Зміни в системі військової освіти та комплектуванні військ у другій чверті ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни в системі військової освіти та комплектуванні військ у другій чверті ХІХ століття

1. Перетворення в системі управління військовими навчальними закладами

Перш ніж аналізувати реакцію суспільної думки на ситуацію, що склалася в системі підготовки військових кадрів, потрібно хоча б стисло охарактеризувати основні заходи уряду Миколи І, спрямовані на перетворення в галузі військової освіти, та деякі зміни в комплектуванні армії у другій чверті XIX ст.

Дійсно, створення та розвиток системи військової освіти було одним з першочергових завдань урядових кіл Росії, і особливо це стає очевидним у часи правління імператора Миколи І. Тому процес підготовки кадрів російської армії в другій чверті ХІХ ст. не може бути проаналізованим без урахування динаміки урядової політики в цій сфері.

Отже, підготовка та виховання військових кадрів стали одним з першочергових завдань уряду Миколи І з перших років його правління. Це було викликано, насамперед, змінами, що сталися у військовій науці того часу, реформуванням армій більшості західноєвропейських країн, технічним переозброєнням збройних сил. Значний вплив на прийняття рішень стосовно перетворень у галузі військової освіти відіграли події, пов'язані з повстанням декабристів у Петербурзі та в Україні. Виявилось, що армія, в тому числі й офіцерський корпус, не є міцною опорою самодержавства. Микола І це добре усвідомив особливо під час слідства та суду над декабристами. Невипадково матеріали цієї справи довгий час знаходились на його робочому столі.

Залишати військову систему в нереформованому стані було надзвичайно небезпечно. Імператор це добре розумів і тому багато зусиль доклав до проведення реформ військової освіти та часткової модернізації комплектування армії. На радикальні зміни він не наважився, оскільки цьому заважала існуюча феодально-кріпосницька система. Микола І, як відомо, доклав багато зусиль для її збереження і зміцнення.

Військова освіта посідала важливе місце в системі освіти Російської імперії. Так історично склалося, що формування системи світської освіти починається в Росії разом зі створенням спеціалізованих (військових) навчальних закладів. Якщо в Європі спочатку формувалася система цивільної освіти, виникали університети, то в Росії, навпаки, перші військові навчальні заклади були створені на початку ХVІІІ ст., що безпосередньо пов'язано з реформами Петра І, і лише 1755 р. з'явився перший університет. Як зазначає російський дослідник А.М. Лушніков, “у першій половині ХVІІІ ст. так звана світська освіта була виключно військовою і до середини XIX ст. вона значною мірою залишалася військовою”76.

Так, система військової освіти в Російській імперії починає формуватися за часів правління Петра І. Саме він, створивши регулярну армію, усвідомив необхідність підготовки командного складу в межах держави, а не запрошувати закордонних спеціалістів за браком своїх. У часи його правління були створені цифирні, навігацькі, артилерійські та гарнізонні школи. Але тоді військові навчальні заклади не відігравали значної ролі в системі підготовки офіцерів, бо, як і раніше, дворяни, прагнучи отримати військовий чин, віддавали перевагу вступу на службу до Преображенського та Семенівського полків гвардії, де службу починали рядовими.

У зв'язку з цим виникає необхідність у створенні таких військових навчальних закладів, які б, по-перше, були призначені тільки для виховання дворян, а по-друге, забезпечували б належну підготовку висококваліфікованих офіцерів. За часів правління Анни Іоанівни до цієї системи були внесені зміни, і 1731 р. з'явився перший на теренах Російської імперії кадетський корпус, який називався Шляхетним корпусом. Право вступати до цього закладу отримали дворяни у віці від 13 до 18 років, навчальний курс був розрахований на шість років і передбачав вивчення як загальноосвітніх, так і спеціальних військових предметів, тому вважалося, що система військової освіти в ті часи, зокрема в кадетських корпусах, мала університетський характер77.

За часів правління Катерини II помітне зростання кількості військових навчальних закладів. За словами В.Й. Ключевського, “суспільна освіта обирала собі почесне місце там, де менш за все можна було цього очікувати, - у спеціальних військових навчальних закладах”78. Так, 1762 р. був відкритий Артилерійський та Інженерний Шляхетний корпус, штат Сухопутного Шляхетного корпусу збільшений до 600 кадетів. Згідно з уставом, який склав І.І. Бецькой, до цього корпусу приймали дітей не з тринадцяти, як раніше, а з п'яти років, і навчання тривало 15 років. Освіта, як і раніше, мала університетський характер.

На межі ХVІІІ-ХІХ ст.ст. відбулися нові зміни в системі військової освіти. У цей час була зроблена спроба вдосконалити систему виховання кадетів з метою пристосування її до реальних потреб військової служби. За часів правління Павла І Сухопутний Шляхетний корпус був перейменований у 1-й Кадетський, а Артилерійський та Інженерний корпус втратив свою специфіку і почав називатися 2-м Кадетським корпусом. Крім того, у Санкт-Петербурзі був відкритий Військово-сирітський будинок, який складався з двох відділень: в одному навчались діти солдатів, а в іншому - діти дворян та офіцерів. Перевага у прийомі до цього навчального закладу надавалася сиротам. Так в організації кадетських корпусів з'явився чітко окреслений благодійницький принцип, який згодом став домінуючим, тому що на відміну від інших військових навчальних закладів, у кадетських корпусах освіта надавалась за кошти держави. Таке становище зберігалось протягом першої половини ХІХ ст. У першій чверті XIX ст. спостерігалися дві тенденції у розвитку військових навчальних закладів. По-перше, зросла їх кількість, а по-друге, відбулася так звана “воєнізація” закладів військової освіти. Так, Олександр І планував відкрити військові училища для підготовки дітей до вступу у старші класи кадетських корпусів у 17 губернських містах, але вдалося це зробити лише у трьох - Тулі, Тамбові та Оренбурзі. 1802 р. був реформований привілейований Пажеський корпус, який готував офіцерів для гвардії та царської свити. Також були створені спеціалізовані військові навчальні заклади - Училище колоновожатих, Інженерне та Артилерійське училища, Школа гвардійських підпрапорщиків.

