Українська історична та суспільно-політична думка Наддніпрянщини національно-демократичного спрямування (середина ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська історична та суспільно-політична думка наддніпрянщини національно-демократичного спрямування (середина ХІХ - початок ХХ століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історіографія будь-якого народу в ХІХ - на початку ХХ ст. виконувала функцію ідеологічної підстави панування певної нації на визначеній території. Імперська нація завдяки історичній науці обґрунтовувала своє право на володіння територіями, що не входили до складу відповідного корінного етносу. Натомість безправний у державному відношенні етнос шукав підстав для здобуття всебічного громадсько-культурного розвитку на своїй землі. Українська «неісторична» нація через свою історіографію намагалася повернутися до державного життя, побороти свій колоніальний статус у межах Російської та Австро-Угорської монархій. Виступивши на арену політичного життя, українська інтелігенція від середини ХІХ ст. почала розбудовувати власні ідейно-політичні пріоритети й цінності. Серед перших будителів нації - кирило-мефодіївців - двоє були визначними професійними істориками - М. Костомаров і П. Куліш. Істориками були й ідеологи наступного етапу українського руху: О. Кістяківський, В. Антонович, О. Кониський. Знаковими постатями третього етапу були М. Грушевський і В. Липинський. Істориками культури, літератури та громадського життя була нова генерація політичних українців - С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький, А. Жук.

Доба романтизму стверджувала зовсім відмінний етнографічний тип українця, зі своїм характеристичним фольклором та побутом. Вона шукала свій месіанський міф, яким для українців середини ХІХ ст. була «Книга буття українського народу» М. Костомарова. Нові часи вимагали розв'язання нових суспільних питань - пошуки в минулому таких суспільних структур, які ніби були характерними лише для українців. Київська громада устами свого лідера В. Антоновича ствердила особливу роль громадівської організації суспільства, яке було відмінним і від російської общини, і польської ґміни. Нова національна еліта, що вийшла з суспільних низів, намагалася пояснити відсутність політичних устремлінь серед вищої суспільної верстви в Україні, її політичний індиферентизм щодо питання про необхідність української державної самостійності особливостями народної самоорганізації без участі земельної аристократії та державців. Новий громадівський міф мав слугувати меті мобілізації широких верств населення під національні гасла.

Народовський рух у Галичині, як і народницька ідеологія на підросійській Україні, спирався на працю не лише професійного історика В. Антоновича, але й на громадську діяльність іншого ідеолога національного руху - О. Кониського, який був істориком-аматором, визначним шевченкознавцем та істориком нової української літератури другої половини ХІХ ст.

Політичний етап українського руху спирався на наукову творчість М. Грушевського. «Історія України-Руси» останнього була не лише історичним твором, але й наукової підставою для українського відродження новітнього часу. Від часів переїзду М. Грушевського до Львова й очолення ним Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (далі - НТШ) розпочинається, власне, політичний етап національно-визвольного руху.

Нове покоління діячів фактично стає на молодоукраїнську платформу. Генерація 1870-х рр. ще продовжувала традицію старогромадівського центризму й сповідувала неонародницькі течії. Яскравим представником цієї течії був С. Єфремов. Покоління ж 1880-х підпало під вплив марксизму й започаткувало лівий соціал-демократичний національний напрям суспільно-політичної думки та історіографії. Характерним представником українського соціал-демократичного центризму був А. Жук.

І С. Єфремов, і А. Жук були не лише партійними діячами, але й оригінальними істориками літератури, культури та громадського життя. Їхні суспільні погляди відбиті в науковій творчості.

ХХ століття народило нові напрями історіографії, які так само спиралися на ідейно-теоретичні уподобання істориків-політиків. Перед Першою світовою війною на арену виступає державницько-консервативна школа в історіографії та суспільній думці, яку репрезентував В. Липинський. З іншого боку, започатковується націоналістична візія в історіографії та історіософії, речником якої став Д. Донцов. З окупацією УНР більшовицькою Росією самостійний національний напрям в історіографії міг розвиватися лише на еміграції, де провідними напрямами її були консервативно-гетьманська (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Липинський, І. Кревецький, С. Рудницький) та республікансько-соціалістична (П. Христюк, В. Старосольський, М. Лозинський) історіографії.

Отже, можна стверджувати, що в науковій діяльності історика існує детермінізм його суспільно-політичних переконань та трактування історичного минулого. Політичні погляди історика впливали на концептуальні побудови його наукових праць. Виявити цю закономірність є актуальною науковою проблемою, яку й поставив перед собою дисертант.

Загальні питання взаємозв'язку суспільно-політичного й науково-історичного найкраще віддзеркалюються на прикладах творчості типових представників певних напрямів. Оскільки проблема дослідження усього масиву української історіографії нового та новітнього часу є занадто значною за обсягом, дисертант обрав предметом свого дослідження лише три напрями в концептуальній історіографії підросійської України на прикладі доробку його найхарактерніших репрезентантів. Дисертант визначив такі різновиди суспільно-політичної думки. Націонал-демократичне народництво Наддніпрянщини представляли В. Антонович та О. Кониський, консервативно-демократичний відлам репрезентували Є. Чикаленко і В. Леонтович, націонал-демократичний центризм (або молодоукраїнський напрям) - С. Єфремов та А. Жук. Ці мислителі творили в середовищі інших інтелектуалів, тому тлом для дослідження їхніх суспільствознавчих побудов виступають такі українські науковці, як П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Науменко, В. Липинський, Л. Юркевич. Проте їхні концепції через брак місця згадуємо побіжно.

