Аналіз розвитку виникнення воєнної загрози в 30-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

1.1 Вплив світової економічної кризи 1929 - 1933 років на міжнародні відносини

1.2 Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу

РОЗДІЛ 2. УТВОРЕННЯ ВОГНИЩА ВІЙНИ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ

2.1 Фашистська Німеччина на шляхах підготовки нової війни

2.2 Криза 1935 - 1936 рр. у Європі. Однобічний розрив Німеччиною воєнних статей Версальського договору

РОЗДІЛ 3. НАЗРІВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В ЄВРОПІ (1937 - 1939 РР.)

3.1 Перехід Німеччини до відкритої агресії в Європі: захоплення Австрії. Мюнхенська змова (1938 р)

3.2 Англо - французько - радянські, німецько - радянські переговори та їх наслідки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У 30-х роках ХХ століття на євроазіатському континенті відбулися зміни і події пов'язані з міжнародними відносинами, виникненням воєнної загрози. Світова економічна криза стала тим очевидним рубежем, з якого світ почав сповзати в Другу світову війну. А з приходом Гітлера до влади в Німеччині утвердився новий підхід у галузі міжнародних відносин. І хоча західні демократії помітили все це поступово, зміни, про які йдеться, були цілком реальні. „ Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала в Женеві, мала не більше вартості, ніж ідея рівноправності окремих людей ” [ 5;136 ]

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що торгові та митні війни західних країн на початку 30 - х років ХХ ст. та зовнішня політика Німеччини призвели до однієї з найбільших трагедій людства - до Другої світової війни. Тому дуже важливо ознайомитись з економічними та політичними міжнародними відносинами, які втягнули увесь світ у воєнні роздори та чвари.

Об'єктом дослідження є безпосередньо причини виникнення воєнної загрози, їх особливості, витоки та підґрунтя.

Предметом дослідження є ті процеси, які відбувались в результаті міжнародних відносин, а саме підписання договорів, що мали важливе стратегічне значення. Предметом дослідження є й процес розторгнення зв'язків і відношень між державами.

Територіальні межі роботи охоплюють євроазіатський континент, а саме території таких країн як Німеччина, СРСР, Франція, Англія, Японія та Італія з урахуванням їх кордонів на 1930-40 рр

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1929 по 1939 рр. Це обумовлено тим, що у 1929 році розпочалася світова економічна криза, а 1933 р. до влади прийшов Гітлер і розпочав конкретні дії по втіленню в життя своїх планів. Ці дії продовжувались на протязі усіх 30-х р. і мали логічне завершення 1 вересня 1939 р.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі наукового аналізу історичного матеріалу об'єктивно розкрити особливості та обставини розвитку виникнення воєнної загрози в 30-х рр. ХХ ст.

Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання:

* вивчити особливості впливу світової економічної кризи 1929 - 1933 років на міжнародні відносини;

* ознайомитися із зовнішньополітичними пріоритетами провідних країн світу ;

* вивчити характерні особливості проведення Фашистською Німеччиною підготовки нової війни;

* ознайомитися із кризою 1935 - 1936 рр. у Європі;

* вивчити однобічний розрив Німеччиною воєнних статей Версальського договору ;

* ознайомитися з переходом Німеччини до відкритої агресії в Європі: захоплення Австрії. Мюнхенська змова (1938 р);

* вивчити англо - французько - радянські, німецько - радянські переговори та їх наслідки.

Методична основа включає в себе принципи історизму, об'єктивності, системності та логізму. При дослідженні був використаний, в першу чергу, метод збору інформації та даних. Після цього завдяки методу обробки даних зібраний матеріал був проаналізований та опрацьований. І в кінці, завдяки аналізу матеріалу були отримані логічні висновки.

Історіографія. Міжнародна політика та дипломатія 1930-х років привертає увагу істориків-міжнародників, які намагаються знайти причину виникнення найкривавішого конфлікту в історії. У цьому контексті показовими виступають стосунки Польської республіки та СРСР як суб'єктів міжнародних відносин Східної Європи. Від них не в останню чергу залежала й можливість реалізації системи колективної безпеки, яку так і не вдалося втілити через низку проблем ідеологічного та політичного характеру. Подібна суспільна актуальність проблематики зумовила постійний інтерес до неї істориків, починаючи з моменту перетворення радянсько-польських стосунків міжвоєнної доби з політичної реалії на історіографічну проблему. Цей інтерес не згасає і до сьогодні, свідченням чому є поява протягом останніх років низки праць С. Дембскі , М. Захаріаса , З. Случа , присвячених дипломатичним стосункам між СРСР та Польською державою.

Майже всі історики звинувачують Гітлера у його надмірній жорстокості, називаючи його агресором та загарбником, розпочавшим війну. Це можна побачити в працях Мельникова, Цвєткова. Дюрозель називає Гітлера людиною, яка „ не відступить перед нехтуванням договорів, ні перед війною, ні перед справедливістю ” [ 5;136 ].

Трохи інший погляд на політику Німеччини має Майський, який у своїй праці „ Хто допомагав Гітлеру? ” висловлює думку про те, що західні держави Європи якимсь чином самі спровокували Гітлера до такої політики. Якщо сказати точніше, то ніби надали Німеччині „зелений світ” у зовнішньополітичних діях: „ Стало цілком ясно, що створення дійсно ефективного триєдиного бар'єру проти фашистського агресора стало неможливим завдяки саботажу Чемберлена та Даладьє ” [ 10;260 ].

З думкою Майського згоден радянський історик професор Овсяний. Він піднімає питання про виправданість жертв, які понесла країна під час Другої світової війни, кажучи про те, що війну можна було уникнути: „ Протягом всіх передвоєнних років СРСР жагуче призиває до створення системи колективної безпеки. Це відповідало б інтересам всіх народів, яким загрожує фашистська агресія. Радянська дипломатія прагне забезпечити безпеку країни шляхом зміцнення безпеки всіх країн. Інші настрої в правлячих колах «західних демократій». В 1937 році англійський міністр лорд Галифакс, відвідавши Гітлера на його віллі в Баварських Альпах, хвалить його за те, що той перетворив Німеччину в „бастіон проти комунізму”. Через рік - ганебна угода з агресорами в Мюнхені. Чехословаччина віддана на розтерзання Гітлерові, шлях для його „походу на Схід” відкритий ” [ 10;261 ].

