Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання в радянській Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У лещатах соціальних реалій життя України 1950-1960-х рр. залишалися найменш соціально захищені верстви населення: пенсіонери, інваліди, жінки, діти. Саме із цих соціальних груп формувалися чисельні армії нужденних, створювалося підґрунтя для розвою життєдіяльності соціально упосліджених в УРСР. Відтак, головними напрямки внутрішньої державної політики щодо створення умов життєвого мінімуму, урегулювання матеріального добробуту і соціальної стабільності були пенсійне забезпечення, матеріально-технічне забезпечення інвалідів, вирішення проблем материнства, дорослої та дитячої бездоглядності й безпритульності. Свої завдання держава реалізовувала через прийняття і виконання відповідних численних постанов і розпоряджень, рішень місцевих органів влади, внутрішньоструктурних інструкцій тощо. Від успішності (або неуспішності) їх виконання залежала динаміка девіантних проявів, спокій мирного співжиття і реалізація намічених партією й урядом рішень щодо поглиблення ідеологізації взаємовідносин між усіма прошарками суспільства. Вже через вирішення подібних стратегічних завдань побічно мало забезпечуватися покращення добробуту пересічних громадян, а надто -- незахищених верств населення.

Пенсіонери. Як одна з незахищених соціальних груп вони зазнавали під тиском життєвих обставин чи не найбільшого занепаду і ставали життєдайною основою для розвою різноманітних соціальних девіацій. Хоча з боку держави ці відносини були формалізовані належним чином у вигляді відповідного відомства з певними повноваженнями, проте безвідповідальність керівництва місцевих органів соціального забезпечення лише погіршувала стан проблеми і відтерміновувала її вирішення.

За рівнем матеріального забезпечення й соціального захисту жителі села залишалися найбільш обділеною верствою населення. Працездатні селяни ще могли якось забезпечити свій фінансово-матеріальний стан, працюючи за мізерні виплати в колгоспах чи радгоспах, а часто -- за рахунок крадіжок з цих же господарств. Проте з виходом на пенсію чи внаслідок отримання інвалідності вони втрачали ці можливості, й надії покладалися лише на особисте підсобне господарство та державне забезпечення. Слабка й нерозвинена система соціальної допомоги на селі створювала для нужденних часто непереборні труднощі, вихід з яких ними вбачався в додатковому (а інколи і в єдиному) матеріальному підтриманні через жебракування. Аби підтримати цю категорію розбідованих 4 січня 1957 р. за № 7 була прийнята постанова Ради міністрів УРСР «Про державне забезпечення престарілих громадян та інвалідів -- колишніх членів колгоспів, на землях яких організовані радгоспи, а також престарілих громадян та інвалідів, які не мають джерел для існування». Спеціальні комісії при виконкомах районних і міських Рад депутатів трудящих призначали пенсії престарілим громадянам та інвалідам І і ІІ груп -- колишнім членам колгоспів, на землях яких були організовані радгоспи, а також престарілим та інвалідам І і ІІ груп, які не мали інших джерел для існування або родичів, які за законом зобов'язані були їх утримувати в розмірі 100 руб. на місяць, і 85 руб. виплачувалося особам, які проживали в сільській місцевості постійно. Це рішення мало на меті дещо «підтягнути» цільове забезпечення селян, адже Верховна Рада СРСР у липні 1956 р. прийняла закон, за яким в середньому майже на 80% підвищувався розмір пенсій для робітників і службовців.

1958 р. дія цієї постанови була дещо розширена. Зокрема, сім'ям померлих колгоспників, яким видавалася пенсія або систематична допомога колгоспами до передачі земель цих колгоспів радгоспам, призначалися пенсії в таких розмірах: на одного непрацездатного члена сім'ї -- 50 руб. на місяць, на двох -- 75 руб., на трьох і більше -- 100 руб. На той час це був непоганий додаток до родинного бюджету селян. І саме це створювало іншу проблему. Деякі несвідомі члени родини за рахунок цих виплат відверто паразитували, вели антигромадський спосіб життя (неробство, пияцтво тощо). Коштів вистачало на елементарні потреби, а додаткові надходження здобувалися шляхом спекуляції чи крадіжок колгоспного збіжжя, майна односельчан тощо; зазвичай гроші пропивалися.

Проте на той час, постійного пенсійного забезпечення для колгоспників ще не існувало. Лише 15 липня 1964 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення єдиної державної системи соціального забезпечення колгоспників. Було встановлено пенсії за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, вагітності та пологів. За віком колгоспники-чоловіки дістали право на пенсію від 65 років (якщо стаж роботи не менше 25 років), колгоспниці -- від 60 років (якщо стаж роботи від 20 років). Мінімальний розмір пенсії для колгоспників встановлювався у розмірі всього 12 руб., а максимальний 102 руб. на місяць. Пенсії колгоспників були значно нижчими, ніж робітникам і службовцям, а про персональні пенсії годі й казати. Це була мізерна платня за багатолітній каторжний труд у колгоспному господарстві. При можливості дещо вирощувати на своїй присадибній ділянці нужденні як могли за станом здоров'я підтримували своє існування. Але для певної їх частини жебракування ставало чи не єдиним засобом забезпечення життя.

Натомість, персональні пенсії в Україні, як і загалом у СРСР, призначалися за «особливі заслуги перед радянською владою» і переважно номенклатурним та партійним функціонерам. Порівняймо: у 1956 р. максимальні розміри персональних пенсій були: союзного значення -- 2 тис. руб., республіканського -- 1 тис. 200 руб., місцевого -- 600 руб. Розрив між статками колгоспника-пенсіонера і пенсіонера союзного значення був майже 17-кратним! До того ж, персональним пенсіонерам надавалася низка соціально-побутових пільг: 50% знижка на оплату житлової площі та комунальних послуг, прикріпленні до спеціальних поліклінік, оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їх вартості. Особи, які мали тривалий партійний стаж, мали щорічно отримувати безкоштовну путівку чи компенсацію або щорічну грошову допомогу в розмірі двомісячної пенсії.

