Мена - місто давнє, сіверянське (щодо висвітлення історії давнього населеного пункту в публікаціях О. Салтана)

Аналізуючи можливе походження вищеназваних експонатів антського типу (характерних для колочинської культури), що перебувають в експозиції Менського музею - бронзові браслети, бронзовий кинджал (який музейні науковці чомусь називають скіфським акінаком) та велика пальчаста фібула, знайдених в заплаві річки під час копання торфу, варто зауважити, що існує ряд утрачених важливих деталей, які могли б допомогти у визначенні питання, за яких обставин ці предмети тут опинилися. Адже потрібно мати інформацію про точне місце їхнього виявлення, положення в землі та на якій глибині, були вони врозсип чи складені в якусь посудину та багато чого іншого, чи не знаходили в цих місцях іще якісь предмети. В яких роках видобували торф на території самої Мени? Чи ж антські предмети були знайдені десь північніше, в районі сіл Киселівка, Прогрес та Комарівка, де дійсно видобували торф? Питань лишається досить багато, і без використання матеріалів музею відповісти на них складно, маючи лише невпевнені й розмиті розповіді його науковців. Проблемним з суб'єктивних причин виявився і доступ до роботи в музейних фондах. Тому невідомим лишається питання, чи є наявні там ще якісь предмети колочинської культури. У такій ситуації єдиним джерелом є деякі публікації місцевих краєзнавців у районній пресі, які стверджували, що, окрім вище згаданих предметів на території міста, в заплаві річки Мени (з розповідей місцевих жителів, десь на відрізку річки, що в народі й досі зветься як Пристань), була виявлена носова частина якогось затонулого великого судна. Варто сказати, що часто історії про знайдені експонати обростають народними легендами, що в подальшому підхоплюють та розвивають у своїх публікаціях краєзнавці, і визначити, де правда, а де вигадки практично неможливо. Тому щодо знайдених антських речей можна зробити лише деякі припущення. Чи це був схований скарб? Свого часу Спіцин помітив ту обставину, що найчастіше знахідки антів виступали у вигляді схованих, закопаних скарбів [112]. Але чому саме в заплаві річки? Не варто забувати, що її русло могло змінювати напрям. Або ж дійсно на цьому місці човном плив якийсь антський вельможа чи вождь та й випадково втопився. Оскільки, можливо, труп утопленика родичами не був знайдений, то ці предмети були викинуті, пожертвувані воді, щоб покійний узяв їх із собою в потойбіччя. Загалом ці бронзові предмети, характерні для антських (колочинської культури) знахідок Лівобережжя України (на Правобережжі знахідки антів переважно зі срібла), дуже нагадують поховальний набір, що належав якійсь місцевій знатній особі. Не могли такі речі належати простому селянину. Або ще можливий наступний варіант, якщо дійсно вірити в зв'язок судна зі знахідками. У давніх слов'ян, окрім відомих, існував незвичний обряд похорон. Померлого відправляли по воді на човні, в який клали предмети та їжу, що були призначені для покійного [113].

Отож, можливо, доведеться розвінчувати старий міф від місцевих краєзнавців Д. Калібаби і В. Покотила, які в розповідях і публікаціях стверджували про нібито знайдену частину великого затонулого торгового судна в заплаві річки Мени і намагалися прив'язати його до цих антських знахідок, доводячи тим існування в Мені торгівлі, бо ж, на їхню думку, Мена виникла в результаті обмінної торгівлі, а назва «Мена» пішла від слова «міняти» [114]. Адже ми не можемо бути певними, що ця частина судна (датування якого відсутнє) дійсно пов'язана зі знахідками антського типу. І якщо навіть ми мали б беззаперечні докази такого зв'язку, то все одно це нічого б не змінило, оскільки тут варто зважати на датування цих предметів. Однак упевнено можна стверджувати, що легенда про затонуле в річці Мені торгове судно з антськими бронзовими предметами, що датуються VI - VII ст., які це судно везло продавати (чи обмінювати) в Мені на базарі, своє віджила. Базару тоді ще не було. І міста не було, адже археологічними дослідженнями на території чи поблизу Мени не зафіксовано жодного городища чи навіть поселення, яке б датувалося VI чи VII століттям. Якщо вище описана подія навіть реально колись відбулась на нашій річці, сама по собі вона абсолютно нічого не доводить. Та й торгівля відбувалася завжди, всюди і в усі часи, і в Мені, і в Березні, і в Сосниці, і в Хороборі, і в інших давньоруських містах. Навіть первісні люди вели обмінну торгівлю [115]. Надалі варто більше довіряти науковцям та науковим дослідженням, а не версіям краєзнавців чи працівників музеїв. Ці знахідки антського типу могли бути скарбом, схованим місцевими племенами в заплаві річки Мени під час якоїсь великої біди, наприклад війни. Можливо, це було нашестя аварів з Азії або ж сіверянських племен. Адже, зважаючи на всі докази мирного заселення сіверянами наших країв, не можна відкидати й можливих локальних зіткнень слов'ян-прибульців зі слов'янами-аборигенами. Місцеві племена сховали скарби цінних для них речей, щоб ті не потрапили в руки ворога. Загалом залишається багато питань. А може, рятуючись та втікаючи, місцеві племена викидали свої цінності, щоб вони не дісталися ворогам, у воду? Просто втопили їх у заплаві річки під час розливу навесні чи ж принесли воді у жертву. Вода відступила, і ці бронзові речі опинилися в мулі, а потім з віками вони все глибше опинялися в землі, допоки їх не знайшли під час копання торфу. Та, скоріше за все, ці речі є типовим поховальним набором, що належав колочинській культурі. На території Менського району відомо лише кілька поселень, які за датуванням співвідносяться з даними експонатами: поселення «Гусавка-2» V - VII ст. н. е., городище «Бор» VI - VII ст. н. е. поблизу Миколаївки та поселення «Комарівка-1» III - VII ст. н. е., яке з усіх трьох знаходиться найближче до Мени. На жаль, окрім датування, у нас немає точних даних про те, до якої саме археологічної культури належать ці два поселення і городище. Але від встановлення істини, кому ці предмети належали і як потрапили в долину річки, не змінюється той факт, що вони не можуть бути переконливим доказом того, що Мена була тоді міським торговим центром, адже у VI - VII ст. на території Мени ще не було не те що міста, а й навіть ніякого поселення [116]. В усякому випадку, дані з археології їх не фіксують за цей період. Отож використання вищезгаданих експонатів як доказу давнього існування Мени, як це свого часу робили краєзнавці В. Ф. Покотило та Д. П. Калібаба, а пізніше і колишня директор музею Г. Ф. Сироткіна, є не що інше, як свідоме видавання бажаного за дійсне. На жаль, таку ж політику своєї попередниці щодо гальмування, консервації наукових досліджень «з успіхом» продовжують і сучасні монополісти музейної справи, традиції наукової роботи яких нічим не відрізняються від своїх наставників.

