Радянізація Донбасу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянізація Донбасу

З огляду на вагоме місце Донбасу в стратегії радянізації України та завдання забезпечення високого рівня керованості вугільною і металургійною галузями адміністративно-територіальна структура регіону впродовж міжвоєнного періоду зазнавала неодноразових змін.

Голод 1921 р., тяжкий економічний стан та відсутність коштів спричинили скорочення радянського апарату в 1922 р. Спочатку в Донецькій губернії були ліквідовані Гришинський і Дебальцевський повіти та зменшено кількість волостей (наприклад, у Маріупольському повіті замість 39 їх залишилося 18, у Таганрозькому замість 48 - 23).

Перша системна післяреволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округ - Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська, Старобільська і Шахтинська. У 1925 р. Шахтинську округу після тривалого в часі протистояння українських та кремлівських керманичів передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю Докладніше див.: Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України. - С.250-251.. індустріалізація реформа колективізація економічний

Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об'єктів управління до чотирьох десятків округ надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Наступник Х. Раковського В. Чубар погодився на ліквідацію губерній. Уже з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округа-район).

Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився на основну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У радянській Росії, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління справді допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте за результатами доповіді Сталіна рішення XVI з'їзду ВКП(б) про ліквідацію округ означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округ, які підлягали ліквідації. У вересні 1930 р., територія радянської України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних працівників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Справляючись із труднощами з чотирма десятками округ, Харків не міг справитися з півтисячею об'єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів, що призвело до глибшої дезорганізації.

Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпара- лізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сотнях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п'яти областей, які за територією майже вдвічі перевищували колишні губернії, - Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як довело життя, виявилася необ- ґрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, які раніше підпорядковувалися безпосередньо республіканському центру, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей.

На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Косіор, В. Чубар, Р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, “без достатнього керівництва” у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу Третя конференція КП(б)У. 6-9 липня 1932 р. Стенографічний звіт. - Харків, 1932. - С. 8, 11, 73, 80.. На початок 1937 р. Донецька область складалася з 13 міст обласного підпорядкування (включаючи села у підпорядкуванні відповідних міськрад), 25 сільських районів, підпорядкованих безпосередньо області, і 18 районів, підпорядкованих Старобільському округу. Відновлення Старобільського округу (у листопаді 1933 р.) після утворення області пояснювалося економічною специфікою об'єднуваних ним сільських районів. Старобільський округ був суто сільськогосподарським, а під історичним кутом зору - продовженням Слобідської України.

Не менш бурхливі і цікаві процеси відбувалися в Донбасі в етнодемогра- фічній сфері. На момент проведення першого Всесоюзного перепису етнічна палітра регіону попри дестабілізуючий вплив воєнно-революційного лихоліття зберігала виразні прикмети дореволюційного часу. 1926 р. у п'яти округах (Артемівській, Сталінській, Луганській, Маріупольській, Старобільській), території яких у 1932 р. увійшли до складу Донецької області, проживало 2 932 170 осіб. З них українців - 1 878 002 особи (64,0%), росіян - 764 724 особи (26,1%), греків - 97 739 осіб (3,3%), євреїв - 54 439 осіб (1,9%). Представники інших етнічних спільнот загалом складали 137 266 осіб (або ж 4,7% від загальної кількості населення). Найбільш чисельними групами були німці¹⁷¹ - 63 605 осіб (2,2%), татари - 14 457 осіб (0,5%), білоруси - 11 414 осіб (0,4%) та молдавани - 6 077 осіб (0,2%). Між 1926 і 1937 рр. населення регіону змінювалося таким чином:

Таблиця 1

Таблиця 2

Таблиця 3

Отже, на території десяти міськрад кількість населення зросла більше, ніж удвічі, а у трьох інших - більше, ніж у півтора рази. Донецькі міста швидко розвивалися, вбираючи в себе робочу силу зовні. В сільських районах, підпорядкованих безпосередньо області, зростання населення було менш переконливим, а у 8 районах з 25 кількість жителів зменшилася. Там, де населення зростало, розвивалася кам'яновугільна промисловість, забираючи робочу силу зовні. А у 17 сільських районах Старобільського округу населення зменшилося, причому у восьми з них - майже наполовину. Лише Станично-Луганський район виявив слабку тенденцію до зростання. Суто аграрні райони втрачали людей внаслідок депортації або загибелі під час колективізації і Голодомору, меншою мірою - завдяки відпливу робочої сили на промислові підприємства.

Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення Донецької області істотно змінилася Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сборник документов и материалов. - М., 2007. - С. 46, 47, 52, 53, 58, 59. Ці дані незначною мірою відрізняються від даних, наведених у попередній таблиці.:

Таблиця 4

Отже, населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4 %), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр.

Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане урбанізаційними процесами, але передусім - колективізацією й Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися припливом робочої сили в донецьку промисловість з областей України та республік СРСР. Приток закамуфлював заподіяні Голодомором втрати місцевого населення.

Населення великих міст Донецької області (з чисельністю понад 50 тис. жителів наприкінці 1930-х рр.) зростало між переписами 1926 і 1937 рр. таким чином Там само. - С. 65.:

Таблиця 5

Число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Людність у містах, де розміщувалися новобудови перших п'ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя - в 4,4 рази. Згадані області, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формували по суті єдиний економічний район (з 1960-х рр. відомий як Донецько-Придніпровський). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п'ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська - тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України таких прецедентів не спостерігалося.

Стрімке демографічне зростання регіону відбувалося передовсім у контексті його промислового зростання. Збільшення сільського населення, яке також відбувалося в контексті здійснення програм подолання аграрного перенаселення Правобережжя, аграризації єврейства та доселення німців на колонізаційні фонди, також мало місце. Однак його приріст був неспівставний із зростанням населення промислових населених пунктів.

Наприкінці 20-х рр. Донбас став одним із найбільших реципієнтів трудових ресурсів, які поповнювалися за рахунок низки етнічних компонентів, зокрема й євреїв містечок Правобережжя, що перебували в стадії тривалої й болючої соціально-економічної деградації, подібної до тої, яку нині переживають містечка Донбасу. Як згадував автор одного з найбільш видатних досліджень про єврейські містечка України І. Вейцбліт, молодь Деражні саме з шахтами Донбасу пов'язувала надії на майбутнє. Більшість із них мріяла б і про російські промислові міста, але вартість проїзду туди була абсолютно непідйомна. Збираючи кілька місяців на білет (коштував 10 руб.), один з молодиків продав задля цього сімейну реліквію - підсвічники матері - решту збирали по людях. Ані страшні малозрозумілі чутки про поводження шахтарів Напередодні від'їзду один з хлопців отримав листа з Каменського, в якому зазна-чалося що, “тут під час получки робітники напиваються і проламують голови один одному“. Містечко витлумачило ці слова як свідчення нападів на євреїв. Після тяжких роздумів десятеро хлопців таки рушили до Донбасу, і доволі скоро надіслали звістку, що влаштувалися, працюють біля коксових печей і отримують по 2,5 руб. за зміну. На такі абсолютно шалені гроші доволі скоро рушила наступна партія трудових мігрантів. (Суч-кова Елена. Вовлечение евреев Украины в промышленность Донбасса (1920-1930-е гг.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: donjetsk-jewish.ucoz.ш/news/vovlecheme...v.../ 2014-05-25-427), ані непевність у майбутньому не спроможні були стримати потягу молоді вирватися із замкненого кола злиденності. Тим більше, що держава всіляко декларувала свою підтримку: 19 травня 1926 р. РНК УСРР ухвалила постанову “Про покращення становища трудящих євреїв”, що започаткувала еру трудових вербувань у містечках. Цим безпосередньо опікувалися Сталінське та Луганське окружні бюро національних меншин Сучкова Елена. Вовлечение евреев Украины в промышленность Донбасса (1920-1930-е гг.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: donjetsk-ewish.ucoz.ru/news/vovleche- ше... /2014-05-25-427. Описана історія попри яскравий національний колорит по суті універсально змальовує причини приїзду на Донбас величезної кількості людей різних національностей і соціального походження. Під час форсованої індустріалізації регіон перетворився на величезний будівельний майданчик, що, як здавалося багатьом, дарував надію на майбутнє. На жаль, надії ці переважно були марними.

