Аналіз розвитку виникнення воєнної загрози в 30-х роках ХХ століття

Виступаючи 17 березня в Бірмінгемі, Чсмберлен визнав, що, всупереч його давній думці, домовлятися з Гітлером неможливо. Це прямолінійне визнання призвело до негайних змін у британській позиції.

Віднині вона вважала війну можливою та віддавала їй перевагу перед новою капітуляцією. Вона розпочала з Францією військові переговори, які досі відтягувала. За домовленістю з Францією вона надала гарантії низці країн, що їх вона вважала найбільш уразливими. Найреальніша небезпека, безперечно, тяжіла над Польщею.

Наступною після Австрії й Чехословаччини в переліку об'єктів гітлерівської агресії стала Польща.

Дипломатична акція проти Польщі була розпочата німецьким Міністерством закордонних справ (МЗС) відразу ж після Мюнхенської конференції.

Берлін продовжував нагнітати напруженість. З квітня Гітлер затвердив так званий "білий план", який передбачав готовність німецької армії до нападу на Польщу в будь-який час, починаючи з 1 вересня.

Польська дипломатія шукала виходу із становища, яке склалося. Постійні звернення до англійського та французького урядів з питань надання гарантій Польщі дали позитивні результати. 31 березня 1939 р. Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантію у випадку будь-яких дій, які виразно поставлять під загрозу польську незалежність і щодо яких польський уряд визнає необхідним дати відсіч своїми національними силами, уряд Англії вважатиме себе зобов'язаним негайно підтримати Польщу всіма засобами.

13 квітня французький уряд, зі свого боку, зробив заяву на підтведження франко-польського союзу.

6 квітня після візиту полковника Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Великобританія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзекер попередив польського посла Липського, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою.

Англія і Франція, маючи гіркий досвід мюнхенських угод, дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалась прибрати до своїх рук економіку країн Південно-Східної Європи - Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. 13 квітня Франція та Англія у відповідь оголосила, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу та співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї.

Президент Рузвельт, щоб не залишатись осторонь європейських проблем, спробував надати цій системі гарантій міжнародного характеру. 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з проханням заявити, що протягом десяти наступних років вони не вчинять агресії проти перелічених ним двадцяти дев'яти держав. У разі позитивної відповіді він запропонує всім цим державам зробити такі ж заяви. Він запропонував також проблему загального роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу.

Німецька відповідь прозвучала у великій промові Гітлера 28 квітня в Рейхстазі. Його виступ був сповнений погроз. Висунувши, як привід, англо-польські переговори, Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. і німецько - польську декларацію від січня 1934 р. Він звинуватив Англію в тому, що вона "зайняла ворожу позицію щодо Німеччини", і відкинув пропозицію Рузвельта.

Готуючись до агресії, Гітлер не шкодував зусиль, щоб зміцнити свою позицію. Він вже давно прагнув домовитися з Італією про воєнний союз. 22 травня 1939 року було укладено договір.

Отже, Мюнхенська конференція - пік політики примирення. Після неї Чехословаччина була видана Німеччині. Баланс сил в Європі почав схилятися на користь "осі" Рим - Берлін. Виникає потреба в створенні системи колективної безпеки з участю Радянського Союзу.

3.2 Англо - французько - радянські, німецько - радянські переговори та їх наслідки

Посол США в Москві Джон Девіс у своєму щоденнику ще в 1938 р. писав, що світовій комбінації - "вісь" Берлін - Рим - Токіо може протистояти тільки "вісь" Лондон - Париж - Москва.

Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини. Польща й Румунія - країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. Від позиції Радянського Союзу залежало, на якому боці буде перевага сил у збереженні миру.