Що ж до долі короноподібних предметів, то вона могла бути схожою. Таким самим, аналогічним способом можна пояснити низинне, болотне місцезнаходження й положення експонатів, що були відкопані. Для початку визначимо причину, чому деякі «спеціалісти» вважають бронзові короноподібні предмети (шийні гривни) II ст. до н.е. - II ст. н.е., що знаходяться в Менському музеї, культовими, що вони використовувались у церемонії задобрювання бога боліт. Міф про неіснуючого «бога боліт» виник з певної причини: ці предмети дуже часто знаходили в болотистих місцях. Але там, де сотні років тому були колись озера, з часом могли утворитися болота, які взагалі висохли, ставши луками. Ймовірно і ці короноподібні предмети мають подібну долю. Під час нашестя ворогів люди зарубинецької культури просто викинули ці шийні гривни у озеро чи болото, щоб вони не дісталися ворогам, а самі пішли з обжитих країв, взявши з собою лише золото та срібло. Виникає цікаве питання: чи дійсно наші предки вважали ці бронзові короноподібні гривни цінними, якщо просто так їх викинули? Зважаючи на те, що наші пращури, торговці сільськогосподарською продукцією, були людьми далеко не бідними, оскільки мали достатньо срібла й золота, яке вони отримували від Риму як виручку, то бронзові предмети для них були ніщо.

Отож брати з собою не вельми цінну, зате досить важку бронзову річ, було б просто нерозумно. Інше питання: чому ці короноподібні предмети майже завжди знаходять у землі у положенні зубчиками вгору? Пояснення може виявитися простим і очевидним. Спробуйте вкинути таку короноподібну гривну у воду. Оскільки нижня частина, яка без зубчиків, у цих предметів важча, масивніша, то очевидно, що, потонувши у воді, ця прикраса ляже на дно зубчиками вгору, а не вниз. З часом озеро висихало, і цей предмет лишався лежати уже в землі, допоки його хтось випадково не відкопає. Втім, незрозумілого лишається ще досить багато, однак детальне висвітлення усіх питань, що стосуються цих шийних прикрас, не є метою публікації, бо нас цікавить лише факт міграцій і торгівлі, доказами яких ці предмети можуть бути.

Щодо появи сіверян, варто підкреслити той факт, що вони у наших краях з'явилися досить пізно, не раніше IX століття, про що свідчить археологія і по Менському району [117]. Однак вважати нинішніх жителів Чернігівщини прямими нащадками одних тільки сіверян теж невірно, оскільки етнічний склад населення нашого регіону, як і весь український народ, формувався протягом дуже тривалого часу як до, так і після приходу сіверян у наші краї, і в пізніші часи, і сіверяни лише взяли участь у цих непростих процесах формування української нації [118]. Може бути життєздатною така версія: одні слов'яни, що прийшли з Дунаю, тобто дунайські сіверяни, завоювали інші племена, місцеві, що жили тут і які теж були слов'янськими або близькими до них слов'яно-балтськими. Але дуже просто все виглядає, що сіверяни прийшли і оселилися. А місцеві племена і не противилися прибульцям, і чи все могло бути у них так дружньо? Насправді ж, поряд із мирним освоєнням земель, вірогідними могли бути зіткнення слов'ян прийшлих зі слов'янами-аборигенами, в результаті яких українські землі заселили прибулі східнослов'янські племена, що прийшли із заходу й півночі, в тому числі й сіверяни. Інакше навіщо сіверянам роменської культури потрібно було будувати таку величезну кількість міст, які мали військове, а не торговельне чи інше значення? Від кого сіверяни захищалися за стінами й валами своїх багаточисленних городищ? Важко сказати, адже завдяки існуванню Хозарії на Русі розвивалася торгівля, кочовики завдяки хозарам тоді не дошкуляли нашим краям. Проте міф попередніх істориків про нібито тільки дружні стосунки слов'ян з хозарами та роль Хозарського каганату як щита, який захищав Русь від східних кочовиків, перебільшений. Очевидно що і самі сіверяни були далеко не завжди миролюбними землеробами. Як можна зробити висновок з візантійських документів, в 30-х рр. IX ст. у Хозарської держави з'явився якийсь суперник. Правителі Хозарії не могли стримувати натиск цього войовничого сусіда і змушені були направити послів до Візантії з проханням про допомогу в будівництві фортець [119]. Візантійське військово-фортифікаційне будівництво в Хозарії в 30-х роках IX ст. не обмежилося зведенням Саркела. Паралельно, як показують археологічні дослідження, візантійськими майстрами були здійснені великі роботи з укріплення північно-західних рубежів Хозарського каганату: збудовані потужні для того часу фортеці там, де територія салтово-маяцької культури впритул стикалася з ареалом волинцевської культури, роменських і боршевських старожитностей [120]. Проте Чернігівщина була далеко від Хозарії, отже, і ця версія причини виникнення городищ на території Менщини не життєздатна.

Отож і сіверяни, і хозари активно готувалися до війни, про що свідчить виникнення в IX ст. великої кількості городищ роменсько-волинцевської культури, що мали не торгове, а військово-стратегічне призначення. Наші пращури сіверяни дійсно увібрали в себе характер отих самих надзвичайно войовничих антів. Сіверяни, мабуть, хотіли напасти на Хозарію чи ж навпаки, хозари на сіверян. Археологи розкопали понад десяток хозарських фортець на берегах Дону, Сіверського Донця й Осколу - всі вони були розташовані на правому, західному (тобто, ближчому до Русі) березі. Отже, фортеці призначалися не для оборони кордону, а були базами для нападу на Русь.