Завершальним акордом в історії адміністративно-територіальних трансформацій Донеччини стало формування у червні 1938 р. двох окремих областей - Сталінської з центром у Сталіно Після перейменування в Донецьк у 1961 р. - Донецької. і Ворошиловградської Після повернення обласному центру історичної назви в 1990 р. - Луганської.. Таблиця, що наводиться, дає уявлення про те, як населення українського Донбасу розподілилося в 1938 р. між двома областями (за переписом 1939 р.) Шаталина Е.П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы). - К., 1988. - С. 185-189.:

Таблиця 6

Отже, демографічний потенціал розподілився між двома областями у співвідношенні двох третин (Сталінська обл.) до однієї третини (Ворошиловград- ська область). Сільське населення розподілялося приблизно порівну.

Радянська індустріалізація (1926-1938)

Головною опорою більшовиків вважалися згуртовані у великі колективи промислові робітники. Держава тримала їх в покорі, не зупиняючись навіть перед терористичними засобами впливу. Пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин - підкуркульником. Опозиціонерами і підкуркульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів - органи державної безпеки.

Разом з тим радянська влада робила все, що могла, аби поліпшити умови праці і повсякденного життя пролетаризованим верствам суспільства. У ситуації постійно виникаючих господарських криз, якими супроводжувалося здійснюване методом проб і помилок комуністичне будівництво, зробити умови життя для своєї соціальної опори владі було нелегко. Як правило, щось позитивне для робітників і пролетаризованих селян робилося за рахунок верств, позбавлених права обирати і бути обраними в ради робітничих і селянських депутатів через своє класове походження або неправильну щодо лінії партії поведінку. Це були різні категорії населення, але внаслідок позбавлення виборчих прав вони таврувалися колоритним російським терміном “лишенцы”.

Соціально-економічні перетворення 1920-1930-х рр. розглядалися в радянській історіографії та пропаганді як колосальний злет духовної енергії народу, який після повалення самодержавства здійснив у найкоротші строки під керівництвом партії більшовиків кардинальну модернізацію відсталої економіки. У пострадянські часи тема модернізації виявилася перекритою, особливо в українській історіографії, темою репресій сталінського режиму. Однак проблема комуністичного будівництва вимагає комплексного вивчення обох тем - радянської модернізації і сталінських репресій.

Індустріалізація країни і колективізація сільського господарства - це паралельні напрями в комуністичному будівництві. Проте між ними існувала докорінна відмінність, обумовлена відсутністю у промисловості і наявністю в сільському господарстві приватної власності безпосередніх виробників на засоби виробництва. Держава виступала перед робітниками як колективний роботодавець-підприємець, який сплачував їм заробітну плату, сподіваючись, що вони працюватимуть не за страх, а за совість. Держава намагалася показати робітникам, що якраз вони і є державою. Вона не шкодувала зусиль для втяг- нення їх у партію і профспілки, залучала їх через робітфаки й виші до управління виробництвом, брала на себе турботу про захист заробітної плати від інфляції, викликаної стрімкими темпами капітального будівництва. Використовуючи засоби масової агітації і пропаганди, керівники партії закликали робітничий клас підтримати генеральну лінію на індустріалізацію. Вони запевняли, що індустріалізація має врятувати країну від повторної воєнної інтервенції, від перетворення її на колонію імперіалістичного Заходу. Для багатьох робітників, у пам'яті яких іще залишилися свіжими спогади про виснажливу шестирічну смугу воєн, така агітація була, як правило, переконливою.

Чисельність робітників і службовців в економіці Донбасу зростала за період 1928-1936 рр. в таких пропорціях:

Таблиця 7

Перша закономірність, яка кидається в очі: темпи зростання кількості працюючих у промисловості виявилися найменшими. Більш динамічно розвивалися капітальне будівництво і транспорт. Високі темпи зростання показали галузі, які раніше на Донбасі були зовсім нерозвинутими - освіта і охорона здоров'я. І, нарешті, кількість працюючих в радгоспах і МТС зросла в 12,9 рази. У 1928 р. машинно-тракторних станцій ще не існувало, а мережа радгоспів була малорозвинутою.