Тому немає нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнула перетягти його в свій табір. Радянській дипломатії випала найважча роль у визначенні свого місця серед цих таборів. Наслідком такої ситуації було те, що Радянський Союз проводив переговори паралельно з обома сторонами. І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня 1939 р. він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Радянський уряд запропонував провести конференцію держав, яких найбільше зачіпала ситуація, що скналася, - Великобританії, Франції, Польщі, Румунії, Туреччини й СРСР. Англія ж вважала за краще спільну заяву Великобританії, Франції, Польщі й СРCP. Як бачимо, вже у самому підході до вибору складу учасників майбутньої конференції намітилися два підходи: перший - ширший, який охоплював країни, які безпосередньо були сусідами СРСР, і другий - склад її держав, які мали визначити частки малих держав.

Аналіз подій переговорного процесу між Англією, СРСР, Францією протягом п'яти місяців (березень - серпень 1939 р.) з питань колективної безпеки показує, що не все було зроблено з боку політичних діячів, щоб цей принцип став вагомим фактором збереження миру.

Дипломатія Англії, СРСР, Франції використовувала найрізноманітніші прийоми, щоб переконати союзника в своїй правоті. Так, 21 березня Сіїде вручив Народному комісару закордонних справ СРСР Літвінову проект декларації, яку англійський уряд передбачав підписати разом з СРСР, Францією і Польщею. В проекті зазначалось, що у випадку порушення європейського миру, який складе небезпеку політичної незалежності будь-якої держави, наші уряди будуть вживати заходів для опору таким діям.

Радянський уряд дає Англії негайну відповідь, що згідний її підписати. Але СРСР висунув зустрічну пропозицію: декларацію повинні підписати перші особи чотирьох держав з метою посилити її вплив на міжнародне становище в Європі. Крім того, Радянський Союз запропонував, щоб балканські, прибалтійські і скандинавські держави були "запрошенні приєднатися до декларації після її надрукування" і тим самим фронт держав, які виступали проти агресії, розширився би.

14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх втягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.

18 квітня Літвінов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між, трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме:

1. Угода про взаємодопомогу між трьома країнами.

2. Воєнної конвенції.

3. Гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою і Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.

Переговори велися, коли 3 травня Літвінова несподівано на посаді Комісара закордонних справ замінили Молотовим. Літвінов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Звичайно, заміна Літвінова не була випадковістю.

Спільно з Молотовим Сталін сформулював "Завдання партії в галузі зовнішньої політики", які він проголосив на XVIII з'їзді партії.

Чотири пункти цієї програми містили дві тісно зв'язані ідеї. По-перше, продовжувати пошук мирних засобів відвернення війни або, в крайньому разі, максимального її відсунення. Здійснити нові спроби реалізації радянського плану колективної безпеки в Європі. Не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту. Дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога.

По-друге, вжити все необхідне, аж до надзвичайних заходів, для прискорення підготовки країни до оборони, звернувши увагу на зміцнення бойової могутності Червоної армії і воєнно-морського флоту.

Розгляд багатьох питань на засіданнях Політбюро в цей час був пов'язаний з вирішенням власне цього двоєдиного завдання. Сталін прагнув посилити роботу з зовнішньополітичної установи країни, максимально використати дипломатичні можливості.

Сталіна не влаштовував нарком: дуже часто мав особливу думку. Після розмов з Літвіновим Сталін відчув, що той цілком не вірить Гітлеру і готовий настирливо добиватися угод із Західними демократіями. Така заданість і самовизначеність позиції наркома закордонних справ здалися йому підозрілими. Формально це й було причиною відставки Літвінова.

Сталін вирішив, що підписані в середині 30-х років договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною "не спрацювали". Йому було відомо про таємні англо-німецькі переговори, які розпочалися ще весною 1939 р., розроблену програму угоди Англії з Німеччиною. Цією програмою передбачалося, що Англія звільнилась би від зобов'язань щодо Польщі, (тобто віддала би Польщу на милість Німеччини) і від "політики оточення", тобто від політики колективної безпеки і союзу з СРСР, і погодилась би надати Німеччині свободу рук на сході і південному сході Європи.