Жорстка боротьба без моралі і правил за такі пільги розпочиналася задовго до набуття віку. Для пристосуванців, кар'єристів, підлабузників, власників інших «чеснот» весь трудовий шлях закінчувався саме такими «заслуженими» благами. Такі диспропорції у сфері пенсійного забезпечення населення сприяли відвертому порушенню соціальної рівноваги, засвідчували лише посилення соціальної диференціації в радянському суспільстві та подальше відособлення партійно-державної номенклатури в його соціальній структурі. Тиск на соціальну сферу з боку партдержструктури наростав, оскільки кількість управлінців постійно збільшувалася. Протягом 1960-1965 рр. вона зросла з 273 до 304 тис. осіб.

Звичайно, ці та інші пільги номенклатурний мали законний характер, а розроблялися і приймалися урядовцями, законодавцями перш за все для себе. Проте навіть їх законна дія вступала в протиріччя не лише з реальним станом соціального забезпечення самих нужденних прошарків суспільства, а й дисгармоніювала із реальним станом повсякденного життя пересічного українця. Для оточуючих реалій їхній добробут виглядав аморальним, тому місця проживання, умови побуту і відпочинку, матеріально-продовольчого забезпечення, коло спілкування -- уся ця правда не розголошувалася і сумлінно охоронялася від стороннього ока.

Інваліди. Непродумані, але заповзяті перед союзною владою, рішення республіканського уряду в кінці 1940-х рр. спричинили тотальному зубожінню українських громадян, викинули «на вулицю» тисячі кваліфікованих і ще працездатних спеціалістів, поглибили криміналізацію і без того складної ситуації в післявоєнному суспільстві, стали причиною розвою дитячої безпритульності й бездоглядності тощо. Скалічені війною пенсіонери часто були для українських родин чи не єдиними годувальниками, і при цих умовах вимушені були заробляти «на вулиці». Жінки, часто з дітьми, аби підтримати родинні статки, також виходили жебракувати. Пияцтво, зріст побутової злочинності, загальна криміналізація суспільства стали прямими наслідками урядових рішень.

Лише в кінці 1950-х років держава дещо послабила економічний тиск на індивідуальну трудову діяльність інвалідів. 3 квітня 1957 р. за № 318 вийшла постанова «Про надання пільг господарствам інвалідів війни третьої групи інвалідності по сільськогосподарському податку та обов'язкових поставках сільськогосподарських продуктів державі». За нею виконавчим комітетам районних Рад депутатів трудящих надавалося право звільняти за поданням сільських Рад частково або повністю інвалідів від економічних зобов'язань перед державою. Але тут крилася небезпека появи правопорушень пов'язаних зі зловживаннями посадовими можливостями. Насамперед, сільські Ради приймали рішення щодо послаблень лише стосовно лояльних до влади господарів, які не конфліктували з місцевою верхівкою або були родичами сільських очільників. Послаблення можна було набути і шляхом хабара голові сільради чи голові колгоспу.

Виконання і перевиконання затверджених виробничих планів завжди передувало увазі держави до здоров'я своїх громадян. Повсюдне «соціалістичне змагання» головними пріоритетами визначало максимальну завантаженість робітників у виробничих процесах, а питання відпочинку й здоров'я зазвичай вирішувалися за залишковим принципом. Це своєю чергою створило значну групу громадяни із порушеним здоров'ям, які отримали інвалідність на шкідливих виробництвах, працюючи в шахтах, рудних копальнях, і до кінця 1950-х рр. ця категорія загрозливо виділялася серед інших інвалідів. Постанова «Про заходи по виконанню постанови Ради Міністрів Союзу РСР від 17 червня 1958 року № 669 “Про поліпшення матеріального забезпечення робітників і службовців, які стали інвалідами внаслідок професіонального захворювання пневмоконіозом”» мала організувати їх життєдіяльність, аби скоротити притік жебраків на вулиці й нероб у суспільство із цієї групи. Також увага держави до них була викликана не лише їхньою кількістю, а й бажанням повернути до роботи ще здатних працювати громадян. Їм встановлювалася переважно ІІІ група інвалідності, і після рекомендацій Лікарсько-трудових експертних комісій (далі -- ЛТЕК) вони перекваліфіковувалися для роботи вже за іншими спеціальностями. Безумовно, це сприяло повторному залученню значної кількості громадян до трудового життя, перешкоджало їхній соціальній деградації.

Окремою категорією інвалідів, яка особливо потерпала в побуті та міжособистісному спілкуванні, а також давала значний притік до лав упосліджених, були глухонімі. Вони забезпечували собі злиденне існування, демонструючи свої особливі фізичні відхилення. Для пересічного українця споглядання каліцтва такого співгромадянина викликало особливу жалість і співчуття. Адже очевидна не лише непрацездатність, а й особлива скрута в повсякденному житті і спілкуванні, мимохіть змушувала поділитися грошовим дріб'язком чи чимось їстівним. Це забезпечувало інвалідам порівняно з іншими співмешканцями «вулиці» дещо кращий матеріальний стан. З іншого боку, існуючий навіть в благополучній сім'ї інвалід не міг отримати початкову освіту, залишався без фаху і вихід «на вулицю» часто ставав одним з варіантів самопідтримки й самореалізації. Окрім того, ситуація погіршувалася там, де один з годувальників або обидва були каліками з тими ж проблемами. Тоді жебракування залишалося чи не єдиним засобом утримання себе, сім'ї, своїх дітей. Міліційна статистика також підтверджувала висновки, що серед затриманих волоцюг глухі чи глухонімі займали чільне місце. Вони ж були серед категорії найбільш постійних прохачів з «вулиці». Проте стосовно навіть затриманих і повернутих з «вулиці» калік існувала одна невирішена проблема. Через слабку професійну підготовку і недостатній рівень забезпеченості кадрами, навіть переміщені до притулку глухонімі не отримували спеціальної медичної та педагогічної допомоги.

