Українська історична та суспільно-політична думка Наддніпрянщини національно-демократичного спрямування (середина ХІХ – початок ХХ століття)

У підрозділі 5.1. «Культурництво і політичний чин Старої громади. М. Грушевський як каталізатор української емансипації в Галичині і Наддніпрянщині» розкривається еволюція Київської громади від організації, яка включала різні напрями суспільної думки від стратегічних самостійників, але тактичних федералістів, до ідейних аполітичних культурників. Метаморфоза від Київської громади до Старої громади відбулася в другій половині 1870-х років. Найактивніші громадівські елементи на чолі з В. Антоновичем і О. Кониським протягом 1880-х вийшли з громади, утворивши в 1897 р. Загальноукраїнську Безпартійну демократичну Організацію, а Стару громаду очолив від початку 1890-х років Володимир Науменко. Українську політику на погляд В. Науменка, О. Лазаревського, Є. Ківліцького, І. Лучицького мала робити російська партія кадетів, яка фактично організувалася ще в середині 1890-х років, включивши до своїх лав й «українствующих» членів.

Праця М. Грушевського на кафедрі української історії у Львівському університеті та головування в НТШ була втіленням політики Галицького П'ємонту, започаткованої в домовленості лідерів наддніпрянських народовців В. Антоновича й О. Кониського з О. Барвінським і галицькими народовцями. НТШ львівський професор розглядав не лише як наукову, але й громадсько-культурну інституцію, яка разом із суто науковими проблемами займалася й питаннями загальноукраїнського політичного життя. Вона виробила загальноукраїнський правопис - желехівку, яким користувалися всі українці, що стояли за політичне вирішення українського питання. «Записки НТШ» стали форумом співпраці галицьких і наддніпрянських науковців і громадсько-політичних діячів, спільним науковим органом для Східної і Західної України. Через Львівський університет та НТШ М. Грушевський відстоював права української мови на Наддніпрянщині, став одним із засновників національно-демократичної партії та заснував «Літературно-науковий вісник». Завданням «ЛНВ» була співпраця еліт обох Україн у сфері красного письменства й суспільної публіцистики, формування спільної соборної літератури. До співробітництва в НТШ М. Грушевський залучив кадри молодих українців-наддніпрянців, вихованців семінарської громади О. Кониського. Видавнича Спілка, що діяла при НТШ, продукувала літературну продукцію як для Західної, так і для підросійської України.

У підрозділі 5.2. «Практичне суспільствознавство Є. Чикаленка: центрист-демократ» аналізується важлива роль в українській суспільній думці початку ХХ ст. Є. Чикаленка. Останній традиційно розглядається в сучасній історіографії лише як меценат національної культури, а насправді Євген Харлампович був і цікавим, оригінальним суспільним мислителем, займаючи місце поруч із М. Грушевським і В. Липинським у питаннях стратегії й тактики визвольного руху.

Саме завдяки Є. Чикаленкові вдалося здійснити практичну частину діяльності М. Грушевського з переносу культурних інституцій Галичини на наддніпрянський ґрунт. Його вплив на Б. Грінченка й С. Єфремова визначив долю заснування в Києві Українського наукового товариства та київської контори редакції ЛНВ.

Євген Чикаленко, як консерватор за поглядами, що викликано було його дідичним становищем, водночас підтримував демократичні тенденції в українському русі. Через газету «Рада» він намагався проводити центристську політику, органічно пов'язати в єдине ціле національно-демократичний табір - Українську радикально-демократичну та соціал-демократичної партії, а також есерів.

У підрозділі 5.3. «В. Леонтович: дилема засадничого консерватизму і демократичної тактики» йдеться про колегу Є. Чикаленка, другого яскравого діяча серед консервативного крила націонал-демократичного напряму - Володимира Леонтовича, який більшою мірою схилявся до консервативних методів розвитку українського суспільства, ніж Є. Чикаленко. Саме на ґрунті незгоди з демократичним баченням розв'язанням аграрного питання в Україні між В. Леонтовичем і Б. Грінченком та С. Єфремовим виникли суперечності, які призвели до першої кризи в середині редакції першої щоденної газети на підросійській Україні «Громадська думка» і відходу Володимира Миколайовича від посади офіційного редактора та видавця газети. В. Леонтович був прихильником збереження середньої власності, був рішучим противником соціалізації землі, його ставлення до земельного питання в Україні наближалося до поглядів В. Липинського. Оскільки в українському русі переважна більшість діячів репрезентувала незаможні прошарки населення, що не мали земельної власності, В. Леонтович так само підтримував націонал-демократичні постулати УСРДП про наділення безземельних селян землею за рахунок великих власників, але шляхом викупу землі, а не через її експропріацію.

