Мена - місто давнє, сіверянське (щодо висвітлення історії давнього населеного пункту в публікаціях О. Салтана)

Размещено на http://www.allbest.ru

МЕНА - МІСТО ДАВНЄ, СІВЕРЯНСЬКЕ

(щодо висвітлення історії давнього населеного пункту

в публікаціях О. Салтана)

Анатолій Магула

У статті аналізуються наукові праці кандидата історичних наук О. Салтана, автор робить деякі зауваження та уточнення щодо певних моментів, що стосуються дослідження історії виникнення міста Мени, висвітлені істориком у його попередніх публікаціях. Фактично стаття є продовженням дослідницької роботи з вивчення історії виникнення та розвитку населеного пункту.

Стаття спрямована на доведення факту давнішого заснування Мени.

Ключові слова: юхнівська культура, зарубинецька культура, пеньківська культура, колочинська культура, роменська культура, волинцевська культура, слов'яни, анти, сіверяни, городища, Мена, Хоробор, Менський музей.

місто мена історія дослідницький

Так сталося, що місто Мена Чернігівської області і столиця Білорусі Мінськ мають практично одну й ту ж офіційну дату заснування - 1066 (1067) рік. О. Салтан у журналі «Сіверянський літопис» в статті під назвою «Урустай - «князь» менський» заперечує те, що Мена станом навіть на 1408 рік була містом. У заголовку слово «князь» він узяв у лапки, а сам населений пункт назвав селом, заперечивши існування його як міста не лише в період Київської Русі, але й у часи згадки про менського Урустая за 1408 рік [1, с. 6 - 7]. Цю ж свою думку він також відобразив ще раніше в своєму науково-документальному нарисі «Місто Мена в історичній та науковій ретроспективі», що був виданий досить обмеженим тиражем [2]. Серед менської спільноти статті О. Салтана викликали нерозуміння. Будучи патріотами свого райцентру, меняни не сприйняли публікації належним чином, не повіривши, що Мена виникла як село і не була давнім і славним містом часів Київської Русі.

Справді, можна погодитись із О. Салтаном лише в тому, що вищезгаданий населений пункт навряд чи могли заснувати як якийсь серйозний торговий центр. Саме розташування для ведення торгівлі надто незручне, про що міркує і сам О. Салтан у «Сіверянському літописі» в статті під назвою «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени». Автор слушно зауважив, що для торгівлі «раціонально було б влаштувати торгово-обмінний пункт у гирлі р. Мена, поблизу сучасного села Максаки, куди б приїжджали і припливали жителі краю з метою продажу або придбання того чи іншого товару» [3, с. 100]. Але дослідник не пояснив, чому саме в районі Максаків, а не Осьмаків чи Дібровки? Адже в Максаках немає гирла річки Мени, воно розташоване поблизу с. Дібровка.

Свого часу у вітчизняній історіографії побутувала певна переоцінка торговельного фактора[4]. Історики-норманісти стверджували пріоритет скандинавів у заснуванні міст на Русі - їх заходом уздовж Дніпровського басейну виникли укріплені табори, які швидко стали центрами обмінної торгівлі [5]. В. Й. Ключевський, С. М. Середонін і ряд інших істориків висунули тезу про те, що східнослов'янські міста виникли переважно завдяки торгівлі зі Сходом. У результаті, крім різних предметів розкоші і прянощів, на Русі з'явилася велика кількість срібла, переважно монетного. Дослідники вже неодноразово відзначали, що для народів Русі найдавнішими монетами були арабські дірхеми, які співвідносились з гривнами, ногатами і кунами. Концентрація їх у міських центрах була особливо значна - в Києві знайдено понад 11 тисяч монет [6]. На території Мени таких знахідок ми не знаємо.

Чи була Мена містом від початку свого виникнення? Чи вона заснована як село, а вже потім перетворилася в місто? Д. Я. Самоквасов заперечував літературну теорію, за якою всюди і завжди хутори передували появі поселень, а поселення - містам. Навпаки, факти з історії поселень осілих народів Греції, Італії, Галлії, Німеччини, Лівонії та інших давніх держав доводять, що обживання територій починалось групою скупчених одна біля одної будівель, обнесених навколо загальним укріпленням. І в цьому плані слов'яни не були винятком [7]. Отже, Мена аж ніяк не могла бути селом, як про це пише О. Салтан [8, с. 6].

Стверджуючи одне, науковець в інших своїх публікаціях заперечує сам себе. У науково-документальному нарисі під назвою «Місто Мена в історичній та науковій ретроспективі» він пише наступне: «Розташовані усі городища у вигляді асиметричного воєнно-стратегічного трикутника. Феськівське, Менське, Величківське, Киселівське городища знаходяться на одній лінії цього «трикутника» вздовж р. Мена, Макошинське - з іншого боку. Таке розташування вказаних городищ вказує на їх давнє походження, виходячи зі специфіки їхнього розташування та масштабів. Ці городища виникли ще в часи перебування тут племен роменської культури VIII - X ст.» [9, с. 152]. Таку ж думку автор виклав і в «Сіверянському літописі» у своїй статті під назвою «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени» [10, с. 100]. Однак видно, що автор при її написанні не мав даних з археології, тому не визначив навіть приблизного датування городищ на території Менського району. Звідки О. Салтан узяв інформацію про те, що ці городища роменської культури у наших краях виникли у VIII - X ст., невідомо, адже більшість з них з'явилися не раніше IX ст., а VIII століттям в районі датується лише одне - городище «Замок» на території с. Волосківці, на лівому березі р. Дягова. Тут були справді виявлені матеріали роменської культури та давньоруської доби [11].