Лише на початку 1950-х рр. союзний уряд активніше продовжив розробку типових постанов і супровідних циркулярів, які почали реалізовуватися республіканськими урядами. Так, на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 27 грудня 1951 р. за № 5354 «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих», українським урядом була розроблена й прийнята вже 15 січня 1952 р. (за № 68) ґрунтовна постанова «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих».

- організувати в 1952-1953 рр. підготовку через курсову мережу необхідної кількості сурдопедагогів для навчання глухонімих, глухих і туговухих дітей;

- організувати в 1952 р. місячні курси підвищення кваліфікації сурдопедагогів у кількості 250 чол., а в 1953-1954 рр. -- по 200 чол., з тим, щоб забезпечити протягом 3-х років підвищення кваліфікації всіх педагогів і вихователів, які працюють у школах для глухонімих, глухих і туговухих дітей. Самі ж школи забезпечувалися підручниками та учбовими посібниками;

- збільшити, починаючи з 1952 р., прийом студентів на дефектологічний відділ Київського педагогічного інституту ім. М. Горького до 75 чол. і забезпечити виділення сурдологопедів для роботи в сурдологопедичних кабінетах.

Про пріоритетність такого кроку говорить той факт, що ця кількість студентів мала зараховуватися за рахунок зменшення плану прийому на інші факультети.

Держпланом Ради Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР передбачалося в планах капітальних робіт на 1952-1953 рр. будівництво відповідних установ в областях України за існуючим типовим проектом школи-інтернату для глухонімих дітей на 150 учнів. У результаті був погоджений «Список міст і областей Української РСР, в яких будуть збудовані будинки шкіл-інтернатів і дошкільних закладів для глухонімих і туговухих дітей». Зокрема, по одній школі-інтернату для глухонімих дітей передбачалися в 12 областях УРСР та м. Києві, і одна школа-інтернат для туговухих дітей будувалася у Львівській області. Окрім того, дошкільні заклади для глухонімих (дитячі садки і дитячі будинки) мали звести у містах Києві, Харкові, Сталіно і Чернівцях. За нашими розрахунками, загальна кількість дітей, які мали одержати належне піклування й освіту, становила близько 2 тис. 700 осіб.

Аби забрати з вулиці дорослих калік, які зазвичай не мали ніякої освіти, виконком Київської міської Ради депутатів трудящих організовував для них в місті заочну середню школу з учнівським контингентом у 150 осіб. Прикметно, що в ній могли навчатися й учні з інших областей України, затримані в столиці.

Постановою намагалися вирішити й проблему подальшого працевлаштування таких інвалідів. Міністерство місцевої промисловості УРСР та Міністерство харчової промисловості УРСР мали без перешкод приймати за рознарядками Міністерства трудових ресурсів кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих, які закінчили школи ФЗН, а Міністерства легкої, місцевої, харчової промисловості та промисловості будівельних матеріалів УРСР -- використовувати на виробництві їхню працю, зосереджуючи їх на підприємствах групами і створюючи для них необхідні виробничі, житлові та культурно-побутові умови.

Відомо, що поведінкові традиції в середовищі подібних упосліджених часто виділялися своєї брутальністю і кримінальними звичками. Їх групування на виробництві мало на меті застосування спрямованого педагогічного впливу. Задля контролю утримувалися старші інструктори, інструктори і перекладачі, посади яких не підлягали затвердженню в Державній штатній комісії при Раді Міністрів СРСР, з такого розрахунку: при кількості працюючих 20-50 чол. -- 1 інструктор-перекладач; при 51100 -- старший інструктор і 1-2 інструктори-перекладачі; при 101- 300 чол. -- старший інструктор та інструктори-перекладачі з розрахунку 1 вихователь на 50-100 осіб. Для виховної роботи з молодими робітниками-глухонімими в гуртожитках працювали вихователі, з розрахунку 1 вихователь на 50-100 чол.

Звичайно, наявність не лише кваліфікованих кадрів, але й подвижників-педагогів, які працювали «за покликом серця», повсякчасно підтримувала надію щодо остаточного подолання проблеми. Проте навіть існування такого кадрового прошарку до кінця ще не гарантувало повноцінного обслуговування специфічного учнівського контингенту. Відтак, перевіреним стимулюючим чинником, принаймні формального виконання педагогічних обов'язків, виступало порівняно підвищене матеріально-фінансове забезпечення педагогів, які зголосилися на роботу в таких непростих умовах. Їх підтримка державою була суттєво розроблена у вище згаданій постанові «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих». Встановлювалася така оплата праці: інструкторам-перекладачам -- відповідно до ставок змінних майстрів виробництва; старшим інструкторам -- до ставки старших майстрів; сурдоперекладачам на підприємствах, в клубах і установах при стажі роботи до 5 років -- 600 руб. на місяць, від 5 до 10 років -- 700 руб., понад 10 років -- 800 руб. на місяць.

Крім того, пунктом 7 постанови до відома Міністерства охорони здоров'я УРСР і Міністерства освіти УРСР доводилося, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 поширила на сурдопедагогів і логопедів-методистів, які працювали у дитячих яслах, дитячих садках і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови, пункт 14 затвердженої постановою Ради Міністрів СРСР від 18 червня 1948 р. за № 2512 «Інструкції по обчисленню ставок заробітної плати вчителям та іншим працівникам початкових, семирічних і середніх шкіл, і встановила сестрам-вихователькам, які працюють в групах або яслах і будинках дитини для дітей з дефектами слуху і мови» надбавку до посадових окладів у розмірі 15%.