Дисертант розглянув інтелектуальний внесок українських суспільних мислителів на тлі загальних тенденцій розвитку національно-визвольного руху. Праці вчених були відповіддю на суспільні виклики. Тому важливо з'ясувати, якими були тенденції інтелектуального розвитку суспільства; які завдання стояли перед громадою, котра сповідувала національні цінності; як можна було в умовах поліційних утисків царського режиму опиратися російській державній ідеї, протегованій централістичною державною машиною, та польській національній ідеї, підтримуваній добре організованим польським суспільством на Правобережній Україні; яким чином можна було вибудувати український шлях для здобуття національної свободи в межах Російської імперії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертація підготовлена у відділі «Джерелознавства нової історії України» Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України у рамках планової науково-дослідної роботи №0113U008419 «Джерела до історії національної суспільно-політичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття: наукова та епістолярна спадщина Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Олександра Кониського, Андрія Жука».

Мета й завдання дослідження. На основі історіографічних джерел та документів, що стосуються суспільно-політичної діяльності чільних представників української історіографічної думки з'ясувати, як суспільно-політичні переконання цих осіб відбилися в концептуальних висновках їхньої наукової творчості. Завданням дисертанта також було дослідження інтелектуальної історії, національної ідеології, працю в цій царині українських інтелектуалів кінця ХІХ - ХХ ст. У зв'язку з цим у дисертації поставлено наступні завдання:

– З'ясувати стан наукової розробки теми, концептуальні основи та фактологічні пріоритети історіографії, виявити та проаналізувати стан джерельної бази, визначити методологічні засади дослідження.

– Проаналізувати українофільський етап національно-визвольного руху та показати його інтелектуальні здобутки для розвитку українського суспільства.

– З'ясувати, якими рисами народницький націонал-демократичний напрям, представлений В. Антоновичем і О. Кониським, відрізнявся від українофільської ліберальної наддніпрянської історіографії та суспільної думки, представленої передусім авторами журналу «Киевская старина», знаковими фігурами якого були В. Науменко і О. Лазаревський; проаналізувати українську суспільно-політичну думку другої половини ХІХ ст.

– Проаналізувати ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини ХІХ - початку ХХ століття шляхом здійснення порівняльного аналізу та персональної представленості (В. Антонович, М. Драгоманов, українські консерватори: М. Славінський, П. Стебницький).

– Охарактеризувати національно-демократичний консервативний напрям та його репрезентантів: Є. Чикаленка, В. Леонтовича.

– Окреслити основні засади молодоукраїнського напряму: національно-демократичного та соціал-демократичного центризму виразниками якого були С.Єфремов і А. Жук; дослідити громадську діяльність С.Єфремова на тлі всеукраїнського суспільного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст., з'ясувавши джерела формування суспільно-політичних поглядів останнього; проаналізувати причини зародження та етапи функціонування теоретичного напрямку в середовищі ортодоксальної української соціал-демократії, який представляв А. Жук, проаналізувавши становлення самостійницької ідеології в середовищі УСДРП, в якому він відігравав провідну роль та узагальнити як політична діяльність в рамках РУП-УСДРП відобразилася в його науково-дослідній праці над написанням історичних нарисів з історії визвольного руху в Україні початку ХХ ст.

– Охарактеризувати надпартійний гурток політиків та істориків-концептуалістів, які склали ядро гурту Вільна Україна, що пропагував будівництво не класового, а органічного багатостратифікованого суспільства (1909-1912);

– Вивчити вплив ідеології В. Липинського на А. Жука, взаємини останнього з політиками ортодоксального марксизму російського типу: Л. Юркевичем, М. Поршем, а також молодоукраїнською групою УСДРП та есерів: В. Степанківським, М. Залізняком, В. Кушніром;

– Запропонувати нову класифікацію українського історіографічного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст. та визначити, які нові ментальні установки в національному питанні виникли в другій половині ХІХ століття і чим вони відрізнялися від староукраїнської свідомості еліти;

– Показати, яким чином інтелектуалами формувалася колективна історична пам'ять, як ключовий чинник національної свідомості.

Об'єктом дослідження є українська історична та суспільно-політична думка Наддніпрянщини в контексті продукування та інтерпретації ідеї політичної окремішності; погляди, візії та концепції визначних представників українського суспільного життя другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є історіографічний процес, що фокусується на становленні та розвиткові націонал-демократичного центристського напряму досліджень; тексти культурно-громадських діячів та вчених у їхньому жанровому та видовому розмаїтті, у яких викладені їхні погляди.

Методи дослідження. Дисертаційна робота виконана на загальнонаукових принципах системності, історизму та моделювання. У дисертації вжито низку історичних і міждисциплінарних методів дослідження, зокрема системний, компаративний, історико-типологічний, історико-генетичний, структурно-функціональний, факторного аналізу, семантичного аналізу та ін.

Компаративний (порівняльно-історичний) метод ужито як для зіставлення різноманітних образів, уявлень, концепцій, візій відомих учених і громадсько-політичних діячів як у вертикальному (процесуальному чи діахронному, тобто з перспективи плину часу) розрізі, так і для порівняння з сучасними науковими знаннями про політичні процеси другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Історико-генетичний метод використано для з'ясування витоків та походження певних концептуальних пропозицій в українській суспільно-політичній думці.

Історико-типологічний метод застосовано щодо виявлення й встановлення типо-видового й жанрового розмаїття текстів із обсягу української суспільно-політичної думки другої половини ХІХ - початку ХХ ст., а також окреслення й виокремлення неформальних утворень - напрямів, течій, гуртків, груп тощо.

