Радянізація Донбасу

У листопаді 1930 р. видали першу продукцію два нових цинкових заводи приблизно однакової потужності - на Уралі - Беловський та в Україні - Костянтинівський. Раніше ця галузь кольорової металургії була представлена в СРСР одним невеликим заводом на Північному Кавказі. Тим часом потреби економіки в цинку постійно зростали, і доводилося задовольняти їх за рахунок імпорту. У 1929 р. було вивезено 34,1 тис. тонн цинку, в 1930 р. - 38,4 тис. тонн Внешняя торговля СССР за 1918-1940 гг. Статистический справочник. - М., 1960. - С. 311.. Працюючи на довізній сировині (з Північного Кавказу, Уралу і Далекого Сходу), Костянтинівський завод неухильно збільшував виробництво цинку: у 1931 р. - 2,3 тис. тонн, в 1934 р. - 8,6 тис. тонн, в 1936 р. - 11 тис. тонн Виконання народногосподарського плану УРСР за 1936 р. - К., 1937. - С. 40.. Завдяки цьому постійно зменшувався імпорт цинку: з 23,7 тис. тонн в 1931 р. до 4,3 тис. у 1934 р. і 1,5 тис. в 1935 р. У 1936 р. СРСР припинив імпорт цинку Там само..

На третьому місці за важливістю в Донбасі перебувало машинобудування. На початку другої п'ятирічки тут працювало 278 підприємств цієї галузі у великій промисловості. В них було зайнято 88,8 тис. робітників і вони виробляли продукцію на 380 млн. руб. в цінах 1926/27 р. Социалистическое строительство СССР. Ежегодник. - М., 1935. - С. 94-95. У першу чергу машинобудівники

Донбасу задовольняли потреби двох провідних галузей місцевої промисловості - кам'яновугільної і металургійної. Така спеціалізація склалася з дореволюційних часів і в роки перших п'ятирічок тільки зміцнилася.

В Україні ця галузь була представлена в основному утвореним в 1930 р. трестом по виробництву гірничошахтного устаткування, до якого увійшли Гор- лівський завод ім. С. Кірова, Донецький завод ім. Х^річчя ЛКСМУ, Луганський завод ім. О. Пархоменка і Торецький машинобудівний завод, а також харківський завод “Світло шахтаря”. Перелічені заводи відіграли основну роль у технічній реконструкції кам'яновугільного Донбасу та інших вугільних басейнів СРСР. У 1932 р. вугільна промисловість країни задовольнялася внутрішнім виробництвом по всіх видах машин на 72%, у тому числі по важких врубових машинах - на 75%, пересувних компресорах - на 49 %, тягальних лебідках - на 24% Дерев'янкін Т.І. Розгортання боротьби за завоювання індустріально-технічної незалежності країни. Роль УРСР в цьому процесі // Історія народного господарства Української РСР. - Т. 2. - С. 248.. В другій п'ятирічці імпортна залежність була цілком подолана Дерев'янкін Т.І. Завоювання повної індустріально-технічної незалежності // Історія народного господарства Української РСР. - Т. 2. - С. 333..

Машини та устаткування для металургійної промисловості головним чином виробляли два краматорські заводи важкого машинобудування. Старокраматор- ський завод (СКМЗ), створений у 1896 р. і реконструйований у 1928 р., на першому етапі індустріалізації був основним підприємством країни в цій галузі Технический прогресс в машиностроении Украинской ССР. 1917-1967. - К., 1967. - С. 35.. У жовтні 1929 р. було закладено Новокраматорський машинобудівний завод (НКМЗ). 28 вересня 1934 р. його перша черга стала до ладу. Разом із своїм дублером - Уралмашзаводом він перетворився на найбільше підприємство важкого машинобудування СРСР. Завод розраховувався на щорічний випуск 30 комплектів устаткування для мартенівських і 6 комплектів - для доменних цехів, трьох блюмінгів, 16 прокатних станів, значної кількості устаткування для шахт, коксових батарей, електростанцій Донецький облвиконком Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Звіт про роботу (1932-1934 рр.). - Сталіно, 1934. - С. 58..