Крім вирішення проблеми перебування інвалідів на виробництві важливим залишалося питання охоплення осіб, які ніде не працювали, але мали місце постійного проживання чи перебування, й тому могли бути спочатку долучені до здорового дозвілля, а згодом -- приєднані до працюючого контингенту інвалідів. Це намагалися зробити через роботу спеціальних клубів. Так, Українському товариству глухонімих надавалося право провести в 1952-1953 рр. капітальні затрати на будівництво та устаткування клубів за рахунок коштів товариства в сумі 4 млн. руб., у тому числі в 1952 р. -- 2 млн. руб.

Будівництво нових місць для проведення дозвілля цієї особливої групи могло значно підвищити успішність повернення калік «з вулиці» до унормованого життя. Тому вищезгаданою постановою, в план підрядних робіт Міністерства житлово-цивільного будівництва УРСР на 1952-- 1953 рр. було включено зведення нових клубів для глухонімих вартістю 500 тис. руб. Держплан Ради Міністрів УРСР та Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР зобов'язувалися передбачити в плані проектних робіт на 1952 рік розробку технічної документації на будівництво цих клубів в містах Ворошиловграді, Сталіно та Одесі (які мали бути побудовані в 1952 р.) до 1 травня 1952 р. Для решти клубів, зведення яких планували здійснювати вже в 1953 р., -- до 1 вересня 1952 р.

Для цього також передбачалося відведення земель. Так, пунктом 10 виконком Харківської міської Ради депутатів трудящих вже до 1 лютого 1952 р. виділяв земельну ділянку під будівництво 1 клубу для глухонімих, а до 1 березня 1952 р. цю процедуру мали здійснити виконкоми міських Рад депутатів трудящих Києва, Одеси і Львова.

Утримання калік від спокус «вуличного» існування через провадження активного способу життя було одним із дієвих інструментів їхньої поступової адаптації до соціально унормованих відносин. Цією постановою доводилося до відома (п. 11) Українського товариства глухонімих, спортивних товариств профспілок, міністерств та інших відомств УРСР, які мали спортивні споруди, про те, що Рада Міністрів СРСР постановою від 27 грудня 1951 р. за № 5354 надавала їм право ввести в штати посаду інструктора фізкультури з розрахунку 1 інструктор на 75-100 глухонімих, які виказати бажання займатися фізкультурою і спортом.

Глухонімі, які були повернуті «з вулиці», також активно залучалися до безпосередньої виробничої діяльності. Постановою Ради Міністрів УРСР від 15 січня 1952 р. за № 68 «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих» Міністерство місцевої промисловості УРСР та Укрпромрадау прямо зобов'язувалися «широко організувати в тримісячний строк на своїх підприємствах підготовку кваліфікованих робітників з числа глухих і глухонімих», опрацювавши відповідних план і заходи спільно з Українським товариством глухонімих. Відомо, що значна частина залучених калік не мали ніякої освіти, тому Міністерство освіти УРСР у місячний термін мали подати на розгляд Ради Міністрів УРСР план заходів щодо ліквідації неписьменності та малописьменності, а Міністерство соціального забезпечення УРСР -- провадити, починаючи з 1952/53 навчального року, щорічний набір оглухлих у кількості 30 чол. для 2-річного навчання у Харківській профшколі планово-облікових працівників. У Києві ж Українському товариству глухих виділялося приміщення для розміщення Центрального правління товариства.

Положення цієї постанови були оперативно прийняті до виконання всією вертикалю виконавчої влади. Їх реалізація в конкретних регіональних умовах зазвичай вносила деякі корективи, що часто породжувало низку уточнюючих постанов. Так, вже 12 липня 1952 р. приймаються розпорядження Ради Міністрів УРСР «Про поширення на підприємства і гуртожитки Українського товариства глухонімих порядку встановлення посад та оплати праці інструкторів, перекладачів і вихователів, передбачених п. 6 постанови Ради Міністрів Української РСР від 15 січня 1952 року № 68» (за № 947-р) та «Про поширення на спеціальні школи-інтернати для глухонімих, сліпих і розумово-відсталих дітей Української РСР, які знаходяться на повному державному забезпеченні, чинності розпорядження Ради Міністрів Союзу РСР від 4 жовтня 1948 року № 14598-р» (за № 1004-р), де, відповідно до зазначеного розпорядження Ради Міністрів СРСР, директорам спеціальних шкіл-інтернатів для глухонімих, сліпих і розумово-відсталих дітей, які знаходяться на повному державному забезпеченні, дозволялося придбання квитків до кінотеатрів, театрів та інших «видовищних підприємств» для вихованців згаданих шкіл-інтернатів за рахунок асигнувань на культурне обслуговування за кошторисами цих установ.

Реалізація поставлених завдань серед сільських жителів також внесла свої корективи. Так, розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 26 серпня 1957 р. за № 915-р виконкомам обласних Рад депутатів дозволялося самостійно організовувати, починаючи з 1957/58 навчального року, індивідуальне навчання в обсязі програми шкіл ліквідації неписьменності, дорослих глухонімих, які проживали в сільських місцевостях і не мали навіть початкової освіти. Як виняток, плата вчителям встановлювалася в розрахунку за кожного індивідуально навченого дорослого глухонімого, який успішно склав «перевірні екзамени», і становила 300 руб.

Для частини калік, які проживали в сільській місцевості, жебрацтво часто ставало найдоступнішим засобом підтримання нужденного життя. Вилучення таким чином жебраків «з вулиці» через залучення до системи початкової освіти сприяло деякому покращенню криміногенної ситуації на селі, давало нужденним можливість влитися в навчальні чи виробничі колективи, стати повноцінними членами суспільства.