Якщо ж говорити про те, чи могла Мена бути заснована як місто в часи, коли почали з'являтись перші міста, то на основі фактів, що ґрунтуються перш за все на результатах археологічних досліджень, можна досить упевнено стверджувати, що вона була «городком» (чи градом) і аж ніяк не селом, як про це пишуть деякі науковці. Більше того, такі невеликі укріплені городища першопоселенців з'являлися на нових, неосвоєних землях навіть раніше, ніж сільські поселення. Хоч можливо, що в соціально-економічному плані такі невеликі за своїми розмірами «гради» все ж більше тяжіли до села, аніж до міста, а за своїм призначенням були лише оборонними фортецями, з яких майже завжди розвивалися і повноцінні в соціально-економічному відношенні міста. На Русі, як загалом і в усій середньовічній Європі, поселення розрізнялися тільки в силу їхньої укріпленості: якщо населений пункт має оборонні укріплення - це «город» або «град», якщо не має - то це вже село [12]. Безпосередніми попередниками руських міст раннього середньовіччя були укріплені святилища та убіжища типу дитинця або кремля, які зводили жителі низки сусідських поселень, розкиданих посеред полів і лугів [13]. У літопису нова форма поселень дістала назву «град», однак це визначення не розкриває соціальної суті цих населених пунктів. Свого часу П. М. Третьяков вжив щодо них дуже влучний термін «ембріон міста» [14]. Давні слов'янські міста виникали не поодинці, кожне окремо, а цілими групами, як союзи міст, одночасно з появою міських общин, племен і племінних княжінь, і саме цим можна пояснити значну кількість городищ у Менському районі [15]. Слід зазначити, що в цій статті нас будуть цікавити не всі, а здебільшого ті городища, що були розташовані вздовж річок Мена і Дягова. Аналізуючи публікації та музейні матеріали, приходимо до висновку, що всі городища на цих водних артеріях теж виникли групами і майже одночасно.

У Менському районному краєзнавчому музеї ім. В. Ф. Покотила в експозиції знаходиться так звана «Археологічна карта Менського району», на яку нанесено аж 11 городищ по річках Дягова і Мена. Важко сказати, на основі яких даних вона була складена, однак, якщо довіряти їй, можна зробити наступні висновки. Згідно з цією картою, найраніше, приблизно в період з VIII по X ст., на території Менщини виникли такі городища: Менське, Киселівське, Лісківське, Волосківське, Дягівське, Макошинське, Слобідське та в урочищі Бурімка. Відносяться вони до періоду ранніх слов'ян, тобто це період приходу племені сіверян у наші краї (VIII - ІХст.) [16]. Належать ці городища до роменської культури. Племенами, яких відносять до неї, були сіверяни, які в свою чергу мали якесь певне відношення до антського союзу племен, що існував з кінця IV до початку VII ст., про що буде йти мова нижче [17]. Утім, варто зробити зауваження щодо вище згаданої карти в цьому самому Менському музеї. Справа в тому, що його експозиція вже досить тривалий час не оновлювалася, а сама карта була складена, мабуть, іще покійним директором музею, ім'я якого він зараз носить. Зробивши деяку звірку з іншими матеріалами з археології, можна зробити висновок, що дані цієї карти застаріли, як і вся експозиція [18]. Навіть при першому погляді видно, що городища й поселення позначені не точно, багато плутанини. Городищ, позначених на цій карті, чомусь виявилося майже в два рази більше, ніж їх є в реальності. Можна навести хоча б приклад одного з неіснуючих таких поблизу села Осьмаки Менського району. Перше, що викликає подив при погляді на карту, - це позначене на ній городище періоду Київської Русі. Добре знаючи місця в околицях цього села, важко було зрозуміти, де саме знаходиться городище, адже місцевість тут повсюди майже абсолютно плоска і тому зовсім не могла підходити для влаштування якогось укріплення. Виявилося, що справді ніякого городища часів Київської Русі тут немає і ніколи не було, зате недалеко від ферми є поселення цього періоду (XI - XIII ст.) [19]. Можна навести й ряд інших неспівпадінь, про які буде йти мова нижче. Отож користуватися цією картою можна хіба що під час проведення екскурсій, однак писати наукові праці, спираючись на її помилкові дані, не слід.

Тепер варто дослідити низку питань, що стосуються наших далеких предків - антів. Антські пам'ятки в Україні - переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого сплаву, пізніше - бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, є типовими знахідками на городищах роменського типу [20]. Торгівля в Мені, як і в інших подібних містах, все ж існувала з давніх часів, про що свідчить виявлення під час копання торфу в заплаві р. Мена носової частини якогось великого судна, а також предметів антського типу: бронзові браслети з потовщеними краями, бронзовий кинджал та пальчаста фібула з виїмчастою емаллю (VI - VII ст.), що нині прикрашають експозицію Менського районного краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила [21]. На жаль, тільки прикрашають, адже музейна наукова робота з використанням цих експонатів за кілька десятиліть так і не просунулася вперед. Варто зазначити, що жодних залишків знайденого судна чи хоча б їх фото або бодай якихось відомостей про розміри цієї частини, за якими можна було б встановити реальний розмір і всього судна, в Менському музеї немає. Отож нам залишається вірити публікаціям краєзнавця Д. Калібаби і тодішнього директора музею В. Покотила. Ці бронзові знахідки відносяться до предметів антського типу, з якими частково пов'язана і культура роменського типу, про що ми будемо вести мову нижче. Роменську культуру ще часто називають «культурою городищ» і вона безпосередньо стосується племені сіверян [22].

Отож вищеназвані знахідки антського типу в експозиції Менського музею можуть, а точніше могли б стати переконливими доказами давнього існування міста, а особливо того, що Мена аж ніяк не могла бути селом. Адже великі судна навряд чи заходили б торгувати у якесь невеличке поселення, а згадані вище бронзові знахідки, що є окрасою експозиції, не були товаром, що користувався попитом у сільського населення, а скоріше - предметами розкоші міських жителів, про що стверджувала колишній директор Менського музею Г. Ф. Сироткіна [23].

Варто сказати, що не існує єдиної думки щодо того, які племена варто відносити до антів. Утім, належність їх до слов'ян є доведеною. Візантійський хроніст Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існували три різні гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавіни (Подунав'я) [24]. Наприклад, С. М. Соловйов вважав, що анти - це слов'янські племена уличів і тиверців, які мали безліч городів на півдні України (Подніпров'я, пеньківська культура) [25]. М. С. Грушевський вважав антів взагалі предками усіх українців [26]. Загалом намагання відносити антів до якогось конкретного племені або належність до якоїсь певної археологічної культури не зовсім однозначне, оскільки такого племені, як анти, скоріше за все взагалі не існувало. Це був лише тимчасовий військовий союз різних племен, що існував певний проміжок часу і у який, на рівні зі слов'янами, частково могли входити навіть якісь інші, неслов'янські племена. А отже, складно визначити напевно етнічну приналежність антів, використовуючи лише археологічні дані [27].