Машинобудівна промисловість, яка спеціалізувалася на виготовленні устаткування для залізниць, була представлена на Донбасі, окрім ремонтних заводів, підприємством світового значення - Луганським (Ворошиловград- ським) паровозобудівним заводом. На заводській території ЛПЗ за роки першої п'ятирічки було збудоване підприємство, співставне за потужністю з найбільшим у світі заводом компанії “Амерікен локомотив”. Проектна потужність заводу була розрахована на випуск 1 080 важких вантажних паровозів серії “ФД” на рік. У 1935 р., коли виробнича потужність нового заводу була освоєна менше ніж наполовину, ЛПЗ дав у півтора рази більше паровозів, ніж усі заводи передреволюційної Росії, разом узяті (у порівнянній потужності) Хромов П.О. Промисловість України перед Вітчизняною війною. - К., 1945. - С. 44..

На Донбасі була розміщена більша частина хімічної промисловості України Народне господарство УСРР. Статистичний довідник. - К., 1935. - С. 109.. Планом першої п'ятирічки передбачалося створення в Радянському Союзі ряду комбінатів з виробництва азотних добрив за новітньою технологією - з синтетичного аміаку, отримуваного з водню коксового газу й азоту повітря. Зокрема, в Україні треба було здійснити будівництво Горлівського і Рутченківського азот- нотукових комбінатів кошторисною вартістю по 25-26 млн руб. Кожний з чотирьох комбінатів з невизначеним у п'ятирічному плані місцерозташуванням мав вартість 93 млн руб. Мапа капітального будівництва УСРР за п'ятирічним планом народного господар-ства. - Харків, 1930. - С. 25-31.. Програма будівництва азотнотукових комбінатів скоротилася і розтяглася в часі. На Горлівському азотнотуковому заводі випуск добрив розгорнувся тільки в останні роки другої п'ятирічки. Поряд з добривами тут було налагоджено виготовлення великої кількості вибухових і отруйних речовин (в 24 з 25 цехів) Троян М.П. Індустріалізація в Україні // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. Книга 15-16. - Донецьк, 2008. - С. 141.. Спорудження потужного комбінату з числа тих, що передбачалися планом першої п'ятирічки, розпочалося біля Лисичанська у 1933 р. Проект народногосподарського плану УСРР на 1934 р. - Харків, 1933. - С. 27. На цьому місці розташовувався завод, будівництво якого почалося ще в роки Світової війни. До кінця першої п'ятирічки тут вироблялися тільки деякі напівпродукти з сировини, яку поставляли збудовані поблизу коксохімічні заводи. Через відсутність коштів будівництво знову було законсервоване і відновилося тільки в 1938 р. Тепер це найбільший в Україні і в Європі Рубіжанський (Сіверськодонецький) хімкомбінат. Однією з найбільших будов став Костянтинівський хімічний завод. Реконструкція Донецького і Слов'янського содових заводів в другій п'ятирічці теж перетворила їх в потужні підприємства. У 1936 р. хімічна промисловість Донбасу давала 49% загальносоюзного виробництва суперфосфату, 49% каустичної соди і 80% кальцинованої соди Промышленность СССР. Статистический сборник. - М., 1957. - С. 195..

За роки перших п'ятирічок в Україні було споруджено одинадцять великих коксохімзаводів продуктивністю від 640 до 1 300 тис. тонн металургійного коксу на рік. Шість заводів знаходилися на території Донбасу: Рутченківський (перша черга в 1928 р., друга - в 1931 р.), Горлівський (1928, 1931), Алчевський (1929, 1931), Новомакіївський (1933), Маріупольський (1935) і Новоєнакієв- ський (1935, 1936).