Центральне управління військовою освітою у першій чверті XIX ст. було дуже слабким. Хоча й існувала з 1805 р. Рада у справах військових училищ, яка розповсюджувала свою владу на військові навчальні заклади усіх типів, але її компетенція не була чітко визначена. Оскільки голова Ради цесаревич Костянтин Павлович з 1815 р. переважно жив у Польщі, була спеціально запроваджена посада Головного директора Пажеського, кадетських корпусів та Дворянського полку, який вирішував поточні питання. Широкими повноваженнями також були наділені керівники навчальних закладів.

У другій чверті XIX ст. завершився процес формування системи військової освіти. Незважаючи на те, що основні риси системи військових навчальних закладів були сформовані за часів правління Олександра І, Микола І, прагнучи до всезагального впорядкування, провів ряд перетворень, які надали їй завершеного вигляду.

Характерною рисою системи освіти в Російській імперії в цілому і військової зокрема було те, що вона сприймалася в урядових колах не тільки як система підготовки спеціалістів, але й як місце, що може бути сприятливим або несприятливим для розповсюдження усіляких, у тому числі й антиурядових, ідей. Саме тому особлива увага була приділена формуванню такого типу особистості вихованця військового навчального закладу, який би відповідав завданням та напрямам самодержавної політики. Так, основну причину повстання декабристів імператор вбачав передусім у невірному вихованні та недосконалій системі освіти. Тому з перших років правління Микола І узяв військові навчальні заклади під свій особистий контроль та патронат.

Необхідно зазначити, що в цей період у галузі військової освіти домінували дві основні ідеї: боротьба з “революцією” та боротьба з інакомисленням. Прояви інакомислення Микола І вважав наслідком неправильного виховання та хибного вибору пріоритетів у галузі освіти. Вже в перших відгуках на події 14 грудня 1825 р. лунали заклики дворян до внесення змін у систему виховання та освіти79, і Микола І цілком поділяв подібні погляди.

Ось чому, насамперед, була змінена політика уряду в галузі освіти. Виступаючи проти гуманітарної освіти, а особливо проти викладання філософії в значних обсягах, уряд намагався спрямовувати свої дії на заохочення розвитку професійно-технічної, медичної та особливо військової освіти, що мала практично-прикладний характер80.

У такий спосіб, змінивши пріоритетні напрями розвитку освіти, Микола І прагнув покласти край інакомисленню та вільнодумству. Єдиний вихід із ситуації, що склалася на початку його правління, імператор вбачав у “правильному вихованні” підданих і особливо армії, яка завжди має відповідати своєму головному призначенню: служити самодержцю та державі.

Таким чином, після повстання декабристів особливо гостро постало питання про те, як виховати надійних офіцерів. Миколі І потрібно було “завоювати” офіцерський корпус, щоб навести у Росії належний лад. “Завоювання” офіцерського корпусу імператор вирішив розпочати з вихованців військових навчальних закладів. Він дуже любив кадетські корпуси, і саме вони стали своєрідним символом “миколаївської епохи”.

Незважаючи на протистояння, яке спочатку існувало у взаємовідносинах між суспільством та Миколою І, останній зміг викликати до себе любов та пошану підданих, які доходили до благоговіння. Ним однаково захоплювалися і чоловіки, і жінки, і діти. Зокрема, французький мандрівник А. де Кюстін визнавав, що дворяни обожнюють імператора81. Потрібно відзначити, що не тільки дворяни, але й інші суспільні верстви боготворили імператора. На думку В. Сологуба, виникненню своєрідного культу, атрибуту соціального етикету сприяв зовнішній вигляд імператора Миколи І, який вважався легендарним по всій території Російської імперії, і в очах народу був кимось на зразок казкового богатиря82. Так, вихованець костромської гімназії Ф.В. Чижов у своєму щоденнику за 1826 р., порівнюючи вплив імператорів Олександра І та Миколи І на свій народ, дійшов висновку, що уявляючи Олександра І, піддані відчувають любов, доброту; а уявляючи Миколу І, відчувають щось величне, любов до нього змішана з благоговійним страхом, - зазначає сучасник83. Так само захоплювались імператором Миколою І і вихованці військових навчальних закладів. Кадети порівнювали своє захоплення Миколою І із захопленням інститутки84. Сучасники і на початку правління, і вже під час Східної війни 1853-1856 рр. надавали переважно схвальні характеристики діяльності імператора Миколи І, при цьому зазначаючи, що серце імператора було завжди переповнене любов'ю до Росії85.

Ще на початку свого правління імператор Микола І поставив собі за мету докорінно змінити основи управління та контролю за вихованцями військових навчальних закладів. Так, у рескрипті міністру народної освіти О.С.Шишкову від 14 травня 1826 р. він вказував на необхідність запровадження єдиних навчальних програм в усіх закладах освіти в такий спосіб: “Звірити та зрівняти усі статути навчальних закладів імперії, а також розглянути і детально визначити на майбутнє всі курси навчання, визначивши й твори, за якими будуть викладатись. На жаль, я бачу, що в них немає належної й необхідної одноманітності, на якій повинні базуватись як виховання, так і навчання. Предмет цей настільки швидко може вплинути на благо державності, що необхідно негайно виправити цей недолік нашої навчальної системи”86.