З мети та завдань дослідження формується структура курсової роботи. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, літератури та додатків. У вступі подано обґрунтування доцільності теми, її актуальність, вказано мету та завдання, окреслено хронологічні і просторові межі, розкрито практичне значення, проаналізовано історіографічну базу. Підсумки дослідження подані в висновках. В додатках подані схеми, копії пактів та договорів.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що цю курсову роботу можна використовувати при написанні рефератів за даною темою чи контрольних робіт. Студенти історичного факультету можуть використовувати цю роботу при підготовці до семінарських занять чи при написанні доповідей.



РОЗДІЛ 1. ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

1.1 Вплив світової економічної кризи 1929 - 1933 років на міжнародні відносини

Світова економічна криза 1929 - 1933 років стала етапною у розвитку людства. Окрім катастрофічного економічного та фінансового розладу, що охопив планету, вона спричинилася до радикальних змін у політичних системах ряду країн: у Італії, Німеччині, СРСР утвердились тоталітарні режими; в Іспанії, Франції, Чилі - до влади в результаті парламентських виборів прийшли широкі антифашистські міжпартійні блоки - Народні фронти. З наступом кризи версальський метод метод врегулювання міжнародних повоєнних проблем зазнав повного краху: у 1930 році Франція вивела свої військові контингенти з Рейнської демілітаризованої зони; 1932 року скасовано будь - які репараційні платежі; Японія, проігнорувавши угоди Вашингтонської конференції, захопила у 1931 році Північно - Східний Китай (Маньчжурію),а Гітлер почав 1933 року тотальну ревізію Версальського договору.

Світова економічна криза стала тим очевидним рубежем, з якого світ почав сповзати в Другу світову війну. Економічна криза була світовою, але замість того, щоб скоординувати дії щодо її подолання, західні країни намагалися перекласти її тягар одна на одну; між ними почалися справжні торгові й митні війни, які ще більше дезорганізували світову торгівлю, обсяг якої зменшився на 56%. Загострилось англо - американське економічне суперництво, посилилася боротьба за панування на морських комунікаціях.

1.2 Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини та призвела до виникнення вогнищ нової війни. На відміну від ситуації напередодні Першої світової війни, у 1930-ті рр. лише незначна кількість держав прагнула війни. Таке становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. Від самого початку, наприклад, стало необхідним полегшення фінансового тягаря репарацій і боргів.

США в 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік із виплати боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання Німеччини. Країни-боржники, зі свого боку, просто перестали сплачувати борги США. Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед обличчям спільної загрози. Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Велика Британія відмовилася від «золотого стандарту», вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який би сприяв експорту англійських товарів. Такими діями США і Велика Британія спровокували митні й валютні «війни», що дезорганізувати світову торгівлю і ще більше поглибили кризу.

У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На ній обговорювалися проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилася безрезультатно. Перемогло прагнення розв'язувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. У результаті зросло економічне суперництво та зменшилася можливість чинити спільний опір перед загрозою війни.

Світова економічна криза спричинила загострення суперечностей між Великою Британією та іншими державами, кожна з яких прагнула домогтися односторонніх переваг. На міждержавних переговорах і під час ухвалення відповідальних рішень сторони приховували справжні наміри й далекосяжні цілі.

У 1929 р. англійський парламент відновив британсько-радянські дипломатичні відносини, розірвані в 1927 р. Для радянського експорту встановлювався режим найбільшого сприяння. Водночас у Лондоні віддавали перевагу відносинам із Німеччиною, оскільки в більшовицькому режимі вбачалася більша небезпека, ніж у зростанні фашизму. Незабаром «національний уряд» денонсував торговельну угоду із СРСР і взагалі заборонив увезення радянських товарів до Великої Британії. З ініціативи Великої Британії та США союзники залишили Рейнську зону на п'ять років раніше, ніж це було обумовлено Версальським договором. Британський уряд погодився на розширення німецького військово-морського флоту. Не дістали осуду з його боку й відверті акти агресії фашистських держав.

А втім, правлячі кола Великої Британії прорахувалися, уважаючи, що політика потурання агресорові допоможе зберегти недоторканність власних інтересів. Прагнення Німеччини повернути втрачені колонії, активне проникнення на Близький Схід, в Африку та Індію викликали занепокоєння в англійських правлячих колах і посилення британсько-німецьких суперечностей.

У 1930-ті рр. зросла напруженість і в британсько-японських відносинах. Для цього були серйозні підстави. Японія розв'язала широкомасштабну агресію проти Китаю, відкрито загрожувала британській сфері впливу й колоніальним володінням: Індії, Австралії, Бірмі, Новій Зеландії. Найбільше занепокоєння викликало зростання військово-морської могутності Японії. Напередодні Другої світової війни Велика Британія опинилася
в несприят ливому міжнародному становищі. Посилення агресивних держав змусило її ще в мирний час увести загальну військову повинність та активно шукати противагу Німеччині на Сході та Заході. Було укладено воєнні союзи з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною. Але ці заходи були неадекватними загрозі, що нависла. Британське керівництво вбачало вихід із ситуації, що склалася, у потуранні агресивним державам із метою виграти час і спрямувати агресію на Схід.

У 1930-х рр. Франції довелося вести на Європейському континенті складну політичну гру. Її умови диктувалися соціально-економічними й політичними особливостями внутрішнього розвитку, відвертим зрос- танням агресивності сусідньої Німеччини. Низку важливих зовнішньо -політичних акцій здійснив уряд Ерріо. Він відмовився від репарацій із Німеччини, визнав її право на озброєння. У листопаді 1932 р. між Францією та СРСР було укладено пакт про ненапад. Загроза німецького нацизму насторожувала впливові кола французького суспільства, викликала суперечки між різними політичними течіями щодо пріоритетів зовнішньої політики.