Розглянемо тепер структуру промислових робітників Донбасу, задіяних у великій і дрібній (районній, кооперативній, колгоспній) промисловості. Наводяться середньорічні дані про чисельність робітників в 1937 р. разом з кількістю підприємств, на яких вони працювали. Дані зазначені не тільки по Донбасу в цілому, а й по двом областям, на які була поділена Донецька область в 1938 р.:

Таблиця 8

Питома вага робітників великої промисловості у промисловому виробництві України складала 83% проти 17% робітників дрібної промисловості Ленінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. - К., 1969. - С. 152.. Натомість на Донбасі це співвідношення ще виразніше виступало на користь великої промисловості - 95,7% проти 4,3%. Підприємства дрібної промисловості займалися майже виключно виробництвом продукції для задоволення повсякденних потреб населення, і якраз ці галузі були розвинуті на Донбасі найменше.

Г алузева структура робітників Донбасу, задіяних у великій та дрібній промисловості, у 1937 р. була такою (теж з розподілом відповідних даних по двох областях, утворених роком пізніше) Шаталина Е.П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы). - С. 211-214.:

Таблиця 8

Сукупна чисельність робітників у п'ятьох взаємопов'язаних галузях важкої індустрії Донбасу становила 489,1 тис. осіб, тобто 79,5 %. Це - кам'яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна (з коксохімією) галузі промисловості і електроенергетика. Промисловість Донбасу, як і вся радянська, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто приріст продукції досягався не стільки за рахунок підвищення продуктивності праці, скільки введенням нових потужностей і залученням додаткової робочої сили. Внаслідок високих темпів капітального будівництва у промисловості країна швидко подолала безробіття, а в роки другої п'ятирічки почав відчуватися дефіцит робочої сили. Долаючи його, влада розгорнула агітаційну кампанію по залученню жінок у промисловість. За роки другої п'ятирічки у велику промисловість Донбасу прийшло 34 тис. жінок, що складало 51% загального приросту робочої сили (у першій п'ятирічці - 33%)¹⁸⁵. Питома вага жінок в другій п'ятирічці особливо зросла у вугільній промисловості - з 20,4% у 1933 р. до 26,3% в 1936 р. Це було пов'язане з досить великими зрушеннями в механізації трудомістких процесів на шахтах. Серед машиністів електровозів питома вага жінок зросла з 28% у 1932 р. до 66% в 1936 р., робітників на конвеєрі - з 8 до 70%, робітників на лебідці - з 32 до 66%¹⁸⁶.

Національний склад робітників Донбасу можна визначати тільки за вибірковими, але досить репрезентативними обстеженнями. До революції і в роки непу у новому поповненні переважали вихідці з центральних губерній Росії. Тому за обстеженням 1926 р. на першому місці серед робітників знаходилися росіяни (51%), на другому - українці (40%), а серед інших найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї. В цей час ще залишалися й китайці, завезені сюди за контрактом під час Першої світової війни.

Через 8 років ситуація відчутно змінилася. За даними на серпень 1934 р. національний склад працівників області був таким:

Таблиця 9

Через те, що в роки індустріалізації робоча сила на Донбасі поповнювалася переважно за рахунок прилеглих областей, частка українців в складі робітників і навіть інженерно-технічних працівників стала переважаючою. Сукупна частка українців і росіян дійшла до 94%, хоч Донецька область залишалася найбільш поліетнічною серед областей України.

Чисельність робітничого класу зростала за рахунок різних джерел. У першій п'ятирічці головна роль в поповненні належала селянам. Проте його лави зростали й за рахунок місцевої робітничої молоді, вихідців з сімей службовців, кустарів, ремісників, торгівців. П'ять окружних й десять районних бірж праці укладали під патронатом Наркомату праці УСРР договори з трестами і промисловими об'єднаннями на поставку робочої сили. На початку першої п'ятирічки діяло 22 генеральних договори з Донвугіллям, Південсталлю, правлінням Донецької залізниці. На їх підставі укладалися конкретні договори між біржами праці і господарськими організаціями. Наприкінці 1930 р. безробіття було ліквідоване, і біржі праці реорганізувалися у відділи обліку, розподілу й підготовки робітничих кадрів.