Метод факторного аналізу вжито для розгляду соціокультурних, інтелектуальних, ідеологічних, культурних та інших чинників, обставин і передумов, зокрема щодо їхнього впливу на політичний процес другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Системний метод використано для окреслення низки суспільно-політичних ситуацій і їх трансформацій на обширах політичного українства упродовж зазначеного періоду.

Структурно-функціональний метод застосовано щодо визначення ролі та вкладу інституціональних складових (наукових товариств, університетів, кафедр та ін.) у формування й трансформацію концептів і візій у середовищі розгортання української суспільно-політичної думки.

Метод семантичного аналізу вжито для означення, витлумачення та представлення термінологічних структур науковців і громадсько-культурних діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зокрема для репрезентації й інтерпретації їхнього понятійного апарату.

Хронологічні межі. Дисертація охоплює достатньо великий проміжок часу. Нижня хронологічна межа - від 1860-х років - відзначає початок наукової, літературної і суспільно-політичної діяльності В. Антоновича та О. Кониського; верхня - 1914 рік, початок Першої світової війни, яка ознаменувала переддень української революції 1917-1921 років.

Наукова новизна. Уперше в українській історіографії здійснено спробу розглянути історичні погляди істориків у взаємозв'язку з їхньою громадянською позицією, суспільно-політичними поглядами й діяльністю. Дисертант дослідив внесок низки провідних істориків у концептуальний розвій національного суспільного життя. Відзначено не випадковість того, що саме історики стали біля витоків українського відродження, що саме такі як В. Антонович закладали фундамент національної ідеології для політиків кінця ХІХ - початку ХХ ст.

На сьогодні в історіографії прийнято поділяти український рух ХІХ - початку ХХ століття так само на три стадії: часи кирило-мефодіївців, діяльність громадівців, початок політично-партійної праці. Проте часові межі, характеристики цих періодів, наявність різних напрямів в українському русі, як правило, залишаються поза увагою дослідників-попередників. Дисертант, наприклад, виділяє окрему фазу у світоглядних установках П. Куліша і М. Костомарова, їхню орієнтацію на постулати української самостійності, що було характерно для часів існування братства. Час існування громадівського руху автор дослідження так само поділяє на два підперіоди: кінець 1850-х - середина 1880-х років - існування Київської громади, що стояла на позиціях національного активізму і опозиціонувала владі; та 1880-ті 1890-ті роки та початок 1900-х, коли громада модифікується у власне Стару київську громаду, переходить лише на культурництво й співпрацює зі владою. Тому автор розрізняє ці два терміни чітко за періодами: до 1880-х вживається термін Київська громада, пізніше - Стара київська громада. Дисертант поділяє український рух другого українофільського періоду на політичний і культурницький, що до нього не було прийнято в історіографії. Політичну частину громадівців репрезентували О. Кониський і В. Антонович. Їм опонували культурники В. Науменко та коло журналу «Киевская старина». По-новому оцінена роль В. Антоновича, який у дискусії з М. Драгомановим відстоював думку про підготовку національних кадрів еліти, які б поставили українські політичні постулати. Тому в дисертації й запропонована теза про неслушність віднесення В. Антоновича до традиційного культурництва. По-новому інтерпретована діяльність ідеологів РУП-УСДРП. Виокремлено два крила в ньому, одне з яких під керівництвом А. Жука сповідувало позакласові національні цінності й відповідало європейським соціалістичним стандартам, на відміну від ортодоксів-марксистів Л. Юркевича і М. Порша. Автор дисертації пропонує нову класифікацію тієї частини українського руху, яка виступала за побудову державної самостійності та об'єднувала представників різних партій. На підставі спільностей мети автор об'єднав есдеків - А. Жука та його групу - із радикальними демократами С. Єфремова та його прихильниками в один молодоукраїнський напрям. У дисертації виокремлений консервативний відлам національно-демократичного руху, який репрезентували Є. Чикаленко і В. Леонтович, між тим як в історіографії взагалі консерватизм пов'язували в українському русі лише з В. Липинським. У дисертації проведена нова думка, що саме консервативно мислячі діячі (В. Антонович, О. Кониський, М. Грушевський, В. Липинський) рухали ідею національної окремішності.

Автор дисертації запропонував нову модель кваліфікації історичних шкіл в Україні в залежності від ставлення того чи іншого історика до проблем окремішності української культури в межах російської та польської імперських культур.

Дисертант проаналізував ідейний внесок у суспільне життя таких ідеологів українського руху, як В. Антонович і О. Кониський. Уперше поставлено питання про необхідність поширеного трактування культурництва другої половини ХІХ ст. як явища політичного, якщо йдеться про діячів, які стояли за лаштунками політики «нової ери», що поклала початок українсько-польського порозуміння й будування соборницької громадсько-культурної акції в межах ідеї «Галицького П'ємонту».

У дисертації вперше досліджено роль А. Жука як видатного представника національної суспільної думки, його внесок у формування надкласового бачення суспільного устрою в Україні, а також роль останнього в пропаганді самостійницької ідеології. Уперше розглянута особа А. Жука не лише як політика, але й одного з найбільших істориків Революційної української партії. Він працював у історіографії півстоліття - від кінця 1910-х до 1960-х років.

Уперше здійснено спробу проаналізувати постать С. Єфремова серед діячів неонародницького табору українського руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. З'ясовано його місце серед ідеологічних конструктів інших провідних діячів Наддніпрянщини початку ХХ ст. Проаналізовано взаємини останнього з Є. Чикаленком, О. Кониським, М. Грушевським й Б. Грінченком.