Нестабільність урядів та аморфність ідеології розвитку зумовлювали невизначеність і непослідовність дій Франції. Міністр закордонних справ Франції Барту шукав союзників на сході Європи. Він відвідав ряд держав Центральної та Південно-Східної Європи, прагнув зближення із СРСР. Барту вбили фашистські терористи. Його посаду обійняв прихильник порозуміння з Німеччиною Лаваль. Він намагався покінчити з віковою франко-німецькою ворожнечею. Незабаром очолив уряд. Таємна угода з Муссоліні розв'язала останньому руки для агресії в Європі.



РОЗДІЛ 2. УТВОРЕННЯ ВОГНИЩА ВІЙНИ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ

2.1 Фашистська Німеччина на шляхах підготовки нової війни

З приходом Гітлера до влади (30 січня 1933 року) в Німеччині утвердився новий підхід у галузі міжнародних відносин. Гітлер дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині, і вона має право панувати над всіма іншими й знищувати їх у разі потреби. Для досягнення цієї мети зручні всі методи. Отже, мета зовнішньої політики Гітлера полягала в забезпеченні панування Німеччини чи то хитрістю, чи то силою.

На заваді цій політиці могли стати два принципово відмінні табори. З одного боку, - великі західні демократи: Франція, Англія, США, які ще воліли триматися правової основи договорів, гарантій колективної безпеки або ховалися в ізоляцізмі. З іншого боку, - СРСР, яким правила команда, так само реалістична, так само не обтягнена моральними принципами, як і Німеччина, але, в свою чергу, ворожа як Німеччині, так і "буржуазній демократії".

Отже, 1933 рік став переломним в історії міжнародних відносин.

Німеччина - одна з країн, яка була найсильніше вражена світовою економічною кризою. В середині 1932 року вона досягла кульмінаційної межі. Промислова продукція до цього часу впала порівнянно з 1913 роком на 46,7%, збанкрутувало 68 тисяч підприємств [8 ,с. 116]. Десятки тисяч дрібних підприємств і банків були поглинуті великими банками і монополіями, що вело до ще більшої концентрації економічної і політичної влади в руках невеликої групи монополістів.

Економічна криза всією своєю вагою навалилась на народні маси. Серед промислових робітників кількість безробітніх перевищила 5 млн. осіб. Сотні тисяч чиновників, вчителів, лікарів, діячів культури залишились без роботи.

В таких умовах відбулися вибори в рейхстаг в листопаді 1932 року. Фашистська партія виборола 196 мандатів.

В цих умовах німецькі монополісти вирішили поставити біля влади гітлерівців. 30 січня 1933 року президент Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером. Папен одержав посаду віце-канцлера. Так в Німеччині була встановлена відкрита терористична диктатура - фашизм.

У першому зверненні "До німецької нації" визначалась мета зовнішньої політики Німеччини двозначними формулюваннями: "Утворення права на життя" і "Відновлення свободи". Уряд Німеччини, говорилось в декларації від 1 лютого 1933 року, вважає своїм обов'язком добиватися відміни "дискримінації країни" в міжнародних справах, добиватися необхідної "рівноправності", як найважливішої умови "забезпечення миру".

Керівники фашистської Німеччини видавали себе за прибічників і європейського миру. Так, Гітлер заявив про своє бажання прийти до угоди з Францією. Англійським і французьким представникам він заявив про готовність розпочинати переговори з цими країнами про роззброєння.

Не приховували в Берліні одного - своїх намірів боротися проти "більшовицької небезпеки". Антикомунізм став офіційною державною доктриною фашистської Німеччини.

Верховоди німецьких фашистів досить визначено демонстрували свою готовність "покінчити з світовим комунізмом", "ліквідувати Радянський Союз", "виконати історичну місію захисту західної цивілізації".

Всі ці запевнення гітлерівської дипломатії зі схваленням приймались в урядових колах Лондона, Парижа та Вашингтона.

Правлячі кола Англії та США нічого не хотіли бачити, крім антирадянської загостреної політики фашистських верховодів. Проте, гітлерівська Німеччина на всіх парах розгортала підготовку до здобуття світового панування.

Фашистська дипломатія сприяла фашистським приготуванням, брала активну участь в політичному плануванні і підготовці агресивних війн. Згідно з цими вимогами були підібрані Гітлером такі дипломати "нової школи", як Ріббентроп, Папен, Абец та інші політичні інтригани.

Аби запобігти загрозі, яку становило правління фашистського уряду в Німеччині, були можливі різні політичні вирішення: утворити каоліцію проти Німеччини або ж обмежити небезпеку укладенням угод з нею. Спочатку була випробувана ця система. Виступаючи 23 жовтня 1932 року в Туріні, Муссоліні заявив, що Ліга Націй через завелику кількість її членів не може забезпечити миру в Європі. Він висунув ідею угоди між чотирма великими державами: Францією, Італією, Німеччиною та Англією. Німеччина, яка також прагнула ревізії Версальського договору і якій в одній зі статей італійського проекту обіцяли рівноправність щодо озброєння, пристала до проекту з ентузіазмом.

Для Франції цей проект мав зовсім інший зміст. Вона була зв'язана з країнами, які виграли від мирних переговорів, - Малою Антантою (Румунія, Чехословаччина, Югославія) й Польщею. 25 березня держави Малої Антанти отримали заяву, в якій зазначалося, що великі держави не повинні під будь яким приводом розпоряджатись територією малих держав без їх згоди. Польща зайняла таку ж позицію. 2 квітня бельгійський уряд висловив своє негативне ставлення до проекту.

В такому вигляді "Пакт чотирьох" був парафований 7 червня 1933 року в Римі. Про рівноправність Німеччини більше не йшлося.

Незважаючи на ці застереження в "Пакті чотирьох" про недоторканість кордонів малих держав, Муссоліні й далі тлумачив його як інструмент для поступової ревізії договорів. Але Франція своїми нотами від 7 та 8 червня 1933 року, адресованими трьом країнам Малої Антанти та Польщі, зазначила, що цей договір не змінить її політики, а щодо перегляду кордонів, то на це потрібна одностайна ухвала Ліги Націй разом з голосами тих країн, яких це стосується. Ці дві позиції настільки суперечили одна одній, що підписаний пакт не було ратифіковано.

Отже, поразка "пакту чотирьох" виключила нездійсненну надію на мирний проект договорів.