Крім того, Сталін одержав від І.І. Проскурова повідомлення від 17 травня 1939 р. під грифом "Цілком таємно" про подальші плани агресії німецького фашизму в оцінці працівника німецького Міністерства закордонних справ Клейста.

В повідомленні зазначалось, що підготовка Німеччини проти Польщі відкладена на липень - серпень. Воєнні заходи будуть здійснені грунтовно і повно, при дотриманні найсуворішого маскування. Тепер складається матеріал для пропагандистської атаки проти Польщі. "Ми притримуємось думки, що конфлікт з Польщею можна локалізувати... Англія і Франція і далі не готові до виступу на стороні Польщі... Америка зі своїм втручанням не встигне своєчасно, а Радянський Союз опиниться нейтральним" [5, с.218].

На нашу думку, наведені факти спонукали Сталіна до вичікування. Він зрозумів, що остаточний вибір належить Гітлеру. З ким піде Німеччина в цей критичний час, залежало від фюрера. В той же час англо-французькі і радянські переговори продовжувалися (Додаток 5). Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 р., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж червня. 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів.

Переговори про воєнну угоду почалися в Москві 12 серпня. Франція та Англія відрядили військові та морські делегації, що їх очолювали генерал Думенк від Франції та адмірал Дренс-Пламкет від Англії, Росію представляв Ворошилов. Одразу ж зринула перша проблема: якими реальними повноваженнями наділені західні учасники? Росіянам не сподобалось те, що на переговори не прибули повноважні представники. Друга проблема була набагато серйозніша: чи погодиться Польща пропустити радянські війська через свою територію? Ворошилов відмовився вести далі переговори, поки це питання не буде з'ясовано. Почалось з'ясування цього питання через французького представника, яке тяглось до 20 серпня. Згоди Польщі на пропуск радянських військ не було одержано ні 21, ні 22 серпня.

Поштовх німецько-радянським переговорам дав Сталін. У своїй промові 10 березня 1939 р. на 18 з'їзді Комуністичної партії не було різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли повести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Сталін дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Це свідчило про те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад. Підтверженням є і призначення 3 травня 1939 р. Молотова на посаду Народного комісара закордонних справ, яке мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Літвінова.

Новим послом у Німеччині було призначено Меркулова. 17 квітня він зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером для розмови з економічних питань. Для Меркулова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Він заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того, щоб радянсько-німецькі відносини не кращали. Німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалося до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. В ході тривалої розмови радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапальський договір 1922 р.

20 травня в Москві німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре. Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба падати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-яке пояснення.

Разом з тим, в Берліні зрозуміли ситуацію і без пояснень. 30 травня статс-секретар німецького МЗС Ернст фон Вайцзекер відправив на ім'я посла в Москві Фрідріха фон Шуленбурга шифрування, в якому зазначалось: "На відміну від тактики, раніше прийнятої нами, ми тепер... прийняли рішення встановити прямі контакти з Радянським Союзом" [9, с.54].

Відповідь не забарилася. 14 червня Астахов сказав болгарському послу в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добилися від Німеччини пакту про ненапад. Німецька сторона мовчала. В цей час на англо-французько-радянських переговорах намітився певний прогрес. Англія і Франція погодилися, що політична угода буде розглядатися спільно з воєнною угодою.

14 липня була прийнята ухвала про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією.

26 липня в розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між двома країнами. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватися треба поступово. Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекер повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. Зі свого боку, Ріббентроп 2 серпня бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питань про зони впливу. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня. Отже, до цієї дати необхідно було про все домовитись з СРСР. Німецькі дипломати поспішали. 12 серпня, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто. 14 серпня він направляє німецькому послу в Москві Шуленбургу термінову телеграму. В ній вже було визначено позиції, в яких інтереси СРСР і Німеччини збігалися. "Імперський уряд притримується тієї думки, - наголошував Ріббентроп, - що між Балтійським і Чорним морями не існує питань, які не могли бути врегульованими до повного задоволення обох держав". І далі: "Імперський уряд і Радянський уряд повинні на основі всього свого досвіду рахуватися з тим фактом, що капіталістичні демократії Заходу є постійними ворогами як Націонал-Соціалістичної Німеччини, так і Радянського Союзу. Сьогодні, уклавши воєнний союз, вони знову намагаються втягнути СРСР у війну проти Німеччини" [9, с.87].

