Від воєнно-революційних випробувань до НЕПУ: утвердження більшовицької влади на Донбасі

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) робітництво Донбасу почало відповідати методами революційної доби: у містах відновилися страйки й забастовки, селяни взялися за зброю. У зв'язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку -- від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду на Донбасі. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували з Всевеликим військом Донським, очолюваним генералом П. Крас- новим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: “Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125-150-200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катеринославщини і тим розрізали національний і економічний організм України”.

8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торгівельний союз: державний кордон між ними встановлювався по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917-й рік; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик в районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.

18 вересня повноважні представники сторін підписали спеціальний “Договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького Басейна”. Згідно документу утворювалася змішана Україно-Донська комісія, до якої на паритетних засадах входили урядовці і гірничопромисловці. Вона мала опікуватися загальними питаннями видобутку, розподілу, торгівлі і перевезення вугілля. Обидві сторони зобов'язувалися забезпечувати промислові підприємства і населення Донецького басейну незалежно від територіальної належності. Втім запровадження досягнутих угод у життя виявилося нереальним.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від'їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях вже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Згідно з повідомленнями краєзнавців, чи не єдиний на Донбасі випадок підтримки Директорії місцевим населенням мав місце в Бахмуті, де місцеві селяни і навіть шахтарі (серед них був і в майбутньому відомий український поет Володимир Сосюра) записувалися до повстанського війська УНР. Натомість переважна більшість людності регіону з апатією та нігілізмом споглядала на руйнування “влади міцної руки” -- обертаючи свої погляди в сторону міцніючого повстанського руху з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконуючий обов'язки Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: “В районі між станціями Єнакієво, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні... У Маріуполі, повіті становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була при-138 мушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха”.

Проти білих, німців, гетьманців і петлюрівців: анархізм на Донбасі. В селянському повстанському рухові, що був відповіддю на іноземну інтервенцію, викристалізувалася сила, що впродовж наступних трьох років визначатиме політичне життя Донбасу та Приазов'я -- махновський рух.

Яскравою візиткою Донбасу та маркером його масової свідомості став анархізм, що саме тут набув свого колоритного і неповторного втілення, перебуваючи під потужним впливом Гуляйпільської республіки.

Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали тут колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху -- Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова та ін. -- а у співзвучності ідей, що вони пропагували, широким верствам мешканців донецького села таробітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах -- Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександ- рівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, в Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм -- найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, властиво, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно -- на перешкоді цьому поставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації і прагнуло захищати округу, де мешкали, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства була свідомою загальнополітичної ситуації та потужності сил, яким передстояло протистояти. Отож, пошуки шляхів об'єднання не припинялися, хоча далеко не завжди вони були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України “Набат”, метою якої стало об'єднання різних анархістських напрямів і течій в боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина “єдиного анархізму”, висунута ідеологами “Набату” В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники “Набату” проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Тогочасні ідеї Н. Махна мали широку підтримку в середовищі донецького селянства, зокрема грецького. Вже перший рейд по Донбасу унаочнив, що соціальна база махновського руху тут є надзвичайно потужною. Про перші зустрічі із місцевим селянством “Батько” в своїх спогадах писав таке: „В останньому [Комарі] розігнали гетьманську варту й скликали все населення на мітинг. Я і товариш Марченко виступали на цьому мітингу. Розказали про напад буржуазії і німецько-австрійських військ на село Дібровки і140

все те, що нападники вчинили над населенням цього села і самим селом. Потім звернулися до трудової частини населення села Комар із закликом передавати по всьому Комарському району про злодіяння, заподіяні дібрівським селянам, і повставати зі зброєю в руках повсюди проти буржуазії та її захисників -- німецько- австрійських експедиційних армій. В селі Комар до загону відразу ж приєдналися декілька чоловік грецької селянської молоді на своїх конях.

Історія відносин і тісного співробітництва грецьких колоній з повстанською армією Н. Махна була довготривалою і є яскравою сторінкою махновського руху. Тривалий час участь грецького населення Маріупольщини в махновському русі замовчувалася. С. Ялі в своїх працях, зокрема, зазначав: „Є низка фактів, які говорять за те, що грецькі повстанці не йшли до Махна, не дивлячись на сприятливі до цього економічні умови грецького населення”. Очільник грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК неодноразово заперечував масову участь греків у махновському русі.