Як же ставилась проблема роззброєння? Версальський договір передбачав загальне роззброєння, до якого роззброєння Німеччини було тільки прелюдією. З травня 1926 року по січень 1936 року в Женеві засідала так звана підготовча комісія. Вона не визначила обсягів скорочення озброєнь, а лише виробила рамки роботи конференції: як почати роззброєння, як забезпечити контроль, які види озброєння треба скорочувати?

Конференція відкрилась 2 липня 1932 року. В ній брали участь 62 країни. Були утворені загальна комісія з представників усіх держав і політична комісія, до якої належали ряд комітетів і комісій, таких, як комісії з сухопутної зброї, з військово-повітряних сил, військово-морських сил.

На конференції розглядались плани: Тардьє (французький представник на конференції), Гувера - президента США, Ерріо та Макдональда. В названих планах були різноманітні пропозиції, за допомогою яких передбачалося знайти таку форму роззброєння, яка б задовольнила всі держави як переможців, так і переможених в Першій світовій війні. Найбільш непримиренними виявились позиції Франції та Німеччини. Англійський план або план Макдонаньда (16 березня 1933 року) обмежував до 200 тис. осіб чисельність армій провідних країн континентальної Європи: Франції, Німеччини, Італії та Польщі. Німеччина за цим планом досягла б реальної рівноправності в п'ятирічний строк.

Німеччина виступила з запереченням. Ще 11 травня генеральна комісія визначила, що штурмовики і есесівці враховуватимуться як армійські частини. Німеччину це не влаштовувало і, крім того, вона скаржилась, що Франції буде дозволено на додаток до 200 тис. солдатів метрополії зберегти ще й колоніальні війська. За підрахунками Німеччини Франція та її союзники будуть мати 1250000 солдатів, а вона - лише 200 000 [8, с. 128].

Всі інші пропозиції, які надходили від Франції і Англії, Німеччина відкидала. 14 жовтня 1934 року Гітлер сповістив телеграмою головуючого Ендерсона, що Німеччина залишає конференцію з роззброєння. 19 жовтня цього ж року Німеччина заявила про свій вихід з Ліги Націй. 12 листопада політика Гітлера одержала на плебісциті підтримку 95 % виборців.

Отже, 1934 рік для Німеччини став роком переозброєння. Гітлер поки що не володів військовим знаряддям своєї політики. Але він рішуче розвалював систему французьких альянсів, не припиняючи вивіряти наміри Італії та західних демократій.

Одним з його перших успіхів було підписання з Польщею 26 січня 1934 року заяву про ненапад строком на 10 років.

Декларація не була спрямована проти Франції. Але психологічно це був недружній крок з боку польського уряду відносно союзника.

Скоро після захоплення влади гітлерівська дипломатія розпочала роботу, спрямовану на досягнення угоди з Італією. Досягнення такої угоди ускладнювалося тим, що Гітлер і Муссоліні по-різному дивилися на розв'язання питання про Південний Тіроль, долю Трієста і аншлюз щодо Австрії.

Муссоліні вважав Дунайський регіон зоною природної експансії Італії. Він думав у 1933 році про створення угрупування держав, до якого входили б Італія, Австрія, Угорщина, Хорватія, що передбачало розчленування Югославії. Ці країни опинились би під економічним впливом Італії.

В березні 1934 року були підписані Римські протоколи, за якими Італія, Австрія і Угорщина робили б одна одній значні економічні поступки, вигідні, зокрема, Австрії. Та на думку Гітлера, Австрія входила до складу німецької співдружності. Він підтримував австрійську нацистську партію, а аншлюз був однією з цілей його політики. Гітлер вважав також, що басейн Дунаю належав до зони німецького впливу і що Італії слід повертати Середземномор'я, крім Адріатики. Його наміром, який він практично здійснив в 1943 році, було анексувати Трієст. Нарешті, в італійському Тіроллі жила німецька меншина, яку Гітлер хотів приєднати до Німеччини. Також в 1933 - 1934 роках обидва диктатори прямо протистояли один одному. Це протистояння досягло найвищої межі під час червневої та липневої кризи 1934 року.

Перша з цих подій сталася 30 червня 1934 року і стосувалась вона переважно внутрішнього життя Німеччини. Під приводом загрози широкого заколоту, організованого командиром штурмовиків Ремом за підтримки "чужоземного посла", Гітлер, опираючись па рейсхвер та есесівців, несподівано вирішив удатися до великої і кривавої "чистки". Були вбиті Рем, численні офіцери штурмовиків.

Після кривавої "ночі довгих ножів", коли Гітлер розправився в Німеччині зі своїми противниками, австрійський канцлер Дольфус не відчував себе в безпеці в Відні і мав намір виїхати на відпочинок в Італію. Але не встиг. 25 липня 1934 року загін австрійських нацистів увірвався в приміщення австрійської радіостанції і під небезпекою розстрілу примусив диктора оголосити про відставку кабінету Дольфуса і утворення фашистського уряду Рінтелена (колишній австрійський посол у Римі).

Одночасно інша група нацистів з 150 осіб захопила канцлерський палац і нанесла канцлеру смертельні поранення. Помираючи, Дольфус відмовився підписати лист про відставку.

Разом з тим, перша спроба захоплення влади австрійськими гітлерівцями закінчилася невдачею. Муссоліні заявив, що Італія буде "ще енергійніше" захищати незалежність Австрії. Вечором 25 липня він віддав наказ про відправку двох дивізій альпійських стрільців на перевал Бреннер на кордоні між обома країнами. Одночасно посли Англії та Франції виступали в Берліні з усвідомленням уряду, нагадуючи про міжнародні гарантії незалежності Австрії. При дипломатичній ситуації, що склалася, Гітлер змушений був бити у відбій.

Новий австрійський канцлер Шушніг на засіданні Ліги Націй 12 вересня заявив про тверду рішучість Австрії захищати свою свободу. Але цієї «твердої рішучості» не було ні у нього, ні у Англії і Франції. Держави лише обмежилися словесними запевненнями. Хмари над Австрією продовжували згущуватися.

Йшов процес франко-радянського зближення. 29 листопада 1932 року було підписано радянсько-французький пакт про ненапад.