Проте Мена не входила в систему городищ, що призначалася для оборони від хозар. Вона була надто далеко від кордону з ними, та й заснована не в часи утворення держави ранніх слов'ян, так званого Руського каганату I пол. IX ст. та пов'язаного з ним виникнення цих військових городищ, а пізніше, в часи Київської Русі, коли Хозарія припинила своє існування. Ми знаємо лише певну кількість городищ на території Менського району, що дійсно виникли в період приходу сюди племен роменської культури (сіверян). Це городище «Замок» VIII - ХІІІ ст. на території села Волосківці, городище ІХ - ХІІІ ст. на території села Дягова [121] і, якщо вірити книзі Д. Калібаби й В. Соляника, городище (але, скоріше за все, це поселення) IX - XIII ст. на околиці села Городище [122]. Всі три знаходяться на річці Дягова (Дяговка). На річці Мена знаходилось лише одне, що виникло в IX ст. Воно має назву «Городок» (Замок), датується ІХ - ХІІІ ст. і було розташоване на території села Киселівки Менського району. Решта ж, по річці Мена - менське, феськівське - пізніші на кілька століть [123]. Отож ми не знаходимо підтвердження військового призначення цих городищ на території Менщини у війні з хозарами, зважаючи на те, що вони виникли в різні періоди як у часи приходу сіверян, так і в часи існування держави Київська Русь, а Хозарія знаходилась дуже далеко, та й уже була на той час розгромлена князем Святославом у II пол. X ст.

Повертаючись до публікації О. Салтана, уже вкотре вчитаємось у зміст написаного в статті з назвою «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени» у «Сіверянському літописі» № 2 за 2015 рік: «Водночас, якщо уважно поглянути на карту, то одразу впадає у вічі асиметричний воєнно-стратегічний трикутник, вершини кутів якого становили: на одній лінії городища: Феськівське, Менське, Величківське та Киселівське, з іншого боку Макошинське. Таке розташування вказаних городищ, а можливо, і селищ вказує на їх більш давнє дослов'янське походження» [124, с. 100]. Неважко здогадатися, на яку саме «карту» дивився О. Салтан при написанні цих рядків своєї праці. Отож автор використав сумнівне, недостовірне джерело, яким є «Археологічна карта Менського району», що знаходиться в експозиції Менського районного краєзнавчого музею, і на її основі, не здійснивши звірку з даними археології по району, не використовуючи жодних інших археологічних матеріалів, зробив певні власні висновки. У раніших публікаціях О. Салтан відносить городища на річці Мена до роменської культури, а тут чомусь різко передумав і вирішив, що вони мають «більш давнє дослов'янське походження». На основі вищенаведених рядків з публікації під назвою «Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени» можна зробити впевнений висновок, що такі нестійкі, мінливі припущення виникли саме через відсутність у автора інформації щодо точного датування усіх цих городищ, до яких саме археологічних культур вони належать та відсутність даних щодо їхньої точної кількості. Адже у статті він і сам зізнається, що не впевнений у тому, городища то чи селища, написавши рядки: «...городищ, а можливо, і селищ...». Але на річці Мена, як було сказано вище, немає жодного городища, яке б виникло в IX ст., окрім Киселівського. А більш ранніх, що датувалися б VIII століттям, на цій водоймі взагалі немає жодного. Феськівське виникло не раніше X ст., а сама Мена взагалі не раніше XI ст. [125]. Отже, не було і не могло бути ніякого воєнно-стратегічного «трикутника». Та й звідки О. Салтан узяв такий термін - «воєнно-стратегічний трикутник» невідомо. Але головна проблема в тому, що всі названі Салтаном городища виникли в різні століття, але автор чомусь їх усі зарахував до свого «трикутника». Отож висновок такий: варто завжди ретельно перевіряти достовірність будь якого музейного джерела.

Повертаючись до так званого «воєнно-стратегічного трикутника» та вивчаючи питання походження городищ на території нашого краю, можна зробити висновок, що усі вони, як ті, що стояли по річках Дягова і Мена, так і інші, будувалися не те що за схемою якогось там стратегічного трикутника, а взагалі безсистемно. Наші предки просто обирали найзручніші та найменш приступні місця для влаштування своїх фортифікацій, і саме вибір конкретного місця для будівництва був основним, а не те, як новобудова впишеться в загальну систему якогось там «стратегічного трикутника», адже для створення цілої оборонної системи потрібна сильна держава і сильна влада, чого на той час сіверяни ще не мали. О. Салтан у своїй публікації зауважує, що городища ці розміщені неправильно, не з того боку річки, з якого треба було б, зважаючи на стратегію будівництва: «Як відомо з археологічних розкопок, цитадель міста, а разом з нею і більша його частина знаходилися на лівому березі річки Мена. Тобто як тогочасна, так і сучасна Мена розташована перед річкою, яка мала слугувати водною перепоною для прискореного вторгнення ворога, який, форсувавши Десну, просувався до Чернігова. А виходить, що річка Мена не прикриває місто з південного-сходу, а відрізає можливий відступ його захисників з північного заходу» [126, с. 100]. Але це єдиний момент, в якому можна погодитись з автором, бо дійсно ніякої стратегії в заснуванні міст тут ми і не побачимо. Однак О. Салтан висунув цікаву версію щодо того, що ці городища вздовж річки Мена були так неправильно збудовані племенами балтів тому, що ці міста повинні були обороняти край не зі сходу від кочовиків, а від нашестя північних войовничих фінських племен: «Вочевидь, балти на якомусь етапі перебування на теренах нашого краю зустрілися з волзько-фінськими племенами, які або проходили повз них, або ж намагалися їх підкорити. Ось чому городища вздовж річки Мена розміщені так дивно» [127, с. 107]. І все ж таки, автор знову пише не про поселення, а про городища. Та й не було у Величківці ніякого городища, хоча на горезвісну «Археологічну карту Менського району», що в експозиції районного музею, їх чомусь помилково нанесено аж цілих два. Офіційний перелік пам'яток доводить, що на території Величківки виявлено кілька поселень різних періодів, у тому числі і два часів Київської Русі, але при цьому там немає жодного городища. А от на території Киселівки було виявлено не два давньоруських городища, як про це написано в книзі Д. П. Калібаби і В. С. Соляника «Наша рідна Менщина» [128], а лише одне ІХ - ХІІІ ст., а друге - то не городище, а поселення (посад) цього городища, того самого періоду [129]. Та й чому О. Салтан вирішив, що Киселівське городище розміщене неправильно? Насправді ж, «неправильним» можна вважати одне тільки Менське городище, та й то це лише думка автора публікації, адже наші предки дурними не були, і свої городи будували правильно. А от про фінські племена, що нападали на балтські городища, О. Салтан взагалі висунув дуже цікаву версію. Даруйте, але про які городища балтів і які фінські племена веде мову автор, якщо ці городища насправді були засновані в період з IX по XI ст.? Та й не всі вони збудовані «неправильно». Отож знову, вже в котрий раз, ми бачимо цілий ряд версій, що не підкріплені достатньо вагомими доказами як документальними, так і археологічними.