Хімічна промисловість Донбасу до кінця другої п'ятирічки збільшила обсяг виробництва порівняно з 1913 р. в 12 разів. її питома вага у промисловому виробництві Донбасу за цей період підвищилася з 4 до 14%. Заводи виробляли понад 100 різних видів хімічної продукції Донбасс - крепость социалистической экономики. Статьи и цифровые материалы. - Сталино, 1938. - С. 27..

Відповідно прискореними темпами розвивалася Донецька електроенергетика. Будувалися районні електростанції (ДРЕС, державна районна електростанція), електростанції для постачання струмом промислових підприємств (ЦЕС, центральна електростанція), заводські електростанції і теплоелектроцентралі (ТЕЦ). На початок 1935 р. в Донбасі налічувалося 18 діючих електростанцій потужністю понад 3 тис. кВт (в тис. кВт) Народне господарство УСРР. Статистичний довідник. - К., 1935. - С. 85.. Електростанції об'єднувалися в єдину енергетичну систему - “Доненерго”. У 1933 р. мережі Донбасу були з'єднані з мережами Шахтинського району Азовсько-Чорноморської системи, а в 1935 р. почалося створення найбільшої в світі енергосистеми шляхом спорудження лінії електропередачі Дніпро-Донбас напругою 220 кВт. і довжиною 270 км. История энергетической техники СССР. - Т. II. - М., Ленинград, 1957. - С. 135-137. Ця лінія з'єднала дві існуючі в Україні енергосистеми - “Доненерго” і “Дніпроенерго”.

Втім, випереджаючі темпи розвитку електроенергетики порівняно з іншими галузями промисловості були все-таки недостатніми, тому постійно відчувалася напруженість в постачанні енергією всіх категорій споживачів. Пріоритет в постачанні надавався промисловості, особливо металургійній і хімічній, де електроенергія все ширше використовувалася в технологічних процесах (електроплавка, зварювання, сушка, нагрів тощо). Потреби транспорту і сільського господарства задовольнялися незадовільно. Відчувалася напруженість і в постачанні електроенергії комунальному господарству, де вона використовувалася майже виключно для освітлення.

Радянська індустріалізація мала доволі багато відмінностей від модернізації післяреформеної. Зміст її полягав не стільки в оновленні виробничих потужностей, скільки в докорінній зміні базису виробництва, переході від багатоукладності в економіці до її повного одержавлення. На базі державних синдикатів, які вже в добу непу монополізували збут та постачання, були створені виробничі об'єднання. Вони і стали підосновою формування відомчої економіки, що зрештою стала основою командної економіки СРСР.

Швидкісними темпами розвивалася енергетика, металургія, хімічна промисловість та залізнична інфраструктура. Г алузевий розвиток Донбасу відбувався на основі замкнутих виробничих циклів промисловості групи “А”. Натомість соціальна інфраструктура залишалася в жахливому стані. Високі показники промислового зростання досягалися за рахунок жорстокої експлуатації робочої сили, критичного перенапруження людських сил, застосування низки методик позаекономічного визиску, зведення до мінімуму споживання величезних верств населення.

Форсування темпів індустріалізації вимагало втягнення в галузі промисловості, будівництва і транспорту додаткової маси робочої сили, яку можна було знайти тільки на селі. Колективізація сільського господарства, яка здійснювалася одночасно з індустріалізацією, створювала найбільш сприятливі умови для розв'язання проблеми кадрів, тому що селянська молодь тікала з села, щоб не потрапити в колгоспи або під розкуркулення. Новобудови перших п'ятирічок наповнилися робочою силою, яка не мала навичок праці у великих колективах, байдуже ставилася до інтересів виробництва, саботувала спроби заводських керівників підвищити продуктивність праці за рахунок її інтенсифікації. До того ж нове поповнення робітничого класу було малокваліфікованим і недосвідченим. Внаслідок цього на виробництві різко почастішали аварії і поламки устаткування, погіршилася якість продукції, зріс відсоток браку.