І Є. Чикаленко, і В. Леонтович репрезентували в суспільній думці течію, яка робила ставку у своїй діяльності на середнього земельного власника на противагу соціалізації, і ставку на незаможного селянина, яку провадили есери і соціал-демократи.

Шостий розділ «Молодоукраїнський напрям: національно-демократичний та соціал-демократичний центризм: С. Єфремов і А. Жук» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 6.1. «Особливості українського соціалізму М. Драгоманова. Традиція наддніпрянського центризму С. Єфремова» розповідається про національний соціалізм М. Драгоманова, слабкі й сильні сторони українського радикалізму.

Як і В. Антонович та О. Кониський, М. Драгоманов намагався використати Галичину як майданчик для опробування загальноукраїнських стратегій у ділянці політики. Він був антиподом політики «Нової ери» - польсько-українського порозуміння для проведення народовської лінії в Галицькому сеймі. Союз між польськими землевласниками і народовцями він вважав реакційним, оскільки обидва апелювали до традиційних цінностей, були прихильниками релігії, приватної власності, буцімто негативно ставилися до поступу. Для М. Драгоманова природнішим був союз між українськими радикалами й польськими соціалістами.

Великим позитивом М. Драгоманова було створення партії молодих радикалів, залучення до громадської роботи І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького та ін. Останні вплинули на активізацію політичної парламентської діяльності селянства. Негативом було те, що галицькі драгоманівці на чолі з І. Франком і М. Павликом протягом усіх 1880-х першої половини 1890-х років поборювали народовців, уносили розбрат у спільний національний фронт на Західній Україні. Космополітизм вивищувався над націоналізмом, що представлялося як ретроградство щодо європейських вимог суспільного розвитку.

У дисертації відзначено С. Єфремова як творця канону народницького літературознавства. Разом з тим підкреслюється, що не можна вважати його принциповим неприхильником модернізму, бо С. Єфремов був одним із відкривачів видатного революційного символіста П. Тичини та інших талановитих письменників і поетів, що творили у сецесійній манері.

Народ був тією стихією села, яке виховало в С. Єфремові політичного українця. Автор запропонував періодизацію суспільно-політичної діяльності С. Єфремова. Відзначена його провідна роль у діяльності Молодої громади при київській Старій громаді, його активність щодо створення й діяльності видавництва «Вік», організації товаришів по праці для співробітництва у львівських установах НТШ.

С. Єфремов був прихильником політичного центризму. Він заперечував і критикував соціальний екстремізм у діяльності Революційної української партії та УСДРП. Був також критиком ультранаціоналістичної позиції деяких представників українського руху. Зокрема, критикував М. Міхновського і О. Пчілку за ксенофобні заяви та брак демократичного підходу до міжнаціонального співробітництва. С. Єфремов не був симпатиком повного усуспільнення земельної власності, експропріації її в заможного населення. Фактично він був ідеологом середнього класу, або «куркульства». Того «куркульства» - сильного, заможного селянства, якому більшовиками в 1930-х рр. був зламаний хребет.

С. Єфремов у російському питанні залишався лібералом і прихильником спілки з поступовими силами. У цьому сенсі він на відміну від В. Антоновича, О. Кониського, Є. Чикаленка залишався вірним ідеї блокування з тими російськими партіями, які визнають українську окремішність. Практика показала хибність таких настанов С. Єфремова. І він після того, як до 1917 р. був правовірним федералістом, переходить на самостійницькі позиції. Стає співзасновником Братства української державності. Пропагує ідею всесвітньої федерації, у якій Україна б була фактично самостійною державою, повертаючись таким чином із цієї проблеми до думок Кирило-Мефодіївського братства.

