Кирило-Мефодіївське товариство в українській духовній культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Кирило-Мефодіївське товариство в українській духовній культурі

1.1 Становлення та розвиток товариства

1.2 Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства в світлі українського національно-культурного відродження

РОЗДІЛ ІІ. Микола Костомаров - один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства

2.1 Утвердження національної духовної культури українського народу в творчості М. Костомарова

2.2 «Книга буття українського народу» М. Костомарова як програмний маніфест товариства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Це політична національно-патріотична організація в якій знайшли відображення політичні так і літературні національні ідеї. В діяльності та творчості діячів товариства синтезувалися ідеї романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів. Таємна організація «Кирило-Мефодіївське товариство» була організована в Києві у грудні 1845 р. та проіснувала до березня 1847 р. До її складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею товариства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В. Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. Вони були ініціаторами боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Політичні ідеї: звільнення селян від кріпацтва та національна свобода українського народу. Представники товариства засуджували автократизм і тиранію, проголошували ідеї соціальної свободи та рівності та стверджували, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні.

Історія і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства висвітлюється в багатьох працях, які вийшли в пізніші часи, зокрема праці з різних питань цієї проблеми опублікували Ф. Ястребов, Є. Кирилюк, В. Горбатюк, Ю. Ковмір, А. Бортников, М. Денисенко, Г Сергієнко, П. Гончарук, Г. Марахов та ін. Ґрунтовну узагальнюючу монографію про Кирило-Мефодіївське товариство написав П. Зайончковський. Вона вийшла в світ у 1959 р. у видавництві Московського університету. Особливий внесок в історіографію Кирило-Мефодіївського товариства зробив Володимир Міяковський. Його творчий доробок містить більше десятка праць, присвячених виключно товариству чи його окремим діячам.

Актуальність роботи. Ідеї незалежності, свободи та рівності українського народу серед інших слов'ян, християнські ідеали та народна думка, а також формування національної свідомості, все, що сповідували ідеологи Кирило-Мефодіївського товариства, стає вкрай важливим в умовах сучасного суспільства, яке потребує вдосконалення та оновлення патріотичних ідеалів та формування нової національної свідомості. Тому дослідження в даній курсовій роботі історії створення та існування товариства, вивчення ідеологічної спрямованості та знайомство з діяльністю деяких його членів, є актуальним.

Мета роботи - аналіз виникнення, діяльності та ідейного спрямування Кирило-Мефодіївського товариства та роль в ньому М. Костомарова.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

– виявити значення Кирило-Мефодіївського товариства в українській духовній культурі;

– висвітлити основні етапи становлення та розвитку товариства;

– проаналізувати провідні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства;

– з'ясувати роль М. Костомарова в створенні та діяльності товариства;

– проаналізувати «Книгу буття українського народу» М. Костомарова як програмний маніфест товариства.

Об'єкт дослідження - Кирило-Мефодіївське товариство в українській духовній культурі.

Предмет дослідження - вплив Кирило-Мефодіївського товариства на формування української духовної культури.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ

1.1 Становлення та розвиток товариства

ХІХ століття виявилося віком змін та реформ для всієї Європи. Поштовхом до цього стала велика французька буржуазна революція, яка дала початок боротьбі населення за соціальні і політичні права. Прагнення до змін охопили майже всі прошарки суспільства. По всій Європі виникають різноманітні клуби, таємні товариства, активно формуються ліберальні, консервативні, соціалістичні вчення, з'являються політичні організації, масонські ложі. Під впливом цих процесів в Україні теж пожвавлюється політичний рух. Але тут, як і в більшості країн, прогресивні рішучі кроки зазнають опору влади.

В Росії це призвело до розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства, на території імперії настав час реакції, пов'язаний з іменем царя Миколи І. Для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам'яті. Як відзначав Г. Сергієнко, у цей час продовжувався «наступ самодержавства на рештки автономії України. У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права - магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях» [28, с. 8].