У дисертації запропоновано уточнений варіант періодизації українського національно-визвольного руху; новий варіант його термінологічного та хронологічного визначення. Основну увагу приділено другому (українофільському) та третьому (політичному) етапам. Причому досліджується саме консервативне крило української суспільної думки.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження дозволить по-новому подивитися на розвиток української історіографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: побачити її державотворчий вплив; розглянути її як один із найдієвіших мобілізаційних чинників української еліти доби постання модерної нації. Це дозволить інакше подивитися на працю історика як людини, яка не лише фіксує минуле на підставі документального факту, але й є інтелектуалом, що створює нову якість, формує нову суспільну реальність, застосовуючи свій фах історика.

Результати дослідження, його висновки й теоретичні положення можуть бути широко застосовані в державно-ідеологічній, освітній та педагогічній сферах. Вони дозволять переглянути деякі усталені погляди на історіографію, що змусить внести певні корективи в підручники з історіографії та історії для середньої й вищої школи. Висновки автора можуть стати в нагоді засобам масової інформації в науково-популярних програмах Міністерства освіти й науки для виправлення наших негативістських уявлень про недостатню теоретичну слабкість і бідність літератури з суспільно-політичної думки сторічної давнини. Ця дисертація може стати в нагоді у підготовці освітньої серії книжок із української ідеології ХІХ - ХХ ст.

Апробація основних результатів дисертації проводилася з середини 1990-х років на численних конференціях, лекціях, презентаціях, круглих столах, лекціях і публічних виступах. Зокрема на ІV-VІ конгресах Міжнародної асоціації україністів (Одеса, 1999; Чернівці, 2002; Донецьк, 2005), «Переяславська рада 1654 року» (Київ, 2004), конференціях «ІІІ Академія пам'яті В. Антоновича», (Київ, 1995), «Українська державницька історіографічна школа», (Київ, 1997), міжнародних конференціях, присвячених польсько-українським стосункам ХІХ ? початку ХХ ст. (Варшава, 1997) «Українська історична наука на порозі ХХІ ст.», (Чернівці, 16?18 травня 2000), міжнародному конгресі українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу», (Луцьк, 17?19 травня 2006), Конференціях до 140-річчя від народження М. Грушевського (Історико-меморіальний музей М. Грушевського, м. Львів, 4 жовтня 2006), в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України до 130-річчя від народження С. Єфремова, (Київ, 27 вересня 2006), «Михайло Грушевський: стан і перспективи дослідження творчої спадщини та діяльності» (Київ, 3?4 листопада 2006), «В'ячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення» (Луцьк, 26?27 квітня 2007), на науково-практичному семінарі Ради Європи та Міністерства освіти України, присвяченому питанням висвітлення в підручниках проблем мультикультурності та національної толерантності (Ужгород, 16-18 квітня 2012), виступ з доповіддю на семінарі львівської філії ІУАД «Обережно, українофобія!» з темою «Видавнича справа як державна політика: досвід минулого» (Львів, 15 вересня 2012), на конференції в Інституті національної пам'яті на тему «Українська історіографія кін. ХІХ - поч. ХХ ст. у формування національної пам'яті українського народу» (Київ, 15 листопада 2012), «П. Стебницький як суспільний мислитель» (Київ, 27 листопада 2012), на конференції, присвяченій 20-річчю Інституту історичних досліджень при Національному університеті ім. І. Франка з доповіддю про новації М. Грушевського у суспільній думці кін. ХІХ - поч. ХХ ст. (Львів, 15 березня 2013), на круглому столі, присвяченому ювілею В. Вернадського в Інституті історії України НАНУ з темою «Вернадський і політичне українство» (Київ, 19 березня 2013), у ІІ-й міжнародній конференції з історії читання (І-т історичних досліджень ЛНУ ім. І. Франка) з доповіддю «Лектура діячів українського руху Наддніпрянщини, що формувала національну свідомість» (с. Лаврів Львівської обл., 6-8 вересня 2013).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладено в монографії та 26 публікаціях, із яких 8 опубліковані в збірниках, включених до міжнародної наукометричної бази, та у виданнях іноземних держав.

Структура дисертації зумовлена її метою та науковими завданнями. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації 444 сторінки, із них основний текст - 381 сторінка. Літератури та джерел використано 693 позицій.