Насправді ж вплив Н. Махна в Приазов'ї, навіть на міське робітниче населення, був досить значним. Згодом учасник перших радянських військових з'єднань В. Шемелінін згадуватиме: „Чутки про якогось Махна, який нібито десь недалеко організує повстанські загони й бореться за радвладу...” поширювалися по Маріупольщині. Гасло „За радвладу” приваблювало широкі верстви селянства. Значна частина Маріупольських „свідомих пролетарів кидали дім, родину й пробивалися до махновських загонів”. більшовицький воєнний революційний військо

Відверто цинічні дії окупаційного режиму спричинили стихійний опір селянства. Літо 1918 р. (з реквізиціями, що розгорнулися після збору врожаю) стало часом виникнення у Приазов'ї низки невеликих загонів. Так почався новий етап революційного руху на Маріупольщині, на якому провідну роль відігравало українське селянство. На теренах Бердянського, Мелітопольського та Юзівського повітів діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка. В Гуляйпольському повіті набирав сили махновський рух. У районі м. Михайлівка сформувався загін Брови й Щуся. Аналогічні процеси розгорталися й у грецьких селах. У серпні 1918 р. відбулися перші виступи підпільної групи на чолі з В. Тах-тамишем у с. Старий Керменчик. Ця група мала налагоджені зв'язки з селами Малий Янісоль і Сартана. 20 жовтня 1918 р. перший партизанський загін, очолений І. Тахтамишем, вийшов із села Нова Каракуба.

Осінь 1918 р. стала часом масового втягнення греків Приазов'я у селянську війну. Виступи грецьких селян проти австрійців і білогвардійців у цей час були стихійними, неорганізованими. Відбувалися вони, на відміну від інших регіонів України, не через земельне питання, а у відповідь на реквізиції та мобілізації, і мали переважно локальний характер. Навіть для великих селянських заворушень у селах Мангуш, Ялта, Старий Керменчик, що сталися на початку 1919 р., характерні такі постанови селянських сходів: „Хлопцев белым не давать, а организовать отряд и защищать село”.

Очільниками грецького селянства ставали переважно колишні вчителі та солдати -- З. Цололо, П. Малай, Г. Мавроді, П. Богадиця, М. Давидов, Г. Сагіров, Д. Тишлєк, І. Тахтамиш, О. Лук'янов, В. Шурда та інші. Спочатку створені ними загони захищали власну сільську округу, але дальший розвиток воєнних дій у Приазов'ї неминуче вів до налагодження зв'язків поміж ними, координації дій та взаємодопомоги (в боях під Мангушем, наприклад, брали участь також загін З. Цололо та групи селян з сіл Малий Янісоль, Ялта й Новоспасівка).

Після відходу австрійських військ низка грецьких селищ намагалася увійти в контакт з Махном. Так, зокрема, поступив солдатський комітет села с. Старий Керменчик. Метою делегації у складі І. Мавроді, І. Патрікаца, Ф. Балабана було встановлення „зв'язку й спільної боротьби”, а головним чином -- одержання зброї. Н. Махно зброї не дав, натомість запропонував керменчанам вступати до його загонів.

Представники села (Абрамов, Балабан, Хара, Борисов) у листопаді 1918 р. брали участь у Гуляйпольському з'їзді місцевих революційних загонів. У махновські формування в цей час керменчани не входили (мабуть, тому, що не мали зброї й не бажали залишати село, оскільки ще не позбавилися ілюзій самозахисту), але свої дії координували постійно. Коли у грудні 1918 р. генерал В. Май-Маєв- ський оголосив чергову мобілізацію, до Н. Махна терміново був виряджений посильний (Мавроді), щоб з'ясувати, як діяти. Розпорядження Н. Махна було таким: „Мобілізацію не оголошувати й солдат білим не давати”38.26 грудня 1918 р. селянський сход прийняв рішення про загальне озброєння. В селі був організований „Повстанський грецький загін” (командир В. Тахтамиш, начштабу Мавроді). Через два дні за рахунок селян із сусідніх сіл він зріс із 600 осіб до 1,5 тис. Склад загону не був сталим. У бійців не було зброї. Кавалерія мала лише палиці, декілька солдат -- шаблі, гвинтівки та гранати; у піхотній частині налічувалося всього 13 гвинтівок. Для інших кузні викували списи [справжню зброю загін отримав лише на початку 1919 р. у П. Дибенка в Павлограді, де з селян сформували 9-й Задніпровський радянський полк. -- Авт.]. Однак загін виявився досить боєздатним. Упродовж січня 1919 р. він під проводом ревкому відбив декілька спроб білогвардійців захопити село.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала Краснова, армії генерала Денікіна та більшовицьких частин, місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 рік -- рік абсолютної владної “шизофренії”: місцевості, села й селища на якийсь час опанувалися отаманамии Директорії, їх проганяли загони Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура -- і так нескінченне число разів. Населення, власне, перебувало на межі здорового глузду. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

1919-1920 роки у Донбасі. Згідно з договором генерала Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки.