Всі ці події утворювали суму причин і передумов для створення таємного товариства. Друга чверть ХІХ ст. стала початком наростання національної боротьби. Все більшої сили набувають ідеї здійснення військового перевороту, котрі мали значний вплив на подальший розвиток суспільно-політичного руху. Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя. До цього імперська влада в Росії не надавала великого значення національному питанню.

Повстання 1830-1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825-1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: «самодержавство, православ'я, народність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій - народність - був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. У державі частина населення не розмовляла російською мовою. С. Уваров пропонував провести останній принцип за допомогою русифікації. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. Насамперед треба було замістити іноземних професорів і вчителів російськими. С. Уваров не лише провів «чистку» професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування просував їх на високі пости.

З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів. Всі польські навчальні заклади перетворено на російські, а Крем'янецький ліцей - закрито. Його бібліотека і наукові збірки перевезено до Києва, де вони стали основою для створення навчальної бази Київського університету святого Володимира. Відкритий 1834 року він, за задумом імператора Миколи І, повинен був стати цитаделлю «обрусения края» [27].

Університет, заснований за імператорським указом, повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

Однак, створення центру вищої освіти в давній князівській столиці мало своїм результатом наслідки, багато в чому протилежні задумам імператора. «Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя, де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слов'янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок» [10, с. 180].

Процес оволодіння умами молоді ідеями служіння власним нації і народу, який ототожнювався з трудящими і пригніченими масами населення, розвивався у контексті тогочасних європейських тенденцій. Відзначаючи цю особливість синхронізації розвитку визначальних політичних тенденцій тогочасних Європи та України, В. Шевчук і М. Тараненко пишуть: «На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів - Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі слов'яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки"» [33, с. 155]. Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. - Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 - на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею товариства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В. Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. До товариства також приєдналися Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Центральні фігури товариства, такі як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко, передусім, на відміну від своїх попередників - нащадків козацької старшини, були «низького» соціального походження: П. Куліш походив з сім'ї вільних селян, М. Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Т. Шевченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24-го року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х роках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (П. Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, М. Костомаров - у Рівненській гімназії і Київському університеті, а Т. Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у лютому 1847 р. одержав посаду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хобі, то для П. Куліша, М. Костомарова і Т. Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер [11, с. 105].

Пізніше офіційне розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського товариства приписує керівну роль у цій організації Миколі Гулакові (через якого і сталася трагедія викриття братчиків), тоді як дослідники центральною фігурою вважають Миколу Костомарова. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували лекції М. Костомарова зі слов'янської міфології. Вивчення народної творчості українців та народної творчості слов'янських народів привело М. Костомарова до висновку, що між українцями й іншими слов'янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності. Після переїзду з Рівного до Києва М. Костомаров застав у місцевому університеті групу молоді, яка була вже приготована до засвоєння цих нових ідей лекціями Михайла Максимовича. Подібно як Срезнєвський у Харкові, М. Костомаров став духовним проводирем цієї групи. «Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою - видвигнути свою націю із темряви», - писав пізніше П. Куліш, а в своїй автобіографії додав: «Християнство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвижництва» [12, с. 13].

Кирило-мефодіївці мали певну освіту та були знайомі з багатьма працями своїх ідейних попередників. Їхня таємна організація виникла під впливом європейських філософських систем та ідей польського романтизму. Кирило-мефодіївці були також спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об'єднаних слов'ян. Це яскраво підтверджує програмний документ кирило-мефодіївців «Книга буття українського народу», де прямо вказується на Товариство об'єднаних слов'ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію. Більшість членів товариства були молодими людьми від 19 до 25 років. Здебільшого це були письменники, поети, публіцисти, етнографи, педагоги, фольклористи та перекладачі, котрі не мали особливих звань та походження.