11 січня 1934 року підписано франко-радянську торговельну угоду. Набувала все більше прихильності ідея прийняття СРСР до Ліги Націй.

Європейські країни непокоїло те, що дедалі більша загроза виходила з нацистської Німеччини. Міністр закордонних справ Франції Барту виношував план, який, на його думку, мав стати перешкодою німецькій загрозі. Він пропонував укласти "Східний пакт", заснований на принципі колективної безпеки.

Доля "Східного пакту" залежала від приєднання (малоймовірного) до нього Німеччини й Польщі. 10 вересня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який би зобов'язував його в разі потреби допомагати СРСР. 27 вересня відмовилась і Польща, заявивши, що ні в якому разі не бажає пропускати через свою територію німецькі чи російські війська. Врешті, цю схему прийняли тільки Чехословаччина і СРСР.

Єдиним негайним результатом політики Барту стало прийняття СРСР до Ліги Націй. 18 вересня 1934 року СРСР був прийнятий до Ліги Націй і одержав місце постійного члена Ради.

Барту продовжував активну діяльність, спрямовану на зміцнення французьких альянсів. З цією метою він запросив до Франції короля Югославії Александра. У жовтні король прибув у Марсель, де його зустрів Барту. А за кілька хвилин після зустрічі обидва були вбиті.

Замах здійснили хорватські терористи з таємної організації "Усташі".

Вбивство Барту мало важкі наслідки. Зусилля, яких він доклав, щоб кон-тролювати англійські альянси, виявилися марними.

Наступник Барту біля керма Міністерства закордонних справ П'єр Лаваль запровадив політику примирення з усіма за допомогою низки більш-менш незграбних компромісів. Замість великої політики він відкрив еру короткотермінових угод.

Головною неврегульованою проблемою між Францією та Німеччиною була проблема Саару.

Рада Ліги Націй в 1934 році утворила "комітет трьох". 13 січня відбувся плебісцит, 90 відсотків саарців проголосувало за нацистську Німеччину. 27 січня 1935 року Рада Ліги Націй винесла ухвалу про повернення Саарської області Німеччині, яка набрала чинності 1 березня. З цієї нагоди Гітлер урочисто заявив, що Німеччина не висуватиме більше ніяких територіальиих претензій до Франції.

Підсумки плебісциту в Саарській області надихнули фашистів. Забувши про свої недавні обіцянки, вони стали заявляти про свої претензії і на інші території, вимагаючи повернення Німеччині всіх "німецьких областей".

2.2 Криза 1935 - 1936 рр. у Європі. Однобічний розрив Німеччиною воєнних статей Версальського договору

Підсумки саарського плебісциту обговорювалися на нараді в Гітлера з його співпрацівниками. В ході наради прийшли до висновку, що настав час йти на ризик відкритого порушення Версальського договору і, насамперед, в питанні озброєння Німеччини.

Мілітаристська політика керівників Німеччини фактично заохочувалась урядами західних держав. Так, в комюніке переговорів між Францією та Англією від 3 лютого 1935 року повідомлялось, що обидва уряди висловлювали готовність відмінити угодами частину 5 (воєнні статті) Версальського договору. Берлін міг тільки вітати таку позицію Лондона і Парижа.

16 березня 1935 року в Німеччині був прийнятий "Закон про відбудову сил національної оборони". Закон складався з трьох параграфів: "1. Служба у збройних силах відбувається на основі всезагальної військової повинності. 2. Німецька армія мирного часу (включаючи воєнну поліцію) складається з 12 корпусів і 36 дивізій. 3. Міністру рейхсвера слід подати додаткові законопроекти про регулювання всезагальної військової повинності" [8, с.126].

В той же день на прес-конференції в німецькому міністерстві пропаганди Гебельс виступив з заявою про те, що уряд Німеччини не визнає більше воєнних постанов Версальського договору. В наслідок чого правлячими колами Англії, Франції були підписані три міжнародні угоди . Прийняті в Стрезі рішення засвідчили появу спільного антинімецького фронту. Ці держави засудили будь-яку односторонню денонсацію міжнародних договорів. Через кілька днів Рада Ліги Націй, розглянувши звернення Франції щодо порушення Німеччиною Версальського договору, прийняла резолюцію з осудом її дії. Було визнано, що подібні кроки шкодять збереженню миру в Європі та можуть спричинити відповідні заходи.

Під час голосування тільки Данія утрималась. 2 травня 1935 року в Парижі був підписаний договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР.

Договір був підписаний на п'ять років з можливістю його автоматичного продовження.

16 травня 1935 року відбулося підписання радянсько-чехословацького договору про взаємодопомогу. При цьому в протоколі підписання договору (сторінка 2) було обумовлено, що учасники договору прийдуть на допомогу одне одному тільки в тому випадку, якщо Франція прийде на допомогу державі, яка стала жертвою агресії. Таким чином, дії радянсько-чехословацького договору ставилися в залежність від поведінки Франції.

Договори з Францією та Чехословаччиною могли б стати основою для дієвої відсічі агресорам. Але цього не трапилось. В правлячих колах Парижа, Праги і Лондона взяла гору політика зговору з гітлерівцями.

4 червня 1935 року британський уряд приступив до переговорів з Німеччиною щодо військово-морського флоту, а 18 червня була підписана угода. Німеччина погодилась на ліміт чисельності флоту в розмірі 35 % від британського на наступні 10 років, правда, одержавши право на рівність по підводних човнах [8, с.121]. Двостороння угода відкривала шлях до ремілітаризації Німеччини з певними обмеженнями.

Британський кабінет, без всякого сумніву, розумів, що укладена воєнно-морська угода, по суті, є мовчазне підтвердження Німеччини дотримуватись воєнно-морських обмежень Версальського договору і тому, як мінімум, суперечить духу "фронту Стрези". Більше того, укладення воєнно-морської угоди означало, що Великобританія віддає перевагу примиренню з противником, ніж опорі на партнерів по "фронту Стрези" - так складалась психологічна першооснова того, що потім стане відомо як "політика умиротворення".