Насправді ж, міста по річках Мена і Дягова виникали тому, що в цих краях були найродючіші землі, а річки слугували водними шляхами і таке їхнє розташування було досить зручним для сполучення між ними. Отож більш реальною варто було б розглядати на першому місці не торгову, яку підтримували Д. П. Калібаба [130] та В. Ф. Покотило, чи військово-стратегічну, яку висунув О. Салтан [131], а аграрну версію виникнення більшості давніх міст на території Менського краю. Загалом, на Русі дуже часто згустки міст виникали саме в місцях із родючими грунтами [132]. На думку П. П. Толочка, найдавніші міста в основі своїй були аграрними. Провідними функціями ранніх міст були політико-адміністративна та військова, а ремесло і торгівля концентрується в них уже пізніше [133]. Під час розкопок навіть найбільших стольних міст, таких як Київ, археологи у великій кількості знаходять лемеші плугів, мотики, коси, серпи, ручні жорна та інші сільськогосподарські знаряддя [134].

Повертаючись до статті О. Салтана «Урустай - «князь» менський», в якій автор вважає, що Мена у 1408 р. була не містом, а селом, варто сказати, що науковець зробив акцент на вивченні лише документальних джерел, які, можливо, і доводять його твердження, але навіть не торкнувся археології, яка якраз і суперечить висунутій думці [135, с. 6]. Аналізуючи дані з археології на території нашого міста за період розселення східних слов'ян та часи Київської Русі, можемо зробити деякі висновки. Свідченням значної заселеності, що не є характерною для сільської, може бути наявність аж семи поселень цих часів, які були виявлені в межах сучасного міста та його околицях. Шість з них виникли у X - XII ст. Одне - у IX ст, і розміщувалося на території, що належить Менській міській раді, біля міського парку, в урочищі Сидорівка - поселення з назвою «Мена-1» (посад городища). Тут же існує і виявлене городище «Замок», що датується XI - XVII ст. Його укріплення були зведені на мису, що утворений лівим берегом річки Мени та струмком (в минулому річкою) з назвою Сидорівка. Отож час виникнення цього городища, тобто XI століття, можна вважати початком реальної появи міста Мени [136].

Якщо ж навіть припускати, що Мена була зруйнована монголо-татарами в XIII столітті, про перебування яких тут свідчать знайдені в урочищі Сидорівка, тобто на місці Менського городища, наконечники татарських стріл, які на даний час виставлені в експозиції Менського районного краєзнавчого музею, то навіть така версія не має підстав для ствердження того, що Мена занепала і з міста перетворилася в село. Новіші археологічні розвідки на Менщині в районі річки Дягова свідчать, що Менський край не був настільки спустошеним татарами, як інші [137]. Але чи стосувалося це Мени? Чи встояла вона під натиском східного агресора?

Для цього, використовуючи дані з археології, розкриємо питання, чи справді було місто Мена зруйноване монголо-татарами? Тут варто розрізняти саме місто (городище) і посади (неукріплені поселення міста, пригороди). Археологія не фіксує на території Мени існування посадів періоду з XIII по XVI ст. [138]. У випадку війн неукріплені поселення міст завжди страждали найбільше. Отож усі посади міста дійсно були знищені, спалені татарами в XIII ст. Наявні археологічні дані яскраво свідчать про зникнення менських посадів саме в часи татарської навали. А от головна, тобто укріплена частина міста (городище), в урочищі Сидорівка (Замок), вціліла, про що яскраво свідчать дані з археології, і існувала вона з XI і аж до XVII століття, поки в XVI ст. не було збудоване укріплення нове, в районі Менської районної стоматполі- клініки на старому поселенні IX - XIII ст. [139].

Система укріплень Мени в XVII ст. включала в себе укріплення Замку, якими володів Адам Кисіль, і укріплення самого міста [140]. З опису Менської фортеці за 1654 р. ми знаємо, що за часів панування польської шляхти у XVII ст. на території Мени знаходилась фортеця із земляним валом і стінами з дубових колод. Була вона досить серйозною: мала троє проїзних воріт, 12 веж. Стояла на березі річок Мени і Сидорівки, а з двох боків навколо неї був викопаний рів. Від «того ж города» (Мени) до річки Мени збудований «відвідний острог», в якому знаходились хороми відомого політичного і державного діяча, православного сенатора Речі Посполитої, воєводи, магната Адама Киселя [141]. Очевидно, що «відвідний острог» (замок), де розміщувались хороми, знаходився не в районі стоматполіклініки, тобто в центрі Мени, як вважає більшість менян, а трохи в іншому місці, на старому городищі з назвою «Замок», що датується XI - XVII ст., в урочищі Сидорівка, в північно-східній частині сучасного міста, район якого в народі називається Перше Травня [142]. Саме там було знайдено посріблену ложечку із зображеним на ній замком. Знаходиться вона в експозиції Менського музею і, зі слів музейних науковців, належала самому Адаму Киселю. Отож за часів панування Польщі Мена почала розбудовуватися і розширюватися. Старе, ще давньоруське, городище на той час уже не відповідало вимогам часу і, в зв'язку з наявністю іншого і новішого, втратило своє оборонне значення, однак могло стати дуже зручним і безпечним місцем, яке магнат і обрав собі для будівництва хоромів, а сама Мена могла отримати нові, кращі укріплення, що відповідали вимогам оборонних споруд згідно з веденням війн XVII століття. Та скоріше за все були просто відремонтовані старі і лише частково, вибірково могли бути збудовані деякі нові оборонні вали, стіни, вежі міста. Загалом, у період з 1618 по 1648 рр. було збудовано понад 30 укріплень і замків на території Чернігівщини [143]. Так, саме «укріплень», а не міст. Однак виникає питання: чи мають міста (укріплені пункти) XVI ст. прямий зв'язок зі старими городищами часів Київської Русі? Для цього варто навести ряд прикладів, які доводять, що практично усі вони, достовірно відомі з документальних джерел XV - XVII ст., виникали там, де знаходилися старі городища часів Київської Русі, що доводить археологія, і навпаки, де не було давньоруських городищ, там не виникали і міста у пізніші часи. Мена, Березна, Блистова, Киселівка в своїй історії мають як городища Київської Русі, так і періоду Речі Посполитої. Селище міського типу Березна Менського району, згадане в літописах під 1152 р. як літописний Березий, на думку О. Шафонського, в часи панування Речі Посполитої називалось Райгородок і належало Потоцькому [144]. До речі, Райгородок - село в Коропському районі Чернігівської області [145]. А літописний Хоробор, як уже писалось вище, «переїхав» у іншу місцевість Чернігівщини і продовжив свою історію вже там. Отож зв'язок старих міст Київської Русі з містами часів панування поляків є прямий. У 1618 р. за Деулінським перемир'ям Чернігово-Сіверщина, а отже, і Мена переходить з-під влади московського царя до Польщі. Чому поляки, відбудовуючи спалені росіянами укріплення міст та будуючи свої приватні замки, не робили це десь посеред поля, а використовували місця тих самих старих «неправильних» городищ? Очевидно, що міста часів польського панування не відбудовувалися з нуля, а лише укріплювалися та перебудовувалися старі в зв'язку з військовими потребами у війнах з росіянами, а також відбудовували зруйновані і спалені. Чи є в історії факти, щоб поляки в наших краях заснували хоч одне місто? Таких ми не знаємо. У 1633 р. росіянами були спалені остроги Блистова і Мена. Московські війська, спаливши Менський «острог», у результаті взяли у полон під час операції 72 чоловіки [146]. При цьому потрібно зауважити, що в усіх російських документах тих часів під словом «острог» розуміли і невеличкі містечка, і замки, і слабо укріплені частини міст (обгороджені посади), і тюрми. Отож слово «острог» не може мати якогось певного визначення і розкривати його справжню суть. Відомо, що до появи поляків у 1618 р. в наших краях збереглася певна кількість давніх міст, зокрема й Мена. Певних успіхів польська колонізація досягла в Седнівській волості Паців та Менській - Казановських. Як відомо, кращі землі з містами отримували сильніші родини. Більша ж частина території між річками Сноввю і Убіддю, де розташовувалися переважно села і мало міст, була розподілена між малопотужними власниками, що визначило відсутність динамічних темпів заселення. Як наслідок, ситуація тут з мережею населених пунктів на початок Смоленської війни (1632 - 1634 рр.) фактично не відрізнялася від 1619 року [147]. Отож на Менщині в цей період поляками могло бути лише частково відновлено деякі старі чи зруйновані укріплення, збудовані приватні замки-хороми, проте не було побудовано міст нових, і Мена разом з іншими невеликими укріпленими пунктами ще часів Київської Русі продовжували існувати, інфраструктуру яких польські багатії просто використали для своїх потреб, зокрема будівництва приватних хоромів. Утім, не варто й применшувати роль поляків у розвитку нашого міста цього періоду.