Кирило-Мефодіївське товариство фактично не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї роботи, так як було викрите владою надто рано. Усю його роботу можна поділити за декількома напрямками. По-перше, учасники проводили пропагандистську діяльність: писали прокламації, звернення до народу (такі як «Звернення до братів українців» та «Звернення до братів великоросіян і поляків»). Вони пропагували свої ідеї в університеті, інших навчальних закладах Києва, поширювали твори Т. Шевченка. По-друге, члени створювали в селах школи для народу, розробляли проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники, видавали книги та журнали, збирали кошти на культурні потреби, на видання популярних книжок.

Але діяльність товариства було перервано через неуважність М. Гулака, який довірив ідеї братчиків Олексію Петрову, студенту Київського університету. Протягом приблизно 14 місяців свого існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії. Під час однієї з них був присутній донощик О. Петров. Студент Київського університету доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства - першої на Україні організації політичного спрямування.

Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи І писав, що, «общество было не более как ученый бред трех молодых людей» [15, с. 62]. Однак це враження швидко розвіялося після арешту Т. Шевченка, у якого було знайдено зошити з поемами «Кавказ», «Сон», «Посланіє...». Крім їхнього революційного й антиросійського змісту Миколу І обурило те, що у цих віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства особливо тяжко було покарано Т. Шевченка: його було віддано у солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора над ним був встановлений суворий нагляд із забороною писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув'язнення, а після ув'язнення - на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, П. Кулішу, М. Костомарову і М. Гулакові було заборонено займатися літературною діяльністю.

Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття «руськості». Вихідці з Малоросії першими порушили питання про російську національну ідентичність. Даючи розширене («общерусское») трактування своєї ідентичності, «малороси» вводили росіян у ширший слов'янський світ і, до певної міри, готували ґрунт для слов'янофільства і російського націоналізму [6, с. 208].

Товариство являло собою духовну реставрацію змагань українського бароко і очевидний складник всеєвропейського руху в бік синтезу християнства з модерним історичним життям внаслідок тягаря всіх можливих і неможливих форм людського відчуження спраглого якоїсь навічної, фундаментальної людської і людяної істини [30, с.152].

Таким чином, кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

1.2 Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства в світлі українського національно-культурного відродження

мефодіївський товариство український національний

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя - від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII - на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо [1, с. 63].

Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація - «Кирило-Мефодіївське товариство» [21, c. 314].

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства тісно пов'язані з тогочасним настроєм в країні та новими зрушеннями в національній культурі. Члени товариства стали відомими діячами тієї доби. Немалий внесок у відродження української культури зробив Микола Костомаров, написавши вагомі праці з історії України, а також уклавши основні документи братчиків. В цих документах і прозвучала політична ідея.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки М. Костомаров, колишній кріпак Т. Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя - як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Документи Кирило-Мефодіївського товариства творились передусім під впливом тогочасних українських історичних реалій суспільного буття, з урахуванням новітніх політичних концепцій, що висували на перший план народ як головну рушійну силу історії.

Основні положення програмних документів передбачали докорінні зміни тогочасного суспільно-політичного устрою держави, ліквідацію чужоземного гніту українського народу та інших слов'янських народів і забезпечення їхнього рівноправного національного розвитку. Оптимальною формою державницького устрою братчики вважали республіканське демократичне правління на засадах рівноправної федеративної системи.

Слов'янські республіки, на думку М. Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, М. Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами» [3, с. 170]. Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов'янщини, зокрема в «федеративному принципі давньої Русі», висвітленому М. Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами М. Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності.

Ідеологи товариства розуміли, що повної незалежності українцям домогтися не вдасться - адже на сході українські території «тягне до себе» Росія, а на західному напрямі домінує Польща, яка планує відновити свою державну територію «від моря до моря». Як пояснював В. Білозерський з приводу Статуту товариства, в тих історичних умовах окреме існування України неможливе, «вона буде перебувати між кількома вогнями, буде стисненою і може зазнати ще сумнішої долі, ніж зазнали поляки». Реальною умовою для існування суверенної української держави братчики через те вважали федеративний союз з іншими слов'янськими народами - з'єднання слов'янських племен «в одну сім'ю під охороною закону, любові і свободи для кожного» [31].