Франція та Італія, з якими навіть не було проведено консультацій, відразу продемонстрували своє незадоволення. Досягнутій угоді в Стрезі було нанесено відчутного удару. Стреза була останньою спробою переможців у Першій світовій війні вжити спільних дій. Цю згоду остаточно зруйнували малійці, розпочавши агресію проти Ефіопії - члена Ліги Націй. 3 жовтня 1935 року в Ефіопії розпочалися воєнні дії, що тривали аж до початку травня 1936 року. Поразку Ефіопії легко пояснити. Італійці стягнули туди понад двохсоттисячну армію, що мала сучасне озброєння. Найбільші труднощі, з якими зіткнулися італійці, були пов'язані з кліматом, рельєфом місцевості та відсутністю комунікацій.

7 жовтня Рада Ліги Націй одноголосно заявила, що Італія, розв'язавши війну, порушила міжнародний договір. 11 жовтня була скликана асамблея Ліги Націй, на якій представники п'ятидесяти країн підтримали цю заяву. Відмовились це зробити тільки Австрія, Угорщина та Албанія. Які ж саме заходи були вжиті?

Асамблея погодилась зняти ембарго на постачання зброї Ефіопії з боку деяких країн і заборонити її продавати Італії. Асамблея схвалила також економічні заходи. Вони складались з заборони на деякі види експорту до Італії. Ембарго стосувалося передовсім сировини, що використовувалась у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти. Кожен застосовував санкції на свій розсуд. Починаючи з червня 1935 року, Німеччина була головним постачальником вугілля в Італію.

Тоді Англія повернулась до політики ефективних санкцій і спробувала по справжньому стати на перешкоді Італії, встановивши ембарго на нафтові і продукти. В такий спосіб можна було б зробити нерухомими італійські флот і авіацію. Головним постачальником Італії були США. Але вони не увійшли до Ліги Націй, тому й відмовились застосувати санкції. Отже, захід Ліги Націй був зовсім неефективний.

9 травня 1936 року указом Муссоліні було проголошено, що Ефіопія приєднана до Італії. 4 липня сесія Ліги Націй проголосувала за резолюцію на користь відміни економічних і фінансових санкцій проти Італії. Ефіопія була принесена в жертву італійському агресору. Італійський акт насилля увінчався найбільшим успіхом. Для Гітлера це стало найціннішим заохоченням, а для Ліги Націй - ознакою непереборного занепаду.

Не зустрічаючи відсічі з боку західних держав, гітлерівці діяли відкрито. Німеччина шукала приводу порушити Локарнські угоди. І такий привід було знайдено. В своїй промові від 21 травня 1936 року в рейхстазі Гітлер заявив, що французько-радянський союз (2 травня 1935 р.) був порушенням Локарнських угод, хоча Німеччина дотримувалась цих угод.

Широке обговорення ратифікації франко-радянського договору почалось в лютому. 25 лютого 1936 року в Палаті депутатів виступив новий міністр закордонних справ Франції П.-Е. Фланден. Він показав, що французько-радянський пакт був сумісним з Локарнськими угодами, запропонувавши Гітлеру з метою доведення французької правомірності розглянути цю проблему на міжнародному суді в Гаазі.

27 лютого Палата депутатів ратифікувала пакт. Національні збори 12 березня 1936 року підтримали це рішення.

Ратифікація французько - радянського пакту Національними зборами Франції прискорила введення в дію плану захоплення і ремілітаризації рейнської зони з боку Німеччини.

7 березня 1936 року в міністерство закордонних справ Німеччини були запрошені посли Англії, Франції, Бельгії та Італії. Тут Нейрат передав їм меморандум німецького уряду, в якому заявлялось про те, що Франція "порушила" Локарнські угоди, уклавши договір з СРСР, внаслідок чого Німеччина вирішила відновити свій "новий і необмежений суверенітет" в Рейнській області. В меморандумі далі говорилося, що німецький уряд готовий укласти пакт про ненапад з Францією і Бельгією строком на 25 років.

Нейрат повідомив послам про відмову Німеччини від Локарнських угод і зайняття нею Рейнської зони.

В той же день більше 30 тис. німецьких солдатів вступило в Рейнську область.

Дії Німеччини в Рейнській зоні викликали пожвавлену дискусію в дипломатичних колах Заходу. Полемізували з питання про те, чи насміляться Франція і Англія застосувати санкції проти Німеччини.

Французький уряд прийняв рішення ніяких заходів не вживати до того часу, поки Рада Ліги Націй не прийме свого рішення.

Англійський уряд виступив з осудом однобічної відмови Німеччини від зобов'язань по Локарнському пакту.

14 березня в Лондоні відкрились засідання Ради Ліги Націй. Розпочались великі дискусії, в яких дипломати західних країн швидше виправдовували, ніж засуджували німецьку акцію. 20 березня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію, яка обмежилась визнанням факту порушення Німеччиною статті 43 Версальського договору і Локарнських угод.

Отже, порушник договорів знову залишився без покарання. 21 березня 1936 року Гітлер урочисто проголосив в Гамбурзі, що "дух Версальського договору знищений". На наступний день він заявив в Бреснау, що в Європі повинен виникнути "новий порядок". Через декілька років народи на власному гіркому досвіді переконались, що означає цей гітлерівський "новий порядок".

Однією з найбільших диверсій фашистських держав був заколот генерала Франко в Іспанії.

16 лютого 1936 року в країні проходили вибори в парламент. Наслідками виборів було формування "народного фронту", до якого увійшли всі ліві сили від лібералів до комуністів.

Реакційні кола Заходу були серйозно схвильовані успіхами демократичних сил в Іспанії і Франції.

Підготовка заколоту велась посиленими темпами. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув заколот, який 18 липня поширився по всій Іспанії. Командування заколотників очолив генерал Франко і 25 липня у Бургосі був сформований заколотницький уряд. Великі держави визначились дуже швидко - Франція і Англія підтримували законний уряд.

Фашистська Італія, як і гітлерівська Німеччина, направляли в Іспанію свої війська на допомогу Франко. За три роки війни в Іспанію було послано 250 тис. італійських і близько 50 тис. німецьких солдат і офіцерів [8,с.137]. Відтак Іспанія ставала ареною боротьби між комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з іншого.