Федералізм С. Єфремова мав характерні автономістичні риси української еліти кінця ХІХ - початку ХХ ст. С. Єфремов, як і інші провідники українського руху, вважали за необхідне йти шляхом окремішності двома етапами. Спочатку добиватися культурно-національної автономії, а вже згодом, на другому етапі, намагатися виборювати повну національну незалежність для України. Викликано це було прикрими обставинами української дійсності, яка не дозволяла мати національного усвідомлення серед переважної більшості людності України через відсутність національної середньої школи, вищої освіти і науки, брак українських інтелігентських кадрів, домінування російської культури в усіх сферах життя, добровільне прийняття більшістю українського населення українських міст постулатів російської національної ідеї (цінність імперського буття, російської літератури та ідеології). Українці в містах перебували в тотальній меншості, українська ідея у масовій свідомості сприймалася як «зрада російській державі», а тому публічно виголошувати мету - здобуття самостійності - більшість українських діячів із тактичних міркувань не наважувалися.

Окреме місце в дисертації приділено джерелам формування національної свідомості С. Єфремова, а також його діяльності в семінарській громаді, його контактам із видатними діячами українського руху О. Кониським, В. Антоновичем і М. Грушевським. С. Єфремов був одним із тих, хто намагався підживити діяльність Старої Громади. Він певний час працював секретарем редакції журналу «Киевская старина». Нова, українська, течія (С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський) намагалися вплинути на старогромадівців та активізувати українську складову праці. Проте позиція В. Науменка не сприяла цим планам. С. Єфремов зближується з Б. Грінченком і М. Грушевським, співпрацює у львівських українських виданнях останнього. У 1905-1907 рр. С. Єфремов був уже одним із лідерів київських українців та Української радикально-демократичної партії. Зближається з Є. Чикаленком, стає головним редактором «Нової громади» та основним публіцистом газети «Рада». Водночас М. Грушевський вирішує переносити до Києва видання «Літературно-наукового вісника» і цим переходить дорогу планам С. Єфремова - Б. Грінченка у розгортанні роботи їхніх періодичних видань. Це стало причиною конфлікту між М. Грушевським і С. Єфремовим, що тривав до початку 1910-х років і шкодив цілому національному рухові. У 1911-1914 рр. справа конфлікту була залагоджена. С. Єфремов був одним із найдіяльніших захисників М. Грушевського під час виборів Управи НТШ 1913 р., коли Михайло Сергійович мусив податися у відставку з посади голови товариства.

У підрозділі 6.2. «Національний соціалізм початку ХХ ст. Між соціальним і національним визволенням» присвячена проблемі з'ясування ставлення українських партій марксистського типу до національного питання.

Перша політична партія українського лівого активізму - РУП - виникла 1900 року. Хоч вона вважалася марксистською силою, програмним документом її стала брошура «Самостійна Україна» Миколи Міхновського - документ, що ставив за мету побудову незалежної України. До розколу РУП призвела полеміка між її членами, які хотіли з'ясувати, що має стати панівним завданням для партії, яка вважає себе марксистською. Перемогла концепція превалювання соціально-класового чинника, національне питання було відсунуто на другий план. Гасло самостійності було замінено автономією України в складі Росії. Новопостала УСДРП намагалася дотримуватися ортодоксальних концепцій РСДРП(б). Національне питання розглядалося в теоретичних побудовах українських есдеків із позицій класового підходу. Це було характерним для робітничих партій, що виникли в націях, які мали свої історичні держави й щодо інших «малих» народів сповідували великодержавну політику.

У підрозділі 6.3. «Ідея територіалізму В. Липинського: на шляху до синтези суспільної теорії і соціальної злагоди. А. Жук як поєднувач соціал-демократичного активізму і народовського консерватизму» досліджується консервативний напрям української суспільно-політичної думки. Найбільшою цінністю суспільного життя консервативна думка завжди вважала традицію, до якої входила й повага до національної еліти та власної держави. Останнє зацікавило і центристське крило УСДРП, яке вважало національне питання важливішим за класове. Лідером національних консерваторів у дореволюційний час був В. Липинський. Сам вихований у структурах, наближених до марксистських партій, він долучився до групи ППС під час навчання в Житомирській та Першій київській гімназіях.

Намагаючись поєднати потужний національно-демократичний табір із націонал-консерваторами, В. Липинський силкувався прищепити першому думки про цінність власної держави, необхідність збереження приватної власності на землю та важливість залучення до українського руху старої аристократії, спольщених і зросійщених землевласників. В. Липинський висунув теорію територіалізму, яка до революції стала для України варіантом національного розуміння поняття політичної нації.

У дисертації розглядається внесок А. Жука в формування самостійницької ідеології. Його значення в цьому сенсі може навіть дорівнювати значенню В'ячеслава Липинського, із яким Андрій Ілліч перебував у близьких взаєминах протягом усього життя. Власне, про постання групи «Вільна Україна», наради перших самостійників напередодні 1914 р. і позицію В. Липинського на них ми дізнаємося саме з робіт А. Жука, написаних як свіжі враження відразу по закінченні Першої світової війни.