Слов'янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов'янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, «... на противагу російському варіантові об'єднання - «слов'янські струмки зіллються в російське море» (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов'янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов'янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)» [20, с. 22].

Головний принцип суспільного ладу, в уяві кирило-мефодіївців, - це повне знищення кріпацтва, рівність усіх перед законом, вільна торгівля - і повна самостійність у внутрішньому державно-політичному житті; управління, освіта, рівність релігій, національного побуту, традицій і т. н.

M. Костомаров підкреслює, що Україна постійно прагла до рівноправного союзу з іншими слов'янськими народами не для панування над іншими, а для створення умов, що дадуть можливість всім вільно і рівно розвиватись, не поступаючись власною національною ідентичністю. «Бо вона любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов'янський c другим народом слов'янським, а ті два c третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі нерозділимо і несмісимо по образу Тройци Божой нероздільной і несмісимой, як колись поєднаються між собою усі народи слов'янські» [15, с. 257].

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Шляхи здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців не мали повної єдності. Частина з них - М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш та інші, не підтримуючи насильства - виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. «Пани повинні освободити своїх невольників і зробитися їм братами», - писав М. Костомаров у «Книгах буття українського народу». В. Білозерський, характеризуючи в одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина «в пориві гніву страшніше звіра» [15, с. 347].

На радикальних позиціях стояв Т. Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу. Радикальні погляди Т. Шевченка підтримували М. Гулак, О. Навроцький, М. Савич, І. Посяда, Г. Андрузький. Так, М. Гулак вважав, що лише повстання народних мас може привести до визволення слов'янських народів. О. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ «спонукати до перевороту» [12, с. 24].

Для досягнення своєї стратегічної мети обидві групи кирило-мефодіївців ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літератури; 4) проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва; 5) формування почуття любові до інших слов'янських народів, пропаганда пам'яток слов'янської історії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов'ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов'янських народів, поширення ідей спільності християнських церков. Безумовно, ці ідеї та думки кирило-мефодіївців не могли не привернути уваги представників слов'янського світу.

Вперше у ідеології і практиці національно-визвольних рухів народів Європи національні проблеми посіли домінуюче місце. Українські теоретики національне питання в цих документах вирішували у формі демократично-республіканської федеративної системи єднання, яка виключала будь-яку зверхність одного народу щодо іншого.

Подібна форма державного устрою повністю зберігала й примножувала здобутки національно-духовної культури всіх народів. До того ж, у разі потреби, вона мала й засоби для захисту їх спільними силами федеративного союзу. Така програма здавалась реальною, особливо в 40-ві роки XIX ст., коли в Європі назрівала нова хвиля революційних подій.

Концепції кирило-мефодіївців справили значний вплив на подальший розвиток демократично-республіканських ідей і в Україні, і в Росії. З великою прихильністю до них завжди ставився Т. Шевченко. Згодом М. Костомаров у своїх спогадах писав, що «Шевченко ставився до ідей слов'янської взаємності з поетичним захопленням», що, як відомо, відбилось і в його творчості. Ідеї слов'янської федерації в її українській інтеграції поділяв пізніше і видатний російський публіцист О. Герцен. Уже наприкінці 50-х років XIX ст. він писав: «Я щиросердно бажаю не розриву слов'янського світу, а його вільної федералізації». Цю ідею згодом розвивав і видатний український мислитель М. Драгоманов. У часи свого захоплення соціалістичними теоріями він вважав за можливе створити в майбутньому «велику всенародну спілку (інтернаціональну федерацію), до якої увійшли б і інші народи Східної Європи. В цілому ж концепції кирило-мефодіївців відкривали нову перспективу в міжнародних відносинах [11, с. 212].