Отже, ми ніяк не можемо погодитися з версією О. Салтана про те, що Мена у XV столітті була селом. Навіть коли припускати, що певний час своєї історії місто перебувало в занепаді. Це зовсім не означає, що варто вважати місто селом. Адже реальна, справжня історія населеного пункту починається від часу його виникнення. А усі етапи в його житті, періоди занепаду та розвитку є невід'ємними ланками однієї цілої історії міста від його початків до сьогодення. Та і сам автор «Урустая» пише, що часті феодальні війни, монгольська навала і численні набіги татар призводили до руйнацій поселень та відтоку значних мас населення у безпечніші регіони [148]. Хоч це не дає права остаточно стверджувати про повне знищення міста і припинення його життя і розвитку, пов'язаного саме з його міськими функціями, якщо навіть на якийсь короткий час воно їх утратило. Відомо, що в радянські часи Мена з «мєстєчка» була перетворена в селище міського типу, отримавши статус міста лише у 1966 році [149]. То що, вести відлік її історії потрібно тільки починаючи саме з цього року? Звісно ж, ні. Отож офіційний 1066 рік (XI ст.) цілком можна вважати роком реального заснування Мени, навіть незалежно від того, яке саме місто згадується в літописі за 1066 (1067) рік: Мена чи Мінськ (Мєнск). Мена цілком могла бути заснована частиною вихідців з Полоцького князівства (територія Білорусі, Мінська область) після того, як київськими князями у 1067 році був знищений стародавній Мєнск, адже на старому місці він уже не відбудувався і був заснований уже трохи в іншому, але ці події можуть мати певний зв'язок і з Меною. Можливо, частину жителів зруйнованого Мєнска переселили на територію Мени примусово, та й не треба забувати про реальність в історії факту, яким є перенесення міст. Ймовірним може бути і прямий чи якийсь інший зв'язок Мени з Хоробором. Але про всі деталі тих далеких подій ми можемо тільки здогадуватися, довіряючи лише безмовним даним з археології.