А. Жук став одним з перших українських соціал-демократів, який національний інтерес поставив вище від соціальних потреб. Точніше, соціальне, за його переконанням, мало бути підпорядковане проблемам національного визволення. Він започаткував із цього приводу внутрішньопартійну дискусію, яка закінчилася перемогою ортодоксальної лінії в партії на чолі з Л. Юркевичем, М. Поршем і В. Винниченком, зі своїми спільниками В. Дорошенком, О. Назарієвим та ін. змушений був вийти з УСДРП; проголошує курс на відновлення надпартійності часів РУПу й залишається фактично вільним соціал-демократом. А. Жук у час української революції був співтворцем Української народної партії, яка була виразником інтересів заможного селянства. Фактично Андрій Ілліч теж був одним із ідеологів середнього класу в Україні.

Ідея того, що національна демократія має стати локомотивом у боротьбі за незалежність України, була втілена в життя в «Союзі визволення України», де А. Жук став фактичним її керівником та ідеологом. Протягом 1914-1918 рр. А. Жук перебував на вістрі української політики: був представником Наддніпрянської України в Головній українській раді, яку становили українські політики Галичини, займався організацією в таборах військовополонених українців у Німеччині та Австро-Угорщині збройних формацій синьожупанників і сірожупанників - найбоєздатніших частин УНР. Для самоусвідомлення бранців проводить величезну культурну роботу (засновує школи, театри, бібліотеки, періодичні видання), залучаючи для цього визначних культурних і наукових діячів Західної України; займається створенням найкращого часів Першої світової війни тижневика «Вісник СВУ», де був співредактором разом з Володимиром Дорошенком.

Як ідеолог СВУ А. Жук робить усе можливе, щоб СВУ не сприймався креатурою розвідок Німеччини і Австро-Угорщини, а виключно представницею Наддніпрянщини, яка під Російською імперією бореться за своє визволення. Він пише низку передових статей у «Віснику СВУ», у яких проводить думку, що чисті помисли й завдання часто необхідно чинити не цілком чистими методами. Від того, що Болгарія спиралася у своєму визволенні на допомогу реакційного російського царя, сама мета не стає від цього заплямованою. А. Жук засновував книгарні, відкривав нові національні школи в місцях розташування австро-угорських військ, передусім на Волині.

У дисертації відзначається величезне значення А. Жука як людини, завдяки якій Європа дізналася про існування української проблеми. Він організував видання популярних книжок із історії України основними європейськими мовами: англійською, німецькою, французькою, італійською, турецькою, виходили праці М. Грушевського, Л. Цегельського, В. Дорошенка та ін. За чотири роки про Україну дізналися значно більше, ніж за чотири століття перед тим.

А. Жук був непересічним геополітиком і свої погляди висловив у низці журнальних публікацій протягом війни й революції та в післявоєнний період. Він автор ідеї галицького-волинської держави в часах польської окупації Західної України, пропагував ідею створення союзу з державних утворень колишньої Російської імперії для противаги реваншистським прагненням відновлення Великої Росії. У 1918-1919 рр. вважав помилковим будівництво української держави на підросійській Україні. Натомість гадав, що ставку треба було робити на Західній Україні, щоб зберегти хоч на цій території ембріон майбутньої соборної держави, яка зможе відновитися пізніше. Був прихильником українізації й покладав надію на мирне розлучення з червоною Росією.

У дисертації розглянуто наукову творчість А. Жука, його численні історичні студії 1950-х - 1960-х років над дослідженням партійного руху РУП, політичного життя на Наддніпрянщині початку ХХ ст. У його історичних дослідженнях про М. Міхновського, Д. Антоновича, М. Грушевського, М. Порша та ін. відбилися його суспільно-політичні погляди. Автор дисертації надрукував багато студій із дослідження цієї непересічної постаті української історії.

Таким чином, за основними ідейними принципами до становища С. Єфремова наближалися суспільні погляди Андрія Жука - члена РУП, а згодом УСДРП. Як і С. Єфремов, він сподівався, що через кооперативний рух та поліпшення економічних умов удасться підняти культурно-політичний рівень селянства. А. Жук, як і С. Єфремов, був за співпрацю націонал-демократії та соціал-демократії. Національно-державний чинник ставив вище за соціальний.