Домігшись державної самостійності, слов'янські республіки повинні були, на думку М. Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

РОЗДІЛ ІІ. МИКОЛА КОСТОМАРОВ - ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ТА ІДЕОЛОГІВ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

2.1 Утвердження національної духовної культури українського народу в творчості М. Костомарова

Національне відродження було представлено плеядою освіченої української інтелігенції, яка працювали в галузі історії, літератури, етнографії, археографії. Чільне місце серед діячів українського національного руху займає творча та громадська діяльність відомого історика, етнографа, письменника М. Костомарова. Його політичні та наукові погляди склалися під впливом і глибоким осмисленням романтичної німецької філософії Гердера і Шеллінга, які синтезували науково-філософські шукання ХVІІІ ст. і сформулювали ідею гармонійної єдності розвитку природи, світу і людської історії [9, с. 186].

Наукова діяльність М. Костомарова, його участь у суспільно-політичному житті України були досить багатогранні. У списку праць нараховується більше трьохсот публікацій, у тому числі десятки монографій, збірників історичних документів, дослідницьких критико-полемічних статей. Серед них дисертації на тему «О причинах и характере унии в Западной России» (1841), де реалізує свій принцип історизму стосовно чільної ролі народних мас, праця «Об историческом значений русской народной поззии», де відстоював основоположну тезу про народну творчість як вираження духу, світогляду народу, драма «Мотря Кочубей» (не закінчена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму «Сава Чалий» (1838), українські поезії, видані збірками - «Українськії балади» (1838), «Вітка» (1841), кілька історичних праць, в тому числі «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Гетманство Выговского», «Богдан Хмельницький» (1857, пізніше доповнена), «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Очерк торговли Московского государства в XVI и XVII столетиях» (1857-1858), «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа» (1860), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1863), «Смутное время Московского государства» (1866-1867), «Последние годы Речи Посполитой» (1869), «Начало единодержавия в древней Руси» (1870), «Руина, историческая монография из жизни Малороссии 1663-1687 гг.» (1879- 1880) та інші.

Неоціненну роль відіграв М. Костомаров у розвитку української історіографії, яку збагатив численними фундаментальними творами, новими історико-філософськими ідеями та публікаціями історичних пам'яток. Присвятити життя своє народові, вчений віддав йому весь свій талант, вивчаючи глибини народного життя і допомагаючи становленню його свідомості. Микола Костомаров першим у вітчизняній історіографії звернув увагу на народ як найважливіший об'єкт історичного дослідження. Утверджував ідеї народництва, федеративного союзу вільних слов'янських народів. У народному житті бачив вплив єдиного духу як першооснови буття. Він став основоположником народницького напряму в українській історіографії. Вважаючи метою історичної науки дослідження минулого людської громади, народу, М. Костомаров у своїх історичних монографіях, історіософічних розвідках і публіцистичних статтях обстоював самостійність української нації й окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного руху українського народу [13, с. 315].

М. Костомаров залишив дослідникам безцінні скарби думки і слова, що охоплюють практично всі галузі гуманітарної діяльності. Микола Іванович належить до типу діячів, котрі намагаються обійняти духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток. За словами М. Грушевського цей визначний історик та громадський діяч «розбивав ідеологічні підстави старожитної царської Росії - ту вінчану офіціальною тріадою «православія, самодержавія і народності» миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку» [7].

У своїх творах М. Костомаров не просто відображав побут та історію українського народу, а й намагався зробити певний заклик до дії. Його любов до Батьківщини вплинула на ідеї, котрі так і не було втілено Кирило-Мефодіївським товариством. Відроджуючи національну духовну культуру, М. Костомаров закликає проникати в суть історії і задумуватися над вчинками, любити державу по-справжньому: «Хто любить свій народ - хай любить його не по-донкіхотськи, не уявленням, а серцем і справою, хай любить не абстрактне поняття про народ, а народ в дійсності» [22, с. 343].

Сам М. Костомаров займався активною діяльністю, був ініціатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Неабиякими є його заслуги у збиранні народної творчості, у вивченні українських звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної тоді фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нової української літератури.