15 серпня Шуленбург ознайомив Молотова з телеграмою. Зміст теле-грами позитивно вплинув на радянське керівництво. В той же день Молотов дає згоду на приїзд Ріббентропа, не називаючи точної дати візиту.

16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн, який був підготовлений німецькою стороною. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа визначити 26 і 27 серпня.

Того ж дня, 19 серпня 1939 р., Сталін виголосив доповідь на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б), в якій визначив суть політики радянської держави. "Питання миру чи війни, - зазначив він, - входить у критичну для нас фазу. Якщо ми підпишемо угоду про взаємодопомогу з Францією та Великобри-танією, Німеччина відмовиться від Польщі. Війна буде відвернена. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про підписання з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа буде піддана серйозним хвилюванням і безладдям... В інтересах СРСР ... щоб ця війна тривала як можна довше ... СРСР надаватиме допомогу теперішній Німеччині... В нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції" . Цей документ не потребує коментарів. 26 і 27 серпня не влаштовували німецьку сторону. 20 серпня Гітлер надістав особисту телеграму Сталіну. Він просив терміново прийняти Ріббептропа 22 серпня, не пізніше 23-го. "Укладення пакту про ненапад з Радянським Союзом означає для мене, фарисейськи писав Гітлер, - встановлення нового довгострокового курсу політики Німеччини. Напруга між Німеччиною і Польщею стала нестерпною. Поведінка Польщі щодо великої держави така, що криза може статися в будь-який день..." [8, с.134].

Фюрер взяв ініціативу в свої руки. Ультимативний тон телеграми очевидний. Сталін прочитав її декілька разів, підкреслив своїм синім олівцем: "криза може статися в будь-який день".

Сталін з Молотовим довго сиділи над посланням, ще раз вислухали Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, намагались з'ясувати достовірність повідомлень про контакти Берліна з Парижем і Лондоном, які могли стати основою антирадянського альянсу. Після остаточного зважування всіх "за" і "проти" рішення нарешті було прийнято. У великій політичній грі необхідно було зробити відповідальний крок. І він був зроблений.

Ріббентроп приїхав 23 серпня пополудні, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набирав чинності негайно.

Переговори розпочалися зразу після приїзду Ріббептропа, а вночі пакт було підписано (Додаток 6). В історії цей документ більш відомий як пакт Ріббептропа -Молотова. Він складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної… вирішувати конфлікти між ними тільки дружнім обміном думками або через арбітраж. Договір, що вступав в дію негайно, укладено терміном на десять років, з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.

Набагато важливіший був таємний додатковий протокол, що складався із трьох основних статей. Стаття перша відносила до російської зони впливу на Фінляндію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін», Литва входила до зони впливу Німеччини. Стаття друга визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев - Вісла - Сян і в ній також додавалося: «Питання про те, чи є в обопільних інтересах бажання зберегти незалежну Польську державу і які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано тільки протягом дальшого політичного розвитку. У кожному разі обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди».

Стаття третя відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії.» Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні. Ці два документи підписали Молотов і Ріббентроп.

У спогадах М.С. Хрущов свідчить, що після підписання пакту Сталін радів, що обманув Гітлера. Пакт був пасткою для Гітлера. Пакт Молотов -Ріббентроп був придуманий Сталіним для того, щоб руками Гітлера розпочати Другу світову війну, розорити і послабити Європу, в тому числі і Німеччину.