Основний зміст дисертації

українофільський національний визвольний суспільство

Перший розділ «Історіографія, джерельна основа та методологія дослідження» складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Стан наукової розробки проблеми» проаналізовано літературу з історії українського суспільно-політичного руху ХІХ - початку ХХ століть. У рамках огляду історіографії проблеми розглядається зарубіжна та сучасна вітчизняна історіографія, яка досліджує українську суспільно-політичну думку Наддніпрянщини. Першими дослідженнями національного руху стали популярні праці М. Грушевського «Очерки истории украинского народа» (1904) та «Ілюстрована історія України» (1911). Далі вивченням історії українського руху займалися О. Грушевський, В. Міяковський, М. Гніп, Ф. Савченко, С. Єферемов, В. Петров, В. Дорошенко, О. Мицюк. Відзначено «Спогади» і «Щоденники» Є. Чикаленка, які у своїй цілості являють багатотомну історію українського визвольного руху від другої половини ХІХ ст. до кінця 1920-х років, а також «Сторінки минулого» О. Лотоцького, у яких подана інтерпретація української революції та всього попереднього національно-визвольного руху. Охарактеризовано праці В. Старосольського, О. Бочковського, Д. Дорошенка, В. Липинського, А. Жука, а також К. Левицького, І. Мазепи, М. Славінського, В. Садовського, О. Шульгина як невід'ємної частини складових національної інтелектуальної спадщини. Проаналізовано роботи І. Лисяка-Рудницького, О. Оглоблина, О. Пріцака, Р. Шпорлюка, Л. Винара та інших. Серед сучасних вітчизняних істориків досліджено роботи Г. Касьянова, Я. Дашкевича, Я. Грицака, С. Білоконя, Н. Миронець, В. Піскун, О. Толочка, О. Яся, а також Л. Зашкільняка, В. Кравченка, Я. Калакури, В. Потульницького, І. Колесник, В. Масненка, В. Тельвака. Автор дисертаційного дослідження долучився як до оприлюднення джерел і праць істориків та громадських діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., так і до аналізу історіографічного процесу загалом.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» детально проаналізовані спогади, щоденники, збірники творів, листування, журналів, які виходили наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в підросійській та Радянській Україні. Джерельну основу дослідження становлять щоденники: М. Грушевського за 1904-1910 рр., О. Кістяківського 1874-1885 рр., спогади О. Барвінського за 1860-1886 рр., С. Єфремова за 1876-1907 рр., А. Жука. Особлива увага приділена тріумвірату «золотого фонду» наративної історіографії українського руху модерного часу, які готувалися як спогади: Д. Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле», О. Лотоцького «Сторінки минулого» та «Спогади» Є. Чикаленка. Збірники творів Д. Донцова, М. Грушевського, М. Драгоманова, П. Куліша, В. Леонтовича, В. Липинського, М. Максимовича, В. Міяковського, П. Стебницького та інших. Окрему групу джерел становить листування М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Єферемова, В. Липинського, Є. Чикаленка та інших. Розглянуто публікації у виданнях Львова та Києва: «Записки НТШ», «Літературно-Науковий Вістник», «Село», «За сто літ», «Україна» та інші.

У третьому підрозділі «Методологія дослідження» представлено методи та характерні особливості дослідження теми. Специфіка методологічного підходу, що застосовується в дослідженні, зумовлюється розв'язанням основних епістемологічних проблем, а також розумінням предмета та проблемного поля наукового пошуку. Однією з важливих цілей нашого дослідження є спроба вивести національну суспільно-політичну думку за межі виключно українського контексту й показати, як на сприйняття його ідей сучасниками впливали численні професійні, національні, соціальні та ідеологічні чинники. Тому найбільш придатною для реалізації завдань дослідження є теоретична модель нової культурно-інтелектуальної історії. На відміну від традиційної історії історіографії, цей напрям тяжіє до методологічного плюралізму, міждисциплінарності, орієнтує дослідника передусім на дослідження інтелектуальної діяльності й процесів у сфері гуманітарного, соціального, та політологічного знання в їх конкретно-історичному соціокультурному контексті. Це спонукає дослідника вітчизняної історичної думки постійно враховувати широке історико-культурне тло становлення історіографічних моделей.

Другий розділ «Українофільський етап національно-визвольного руху. Інтелектуальний вимір» складається з п'яти підрозділів. У ньому подана авторська періодизація українського руху від початків його зародження до української революції 1917-1921 років. Український рух розподілено на три етапи: етнографічний (романтичний); академічний, або українофільський (позитивістичний); політичний, або український. Хронологічно вони відповідають таким межам: 1) 1830-ті - 1850-ті; 2) 1860-ті - початок 1890-х; 3) 1890-ті - 1917 р. Кожен із цих розділів має свої підперіоди. Українофільський етап має свій політичний підперіод - етап політики Нової ери від середини 1880-х років до 1894 року, який збігається з формуванням спільної політичної акції між елітами Східної і Західної України навколо політики польсько-українського порозуміння та курсу Галицького П'ємонту.

У підрозділ 2.1. «Український проект - вибір інтелектуалів для збереження етнокультурних і ментальних особливостей українців» розглядаються різні варіанти розвитку суспільного життя в Україні в національній сфері. Цей підрозділ присвячено концептуальним проблемам дослідження національного життя позаминулого століття. Перед інтелектуалами стояла проблема вибору: чи ставати прихильниками російської національної ідеї, чи витворювати власний український проект як протиставлення, опозицію ідеї російської політичної нації. Вибір українського проекту був зумовлений необхідністю збереження етнічних та ментальних особливостей українського народу.

У підрозділі 2.2. «Вироблення наукових підвалин української окремішності» підкреслюється, що національний рух у модерну добу носив принципово відмінний характер. Сама українська ідея була новою якістю щодо національного життя попереднього часу - першої половини ХVІІ - початку ХІХ ст., коли панувала доба релігійних цінностей володарсько-військового часу. Українство Нового періоду давало інші ментальні установки, духовні орієнтири. Інтерес до широких народних мас, фокусування на їхній культурі та звичаях дозволяло розв'язати проблему звільнення від іншонаціонального панування, проблему розвитку національної культури, поборення нівеляційного впливу потужної імперської російської культури.

У підрозділі 2.3. «Провідні ідеї української історіографії ХІХ ст. в порівнянні з подібними ідеями російської і польської історіографій» розповідається про мобілізацію широких верств населення під прапор української ідеї. Можливо, це було при донесенні до кожного мешканця України власної історичної пам'яті. Натомість пануючі нації - російська і польська - нав'язували етнічним українцям свою національну історичну пам'ять. У розділі обґрунтовується, що колективна пам'ять про минуле є ключовим чинником національної свідомості. Формуванню певної національної історичної пам'яті служать історичні міфи, які в масову свідомість упроваджувалися через скульптурні монументи історичним діячам та подіям. Унаслідок зудару різних національних ідей українська еліта зіткнулася з ситуацією «війни пам'ятників». Прикладом таких воєн може служити встановлення монумента Богданові Хмельницькому в Києві (1869-1888) як пам'ятника не лише історичному діячеві, що «возз'єднав» Україну з Росією, але й Переяславській Раді 1654 р. З українського боку - встановлення пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903).