На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно- Східну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. У складі більшовицьких військ вона рейдом пройшла Донбасом: від Микитівки та Дебальцевого дійшла і захопила 10 січня Старобельськ, впродовж наступних кількох днів -- Логинівку, Попасну, Марківку, Яму, Лиман, Святогірськ, Слов'янськ, Краматорськ, Біловодськ, Слов'яносербськ. 24 січня зайняли Алчевськ. 26 січня 1919 р. в Нижньодніпровську відбулася зустріч махновця О. Чубенка з представником радянської влади П. Дибенком. Наслідком переговорів стало укладення угоди про спільну боротьбу проти

білогвардійського та петлюрівського рухів. 28 січня союзники взяли Бахмут. Могутній повстанський рух Центральної та Південно- Східної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт довжиною 350 км від Луганська до Азовського узбережжя тримався передовсім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти -- Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук у руки. Запеклі бої тивали до травневого контрнаступу денікінців на Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

“Визволення” по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунізації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на практиці всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпільської республіки, тим більше, що військова слава Н. Махна стрімко зростала -- оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочала рейд по денікінських тилах.

Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці, Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпільської республіки -- “Махновії”. Мілітарна селянська анархістська республіка, власне, стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам'яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна пов-144 станська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов'я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили Білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів Добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляйполя проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців.

Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов'я до їхніх лав під гаслом „За владу рад!” У цьому контексті вибух повстанського руху в грецьких селах у січні-березні 1919 р. виглядає далеко не випадковим.

26-28 лютого розгорнулися бої в с. Мангуш, що відмовилося проводити мобілізацію. З селян був утворений загін (командир Г. Мангушев, начштабу -- М. Мачакра). За підтримкою селян с.с. Новоспасівка, Малий Янісоль та Ялта близько 1,5 тис. повстанців декілька разів відбивали атаки надісланої з Маріуполя полковником Жировим каральної експедиції. Сили виявилися нерівними, оскільки населення було погано озброєне. (На півтори тисячі повстанців припадало 55 діючих гвинтівок, 400 списів, інше -- вила, граблі тощо). Село захопили білогвардійці. Майже 30 повстанців згоріло в домі Попова, ще 47 загинули під час бою.

На початку лютого чергову мобілізацію саботувало с. Ялта. В ніч на 10 лютого 1919 р. дві роти, сформовані з місцевих селян (700800 осіб) під командою О. Лук'янова й В. Шурди оточили волосне правління, де перебували білогвардійці, й арештували їх. Влада у селі перейшла до рук ревкому .

Приблизно в той же час мешканці сіл Малий Янисоль і Чердакли напали на офіцерський загін з наміром визволити групу заарештованих селян, проте напад цей був невдалим -- під час перестрілки загинули близько 10-ти нападаючих.

Помітним центром концентрації повстанських сил стало с. Старий Керменчик. Наприкінці 1918 -- початку 1919 р. тут організувалося декілька повстанських груп, що підтримували зв'язки з подібними групами в селах Великий Янісоль, Комар та ін. Форми селянського опору не відрізнялися різноманітністю, проте відчутно дестабілізували білогвардійський режим. Було зірвано мобілізацію й організовано повстанські загони в селах Сартана, Чермалик, Маке- донівка та Червоноволонтерівка. В той же час виникли повстанські групи в районі Старогнатівки, Карані та Великої Каракуби, що пізніше оформилися в 10-й Задніпровський полк на чолі з Давидовим, Сагіровим і Тютюнником. Влітку 1919 р. він налічував не менше 1 500 піхотинців і 300 кавалеристів.

На березень-квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов'ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, „грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали”. Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов'ї був підірваний зсередини збройним опором села. Селянські виступи в грецьких та інших селах підтримав наступ 3-ї бригади на Таганрог. 15 березня махновці захопили Бердянськ, 17-го -- Волноваху, а в 20-х числах дійшли до Маріуполя. За активною участю повстанських загонів грецьких селищ 29 березня місто було визволене від білогвардійців. Здобуття Маріуполя стало славетною сторінкою історії повстанського руху в Приазов'ї. За часом воно збіглося із визволенням 1-ю Задніпровською бригадою (комбриг Н. Григор'єв) Одеси й вигнанням з півдня України сил Антанти. (За цю бойову акцію Н. Махна було нагороджено орденом Червоного прапора.)

