального движения на Украине. Сб. 1. Профессиональное движение в 1917 году. -- [Харків], [1928]. -- С. 65-66.: практично не керований, стихійний, жорстокий. Проте, навряд чи слід шукати його підоснову у природно властивій саме шахтарству схильності до свободи і терору, чи, тим більше, притаманному даному географічному простору духу вольниці.

Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне жорсткішання умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало наче пружина, яку “передавили”. Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпримі- тивнішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Впродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: “Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримі- тивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити”Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 124-125..

Події 1917 р. в промислових центрах Донбасу стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху -- напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їх захист, у “буржуйстві”; замість самоуправління на підприємствах --122 хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку -- розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового ставання під знамена більшовизму -- погромні настрої, й передовсім спрямовані на більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів -- голод і злидні. На питання, в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів? Чи дійсно шахтарська верства є властиво аполітичною і адержавницькою? -- слід зауважити таке.

Попри те, що на час описуваних подій Донбас був чи не найбільш індустріалізованим регіоном колишньої Російської імперії, говорити про його готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам людності регіону аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації -- то всього лише формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил регіону. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу перебували в іншій площині -- ментальній. Ментальність робітництва новопосталого промислового велетня, яким став впродовж промислового перевороту Донбас, абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним викладкам К. Маркса. На Донбасі реалії життя розгромили ленінську теорію аналогічно тому, як нині там розбиваються теоретичні викладки ідеологів “русского мира”. Бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію тоді, як для вчорашніх селян -- військовозобов'язаних шахтарів -- революція 1917 р. стала швидше другим визволенням від кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отож, проблематичність опанування свідомістю мас з боку політичних партій, включаючи більшовиків, на якій неодноразово наголошував Г. КуроміяДив.: КуроміяГ. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 138-139., обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. В Донбасі більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній своїй масі напівпролетаріатом А. Михненко дав йому влучне визначення -- “передпролетаріат”. -- Див.: Михненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945). -- Донецьк, 1999. -- С. 318. -- з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характерперебігу революційних процесів 1917-1920 рр. у промислових поселеннях Донбасу визначався, власне, цією обставиною.

Пізніша за часом картинка переможної ходи “Великого Жовтня” була всього лише ідеологічним витвором комуністичної влади і надто мало спільного мала із реальним життям. Насправді перша фаза революційного процесу на Донбасі більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт -- “бессмысленный и беспо- щадний”. Розуміючи це (на відміну більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори “Донбаського економічного дива” збирали валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише підприємства, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі їх працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботуКуромія Г. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 129..

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери -- 18, група домовласників -- 11, меншовики -- 10 тощо). В Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери -- 50, меншовики -- 10, кадети -- 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики отримали третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5-6) з загальної кількості 200 обраних

Не менш суперечливо і недовірливо лютневі події зустріло селянство Луганщини та Донеччини. На початковому етапі революційного руху (навесні-влітку 1917 р.) активність донецького селянства була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території України, в селищах колишніх іноземних колоністів не спрацювали. Останні на той час уже досягли значних успіхів на шляху капіталістичного розвитку; і через відносно незначне соціальне розшарування та пересічну заможність були більш-менш задоволені своїм життям. Гасло, що єдине було здатне сколихнути селища етнічних меншин -- „Геть війну!”, було використане восени 1917 р. більшовиками.

Донбас, здавалося, стояв осторонь бурхливого “з'ясовування відносин” на постімперських просторах. В містах відбувалися страйки, збройні і політично підфарбовані виступи, маніфестації. Щодо донецького села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль124 для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. Сільське господарство вочевидь дергадувало. Селянські засіви і поголів'я великої рогатої худоби скоротилися в середньому на 11%. Внаслідок зменшення посівних площ і передачі звільнених у такий спосіб земель під пасовища суттєво зросла чисельність овець. Уже 1916 р. орендні ціни на землю порівняно з 1910 р. знизилися втричі (до 9,2 руб.), аналогічним чином скоротилося й виробництво фруктів і виноградуПідраховано за: Отчет Мариупольской земской управы за 1915 г. -- Мариуполь, 1916. -- С. 140-145.. Тяжким тягарем на господарства лягли реквізиції.