Водночас було запропоновано надати новий устрій військовим навчальним закладам, поєднавши їх в окрему галузь державного управління. 13 травня 1826 р. на ім'я інженер-г.-л. графа К.І. Оппермана від начальника Головного штабу ЙІВ надійшов циркулярний лист, в якому було повідомлення про бажання імператора створити “Особливий комітет, який би розглянув і визначив навчальні курси для кадетських корпусів та інших закладів, що займаються вихованням молодих дворян, призначених для військової служби”87. У такий спосіб було створено Комітет у справах військових навчальних закладів під головуванням К.І. Оппермана. Микола І, призначивши голову та членів Комітету, наказав військовому міністру О.І. Чернишову поставити перед ними ряд завдань, зокрема: . переглянути перелік дисциплін, викладання яких ведеться нині, провести чіткий розподіл класів, визначити принципи поступового переходу з класу в клас; . визначити, які курси, що існують нині, можуть залишитись для всіх військових навчальних закладів, зробивши до них свої зауваження; які з цих курсів необхідно доповнити, а які створити заново, та якими творами слід керуватись при їх викладанні. При цьому необхідно детально визначити ці твори й витяги, які з них слід зробити, і назвати конкретні шляхи виконання цього, одночасно визначити можливості видання нових навчальних посібників для того, щоб розробити план навчання для кожного навчального закладу й викласти загальну думку всіх членів Комітету відносно майбутньої організації освіти, а також взагалі відносно навчальної частини кожного з цих закладів. У випадку, якщо виникнуть розбіжності, то необхідно викласти думки кожного члена, котрий має окрему думку. При цьому, однак, загальним правилом повинно бути те, що корпуси: Пажеський, 1-й і 2-й кадетські та Імператорський Військово-сирітський дім повинні мати загальний навчальний план. Однак, у навчальному плані Морського корпусу необхідно передбачити вивчення курсів морської справи, а артилерійське й інженерне училища, дотримуючись загальних правил навчання, повинні забезпечити вивчення вищих наук з тим, щоб одночасно з “Головною інженерною та артилерійською наукою” отримати широке коло знань; . Комітет цей терміново відкрити і Журнали його подавати щотижня Його Імператорській Величності через військового міністра О.І.Чернишова”88.

Одним з найбільш активних членів Комітету був видатний військовий теоретик барон А.А. Жоміні. Він запропонував програму перебудови системи військової освіти, яка стала основою створення навчальних програм для військових навчальних закладів. Сформулював А.А. Жоміні й принципи викладання в цілому. Так, наприклад, він вважав, що “хороша система викладання повинна складатись з чотирьох різних ступенів: викладання початкове, викладання вище, викладання вищих точних наук, застосування цих наук у різних видах служби. Ці різні ступені викладання не повинні об'єднуватися в одному закладі, а набагато краще мати: а) для перших двох ступенів - Кадетські, Військово-Сирітський та Пажеський корпуси, ліцеї, училища, які готують інженерів і артилеристів; б) для викладання вищих точних наук Центральне училище на зразок політехнічного у Франції”89. Основним завданням Комітету у справах військових навчальних закладів було створення “Загальних положень” та “Статуту військових навчальних закладів”. Для вирішення цього завдання 17 червня 1826 р. членам Комітету було запропоновано відповісти на ряд питань, серед яких були такі: чи має бути прийом до кадетських корпусів, як і раніше, у будь-який період року, чи його потрібно проводити один раз на рік; чи повинні існувати вікові обмеження для майбутніх вихованців, чи доцільно приймати малолітніх і в якому віці? Обговорення цих питань не викликало суперечок, і члени Комітету вирішили, що доцільно зараховувати на навчання один раз на рік, ураховуючи рівень підготовки, разом з дорослими потрібно приймати і малолітніх. Постало спірне питання про те, як треба виховувати і навчати малолітніх та дорослих вихованців - разом чи окремо. Під час обговорення цієї проблеми погляди членів Комітету розділилися таким чином: інженер-г.-л. Опперман, г.-л. граф Сіверс, генерал-майори Козен, Арсеньєв і Маркевич дотримувались думки, що малолітніх тримати в одному закладі з дорослими незручно, тому що, по-перше, від такого об'єднання кількість вихованців дуже зросла б в одному й тому ж закладі; по-друге, малолітні й дорослі вимагають різного догляду, різних правил виховання як у фізичному, так і в моральному відношенні, а тому й корисніше малолітніх і дорослих виховувати в окремих закладах. При цьому, виховання в закладах для малолітніх повинне відповідати загальному плану освіти молодих воїнів. Г.-л. Гогель, г.-м. Перский і контр-адмірал Крузенштерн вважали, що цілком вигідним було б виховання й малолітніх в одному закладі з дорослими (безумовно, в особливих відділеннях, без зв'язку з дорослими). Користь від цього була б, оскільки малолітні, яких з юних років навчають, як передбачено загальним планом військової підготовки і під одним і тим же керівництвом, вступаючи з віком до вищих класів, не лише самі могли краще звикнути до єдиного загального порядку, але й керівництво, спостерігаючи за поступовим розвитком їхніх здібностей і формуванням їхньої моралі, надійніше б могло спрямовувати їх до загальної мети засобами військового виховання90.

Члени Комітету визначили вікові межі “малолітніх” та “дорослих”. Це, відповідно, діти від семи до тринадцяти років включно та з чотирнадцяти до шістнадцяти років. Але непокоїло членів Комітету те, що до військових навчальних закладів буде вступати якась частина дорослих юнаків, і на це були дві причини: 1) дорослі вихованці, якщо не мали перед вступом нагоди набути доброї моралі чи на це були нездатні їхні батьки, чи через сирітство й інші причини, розкладають морально й інших, які перебувають у закладі, показуючи їм погані звички і поняття; 2) траплялось, що у 14-річному і в ще більшому віці в кадетські корпуси рекомендували юнаків, які навіть майже грамоти не знають. З них неможливо було зробити хороших учнів, і вони, займаючи місця у закладах багато років, не могли потім принести користі й службі91. Ці та інші запитання з відповідями були внесені до так званих “листів запитів”, які стали складовою частиною “Статуту” та “Положень про військові навчальні заклади”.

Окремо на обговорення було поставлено питання про необхідність збереження замкнутого станового статусу корпусів. Прикладом вирішення такого роду питання є перейменування Імператорського Військово-сирітського дому: було запропоновано перейменувати його в Імператорський військово-сирітський дім для офіцерських синів, щоб він набув однакової чинності з іншими кадетськими корпусами не формально, а фактично. Під час заснування Військово-сирітського дому, 23 грудня 1798 р., “було визначено виховувати у військово-сирітському домі не лише дворянських, але й солдатських дітей, у тому числі дівчат, з поділом на два відділення: одне для благородних дітей, а друге - для солдатських”. Але з 1817 р. до цього закладу “приймали лише благородне юнацтво чоловічої статі”, яке “навчається, утримується і випускається на службу абсолютно на однаковій підставі з кадетськими корпусами”. Однак, дворян все ж насторожувала така назва, і, як наслідок, репутація даного закладу від цього не вигравала. Виходячи з цього, члени Комітету звернулись з пропозицією на ім'я імператора: “Військово-сирітський дім називати Імператорський військово-сирітський дім для офіцерських дітей”92. Ця пропозиція була схвалена, і з 1829 р. Імператорський Військово-сирітський дім став називатися Павлівським кадетським корпусом, що остаточно зрівняло його в правах з рештою кадетських корпусів. Таким чином, для членів Комітету предметом уваги були різноманітні проблеми, які їм потрібно було вирішити.