Зважаючи на зв'язки слов'ян з тюркським світом, взяти хоча б той приклад, коли тюркомовні гунни були союзниками антів у війні з готами, пояснення етноніму «анти» саме тюркською мовою є цілком логічним [28]. Але якщо зважати на те, що згадки про антів були ще до появи гуннів, то тюркська версія походження їхньої назви навряд чи є вірною. Етнонім «анти» (грец. Avtixl, лат. Antae), ймовірно, не був самоназвою, оскільки він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово - іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, на рубежі Візантії [29]. Професор В. Сєдов висунув думку, що анти були іранізова- ними слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів [30]. Археологічним еквівалентом антів прийнято вважати людність, що створила пеньківську археологічну культуру, до якої відносять уличів і тиверців [31]. В. Сєдов вважав, що початок формування антів, як окремого діалектного племінного угруповання слов'ян, пов'язаний з черняхівською культурою, яка насправді була складним поліетнічним формуванням, куди входили місцеве скіфо-сарматське населення, гето-дакійські племена Дунайсько-Дністровського межиріччя, гото-гепіди і слов'яни. У лівобережній частині Дніпровського басейну пам'ятники типу прага-пеньківка досягають Посейм'я [32]. Беззаперечні антські знахідки, що були виявлені румунськими і болгарськими археологами на Дунаї, виявилися ідентичними українським [33]. У антів високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо - в ювелірному ремеслі. Їх своєрідна, яскрава культура була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури. Анти мали економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі - з Римською імперією, Візантією (проти якої вони також і воювали). Їх торгівля з Римською імперією простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібних римських монет [34].

Проте торгували наші предки, що проживали на території Менського району, ще задовго до появи антів в історії. Про розміри слов'янського експорту сільськогосподарської продукції II - IV століть н. е. можна судити з великої кількості скарбів римських монет у місцях розселення наших предків, що досить часто зустрічаються і на території Чернігівщини. Чи не яскравий доказ - знайдений у 1895 році на території смт Стольне Менського району скарб римських монет II ст. н. е. [35]. Можливо, його тут закопали ще племена зарубинецької культури, що торгували з римлянами. Особливо посилилися зв'язки Риму з народами Східної Європи за імператора Марка Ульпія Траяна (98 - 117 pp. н. е.), коли римляни підкорили всю Дакію і змусили її населення говорити на «ромейській», латинській мові. Імперія стала безпосередньою сусідкою слов'янських земель, де завдяки цьому знову відродилось експортне землеробство, до того ж у великих обсягах. Як бачимо, торгівля в наших краях велась іще задовго до виникнення хазарії, арабського халіфату, і першими монетами, якими користувалися наші предки, були не арабські, а римські. Отож з давніх давен слов'яни спочатку мали економічні зв'язки із Заходом, а не Сходом [36].

Перший, хто почав писати ґрунтовні наукові праці з історії Мени, - кандидат історичних наук Олександр Салтан, який піддав критиці попередні публікації краєзнавців В. Покотила і Д. Калібаби. Хоча до їхніх статей є певні зауваження, але саме вони започаткували до вивчення історії Менського краю. Віддаючи Салтану належне, все ж варто зауважити певні важливі моменти, де автор не зовсім правий. У своїх працях О. Салтан надто багато уваги приділяє якимось міфічним меланхленам та племенам юхнівської культури. Зокрема, в № 2 за 2015 рік журналу «Сіверянський літопис», у статті «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени» він пише наступне: «Виходячи зі специфіки розташування та масштабів, ці поселення виникли ще в часи перебування тут племен роменської і головним чином юхнівської культури (VII - І ст. до н. е.)» [37, с. 100].

Але науковець чомусь взагалі не пише про інший проміжок часу між юхнівською (VII - I ст. до н.е.) і роменською (700 - 1000 рр. н. е.) культурами, адже він тривав більше ніж 800 століть. Зважаючи на те, що східні слов'яни оселилися в Чернігівських краях досить пізно, то цей проміжок буде іще довшим. Цей дуже тривалий період часу в нашій історії чомусь не зацікавив автора, тому його висвітлення лишилося відкритим. Проте автор статті «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени», перескочивши майже через ціле тисячоліття, робить надто сміливе припущення: «Мабуть, юхнівські поселення часів раннього заліза були використані племенами сіверян для відновлення воєнно-господарської інфраструктури, яка слугувала їм до моменту вторгнення татарських орд» [38, с. 100]. При цьому майже не використовуються матеріали з археологічних досліджень як по Менському району, так і в цілому, не приділяється увага експонатам Менського краєзнавчого музею, що могли б допомогти у дослідженнях питань історії Менського краю та Мени. Мабуть, тому О. Салтан зробив припущення, що після юхнівців одразу ж прийшли сіверяни, чого не могло бути в принципі [39, с. 100]. Проте автор, практично не торкаючись археології, якось надто швидко «перестрибнув» аж через цілих дев'ять століть. А хіба в період між II ст. до н. е. і VIII ст. н. е. на наших землях не проживали наші можливі предки чи наш край взагалі лежав безлюдною пусткою?

Відомо, що на околицях та поблизу Мени виявлено поселення доби бронзи, юхнівської культури, ранньослов'янські поселення перших століть нашої ери (зарубинецька культура) та VIII - X ст. (роменська культура) [40]. Отже, слов'яни проживали в Менському краї ще на початку нашої ери. Як саме називалися ці племена, ми не знаємо, але, як вважав М. Грушевський, до IV століття слов'яни в наших краях сиділи осіло і не збиралися нікуди переселятися [41]. Вважається, що з IV до VII ст. в історії всієї Європи тривало Велике переселення народів, що почалося з гунської навали, проте дехто вважає, що воно почалось уже в II ст. з вторгненням готів в Україну [42]. Хоча насправді міграції слов'янських племен уже почалися раніше, з того часу, як на початку I тисячоліття нашої ери розпалася слов'янобалтська спільнота і почалося формування праслов'ян [43]. Чи можна племена юхнівської культури, що проживали і на території нашого краю, вважати нашими предками? Це досить складне питання, яке не можна пояснити в одній статті. Але якщо юхнівці були балтами, то це означає, що вони мали певне відношення і до слов'ян, оскільки до початку нашої ери слов'яни і балти були єдиною спільнотою [44]. Однак нашими предками їх можна називати лише з дуже великою натяжкою. Сам процес розпаду слов'янобалтської спільноти почався ще за кілька тисячоліть до нашої ери і тривав дуже довгий час. Уже з перших століть нашої ери наші предки, праслов'яни, остаточно відокремившись від балтів, здійснювали постійні міграції. Так само ми не можемо вважати племена зарубинець- кої культури, що змінили юхнівців, стовідсотковими предками слов'ян, оскільки зарубинецька культура була лише одним з компонентів у формуванні слов'ян [45].