Профспілковий перепис робітників і службовців кам'яновугільної промисловості Донбасу, де питома вага нових працівників була особливо великою, зареєстрував у 1929 р. 45 210 осіб. З них уперше прийшло на виробництво 17 102, працювало раніше по найму поза сільським господарством 2 929, по найму в сільському господарстві - 13 835, не по найму в сільському господарстві - 11 344 осіб. Значна кількість шахтарів - вихідців з села не втрачала зв'язків з сільським господарством. Зокрема, 11 905 з них мали оброблювану землю Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (На матеріалах Української РСР). - К., 1980. - С. 83..

Саме в середовищі нових робітників, які не відірвалися остаточно від сільськогосподарської праці і розглядали працю у промисловості як тимчасовий приробіток, були найчастішими порушення трудової дисципліни. Основне місце серед порушень займали прогули без поважних причин. Недостатня технічна кваліфікація промислового персоналу і свідомі або несвідомі (частіше - у нового поповнення робітників) факти порушення трудової дисципліни - такою була об'єктивна реальність, породжувана форсуванням темпів індустріалізації країни. За цих умов радянська влада полегшувала собі завдання встановлення на виробництві трудової дисципліни за допомогою фантомних контрреволюційних організацій інженерно-технічних працівників. Адже позірна наявність таких організацій дозволяла політизувати боротьбу за зміцнення трудової дисципліни, перевівши її в русло класової боротьби. Це дозволяло застосувати проти порушників дисципліни зовсім інший рівень покарань, тобто впливати на робітничі колективи терористичними засобами.

Показовий процес над “шахтинцями” завершився у липні 1928 р., а вже в наступному місяці пленум ЦК ВКП(б) загострив увагу партійних, комсомольських і профспілкових організацій підприємств на необхідності “боротьби з порушеннями трудової дисципліни, з пияцтвом, з падінням продуктивності праці, прогулами, браком через неохайну роботу, з недбайливим ставленням до машин та інструментів” Справочник партийного работника. - М., 1930. - Вып. 7, часть 1. - С. 582.. Починаючи з осені 1928 р., коли вступив у дію план першої п'ятирічки, в країні розгорнулася кампанія за зміцнення трудової дисципліни і “посилення соціалістичного виховання відсталих прошарків робітничого класу”. У постанові “Про завдання вугільної промисловості Донбасу” від 17 січня 1929 р. ЦК ВКП(б) вказав, що партійні і профспілкові організації повинні спиратися в розгортанні кампанії за зміцнення трудової дисципліни на кадрових робітників КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. - Т. 4. - М., 1970. - С. 161..

Щоб директиви такого типу не залишалися гласом волаючого в пустелі, більшовицьке керівництво різко посилило темпи партизації робітничого класу. По суті, було здійснено перехід від індивідуального членства до масових кампаній набору під пристойними гаслами (здебільшого - під гаслом ленінського призову, тобто набору в чергову річницю смерті В. Леніна). У квітні 1929 р. партпрошарок у робітничому колективі Краматорського заводу важкого машинобудування дорівнював 23,6%, Луганського паровозобудівного заводу - 24,3% Епштейн А.І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.). - Харків, 1968. - С. 19.. На початок 1932 р. пролетарське ядро становило більше половини всього складу республіканської партійної організації Склад і ріст КП(б)У в 1931 р. - Харків, 1932. - С. 6..

Іншою формою громадського призову було переміщення під тиском партійної дисципліни кваліфікованих робітників в регіони, які відчували нестачу робочої сили певних спеціальностей. У жовтні 1930 р. ЦК КП(б)У спрямував з промислових районів України на Донбас 200 кваліфікованих металістів. На початку 1931 р. з різних регіонів країни за громадським призовом, оголошеним ЦК ВКП(б), на Донбас прибуло ще 1000 партійних робітників-металістів, у тому числі з Московської області - 350, Ленінградської - 275, Нижегородської - 60, з областей УСРР - 380 Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). - Донецк, 1973. - С. 32..