Комітет у справах військових навчальних закладів працював протягом п'яти років. Результатом його діяльності стали проекти “Загальних Положень” та “Статуту для військових навчальних закладів”, які були затверджені імператором 1830 р. У “Загальних Положеннях” була визначена мета запровадження військових навчальних закладів, яка стала основою урядової політики в цій сфері: “військово-навчальні заклади відкриваються з тією метою, щоб юному російському дворянству дати гідне званню цьому виховання в тому напрямку, як повинно бути, аби зміцнити у вихованцях цих правила благочестя й чистої моралі та навчити їх усьому, що у визначеному для них званні необхідно, потрібно зробити їх здатними з користю й честю служити Государю, і добробут їхнього життя повинен базуватися на несхитній відданості Престолу”93.

Після затвердження “Загальних Положень” та “Статуту для військових навчальних закладів” засідання Комітету припинились, але натомість була створена Рада у справах військових навчальних закладів94. Як уже зазначалося, фактично вона була заснована ще 29 березня 1805 р., тоді до її компетенції входили питання про устрій та управління військовими навчальними закладами, але з часом вона практично не діяла, тому її відновлення 1830 р. можна вважати новим створенням. Рада у справах військових навчальних закладів розпочала свою діяльність 31 жовтня 1830 р. і збиралася на засідання щотижня. Члени Ради займалися вирішенням питань стосовно благоустрою військових навчальних закладів, перевіркою виконання останніми чинних законоположень, були присутніми на іспитах вихованців у військових навчальних закладах Санкт-Петербурга. Таким чином, Рада контролювала діяльність військових навчальних закладів, які 1834 р. були поділені на три класи, а 1841 р. - на три округи: Санкт-Петербурзький, Московський та Західний, і стала основним виразником політики уряду у сфері військової освіти.

За часів імператора Миколи І не була здійснена докорінна перебудова системи центральних установ, як це мало місце за часів правління імператора Олександра І, але поступово, в результаті перетворень, були внесені значні зміни як у систему військової освіти, так і в систему органів управління військовими навчальними закладами.

Особливе місце у сфері управління та контролю за діяльністю закладів військової освіти належало Головному Начальнику Пажеського, усіх сухопутних кадетських корпусів та Дворянського полку. Протягом XIX ст. на цій посаді перебували виключно особи імператорського дому. Тривалий час, з 1831 до 1849 р., Головним начальником сухопутних кадетських корпусів та Пажеського корпусу був вел. кн. Михайло Павлович. Період його управління відомством військових навчальних закладів був цілою епохою в їхньому житті. Великий князь Михайло Павлович “впродовж вісімнадцяти років віддано, невтомно, як християнин і вірнопідданий, з глибоким почуттям свого обов'язку допомагав вінценосному брату у великій та важкій справі виховання кадрів для армії”95. Його основна функція полягала в нагляді за процесом виховання й освіти у військових навчальних закладах у межах урядової політики. Також він був грозою всіх порушників дисципліни, Статуту та курців. Покарання очікувало кожного, хто наважився порушити встановлені правила. Тому, на перший погляд, складається враження, що великий князь виконував лише “каральні” функції, але, якщо звернутися до спогадів сучасників, то можна знайти в них інші думки. Вони вважали, що вел. кн. Михайло Павлович при тій зовнішній суворості, яку можна було спостерігати, мав добре й чуйне серце96.

Великий князь Михайло Павлович мав власний погляд на систему військового виховання і на обов'язки вихованців, і у спогадах багатьох вихованців є свідчення того, як ревниво він дотримувався своїх постулатів і у той же час нерідко виявляв турботу про своїх підопічних: за свої кошти купував обмундирування для бідних випускників, допомагав кадетам з бідних родин97. У цілому сучасники позитивно характеризували вел. кн. Михайла Павловича, зазначаючи, що він напускав на себе суворість, а насправді був найдобрішою людиною98.

Поряд зі схвальними характеристиками вел. кн. Михайла Павловича існували й недоброзичливі відгуки сучасників. До числа останніх можна віднести Л.В. Дубельта, начальника штабу Корпусу жандармів, а пізніше управляючого III відділенням ВЙІВК. Будучи переконаним монархістом, Л.В. Дубельт залишив схвальні характеристики й Миколи І, і осіб царської родини, за єдиним винятком: він вважав вел. кн. Михайла Павловича справжньою бідою Росії, людиною, яка на своєму посту завдала їй великої шкоди. Дубельт Л.В. вважав, що вел. кн. Михайло Павлович зовсім не мав уяви про те, як потрібно виховувати підростаюче покоління: “Хіба він може бути хорошим вихователем юнацтва? Хіба він має поняття про справжнє виховання? Людина він чесна, але сердита, яка вміє думати лише про те, щоб у хлопчика ґудзики були застебнуті, щоб фронт добре рівнявся і щоб діти спритно володіли зброєю. Іграшки! Хіба в цьому полягає справжнє моральне виховання? - Воля ваша, а ця людина - біда Росії. Своїм фронтом він збив з толку й Государя”99.

Подальші перетворення у системі військової освіти були пов'язані з посиленням контролю за військовими навчальними закладами. Так, 29 лютого 1832 р. при Головному начальнику був створений Штаб управління військовими навчальними закладами. Першим начальником Штабу став г.-м. Кривцов, але вже 1835 р. на цю посаду був призначений Я.І.Ростовцев, який перебував на ній до 1860 р. На початку 40-х рр. ХІХ ст. при Штабі управління військовими навчальними закладами був створений Навчальний комітет, головою якого імператор також призначив Я.І.Ростовцева. Сучасники свідчать, що вплив Я.І.Ростовцева у сфері військової освіти був достатньо значний і він багато зробив для її розвитку.

Інше управління, на відміну від Пажеського і кадетських корпусів та Дворянського полку, мали Артилерійське та Інженерне училища, які підпорядковувалися відповідно генерал-фельдцейхмейстеру та генерал-інспектору з інженерної частини. Навчальні заклади для солдатських дітей з 1824 р. підпорядковувались Департаменту військових поселень, а з 1826 р. були перетворені з військово-сирітських відділень у батальйони, напівбатальйони та роти військових кантоністів.