Справа виглядала якраз навпаки. Гітлер повірив Сталіну і підписав пакт, який створив для Німеччини заздалегідь програшну ситуацію війни проти всієї Європи і всього світу. Пакт поставив Німеччину в становище єдиного винуватця війни.

«19 серпня 1939 р. Сталін почав таємну мобілізацію Червоної армії, після чого Друга світова війна стала цілком неминучою» [8, с.136].

Великобританія та Франція відреагувала на підписаний в Москві пакт прогнозовано. Чемберлен заявив у Палаті громад, що його країна дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. Франція також відповіла в цьому ж дусі. В повітрі запахло війною. Запитання стояло тільки одне - коли?

1 вересня 1939 року німецькі, а 17 вересня радянські війська напали па Польщу. Це й був початок Другої світової війни. З вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Польща захищалась, але сили були надто нерівними. Коли Радянський Союз вступив у війну, було вже зрозуміло, що Польща не встоїть. Радянські війська обережно просувалися на Захід. Незважаючи на загальний занепадницький стан у польських військах, вони де-не-де чинили опір східному окупантові. На Волині відбувалися досить завзяті бої між польськими і радянськими частинами. Навіть за офіційними радянськими даними в цій війні загинуло 1,5 тис. І поранено 2,5 тис. Радянських солдатів. Хіба це не доказ участі у війні? Хіба можна вірити радянській пропаганді про визволення українського і білоруського народів від польської окупації? Адже майже двадцять років після Ризького договору не пробуджувалась несподівана «любов до братів».

В жовтні 1939 року на 4 сесії Верховної Ради СРСР (позачерговій ) Молотов сказав, що Радянський Союз вступив у війну і «досить було двом державам вдарити по Польщі, як вона розпалась». Хіба це не визнання участі СРСР у війні, причому на боці Німеччини? .

Радянсько-німецька співпраця розвивалася. Ще гуркотіли постріли, Варшава оборонялася, а два хижаки вже ділили завойовану територію. 22, а згодом і 28 вересня підписано документ про демаркацію кордону між СРСР та Німеччиною. Відбувся четвертий в історії поділ Польщі. Як бачимо, пакт Ріббентропа - Молотова став визначальним для мільйонів мешканців Центральної та Східної Європи. Закономірно виникає питання: чи почалась би ця страхітлива війна, коли б не підписали документ? На жаль, історія не визнає умовного мислення, вона констатує факти, події. Вони же свідчать, що внаслідок пакту Ріббентропа - Молотова Друга світова війна стали реальністю. Причому Радянський Союз брав активну участь у початковій фазі війни на боці Німеччини, тобто був державою-агресором. Війна проти Польщі (вересень 1939 року) переконливо доводить цей факт. Друга світова війна розпочалась.

ВИСНОВКИ

На основі досліджень, які були проведенні під час написання курсової роботи можна зробити наступні висновки. Виникнення воєнної загрози розпочалося з світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. ,а саме з початком торгових й митних війн між західними країнами.

1933 рік став переломним в історії міжнародних відносин. Гітлер, який прийшов до влади в Німеччині 30 січня 1933 р. дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині в майже чистому стані, і вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. Для досягнення цієї мети годяться всі засоби. Спочатку Гітлер хотів повернути Німеччині воєнну силу, потім приєднати до версальної Німеччини інші території, населенні німцями, й нарешті заволодіти великим „життєвим простором” переважно на сході Європи, щоб забезпечити німців сировиною, продовольством, а надто землею для колонізації.

Реалістичним методам Гітлера могли стати на заваді тільки два принципово відмінні табори. З одного боку - Франція та Англія, з іншого - СРСР.

Німеччина використовувала страх буржуазії провідних капіталістичних країн перед соціалістичним і робітничим класом.