М. Костомаров став першим фаховим українським літературним критиком, який виробляв її науково-методологічні основи, одним з організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка. Він перекладав твори слов'янських і західноєвропейських літератур, що сприяло розвиткові українського літературного процесу.

Поряд із вивченням історії України й Росії чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову в становленні нової української літератури, у розбудові в ній нових художніх напрямів, нової тематики й проблематики, інтегруванні в неї здобутків європейського літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, творенні нових жанрів та засобів образного мислення.

Причетність М. Костомарова до громадського, наукового і культурно-літературного життя полягає не тільки в тому, що його самого творила епоха 30-80-х років, а й у тому, що він залишив на ній відбиток свого творчого духу [34, с. 5].

М. Костомаров народився в с. Юрасівці Воронезької області. В батьківському домі панувала ліберально-демократична атмосфера. Родина ця була дещо незвична: батько - поміщик-дворянин, мати - селянка-кріпачка. Навчався у Харківському університеті, дні й ночі присвячував науковій праці, інтенсивній роботі над історичними джерелами. Захопився археологічними дослідженнями, зробив для себе важливе методологічне відкриття: історія - це не лише діяльність видатних державних діячів, це передусім життя народу, з його побутом, духовними досягненнями, прагненнями. А, отже, історію необхідно вивчати не тільки за архівними документами; вона знаходить живий відбиток у поколіннях людей і доходить у вигляді традицій до сучасників. «Я, - згадував він, - полюбил историю более всего и с тех пор с жаром предался чтению и изучению исторических книг». Вивчаючи світову історію, М. Костомаров звертає увагу на те, що в її джерелах говориться тільки про видатних державних діячів чи закони й установи і нехтується життям народної маси: «Бедный мужик, земледелец-труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его быте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, способе его радостей и печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвым летописям и запискам, а в живом народе» [19].

М. Костомаров умів читати між рядками народної творчості історичний підтекст, розшифровувати мистецькі образи, бачити в них глибокі історичні традиції, етнополітичний зміст і нездійснені волелюбні прагнення.

Розглядаючи українську етнографію не як суто літературну дисципліну чи історію народознавства, а як одну з основних складових частин соціальної і політичної історії, історії національної самосвідомості й визвольної боротьби, М. Костомаров ішов таким чином до читачів із цілісною системою культурологічних, соціоісторичних і етнофілософських поглядів.

Будучи росіянином, молодий М. Костомаров самотужки вивчив українську мову і, хоч тогочасне оточення висміювало його ідею писати українською, видав-таки збірки «Українські балади» (1839), «Вітка» (1840), що вийшли під псевдонімом «Ієремія Галка». Писав він також історичні драми - «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841) та російськомовну прозу: «Сын» (1859), «Черниговка» (1881) тощо. Займався перекладами та переспівами з різних літератур (чеської, старогрецької та ін.), працював на ниві художньої прози. Проте гучну славу і популярність Миколі Костомарову принесли саме історичні праці.

Не продиктована бажанням бути оригінальним суперечність із тенденційно-традиційними устоями царської Росії керувала істориком, а глибоке переконання в необхідності відродження мови, літератури, правдивої історії України. Цей задум він доволі успішно реалізував у першій дисертації на отримання ступеня магістра «О причинах и характере Унии в Западной России» (1842). І відразу почалися утиски з боку церкви, що змусило молодого вченого змінити тему на іншу - «Об исторической поэзии» (1844) [4].