Відповідно до прийнятого 24 грудня 1958 року Верховною Радою СРСР основоположного закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» та з метою забезпечення загальноосвітньої і політехнічної підготовки сліпих, слаб- козорих, туговухих і глухонімих дітей республіканський уряд урегулював питання освіти таких калік. Зокрема, встановлювалися такі строки навчання: в неповних середніх школах для сліпих і школах для слабкозорих дітей -- 9 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) -- 3 роки; в неповних середніх для туговухих дітей у першому відділенні -- 10 років, у другому відділенні -- 12 років і в середніх школах (для тих, які закінчили неповну середню школу) -- 3 роки; в школах для глухонімих дітей, що дають освіту в об'ємі п'яти класів неповної середньої школи -- 8 років і в неповних середніх школах (для тих, які мають освіту в об'ємі п'яти класів неповної середньої школи) -- 4 роки. Для дітей, які одержали в цих школах освіту в об'ємі п'яти класів неповної середньої школи і не продовжували навчання, строк навчання збільшувався на 1 рік для завершення їх професійної підготовки.

Трудові артілі інвалідів. Колективістські методи впливу і виховання, шляхи реалізації поставлених ідеологічних завдань були найдієвішими для провадження засад комуністичної політики, керованості соціальною ситуацією. Більшість індивідуальних потреб інвалідів можна було би вирішити шляхом їхнього максимального залучення до реалізації державних програм щодо підтримки непрацездатних. Нужденні одинаки, які пробували організувати свій злиденний побут і працю, залишалися наодинці із життєвими труднощами, і лише «на вулиці», шляхом жебракування, хоч якось забезпечували своє існування. Тому з боку держави боротьба із жебрацтвом дорослих полягала в максимальному залученні інвалідів, які могли і бажали працювати в організованих трудових осередках. Крім того, колективістська підтримка і опіка убезпечували інваліда від спокус «вільного вуличного життя», пригальмовували його бажання мати додаткові грошові надходження за рахунок жебракування.

Ця ситуація продовжувала залишалася особливо гострою, адже у відбудовчих буднях України ще було достатньо неохоплених обездолених і нужденних інвалідів, простих громадян. Тому Рада Міністрів УРСР терміново ввела в дію ряд постанов, які організовували роботу інвалідних артілей. Уряд зобов'язував артілі здійснювати на засадах господарської самостійності і кооперування «правильне трудове влаштування інвалідів, залучаючи їх, таким шляхом, до суспільно-корисної праці, сприяючи поліпшенню матеріального і культурного рівня їх життя і виховуючи з них свідомих будівників комуністичного суспільства».

До організованого трудового життя залучалися (з 16-літнього віку) інваліди війни, праці, інваліди з дитинства і внаслідок нещасного випадку, всіх категорій і груп, а також особи, що втратили зір і глухонімі; особи, які перебували на пенсійному забезпеченні по старості, але не мали трудового стажу, необхідного для одержання пенсій; персональні пенсіонери і особи, що одержували пенсії за вислугою років; особи, яким група інвалідності не встановлена, але працездатність яких за висновком ЛТЕК обмежена через хворобливий стан, або при наявності явно вираженої фізичної вади; працездатні вдови військовослужбовців, які загинули або пропали безвісті при захисті СРСР, вдови інвалідів війни і праці та дружини військовослужбовців, якщо зазначені особи мали на своєму утриманні дітей до 16-літнього віку, а також працездатні громадяни, під опікуванням яких перебували інваліди, які не могли обходитися без стороннього догляду; працездатні особи, обрані загальними зборами членів артілі до правління артілі; з 14-літнього віку приймалися учні.

Члени артілі могли працювати, як у загальних виробничих, торговельних і нетоварно-трудових підприємствах, майстернях і цехах, так і вдома. Вони могли безплатно користуватися культурно-освітніми і культурно-побутовими закладами, приміщеннями артілі (клуб, «червоний куточок», бібліотека, лазня, перукарня, пральня тощо), щорічною відпусткою. Щодо грошового забезпечення, то артільці могли отримувати пенсії по інвалідності, по старості, в разі смерті годувальника; допомогу по тимчасовій непрацездатності, одноразову матеріальну допомогу; отримувати платню і в колгоспі, і в артілі; належну пропорційно заробітку частку від 20% прибутку. Крім того, відповідно до розпорядження Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1952 р. за № 31045-р, український уряд своєю постановою від 4 грудня 1952 р. за № 1854-р «Про забезпечення сплати заробітної плати інвалідів Вітчизняної війни, які навчаються в учбово-виробничих комбінатах і цехах артілей промислової кооперації і кооперації інвалідів» зобов'язав Укрпромраду, Укрліспромраду та Укоопінраду забезпечити означеним інвалідам сплату зарплати в розмірі до 70% зарплати працівників тієї кваліфікації, яку вони набували під час навчання, але не більше 300 руб. на місяць.

З часом природний наплив нужденних, а також ефективна робота відповідних органів, які виявляли і направляли до відповідних органів соцзабезу безпритульних та жебраків, призвів до корегування механізму комплектації артілей. Своїм розпорядженням від 10 липня 1957 р. за № 663-р Рада Міністрів УРСР дозволяла промислово-кооперативним артілям і кооперативним артілям інвалідів приймати інвалідів І та ІІ груп і престарілих понад ліміти по чисельності робітників, встановлені артілям планом з праці, в межах до 10% від затвердженої планом чисельності робітників, не допускаючи при цьому перевитрат фондів заробітної плати. Тобто, реально цими актами унормовувалося життя, охоплювалися колективною працею і порукою найбільш незахищені і найбільш проблемні верстви населення -- потенційні подразники громадського спокою.