У підрозділі 2.4. «Моделі суспільного розвитку України та шляхи мобілізації української нації в умовах модернізаційних трансформацій суспільства» йдеться про історіографію як основну суспільно-політичну науку. Для інтелігенції, яка була в цей період спільною верствою для всієї Російської імперії, важливим аргументом підставовості політичних вимог української самостійності, важливим виховним фактором була гуманітарна наука, передусім історія. Саме історіографія на науковому рівні давала аргументи для ствердження споконвічних прагнень українського народу до своєї окремішності. Якщо на науковому рівні довести, що українська нація та її держава існувала протягом принаймні тисячі років, від князівських часів, то таким чином стверджувався осібний історичний процес для українського народу, чим легітимізувалася політична акція для тогочасних українців на здобуття незалежності. Представлено найголовніші риси російської, польської та української національних ідей. Українська суспільна думка, виразниками, якої так само переважно були історики, вела тривалу й послідовну ідейну боротьбу з іншими суспільними ідеями: російською панславістською і польською федералістичною, централістичною за своїм характером, моделями розв'язання національного питання й побудови своїх політичних націй за рахунок (у тому числі) і українців. Росіяни не визнавали існування окремого українського народу, вважаючи його лише гілкою єдиної «русской» нації. Поляки, визнаючи українців, вважали, що їх має об'єднати польська державна ідея й польська культура. Українці протиставили двом своїм конкурентам ідею української демократичної нації, народу, що, не маючи державної традиції, через свою громаду зберіг свою автентичну культуру й ментальність.

Підкреслюється, що провідна верства в Україні змушена була в силу різних причин бути лояльною до панівного режиму. Українська еліта в цей період переважно мала подвійну лояльність. Заможні прошарки суспільства обирали стратегію глибокого сервілізму щодо царської адміністрації. Вони визнавали свою приналежність до російської політичної нації, зберігаючи водночас і українські культурні сентименти. Завданням еліти, що відстоювала національну окремішність, було змусити усю інтелігенцію стати прихильницею лише української національної ідеї, покінчити з національним гермафродитизмом. Така боротьба тривала протягом усього українофільського етапу українського руху, але створити великий прошарок свідомої своїх національних завдань інтелігенції не вдалося, і не лише під час третього етапу національно-визвольного руху, але й на 1917 рік.

У підрозділі 2.5. «Українська мова як цивілізаційно-суспільна вартість національного руху» розглядається як духовне відокремлення українства від російського й польського культурних впливів. Якщо на першому та другому етапах українські діячі відчували культурну неспроможність української мови виконувати функцію на цивілізаційне обслуговування українського народу, то представники третього етапу поклали край мовному дуалізму - польсько-українському та російсько-українському. У повсякденному житті та політично-культурній роботі імператив українського мовлення існував для Б. Грінченка, О. Лотоцького, С. Єфремова, В. Доманицького, Ф. Матушевського, В. Дурдуківського, В. Прокоповича та деяких інших. Переворот у ставленні до української мови як свідчення української окремішності відбувся завдяки діяльності М. Грушевського в середовищі Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Українська еліта, що затаврувала культурництво й розпочала етап політичної діяльності в національному русі, відкинула двомовність і свою літературну діяльність намагалася провадити українською. Почала формуватися літературна наукова й публіцистична мова. Якщо у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. нею опікувалися ліберально-центристські сили - Всеукраїнська організація, Товариство українських поступовців, Радикально-демократична партія, то вже після 1905 р. і появи «Самостійної України» українська мова здобула підтримку й з боку українських марксистів, передусім есдеків.

Отже, українські інтелектуали обрали для себе українську модель суспільного розвитку, бо лише вона давала змогу зберегти національну та історичну традицію, зберегти народ від суцільної русифікації та цілковитого національного знищення. Інтелектуальна еліта середини ХІХ ст. почала творити наукові підвалини для українського руху, якими стали гуманітарні дисципліни: етнографія, мовознавство та історія. У царині історичної науки було сформульовано концепт тисячолітнього історичного процесу, незалежного від російського та польського державних історичних процесів.

У третьому розділі «Народницький національно-демократичний напрям: В. Антонович та О. Кониський» ідеться про найхарактерніші риси другого етапу національно-визвольного руху 1860-х - 1890-х років на Наддніпрянщині та двох чільних представників українського народництва, які були ідеологами українофільського періоду українського руху для всієї соборної України.

У підрозділі 3.1. «Громадівський рух на Наддніпрянщині. Теоретичне опонування російській і польській національним ідеям» оповідь будується навколо тлумачення теоретичних постулатів головної течії громадсько-політичного руху другої половини ХІХ ст. - народовської партії, що діяла в Галичині, а на Наддніпрянщині мала свій вияв у діяльності громад. Провід українського руху перебував у руках ідеологів Київської громади В. Антоновича та О. Кониського.

В ідейній сфері народовці покінчили з москвофільством, спробою розв'язання національного питання за допомогою панславістичної концепції казенного російського слов'янофільства. Українофільство лідерів руху носило вже переважно окремішній характер. Це змінило й термінологічний суспільний лексикон. Замість виразу «малоросійський» з'являється поняття «україно-руський», згодом «український».