Продовжуючи висвітлення існування можливих торгових чи міграційних зв'язків з Європою наших далеких предків іще на межі нашої ери, тут знову не можна обійтися без використання експонатів, що знаходяться у Менському музеї. Особливу увагу варто звернути на бронзові короноподібні предмети, що були знайдені на території Менщини, два з яких знаходяться в експозиції музею. Аж шість таких предметів було виявлено саме на території нашого Менського району. Такої їхньої концентрації немає в усій Україні. Чергове підтвердження торговельних та інших зв'язків із землями Данії та півночі Польщі нам дають якраз вони, оскільки саме в Данії була виявлена їхня найбільша у всьому світі концентрація [46]. Якість виготовлення предметів говорить про те, що вони тут з'явилися в результаті зв'язків із Заходом і, ймовірно, відносилися до латенської культури, що належить кельтам [47]. Певні типи таких короноподібних гривн знаходять і на поселеннях пшеворської культури на території Польщі, проте німецькі вчені ці предмети пов'язують із ясторфською культурою, що належала прагерманцям (600 - 300 рр. до н. е.) [48]. Знахідки цих предметів в Менському районі були виявлені в районі села Ліски. Це поселення відповідає зарубинецькій археологічній культурі, до якої відносять ранніх слов'ян. Характерно, що три знайдені тут короноподібні прикраси лежали в землі на однаковій глибині, зубцями вверх, що свідчить про те, що ці знахідки потрапили сюди не випадково, а були зариті в землю. Всього ж на зарубинецькому поселенні в районі Лісок було виявлено аж чотири такі предмети, і це єдине у всій Східній Європі місце, де було знайдено таку їхню кількість [49]. Працівники Менського районного краєзнавчого музею ім. Покотила у своїх нечастих статтях у районній газеті, які фактично є передруковуванням старих статей, що виходили ще у 1980-х роках, та під час ведення екскурсій мають свої, теж не менш «оригінальні» погляди. Вони дивним чином пояснюють походження цих експонатів та їхнє призначення. На думку музейних науковців, ці короноподібні предмети вдягалися на голову під час церемонії задобрювання бога боліт, що загалом не відповідає істині. Значна частина знайдених таких же бронзових речей на території Данії та Польщі має сліди зношеності з внутрішньої сторони, і це якраз є свідченням того, що їх носили не зрідка, під час якихось церемоній, а постійно, як прикрасу. І одягали їх на шию, а не на голову. Для того, щоб застібнути на шиї, ці гривни легко розкриваються і закриваються [50]. Ця прикраса складається з двох нерівних частин, які скріплені між собою шарнірною конструкцією. Дві половинки обертаються навколо штифта посередині й скріпляються збоку замочком (невеличкий штифт однієї половинки заходить в паз другої). Таким чином, гривну можна широко розкрити і щільно закрити. Ці предмети ще називають шийними або короноподібними гривнами, що є більш точною назвою. Зустрічається і назва «шийні корони». Про якесь культове значення цих предметів теж можна заперечити. Це були просто прикраси, якими торгували, обмінювали на інші товари, а отже, вони не можуть при цьому мати якесь сакральне значення [51]. Знахідки в районі с. Ліски Менського району свідчать, що наші далекі предки - племена зарубинецької культури (III / II ст. до н. е. - II ст. н. е.), під час якоїсь великої біди (можливо, нашестя готів) позакопували найдорожчі для них речі в землю, щоб їх не знайшли вороги, а самі пішли з цих місць, сподіваючись іще колись сюди повернутися та відкопати сховане. Звісно ж, їм так і не судилося цього зробити.

Більшість дослідників вважають, що на основі зарубинецьких старожитностей (II ст. до н. е. - II ст. н. е.), що поєдналися з пшеворською культурою, сформувалася київська культура (II / III ст. н. е. - V ст.). Деякі вчені вважають, що київські пам'ятки генетично пов'язані з черняхівською культурою. Остання в свою чергу також виникла на основі пізньозарубинецьких пам'яток, поєднаних із пшеворською культурою та в поєднанні з фракійським населенням Подністров'я. Черняхівська культура згодом стала підґрунтям для формування ранньосередньовічних слов'янських культур: колочинської (V - VII ст.) та пеньківської (V - VIII ст.), що належала антам [52]. Отож можна підвести підсумок, що дві культури - колочинська, племена якої проживали і на Чернігівщині, та пеньківська, до якої належать анти, пов'язані між собою, тому мають дуже багато спільних рис. Ось чому предмети колочинської культури ще називають антськими. Щоправда у колочинській спостерігаються впливи північно-східних сусідів з Білорусі і Смоленщини [53].

Отож такі експонати, як бронзові браслети, кинджал антського типу та фібула в експозиції Менського районного краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила є місцевими знахідками і належали нашим, ранньослов'янським племенам, що були далекими пращурами українців, і тому просто фізично не могли потрапити на територію Менського району від печенігів чи половців, як про це стверджують деякі дослідники. Адже перша згадка про печенігів у «Повісті минулих літ» відноситься до 915 року (X ст.), а половців - й іще пізніше [54].

Вивчаючи дані з археології по Менському району, не можна не звернути уваги на загадковий період в історії Менського району. Археологічні дані за період з V по VI - VII ст. майже відсутні за винятком трьох об'єктів. Відоме лише одне поселення періоду III - VIII ст. біля с. Комарівка Киселівської сільради, поселення «Гусавка-2» V - VII ст. та городище «Бор» поблизу с. Миколаївка, що датується VI - VII та Х - ХІІІ ст. [55]. І це все. Мабуть, Менщину також зачепило Велике переселення народів, про що свідчить відсутність археологічних знахідок за цей період. Отже, населення нашого Менського краю на певний час покинуло свої обжиті місця і подалося кудись мандрувати.

З початком VII ст. уриваються візантийські відомості про східних слов'ян. Це значною мірою залежало від упадку візантайської історіоґрафії, частково - від історичних обставин: Візантію окрили нові слов'янські держави на Дунаї, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії слов'янської колонізації наших країв стає «Повість временних літ», передовсім - її етноґрафічні огляди, але вони написані в часи значно пізніші - в XI ст. і тільки небагато можуть нам сказати, як виглядало слов'янське розселення [56]. Не маючи інших джерел, доводиться вірити Нестору, який відводив історію розселення слов'ян на схід від того початку, коли вони осіли по Дунаю. Звідки вони прийшли на Дунай, Нестор навряд чи знав, однак натякав на те, що слов'яни все ж повернулися на свої давні землі [57].