Підбиваючи підсумки статті, треба сказати, що незаперечним є факт грандіозних за своїми масштабами міграцій племен та торгових зв'язків з надзвичайно далекими краями, такими як Римська імперія та Данія. Зокрема, в Західній Німеччині, майже на кордоні з Данією, було розкопане місто Старігард, де майже півтора тисячоліття тому зустрілися південні й західні слов'яни [150]. Свідченням цих міграцій і торгівлі є знайдені на території Менщини артефакти, в тому числі й ті, що нині знаходяться в Менському музеї. Можливо, вони потрапили до Чернігівщини з далеких країн не в результаті торгівлі, а внаслідок міграцій, коли прибулі племена просто ці речі сюди завезли з собою, однак це вже тема для зовсім іншого дослідження. Проте думки, наведені з приводу такого можливого переселення племен з Мінської області на Менщину - це лише одне з припущень. Однак, якщо зважати на однакові назви цілого ряду гідронімів і деяких топонімів, зв'язок Менщини з Мінщиною може бути очевидним. І, нарешті, дійшла черга до вирішення питання: ким же насправді був легендарний Урустай Менський? О. Салтан у статті «Урустай - «князь» менський» ставить під великий сумнів повідомлення історичного документа, використовуючи як доказ те, що Менського князівства ніколи не було. Отже, на думку автора, не могло такого бути, щоб князь був, а князівства не було, а сам Урустай нібито займав посаду сільського старости, яка за Волоським правом мала назву «князь». Отож, якщо «князь» - це посада, аналогічна голові села, то й Мена в той час (1408 р.) була селом. Такий підхід є невірним одразу з кількох причин. Перше: чому автор вирішив, що у Чернігівському князівстві колись діяло волоське право? Адже відомо, що воно застосовувалось лише в українських селах гірських районів Буковини, Галичини і Закарпаття [151]. Села волоського права існували в Галичині й на Холмщині. На інших українських землях воно не поширювалось [152]. З якого дива це право почало діяти на Чернігівщині, автор не пояснив. І друге: чому О. Салтан ставить під сумнів князівське походження Урустая? Адже відсутність Менського князівства зовсім не означає, що сам Урустай князівського титулу не мав, бо князь не завжди був головою якоїсь адміністративної одиниці, що називалася князівством. При переході татар на службу до Литви відбувалася майже автоматична зміна титулу, про що стверджує і автор статті «Урустай - «князь» менський». Татарський мурза ставав князем [153, с. 7]. Отож не завжди можна робити прив'язку особистого титулу особи до посади, що вона обіймає. На той час (1408 р.) Великий князь Литовський Вітовт планував здійснити адміністративну реформу з ліквідації удільного устрою руських земель, що налякало удільних князів і змусило їх збирати посольство та їхати за захистом до Москви [154, с. 6]. Автор «Урустая», мабуть, чомусь вважає, що все відбувалося приблизно так. У склад посольства, яке мало їхати у Москву, князі й бояри прихопили з собою якогось нікому невідомого сільського старосту з Мени на ім'я Урустай, як кажуть, для кількості, аби побільше їх там було. Утім, це виглядає дуже дивним і несерйозним вчинком, якби той справді був якимось дрібним сільським старостою. О. Салтан вважає, що автор Никонівського літопису навмисно називає Урустая «князем» з метою підвищення авторитету московського правителя Василія I, на службу якого прийшли не другорядні, а шановані й поважні особи [155, с. 7]. Однак, маючи князівський титул, отриманий за якісь певні заслуги, Урустай міг бути набагато вагомішою і впливовішою особистістю, нехай навіть і місцевого рівня. Але ж чомусь не взяли з собою усіх інших сільських старост, а тільки одного Урустая, що вже викликає сумнів щодо думки про його сільське походження. Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст і міськими громадами. Скоріше за все, Урустай був не сільським старостою, а міським, бо в князівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостівська адміністрація - міський орган державної влади, очолюваний старостою. Старосту не обирали. Його призначав сам князь, часто зі своїх слуг, які добре себе зарекомендували. Очевидно, що наш Урустай мав найтісніші зв'язки із самим Великим князем. Тут виникає ще одне, не менш важливе питання: а чому Урустай мав таке ім'я? Адже добре відомо, що, переходячи на службу до Литви, татари приймали християнство, а отже, і змінювали свої татарські імена на православні, і Урустай міг бути вже Іваном, однак у літописі виступає саме як Урустай. Перший, достовірно відомий за джерелами представник княжого роду Глинських, що мали великі володіння в наших краях (серед яких і місто Хоробор), отриманих від великого князя Литовського Вітовта, - Іван Олександрович Глинський, правнук Мамая, син Олександра Мансуровича Мамая, вихідця з Орди. Всі наступні представники роду, як бачимо, мають не татарські, а руські імена і по батькові. Тож сином Івана Глинського Урустай бути не міг, адже тоді він би мав не татарське ім'я. Та й серед синів Івана Олександровича не фігурує ніякий Урустай, а лише Борис, Федір та Семен. Чи був Урустай братом Івана Глинського? Навряд, бо тоді й він мав би якесь руське ім'я, та й ніде він не згадується серед його братів. Очевидно, що коли навіть Урустай і був родичем Глинських, то скоріше якимось далеким [156]. Якщо був родичем взагалі. Отож маємо розвінчувати ще один міф, цього разу уже від Ю. С. Виноградського про те, що Урустай нібито належав до роду Глинських [157]. Але ж в їхньому родоводі немає нікого з таким ім'ям. Утім, як би там не було, очевидно лише одне: наш легендарний князь Урустай був людиною авантюрною і разом з тим добре умів вислужуватися перед своїми покровителями, завдяки чому і піднявся на вищі щаблі. Особистість без стійких моральних принципів, а отже, зрадити свого вчорашнього хазяїна, якому вірно служив і від якого отримав титул князя та земельні володіння, йому не складало великих зусиль. Спочатку перейшов на бік литовців, потім - росіян. Він завжди служив і дружив із тими, з ким йому було вигідніше. Але знову питання: якщо Урустай був князем з роду православних татар Глинських, які отримали від Вітовта великі земельні володіння у вотчину, то чому Урустай виявився таким невдячним, вчинивши цю зраду стосовно Вітовта? Можливо, тому, що Вітовт якраз і не був його покровителем. Очевидно, що наш татарський князь, хоч і був вихідцем з якоїсь дрібної татарської знаті, але навряд чи мав відношення до відомого роду Глинських. Та й взагалі у наших краях був кадром випадковим, «залітним», котрому вдалося скористатися певним соціальним ліфтом, роль якого на той час могла виконати тільки вірна служба хазяїну, та досягти досить високого становища в суспільстві. Однак Урустай, ким би він не був, в історії Мени все ж виступає як персонаж негативний, звичайний сепаратист, що у 1408 році разом з іншими змовниками добровільно зрадив Литві і перейшов на бік московського князя.

На кінець підіб'ємо остаточні висновки. Історія кожного міста - це його одна ціла історія, що починається саме з виникнення на його теренах першого городища і закінчується нашими днями. Але науковці чомусь часто навмисно її розривають, заперечуючи зв'язок між городищами середньовічними і містами пізнішими, не визнаючи цілісності у процесі їхнього розвитку, що не є правильним. Що ж до питання, коли саме виникло місто Мена, археологія переконливо доводить, що Мена виникла в XI столітті і ніяким чином не пізніше [158]. Археологічні знахідки, значна частина яких зберігається та експонується у Менському музеї, особливо кераміка, результати археологічних досліджень переконливо доводять давнє походження нашого міста. Отож Мена має повне право бути давнім містом наряду з Мінськом та іншими давніми літописними містами часів Київської Русі.

Література

1. Салтан О. М. Урустай - «князь» менський // Сіверянський літопис. - 2011. - № 1. - С. 6 - 7.

2. Салтан О. М. Місто Мена в історичній та науковій ретроспективі. Науково-документальний нарис / О. М. Салтан. - Харків.: «Барбаріс Прінт», 2013. - С. 1 - 134.

3. Салтан О. М. Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени / О. М. Салтан // Сіверянський літопис.- 2015. №2 (122). - С. 100.

4. Толочко П. П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - С. 187.

5. Ключевский В. О. Курс русской истории, ч. 1, М., 1937. - С. 123.