У сьомому розділі «Українські соціал-демократи між національно-державним і соціально-класовим вибором» йдеться про те, яке місце займало національне питання в теоретичних ідеологів української соціал-демократії.

У підрозділі 7.1. «Ортодоксальний напрям» аналізується ортодоксально-марксистський напрям УСДРП, репрезентований ідеологами партії Л. Юркевичем і М. Поршем. До нього долучався й Володимир Винниченко. Перші двоє за прикладом російських соціал-демократів намагалися за прикладом більшовиків у своїй діяльності дотримуватися чистоти класової теорії марксизму, поділяли українське суспільство на дві антагоністичні соціальні сили: буржуазію та пролетаріат. До «буржуазії» вони зараховували й усю українську наддніпрянську інтелігенцію, яка не володіла власністю, але мала «гріх» - не сповідувала соціалізм за класовими лекалами російської ленінської партії. З усіма «буржуазними» інституціями, структурами й друкованими органами (а це були «Просвіти», Український клуб, Українське наукове товариство, «Літературно-науковий вісник», газета «Рада») справжні класові марксисти мали вести непримиренну боротьбу. Розкривати «буржуазну» сутність національної буржуазії в «пролетарських» виданнях, бойкотувати друковані органі перших, розкривати націоналістичну сутність їхніх закликів до творення української кооперації, будування незалежної української надкласової культури тощо. Своєю діяльністю ортодоксальні есдеки вносили розбрат і в так слабкі українські громадські сили Наддніпрянщини

Ортодокси боролися зі «скверною» в лавах УРСДРП, усілякими опортуністами і реформістами. Вони виключили з рядів партії групу А. Жука - закордонну делегацію УСДРП у Львові. Переважання національно-державної складової в теорії партії оцінювали як рецидив буржуазного націоналізму. Унаслідок цього замість підсилення тих політичних сил, які б працювали над поширенням ідеї самостійності України, ортодоксальна течія в партії домагалася визнання себе РСДРП, представницею інтересів українського пролетаріату, на що російські меншовики і більшовики так і не погодилися.

З іншого боку, українські тверді марксисти послідовно відстоювали незалежність УСДРП від російських більшовиків, не погоджувалися на будь-які форми злиття з РСДРП. Принципово, відстоюючи незалежність своєї партії, вони фактично визнавали й стратегічну незалежність України. І Л. Юркевич, і М. Порш не були противниками самостійності.

У підрозділі 7.2. «Центристський напрям» виокремлюється група українських соціал-демократів, що стояла на засадах, які відповідали позиціям у соціальній сфері російських меншовиків. До центристського напряму належали С. Петлюра, В. Садовський, П. Понятенко та ін. Центристи в питаннях власності й доктринальної класовості займали помірковані позиції. Багато співпрацювали з «буржуазними» виданнями та організаціями націонал-демократів. Більше уваги надавали культурним питанням: літературі, театру, музиці. С. Петлюра редагував «Украинскую жизнь» у Москві, яка за своїм спрямуванням була націонал-демократичним органом. В. Садовський схилявся до лінії А. Жука, співредагував з останнім журнал «Праця». У національному питанні центристи частково, хоч і непослідовно поділяли ідеї спільного загальноукраїнського фронту в боротьбі з імперськими політичними силами, що орієнтувалися на централізовану Росію.

У підрозділі 7.3. «Молодоукраїнський напрям» зазначаються головні напрями теоретичних постулатів надпартійної групи лівих сил, які у Львові намагалися створити політичну силу, що ставила за мету будування незалежної України. Молодукраїнський напрям відповідав аналогічним рухам Східної та Південної Європи, що виникли в Туреччині, Болгарії, Сербії, Хорватії та інших краях. До них належали не лише соціал-демократи, такі як А. Жук, В. Дорошенко, О. Назаріїв, В. Степанківський, але й есер М. Залізняк, націонал-демократи й галицькі соціалісти В. Кушнір, В. Темницький, долучалися й консервативні мислителі й науковці С. Томашівський, І. Крип'якевич, а ідеологом був творець правих сил в Україні Наддніпрянській В'ячеслав Липинський. Молодоукраїнський напрям був фактично надпартійним союзом, який хотів об'єднати усі партії, від лівих до правих, які визнавали кінцеву мету - побудову незалежної України.