Таким чином, у середині 30-х рр. XIX ст. внаслідок ужитих урядом заходів був покладений край “вільності” закладів військової освіти, коли вони “були представлені самі собі й залежали виключно від волі й поглядів своїх начальників100.

Крім цього, протягом 1836-1837 рр. Штаб управління військовими навчальними закладами провів величезну роботу щодо створення Зводу законів, які стосувалися військових навчальних закладів. Підсумком цієї роботи став “Звід військових постанов”, який містив основні закони, що регулювали питання устрою та управління військовими навчальними закладами, закони про створення Штабу та Ради у справах військових навчальних закладів.

1843 р. відбулися подальші зміни в організації центрального управління військовими навчальними закладами, що безпосередньо було пов'язано зі збільшенням їх кількості. Так, 1843 р. було видано Положення “Про управління військовими навчальними закладами”. Згідно з ним, вел. кн. Михайлу Павловичу було присвоєно звання Головного Начальника військових навчальних закладів, його повноваження тепер дорівнювали владі міністрів. З розширенням повноважень Головного Начальника був змінений і характер Ради у справах військових навчальних закладів, яка перетворилася на дорадчий та спостережний орган. Організація центрального управління військовими навчальними закладами, встановлена Положенням 1843 р., зберігалася до середини 50-х рр. XIX ст.

Цілеспрямованість урядового курсу в галузі військової освіти, крім уніфікації навчальних програм, централізації системи управління військовими навчальними закладами, виявилася і в створенні єдиної державної ідеології. Потрібно було створити найбільш сприятливу для військових навчальних закладів “педагогічну” теорію, яка б допомагала формувати бажаний для самодержавства тип особистості вихованця. У цьому сенсі справжньою знахідкою стала “теорія офіційної народності”, яку сформулював граф С.С. Уваров.

Навесні 1832 р. Микола І призначив С.С. Уварова товаришем (заступником) міністра народної освіти. І вже тоді він сформулював основну мету своєї діяльності та завдання, котрі були поставлені перед вищезгаданим міністерством. У записці на ім'я імператора С.С. Уваров зазначав: “Саме у сфері народної освіти належить, перш за все, відродити віру в монархічні та народні начала”101. Так була створена відома тріада “Православ'я, Самодержавство, Народність”, яка стала стрижнем державної ідеології Росії, основою “охоронної політики” у всіх сферах життя.

Поняття “самодержавство” обґрунтував ще на початку XIX ст. М.М. Карамзін, який після смерті імператора Олександра І прагнув прищепити його наступнику своє бачення подальшого розвитку Російської імперії, сформульоване у записці “О древней и новой России”: “Самодержавство, - писав він, - заснувало й відродило Росію, що, крім необмеженого, може в цій махині проводити єдність дій?” Карамзін М.М. вважав, що російський імператор не може обмежити свою владу і повинен “управляти верховно, неподільно. Цей заповіт є основа тієї влади, іншої не маєш, можеш все, але не можеш законно обмежити її!”102.

Згідно з доктриною М.М. Карамзіна, повстання декабристів було наслідком політики Олександра І та його оточення, і, щоб у майбутньому запобігти виникненню подібної ситуації, потрібні були більш суворі та швидкі заходи. Вільнодумству, яке веде до смути, необхідно протиставити силу, анархічним пориванням - корінний порядок російського життя, який потребує зміцнення103.

Погляди М.М. Карамзіна відповідали прагненням імператора Миколи І, тому основною метою діяльності уряду було зміцнення та збереження самодержавства. Для досягнення цієї мети до “теорії офіційної народності” були добавлені дві нові ідеї - “православ'я” та “народність”. Ідея православ'я у тріаді була поставлена на перше місце, тому що саме релігійна доктрина у суспільстві віруючих могла їх згуртувати. Церква завжди закликала до покірливості. А ідея народності вигідно протиставляла Росію з її національною ідеєю Заходу. На таких ідейних засадах ґрунтувалася основна доктрина урядового курсу часів правління Миколи І. Саме в рамках цієї доктрини здійснювалися перетворення в сфері військової освіти та комплектування армії.

Таким чином, за часів Миколи І відбулися значні зміни у системі військової освіти, що свідчило, з одного боку, про завершення процесу її формування, а з іншого, - про те, що державний устрій та система військової освіти знаходилися у постійному зв'язку та взаємодії. Перетворення, що відбулися в цій сфері, призвели до значних змін - створення єдиних навчальних програм для військових навчальних закладів, централізації управління в галузі військової освіти, посилення контролю за вихованням та підготовкою майбутніх офіцерів.

2. Зміни в порядку проведення рекрутських наборів

навчальний військовий освіта рекрутський

До кола проблем, які визначені як предмет дослідження, входить питання щодо комплектування армії нижніми чинами в означений період. Але перш, ніж приступити до аналізу цієї проблеми, необхідно розібратись, які зміни відбулись у цій сфері в другій чверті XIX ст. А для цього, в свою чергу, доцільно звернутися до витоків комплектування російської армії.

Разом зі створенням регулярної армії Петром І у 1705 р. був покладений початок проведенню так званих рекрутських наборів. У той час нести військову службу були зобов'язані представники усіх станів, за виключенням духовенства.

Наступники Петра І при кожному новому правлінні, шляхом створення відповідного Комітету або Комісії, вносили певні зміни у порядок проведення рекрутських наборів. Так, за Петра III було запроваджено статут, обмундирування, найменування полків за прізвищами шефів та інші перетворення за пруським зразком. Катерина II, зійшовши на престол, також створила Комісію, яка пропонувала та вносила певні зміни у порядок проведення рекрутських наборів. У 1798 р. Павло І, у свою чергу, створив Комітет, покликаний вирішити питання про скорочення витрат держави на воєнні потреби та скорочення армії104.

Взагалі, за час проведення рекрутських наборів внесення відповідних змін до порядку їх проведення було зумовлено тим, що після завершення тієї чи іншої війни виявлялись недоліки в комплектуванні армії, для ліквідації яких і створювались спеціальні комісії. Однак, ті зміни, які пропонувались, лише частково поліпшували положення, так як військовий побут був тісно пов'язаний із суспільним та державним ладом. Тому кардинально змінити порядок комплектування армії нижніми чинами в умовах існування кріпосного права було неможливим.