Попри подальше погіршення становища селянства воно найбільш мляво і невиразно поставилося до революційних змін. Підмічена, але не повнотою з'ясована Г. Куромією “прохолодна” позиція стосовно безперервної зміни політичних гравців, тимчасових урядів та окупаційних адміністрацій, власне, обумовлювалася особливостями соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку регіону в складі Російської імперії. Стисло її можна звести до такого твердження: на теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьма- ната Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальна), ані іноземна інтервенція (саме тут у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізуючого впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні сторін: 1) зростаючі реквізиції, що обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; 2) хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював промислове осердя Луганщини та Донеччини -- власне, Донбас -- на кровоточиву виразку соціальної деградації міського середовища.

В селі ментальний злам, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, “зачинення” в рамках власних сільських громад відбувався повільно: на нього знадобилося щонайменше чотири роки. У маріупольських греків, німецьких та єврейських колоністів практично не було національного робітничого класу. Незначна частка вихідців з їхніх селищ використовувала можли-вості додаткових заробітків на копальнях, заводах і будівлях з початку XX ст., поповнюючи ряди так званих „промисловців”. За роки війни цей прошарок дещо виріс, оскільки селяни задля отримання броні частіше йшли на заводи. Однак, до 1917 р. колишні колоністи залишалися на загал селянськими спільнотами. Соціальні суперечності в їхньому середовищі не були різкими. Якщо в середньому по Україні незаможні господарства становили 57%, середняцькі -- 30%, заможні -- 13%, то на Донеччині аналогічне співвідношення дорівнювало: 24,75%, 53,25% і 22%. У колоністських селищах майже не відчувалося малоземелля, скоріше, навпаки, нестача робочих рук через мобілізацію найбільш працездатної частини населення.

Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, подекуди й негативно, поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов'ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

Початковий етап воєнно-революційних змагань у Призов'ї та політична свідомість селянства влучно охарактеризовані І. Стріо- новим. Без прикрас і непотрібної патетики ним відображений період встановлення радянської влади. Не затьмарений радянськими історіографічними штампами, І. Стріонов цілком слушно відзначає, що часи Тимчасового уряду в Приазов'ї фактично були часом безвладдя („почали повертатися з фронтів солдати, багато з них зі зброєю, при повній амуніції, як тоді казали”17). Саме демобілізовані солдати та дезертири (яких згідно з мемуарами, було доволі багато) принесли в село звістки про безлад у країні та очікуване невдовзі закінчення війни. Дезертири-фронтовики з нетерпінням чекали на переворот, що от-от мав відбутися в Петрограді. „Дезертири-фронтовики вийшли з підпілля, почали галасувати...”, -- такими словами розпочинається опис першого революційного штурму влади рад у с. Комар. Власне, він нічим не відрізнявся і в решті сіл Донбасу.

На час підготовки виборів до Установчих зборів (жовтень 1917 р.) ситуація принципово не змінилася. На засіданні Маріу-126

польської ради робітничих і селянських депутатів зазначалася пасивність селянства сіл Каракуба, Велика Каракуба, Македонівка тощо.

Відсутність підтримки Тимчасового уряду широкими верствами селянства, з одного боку, недостатня організація сил місцевої буржуазії, з іншого, привели до того, що позиції офіційної влади на Маріупольщині були хиткими. В комітетах суспільних організацій провідну роль відігравали представники демократичних партій та позапартійного селянства. 5 березня 1917 р. був утворений Маріупольський міський суспільний комітет, в якому широко були репрезентовані місцеві організації різноманітних партій. Від кадетів до нього увійшли Земцев і Кавтунович, Бунда -- Рівлін, есерів -- Рас- кошинський, М. Спиридонова та Шалиганов, меншовиків -- Фядін і Скалиш, українського національного руху -- Дадіані й Гаркавенко. Комітети суспільних організацій були створені також у волостях.

Політичні партії відчутно впливали на життя Маріупольщини, а чудернацьке сплетіння різноманітних суспільно-економічних укладів стало базою співіснування й суперництва тут різноспрямованих політичних сил. Могутній революціонізуючий вплив на нього справляли металургійні заводи „Нікополь” і „Провіданс”. Металурги являли собою „чистих” робітників і перебували в авангарді робітничого руху Маріупольського повіту. Серед них було багато учасників революційно-демократичного руху в Росії 1905-1907 рр. У 1914-1916 рр. тут діяла велика організація соціал-демократів, що об'єднувала близько 40 підпільних гуртків. Заводські організації мали налагоджені довготривалі зв'язки з лідерами провідних демократичних організацій. Так, наприклад, влітку 1917 р. сюди приїздили більшовик Григорій Петровський і меншовик Федір Дан.