Зміцнюючи трудову дисципліну “з голови”, 5 вересня 1929 р. ЦК ВКП(б) скасував колегіальність керівництва і поклав всю відповідальність за виконання виробничих завдань на дирекцію підприємств. Партійні, комсомольські і профспілкові організації зобов'язувалися працювати в тісному контакті з адміністрацією, але їхні керівники мусили підпорядкуватися їй в усіх випадках Правда (Москва). - 1929. - 6 сентября..

На підприємствах створювалася атмосфера громадської нетерпимості до порушників трудової дисципліни. Поширилися так звані “чорні каси” з відповідним зовнішнім оформленням, де прогульники змушені були одержувати заробітну плату. У багатотиражках заводів і фабрик друкувалися прізвища прогульників із зазначенням ділянки, де вони працювали, а на “чорні дошки” районних і окружних газет потрапляли підприємства з низьким рівнем виробничої дисципліни. На “Донсоді” була організована “фотогалерея” прогульників. Профспілка робітників комунального господарства замовляла етикетки на сірниках з переліком прізвищ “прогульників-рекордсменів”. Практикувався обхід квартир прогульників представниками робітничої громадськості. Художники-аматори малювали карикатури на порушників дисципліни у стінгазетах. Члени сімей прогульників викликалися на засідання заводських комітетів або на робітничі збори Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (На матеріалах Української РСР). - С. 90.. За короткий строк країна була покрита мережею виробничих товариських судів, на яких публічно розглядалися випадки порушення трудової дисципліни.

Заходи громадського впливу проти порушників трудової дисципліни доповнювалися адміністративними стягненнями. Постанова РНК СРСР від 6 березня 1929 р. надавала право адміністрації самостійно накладати на порушників дисципліни стягнення аж до звільнення з роботи Директивы КПСС и Советского государства по хозяйственным вопросам. - Т. 2. - М., 1957. - С. 19.. Спочатку звільнення як остання міра покарання, передбачена табелем стягнень, застосовувалося досить рідко, бо стаття 47 Кодексу законів про працю давала право розірвати трудовий договір лише у разі неявки трудівника на роботу більше трьох днів підряд або шести днів на місяць без поважних причин. Проте постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. встановлювалося, що у разі хоча б одного дня неявки на роботу без поважних причин працівник мав бути звільнений з позбавленням його продовольчих і промислових карток Сборник важнейших постановлений по труду. - М., 1938. - С. 33..

Сукупність засобів громадського впливу і адміністративних стягнень дала очікуваний результат. Зокрема, кількість прогульних днів з неповажних причин у розрахунку на одного робітника за рік у кам'яновугільній промисловості Донбасу скоротилася з 10,6 в 1932 р. до 1,6 в 1934 р. Праця в УРСР. Статистичний довідник. - К., 1937. - С. 129.

Не менш вигадливо для підвищення продуктивності праці влада використовувала важелі ідеологічного впливу, спираючись на властиво народну кмітливість і творчість. Могутній агітаційно-пропагандистський інструментарій більшовицької влади був використаний для перетворення індивідуальних ініціатив на всесоюзні рухи і почини, які сприяли зростанню якісних показників промислового виробництва. Технологія організації тематично визначеного загальносоюзного руху була відпрацьована ще на початку сталінської “революції згори”. Ініціатором руху мусив бути вирішальний для справи індустріалізації регіон. Частіше за все це були Московський і Ленінградський промислові вузли або підприємства Донбасу. У такому регіоні рух мусив починати кадровий робітник високої кваліфікації, а не інженер або технік. Ініціатором міг виступити робітничий колектив, який домігся високих виробничих показників. Досягнення робітника або колективу одразу “помічали” журналісти. У засобах масової інформації детально й дохідливо розповідалося, в чому полягає важливість нібито спонтанно здійснюваного почину для підприємства, галузі промисловості, економіки країни.