Промисловість Донбасу в першій п'ятирічці не могла виконувати встановлені плани через гострий дефіцит робочої сили. На початку 1930 р. дефіцит кваліфікованих шахтарів дорівнював 30 тис. осіб, а ближче до осені з басейну пішло 55 тис. робітників збирати урожай. У постанові від 21 серпня 1930 р. Рада праці і оборони визнала становище у вугільній промисловості загрозливим і зобов'язала Наркомат праці СРСР негайно завербувати і спрямувати в басейн 25 тис. селян. Одночасно за підказкою більшовицького керівництва ЦК ВЛКСМ оголосив мобілізацію 30 тис. комсомольців. Всеукраїнський комітет профспілки робітників сільського господарства і лісу оголосив серпневий похід 10 тис. наймитів на ДонбасЛихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). - С. 25-26.. В цілому за 1930 р. вдалося мобілізувати у вугільну промисловість Донбасу 82 тис. нових робітників. Однак не більше половини з них залишилося працювати на шахтах постійно Там само. - С. 26..

У першій половині 1931 р. попит підприємств Донбасу на робочу силу ще більше зріс у зв'язку з розгортанням капітального будівництва на шахтах, заводах і новобудовах. Шахти вимагали 67 тис. нових робітників. На металургійних заводах не вистачало 4700 робітників провідних професій. Азовстальбуд був забезпечений кадрами на 87%, Краммашбуд - менш ніж наполовину. Плани вербування робочої сили органами Наркомату праці виконувалися лише наполовину Там само. - С. 26-27..

Були визначені райони вербування для промисловості Донбасу. Безпосередньо в Донбасі їх налічувалося 18, в інших регіонах - 43. У радянських, господарських і профспілкових органах утворювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими в районах вербування Правда (Москва). - 1931. - 22 августа.. Апарат числом в 475 вербувальників розподілявся по регіонах країни так: 153 - в Центральній чорноземній області, 91 - в Татарстані, 90 - в Україні, 74 - в Білорусії, 48 - в Західній області Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). - С. 28..

До початку 1932 р. промисловість Донбасу була укомплектована кадрами, однак закріпити їх на виробництві не вдалося. В останньому кварталі 1932 р. в Україні, ЦЧО, Білорусії і Татарстані було завербовано понад 30 тис. робітників Там само. - С. 30.. Поряд з оргнабором використовувався й традиційний метод набору “від воріт”. За 8 міс. 1932 р. так було набрано на шахти близько 30% загальної кількості прийнятих, а на металургійні заводи - понад 35 % Там само. - С. 33..

В другій п'ятирічці характер поповнення робітничого класу зазнав істотних змін. Потреби в робочій силі задовольнялися головним чином не вербувальними операціями, а за рахунок випускників шкіл фабрично-заводського навчання або членів сімей місцевих робітників. Селянство залишалося важливим джерелом поповнення робочої сили, але вже не визначальним. Навесні 1936 р. профспілки провели перепис, який охопив 36 тис. шахтарів на 34 шахтах Донецької області. Він показав, що вихідці з села серед шахтарів, які почали працювати на шахтах в 1933-1936 рр., складали близько половини, а серед тих, хто прийшов на шахти тільки в 1936 р. - 33% Там само. - С. 104..

Окремою сторінкою складної і суперечливої історії більшовицької індустріалізації Донбасу є історія взаємовідносин влади, робітництва та інженерно-технічної інтелігенції, уміння, знання та енергію якої влада прагла поставити на службу своїм інтересам. Більшовики ніколи не приховували свого зверхнього, упередженого і споживацького ставлення до інженерно- технічних працівників (ІТП) із дореволюційним стажем. На виробництво вони їх припустили через безвихідь, але від початку поставили завдання взяття під невсипущий, так званий “робочий контроль”, і окреслили перспективу поступової відмови від їхніх послуг. Така стратегічна установка стала системоутворюючим чинником трудових відносин на виробництві, тим більше, що шлейф негативних взаємин та соціального протистояння часів воєнно-революційних потрясінь у Донбасі, м'яко кажучи, не сприяв соціальному примиренню.