Аналізуючи повідомлення літописця, С. М. Соловйов пояснює рух і розселення східних слов'ян наступним чином. Слов'яни, що прийшли з Дунаю і оселилися спочатку на заході, пішли з Галичини прямо на схід до Дніпра, - то були древляни й поляни. Потім слов'янське населення стало поширюватися на північ, по правому берегу Дніпра. Між Прип'яттю та Двіною явились дреговичі. За дреговичами по Двіні, знову прямо на північ - полочани (кривичі). За полочанами, теж на північ, оселилися словени новгородські. Кривичі пропущені в літописі в першій розповіді. Друга розповідь доповнює і пояснює першу: тут літописець спочатку перераховує тільки 5 головних племен на західній стороні Дніпра. Це такі спільноти: поляни, древляни, дреговичі, словени новгородські, полочани (кривичі). Але потім літописець указує на подальше виселення племен: від полочан (територія сучасної Білорусі) розселилися кривичі по верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, від кривичів на південь, по Дніпру і його лівих притоках оселилися сіверяни. Отже, якщо сприймати повідомлення літописця, то виходить, що східнослов'янське населення (племена) рухалось спочатку по західному боці Дніпра на північ, а потім з півночі спускалося на південь уже по східному боці Дніпра, оселяючись по Десні, Сейму і Сулі. Виходить, племена сіверян прийшли у наші краї дійсно з півночі або північного сходу. Причому прийшли вони на українські землі найпізніше [58, с. 95]. Отже, наші предки сіверяни за своїм походженням можуть бути ближчими до білорусів, ніж до росіян, адже племена радимичів і в'ятичів літописець прямо виводить від імен родоначальників, братів - Радима і В'ятко, повідомляючи розповідь, що ці обидва племені походять від ляхів, тобто ймовірно прийшли з території Польщі, причому пізніше інших племен. Також не зустрічаємо в літописах згадок про існування городів у цих двох племен, отже, вони їх просто не будували [59]. Однак наші пращури сіверяни, тобто жителі Чернігівщини, в тому числі і меняни, етнічно можуть бути ближчими до населення Мінської області, аніж, наприклад, Гомельської, оскільки формування білоруського народу відбулося на основі трьох племен: дреговичів, кривичів (полочан), що проживали спочатку на території Мінської області і звідки потім розселилися й на наші землі, та частково радимичів. А сіверяни пішли саме від кривичів [60].

Цілком логічною є назва сіверян (сєвер), адже вони справді прийшли з півночі. Та чи була це самоназва племені, а точніше - союзу племен з назвою «сєвер»? А чи не наштовхують на роздуми схожі назви: сєвер, себер, серб, сябри? Якщо східні слов'яни прийшли в наші краї з Дунаю, то цілком імовірно, що серед них було плем'я, що мало назву серби, спотворене у літописах? В історії VII ст. відомі так звані дунайські сіверяни, що перебували в союзі з племінним об'єднанням, що звалося «Славінія семи родів». Якщо ж взяти до уваги розробки фахівців з мовознавства, етимологія самого слова «северъ» сягає давньоіранського кореня «seu» (чорний) у семантичному тлумаченні є реліктом архаїчної кольорової системи просторово-географічної орієнтації (моделювання видимого світу у багатьох народів Евразії) із значенням «північний». Відносини праболгар з слов'янами спочатку складалися не найкращим чином. Це примусило невдоволених щодо них переселенською політикою болгарського хана Аспаруха сіверян «по многих летех» повернутися на батьківщину - у Дніпровське Лівобережжя [61].

А чи не може Мена бути якось пов'язана з Мінськом в зв'язку з рухом слов'янського населення з півночі на південь, можливо, навіть уже в пізніший період, тобто в часи Київської Русі? Тут ми лише наведемо приклади схожості та ідентичності назв гідронімів, не вдаючись у глибокий аналіз самих цих назв. У Менському районі, якраз майже біля гирла р. Мена, де вона впадає в Десну, є село, що носить офіційну назву - Дібровка, яке насправді з давніх часів і до наших днів ніхто й ніколи так не називав і не називає. У народі це село і досі називається Дубравка або Дубровка. Біля сучасного Мінська є водосховище, яке по-білоруськи зветься Дубравскає. На території сучасної однієї тільки Мінської області налічується з десяток населених пунктів, переважно сіл, із назвою Дубровка [62]. Д. Калібіба і В. Соляник у книзі «Наша рідна Менщина» припускали, що село Дібровка Менського району (Ушнянської сільради) виникло в середині XVI ст. разом із селом Ушня [63]. Проте така версія не узгоджується з даними археології. Адже біля с. Дібровка в урочищі «Лиса гора» (за 1 км на північний захід від села) археологами було відкрите поселення X - XIII ст. з назвою «Дібровка-1, а на схід від Дібровки знаходиться поселення з назвою «Дібровка-2» XI - XIII ст. [64]. Тобто поселення слов'ян тут виникли ще у X - XI ст.

Тепер наведемо приклади однакових назв гідронімів на Менщині і в Білорусі. І нині Меною протікає річка, що в народі зветься Бабка (ліва притока Мени). Річка Бабка протікає і територією Мінської області, є лівою притокою р. Лань басейну Прип'яті [65]. У Мінській області є струмок, що колись був річкою, з назвою Менка (Мєня), притока р. Птич, що впадає в Прип'ять [66]. Саме на річці з назвою Менка знаходився давній Мєнск (Мінськ). На місці, де впадає в Менку південна притока, до цих пір лишилися вали древнього городища. Цікаво, що притокою Менки є струмок (мікрогідронім) із назвою Дунай, що наштовхує на певні роздуми [67]. Сучасним Мінськом колись протікала літописна річка Немига, від якої лишилася тільки назва вулиці та району міста [68]. Свого часу перший директор Менського музею В.Покотило спілкувався з відомим українським географом, педагогом та краєзнавцем, членом Географічного товариства України, кандидатом педагогічних наук Миколою Янком. В одному з листів останній підтверджував, що річка з назвою Немига, яка згадується у Лаврентіївському літописі, тече територією Сосницького району Чернігівської області [69]. Є інформація і в енциклопедичному довіднику «Чернігівщина», де сказано, що річка Немига є притокою р. Россоха. Течуть вони у Сосницькому районі [70. С. 489]. Хоча знайти ці обидві річки в наш час досить складно, оскільки від них лишилися лише струмки, що схожі на пересохлі канави, і їх назви і місцезнаходження можуть знати тільки деякі місцеві жителі. Але пошуком доказів існування річки Немиги могли б зайнятися працівники Менського музею, які так безапелятивно стверджують про те, що битва на Немизі у 1066 (чи 1067) році між київськими князями і полоцьким князем Всеславом Брячиславичем відбувалася саме в наших краях, а не на території Білорусі, однак не можуть показати, де саме вона протікала. Утім, саме те, що наша Немига була річкою малою, текла в незаселених територіях і навряд чи взагалі носила якусь назву, могла бути названа переселенцями в пам'ять про таку ж річку, що протікає в їхніх рідних краях, звідки вони прийшли. Відомо, що мікрогідроніми (назви малих водойм) на відміну від відомих і загальновживаних географічних назв є нестійкі і можуть в силу різних причин на протязі певного часу змінюватися [71].