Задля соціальної адаптації і забезпечення нормальної життєдіяльності інвалідів, особливо які проживали у сільській місцевості, уряд уживав заходів для полегшення (механізації) їхнього повсякденного життя. Розпорядженням уряду за № 120-р від 25 лютого 1957 р. Міністерству соціального забезпечення УРСР, як виняток, надавалося право відпускати інвалідам праці та інвалідам з дитинства, які особливо цього потребували, мотоколяски безоплатно або зі знижкою в 40%, за рахунок фонду на мотоколяски, що виділявся в розпорядження міністерства . Проте навіть ті щасливці, які отримали ці пересувні агрегати, дуже скоро зіткнулися з проблемою їх ремонту й обслуговування. Це намагалося урегулювати уточнюючою постановою Ради Міністрів УРСР від 15 жовтня 1960 р. за № 1095, проте проблема залишалася, і «з метою поліпшення обслуговування інвалідів», які мали мотоколяски, уряд видав 22 листопада 1960 р. за № 1892 остаточну постанову «Про ремонт мотоколясок для інвалідів». Згідно з нею, з 1 січня 1961 р. капітальний ремонт мотоколясок мав провадитися безоплатно один раз протягом п'ятирічного строку з дня їх видачі. Головне управління місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерство сільського господарства УРСР до 15 грудня 1960 р. мали розробити і подати Раді Міністрів УРСР на затвердження відповідну Інструкцію про порядок проведення капітального ремонту мотоколясок. Облвиконкоми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми мали закріпити обслуговування за конкретними ремонтними базами; Держплан УРСР разом із Міністерством фінансів УРСР, Головним управлінням місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерством сільського господарства УРСР до 1 лютого 1961 р. мали узгодити прейскурант цін на послуги поточного ремонту і профілактичного огляду мотоколясок.

Проблема соціалізації дітей. Від середини 1940-х років проблеми «дітей вулиць» гостро постала перед відповідними органами влади усіх рівнів, й до середини 1950-х рр. вона ще долала увібраний післявоєнний спадок. Крім того, структура державних важелів щодо вирішення цих проблем була значно послабленою, порівняно з її ефективним функціонуванням у 1920-1930-х рр. Поряд із існуючими природними негараздами в країні відбудовчого періоду (як-то: замілітаризованість суспільних поглядів і стосунків, тимчасова втрата пріоритету культурно-етичних цінностей тощо) недостатньою була поступальність державної політики у вирішенні питання дитячої невлаштованості. Адже саме ця вікова категорія нужденних дуже швидко й, на жаль, безперешкодно зі становища дитячої безпритульності та бездоглядності входила в доросле життя озлобленими напівпрофесійними волоцюгами, жебраками, а то й відчайдушними злочинцями. Аби запобігти цьому, влада поступово сформувала багаторівневу, взаємозалежну мережу державних виховних закладів -- дитячих будинків, дитячих ясел, приймальників-розподільників, трудових виховних колоній, а також закладів і форм соціального нагляду -- патронат, опіка, усиновлення, працевлаштування тощо.

Якщо оцінювати питому вагу усіх законодавчих ініціатив держави за цей період, то проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності значно передували усім іншим питанням (наприклад, інвалідів, пенсійного забезпечення тощо). Проте, незважаючи на чисельність, їх фактичне виконання було заформалізоване й часто малоефективне. Адже післявоєнні реалії на порядок денний висували значно вагоміші, з точки зору радянського державного і партійного чиновництва усіх рівнів, й результативніші питання. Окрім того, ці проблеми опинялися на стику інтересів багатьох відомств, які й намагалися перекласти їх виконання на плечі колег. На нашу думку, чисельність державних актів говорить не про різноманітність державних важелів чи зацікавленість чиновництва їх виконати під тиском все нових і нових директив, а про факти неефективності, непродуманості шляхів їх вирішення. пенсійний радянський соціалізація інвалід

Поліпшення матеріально-технічної бази, розвиток мережі дитячих закладів були тими невідкладними заходами, директивне виконання яких мало напряму забезпечити вирішення проблем дитячої безпритульності і бездоглядності в Україні. Цими проблемами державні органи влади почали опікуватися ще в тяжкі воєнні роки. Вищі органи влади неодноразово констатували (особливо до чергових партз'їздів), що державні структури і громадські організації (профспілкові, піонерські, комсомольські та ін.) провели чималу роботу щодо виконання низки постанов уряду, в результаті чого основна маса дітей-сиріт була влаштована в державних і громадських виховних закладах . На диво, у цьому випадку звітні заяви урядовців співпадали з реальною ситуацією «на вулиці». Прийняття цілої низки регуляторних постанов, змін до законодавства і практики судочинства, масштабність проведених заходів органами виконавчої влади, правоохоронцями і громадськістю дозволяють констатувати, що до середини 1950-х рр. проблема безпритульних дітей в цілому була вирішена.

Окрім забезпечення матеріально-побутового комфорту дітей, деякі урядові рішення визначали і професійне майбутнє вихованців. Так, на початку навчального року, 4 вересня 1953 р. було прийнято розпорядження (за № 1027-р) «Про прийом дітей-сиріт (хлопчиків) з освітою 7 класів, батьки яких загинули під час Вітчизняної війни 1941-1945 рр., а також дітей (хлопчиків), які знаходяться на патронаті, до спеціальних ремісничих училищ». Спочатку училища заповнювалися вихованцями дитячих будинків, а вже на вільні місця приймалися зазначені абітурієнти.

Школи-інтернати. ХХ з'їзд увійшов в історію не лише вікопомними політичними рішеннями. Для економіки країни це було звичайне партійне зібрання найвищого рівня з підсумовуючими результатами й визначеннями пріоритетів планових показників на наступну п'ятирічку (19561960 рр.). Саме тоді й було поставлено завдання створити школи нового типу, аби в таких закритих установах безбатченки й відірвані від сімей діти виховувалися в дусі високих ідеалів комунізму, із моральними цінностями будівників нового суспільства. На нашу думку, особлива увага держави була викликана тим, що попередні методи опіки й виховання безпритульних не приносили стовідсоткового позитивного результату, і значна частина дітей все ж знову поверталася «на вулицю». Тому необхідно було створити структуру довготривалого утримання з інтенсивним педагогічно-психологічним курсом перевиховання дітей.