Значні зміни в порядку проведення рекрутських наборів відбулись у період правління імператора Миколи І. Це було обумовлено рядом причин. Зокрема, головним було те, що військові поселення, які були створені в першій чверті XIX ст. і, на думку Олександра І, повинні були з часом перевести війська на самокомплектування і повністю замінити рекрутські набори, ставши основним джерелом комплектування армії нижніми чинами, внаслідок ряду причин не виправдали цієї надії. На початку правління імператора Миколи І військові поселення знаходились у кризовому стані. Особливо це стосувалось поселень піхоти, які так і не змогли перейти ані на самозабезпечення продовольством, ані на самокомплектування105. Тому Микола І, вступивши на престол, негайно починає проводити перетворення в цій сфері як шляхом реформи системи військових поселень, так і шляхом модернізації порядку й правил проведення рекрутських наборів.

Насамперед, перед урядом імператора Миколи І виникло питання, яким чином зробити рекрутські набори найменш важкими для підданих, які виконують цю повинність. Спеціально створений для вирішення цього питання Комітет дійшов до висновку, що зменшити тягар “рекрутчини” можна наступним чином:

* скасувати набори, коли це дозволяють обставини; * скасувати пільги і замінити грошові форми відбуття цієї повинності натуральною; * встановити більш сприятливі та гуманні правила для відбуття повинності, ніж ті, які були визначені в Генеральній установі про набір рекрутів від 1766 р. зі змінами, внесеними у 1802 р.; * реформувати інститут військових кантоністів, який у другій чверті XIX ст. розглядався не як основне, а як додаткове джерело комплектування армії106.

Саме у цих напрямках і працював уряд за часів Миколи І. Насамперед, з кінця 20-х рр. XIX ст. почала проводитись політика, яка була спрямована на звуження кола осіб, яким надавались різного роду пільги при розподілі рекрутської повинності. 1827 р. разом з першим рекрутським набором за часів правління Миколи І (в загальному порядку проведення це був 91 набір) були внесені перші зміни до порядку його проведення. Зокрема, згідно зі Статутом рекрутської повинності й військової служби євреїв від 26 серпня 1827 р., несення рекрутської повинності у натуральній формі розповсюджувалось на представників цієї національності107. Рекрутовані з євреїв у відповідності з віком поділялись на дві категорії: малолітні (з 12 до 18 років), яких направляли в підрозділи, що готували до військової служби (це були батальйони й напівбатальйони військових кантоністів), і ті, яким виповнилось 18 років. Останніх зараховували на дійсну військову службу.

З 1831 р. підлягали рекрутській повинності й так звані особи духовного звання. До цієї категорії відносились діти священнослужителів та церковнослужителів, які не несли службу по духовному відомству108, а також священнослужителі, які внаслідок вчинення протиправної дії були позбавлені відповідного статусу.

Ці перші обмеження на рубежі 20-30-х рр. XIX ст. свідчили про те, що уряд зрозумів актуальність істотних змін у системі комплектування регулярної армії нижніми чинами, оскільки після ряду війн початку правління Миколи І необхідність удосконалення порядку проведення рекрутських наборів стала очевидною. Так, кампанії 1828-1831 рр. стали наглядним прикладом того, що армія, яку вважали оплотом могутності Російської імперії, знаходилась у кризовому стані. Ця криза поглибилась через відсутність законодавчої бази, так як через відсутність чітких правил проведення рекрутських наборів та розподілу рекрутської повинності існували сприятливі умови для різного роду зловживань. Відтак, у другій чверті XIX ст. окреслилась необхідність розробки й прийняття нового рекрутського статуту.

Був створений спеціальний комітет, основною метою якого стала уніфікація законодавства, що безпосередньо стосувалось визначення правил і порядку проведення рекрутських наборів. Результатом роботи цього комітету стало створення Рекрутського статуту, який був затверджений 1831 р. й набув чинності з 1 січня 1832 р. За новим статутом рекрутській повинності підлягали усі стани, які платили подушну подать чи відповідну їй у казну: міщани, державні селяни різних категорій, удільні, поміщицькі селяни, вільні хлібороби. До поміщицьких селян відносились і дворові люди109. Рекрутська повинність існувала, як і раніше, у двох основних формах: натуральній та грошовій. Як уже зазначалось, до 26 серпня 1827 р. грошима “відбували” рекрутську повинність євреї. Але за новим законом, враховуючи недоїмки й багаточисленність єврейських сімей, їм необхідно було відбувати рекрутську повинність натурою.

Грошима відбували рекрутську повинність, згідно зі статутом, вносячи за кожного рекрута по тисячі карбованців, такі категорії підданих:

1) податне населення усіх міст і поселень Архангельської губернії, крім інородців Кольського повіту; 2) мешканці прикордонної зони з Австрією й Прусією шириною в 100 верст; 3) жителі міст Стара Руса, Єлисаветграда, Ольвіополя і всі поселення удільних, поміщицьких селян і вільних хліборобів у повітах, де були розміщені військові поселення; 4) усі іноземці, які поселилися на Таврійському півострові з 1798 р. і прийняли російське підданство.

Також могли відбувати рекрутську повинність грошима жителі Нарви, які були занесені до книг ремісних гільдій, дійсні ремісничі, приписані чи куплені, штатні й позаштатні казенні люди на посесійних фабриках і приватних гірничих заводах. За них власники заводів вносили до казни встановлену плату, не вираховуючи із заробітної плати.

Грошима відбували рекрутську повинність, згідно з новим статутом, і поміщицькі селяни, які проживали в Кавказькій області взагалі, і в повітах Таврійської губернії, які розташовані на Кримському півострові, також казенні й удільні селяни, вільні хлібороби в неповних дільницях з кількістю жителів менше 250-ти чоловік, а також усі дільниці поміщицьких селян, у яких нараховувалось не більше 20-ти чоловік110. По 500 карбованців замість поставки рекрутів платили лопарі Кольського півострова. Але все ж їм було надано право замість грошей, за бажанням, поставляти рекрутів натурою.