Потім в пропагандистську кампанію включалася “важка артилерія” - Центральний комітет ВКП(б). У спеціальній постанові він зобов'язував комуністів, комсомольців і профспілкових працівників уважно вивчити досвід передовиків і поширити його на всю країну. Після появи партійної постанови поточна діяльність представників влади і господарників спрямовувалася на поширення почину. Бажаючи того чи ні, робітничі колективи і працюючі в них робітники змушено ставали учасниками руху, за допомогою якого розв'язувалися конкретні проблеми в ході індустріалізації країни. До таких соціальних технологій відносилися, зокрема, рух ударних бригад, започаткований у 1926 р. і широко розповсюджений на Донбасі.

Власне донбаським ноу-хау стала ідея змагальності, що набула свого найвищого втілення в ізотовському та стахановському рухах, русі за освоєння нової техніки. Далеко не всі вони виправдовували себе. Так, наслідком непродуманих, технічно необґрунтованих експериментів стахановців були численні аварії. Інженери, які відповідали за безпеку виробництва, опиралися таким експериментам, але їх звинувачували в саботажі стахановських методів роботи. Показовий випадок описав М. Мазай. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти його ризикованих експериментів, але начальник мартенівського цеху Снєгов, який підтримував Мазая, звернувся по телефону до Г. Орджонікідзе і попросив наркома підтримати експеримент, хоч і визнав його небезпечність: “Ми йдемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки. Однак ці положення здаються нам застарілими”. У відповідь нарком сказав: “Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки пам'ятайте: наука не ікона” Мазай М.Н. Записки сталевара. - М., 1990. - С. 238..

Однак, у багатьох випадках експерименти з наукою давали негайні негативні наслідки. Зростаюча аварійність виробництва більшовицьким керівництвом трактувалася однозначно. Виступаючи на лютнево-березневому (1937 р.) пленумі ЦК ВКП(б), який відкрив зелене світло Великому терору, Сталін стверджував: “Шкідники” в Кузбасі і Донбасі систематично водили за ніс стаханов- ців, ставили їм палки в колеса, штучно створювали безліч перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу” Проблема экономики. - 1937. - № 2. - С. 17..

Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Наркомат важкої промисловості СРСР провів 90 галузевих конференцій, на яких переглядалися старі норми виробітку, технічні норми устаткування і відповідно виробничі потужності підприємств. Запровадження нових норм знизило потреби робочої сили для обслуговування механізмів і агрегатів. Зокрема, кількість робітників, які обслуговували одну доменну піч на Макіївському заводі, скоротилася з 253 в 1932 р. до 189 в 1937 р., а на Єнакієвському заводі - з 298 до 248 Производительность труда в промышленности СССР. - М., Ленинград, 1990. - С. 71.. Середньомісячний видобуток вугілля на Донбасі зріс з 13 тонн на одного робітника в 1932 р. до 20,8 тонн в 1936 р. Виконання народногосподарського плану УРСР за 1936 р. - К., 1937. - С. 74.

Рух ударництва випадав з системи радянського планування, яке мало передбачувати не лише наслідки ударництва, але й готувати його кадрово, матеріально та технічно (!). Мало б, але не готувало. Між тим механізм дії ударництва був незмінним: спочатку відзначався різкий скачок виробництва, а згодом його спад передовсім внаслідок зношеності основних фондів. За роки другої п'ятирічки продуктивність у вугільній промисловості зросла на 60% проти 23% за роки першої, у виробництві чавуну на 120% поти 59% відповідно. Але вже в 1937 р. заборгованість Донбасу по вугіллю становила 11 млн. тон. З 1 823 важких врубмашин не працювали 545, з 246 механічних навантажувачів - 98 Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. - Донецьк: видавництво КП “Регіон”, 2004. - С.432.. Звичайно, все це списали на шкідників. Під ніж репресій втрапили партійні “натхненники” і фундатори сталінської індустріалізації Донбасу, ті, що перед тим сім років нищили цвіт технічної інтелігенції, не бажаючи дослухатися до її цілком вмотивованих попереджень. Фактично, вони знищили самі себе в гонитві за комуністичними химерами. Втім, не лише знищили себе, а й занапастили життя сотень тисяч ні в чому не повинних трударів донецької землі.

Размещено на Allbest.ru