В обставинах фактичного безвладдя початку 20-х рр. з новою силою виринув на поверхню давній конфлікт між робітниками та технічною інтелігенцією. Попри те, що впродовж революційно-воєнного лихоліття життєвий рівень інженерів різко підупав і мало відрізнявся від буття робітництва, “специ” були позбавлені соціальних виплат робітництва (зокрема пайків), розрив між заробітною платою спеца та робітника невпинно скорочувався. Попри те, що “ніколи раніше інженерна праця не цінувалася так низько” Гнітько С.П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті - на початку 1930-х років: Дис... канд. іст. н. - К., 1996. - С.93., підоснова для конфліктів на соціальному ґрунті не зникла. Революційна свідомість відкрила шлюзи соціальної агресії, усунувши при цьому всі стримуючі фактори. В листопаді 1917 р. жертвою робітничого гніву став інженер Муравін, в січні 1918 р. - інженер Данилов, вересні 1918 р. - Калінін Там само. - С.26.; ДАДО, ф.306, оп.1, спр.3, арк.24.. Випадки побиття інженерно- технічного персоналу та вигнання їх з підприємств стали звичайною справою, такою само звичайною, як і повсюдно в Україні.

Характерною ознакою застарілого конфлікту були описані О. Міхеєвою офіційно зафіксовані випадки замаху на життя управляючого копальнею інженера Алешковича з боку колишнього партійця Нестерова, вбивства управляючого однієї з шахт Ольгівського рудника Монсорова, яке здійснили секретар кущового бюро комосередків та завідувач оргвідділу. За висновками дослідниці, партійці вважали свої дії цілком виправданими “пролетарським інстинктом”. Секретар Луганського повітового парткому Магідов прокоментував вбивство Монсорова наступним чином: “Тут ми маємо справу з глибоким нерозумінням нової економічної політики, спецам дали права - вони пригнічують - треба їх убивати. Одним словом, синдикалістський ухил робітничої опозиції призвів до анархістського терору” Міхеєва О. Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919-1929). - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - С.22. [Електронний ресурс]. .

“Синдикалістський ухил робітничої опозиції” був, власне, наслідком багаторічної діяльності більшовицької партії, яка нацьковувала одних людей на інших за класовим принципом. Те, що значна частина не лише пересічних неписьменних робітників, а й партійців сприйняла більшовицькі ідеї буквально, як індульгенцію на вбивство, трактувалося як своєрідний побічний ефект більшовицької агітації.

Так зване “спецеїдство” перетворилося на специфічний феномен перехідного суспільства. Помножене на класову нетерпимість у купі із нав'язливою і щодалі - більш агресивною - пропагандою месіанської ролі пролетаріату, воно набирало форми соціальної хвороби. За часів непу проблема не зникла. Вона лише набула інших обрисів: переважна більшість технічних працівників, попри показну лояльність влади, активну участь у виробничому житті, наполегливу роботу в якості викладачів технічних навчальних закладів, в добу непу існувала в обставинах невмотивованої ненависті оточуючого робітництва. Слід відзначити, що культурна дистанція між ним та ІТП в той час, що називається, впадала в око. Згідно з даними обстеження, здійсненого статистичним відділом Центрального правління кам'яновугільної промисловості на початку 1921 р., 48,6% інженерів Донбасу вільно володіли іноземними мовами, 75% інженерів та 47% техніків народилися поза межами України Гнітько С.П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу. - С.28-29.. Впродовж 1922-1923 рр. всі наявні інженерно-технічні працівники з метою раціонального використання трудових ресурсів були взяті на облік Наркоматом праці СРСР. Вони фактично втратили свободу пересування країною і вільного вибору робочого місця, втім гостроти соціальної агресії проти них ця обставина не зменшувала.