У другій чверті XIX ст. були й такі категорії підданих, які не відбували рекрутську повинність ні грошима, ні натурою. Це:

1) купці усіх трьох гільдій; 2) державні селяни, які прослужили по виборах три терміни по три роки в земських чи інших судах; 3) державні селяни, які увійшли до складу військових поселень; 4) особи, які були нагороджені медалями, і почесні громадяни; 5) колоністи; 6) лотмани, які були приписані до Морського відомства і поставляли корабельних столярів і сторожів корабельних дібров; 7) сибірські інородці й російські жителі Камчатки, Охотського узбережжя, Якутської області, Туруханського, Березовського, Тогурського округів і відділень; 8) не підлягали рекрутській повинності особи, які перейшли до православ'я з іншої віри, а також їхні діти, які народилися до цього переходу; 9) не підлягали повинності ті, хто народився після чергової ревізії. Це було надзвичайно важливе положення, так як повинність носила не особистий, а общинний характер. Від кількості врахованих осіб залежав номер черги для сім'ї й кількість чоловік, які проживали на дільниці; 10) не підлягали рекрутським наборам упродовж 3-х років ті, хто заново приписався до товариств. Вільновідпущені з поміщицьких людей не підлягали повинності до наступної ревізії, поселенці Сибіру, які відбували заслання, звільнялися від рекрутської повинності на 20 років111.

Таким чином, вищеназвані дані свідчать, що в другій чверті XIX ст. рекрутська повинність поширилась на достатньо широкі верстви населення, тому важко погодитись з міркуванням, яке побутувало в радянській історіографії, що Рекрутський статут 1831 р. мав суто класовий характер, бо основний тягар військової служби покладався на селян та робітників112.

Крім запровадження регламентації осіб, які підлягали рекрутській повинності, Статут чітко визначав порядок утворення дільниць, обрахування кількості рекрутів чи грошей з дільниці, встановлював порядок прийому рекрутів, терміни їх представлення. З метою уникнення традиційних зловживань була запроваджена система жорсткого контролю. Чітко визначався порядок відправки, прийому рекрутів, забезпечення їх грошима й усім необхідним. Проведення рекрутських наборів суворо контролювалось владою й особливо прокурорами усіх рівнів. Але найголовнішим було те, що встановлювався порядок сімейних черг, де чітко вказувалось, які сім'ї і яким чином беруть участь у поставці рекрутів113.

Згідно з Рекрутським статутом, складались чергові списки, куди вносились усі працездатні віком від 18 до 60 років. Потім усі сімейства в порядку черги представляли рекрутів, починаючи з сімей, які мали багато працівників, при цьому звільнялись від поставки рекрутів тільки ті сім'ї, в яких був один працівник. До того ж, одне сімейство у черговий набір представляло одного рекрута, а в різні набори - не більше трьох114.

Таким чином, великі сім'ї, які поставили одного рекрута, повинні були поставити іншого тільки після поставки рекрутів сім'єю, яка нараховувала половину від кількості більшої сім'ї. Наприклад, сім'я із 12 осіб чоловічої статі поставляла другого рекрута лише після поставки рекрутів сім'ями, які складались з 6 осіб чоловічої статі. Сім'ї, які мали лише одного сина, не включались до черги, що є достатньо гуманним і розумним.

Рекрутській повинності підлягали, як правило, особи віком від 20 до 35 років. Якщо в сім'ї таких чоловіків було декілька, то перевагу надавали неодруженим, а з них - старшим за віком; якщо всі з них були одруженими, то, в першу чергу, віддавали бездітних. У випадку, якщо бездітних сімей не було, тоді член сім'ї йшов у рекрути або за добровільною згодою, або вибір робили батьки, або рекрута визначали шляхом жеребкування. Цей метод розподілу повинності практикувався з 1816 р. у Прибалтійському краї, де відбулося скасування особистої залежності селян. Пізніше порядок жеребкування поширився на удільних селян.

Одним з головних недоліків системи рекрутської повинності було те, що практично будь-який чоловік віком від 20 до 35 років не почувався у безпеці під час проведення рекрутського набору. Найменша зміна у складі сім'ї могла поставити її на початок рекрутської черги. Намагаючись подолати цей недолік, уряд з 30-х рр. ХІХ ст. поступово починає запроваджувати замість чергової поставки рекрутів поставку їх шляхом жеребкування. Так, 1838 р. порядок жеребкування запроваджується у Санкт-Петербурзькій губернії, а потім поступово поширюється на всіх державних селян, міщан і близькі їм за соціальним положенням стани. 1854 р. черговий порядок поставки рекрутів для міщан і державних селян був законодавчо замінений жеребкуванням115. Характерною рисою жеребкування було те, що право тягнути жеребок надавалось у 20 років, а також 21-

річним, яким виповнилось 20 в той рік, коли не відбувався набір. Жеребок тягнули в порядку рекрутської черги. Той, хто хоча б один раз взяв участь у жеребкуванні у мирний час, уже не підлягав рекрутським наборам. Якщо черга до когось не доходила, він брав участь у жеребкуванні до 25 років. При цьому зберігалося право використовувати заміну рекрута грошовим внеском чи заліковою квитанцією. Водночас з рекрутами визначались і так звані підставні. Вони повинні були в порядку номерів підміняти забракованих рекрутів чи “ставати під знамена”, якщо було оголошено додатковий набір того ж таки року.

Поширення жеребкування на поміщицьких селян було ускладнене, оскільки на них поширювались право особистої власності поміщика і право здачі ним кріпаків за погану поведінку в армію. Однак, у ряді регіонів імперії порядок жеребкування вводився і для поміщицьких селян.