У 1917 р. у Маріуполі через місцеві осередки були представлені майже всі значні політичні партії Росії. Важливу роль у суспільному житті регіону відігравали численні організації есерів і меншовиків. Помітний вплив на перебіг революційного руху справляв Бунд та анархічні групи. Що ж до великої буржуазії, то протягом 1917 р. у Маріупольському повіті, як це не дивно, практично не було її діяльних осередків і, відповідно, впливу на суспільно-політичне життя регіону.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Так, у Маріупольській повітовій раді селянських депутатів керівну роль відігравали есери Гвоздіковський, Земляна і Поляков. До листопаду 1917 р. меншовицько-есерівськими були ради заводів „Нікополь” і „Провіданс”.

Більшовики як більш-менш впливова політична сила Маріуполь- щини заявили про себе вже після виходу з об'єднаних організаційРСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП(б) (1 липня 1917 р.)Тоді більшовицький осередок налічував близько 100 осіб.. Наприкінці літа -- впродовж осені більшовики, скориставшись із фактичного безвладдя, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготувавши базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського -- швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів в Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

Так, на початок жовтня 1917 р. більшовики вже домінували в радах „Нікополя” й „Провідансу”. На засіданні Маріупольської ради робітничих і солдатських депутатів 12 (25) жовтня 1917 р. головою виконкому було обрано більшовика В. Варганова. 21 жовтня (3 листопада) Рада прийняла резолюцію з вимогою в ім'я „спасіння країни і революції” терміново передати всю владу радам. 22 жовтня резолюцію ухвалив тритисячний мітинг робітників заводу „Нікополь” та збори солдат 24 піхотного запасного полку Маріупольського гарнізону. На цей час -- 22 жовтня 1917 р. -- заводські ради об'єднували близько 21 тисячі робітників і майже 10 тис. солдат. Що ж до більшовицького осередку, то він налічував близько 5 тис. осіб. Як бачимо, зростання його за незначний час було істотним і свідчило як про велику організаційну роботу більшовиків, так і про зростання їхньої соціальної бази.

Втім, здобувши в районі заводів чисельну перевагу сил, більшовицька рада була неспроможною впливати на дрібнобуржуазне за своїм складом місто. На виборах до міської думи, що відбулися восени 1917 р., більшовики пройшли гласними від заводських організацій, проте їхній вплив у Думі був незначним, що, звісно, не відповідало планам підготовки збройного повстання. Наприкінці жовтня рада робітничих і солдатських депутатів утворила РВК і штаб Червоної гвардії, що почали навчати робітників військовій справі. 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) внаслідок виступу робітників маріупольських заводів влада у місті перейшла до рук більшовицької ради.

Зупинення в листопаді виробничих потужностей регіону, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, привело регіон у стан колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що справа революції завершена на їхню користь.

Втім не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало128 генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій. Про те, що відбувалося тоді в гущині донецького селянства, згадував в спогадах І. Стріонов. Перший етап так званого радянського будівництва в його тлумаченні суттєво відрізняється від версії багатотомної „Історії міст і сіл УРСР” (К., 1970): „Почалася боротьба за владу поміж ... двома групами фронтовиків, і група багатіїв отримала перемогу над групою Кості Попова шляхом провокації, шантажу та вбивства керівника групи Кості Попова. Вони (група багатіїв), аби виправдати своє злодійське вбивство Кості Попова, розпустили чутку по селу, що група Попова займалася пограбуваннями тавричан. Їм вдалося обдурити мешканців села, схилити громадську думку на свою користь і захопити ревком у свої

Наприкінці 1917 р. і в сільській окрузі вочевидь проявлялася тенденція розмежування сил за соціальними пріоритетами. Певна частина селянства підтримувала комітети суспільних організацій, що намагалися утримати владу у своїх руках. Інша, поки що нечисленна, активно діяла в селах, які межували з заводами „Нікополь” і „Провіданс” (Сартана, Мангуш, Старий Крим). 4 листопада 1917 р. у с. Старий Керменчик був утворений Військово- революційний комітет (ВРК). Рада селянських депутатів села не підпорядковувалася Маріупольській повітовій раді селянських депутатів (есерівській за своїм складом) і намагалася встановити зв'язки з робітничою Червоною гвардією Маріуполя. Отож, коли у грудні 1917 р. у с. Великий Янісоль було скликано щось на зразок районного з'їзду сільських організацій волостей півдня Маріупольщини, серед делегатів виявилися різкі суперечності. Частина їх (головно з російських та українських селищ: Враш'євка, Майорське, Петров- ське, Нова Петриківка та грецького села Старий Керменчик) покинула його й скликала окремий з'їзд у с. Керменчик. На ньому було ухвалено рішення про передачу влади радам. Події на Велико- Янісольському з'їзді сільських організацій досить симптоматично діагностували політичну фізіономію волості (віддаленої від вируючих осередків політичного життя -- маріупольських металургійних заводів). За своїми політичними уподобаннями грецьке населення Велико-Янісольської волості тяжіло до сусіднього Гуляй-Поля та Запоріжжя, де набирав сили анархістський рух під проводом М. Нікіфорової, Н. Махна, Ф. Щуся та ін.