У підрозділі 7.4. «Національна демократія і есдеки в їхніх взаємовідносинах» розповідається про взаємини націонал-демократів з представниками лівих партій. Підкреслюється, що на відміну від ортодоксальних есдеків, бажання більшості націонал-демократії знайти спільну мову з молоддю, залучити її до співпраці на полі публіцистики, наукових дослідів, проведенні громадських акцій. Лідери УРДП і ТУП М. Грушевський, Є. Чикаленко максимально намагалися знайти застосування талантам молоді, що стояла на соціал-демократичних позиціях. У структурах НТШ М. Грушевського працювали есдеки В. Козловський (керував львівською конторою ЛНВ), В. Дорошенко (став директором бібліотеки НТШ, визначним бібліографом і культурологом), Ю. Тищенко (Сірий) (очолював київську контору ЛНВ, керував усім видавничим сектором Грушевського в Києві), есер М. Залізняк (нетривалий час так само працював у структурах НТШ). Із М. Грушевським за гонорари в журналі співпрацювали як перекладачі О. Скоропис-Йолтуховський і В. Степанківський. Як економісти та правники в ЛНВ М. Грушевського друкувалися М. Порш і В. Садовський. У Є. Чикаленка в раді на посаді секретаря редакції «Ради» працював С. Петлюра, редакторами відділів працювали соціалісти Б. Ярошевський, М. Гехтер, П. Понятенко.

Отже, партійний антагонізм між соціал-демократами й націонал-демократами був більше розрахований на публічну демонстрацію. Залаштунково ж практично всі українські сили намагалися співпрацювати на розбудову української справи.

У висновках підсумовуються головні результати, що виносяться на захист.

- З'ясовано стан наукової розробки проблеми та доведено, що в історіографії проблемам українського національно-визвольного руху було приділено багато уваги. Було випрацьовано структуру і періодизацію українського суспільно-громадського життя. Досліджено значну кількість праць класиків суспільно-політичної думки. Періодизацію українського руху пов'язано з національними рухами інших слов'янських народів та з інституційним життям інтелектуальної еліти. Досліджено різні ідеологічні відлами національного руху, консервативно-демократичним елементам у середовищі діячів українського руху, передусім О. Кониському, В. Антоновичу, Є. Чикаленку та ін. Джерельна база є достатньо репрезентативною і дає змогу всебічно висвітлити тему.

– Доведено, що українські інтелектуали обрали для себе українську модель суспільного розвитку, бо лише вона давала змогу зберегти національну та історичну традицію, зберегти народ від суцільної русифікації і цілковитого національного знищення. Інтелектуальна еліта середини ХІХ ст. почала творити наукові підвалини для українського руху, якими стали гуманітарні дисципліни: етнографія, мовознавство та історія. У царині історичної науки було сформульовано концепт тисячолітнього історичного процесу, незалежного від російського та польського державних історичних процесів.

– Розширено та уточнено висновок про те, що націонал-демократичний напрям, представлений В. Антоновичем і О. Кониським вбачав, що українське суспільство має розвиватися по шляху зміцнення своєї окремішності від російської держави і культури, натомість українофільський напрям (В. Науменко - О. Лазаревський) розглядали українське складовою частиною спільної загальноросійської спадщини та доведено, що в українській суспільній думці існувало два види культурництва: політичне (О. Кониський та В. Антонович) і аполітичне або неполітичне (В. Науменко - О. Левицький).

– Проаналізовано ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини ХІХ - початку ХХ століття шляхом здійснення порівняльного аналізу та персональної представленості. Вперше доведено, що В. Антонович розробив, хоч і не подав у розгорнутому теоретичному вигляді, модель українського політичного відродження другої половини ХІХ ст., яку спирав на минулому України. Спільно з галичанином В. Барвінським В. Антонович був творцем української соборності, оскільки розробляв і висунув ідею польсько-українського порозуміння для здійснення російсько-українського ідейно-політичного і культурного розмежування. Йому ж фактично належить ідея Галичини - українського П'ємонту, з метою створення на підавстрійській Україні інкубатора для формування спільних культурний атрибуцій нації: мови, літератури, науки. Якщо В. Антонович пропонував суспільній думці ідею всестанової громади: орієнтацію на інтереси широких верств українського населення, то М. Драгоманов пропонував будувати суспільство без залучення заможних верств, як реакційної сили, а спиратися у політичній акції лише на незаможну, проте кількісно найбільшу частину людності. В. Антонович вбачав негативний вплив російської культури для української інтелігенції і закликав до черпання європейськості з оригінальних джерел її культури, тоді як М. Драгоманов, орієнтував українство на вплив поступової російської культури, який для українців вважав позитивним.