Крім того, була передбачена заміна рекрута іншою особою по приватному найму. Сім'я чи громада могли замінити рекрута шляхом найму іншої особи з міщан, селян, вільних хлібопашців, за умови, що вони одного стану з наймачем. Однак, це призводило до того, що в армію дуже часто потрапляли особи з девіантною поведінкою. За різноманітні правопорушення замість тюремного ув'язнення особу могли віддати у рекрути116. Враховуючи це, уряд запровадив казенний найм і почав випуск так званих “залікових квитанцій”, суть яких зводилась до того, що власник квитанції мав право подати її до будь-якого набору і звільнити від служби себе чи когось іншого або продати цю квитанцію117. Заліки зараховувались громаді чи поміщику за людей, які віддані були в рекрути до загального набору, в тому числі на власний розсуд поміщика, а для громад у випадку дебошу і малоцінних крадіжок, а також бродяг, невиправних неплатників податей, осіб, які вели ганебне життя118. Однак, випуск “залікових квитанцій” не дав бажаного результату, оскільки бажаючих служити в армії було набагато менше, ніж тих, хто бажав звільнитися від несення військової служби. Тому продовжувала збільшуватися кількість солдатів, які вступали на службу за приватним наймом. Система заліків також поширювалась на поміщиків та громади у випадку надання ними місць постійного проживання відставним солдатам та їх сім'ям119.

До позитивних моментів нового Рекрутського статуту також можна віднести й те, що він ліквідував подвійний підхід до комплектування регулярних військ через рекрутські набори і військово-поселенську систему. Прийняття статуту призвело до скасування застарілих законодавчих норм, які існували ще в середині ХVІІІ ст.

Відзначимо, що Рекрутський статут 1831 р., фіксуючи основні принципи відбування повинності, вважався орієнтовним, а особливості кожного набору щоразу визначались Височайшим указом (маніфестом) та інструкціями. Передбачалась також можливість доповнень до Статуту120.

Зміни та доповнення не примусили себе довго чекати. Невдовзі після придушення Польського повстання 1830-1831 рр., згідно з Положенням від 19 жовтня 1831 р., рекрутська повинність поширювалась на обивателів і однодворців Західних губерній121. Посилаючись на невизначеність прав шляхти і змішування “дійсно дворян” з особами, які нічим не могли підтвердити своїх прав на дворянство, уряд запровадив правову різницю між шляхтичами і тими, хто тільки називався шляхтою. Шляхетство перейменовувалось у дворянство з усім обсягом прав власне російського дворянства. Критерієм для класифікації шляхти було, в основному, майнове становище. Шляхтичі, які володіли землею з селянами, отримували можливість доступу у дворянський стан навіть за відсутності формально-документальних підтверджень своїх прав. Шляхта, яка не довела свого дворянського походження, поділялась на два головних розряди: сільських і міських обивателів. Усі сільські обивателі отримали назву однодворців Західних губерній. Вони також поділялися на категорії: а) осілих, які займали різні посади, в тому числі й управляючих маєтками; б) неосілих, до яких належали однодворці, які упродовж одного року мали приписатись до будь-якого стану122.

До міських обивателів були віднесені, по-перше, мешканці, які за своїм становищем наближались до міщан і були приписані до цього стану; по-друге, особи, які мали освіту і “вели вчені заняття”. До них відносились вчителі, художники, адвокати, які отримали титул Почесних громадян.

Власне однодворці Західних губерній були звільнені від основних повинностей, державних і місцевих, але рекрутська повинність поширювалась на них у повному обсязі. Водночас вони сплачували грошовий збір на загальні доходи, утримання військ і відбували рекрутську повинність натурою. Грошовий збір мав “подимний” характер і становив три карбованці на рік з будинку, незалежно від кількості душ, неосідлі однодворці сплачували карбованець з душі. З першого січня 1833 р. (пізніше цей термін був продовжений на рік) однодворці мали відбувати повинність лише грошима. Поставка рекрута не звільняла сім'ю від сплати щорічного грошового податку на армію.

Однодворці отримали право добровільного вступу на військову службу за наймом за інші стани, без дозволу громад, до яких приписувались для контролю. Ті ж, хто побажав переселитися у внутрішні губернії, звільнялись від рекрутської повинності. З метою зробити військову службу більш привабливою для однодворців, для них встановлювався 13-ти річний термін служби.

Під час першого набору на цій території 1834 р. однодворці мали поставити по 10 рекрутів з 500 душ, що більше ніж у два рази перевищувало норми, встановлені для інших станів. Таким чином, з усіх прошарків, які підлягали рекрутській повинності, вони опинилися в найбільш важкому стані.

Водночас із однодворцями рекрутська повинність поширювалась і на округи військових поселень. Але якщо повинності однодворців різко зростали, то поселенці, які раніше повинні були служити основою комплектування військ, почали підлягати звичайній рекрутській повинності нарівні з іншими станами. 8 листопада 1831 р. іменним указом управляючому Головним штабом ЙІВ по військовому поселенню запроваджуються нові правила відбуття військової повинності123. Польові війська повинні були розквартировуватися в округах військових поселень на загальних підставах. Поселенні батальйони та ескадрони відокремлювались від діючої армії, і мешканці округів піхоти перейменовувались у пахотних солдатів.

На колишніх поселян, які залишились у категорії хазяїв, рекрутська повинність поширилась на загальних підставах. Для регулювання повинностей і з урахуванням сімейних обставин їм дозволялось вступати в рекрути й добровільно. У такому випадку термін служби скорочувався до 15 років124.

Упродовж 1832 р. відбулося також розформування військових поселень кавалерії. Хоча вони формально і зберегли назву “військові поселення”, однак поселенська система як організація, що мала на меті витіснити комплектування військ через рекрутську повинність, остаточно перестала існувати.

Мешканці округів військових поселень кавалерії стали з 1 січня 1833 р. підлягати наборам на загальній підставі, їх обмундировували за рахунок позичкового капіталу військових поселень, який юридично належав мешканцям, оскільки формувався з їхніх внесків. Дітей військових поселян не зараховували у кантоністи, а залишали в сім'ях. Замість грошового оброку, який сплачували пахотні солдати, вони зобов'язані були здійснювати поставки продовольства та фуражу для військ125.

Практично водночас з перетворенням повинностей і поширенням рекрутських наборів на військових поселян указом від 25 червня 1832 р. поширюється відбуття рекрутської повинності і на козаків Полтавської та Чернігівської губерній, які мали вступати до кавалерії. До цього вони були зобов'язані нести військову службу лише під час ведення військових дій. Для них був передбачений щорічний набір по 5 чоловік з 1000. Термін служби козаків визначався 15 роками. Після служби вони повертались до свого стану, якщо не отримали офіцерський чин. За рахунок громади козак отримував провіант на 3 місяці, гроші на обмундирування і три карбованці на витрати126.