Якщо порівнювати зовнішню політику Німеччини по відношенню до країн Заходу і Сходу, ми побачимо, що вона відрізнялась. СРСР виступав для Німеччини у ролі гідного супротивника, подолання якого було необхідною умовою для подальшого розвитку Великої Німеччини. Це було обумовлено тим, що для Німеччини СРСР це, по-перше, необхідний життєвий простір, а по-друге, могутня воєнна держава, існування якої неможливе поряд із Великою Німеччиною. Що стосується Франції та Англії, то ці дві держави спочатку виконували функцію помічника у підготовці війни проти Радянського Союзу, але основне їх призначення не чим не відрізнялося від участі СРСР. Якщо вже й казати про гегемонію в Європі, то вона має бути повною. А яка може бути гегемонія за умов існування таких держав як Франція та Англія? Ці дві країни сподівались на те, що Німеччина почне війну із „комуністичним табором” - із СРСР. Але спрацювало прислів'я: „Не копай ями іншому, сам у неї потрапиш”

Дипломатія ультиматумів і силового тиску на інші держави, в порушення взятих перед ними правових зобов'язань, зазнала поразку. І Сталін, і Західні демократії опинились не на висоті справді державної мудрості. Класові упередження, помилковий політичний аналіз, взаємна недовіра, спроба перехитрити іншу сторону залишила всіх у програші.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории. - М.: Междунар. Отношения, 1987. - 616 с.

2. Год кризиса: 1938 - 1939: Документы и материалы в 2-х т. т.1-2. - М.: Политиздат, 1990. 2 т.

3. Давлєтов О. Фашизм: передумови виникнення, складові, пошук варіантів визначення (спроба системного аналізу) / О. Давлєтов // історія в рідній школі. - 2016 - №1

4. Далем Ф. Накануне второй мировой войны. 1938г. - август 1939. Воспоминания в 2-х т. - М.: Политиздат, 1982

5. Дюрозель Ж. - Б. Історія дипломатії від 1919 р. До наших днів / Пер. з фр. - К.: Основи, 1999. - 903 с.

6. Іваницька О. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1918 - 1945): Навчальний посібник. - К.: Видавничий дім «Комп'ютерпрес», 2001. - 356 с.

7. История международных отношений и внешней политики СССР: в 3-х т. Т.1 1917 - 1945 / Под. Ред. И.А. Кирилина -М.: Междунар. Отношения, 1986. - 416с.

8. Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. - Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2003. 304с.

9. Між наукою і політикою. Інтерпретації Східної Європи в академічному середовищі німецькомовного простору у кінці ХІХ - початку ХХІ ст. [Текст] : монографія / П. І. Барвінська ; Одес. Нац. Ун-т ім. І. І. Мечникова. - О. : ОНУ, 2012. - 447 с. - Бібліогр.: с. 384-447.

10. Накануне, 1931 - 1939. Как мир был ввергнут в войну: краткая история в документах, воспоминаниях и комментариях. - М.: Политиздат, 1991. - 272 с.

11. Овсяный И.Д. Тайна, в которой война рождалась (Как империалисты подготовили и развязали вторую мировую войну). - М.: Политиздат, 1971. - 320с.

12. Радянська та польська історіографія міжнародних відносин Другої Речі Посполітої та СРСР у 1932-1939 рр.: порівняльний аспект / Н. Ю. Олещук // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. - 2014. - Вип. 17. - С. 243-255.

13. Рябінін Е. Дипломатія напередодні Другої світової війни // Зовнішні справи. - 2011 №7 - 8.

14. Сич О.І. Історія західного суспільства в міжвоєнний період (1919 - 1939 рр). [Текст]: Навчальний посібник для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів / О.І. Сич. - Чернівці: Наші книги, 2008. - 320с.

15. Трубейчук А.Ф. Пакт о ненападении: была ли альтернатива второй мировой войне. - Киев.: Издательство ЦКПКСМУ „Молодь”, 1990. - 120 с.

16. Трудные вопросы истории: поиски и размышления. - М.: Политиздат, 1991. - 272 с.

17.Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 - 1945 рр.: навч. Пос. - К.: Либідь, 1997. - 232 с.

Размещено на Allbest.ru