У 1844-1845 pp. М. Костомаров працював учителем Ровенської гімназії. З Волині переїхав до Києва, спершу викладав у славнозвісній Першій гімназії, пізніше обійняв посаду професора історії Київського університету. Київський період - один із найщасливіших в його житті: у 1846 р. він обраний на університетську кафедру, зблизився з видатними діячами української культури П. Кулішем, М. Максимовичем, познайомився з Т. Шевченком, який був тоді у розквіті духовних сил, творчої наснаги. З ними він вів розмови про загальнослов'янські проблеми, які із сфери науки і літератури дедалі більше переходили у сферу політичну. Так виникла ідея федерації вільних слов'янських народів. В бесідах про організацію товариства брали участь Т. Шевченко та Д. Пильчиков (П. Куліш жив тоді в Петербурзі). З метою реалізації своїх політичних ідей у грудні 1846 - січні 1847 рр. вирішено було утворити Кирило-Мефодіївське товариство, статут якого написав М. Костомаров. Програмні засади товариства, крім «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», були викладені в «Книзі буття українського народу» та у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків».

Ідеологія діячів Кирило-Мефодіївського товариства, що генетично була зв'язана з програмою декабристського «Товариства з'єднаних слов'ян» та з «Книгами польського народу і польського пілігримства» А. Міцкевича, виражала позицію масової свідомості, що здобувала зерна соціального досвіду в легендарній історії християнства і виходила з просвітительських уявлень про природну рівність людей. Вона передбачала мирний шлях поліпшення суспільного життя: усунення самодержавства як першопричини неволі народних мас, скасування кріпосного права, запровадження демократичного суспільства, соціальної рівності (без царя і панів), утворення федерації рівноправних слов'янських народів.

Після викриття товариства внаслідок доносу наприкінці березня 1847 р., М. Костомарова разом із Т. Шевченком та іншими його членами заарештовано. Ув'язнення в Петропавловській фортеці, заслання під наглядом поліції до Саратова із забороною «служить по ученой части», не примусило М. Костомарова припинити своєї творчої діяльності. У Саратові він перебував упродовж 1849-1858 рр.; працював секретарем статистичного комітету, перекладачем при губернському управлінні, був (до 1856 р.) редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей», брав участь у роботі губернського комітету із селянських питань. Поряд із цим продовжує інтенсивно працювати над дослідженнями «Богдан Хмельницкий», «Бунт Стеньки Разина», «Очерки домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».

Після відбуття заслання М. Костомарова запросили на кафедру російської історії Петербурзького університету. Він плідно займався науковою роботою, брав найактивнішу участь у суспільному житті міста [9, с. 185].

Але багато наукових робіт вченого розходились із офіційною історіографією. Так, шквал обурення викликала стаття М. Костомарова «О казачестве» (1860), в якій вчений показав взаємозв'язок козацького руху зі спробами утвердити традиційні для народу демократичні ідеї державотворення на власній землі. Цим питанням був також присвячений опублікований в журналі «Основа» (М. Костомаров став одним із його організаторів) ряд статей: «Две русские народности», «Черты южнорусской истории» та ін. Нові погляди на усталені, здавалось, історичні концепції призвели, врешті-решт, до передчасного виходу автора в 1862 р. у відставку з посади професора Петербурзького університету.

Відтепер усю увагу вчений зосередив виключно на науковій діяльності. Йому належить першість у висвітленні як деяких аспектів історичного процесу, так і цілих епох. Це його величезна заслуга. Майже всі, хто намагався збагнути значення творчості М. Костомарова, одностайно заявляють, що він популяризував знання про вітчизняну історію як ніхто інший. «Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації» [29, с.14].

З величезною енергією працював М. Костомаров до останніх днів життя, створивши величезну кількість праць. 19 квітня 1885 року М. Костомаров помер у своїй петербурзькій квартирі.

Непересічна постать М. Костомарова, його українознавчі погляди вже понад століття перебувають у колі уваги дослідників життя і наукової спадщини видатного історика. Лише за останні 10-15 років в Україні побачили світ сотні праць, присвячених життєвому шляху і творчості вченого. Українська історіографія з часів В. Антоновича та М. Грушевського розглядає М. Костомарова як одного з видатних її фундаторів. Йому належить величезний внесок як у російську, так і українську історіографії, вченого по праву вважають одним з фундаторів українознавства [16, с. 40].