Влада в місті перейшла до рук ревкому на чолі з Г. Македоном, який розпочав організацію 1-го Маріупольського ударного батальйону з маріупольських робітників на чолі з К. Апатовим. До нього увійшла також низка формувань з грецьких сіл, у тому числі і Сартанський загін, очолюваний П. Богадицею. Пізніше в Олександ- рівську на базі батальйону був сформований Маріупольський радянський полк. В його лавах змагалася грецька сотня.

На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов.

На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денінкіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф -- ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму в Донбасі.

Влітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. В донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. В її лавах билося багато представників грецької громади. Навесні-влітку 1919 р. населення грецьких селищ вело запеклі бої з кіннотою А. Шкуро й загонами М. Виноградова. В цих боях активну участь брав грецький батальйон 10-го Задніпрянського радянського полку (командир М. Давидов) та 9-й Задніпрянський радянський полк на чолі з В. Тах- тамишевим.

Лише тактичний союз із Н. Махно забезпечив більшовикам певні перспективи у тогочасному Донбасі. Притягальність їх ідей в середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Привертає увагу красномовність історичних аналогій, що яскраво ілюструють привнесеність соціального конфлікту. Вкотре прийшовши в Донбас із ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак, “мобілізації” не давали бажаного результату, оскільки “мобілізовані” стрімко поповнювали ряди дезертирів.

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву, приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28 -- Катеринослав.

22 червня комісія К. Ворошилова прийняла у В. Білаша й передала начдиву 7-ї дивізії О. Круссеру 7 полків (серед них і 9-й грецький полк В. Тахтамишева), 2 групи, 2 броньовика тощо. Грецький полк зокрема складався з 2 000 червоноармійців, з яких 1 200 не мали зброї. Вочевидь більша частина зброї, яку раніше використовували махновці, залишилася на місцях у селянства, що тепер будь- якої миті могло повернути її проти своїх кривдників.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України, з іншого, забезпечили широке залучення населення Приазов'я до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз'єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, тисячу кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів з більшовиками розходяться. Метою анархістів стає “третя соціальна революція”, що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їх думку політика більшовиків не відповідала корінним інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними.

Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі “Українські митарства”: “Денікін, сівши нам на спину / Став так нівечить Україну, / Що нам прийшлось -- чи глину їж, / Чи боронись, хвативши ніж.. .”.

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов'ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Хоча Н. Махно й намагався бути „батьком” селянству загалом, але його напрямом у громадянській війні стало репрезентування інтересів заможного селянства, яке в селах колишніх іноземних колоністів, становило майже 20%. Осінь 1919 р. -- час досить успішних для Н. Махна боїв з денікінцями (зокрема, з корпусом Я. Слащова й кіннотою А. Шкуро).

Чергове загострення ситуації відбулося нарикінці грудня 1919 р. -- більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 24 грудня вони захопили Луганськ, 25 грудня -- Слов'янськ, 27 грудня -- Краматорськ, Бахмут, Попасну, 4 січня 1920 р. -- Маріуполь. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях -- його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію дальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Гранично відверто тогочасна ситуація охарактеризована в одному з офіційних звітів: “Ставлення до Радянської влади зі сторони робочих добре,148 хоча відчувається ще пригніченість від білого терору, з боку селян -- задовільне. Проте близькість махновського кубла, безсистемна і необдумана реквізиція військовими продорганами продуктів сільського господарства відображається на селянах негативно, створюючи деяке сприятливе середовище для махновських нальот- чиків”. Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною. Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен з них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси із системою землянок, схронів та схованох військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова -- Ізюмський, Каменюка -- Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого противника. Не випадково ставка була зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив “Закон про землю”, який, певно, не викликав піднесення переважної частини колоністського селянства, оскільки суттєво обмежував розмір селянського землекористування. Німецькі і грецькі села підпали під так зване поселищне розкур- кулювання, внаслідок якого втратили істотну частку своїх земельних володінь. Початок створення комбідів і здійснення політики “воєнного комунізму” в селах колишніх колоністів забезпечили Н. Махну широку підтримку селянства. З цього часу для відроджених органів радянської влади основним став фронт боротьби з махновщиною.