– Охарактеризовано національно-демократичний консервативний напрям, що був представлений Є. Чикаленком та В. Леонтовичем, як практиками українського суспільного життя, меценатами, а водночас і мислителями.

– Вперше виокремлено та запропоновано до аналізу основні засади молодоукраїнського напряму: національно-демократичного та соціал-демократичного центризму виразниками якого були С. Єфремов і А. Жук; досліджено громадську діяльність С. Єфремова на тлі всеукраїнського суспільного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. Доведено, що джерелом формування суспільно-політичних поглядів С. Єфремова були його контакти О. Кониським, В. Антоновичем й М. Грушевським.

– Проаналізовано причини зародження та етапи функціонування теоретичного напрямку в середовищі ортодоксальної української соціал-демократії, який представляв А. Жук та доведено, що саме він відігравав провідну роль в становленні самостійницької ідеології в середовищі УСДРП, узагальнено як політична діяльність в рамках РУП-УСДРП відобразилася в його науково-дослідній праці над написанням історичних нарисів з історії визвольного руху в Україні початку ХХ ст.

– Доведено, що надпартійний гурток політиків та істориків-концептуалістів, які склали ядро гурту Вільна Україна пропагували будівництво не класового, а органічного багатостратифікованого суспільства (1909-1912), а А. Жук цінності надкласового миру ставив вище за ідеї класової боротьби і міжкласового антагонізму. В українській політичній думці він представляв інтереси середнього класу, який зароджувався в Україні напередодні Першої світової війни.

– Уточнено висновок про те, що ідеологія В. Липинського мала значний вплив на А. Жука, вплинула на «опортуністичні» думки останнього щодо економічної боротьби і розвитку кооперації, як головного чинника суспільного поступу, формування самостійницької ідеології, що втілилася у діяльність групи «Вільна Україна». Розкрито взаємини А. Жука з політиками ортодоксального марксизму російського типу: Л. Юркевичем, М. Поршем, а також молодоукраїнською групою УСДРП та есерів: В. Степанківським, М. Залізняком, В. Кушніром; доведено, що консервативна течія під керівництвом В. Липинського вплинула на формування національно-державної ідеології напередодні Української революції 1917-1921 років.

– Зроблено спробу класифікувати за напрямами український соціал-демократичний рух згідно ставлення його членів до національних і класових проблем.

– Уточнено періодизацію історіографічних шкіл в Україні згідно суспільно-політичних переконань і напряму ідеологічних уявлень її членів та з'ясовано місце М. Грушевського в соборницький політиці українських еліт, його значення для політизації українського руху Наддніпрянщини, що й вплинуло на формування нових ментальних установок.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.): Монографія / І. Гирич. - К.: Український письменник, 2014. - 496 с. [Рецензії: Іваницька С., Демченко Т. Про минуле - з надією на майбутнє: [Рец.] Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.): Монографія / І. Гирич. - К.: Український письменник, 2014. - 496 с. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2014. - Вип. 40. - С. 315-321; Ясь О. Рец. на кн.: Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.): Монографія / І. Гирич. - К.: Український письменник, 2014. - 496 с. // Український історичних журнал. - 2014. - №5. - С. 209-213.]

2. Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кін.ХІХ-20-х рр. ХХ ст. / І. Гирич // Український історик. - К.; Львів; Острог; Нью-Йорк; Торонто; Париж - 1996. - Ч. 1-4 (128-131). - С. 142-187.

3. Гирич І. Організація М. Грушевським археографічної роботи у львівський період життя й діяльності (1894-1914) / І. Гирич // Український історичний журнал. - 1997. - №1. - С. 72-86.

4. Гирич І. Польські кореспонденти Михайла Грушевського / І. Гирич // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. - Warszawa, 1998. - S. 211-218.

5. Гирич І. Київська ідея і українська справа / І. Гирич // Пам'ять століть. - 1998. - №. 3. - С. 5-23.

6. Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування за дореволюційних часів / І. Гирич // Український історик. - К.; Львів; Острог; Нью-Йорк; Торонто; Париж - Ч. 2-4 (141-143). - 1999. - С. 110-142.

7. Гирич І. М. Грушевський і М. Василенко (До історії творчих контактів) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. - К. 1999. - Випуск 3/4. - С. 344-355.