26 серпня 27 держав прийняли політику невтручання. 9 вересня в Лондоні відбулось зібрання представників держав невтручання, де була створена "Міжнародна комісія невтручання". 23 жовтня представник СРСР Майський проінформував комісію, що його уряд не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувались його. 8 листопада "Інтернаціональна бригада", укомплектована комінтерном, в якому не було жодного росіянина, прибула на мадридський фронт. СРСР надав законному іспанському уряду кредит в 85 млн. доларів. З іншого боку, частину запасів іспанського золота в листопаді 1936 року було відправлено в Москву [8,с.122].

18 листопада Італія та Німеччина визнала де-юре уряд генерала Франко, Франція і Англія, навпаки, намагаючись зупинити потік добровольців, відмовилися визнати заколотників як супротивну сторону. Отож, невтручання провалилось наприкінці 1936 року. Громадянська війна в Іспанії продовжувалась.

27 листопада 1936 року іспанський міністр закордонних справ Альварес дель Вайо звернувся до Ліги Націй з проханням надати іспанському народові допомогу в його боротьбі за незалежність. 12 грудня 1936 року Рада Ліги Націй прийняла академічну резолюцію про необхідність "вивчити становище", яке склалося в Іспанії.

Найсерйознішим наслідком криз 1935 - 1936 років стало утворення "осі" Рим - Берлін. В жовтні 1936 року італійський міністр закордонних справ Чіано вів у Берліні переговори з Гітлером і Ріббентропом. Вони закінчились укладенням офіційної угоди між Німеччиною і Італією 25 жовтня 1936 року. Була закріплена угода про визнання "уряду" Франко.

Фашистські правителі домовились про розмежування сфер економічної експансії на Балканах і в Дунайському басейні. В цілому, "вісь" Берлін - Рим накреслювала вихідні позиції для широкої програми загарбницьких дій фашистських держав на міжнародній арені.

Підготовка до нової світової війни велась спільними зусиллями Німеччині і Італії. Але скоро стало очевидно, що плани Берліну і Риму зустрічають повне схвалення в Токіо.

25 листопада 1936 року в Берліні була підписана угода між Німеччиною, Італією і Японією, відома під назвою "Антикомінтернівський пакт".

Отже, наприкінці 1936 року політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер, відчувши слабкість і втрату авторитету Ліги Націй, проводив переозброєння і, підбадьорений успіхом, задумував удари.



РОЗДІЛ 3. НАЗРІВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В ЄВРОПІ (1937 - 1939 РР.)

3.1 Перехід Німеччини до відкритої агресії в Європі: захоплення Австрії. Мюнхенська змова (1938 р)

Економічна криза кінця тридцятих років двадцятого століття показала, які відбулись зміни в розстановці сил серед капіталістичних країн світу. Частка Німеччини в промисловій продукції Європи в 1938 р. становила 32,6 %, в той же час частка Англії дорівнювала 23,7 %, а Франції - 11,2 %.

Перетворившись у наймогутнішу промислову державу капіталістичної Європи, Німеччина успішно конкурувала із США, Англією і Францією на європейському ринку, а також в Латинській Америці. Крім того, капіта-лістичним державам необхідно було враховувати нову державу СРСР, яка поступово набирала економічної могутності, ставала фактором політичного життя світу. війна версальський договір переговори

Разом з тим консервативні кола західних держав і, насамперед, Англії, Франції і США, не бажали співпрацювати з Радянським Союзом. Більше того, вони продовжували виношувати плани використання Німеччини і Японії для боротьби проти СРСР.

18 жовтня 1938 року головний економічний радник англійського уряду Лейт-Росс звернувся до німецької економічної делегації, яка знаходилася в той час в Англії з пропозицією провести конференцію Англії, Франції, Італії і Німеччини для обговорення питання про "економічне співробітництво".

Члени уряду Англії - міністр внутрішніх справ Хор, міністр транспорту Бюрінг виклали Діксену основний зміст промислової угоди. Хор наполягав на створенні воєнного союзу держав-учасниць Мюнхенської конференції з метою "гарантії" проти Радянського Союзу [8, с.132].

В цілому ж дипломатія західних держав продовжувала тішити себе надіями на радянсько-німецьку війну в найближчий час.

5 листопада 1937 р. Гітлер на нараді своїх найближчих співробітників повідомив про свої плани. Мета німецької політики - зберегти й примножити німецьку расову спільноту, яка нараховує 85 мільйонів осіб, з яких чимало живуть в Австрії й Чехословаччині, "Майбутнє Німеччини, отже, цілком залежить від необхідного територіального врегулювання".

Оскільки необхідно добитися територіального врегулювання, треба відповісти на за питання: "Коли і як?"

І на ці запитання учасники наради одержали відповідь. Термін має бути досить короткий: після 1943 - 1945 рр. "Зміни йтимуть тільки нам на шкоду, бо Німеччина завершила озброєння, супротивники взялись за своє.Якщо чекати, то є ризик відновлення воєнної рівноваги, тим часом як рівень життя німців знизиться". Щодо тактики, то Гітлер, здається, планує напасти спершу на Чехословаччину.

Як бачимо, політичний розрахунок Гітлера про позицію Англії і Франції стосовно захоплення Німеччиною Австрії і розчленування Чехословаччини був правильним. 26 січня 1938 року в розмові з британським послом Тендерсоном гітлерівський міністр закордонних справ Нейрат заявив, що Німеччина не потерпить втручання Англії у відносини із Австрією. Незважаючи на чітко заявлену вимогу Гітлера про включення до складу рейху 10 млн. німців, які проживали за межами Німеччини, Чемберлен продовжував ту ж саму лінію на змову з агресором.

Найбільш впливові особи з найближчих радників Чемберлена під час зус-трічі з гітлерівськими дипломатами вказували, що Англія, не заперечуючи захоплення Австрії, піде на це тільки за певну плату: Гітлер повинен був дати зобов'язання не зачіпати колоніальні володіння Великобританії. Крім того, англійці наполягали, щоб перекроювання карти Європи на користь Німеччини здійснювалося по можливості без великих потрясінь, мирними штабами.