Що ж стосується походження назви міста Мена, упевнено можна сказати лише одне: гідронім (назва річки) має давніше походження, ніж топонім (назва міста). У цій ситуації гідронім виконав роль базису, а топонім - надбудови. Тобто річка дала назву місту, а не навпаки [72, с. 114]. Особливо, якщо це більш чи менш велика річка, така як Мена.

Виняток становлять маленькі річечки, рівчаки й канави (мікрогідроніми), які і назву не завжди мали. Розглянемо назви річок, що носять людські імена чи прізвища. Тут маємо зворотню картину, як, наприклад, назва річки, а фактично невеликого рівчака з назвою Сидорівка, що протікає в однойменному урочищі, саме там, де знаходилося менське укріплене городище часів Київської Русі. Логічно було б припустити, що назва могла піти від першопоселенця або власника землі, що колись мав садибу чи інші володіння у тому місці, де протікає ця річка і, зважаючи на зовсім невелику її довжину, більша частина цієї водойми могла протікати територією володінь цього самого Сидора. Отож цю річку так і назвали. Тут не можна не згадати досить поширене прізвище серед менян - Сидоренко. Загалом, назва цього рівчака може бути більш пізньою.

Наступний випадок - невеликий майже пересохлий рівчак, що носить назву Хоробор і протікає на південний схід від смт Макошине, в однойменному урочищі де, на думку місцевих краєзнавців Д. Калібаби і В. Покотила, знаходилося літописне місто Хоробор. Ю. С. Виноградський, пояснюючи походження назви, виводить її з двох слів: «хоро» - гора, і «бор» - сосновий ліс [73]. Однак більш вірогідним може бути інше походження назви. Хоробор - давнє слов'янське чоловіче ім'я [74]. Відомо, що після прийняття християнства більшість слов'янських імен було заборонено, проте вони збереглися в назвах деяких населених пунктів. Можливо, був якийсь слов'янський вождь, якого звали Хоробор, що заснував це місто. Скоріше за все, рівчак отримав свою назву практично одночасно із заснуванням самого міста, може, й трохи пізніше. Цінність існування цього мікрогідроніма полягає в тому, що за багато століть цей рівчак не змінив своєї назви, давши вказівку на те, де саме могло знаходитись це літописне місто. Саме ж воно розташовувалось не біля смт Макошине, як прийнято було вважати офіційно, а в районі села Слобідка Менського району, де і досі жителі це місце називають словом «городок» [75]. Реальність його існування підтверджується даними з археології. На південній околиці села Слобідки було виявлено городище, що отримало назву «Городок», датується I - V та X - XI ст. н. е. Також тут виявлено поселення - посад городища Городок VIII - ХІІІ ст. [83]. Скоріше за все, макошинські поселення та городища були спочатку пригородами Хоробора, що заснували його вихідці. Адже з якихось причин городище, що на території села Слобідка, в XI ст. перестало існувати. Ймовірною причиною виселення була велика кількість населення, що не могла поділити між собою землю, і люди часто через це не мирили. На території Макошиного були засновані два однакові городища, які в реальності могли бути лише частинами одного й того ж «города». Одне називалося Макошине, друге - Хоробор і розміщувалися практично поряд. Причому з самого початку виникли ці укріплені городища в X - XI ст., а уже потім поселення навколо них (посад). Отож можна припускати, що в районі населених пунктів Макошине та Слобідка виникло серйозне місто із досить складною системою пригородів як укріплених, так і неукріплених. Тож не дарма Хоробор згадувався в письмових джерелах, оскільки такі городища, як менське, феськівське та інші їм подібні в порівнянні з ним були меншими та не такими важливими з військової точки зору, що про них літописці навіть ніде не згадали. Наприклад, повідомлення літопису про міжусобні князівські війни за 1234 р. описує взяття міст об'єднаними військами Данила Романовича та Володимира Рюриковича, що вторглися у володіння Михайла Всеволодовича, князя чернігівського: «...взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновескъ (сучасний Седнів - прим.) и инии грады многии, и придоша-же опять Чернигову» [76]. Тобто серед «инии грады многии» могла бути і Мена, й інші городища нашого краю, адже археологія їх фіксує, а літописи - ні. Чи не тому, що літописець, не будучи людиною місцевою, погано уявляв географію Чернігівського князівства, просто не знав назв усіх узятих городищ, тому й не згадав їх, перелічивши лише головні? А от плутанина з назвами «Макошине» - «Хоробор» і виникла якраз саме через складну структуру міста, що носило не одну назву. При цьому варто звернути увагу на таке археологічно підтверджене, але разом з тим не менш дискусійне серед науковців явище, як «перенос міст», що спостерігалося майже по всій Древній Русі в X - XII ст. Першим це явище серйозно дослідив А. А. Спіцин, а потім такі вчені, як І. І. Ляпушкін, Л. В. Алексєєв, В. А. Булкін та інші [78]. Дані з археології по Менському району підтверджують, що первісне городище (Хоробор) на околиці села Слобідка якраз і припиняє своє існування в XI ст. [79]. Отже, його перенесли з місця слобідського городища на територію, де знаходиться сучасне Макошине (південно-східна його частина). І якщо археологія доводить сам факт реальності «переносу міст», то ж щодо причин таких явищ у істориків і досі немає спільної думки.