8. Гирич І. Наукова і літературна спадщина М. Грушевського: погляд сучасника / І. Гирич // Пам'ять століть. - 2001. - №2. - С. 20-27.

9. Гирич І. Спадщина М. Грушевського і сьогодення / І. Гирич // Архівознавство, археографія, джерелознавство. - К. 2001. - Вип.4.: Студії на пошану Руслана Пирога. - С. 115-134.

10. Гирич І. М. Грушевський і І. Франко: до історії взаємин / І. Гирич // Український історичний журнал. - 2006. - №5. - С. 35-67.

11. Гирич І. Страсті навколо підручників з історії: підручник як головний засіб будівництва держави / І. Гирич // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., 2007. - Випуск 16: На пошану доктора історичних наук проф. С. Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50-річчя наукової праці / Відп. ред. В. Смолій: В 2-х частинах. - Ч. 1. - С. 243-252.

12. Гирич І. До 75-річчя доктора історичних наук О.А. Купчинського / І. Гирич // Український історичний журнал. - 2009. - №3 (486). - С. 234-236.

13. Гирич І. Грушевськознавство 1994-2009 років на сторінках «Українського історика» / І. Гирич // Український історик. - К.; Львів; Острог; Нью-Йорк; Торонто; Париж - 2009. - Ч. 1-4 (181-184) - С. 62-79.

14. Гирич І. Конфлікт між В. Липинським і Б. Ярошевським у тижневику «Przeglad Krajowy» (Листи В. Липинського до Б. Ярошевського (1910) та Б. Ярошевського до М. Грушевського (1914)) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. - К., 2009. - Вип. 13/14. - С. 619-663.

15. Гирич І. Полтавська битва: історія міфу / І. Гирич // Воєнна історія. - 2009. - №4 (46). - С. 50-59.

16. Гирич І. В. Липинський і сучасна українська історіографія / І. Гирич // Вісті УВАН. - Нью-Йорк, 2000. - Ч. 2. - С. 63-71.

17. Гирич І. Українські есдеки: між національним і класовим вибором (Листи В. Винниченка, М. Залізняка, В. Степанківського, Л. Юркевича до А. Жука (вересень-жовтень 1912 року)) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. - К., 2010. - Вип. 15. - С. 522-577.

18. Гирич И. Андрей Жук - основатель «Союза освобождения Украины: политическая и культурно-просветительская деятельность в годы первой мировой войны / И. Гирич // Народы Габсбургской монархии в 1914-1920 г.: от национальных движений к созданию национальных государств / отв. ред. М. Волос, Г. Шкундин. - М.: Квадрига, 2011. - С. 166-185.

19. Гирич І. Олександр Кониський - батько української культурно-політичної окремішности / І. Гирич // Записки НТШ. - Т. ССLХІІІ: Праці Історично-філософської секції. - Львів, 2012. - С. 547-568.

20. Гирич І. Література і формування національної свідомості чільних діячів українського руху Наддніпрянщини (середина - кінець ХІХ ст.) / І. Гирич // Україна. Культурна спадщина, національна свідомість. - Львів, 2012. - Вип. 21 Scripta manet. Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича - С. 189-196.

21. Гирич І. Українська мова як фундаментальна цінність національно-визвольного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / І. Гирич // Сумський історико-архівний журнал. - 2012. - №16-17. - С. 173-190.

22. Гирич І. Українська мова в житті діячів національно-визвольного руху Наддніпрянщини ХІХ початку ХХ ст. / І. Гирич // Київська старовина. - 2012. - №2. - С. 51-67.

23. Гирич І. Володимир Леонтович в українському громадсько-політичному житті / І. Гирич // Український археографічний щорічник. - 2012. - Вип. 16-17. - С. 268-299.

24. Гирич І. В.І. Вернадський і питання українського державотворення / І. Гирич // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. - К., 2013. - Вип. 18. - С. 64-72.

25. Hyrych І. І bambini abbandonati in Ucraina dal ХVІ secolo al 1917 / I. Hyrych // Per la storia dell'infanzia abbandonata in Europa. Tra Est e Ovest: ricerche e confronti. - Vicenza: Viella, 2013. - P.55-73.

26. Гирич І. Історіософські та суспільствознавчі погляди В. Липинського в його політичній публіцистиці 1908-1914 років / І. Гирич // Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2013. - Вип. 23. - С. 122-159.

Размещено на Allbest.ru