Федералізм українських діячів був викликаний слабкістю й нерозвиненістю самого національного руху в середовищі інтелігенції. Федералізм-автономізм різні діячі українофільського етапу трактували по-різному. Одні вбачали в ньому тактичний засіб: до слушного часу не розкривати перед російською інтелігенцію стратегічних завдань руху на сепарацію України від Російської імперії. Вони чекали зміцнення й збільшення рядів прихильників будівництва культурно самостійної України в межах етнічної території. Інші сподівалися, що гасла федералізму-автономізму заохотять поступові кола російської інтелігенції підтримати українців і включитися в розбудову автономної української культури. Власне, українофільські діячі вірили в можливість і надалі поєднувати російський патріотизм із українськими симпатіями, що в перспективі шкодило національній справі. Крім цього, у підрозділі йдеться про міжнародний чинник українського питання. Загострення взаємин між головними державами Центральної і Східної Європи: Росією - з одного боку, та Німеччиною й Австро-Угорщиною - з іншого, зробили українське питання фактором європейської політики. Зацікавлення в постанні потужного громадського національного руху в Росії призвело до того, що Австро-Угорщина на противагу підтримці російським урядом москвофільського руху в Галичині стала на сторону народовської партії в Західній Україні. Це дало змогу успішно запроваджувати політику Нової ери в Західній Україні й початку вдалого здійснення ідеї Галицького П'ємонту, за якою стояли лідери наддніпрянських українців - В. Антонович та О. Кониський.

У підрозділі 3.2 «Курс на соборність і окремішність інтелектуальних еліт Східної і Західної України» зазначається, що своїм успіхом український рух зобов'язаний двом чинникам: 1) еліти підросійської та підавстрійської Україн домовились про узгоджені спільні дії й узяли курс на побудову соборної держави і 2) Австро-Угорщина, як конституційна монархія, мала конституційні свободи, які дали змогу розгорнути культурно-громадську акцію з творення спільної української культури для Наддністрянщини та Наддніпрянщини: однієї літературної мови, єдиної літератури, спільної науки тощо.

У підрозділі 3.3. «Володимир Антонович у творенні історіософських засад українського відродження» наводяться ключові пункти внеску вченого в національну суспільно-політичну думку.

Обґрунтовано, що домінантні в історіографії переконання, що В. Антонович був передусім істориком-документалістом, а тому в громадській діяльності виходив лише з позитивістичних висновків, що випливали з архівних джерел, не цілком відповідають фактичній стороні справи. Питанню місця й ролі В. Антоновича в громадському житті України другої половини ХІХ початку ХХ ст. автор дисертації присвятив низку публікацій.

В. Антонович розробив, хоч і не подав у розгорнутому теоретичному вигляді модель українського політичного відродження другої половини ХІХ ст., яку спирав на минулому України:

Громадівська теорія безперервного суспільного буття української спільноти засвідчувала тисячолітнє тривання громадського життя в українців протягом усіх культурно-історичних епох національної історії: від князівських часів, через литовсько-польську добу, козацький період і до нового часу;

Створено теорію української культурної окремішності в науці, яка передбачала вибудування міцного культурно-історичного кордону для розмежовування території етнічної України від впливів як польської, так і від російської національних ідей. Якщо в попередній етап визвольного руху М. Максимович, М. Костомаров та П. Куліш намагалися передусім на рівні етнографії та фольклору продемонструвати вченому світові національну відмінність українців від своїх сусідів, то В. Антонович уже надавав історичне підґрунтя, що засвідчувало різниці історичних доль українського, російського й польського народів.

Спільно з галичанином В. Барвінським В. Антонович був творцем української соборності, оскільки розробив і висунув ідею польсько-українського порозуміння для здійснення російсько-українського ідейно-політичного й культурного розмежування. Йому ж фактично належить ідея Галичини - українського П'ємонту - з метою створення на підавстрійській Україні інкубатора для формування спільних культурних атрибутів нації: мови, літератури, науки. Саме тому В. Антоновича розглядали основною фігурою на здобуття кафедри української історії при Львівському університеті;

Ідея В. Антоновича щодо будівництва надкласового українського суспільства стала значним внеском в українську суспільну думку. Ця ідея передбачала всестановість українського суспільства, яке б складалося як із селянства, так і заможних верств та негативізм щодо радикальних течій у громадському русі. У цьому соціальна філософія В. Антоновича була актуальнішою та більш продуманою за соціалізм М. Драгоманова, за яким капіталіст не може бути українцем;

Історична школа В. Антоновича фактично готувала до науково-громадського життя нову еліту для модерної України. Його найкращі учні почали впроваджувати в масову свідомість українські постулати й перетворили українську ідею зі справи одиниць і десятків у діло сотень, тисяч і мільйонів.

У підрозділі 3.4. «О.Я. Кониський як речник культурного самостійництва» розповідається про значення цього діяча в національно-визвольному русі, підкреслюються головні досягнення його в розвої української ідеї.

О. Кониський був товаришем В. Антоновича по суспільній праці. На себе він брав громадську організацію членів київської громадян. Якщо В. Антонович був ідеологом і теоретиком, то О. Кониський був більше практиком громадської праці. Саме він найбільше ангажувався в реальну політику в Галичині. Був безпосереднім виконавцем політики «Нової ери». Про діяльність О. Кониського на суспільному полі існує досить обмежена література.

О. Кониський був першим публічним самостійником в Україні. Він займав послідовну щодо української окремішності позицію. Відсутність у нього офіційної посади та матеріальна незалежність дозволяли Олександрові Яковичу маніфестувати прагнення до незалежності України майже відкрито перед царською адміністрацією, що в цьому питанні вигідно відрізняло його від В. Антоновича.

Він першим серед українців поставив як принципове питання про культурну домінацію української мови. Послідовну боротьбу за її утвердження у всіх сферах суспільного життя О. Кониський проводив протягом усього життя, не спиняючись і перед зверненням у цій проблемі аж до самого призвідця Емського указу - російського царя. В. Антонович за своє життя майже нічого не написав по-українському. Більшість публікацій київського професора були записані слухачами усних лекцій професора. О. Кониський, навпаки, був фактично першим українськомовним публіцистом і науковцем. Саме він висунув гасло про використання української мови в науці. Він був редактором першого тому «Записок НТШ» у Львові, почав творити наукову українську мову.