У червні 1956 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР своєю постановою зобов'язали Міністерство освіти УРСР, виконкоми обласних Київської і Севастопольської міських Рад депутатів трудящих відкрити в республіці з 1 вересня 1956 р. перші 50 загальноосвітніх шкіл-інтернатів. На виконання постанов союзного уряду від 15 вересня 1956 р. «Про організацію шкіл-інтернатів» та «Про заходи, пов'язані з організацією шкіл-інтер- натів» ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову від 20 жовтня 1956 р. «Про заходи щодо подальшого розвитку мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР», у яких встановлювалася кількість вихованців у школах-інтернатах України до 1960 р. -- не менше 200 тис. осіб, затверджувався і план розподілу вихованців між областями на 1956-1960 рр. З метою надання школам-інтернатам практичної допомоги в навчально-виховній роботі та вивчення й узагальнення досвіду діяльності цих шкіл наказами Міністерства освіти УРСР за № 90/77 від 4 березня 1957 р. та за № 109 від 15 березня 1957 р. до всіх шкіл-інтернатів були прикріплені університети та педагогічні інститути .

Уже перші роки їх функціонування призвели до шквалу заяв від батьків із проханням прилаштувати своїх дітей до таких інтернатів. Частину з них до цього спонукали жалюгідне побутове існування, бідність, постійне недоїдання дітей, часто самі батьки були соціально упослідженими, з кримінальним минулим. Проте більшість батьків прагнула нового влаштування дітей через незручність розташування діючої школи чи її віддаленість, а також через елементарну занятість, недостатність вільного часу на виховання і спілкування з дітьми. Часто діти передавалися лише на певний термін, наприклад, на час батьківського довготермінового відрядження, хвороби тощо. Тому в цьому вони вбачали єдину можливість гарантовано забезпечити своїм дітям достойне виховання, краще майбутнє, адже далі через ремісничі училища діти мали можливість одержати середню спеціальну освіту, а суворовські училища забезпечували обрання військової кар'єри, інші отримували направлення на постійну роботу.

Така непрогнозована суспільна активність призвела до неготовності низки установ нормально функціонувати. Неповне матеріальне й продуктове забезпечення, нестача педагогічних працівників, відсутність у деяких належної освіти та багато інших недоліків спонукали до розробки спеціального «Положення про школи-інтернати Міністерства освіти Української РСР», яке було затверджене урядом 15 червня 1957 р. (за № 615). Школи-інтернати визначалися загальноосвітніми політехнічними навчально-виховними закладами, які включали 1-10 класи з «підготовкою всебічно розвинених, освічених будівників комуністичного суспільства» віком від 7 до 17-18 років. При комплектуванні у першу чергу зараховувалися діти-сироти, діти одиноких матерів, інвалідів війни і праці, а також діти, для виховання яких були відсутні належні умови в сім'ї. Залежно від батьківської спроможності оплачувати перебування дітей, плата з них стягувалася повністю, частково, або діти знаходилися на повному державному забезпеченні. Значна увага приділялася практичному використанню навичок дітей на підприємствах і в сільському господарстві. Під виглядом «виробничої практики» та з метою «більшої виробничої спеціалізації» школи-інтернати прикріплялися до «шефів» -- певних місцевих підприємств, радгоспів, МТС і колгоспів. Особливо у літній період організовувалася обов'язкова робота учнів на навчально-дослідних ділянках, підсобних господарствах та в колгоспному господарстві. Таким чином, створювалися всі умови, аби «з вулиць» забиралася значна кількість безпритульних, забезпечувалося їхнє майбутнє. Цілодобове перебування дітей під опікою дещо убезпечувало від кримінального впливу, у тому числі від своїх неблагополучних батьків. Проте виконання рекомендацій положення не завжди реалізовувалося на практиці.

Наступною постановою уряду від 23 липня 1957 р. за № 819 «Про подальше розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР» було затверджено перелік 18 шкіл-інтернатів, які відкривались до початку 1957/58 навчального року. Уточнюючою урядовою постановою від 9 серпня 1957 р. за № 892 «Про додаткові заходи, пов'язані з організацією роботи шкіл-інтернатів» Міністерству освіти надавалося право вносити окремі зміни в асигнування на утримання дітей та персоналу.

У дні, коли в Москві проходив ХХІ партійний з'їзд (27 січня -- 5 лютого 1959 р.), традиційно підбивалися певні підсумки і в республіці. Своєю постановою від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році» урядовці самокритично констатували незадовільне виконання плану на 1958 р. щодо розширення мережі шкіл-інтернатів, внаслідок чого в республіці станом на 1 січня 1959 р. було охоплено лише 23 тис. 600 вихованців, замість 30 тис. за планом. Особливо незадовільно виконувався план охоплення дітей школами-інтернатами в Житомирській, Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій та Черкаській областях. Виконкоми Дрогобицької, Кримської, Луганської, Одеської, Харківської областей та м. Києва не забезпечили школи-інтернати необхідними приміщеннями, через що в 1958 р. не провели набір до перших класів. У Житомирській, Кіровоградській та Харківській областях протягом 1957-1958 рр. не було побудовано жодного гуртожитку для шкіл-інтернатів. Деякі облвиконкоми і на початку 1959 р. не виділили необхідні асигнування на будівництво навчальних корпусів, гуртожитків, що поставило під загрозу виконання плану на 1959 р. Таким чином, «на вулиці» та бездоглядними ще залишилася певна частина малолітніх дітей та підлітків.

Виконання рішень уряду щодо розширення мережі та зміцнення матеріально-технічної бази шкіл-інтернатів у кінці грудня 1958 р. закріпив закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», у квітні наступного року відповідний закон було ухвалено і в УРСР. Зокрема, у ньому вимагалося забезпечити повне охоплення школами-інтернатами дітей та підлітків з вадами фізичного та психічного розвитку. Це сприяло тому, що з часом почав змінювався вигляд українських міст, адже з вулиць поступово зникали діти-інваліди, місцева влада намагалася опікуватися цією категорією соціально упосліджених.