В обставинах прискореного розвитку виробництва, підвищення виробничих норм та правового нігілізму пролетарів, ситуація заходила в глухий кут: відсутність нормативної бази щодо техніки безпеки, нескінченні аврали та “трудовий ентузіазм” в купі з технічною неписьменністю робітників приводили до плачевних наслідків. Нагадаємо, що в 1924 р. 33,9% робітників Донбасу мали менше року робочого стажу. Лише 36,5% працювали постійно, решта були сезонниками Донецкий профессионалист. - 1924. - №15. - С.29.. Отож, рівень їхньої виробничої компетентності не відповідав жодним цивілізованим нормам, однак про визнання цього факту в світлі накреслених партією завдань не йшлося. Винними за негаразди на виробництві як правило “призначали” спеців. Організатором неприхованого цькування спеців виступала місцева преса (першість міцно тримала Сталінська “Диктатура труда”). Це врешті змусило в 1924 р. друкований орган інженерно-технічної спілки (ІТС) “Инженерный труд” виступити із протестом Несколько слов к оценке общих выводов одного ГМБИ // Инженерный труд. - 1925. - №3. - С.4..

На весну - літо 1928 р. припадає новий вал “спецеїдства”, підкріплений шпигуно- та шкідництвоманією. Як годиться, першу скрипку відігравали партійні органи: наприкінці березня до Донбасу з інспекцією прибув кремлівський десант політичних важковиків: М. Томський, О. Ярославський та В. Молотов. На скликаній ними нараді партійного активу в м. Сталіно взаємини між робітниками та “спецами” розглядалися виключно крізь призму шахтинського процесу. Естафету заохочування робітництва і пересічних обивателів до цькування та бойкоту спеціалістів перехопила преса. Сталінська “Диктатура труда” й московська “Правда” перетворили шахтинську справу на тренд першої п'ятирічки. На газетних шпальтах з'явилися постійні рубрики “Шкідники індустріалізації”, “Методологія і практика шкідництва”. Гасло боротьби з економічною контрреволюцією і вирішального моменту історичної класової битви між робітництвом і класом експлуататорів в особі “спеців” набуло зловісної конфігурації.

Отож, рішення і “рекомендації” партійно-радянських органів стосовно проведення ретельної перевірки Їх мали проводити комісії з представників ЦК, ЦКК, профспілок та ДПУ За резуль-татами перевірки була звільнена майже чверть працівників, всі вони перейшли в категорію, за якою невсипно наглядала ДПУ, з метою недопущення на інші виробництва. Донвугілля на предмет наявності шкідників, що ухвалювалися вже наприкінці березня 1928 р., потрапили на благодатний ґрунт. Робітництво було готове до чергового “полювання на відьом”. “Мало голови відірвати їм”, “їх би всіх треба розстрілювати без суду” Центральний державний архів громадських об'єднань (ЦДАГО) України, ф.1, оп.20, спр.2720, арк.53., - такі настрої запанували в середовищі робітництва. Різко впала дисципліна труда, в 1928 р. знову фіксуються випадки побиття ІТР і не лише старих “спеців”, а й висуванців. Наслідки не забарилися. Згідно з даними, що їх наводить С. Гнітько, за 1928/29 виробничий рік на підприємства Сталінщини прибули 463 інженерно-технічні працівники, а вибули 386. По окремих рудоуправліннях статистика була ще більш вражаючою: по Чистяківському рудоуправлінню прибули 134%, вибули 105%; по Будьоннівському прибули 91%, вибули 77% фактичного штатного розкладу. Плинність серед інженерно-технічних працівників сягала 45% Гнітько С.П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті - на початку 1930-х років. - С.153.. Масову втечу спеців з виробництва призупинило лише запровадження практики “громадських мобілізацій інженерів на виробництво” (грудень 1929 р.), і запровадження з 1930 р. так званого руху “самоконтракта- ції” інженерно-технічних кадрів до кінця п'ятирічки. Специ фактично перетворилися на кріпаків.

Як тільки суспільна істерія навколо шкідництва стала потроху втихомирюватися, її підживили новою справою - процесом “Промпартії” (25 листопада - 7 грудня 1930 р.), яка призвела до фактичного знекровлення інженерно- технічного потенціалу промисловості Донбасу. Аби підприємства не зупинилися, значну частину засуд...