Складна політична ситуація в Приазов'ї знайшла своє відображення в зведеннях по НКВС про політичний стан у Донецькій губернії. В травні 1920 р. в Юзівці й Маріуполі було скасовано стан облоги. Проте ситуація залишалася складною, городяни голодували. Стан політичної анархії повною мірою віддзеркалила робота повітового з'їзду ревкомів у Маріуполі 10 березня 1920 р. У ньому брали участь представники десяти махновських волостей (половина волостей повіту), які висловили різке незадоволення діями продкомісій.Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправ- ління вимушено визнало: „Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється”.

За роки громадянської війни Маріупольщина наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2-3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4 000 осіб). З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3% сільського населення губернії; причому, махновські формування сюди не враховувалися). У донесеннях НКВС зазначалося: „Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу”.

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелівської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна -- Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії по боротьбі з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.Після розгрому „білого барона” питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками Країни рад. „Махновія” містилася в промисловому серці України -- Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: “Донбас -- це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням”48. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, „внутрішня контрреволюція” розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2 600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве. Слід зауважити, що грецьке селянство цілком природно влилося до загального селянського повстанського руху в Приазов'ї й сприйняло Н. Махна як свого політичного та ідейного лідера, хоча він втілював ідеологію українського селянства з притаманною їй мрією „позадер- жавності”.

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов'ї і розгортання політики „воєнного комунізму”, з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого, -- остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою -- Авт.). 1920 р. -- час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов'ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики „воєнного комунізму” непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час “Х” анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи “воєнного комунізму”. По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши із Врангелем, всю силу свого інструментарію терору: каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо, більшовики спрямували проти персонально Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства, як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом з частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі -- М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Пет- ровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, В. Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та інші.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над териконами Донбасу. Втім, “переможцю” вочевидь було від чого опустити руки: і край і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан регіональної спільноти на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий мало оптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя „в вируючому котлі” („не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші ) невпізнанно змінила народ: від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі і родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

Прикметні спогади про цю найтрагічнішу сторінку життя знаходимо у спогадах І. Стріонова. Вони багато чого прояснюють в майбутньому тріумфі радянської влади та більшовицького світогляду в Донбасі. У чотирнадцять років І. Стріонов пережив смерть братів Дмитра та Юрія, замордованих білогвардійцями, а також Федора, який помер у віці дев'ятнадцяти років після перенесеного нервового потрясіння. Власне, з цього і почалася історія Івана Стріонова-більшовика, для якого білогвардійці стали кровними ворогами. В тексті спогадів рельєфно простежується, що юний Іван152

прийшов до більшовизму не стільки через переконання, скільки наперекір вбивцям братів. Отож, саме “громадянська війна”, як час обрання політичних пріоритетів, та особиста трагедія стали стрижнем формування подальшої долі І. Стріонова, а разом з ним -- сотень тисяч його співвітчизників. Роздуми І. Стріонова, присвячені цим подіям, напрочуд зворушливі і проливають світло на подальшу еволюцію І. Стріонова-комуніста. „Нині, коли я згадую про наші дитячі роки і юнацтво, мені здається, що їх взагалі не було. Ми здавалися дітьми та юнаками лише по віку і зросту, а по своїх розмірковуваннях -- стариками... З початком громадянської війни діти та юнаки знов були приречені на злидні: обірвалися, овошівели, хворіли на коросту, тиф, і багато з них пішли з життя. Крім того, діти та юнаки перебували в постійному страху власної загибелі та загибелі своїх рідних від рук усіляких банд та грабіжників. Сім років війни та тривог відучили нас, дітей та юнацтво, розмірковувати й розмовляти по-дитячому. Нам здавалося, що ми стали дорослими і цілком зрілими, не відчували вже нічого дитячого. Всі ці перенесені нами переживання -- страх, знущання, хвороби, голод та ін. -- не могли не вплинути на нас, дітей, і не зістарити передчасно. Мені здається, лише розстріл моїх двох братів білогвардійською бандою відібрав у мене всі мої дитячі роки і початок юнацтва, не кажучи вже про решту переживань . У цих словах -- гірка доля цілого покоління, з дитинства призвичаєного до насилля, страждань, втрат і терпіння.

“Вакханалія дикості” -- в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: “Вони по-інакшому не розуміють”. Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент “виховування” населення. Не випадкового пролетарі десятками тисяч разом із сім'ями при наближенні білогвардійців відходили із червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішаних перетворилися на звичну “окрасу” міських краєвидів. На селі з червоно- армійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном.Парадоксально, але факт, гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила “чудеса” послідовної тривалої в часі жорстокості.