Повертаючись до переліку та деякого неглибокого аналізу назв, для прикладу візьмемо село Осьмаки Менського району та прилеглі до нього території. На південь від цього села є невеликого розміру, так зване в народі Гетьманове болото. Прізвище Гетьман досить поширене в Менському районі, носять такі прізвища і деякі жителі Осьмаків. Отже, ймовірно, це невеличке болото знаходилося на території земельних володінь якоїсь людини з прізвищем Гетьман, тому й отримало назву Гетьманове. На південному заході до Осьмаків примикає невеликий ліс, який і досі зветься Маньчин, бо в ньому стояла хата, в якій ще в радянські (50 - 60-ті рр.) часи проживала одинока баба, яку звали Маня [80]. Майже поряд, на південь від Маньчиного лісу і на захід від Гетьманового болота, росте менший лісок, який у народі зветься Харитонів ліс. Зрозуміло, що ці назви є уже більш пізніми. Однак назва самого села Осьмаки може мати дуже давнє походження. Осмак, Осменник, Осмомисл - давньослов'янські імена, що були поширені до прийняття християнства [81]. Отож, можливо, колись давно було сімейство якогось чоловіка на ім'я Осмак, що заснувало тут своє поселення. Дані з археології підтверджують існування тут давніх поселень, у тому числі і І - V та ХІ - ХІІІ ст. Можливо, жителі Осьмаків у якийсь період історії з якихось причин покинули свої поселення і пішли на територію Коропщини. Імовірною причиною могла бути татарська навала у ХІІІ ст. А уже в XVII ст., як пишуть у книзі «Наша рідна Менщина» Д. Калібаба та В. Соляник, Осьмаки були по-новому засновані поміщиком Магденком внаслідок переселення сюди з Полтавщини селян-кріпаків, що йому належали [82]. Однак село було засноване хоч і поряд зі старими покинутими поселеннями, але не на тому старому поселенні XI - XIII ст., а уже трохи в іншому місці, де воно розміщується і нині [83].

Аналогічним способом можна пояснити походження назви села Блистови Менського району. Нагадаємо, що деякі дослідники вважають, що саме тут знаходилося літописне місто Блестовіт (Блестов), уперше згадане в Іпатіївському літописі під 1151 р. [84]. Існували давні слов'янські чоловічі імена - Блестан, Белесвіт і Блес- товіт. Означають ці імена дослівно як світлий, сонячний, тобто пов'язані із сонцем, яке шанували давні слов'яни як божество. Відомий у білорусів бог, що мав назву Білбог, бог неба, світла, хмар і сонця, втілення світлого дня, який у подальшому, після прийняття християнства, перейшов в образ духа полів і жнив - Білуна, що уявлявся у вигляді здорового доброго діда в білому одязі і з довгою білою бородою [85]. А неподалік Блистови розташоване озеро з назвою Біле [86]. Чи не вбачаємо ми тут знову білоруський слід? До сказаного треба ще згадати і озеро з назвою Камарет, розташоване біля Десни, з правого боку, на південний захід від села Блистови [ 87]. Камарет - теж слов'янське ім'я [88]. Очевидно, що річка Блистовенька, що протікає поблизу населеного пункту, є мікрогідронімом, отож ця водойма цілком могла отримати свою назву від населеного пункту, а не навпаки. Отож мікрогідронім не міг дати назву селу. Сама ж назва річки Блистовенька в пестливій його формі приблизно може означати «блискуча», «світла» або «сонячна» річка, а саму воду слов'яни вважали сонцевою сестрою. Тобто, Блестовіт - брат, а його сестра - річка Блистовенька.

Чом би при нагоді не згадати легенду про Кия, Щека, Хорива і сестру Либідь? Або візьмемо озеро Люте, що знаходиться в місцевості між селами Блистова та Ушня [89]. Лютой, Лютогост, Лют, Лютобор, Лютобран, Лютовлад, Лютовой теж є давніми слов'янськими іменами [90]. Загалом, не тільки місцевість в окрузі Блистови має ряд старих гідронімів, а й увесь Менський район досить багатий на старі, ще слов'янські назви, які дивним чином збереглися і до наших днів. В цих же місцях, на південь від Блистови, майже біля самої Десни, протікає неширока річка, що має назву Слоут [91]. А в Білорусі, поблизу Мінська, протікає теж невелика річка, що носить назву Слоуст [92]. У Мінській області протікає річка Конотопка. Водойма з назвою Конотоп знаходиться в Менському районі між селами Осьмаки та Ушня [93].

Загалом люди як у давні, так і в більш пізні часи, даючи назви річкам, озерам, лісам чи іншим природним об'єктам, у їхньому виборі ніколи не відзначалися якоюсь оригінальністю. Згадаймо хоча б велику кількість озер по Десні, що носять назву Стара Десна або в народі просто Старуха, тільки по одному Менському району: озеро Стара Десна з правого боку Десни, на південний захід від с. Ушня, озеро Стара Десна, що розташоване у Задесенні, на схід від с. Ушня. Стара Десна на південь від с. Максаки за Десною. Озеро Стара Десна за с. Слобідкою [94]. Подібних прикладів однаковості гідронімів можна навести ще безліч. Перелічувати усі та аналізувати походження їхніх назв немає сенсу, оскільки це не є метою статті. Суть у тому, що, переселяючись на нові місця, люди дають старі назви новим об'єктам природи і населеним пунктам, отож можна визначити, звідки вони прийшли. Але давайте повернемося до топонімів-двійників.