Отже, вклад М. Костомарова в розвиток національної духовної культури був величезний. Як науковець він збагатив українську думку, намагався обгрунтувати генезу українців, хоча нечіткість понятійно-категоріального апарату ускладнює аналіз його досліджень. Водночас треба зважити, що вчений працював у жорстоких умовах царського режиму, тому його висновки випливали зі суспільних процесів, особливо з історії взаємин українців з росіянами і поляками [5, с. 63].

2.2 «Книга буття українського народу» М. Костомарова як програмний маніфест товариства

«Закон Божий (Книга буття українського народу)» - унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російського історика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія. Глибокі ідейно-теоретичні й гуманістичні устремління автора дістали високу оцінку вітчизняної суспільно-політичної думки. Водночас є підстави вважати, що основні положення цього трактату були прийняті братчиками за програму їхньої подальшої діяльності щодо поширення ідей національного відродження України.

Документально засвідчено, що найбільш часто й активно кирило- мефодіївці почали збиратися для дискусійних розмов наприкінці грудня 1845 - в січні-травні 1846 рр. Саме в цей період і написаний «Закон Божий». Тоді ж до організаторів товариства (М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського) вже приєднався Т. Шевченко. В «Автобіографії» М. Костомаров про ті пам'ятні дні згадував: «Наші дружні бесіди зверталися найбільше до ідеї слов'янської взаємності» [18, с. 425].

У документах слідчої справи, заведеної на кирило-мефодіївців, яка складає дев'ятнадцять томів-частин, особливо крамольним названо рукопис «Закону Божого» (друга назва «Книги буття українського народу»). Жандарми не характеризували його інакше, як «мерзенна річ», «мерзота», «злочинний рукопис», за написання якого авторові один шлях - на шибеницю.

У «Книзі буття українського народу» дається характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто «управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов'ян» ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.

Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.

Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що «вона не хотіла знати ні царя, ні пана».

У системі відносин Україна - Польща - Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах.

Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов'янських народів [26, с. 117].

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. В тогочасній Європі ідеї національного месіанізму були досить популярними, братчики адаптували їх до місцевих умов в концепцію історичної місії українського народу. Згідно з цими поглядами, Київ отримав особливий статус.

Д. Дорошенко, говорячи про ідейні джерела «Книг буття...» зазначав: «Безперечно, цей твір був складений під впливом відомих «Knieg pelgrymstwa polskiego» Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом; він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий тим самим, як у Міцкевича, месіянізмом, з тою ріжницею, що в М. Костомарова месіяністична роля послужити визволенню всіх славянських народів замісць Польщі відведена Україні» [10, с. 76].

На польськомовних джерелах основного програмного документу Кирило-Мефодіївського товариства наголошував і його загальновизнаний автор М. Костомаров. У ході допитів, намагаючись пом'якшити свою провину перед царатом, він зробив спробу довести слідству, що автор твору йому не відомий, а сам М. Костомаров лише переклав українською мовою знайдений ним на Волині текст під назвою «Подністрянка». Однак ця позиція М. Костомарова під час слідства, його намагання «відмовитись від авторства» та перекласти вину за написання «Книг буття...» на анонімних польських заколотників, можуть бути пояснені як його бажання вивести з-під удару царської охоронки своїх товаришів. При цьому не можна відкидати і певної композиційної схожості «Книг буття...» із відомим твором геніального польського поета. Як зазначав відомий вчений М. Возняк, «Літературну форму і схему для розвинення своїх думок узяв автор «Книг битія українського народу» з «Книг польського народу» Адама Міцкевича. Одначе на запозиченій схемі дав автор зовсім оригінальний твір, де вивів свою ідеологію визвольного панславізму, визначаючи в цім визвольнім змаганні окрему почесну месіяністичну ролю Україні. Під таким кутом дивиться автор і на всю історію України, про яку нема й згадки у Міцкевичевих «Книгах польського народу». Само собою зрозуміле, що, змальовуючи месіяністичну ролю України наш автор розійшовся з Міцкевичем в освітленні неодного історичного моменту» [2].