Вирішальну роль у революціонізуванні села й більшовизації рад відіграло масове повернення солдат з фронту наприкінці 1917 р. Під Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. -- С. 79.їхнім впливом у листопаді 1917 р. радянська влада була проголошена в Старомлинівці, в грудні -- Анадолі, Старому Криму, а на початку 1918 р. -- у селах Великий Янісоль, Багатир, Комар, Константинополь, Сартана, Мангуш, Старобешево, Стара Гнатівка, Карань, Чермалик. Делегати рад цих населених пунктів у січні 1918 р. взяли участь у Катеринославському губернському з'їзді рад селянських депутатів. Рішеннями з'їзду були закладені основи більшовицького перевороту в донецьких селах.

Розповсюджувалися передапокаліттичні почуття, одна з місцевих газет писала: “Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливо- і металопостачання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейнуЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. -- С. 145.. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов'язуючи їх з непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили. Починаючи з серпня 1917 р., промисловці Донбасу бомбардують Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі воєнне становище. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного звязку зі столицею той спочатку оголосив воєнне становище у вугледобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади низки політичних сил відбуваються з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж років використовувалося царатом для підтримки “суспільного спокою” в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. В грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став Червоний терор -- так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв Червоного терору часто-густо знаходили із відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без супротиву зайняли Донбас на 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси130

про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на публіку по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом “виховання” мас, яким не гребували користуватися ворогуючі сторони.

Тим часом становище Донбасу -- між табором білогвардійського руху -- Доном (з центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом, більшовицькою Росією -- лишень погіршувалося. Пересічне населення Донбасу виявилося безпорадним за- ручним багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали жодної змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Саме тому не лише шахтарі Донбасу “то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від'їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники”. Власне, суспільство цілком перебувало в панічному стані. Прихід “білих” зривав з місць активістів робітничого руху, наступ “червоних” спричиняв панічу втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там Червоного терору, спричинило масовий приток біженців в місця дислокації білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Наслідком цих надзвичайно потужних і драматичних процесів стало катастрофічне економічне падіння. Кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 тис. чол. у березні до 78 тис. у жовтні 1918 р. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8 910 тисяч тонн 1918 р.

ІІІ Універсалом Центральної Ради Донбас визнавався територією УНР. Втім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: в листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створитиумови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд -- Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї -- Артемом. Типова більшовицька квазі- держава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, введення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

Слід відзначити, що на тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік, як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. В їх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося жодного місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як “шкідливе”23. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецько- австрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську радянську республіку, що проголосила федеративний зв'язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР. Саме в цей час українська делегація вела у Бресті- Литовському переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися військовою підтримкою Центральних держав для звільнення території132

України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також січові стрільці -- галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях -- на офіційне звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв військову допомогу від нині дружніх держав -- Німеччини і Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини і Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації і порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків-Севастополь, то вона мала повністю перебувати у віданні німецького залізничного управління, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії.

Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зони. Стаття 5 угоди передбачала: “Вугільні і гірничорудні райони східної частини Катеринославської губернії управляються спільно і використовуються у співвідношення 1 : 1. Комісія спеціалістів, до якої входить однакове число представників від обох сторін, виробляє більш детальні умови з цього питання. Постачання рудою проводиться за принципом, встановленим у Берліні стосовно усієї сировини. Розподіл вугілля, при якому в першу чергу слід врахувати потреби залізниць, торгового флоту на Чорному морі і військового флоту, а потім потреби Туреччини, про- одиться загальним залізничним центром у Києві, який працює в контакті з Чорноморським управлінням у Браїлові”.

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, сприявши утворенню Української держави -- авторитарного, правоконсервативного правління з зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХУІІ-ХУШ століття. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом з частинами армії УНРзавершили опанування східних теренів України. Донецький басейн увійшов до Української гетьманської держави, в складі якої перебував від початку травня до середини листопада1918 р.