Олександр Кониський створив власну школу своїх учнів у сфері суто української громадської роботи. До школи істориків В. Антоновича, крім осіб, які поділяли переконання учителя й визнавали окремішній український історичний процес, належали й такі, що мали великодержавні погляди. Наприклад, поруч із М. Грушевським навчалися І. Линниченко та А. Стороженко. Натомість О. Кониський включав до складу своїх учнів лише переконаних українських націонал-демократів, які продовжували справу свого вчителя. Так, М. Грушевський створив українську науку в НТШ, перетворивши дітище О. Кониського (останній був ініціатором переформатування літературного товариства в науково-академічне) у фактичну Українську академію наук. С. Єфремов та В. Доманицький стали літературознавцями й дослідниками творчості Т. Шевченка, О. Лотоцький очолив Петербурзьку громаду й став істориком церкви, а Ф. Матушевський став першим редактором першої щоденної газети Наддніпрянщини «Громадська думка» - «Рада».

Культурництво О. Кониського мало яскравий політичний характер. Як і у В. Антоновича, воно було надкласовим. Партійний марксизм і нацьковування одного соціального прошарку на інший були глибоко антипатичні О. Кониському. Національне він завжди ставив вище від соціального.

Таким чином, і В. Антонович, і О. Кониський не мали надії на поступ російського суспільства, усвідомлюючи, що воно завжди в питаннях про українську окремішність буде блокуватися з шовіністичними й чорносотенно спрямованими російськими політичними колами. Зрушення в поступі української ідеї обидва вбачали лише в кількісному збільшенні маси культурних робітників на національній ниві, які б у ідейному сенсі стояли на позиціях української окремішності.

Четвертий розділ «Ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини ХІХ - початку ХХ століття» присвячений інтерпретації понять «федералізм» та «самостійництво», поясненню, чому в українській суспільній думці такої популярності набув федералізм, натомість майже не мав поширення концепт самостійництва.

У підрозділі 4.1. «Федералізм як щабель до окремішності. Вимушений федералізм кирило-мефодіївців та українофілів-громадівців» розглядається співвідношення федералізму й самостійництва в концептуальних побудовах та публіцистиці інтелектуальної еліти середини ХІХ століття. У 1860-ті роки ідейним лідером Київської громади був О. Кістяківський, який займав центристську позицію, виступав проти драгомановського радикалізму й виступав за всестанове поширення української ідеї. Він намагався зацікавити українським рухом заможні верстви українського суспільства, критикував сектантство радикального крила громади, його ексклюзивне, вибіркове поширення українських ідей лише на незаможну частину суспільства. Після смерті О. Кониського 1900 р. старі ідеологи націонал-демократичного напряму відійшли від активної праці на громадському полі.

Від початку 1890-х років лідерство в Старій київській громаді опинилося в руках В. Науменка, який репрезентував поміркований проросійський табір суспільної думки й свої сподівання покладав лише на російські ліберальні кола, які мали дати волю українським культурним побажанням. Навколо В. Науменка й журналу «Киевская старина» гуртувалася більшість діячів Старої громади українофільського напряму: О. Лазаревський, І. Лучицький, Є. Ківліцький, О. Левицький, П. Житецький та ін.

Підрозділ 4.2. «Федералізм/самостійництво В. Антоновича та М. Драгоманова» присвячений викладу двох головних версій концептуального бачення українського майбутнього двома лідерами Київської громади 1870-х років. Якщо В. Антонович пропонував суспільній думці ідею всестанової громади, орієнтацію на інтереси широких верств українського населення, то М. Драгоманов пропонував будувати суспільство без залучення заможних верств як реакційної сили, а спиратися в політичній акції лише на незаможну, проте кількісно найбільшу частину людності. Якщо В. Антонович бачив негативний вплив російської культури для української інтелігенції і закликав до черпання європейськості з оригінальних джерел її культури, то М. Драгоманов орієнтував українство на вплив поступової російської культури, який для українців вважав позитивним.

У підрозділі 4.3. «Ідеї федералізму і окремішності в консервативних колах українських діячів на зламі ХІХ - ХХ ст.» підкреслюються причини відсутності гасел самостійності в діяльності легальної опозиції до центральної влади в Росії. Українські діячі, що співпрацювали з опозиційними російськими партіями, боялися навіть помислити про самостійництво, думаючи, що російські поступові політичні сили будуть різко ворожо наставлені до слабкого українського руху. Тому навіть такі самостійники, як М. Міхновський, О. Лотоцький, М. Славінський, С. Петлюра та інші намагалися висловлюватися публічно дуже обережно, з автономістичних позицій, не зачіпаючи питань української окремішності. Лише політичні свободи після Лютневої революції 1917 р. дозволили українське питання поставити в довершеному вигляді, як вимогу політичної незалежності.

Більшість діячів поміркованого табору стояли на становищі еволюційного розвитку, виступали з консервативних позицій, сповідували центризм і на демократичних засадах готували суспільство до сприйняття політичних постулатів самостійності. На жаль, у поліційній державі, якою була Російська імперія, налагодити пропаганду й агітацію на користь самостійності до 1917 р. було практично неможливо.

У п'ятому розділі «Національно-демократичний консервативний напрям: Є. Чикаленко і В. Леонтович» розповідається про течію консерваторів у середині національно-демократичного напряму суспільно-політичної думки, їхній погляд на перспективи національно-визвольного руху.