Щодо позиції Франції відносно аншлюсу, то гітлерівський уряд не чекав з цього боку ніяких неприємностей. В Берліні добре знали, що без підтримки Англії Франція не спроможна на будь-які акції на підтримку незалежності Австрії. Італія також практично погодилася аншлюсом.

12 березня 1938 року гітлерівські війська вторглися в Австрію (Додаток 1). На наступний день новий австрійський уряд, який очолив гітлерівський прихильник Зейсс-Інкварт, виніс рішення про приєднання Австрії до Німеччини. 14 березня Гітлер підписав акт про "об'єднання" Австрії з Рейхом. Австрія як незалежна держава перестала існувати.

Англія і Франція, які були державами - гарантами незалежності Австрії, фактично нічого не зробили, щоб її захистити.

Тільки СРСР рішуче засудив аншлюс і виступив з пропозиціями організувати колективну відсіч фашистській агресії.

Як уже зазначалось, на нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поряд з австрійським питанням висунув на перший план приєднання до Третього рейху чехословацьких німців.

Вирішено було використати для цієї мети фашистську партію судетських німців на чолі з Генлейном. 24 квітня 1938 р. на з'їзді судетсько-німецької партії в Карлсбаді (Карлових Варах) Генлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були надання автономії Судетській області, свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області.

28-29 квітня англійські та французькі керівники Невіль, Чемберлен та Едуарт Галіфанс, Едуарт Доладьє, Жорж Бонне зустрілися в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе зв'язаним французько-чеським договором, даремно прагнув одержати від Англії чітку гарантію, на чому наполягав Радянський Союз.

Єдиним результатом зустрічі стала ухвала продовжити переговори на рівні генеральних штабів та звернутися до чехословацького уряду із закликом почати прямі переговори з партією Генлейна в дусі порозуміння.

Слід наголосити, що ворожість Німеччини увесь час зростала ще й у зв'язку з тим, що Чехословаччина приймала всіх антифашистських емігрантів. Тут знаходили захист визначні репрезентанти німецької культури: Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бертольд Брехт, Якоб Вассерманн, художник Оскар Кокошка, колишній німецький канцлер Філіпп Шейдеман [7, с.78].

Франція й Англія справді хотіли уникнути війни, до ведення якої не були готові. Тому й чинили великий тиск на Чехословаччину. Вони хотіли задовольнити Адольфа Гітлера, жертвуючи дружньою країною, безпеку якої Франція гарантувала.

Для Франції було важливо з'ясувати питання, як Радянський Союз відноситься до чехословацької проблеми. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Літвіновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди.

Отже, Чехословаччина опинилася віч на віч з фашистською Німеччиною. Крім дипломатичних зусиль щодо ізоляції Чехословаччини від підтримки її великими европейскими державами, Гітлер перейшов до тиску на Чехословаччину методом провокацій.

З цією метою Гітлер створив так званий "добровольчий корпус", укомплектований із судетських гітлерівців та добровольців з есесівських дивізій. Протягом літа та осені 1938 р. "добровольчий корпус" спровокував більше 300 кривавих інцидентів на чехословацькому кордоні.

Європа знову стояла на порозі драматичних подій. 26 вересня Гітлер виступив в берлінському Спортпаласі з новими погрозами проти Чехословаччини. Черговий сеанс політичного шантажу мав певний вплив. Вранці 26 вересня президент США закликав Гітлера і Бенеша "вирішити суперечку мирним шляхом". На наступний день президент США звернувся до урядів Англії, Франції, Німеччини, Італії і Чехословаччини з новим "посланням", в якому містилася пропозиція про скликання міжнародної конференції. СРСР не був названий серед її учасників. Практично це означало, що в правлячих колах США схвалювали англо-французьку політику зговору з Гітлером за рахунок Чехословаччини, а також усунення Радянського Союзу від вирішення питань європейської політики.

Така конференція відбулася в Мюнхені 29 - 30 вересня 1938 р., конференція чотирьох держав: Англії, Франції, Німеччини та Італії ( Додоток 2). Мюнхенська угода передбачала відторгнення від Чехословаччини Судетської області і передачу її Німеччині, задоволення територіальних претензій щодо Чехословаччини з боку урядів Угорщини і Польщі. Тепер німецький кордон проходив в 40 км від Праги.

Вранці 30 вересня 1938 р. Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. (Додаток 3)

Уінстон Черчіль 5 жовтня 1938 року в палаті громад оцінив вояж Чемберлена до Мюнхена так: "Ми зазнали повної і нищівної поразки... Ми знаходимося в центрі грандіозної катастрофи. Шлях униз по Дунаю..., дорога до Чорного моря відкриті... Всі держави Центральної Європи й басейну Дунаю одна за одною потраплятимуть в орбіту широкої нацистської політики... І не треба думати, що цим усе скінчиться. Це тільки початок" [7, с.79]. Франція також прагнула підписати з Німеччиною угоду. 6 грудня Ріббентроп, міністр закордонних справ Німеччини, приїхав до Парижа і там підписав договір. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться консультаціями.

Німеччині залишилося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини.

Гітлер 14 березня 1939 р. викликав президента Чехословаччини в Берлін, де, він змушений був підписати документ, який ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступали в Болгарію та в Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня 1939 року зайняли Прагу (Додаток 4). Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав декларацію, в якій заявив, що Богемія і Моравія протягом тисячоліть була частиною німецького життєвого простору і віднині будуть належати рейху. 16 березня окупанти проголосили Протекторат Богемії і Моравії. 16 березня під протекторат Німеччини ввійшла "незалежна" Словаччина.

Так дедалі сила сприймалася як ефективний засіб вирішення міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив територію, яка не належала Німеччині.

А через кілька днів, 22 березня 1939 року, рейх пред'явив ультиматум Литві, і вона віддала Німеччині Мемель із прилеглими територіями.

Найполітичнішим наслідком силових акцій березня 1939 р. стала очевидна корінна зміна в англійській політиці. Окупація Чехословаччини гітлерівськими військами 15 березня відкрила очі англійському прем'єр-міністру Чемберлену та англійській громадськості, що Гітлер не обмежується в своїх претензіях країнами, де живуть німці за походженням і мовою, а хоче дати своєму народові "життєвий простір".

...