6. Толочко П. П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - С. 188.

7. Самоквасов Д. Я. Северянская земля и северяне. М., 1908. - С. - 58.

8. Салтан О. М. Урустай - «князь» менський // Сіверянський літопис. - 2011.

9. Салтан О. М. Місто Мена в історичній та науковій ретроспективі. Науково- документальний нарис / О. М. Салтан. - Харків.: «Барбаріс Прінт», 2013. - С. 152.

10. Салтан О. М. Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени / О. М. / Салтан // Сіверянський літопис.- 2015. №2 (122). С. - 100.

11. Перелік пам'яток археології Чернігівської області Менський район. / Відділ культури й туризму Менської РДА, 2015. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://meadm.cg.gov.ua/index.php?id=844&tp=1&pg=struktura.php. - Загол. з екрану.

12. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях института археологии, М., «Наука», 1967. - С. 3.

13. Шмидт Е. А. О Тушемлинской культуре IV - VII веков в Верхнем Поднепровье и Подвинье // Is baltp kulturos istorijos. Вильнюс. - 2000.

14. Третьяков П. Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. - М.; Л., 1966. - С. 245.

15. Самоквасов Д. Северянская земля и северяне. М. 1908. - С. 56.

16. Карта в експозиції Менського районного краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила.

17. Баран В. Д. Скарби VI - VII ст. Анти чи русь? - Археологія . - 1998. -№1. - С. 15 - 27.

18. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район.

19. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район; Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина. - Мена: «Домінант», 2003. - С. 107.

20. Шумилович Б., Івасюта О., Петрів О. Історія ювелірної справи в Україні // Ювеліри України. Тематичний збірник. - Київ, 2006. - С. 6 - 11.

21. Калібаба Д. П. Древня і молода: історична довідка про Мену // Наше слово.

22. Седов В. В. Восточные славяне в VI - XIII вв. М.: Наука, 1982. - С.130-134.

23. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. // Славянская археология: этногенез, расселение и духовная культура. М., 1993. - С. 31.

24. То ж скільки років нашій Мені? Дискусія триває. / Сайт Менської районної газети «Наше слово» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nslovo.com/ blog/tozh-skilky-rokiv-nashij-meni-dyskusiya-tryvaje.

25. Бойко О. Д. Історія України (запитання і відповіді). - К., ВЦ «Академія»

26. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Книга I. (Том 1 - Издательство социально-экономической литературы. Москва, 1959. - С. - 96.

27. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / АН України, Ін-т укр. ар- хеогр., Ін-т історії України. - К.: Наук. Думка, 1992. - С. 50.

28. Кто такие анты? [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sergeytsvetkov. livejournal.com/67056.html. - Загол. з екрану.

29. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / АН України, Ін-т укр. ар- хеогр., Ін-т історії України. - К.: Наук. Думка, 1992. - С. 50.

30. Попович М. В. Нарис історії культури України. - К., 1998. - С. 22 - 55.

31. Седов В. В. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. 2003. - Том 73. - № 7 - С. 594 - 605.

32. «Енциклопедія історії України»: в 10 т. - Т.1 (А-В), - К.: Наукова думка, 2005 р. - С. 95.

33. Бойко О. Історія України / Олександр Бойко, - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

34. Археология СССР. Свод археологических источников. Древности железного века в междуречье Десны и Днепра, Под об. ред. ак. Б. А. Рыбакова. - А Н СССР, Ин-т археологи. Д 1 - 12. - М.: 1962. - С. 35.

35. Глущенко В. П. Скарб римських монет із с. Лукіщина. Інститут археології АН СРСР. Нумізматика й епіграфіка, том XV [Електронний ресурс] / В. П. Глущенко. Режим доступу: http://vatazhkove.poltava.ua/istoriya/skarb_rimskih_denariyiv_ iz_s_lukishchina.html. - Загол. з екрану.

36. Салтан О. М. Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени / О. М. / Салтан // Сіверянський літопис. - 2015. №2 (122). - С. 100.

37. Там само. - С. 100.

38. Там само.

39. Краткие сообщения Института археологи АН УССР, вып. 9. К., 1959, с. 97, 98; Археология СССР. Свод археологических источников. Древности железного века в междуречье Десны и Днепра. Под об. ред. ак. Б. А. Рыбакова. - А Н СССР, Ин-т археологии. Д 1 - 12. - М.: 1962. - С. 35.

40. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. - С. 1.

41. Великое переселение народов [Електронний ресурс] / Режим доступу: http:// narodworld.ru/germantsy/velikoe-pereselenie-narodov-pervy-j-e-tap-germanskij.html.

- Загол. з екрану.

42. Максимов Е. В. Миграции в жизни древних славян //Славяне и Русь (В зарубежной историографии). - Киев: Наукова думка, 1990 - С. 5 - 11.

43. Каравайко Д. В. Памятники юхновской культуры Новгород-Северского Полесья. - Киев: ИА НАН Украины. 2012. - 276 с.

44. Історія західних і південних слов'ян. Курс лекцій / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та ін. - К:, Либідь, 2001. - С. 7, 11.

45. Andrzej MACIALOWICZ, Magdalena NOWAKOWSKA. Instytut Archeologii Uniwersytetu Warszawskiego. Naszyjniki tzw . koronowate z Kluczewa i Lochstadt. Warszawa 2006 [Електронний ресурс] / Andrzej MACIALOWICZ, Magdalena NOWAKOWSKA. - Режим доступу: http://www.academia.edu/2627441/Naszyjniki_ tzw._koronowate_z_Kluczewa_- Загол. з екрану.

46. Попко О. О. Знахідки бронзових латенських короноподібних прикрас в Мен- ському районі Чернігівської області. - К.: Археологія, 1965, вип. XIX. - С. 179 - 182.

47. Kronenhalsringe. Typ Friedrichshof [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.uni-greifswald.de/leben/freizeit-kultur/museen/sammlungsobjekte/april- juni-2011.html. Загол. з екрану.

48. Попко О. О. Знахідки бронзових латенських короноподібних прикрас в Мен- ському районі Чернігівської області. - К.: Археологія, 1965, вип. XIX. - С. 179 - 182.

49. Европейская Сарматия. Сборник, посвященный Марку Борисовичу Щукину. Сборник подготовлен по материалам конференции, проведённой в рамках XIV чтений памяти Анны Мачинской. - Старая Ладога, 2009 г., 26 - 27 декабря.