Прийняття закону активізувало роботу місцевих органів влади та урядових структур щодо подальшого вирішення проблеми соціальної опіки над малолітніми та підлітками. У відповідь на постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 травня 1959 р. за № 533 про перспективи діяльності відповідних установах республіканський уряд прийняв постанову «Про заходи по розвитку шкіл-інтернатів в Українській РСР на 1959-1965 роки» (за № 955 від 23 червня 1959 р.).

Це була одна із найґрунтовніших урядових розробок, яка підбивала підсумки всієї роботи з 1956 р. та визначала стратегічні напрямки вирішення проблеми у найближчих роках. За основу була взята вищеозначена постанова від 31 січня за № 131 «Про заходи щодо розширення мережі шкіл-інтернатів в Українській РСР у 1959 році». На відміну від інших, значна частина нової постанови була присвячена жорсткій критиці реального стану мережі шкіл-інтернатів в УРСР. Так, план охоплення дітей школами-інтернатами в 1958 р. по республіці було виконано лише на 78,6%, зокрема в Житомирській області -- на 39%, Херсонській -- 56,5%, Запорізькій -- 63% та Дніпропетровській -- 68,4%; окремі обласні школи-інтернати взагалі зірвали план набору дітей до першого класу. Однією із головних умов утримання дітей під опікою була наявність задовільних умов і житлових площ у гуртожитках. Але у Сталінській, Одеській, Луганській, Житомирській і Львівській областях план їх будівництва виконувався незадовільно.

Важливим був також моральний клімат у таких установах, адже це були специфічні діти, з особливою психікою. Сприятливість атмосфери суттєво залежала від педагогічного персоналу школи, проте майже третина учителів і вихователів не мали вищої освіти, а 50% старших піонервожатих -- досвіду роботи в школах; лише протягом 1957-1958 рр. було замінено 28 директорів шкіл-інтернатів, а в деяких школах Житомирської і Херсонської областей директори замінювалися двічі. Частими були випадки, коли наставниками призначали колишніх військових, які вельми специфічно організовували роботу з підопічними; армійські грубощі, рукоприкладство, навіть сексуальні домагання неодноразово фіксувалися перевірочними комісіями.

Відповідно, до кінця семирічки (на 1965 р.) постанова визначала і чималий перелік завдань. Так, для охоплення більшої кількості неблагополучних дітей значно збільшувалися квоти щодо будівництва нових навчальних і виробничих корпусів, гуртожитків; загальна кількість учнів мала скласти до 420 тис. осіб (тобто, майже кожний шостий вихованець в СРСР був би з українських шкіл-інтернатів); після навчання вихованці також залишалися під опікою держави -- на них поширювалися пільги при направлені на роботу і на період навчання в середніх і вищих учбових закладах. Як очевидно з показників виконання поставлених завдань означена планова кількість учнів була значно завищена. Загалом, на початок 1960-х рр. в Україні функціонувало 477 шкіл-інтернатів з контингентом 168 тис. 800 учнів. Але наміри держави були цілком зрозумілими: вимагалося перевести в систему шкіл-інтернатів максимальну кількість учнів, також і за рахунок благополучних сімей. При таких умовах їхнє життя повністю контролювалося; світосприйняття, моральні цінності, духовні уподобання були чітко означені й регламентовані; загальне виховання здійснювалося лише в канонах марксистсько-ленінської ідеології. Таким чином, в український соціум вливалися зомбовані комуністичними переконаннями надійні будівники нового суспільства.

Проте через суттєве невиконання планів будівництва нових корпусів, ремонту і пристосування наявних приміщень місць для навчання та проживання дітей і надалі не вистачало, про що констатувалося в наказі «Про недоліки у підготовці шкіл-інтернатів УРСР до 1959/60 навчального року». Відтак, уряд УРСР 2 вересня 1959 р. прийняв постанову за № 1353 «Про затвердження титульного списку шкіл-інтернатів, які організуються в 1959/60 навчальному році в Українській РСР», якою вимагалося створити 155 шкіл-інтернатів з контингентом 42 тис. 600 осіб. Для нас видається важливим, що постанова регламентувала не лише забезпечення шкіл навчальними корпусами й гуртожитками, але й обладнання кабінетів, виробничих майстерень. Недооцінка наявності й організації роботи останніх безпосередньо відбивалася на дисципліні, занятості учнів. Адже часто робота гуртків при майстернях, виготовлення не складного інвентарю, ремонт проводилися в позаурочний час, що дозволяло більше часу утримувати учнів під наглядом, скорочувало час на неконтрольоване дозвілля, часто з випадками протиправних дій (дрібні крадіжки, хуліганство, пиятика тощо).

Багатолітні й різноманітні державні заходи щодо подолання проблеми дитячої безпритульності поступово далися взнаки. Візуально на вулицях українських сіл і міст поменшало недоглянутих дітей, але остаточно проблема не була подолана. Однією із щілин у цільному педагогічно виховному процесі був віковий перехід між дошкільним і шкільним доглядом за дітьми. Саме у цей період вони вже випадали із уваги батьків чи дошкільних установ, але не були повністю охоплені увагою шкільних педагогів і системи шкільної освіти, тому їх частина опинялася «на вулиці». Частина з них після родинного виховання не йшла до школи, а допомагала батькам вести господарство. У селах навіть для малолітніх дітей вистачало роботи на присадибних ділянках, доглядаючи худобу, а в містах вони допомагали вести дрібні ремісничі промисли, займалися торгівлею тощо. При цьому вільний час, що залишався, витрачався дітьми для дозвілля на свій розсуд і смак. Так не лише втрачався єдиний процес виховання і нагляду, але й через порушення системи обліку зазнавали збитків державні інтереси, чіткість планової економіки. Тому з метою поліпшення організації в УРСР щорічного обліку дітей і підлітків віком від 6 до 15 років та контролю за здійсненням загального обов'язкового навчання уряд 17 липня 1957 р. прийняв постанову за № 786 «Про затвердження Інструкції по обліку дітей і підлітків шкільного віку в Українській РСР».