Чи не викликає подив однаковість топонімів та гідронімів не тільки в Україні, але й на території інших держав? Для початку проаналізуємо однаковість назв на Чернігівщині. Сільські населені пункти з назвою Городище і Синявка є і в Менському, і в Коропському районах. Села із назвою Блистова і Осьмаки є в Менському районі, але є Блистова в Новгород-Сіверському і Осьмаки в Коропському. Оскільки на території нашого Менського району поблизу Блистови виявлено городище часів Київської Русі (XI - XIII ст.), а поблизу Осьмаків поселення цього ж періоду (XI - XIII ст.) [95], то стає очевидно, що Блистова і Осьмаки, що знаходяться в Менському районі, давніші, а мешканці їхніх «клонів» на Новгород-Сіверщині й Коропщині були вихідцями із них, що приблизно в період з XIII по XVII ст. заснували поселення в нових місцях, однак дали їм ті самі назви. У часи феодальних конфліктів до знищення Хоробора приклав руку і князь Данило Романович (майбутній Данило Галицький), військо якого у 1234 р. взяло місто, а вже в 1238 - 1239 рр. Чернігівщиною прокотилася татарська навала. У районі угідь смт Макошине є озеро Добротов або Добріть, як його ще дехто називає з жителів Макошиного. Село Добротове (Кролевецький район, Сумської області) є недалеко від смт Короп. Ймовірно, що й саме смт Короп є «клоном» давнього літописного міста Хоробор, але вже з видозміненою назвою. Навряд чи у вирішенні питання локалізації Хоробора допоможе лінгвістика тільки за його назвою, оскільки походження назви, спотвореної протягом віків до невпізнаваності, досить складно встановити [96]. Адже слово «короп» вимовляти легше і приємніше, ніж «хоробор», отож ця назва і прижилась. Тим більше, що новий край був дуже багатий на рибу. Про це свідчить навіть назва одного села в нинішньому Коропському районі - Риботин [97]. Отож жителі міста Хоробор просто його покинули, заснувавши поселення в новому місці, але назвавши його уже трохи по-іншому. Адже лише таким чином можна пояснити загадкове зникнення літописного «города Хоробор», локалізацію якого не можуть визначити вчені до цих пір [98].

Єдине, про що можна стверджувати впевнено, так це те, що як у часи Великого переселення народів, так і пізніше відбувалися постійні рухи населення, змінювалися носії археологічних культур, на основі яких утворилася українська культура та українська нація. Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II - VII ст. [99]. Проте ці рухи населення, хоч і в менших масштабах, відбувалися не тільки в епоху Великого переселення, а й у часи Київської Русі і пізніше.

Повертаючись до згадуваних вище бронзових експонатів антського типу (які, до речі, невідомо з яких причин, в експозиції Менського музею розміщені вперемішку з експонатами періоду Київської Русі) - браслети, кинджал та пальчаста фібула з виїмчастою емаллю, які датуються VI - VII ст., ставимо запитання щодо їхньої приналежності. Очевидно, що ці предмети ніяк не могли належати сіверянам (роменська культура), бо вони з'явилися на Чернігівщині не раніше 700 року (VIII ст.), а на Менщині - й іще пізніше [100]. Отож їх полишили більш ранні племена, що проживали тут до приходу сіверян [101]. У Менському музеї відсутні дані про належність цих предметів. Однак, на основі здійснених у цій статті досліджень, можна зробити впевнений висновок, що ці знахідки належали племенам колочинської археологічної культури, яка має спільні риси з пеньківською (антською), й існувала вона з середини V до середини VII ст. на території нинішніх Чернігівщини, південної Білорусі та південно-західної Росії (Брянська область) [102]. Археологічні знахідки цієї культури ще називають знахідками антського типу. Серед бронзових та срібних прикрас колочинської культури на цих територіях поширені так звані старожитності антів (великі пальчасті фібули, наременні бляшки, пряжки, шийні гривни тощо) [103]. Можливо, знахідки антського типу поширювалися і завдяки жвавій торгівлі, тому потрапили від антів у наші краї, або ж, в результаті якихось інших процесів. Ми напевно не знаємо, яким саме чином стосуються племена колочинської культури до антів, однак ряд учених у вирішенні цього питання мають певні напрацювання. Згідно з результатами останніх досліджень, колочинська культура виникла на основі київської і сама стала одним з компонентів формування волинцевської культури, на основі якої виникла роменська [104]. Носіями колочинської культури, скоріш за все, були угруповання ранньоісторичних слов'ян - венеди чи північна частина антів, які жили на північному сході, а також, можливо, окремі балтійські племена, які мешкали на півночі цього культурного ареалу. На Лівобережжі колочинська культура, нарівні з пеньківською, є одним з компонентів наступної волинцевської культури. Волинцевська і роменська якраз, завдяки останнім дослідженням, вважаються майже ідентичними, оскільки вони генетично близькі, тому цю культуру ще називають роменсько-волинцевською (сіверяни). Отже, літописні північно-східні східнослов'янські угруповання - сіверяни, котрі проживали на Десні, Сеймі та Сулі, були носіями роменсько-волинцевської археологічної культури, а не роменсько-боршевської, як вважалося раніше [105]. Близького трактування питання про співвідношення волинцевських та роменських пам'яток дійшов О. В. Григор'єв. У перших з них вбачає «своєрідний пласт старо- житностей, що на ранньому етапі наклався на культуру роменського типу». Хоча потрібно зробити певне уточнення: волинцевські пам'ятки не «наклалися» на роменську культуру, а разом з іншими культурними проявами лівобережного слов'янства стали її суттєвим компонентом, складаючи ранній етап культури літописних сіверян [106]. За сучасними даними археології, волинцевська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам'яток типу Сахнівка), що фіксується за формами і орнаментацією ліпної кераміки та житлами з пічми [107]. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали на своєму шляху пеньківські (анти) і місцеві колочинські племена й увійшли в контакт з населенням салтово-маяцької культури (степи і лісостепи Прикаспію, Нижнього Поволжя, Подоння і Східного Криму, VIII - поч. Х ст.), що спричинило появу специфічних рис матеріальної культури. Літописні сіверяни якраз жили по сусідству з хозарами, які є носіями салтово-маяцької археологічної культури, що також не могло не вплинути на формування їхньої культури [108]. Так, на поселеннях Ходосовка, Вовки, Беседовка, Хитці, Роїще, Обухів-2 поряд с волинцевськими формами виявлені округлобокі та біконічні горщики, прямими аналогіями яких є матеріали пізнього етапу пеньківської культури. У ранніх шарах поселення Волинцево разом з волинцевськими виявляються посудини біконічних, циліндро-конічних і тюльпановидних форм, що цілком співставляються з колочин- ськими [109]. Це - очевидне свідчення не тільки контактів прийшлого населення з місцевим пеньківським та частково з колочинським, але й метисації аборигенів з переселенцями. Поступово пеньківські й колочинські традиції стираються, волинцевські елементи стають домінуючими. Швидка акультурація місцевого антського населення обумовлена його етномовною близькістю з прийшлим [110]. Іменьківська культура теж пов'язується зі слов'янським етносом. Її носіями були слов'яни, що становлять велике культурно-племінне угруповання після гунського погрому черняхівського ареалу. У цій ситуації якась частина (доволі багаточисленна) антів у кінці IV ст. перемістилась із цього ареалу в Середнє Поволжя, де і заснувала іменьківську культуру [111].