50. Andrzej MACIALOWICZ, Magdalena NOWAKOWSKA. Instytut Archeologii Uniwersytetu Warszawskiego. Naszyjniki tzw . koronowate z Kluczewa i Lochstadt. [Електронний ресурс] / Andrzej MACIALOWICZ, Magdalena NOWAKOWSKA. - Режим доступу: http://www.academia.edu/2627441/Naszyjniki_tzw._koronowate_z_Kluczewa_

- Загол. з екрану.

51. Макарчук С. А. Етнічна історія України. - К.: «Знання», 2008.

52. Проблемы этногенеза славян. Академія Наук Української РСР/ Інститут археології, Київ 1978. Третьяков П. Н. О древностях середины и третьей четверти I тысячелетия в южных частях Верхнего поднепровья [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// www.archaeology.ru/Download/Tretyakov/Tretyakov_1965_O_drevnostyakh.pdf. - Загол. з екрану.

53. Довідник з історії України. В 3 т. - Т 2. - К.: Генеза, 1995.

54. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район.

55. Грушевський М. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 4.

56. ПВЛ, ч.1. «Повесть временных лет», под ред. В. П. Адриановой-Перетц, ч. 1, М. - Л. 1950. - С. 12 - 13.

57. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Книга I. (Том 1 - Издательство социально-экономической литературы. - М.: 1959. - С. 95.

58. Там само. - С. 96.

59. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. Етнічні процеси в Київській

Русі та походження білорусів та росіян [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://militaryhistory.narod.ru/etnicprozesy.html).

60. Стрижак О. С. Сіверяни// Мовознавство. К., 1973, № 1. - С. 67 - 75; Мачинський Д. А. Вказ. Праця. - С. 46 - 52.

61. Список_малых_населённых_пунктов_Минской_области. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/. - Загол. з екрану.

62. Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина. - Мена: «Домінант», 2003. - С. 62, 124.

63. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район.

64. Блакітньї скарб Беларусі: Рэю, азёры, вадасховішчьі/ Маст.: Ю. А. Тарэеу, У. І. Цярэнцьеу - Мн.: БелЭн, 2007. - 480 с.

65. Менка на фрагменте топографической карты 1933 года [Електронний ресурс].

- Режим доступу: http://www.primefan.ru/stuff/pict/maps/menka_1933.gif; Минск и окрестности. Карта 1933 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. karty.by/2011/06/18/minsk1933/.

66. Urban3p [Електроннийресурс]. - Режим доступу: http://www.urban3p.com/ vivarium/2506/. - Загол. з екрану.

67. Семашко Василь. Тайное русло Немиги / Экспресс новости [електронний ресурс] / В. Семашко. - Режим доступу: http://www.expressnews.by/2541.html

68. То ж скільки років нашій Мені. Дискусія триває [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://nslovo.com/blog/tozh-skilky-rokiv-nashij-meni-dyskusiya-tryvaje. Загол. з екрану.

69. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. - Київ, «УРЕ» ім. М. П. Бажана, 1990. - С. 489.

70. Лучик В. Мікрогідроніми і норма // Культура слова. - 1995. - Вип.46 - 47.

71. Салтан О. М. Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени / О. М. Салтан // Сіверянський літопис. - 2015. №2 (122). - С. 114.

72. Виноградський Ю. С. Назви міст, сіл і річок Чернігівщини / Ю. С. Виноград- ський // Мовознавство, 1957 . - Т 14. - С. 2 - 5.

73. Мужские славянские имена [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// www.nasled.org/vera/Muzh_imena.htm. - Загол. з екрану.

74. Павленко С. О. Мікротопоніми Чернігово-Сіверщини. - Чернігів: ПАТ. «ПВК «Десна», 2013. - С. 116.

75. Перелік пам'яток археології Чернігівської області Менський район.

76. Літопис Руський за Іпатським списком. Переклад Л. Махновця. - Київ,: Дніпро, 1989.

77. Петрухин В. Я., Пушкина Т А. К предыстории древнерусского города // История СССР,- 1979. - № 4.

78. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район.

79. Павленко С. О. Мікротопоніми Чернігово-Сіверщини. - Чернігів: ПАТ. «ПВК «Десна», 2013. - С. 100 - 116.

80. Мужские славянские имена [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// www.nasled.org/vera/Muzh_imena.htm .

81. Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина. - Мена: «Домінант», 2003. - С. 62. С. 107.

82. Перелік пам'яток археології Чернігівської області, Менський район; Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина. - Мена: «Домінант», 2003. - С. 62, 107.

83. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. - Київ, «УРЕ» ім. М. П. Бажана, 1990. - С. 73.

84. Персонажи славянской мифологии / Рис. Словарь./ Сост.: А. А. Кононенко. К.: Фирма «Корсар», 1993 . - С. 19, 20.

85. Карта України [Електронний ресурс] Режим доступу: http://bestmaps.ru/ strana/ukraina.

86. Топографическая карта. Черниговская область. - Киевская военно-картографическая фабрика, 2007. М: 1:200 000.

87. Код імені [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://kod-imeni.ru/ slavyanskie_drevneslavyanskie_imena/kaluga.html. - Загол. з екрану.

88. Топографическая карта. Чернигов, Мена. - Государственное предприятие «Киевская военно-картографическая фабрика», 1989. Масштаб: 1 : 100 000.

89. Славянские имена [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.stihi- rus.ru/name.htm.

90. Топографические («генштабовские») карты Украины 1: 100000 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://maps.vlasenko.net/map-1k.html. - Загол. з екрану.

91. Топографические карты Беларуси 1: 100000 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://maps.vlasenko.net/belarus/map1k-by.html. - Загол. з екрану.

92. Топографические («генштабовские») карты Украины 1: 100000 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://maps.vlasenko.net/map-1k.html. - Загол. з екрану.

93. Топографічна карта (Менський район). Генеральний штаб. Мена. Стан місцевості на 1986 р. Видання 1991 р.

94. Калібаба Д. П., Соляник В. С. Наша рідна Менщина. - Мена: «Домінант», 2003. - С. 62, 107.

95. Ташицкий В. Вопросы языкознания. Издательство Академии наук СССР. - Москва, 1961. - С. 1, 6.

96. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник // під ред. А. В. Кудрицького. - Київ, 1990 р.

97. Хоробор - стародавнє місто-мандрівник [Електронний ресурс] Режим доступу: http://nslovo.com/blog/horobor-%E2%80%93-starodavnje-misto-mandrivnyk- abo- terra-incognita-chernihovo-siverschyny. - Загол. з екрану.