Не лише більшовики були свідомими ролі Донбасу в економіці України. Австро-угорський посол Й. Форгач 22 березня 1918 р. писав до МЗС: “У даний час, як відомо, нашою ціллю на сході є залізнична лінія Харків-Крим. Але вже ясно, що Україна взагалі не може існувати без донецької області і її вугілля. Найшвидша окупація цієї області бажана тутешньому керівництву, щоб вберегти від катастрофи Київ і всі інші міста, електростанції, фабрики і т. д.”.

Отже, введення військ союзників у промислове осердя України відбулося швидко і організовано: 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня -- Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Упродовж квітня німецькі війська звільнили Єнакієво, Краматорськ, Слов'янськ, Микитівку, Бахмут, Слов'яносербськУ Юзівці 23 квітня на площі біля “Гранд-отелю” відбулася урочиста церемонія зустрічі німецького війська за участю членів міської управи, представників промислових кіл, лідерів кадетських та меншовицьких організацій. Хлібом-сіллю вітали німців й у Горлівці.. 28 квітня більшовики залишили Луганськ. 8 травня 1918 р. німецькі війська дісталися до Ростова-на-Дону.

У Донбасі дислокувалися війська 9 австро-угорського корпусу із штабом у Маріуполі. У Юзівці розмістився штаб 4 кавалерійської дивізії. Північні землі Донбасу зайняли 215 німецька дивізія та інші частини.

Від 18 травня, на території зайнятій союзниками, розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам'яновугільних підприємств, всі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під пильною увагою військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважалися повітові старости, призначені з найбільш авторитетних місцевих мешканців: колишні голови повітових земств Юрій Жилінський (Бахмут) і134

Микола Кудрянов (Слов'яносербськ), а також купець першої гільдії, грек за походженням Давид Хараджаєв (Маріуполь).

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об'єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор.

Період австрійської окупації виявився одним з найбільш драматичних епізодів воєнно-революційних потрясінь 1917-1921 рр. у Приазов'ї. Населення було роззброєно, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділялися між союзниками порівну. Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи у зростаючих обсягах вивозилася сільськогосподарська продукція. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна сказати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити стан справ. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на-Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили в дію маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов'яно- сербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак, цього виявилося надто мало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним прийомом діяльності союзних військ на теренах Донбасу стало викачування з нього матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів “гарантів суспільного порядку і спокою”, які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому донесенні МВС І. Черніков повідомляв: “Становище Слов'яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися... У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються”. Тільки усередині серпня заступникові Слов'яносербського старости І. Тихоновичу вдалося “вибити” у Харківській конторі ДХБ наряд на 300 вагонів хліба для Луганська і повіту. Маріупольська міська управа отримала 10 тис. пудів лише на початку листопада.

Тим часом господарський комплекс регіону прискорено деградував: влітку вже третина шахт не працювали, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів по заробітній платі, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачувалося шахтарям на руки, а записувалося в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочувалися.

Якщо у березні працювало 215 тис., то у жовтні -- лише 78 тис. осіб. Уявлення про обсяги тогочасної економічної катастрофи дають відомості статистичного відділу Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС): станом на 1 серпня підприємства Товариства російських трубопрокатних заводів фактично не працювали; з загальної маси трудового колективу залишено близько тисячі робітників для ремонту та охорони; на Макіївському заводі працювала домна, дрібносортний і покрівельний стан; паровозобудівний завод Гартмана зупинено, понад 6 тис. робітників лишилися без роботи; кошти на відновлення виробництва відсутні; метал і паровози більшовики вивезли; на Брянському заводі працюють 1,5 тис. робітників на електростанції, водокачці, охороні, 2 тис. відправлені у неоплачувану відпустку; Російсько- Бельгійський завод повернуто власникам (працює доменна і кілька коксових печей); Донецько-Юр'ївський завод не працює (звільнилися 1 100 робітників, 3 тис. за розрахунком не з'явилися); на Дніпровському заводі 3 тис. осіб звільнилися, стільки ж зайняті на зведенні вагонобудівного заводу та на ремонтних роботах; на заводі “Російський Провіданс” працює одна доменна піч і дрібносортний стан, але й ті мають зупинитися через брак вугілля; на Краматорському заводі працюють одна доменна, одна мартенівська піч і прокатний стан (вільнено 1,5 тис. робітників і частину службовців). Журнал “Голос металлиста” у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р.