Визвольні змагання 1917-1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення “єдиної і неподільної Росії” і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно підсилювана руйнуючою дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Виникає запитання: наскільки український соціум загалом, донбаський зокрема, був вражений вірусом комунізму?

Місцева еліта Донбасу виявилася своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вона акумулювала радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність про-154

мислового регіону. Особливість суспільно-політичного життя промислового осердя Донбасу на першому етапі революційного піднесення полягала в кількісному зростанні його ліворадикального крила.

Втім, твердження про те, що тогочасні мешканці Донбасу були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Викладений вище фак- тичий матеріал, здається, цілком достатній для такого висновку. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів й місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 19171920 рр. по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці.Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Втім, саме часу для переростання Гуляйпільськї республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в центральній Росії на початку XX ст. В ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався у багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Не мало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів -- боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Східній Україні слід вважати 1920-й рік. Саме тоді російські війська на її території більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір з Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава -- з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися “незалежність і суверенність кожної з договірних сторін”. Стаття 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У статті 2 декларувалося, що “з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань відносно кого б то не було”53.

Насправді, однак, народжена в ході жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби гор- бачовської “перебудови” Юрій Афанасьєв підкреслював: “Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консер-ватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового . Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП(б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів у південних та східних губерніях УНР. З'їзди рад, на яких Центральна Рада мусила бути усунута від влади Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів, організовувалися двічі. Перший раз -- у Києві, але той з'їзд виявився непідконтрольним Раднаркому. Тоді російські війська зайняли Харків, і повторний з'їзд рад у цьому місті проголосив радянську владу в Україні. Проголошену державу назвали Українською Народною Республікою, тобто запозичили назву, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали не Раднаркомом, за аналогією з московським урядом, а Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому.

Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з'їзд рад. Організовував уряд Й. Сталін -- з людей, яким він особисто довіряв. На запитання В. Затонського, який також увійшов до уряду, чому ніхто не порадився з українськими комуністами,Сталін цинічно відповів: “Всякому овочу свій час” Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико- правові аспекти (1917-1922). -- К., 1998. -- С. 41.. Перебуваючи у Харкові, “сталінські овочі” 6 січня 1919 р. назвали створювану в Україні державу за аналогією з радянською Росією -- Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В. Затонського відновити стару назву -- Народний секретаріат не була підтримана Затонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. -- 1930. -- № 5. -- С. 172..

Демонструючи свої перспективні плани, 5 лютого 1919 р. РНК УСРР виголосила декрет про створення Донецької губернії як тимчасової адміністративно-територіальної одиниці на основі Бахмут- ського та Слов'яносербського повітів колишньої Катеринославської губернії. Згодом до неї включили ще низку територій, а 23 березня 1920 р. відповідно до рішення РНК РСФРР виділили Донецьку губернію. Невдовзі, після того як більшовики відновили свій вплив в Україні, Президія ВУЦВК ухвалила постанову (16 квітня 1920 р.), відповідно до якої до Донецької губернії увійшли частина Харківської та більшість повітів Катеринославської губернії.

Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга -- диктаторською. І все ж, управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинне було потурбуватися про те, щоб вони не позбулися партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті “Правда” статтю “Політика радянської влади з національного питання в Росії”. На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах “диктатури пролетаріату” вимагало “перетворення їх на радянські країни, тісно пов'язані з центральною Росією в одне158

державне ціле”. Таке укорінення, як він стверджував, було “немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення” .

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих “країн” місцевими кадрами і управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції “Про Радянську владу на Україні” в грудні 1919 р.: “Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план”. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала своєї назви. Назва з'явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з'їзді РКП(б): коренізація.

Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім -- про “націоналізацію” загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін “націоналізація” у значенні втягнення в РКП(б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва “в руки нації”, а тут радше йшлося про “націоналізування”. Тому для означення втяг- нення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін “коренізація” (у значенні “укорінення”). Ним позначався зміст кампанії -- укорінення в республіках Комуністичної партії -- носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов'язаних вертикалей -- партійної, радянської і чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці загалом, Донбасі зокрема, м'яко кажучи, не безсумнівні. Критика непоказного рівня пролетарської свідомості донбасівців, що з різних вуст (В. Затонського, Д. Мануїльського тощо) лунала на XVIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) була нічим іншим, як погано замаскованимблефуванням. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше -- пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Донбас у свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варва- ризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворогуючих на цьому геополітичному майданчику сил. Затвердження більшовицької диктатури найменшою мірою відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи.