"Його Світлості пану Воєнному Генерал-Губернатору Галіції": доповідна записка російського інженера про стратегічне значення окупованого соляного заводу в Дрогобичі (1914 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930 (44)“ХХ”(1914)

"Його Світлості пану Воєнному Генерал-Губернатору Галіції": доповідна записка російського інженера про стратегічне значення окупованого соляного заводу в Дрогобичі (1914 р.)

Богдан Лазорак.

Анотація

У статті вперше публікуються матеріали, які стосуються ревізії соляної промисловості Галичини в часі російської окупації, зокрема докладний опис соляного заводу в Дрогобичі від 23 жовтня 1914 р. Доповідна записка російського гірничого інженера Г. Марковського, який у вересні-листопаді 1914 р. ретельно вивчав роботу 9-ти соляних заводів, їх структуру, адміністративний уряд, рентабельність та програму інкорпорації до російської економіки свідчить про особливе стратегічне значення дрогобицької солі для економіки окупаційної влади, а також дає змогу реконструювати обставини процесу її виробництва та цінову політику в соляній торгівлі в умовах війни.

The article presents the first publication ever of the materials concerning the salt industry of Ukrainian Galicia (Halychyna) during the Russian occupation, particularly, a detailed description of the Drohobych salt-work on October 23, 1914. The exhaustive written report by G. Markovskiy, a Russian mountain engineer who in September-November of 1914 had carefully studied the operation of 9 salt-works, their structure, administrative government, profitability and the program of their incorporation in the Russian economy, testifies to a special strategic importance of Drohobych salt for the economy of the occupying, power and, also, makes it possible to reconstruct the circumstances of salt production process and the price policy in salt trade under the conditions of war.

Історія Дрогобича та його околиць періоду російської окупації в часі Першої світової війни на сьогодні досліджена лише в окремих аспектах, зокрема щодо: воєнних кампаній серпня 1914 - травня 1915 рр., політики етнофобії російського царату до населення, тотальних наслідків російської окупації, окремих питань розвитку духовно-релігійного життя і освіти на Дрогобиччині та ін.¹. Натомість історія стратегічних об'єктів “Галицької Каліфорнії”, таких як нафтові родовища, нафтопереробні заводи та соляний промисел, на ґрунті котрих, фактично, зароджувалися “загарбницькі апетити” Російської імперії до Прикарпаття, досі залишалися поза увагою дослідників. Це пов'язано передовсім із відсутністю повної інформації про збережені до нашого часу джерела, а також із тим, що значна їх частка була засекречена ще в часі російської окупації. При цьому інша їх частина у різний час усіма можливими методами вивозилася в архівосховища Росії. З іншого боку, проблема інкорпорації Галичини до складу Російської імперії та програма повного її злиття з іншими територіями, як довготривале стратегічне завдання, мають сьогодні чимало дискусійних контекстів. Нарешті досі не вивчено питання використання ресурсів соляного промислу Галичини для оперативного забезпечення фронту російської армії, адже саме це викликало пришвидшення темпів роботи місцевої промисловості загалом.

Згідно із циркуляром генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського від 27 вересня 1914 р. окупаційній російській адміністрації було запропоновано терміново конфіскувати усе рухоме і нерухоме майно у тих мешканців Галичини, які евакуювалися із австрійською армією подалі від фронту, не залишивши на місцях довірених осіб чи родичів. Більше того, тотальна конфіскація стосувалася передовсім тих мешканців, котрі чинили “враждебныя действія по отношенію къ русскому войску.”². Щоправда ситуація із промисловими стратегічними об'єктами була дещо іншою, позаяк у нафтовому та соляному промислах окремими представниками колишнього австрійського персоналу продовжувала виконуватися робота. Часткову увагу генерал-губернатор просив звертати на ревізію винокурних заводів та дрібних гуральнь³, які також потрапили до стратегічної програми економічної окупації краю. Розуміючи статус Галичини як сільськогосподарського краю, російська окупаційна влада добре орієнтувалася в колосальних запасах місцевих корисних копалин. У зведеній відомості про стан промисловості в Галичині у вересні 1914 р. зазначалося про стратегічне значення: нафти, солі, каїніту, гірського воску, кам'яного вугілля, цинку, олова та ін.⁴.

У 15 § тимчасового положення про управління фінансовими справами Галичини зазначалося, що адміністративні і господарські витрати з експлуатації тютюнової та соляної монополії (відповідно до пункту 8 статті 403 “Положення про польове управління військ у воєнний час”) належать юрисдикції Воєнного генерал-губернатора Галичини, який діє згідно із бюджетом, поданим уповноваженими у справах фінансів та з урахуванням прибутків від згаданих підприємств⁵. Водночас згідно з 16 § тютюнова та соляна монополія повністю підпорядковувалася нагляду Тимчасового управління фінансовими справами Галичини і Буковини. До його компетенції входив контроль за: податками, прибутками, видатками, постачанням службового персоналу гербовими знаками та канцелярськими бланками, веденням кадастрових книг і планів, наглядом за діяльністю податкових ревізорів, веденням звітності та ін.⁶.

Цілком невипадково у вересні 1914 р. з метою ревізії промисловості Східної Галичини та з наказу міністра торгівлі та промисловості Російської імперії С. Тімашева сюди було направлено гірничого інженера міністерства, дійсного статського радника Г. Ф. Марковського. Ця технічна ревізія нафтового та соляного промислів була вкрай необхідною, позаяк через потужну оборону перемишльського форту австрійською армією ситуація в Прикарпатті залишалася нестабільною. Через це максимальний видобуток та обробка корисних копалин в регіоні були ризикованими⁷.

З цього приводу до нашого часу збереглася рідкісна доповідна записка російського гірничого інженера Г. Ф. Марковського⁸ для генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського, яка стосувалася розвитку соляної промисловості в Галичині. Цікаво, що центральне місце у описі солеварного промислу Галичини у записці відводилося давньому соляному заводу в Дрогобичі, який позиціонувався як найбільш прибутковий та взірцевий у плані якості виробництва, стратегічного місця розташування та довгої традиції торгівлі цією сіллю. Порівнюючи діяльність дев'яти соляних заводів Східної Галичини (Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин та Косів), Г. Марковський не тільки аналізує економічний потенціал кожного із них та їх родовищ (кам'яної та сирої солей), але й наводить статичні показники щодо внутрішньої фінансової перспективи у розвитку цих підприємств, враховуючи точні суми витрат на утримання промислу та прибутків від проданої солі. Серед іншого автор записки намагався визначити позитивні і негативні фактори, які впливали на розвиток соляного промислу як у часі воєнного стану, так і після найближчого підписання можливого мирного договору. З іншого боку, під час ревізії Г. Марковський з'ясував і подав на розгляд генерал-губернатора найбільш оптимальні шляхи реорганізації соляного промислу на користь російської окупаційної влади із мінімальними витратами для потреб тих мешканців, родичі яких воювали на боці Австро-Угорщини.

Для історії Дрогобича, мабуть, найважливішим у цих матеріалах є наявність даних, які засвідчують про перший прихід російської окупаційної влади в Дрогобич (перед 10 вересня 1914 р.)⁹, час відновлення роботи соляного заводу та його внутрішню організацію і підпорядкування. Унікальним для дослідників соляного промислу Дрогобича виявився докладний опис процесу солеваріння, яке діяло в часі як австрійського, так і російського управління, зі збереженими традиціями добування, випарювання, фасування, зберігання, транспортування та продажу солі. Чи не вперше вдалося проаналізувати значення солеваріння для дрогобичан як у плані побутових, так і військових потреб. Основний текст ревізії та пропозицій у доповідній записці інженер уклав 20 жовтня 1914 р. і подав на розгляд генерал-губернатору Г. Бобринському. Відтак до цього часу ревізор змушений був опитати чимало львів'ян-промисловців та працівників дев'яти потужних соляних промислів для того, щоб визначити загальну ситуацію із виробництвом та продажом солі.

Спеціальну ревізію дрогобицького соляного заводу Г. Марковський проводив 23 жовтня 1914 р., в ході котрої виявив, що тут працювали робітники із старої адміністрації, оскільки молодше покоління воювало на боці Австрійської армії. Дрогобицький соляний завод, як і раніше, мав два потужні джерела: “старостинське” та “королівське”. Щоправда, робота заводу була частково паралізована через воєнний стан та брак коштів на закупівлю необхідного обладнання. Як виявилося, робота на заводі була відновлена 22 вересня 1914 р. з дозволу інтенданта І-ї Кубанської козацької дивізії капітана Белецького. Згідно з наказом начальника цієї дивізії, старшим соляного заводу в Дрогобичі було залишено дрогобичанина Фердинанда Гофбауера. 9 вересня 1914 р. комендант Дрогобича осавул Ткачов призначив Карла Бланко директором цього заводу і зобов'язав його повністю відповідати за усі роботи, вести грошову документацію та матеріальну звітність із відповідним поданням для російської комендатури міста. При цьому впродовж 22 вересня - 5 листопада 1914 р. було вироблено лише 3 284 метричні центнери солі. Врешті значна частина соляних запасів у різний час була розграбована¹⁰. Не випадково 29 вересня 1914 р. осавул Ткачов зобов'язав тимчасове управління міста Дрогобича терміново вивести соляний завод на повну потужність¹¹. З інших джерел довідуємося, що до кінця травня 1915 р. начальником дрогобицького повіту був Олександр Олександрович Тілло, а його помічниками працювали Антон Олександрович Печковський та колезький реєстратор (станційний наглядач) Антон Матейович Мражницький. Згодом на посаді реєстратора працював Федір Федорович Красницький¹².

11 листопада 1914 р. львівська газета “Польське слово” опублікувала статтю присвячену, підсумкам діяльності Г. Марковського в Галичині¹³. Так, саме в цей час Міністерство торгівлі та промисловості отримало від делегованого з Санкт-Петербурга в Галичину інженера Г. Марковського докладний звіт про розвиток та діяльність на території Галичини усіх урядників торгівлі і казначейства. Зі звіту стало відомо, що Г. Марковський здійснював ревізію тютюнової, соляної, нафтової та ін. видів промисловості з метою встановлення уніфікованої системи акцизів. При цьому у Галичині до неї Г. Марковський залучив колишнього агента Міністерства торгівлі і промисловості у Відні - пана А. Остроградським. Саме він, згідно із розпорядження графа Г. Бобринського, очолив нагляд за діяльністю дрогобицького нафтопереробного заводу¹⁴. Загалом мета ревізії полягала у тому, щоб з'ясувати економічні та торгівельні можливості Галичини для перетворення її на досконалий ринок для збуту російських товарів. З цією метою до Санкт-Петербурга було надіслано пробні зразки кожного із видів товарів, які були об'єктом ревізії Г. Марковського і мали серйозний попит в окупованій Галичині, у тому числі славнозвісна дрогобицька сіль¹⁵, яка ставала ще одним приводом для пропагандистської політики окупантів, мовляв: “Галиція - исконное достояніе Россіи”¹⁶. Щоправда добре відомо, що в кінцевому випадку реорганізація та модернізація промисловості Галичини російською окупаційною адміністрацією, і в Дрогобичі зокрема, лише завдали непоправних збитків на сотні мільйонів рублів, залишивши за собою ганебний слід під час варварського нищення краю в часі евакуації у травні 1915 р.

Документи вперше введено до наукового обігу, а їхні рукописні російськомовні тексти публікуються згідно з прийнятими археографічними правилами, зі збереженням формулярних особливостей оригіналу. Водночас текст перекладено автором на українську мову. Уніфікацію великої/малої літер і розділових знаків проведено, в основному, за сучасними вимогами. Скорочення букв, скорочення та важко відчитуванні слова подано у квадратних дужках. Датування та порядок чергування документів друкуються згідно з оригіналом.

Доповідна записка гірничого інженера Г. Марковського Генеральному губернатору про соляну промисловість в Галичині. - Львів, 20 жовтня 1914 р.

Його Світлості пану Воєнному Генерал-Губернатору Галичини Доповідна записка про соляну промисловість в Галичині

Відповідно до основного австрійського гірничого законодавства, надра не належать власнику землі, а є власністю держави, при цьому їх розробка регламентується спеціальними законами. Але згідно з тими ж гірничими законами, зварена сіль відокремлюється від права приватного промислу, хоча і є предметом державної монополії. При цьому всяке нововиявлене місцезнаходження потенційної солекопальні має бути зареєстроване першовідкривачем у державному казначействі, яке, зі свого боку відчужуючи нове місце родовища, забирає виявлену територію під свою юрисдикцію, а також займається його подальшою розробкою або ж залишає законсервованим на невизначений час.

Таким чином, усі місця родовищ кам'яної солі та всі соляні джерела Галичини перебували у розпорядженні австрійської влади, яка із багатьох /1/ отриманих нею у власність солеварних заводів, в момент запровадження монополії, дали можливість зберегти в Галичині роботу 9-ти заводів, а саме у таких місцях:

1. Ляцьке в Добромильському повіті

2. Дрогобич в Дрогобицькому повіті

3. Стебник

4. Болехів в Долинському повіті

5. Долина

6. Калуш в Станіславському повіті

7. Делятин в Надвірнянському повіті

8. Ланчин

9. Косів в Косівському повіті

Окрім цих 9-ти заводів, які продукували виварну сіль, при заводі у Калуші також добували кам'яну сіль, яка містила в собі певну кількість калійних солей, при цьому очистка останніх від земляних порід проводилась шляхом вилуговування та випарювання.

В Західній Галичині були свої соляні джерела та заводи, а також знамениті копальні кам'яної солі в Бохні та Величці /1 зв./.

Усі потреби місцевого населення Галичини у вареній солі повністю забезпечувались із місцевих вище вказаних заводів і промислів, при цьому деяка кількість солі, особливо кам'яної, також вивозилась за межі Галичини. Споживання солі в Галицькому краї станом на 1912 рік складала: вареної солі - 534 603 метричних центнери або 3 207 618 пудів кам'яної солі - 164 804 метричних центнери або 988 824 пуда Разом - 4 196 442 пуда

Окрім того, для бідного місцевого сільського населення безоплатно надавалося право брати розсіл¹⁷ із декотрих нерозроблених державних джерел, але ця пільга була обмеженою. По-перше, точно був визначений об'єм цього соляного розсолу для кожного окремого господарства, а по-друге, були відомими періоди, коли у цих господарствах відбувалося запасання продуктами (соління овочів, м'ясних продуктів та ін.). Кількість солі, яка використовувалася для цього, не піддається точним розрахункам, як через /2/ те, що концентрація соляних розсолів джерел, які роздавалися безплатно була надто різною, так і через те, що встановлені межі відпуску розсолу коригувалися не строго, хоча усі джерела такого виду перебували під наглядом місцевої поліційної влади. Для цілей сільського господарства, а особливо для кормів худоби, проводився відпуск солі за заниженою ціною. Для цілей промисловості добувались також калійні солі в суміші із вивареною. Така сіль добувалась на солеварному заводі в Калуші.

Калійна соляна монополія в Галичині стосувалась не тільки видобутку солі, але і торгівлі нею, при цьому особливістю цієї торгівлі була наявність однієї ціни на продаж для всіх населених пунктів Галичини. В останні роки ціна була встановлена у розмірі 20 галерів за один кг (2,4 фунта) вивареної солі, що при теперішньому фіксованому курсі складало - 1 рубель за 1 пуд.

Для торгівлі /2 зв./ сіль формували у своєрідні топки¹⁸, які мали вигляд пересіченого конусу вагою у 1 кг, при цьому на верхній вузькій частині топки видавлювали особливе державне клеймо. Після цього топки обгортали у тонкий папір і в такому вигляді поставляли в торгівлю.

Але австрійська влада самостійно не відкривала торгівельних закладів для торгівлі цією сіллю. Це призвело до того, що серед населення сіль з певною комісією на власну користь поширювала місцева напівдержавна установа, яка носила назву “Крайовий відділ”, який був органом Галицького сейму. Цей Крайовий Відділ також не мав власних складів та торгівельних інституцій, а розповсюджував сіль серед населення через наявну в Галичині щільну мережу економічних, сільськогосподарських, споживчих та ін. товариств, а також через приватних осіб. Надаючи “Крайовому відділу” право продажу солі, австрійська влада винагороджувала його за проведення цієї операції двома способами: І) знижкою від фіксованої ціни у розмірі 10%, тобто по 2 галера з кожного кілограма солі; ІІ) тривалим /3/ кредитом на 1 рік, що особливо було цінним, оскільки продаж солі здійснювався готівкою, яка залишалася в касі “Крайового відділу” і давала йому можливість проводити інші операції, які приносили йому більш значний прибуток, аніж згадана скидка розміром 10% від проданої солі. Слід зазначити, що здавання солі на вищевказаних умовах здійснювалася казною на складах промислів і солеварних заводів, а всі витрати за перевезення і торгівлю сіллю зараховувалися на рахунок “Крайового відділу”. Операції останнього у 1912 р. були такими:

Витрати на закупівлю солі вивареної 2 889 600 рублів кам'яної 967 000 рублів для корму худоби 45 900 рублів калійної 63 900 рублів

Прибуток від продажі солі вивареної3 231900 рублів кам'яної 1 102 500 рублів для корму худоби 50 400 рублів/3зв/ калійної 73 200 рублів

Таким чином, валовий дохід від продажу становив 501 600 рублів, а чистий прибуток “Крайового відділу” від операцій по продажу солі і від користування наданим казначейством річним кредитом в сумі становив 157 896 рублів 60 копійок.

У порівнянні з вивареною сіллю, кам'яна сіль із копалень Бохні та Велички, яку попереднього слід було перемелювати в млинах, в торгівлі раніше таксувалася дещо вище, передовсім по 22 галера за 1 кг, при цьому знижка на користь Крайового відділу залишалася такою ж - 2 галери.

Таким чином, валовий дохід австрійської казни з галицької соляної промисловості лише за спожиту сіль у межах Галичини становив 3 956 400 рублів, якщо рахувати, що 1 корона дорівнювала 30 копійок. Якщо ж рахувати вартість корони не за примусовим, а за справжнім курсом, а саме - 39, 378 копійок золотом, то вказаний дохід становитиме суму 5 193 170 рублів 64 копійки. /4/

Видобуток вивареної солі в Галичині здійснювався або методом випарювання соляних розсолів, які добували з великої та малої глибин, самостійних джерел або ж шляхом розробки покладів кам'яної солі. Всі ці місцезнаходження виварювальної солі розташовані в межах вузької смуги північно-східного схилу Карпатських гір, яка є виходом соленосної глини і мергелів¹⁹, розташованих над нафтоносними горизонтами, які своєю чергою належать до верхнього відділу третинної системи²⁰. Поклади кам'яної солі в цих родовищах мають гніздовий характер, а сіль добувається лише у тих місцях, де є значні розміри цих гнізд, як от, наприклад, у Бохні та Величці. В інших випадках, коли гнізда кам'яної солі є незначними, ця сіль добувається методом вилуговування, для чого прокладають шахти до соленосних горизонтів. Від цих шахт у різні напрямки прокладаються горизонтальні ходи, які закінчуються великими та малими камерами. Після цього у ці камери з поверхні накачується прісна вода, яку залишають для розбавлення на /4 зв./ деякий час, який необхідний для природного розчинення солі. Далі розсіл за допомогою помп подають на поверхню і обробляють на солеварних заводах.

При виявленні природних виходів соляних розсолів на поверхню землі, з метою збільшення дебету джерела, закладають колодязі або шахти, рідше - бурові свердловини, з яких пізніше насосами викачують соляні розсоли. На карті Ольшевського²¹, яка ілюструє сучасний стан гірської промисловості в Галичині, синіми колами позначено дев'ять солеварних заводів, в яких австрійська влада здійснювала виварку солі в Східній Галичині. Назви цих дев'яти заводів згадано вище. На цій карті позначено близько сотні покинутих соляних заводів, у яких роботи здійснювалися в різний час, зокрема до моменту введення австрійською владою соляної монополії в Галичині.

Свідчення про солеварні заводи були зібрані у місті Львів шляхом опитування осіб, які бували на цих заводах. За цими свідченнями, кожен солеварний завод складається з двох відділів, які абсолютно /5/ відрізняються за характером роботи. В одному з них здійснюються роботи з видобутку розсолу на поверхню, а в другому виварка солі з розсолу. При кожному заводі розміщувались одна чи дві шахти (колодязі) для отримання природнього розсолу. На окремих заводах були шахти з горизонтальними ходами і камерами на рівних глибинах, які вели у пласти із сіллю, що служили для вилуговування солі шляхом накачування сюди води. Для викачування розсолів солі із вказаних вище шахт було встановлено спеціальні штангові помпи з трубками, які приводилися в рух за допомогою парових машин, для роботи яких діяли парові котли. Викачані розсоли надходять у збірні басейни, звідки їх по мірі потреби, перепускають на парильні сковорідки²² соляного заводу. В залежності від кількості отримуваного із шахт соляного розсолу, на заводах встановлювалося більшу чи меншу кількість таких сковорідок, в основному від 2 до 4. Під кожною сковорідкою облаштовано піч, яку можна опалювати кам'яним вугіллям, дровами /5 зв./ або нафтою, залежно від того, яке паливо дешевше.

Загалом витрати на паливо є одним з найбільших видів витрат при обслуговуванні заводу, а тому необхідно шукати шляхи зменшення цих видатків. Безпосередньо за піччю парильної сковорідки встановлюється особлива піч призначена для висушування, яка нагрівається гарячими газами, що надходять в димову трубу з-під самої сковороди. Процес роботи з виварювання солі полягає в тому, щоб випарити воду з розсолу настільки, щоб відварена сіль осіла на сковорідці у вигляді кристалів. У силу випарювання, на сковорідку добавляють нову порцію розсолу, а кристали, котрі осіли, витягують скребками на дерев'яні помости, під якими розташовані лари. Із цих помостів, через влаштовані у них люки, сіль опускається в лари, а звідти - на формувальні столи, після чого переноситься в печі для просушування. Із сушильних печей за допомогою вагонеток сіль відвозиться на склад, де зберігається до моменту її завантаження у вагони та подальшу відправку на продаж. При австрійському режимі характерною особливістю в господарстві цих заводів /6/ було формування солі в топки, які у вигляді зрізаних конусів мали точну вагу 1 кг. Ці топки огорталися у тонкий покриваючий папір, далі укладалися в ящики і в такому вигляді відправлялися з території заводу. Кількість шахт, які забезпечували розсоли, кількість сковорідок для виварки солі, а також їх потужності відображені в додатку до цього списку.

Під час добування природного розсолу зазначені вище шахти для його викачування мають глибину 50 і більше метрів, а їх поперечний переріз планується квадратним або прямокутним. Довжина сторони цього прямокутника варіюється від 1 до 2 м. При добуванні розсолів методом вилуговування, як це буває у Стебнику та Калуші глибина шахт є значно більшою. Наприклад, у Стебнику - до 120 м, а в Калуші - до 150 м. Поперечний переріз цих шахт такий же, як вказано вище. Піднімання розсолу на поверхню проводиться за допомогою вертикально встановлених штангових насосів, при цьому як при добуванні природнього, так і штучного розсолу. Водночас в останньому випадку, до /6 зв./ цих вертикальних насосів, розсіл подається на поверхню із підземних камер за допомогою інших спеціальних помп.

Природний розсіл на місцевих заводах називається “натуральна солянка”²³ або “джерельна”²⁴ або ж природний чи джерельний розсіл. Отриманий шляхом вилуговування, штучний розсіл має місцеву назву “штучна солянка”²⁵ або “шахтова”²⁶ або ж штучний чи джерельний розсіл.

Штучні розсоли отримують тільки тоді, коли вони досягнуть достатньої міцності, а саме від 26° до 32° за шкалою Боме. Таку твердість розсіл переважно отримує після перебування води в джерелі близько 1 - 2 місяців, рідше - довше цього терміну.

Сковорідки на солеварних заводах виготовлені із залізних листів і мають таку конструкцію: їх ширина сягає від 5-6 м до 8 м, а довжина - від 10-12 м до 15 м. Глибина сковорідок сягає близько 0,5 м, при цьому вони монтуються з невеликим нахилом від передньої частини печі до димоходу. Загальна /7/ площа таких сковорідок коливається від 60 до 80 м, а інколи досягає 100 м. За пічкою і солеварною сковородою встановлена сушильна піч, яка нагрівається гарячими газами із димоходів. Ці сковорідки та сушильні печі монтуються у критих приміщеннях, а над самим сковорідками розміщені дерев'яні ковпаки з витяжною трубою.

Сховища для розсолу виготовляються з дерева та каменю, покритого цементом або ж з бетону. їх ємкість приблизно дорівнює місячній витраті соляного розсолу на заводі. Ці сховища прикриті дахами.

Роботи з викачування розсолів проводяться цілий рік впродовж одної денної зміни і припиняються лише у випадку здійснення ремонту помп чи переповнення сховищ для розсолів. Роботи з виварення солі ведуться у день та ночі впродовж цілого року, і призупиняються лише для відпочинку робітників у свята²⁷, у неділю, а також у випадку ремонту чи очистки сковорід від шлаків. Очистка від накипів проводиться кожні два тижні і пристосована /7 зв./ до часу відпочинку робітників. Для такої очистки потрібно близько 36 годин, при цьому з ранку неділі до ранку понеділка відбувається остигання сковорідок. Після цього накип збивається, сковорідки очищаються, миються, і якщо потрібно - ремонтуються, а з вечора понеділка вони знову запускаються в роботу.

Виробництво солеварного заводу перебувало в залежності від числа сковорідок, на яких випарювалися розсоли. Кожна така сковорода в середньому за добу дає 600 пудів солі. Щоправда, впродовж року внаслідок зупинок у святкові дні, а також для очистки від накипів і ремонту, ці сковорідки не працюють майже 1/3 частину року, а тому впродовж місяця робота триває не більше 20-ти робочих діб. Відповідно продуктивність однієї сковороди впродовж місяця становить близько 12 000 пудів солі.

Усі ці заводи розташовані у ближчому чи меншому розташуванні від залізничних станцій, а до окремих з них навіть проведено залізничні колії, як от, наприклад, у Стебнику /8/ і Калуші, де дороги доходять аж до заводських складів. Відстань інших заводів від залізничних станцій такі: в Дрогобичі - близько 4 км до великого вокзалу і близько 1, 5 км - до малого; в Болехові і Долині - близько 4 км, а в Ляцькому²⁸ - від 6 до 7 км.

На солеварних заводах робітники та службовці працювали у такому штаті:

При добуванні розсолу: один кочегар, один машиніст.

На роботах із виварювання солі, при кожній печі в одну зміну працювали: один топник, три солевари і чотири формувальники²⁹.

Ці робітники складають одну зміну, яких на добу припадає 3, по 8 годин кожна. На формувальників покладена робота біля осушувальної печі, а також постачання солі на склад. Таким чином, число робітників залежало від кількості діючих сковорідок.

Нагляд за роботою в солеварні покладався на трьох штейгерів³⁰, які працювали по одному у три зміни, по 8 год кожна.

У ремонтних майстернях працювали двоє /8 зв./ робітників - слюсар-коваль і його помічник.

На складах для упакування топок солі в папір і ящики на одну зміну працювали 3 хлопці. Ця робота тривала у дві зміни по 12 годин.

На вулиці при двох воротах стояли 4 вартові, вахта котрих тривала по 12 годин.

Загальний технічний нагляд за усіма виконуваними роботами був покладений на одного старшого штейгера.

Адміністрацію промислу складали: начальник промислу - інженер, в розпорядженні котрого були один інженер, завідуючий солеварінням, а якщо ще й існувало добування штучного розсолу чи кам'яної солі, то ще й один чи два інженери, які завідували шахтами.

У конторі промислу також працювали: один бухгалтер, один конторник, один приказний для створення робочих табелів та виконання канцелярської роботи, і один розсильний-вартовий.

Для надання медичної допомоги запрошувався лікар на окрему місячну зарплатню.

Деякі роботи надавались згідно з нарядом за річним договором. Наприклад, /9/ для постачання води, розвезення в межах промислу палива, постачання матеріалів, вивозу сміття, а також для поїздок працівників адміністрації заводу. Візничий наймався із двома кіньми на річний термін. Водночас для цієї потреби існував екіпаж³¹ із власного реманенту соляного промислу.

Підвіз палива для промислу забезпечував підрядчик за річним контрактом.

Окрім того, наймався один постійний робітник, переважно каменяр, а поза ним, при потребі, наймалися інші робітники й переписувачі.

Заробітна плата³² службовців і робітників видавалась згідно з нижче поданими розмірами. Оплата робітникам при печах соляних заводів була договірною, а її розмір на кожному промислі різнився, однак дорівнював приблизно двом коронам за кожні 100 кг вивареної солі. Розподіл цієї оплати між окремими робітниками був неоднаковим, при цьому розміри отриманої робітником платні значною мірою залежали від тривалості його служби в промислі. Денний заробіток такого робітника дорівнював 3-4 коронам. /9 зв./

Кочегар при видобутку розсолу отримував близько 4 корони на день, машиніст - близько 150 корон на місяць, а коваль-слюсар при майстерні -близько 100-120 корон.

Хлопці по запаковуванню топок солі отримували оплату праці на розсуд “Крайового відділу”, але не вище 3 корон на день. Охорона отримувала 3-4 крони на день.

Штейгери отримували близько 150 корон на місяць, а старший штейгер, окрім цього, мав ще й додаткову надбавку близько 50 корон на місяць.

Начальник промислу отримував близько 500-700 корон на місяць, а інженери, які завідували солеварінням і шахтами, - по 400-600 корон, щоправда, розмір платні цих осіб залежав від чину, який вони посідали.

Службовці контори отримували місячну заробітну плату у наступних розмірах: бухгалтер - 300-350 корон, контролер - 250-300, приказний - 100-110 корон, залежно від часу служби у промислі.

Винайм пари коней з візником³³ обходився на місяць близько 250-300 корон /10/.

Якщо при соляних промислах розташовувалися житлові приміщення, то вони надавалися службовцям і робітникам не безкоштовно, а за заниженою ціною. Паливо надавалося усім службовцям і робітникам, незалежно від того чи мали вони житлові приміщення в межах промислу чи ні, щоправда лише в межах усталеної норми, при цьому за оплату у розмірі половини вартості палива³⁴.

Як зазначалося вище, усі потреба місцевого населення у солі повністю забезпечувалися виробництвом місцевих соляних промислів і заводів. З іншого боку, за наявності у краї державної монополії на добування і продаж солі, яка була розрахована на постійну діяльність місцевих промислів, у місцевих промисловців таки не було в наявності більших чи менших запасів готової солі. Із початком воєнних дій у краї припинилися роботи на місцевих солеварних заводах, а водночас і постачання солі для задоволення потреб місцевого населення. Найбільші торговельні запаси швидко закінчилися, а останнім часом навіть вже спостерігається гостра потреба в солі, і як наслідок - захворювання /10 зв./ цингою та іншими хворобами на цьому ж ґрунті.

Підвіз вареної солі в Галичину з Росії в даний час є практично нереальним, оскільки наявні вузькоколійні галицькі залізниці, які мають незначну пропускну здатність, сьогодні повністю забезпечують потреби воєнного відомства, а тому є практично зачиненими для приватних вантажів. Єдиний правильний спосіб швидкої поставки солі населенню полягав у тому, щоб відновити роботу на цих державних солеварних заводах, які перебували у відомстві місцевої російської адміністрації. Ці заводи повністю збереглися, а оскільки вони були власністю австрійської влади, то сьогодні, зрозуміло, вони повинні перейти у підпорядкування російської казни. Позаяк при встановленні в Галичині російської адміністративної влади тимчасово зберігався місцевий уклад життя, то при відновленні роботи місцевої соляної промисловості логічним було б зберегти не тільки державну розробку соляних джерел, але й порядок виробництва та продажу цієї солі. Передовсім слід за встановленою однаковою ціною передати сіль у продаж однієї із місцевих організацій /11/ з метою її реалізації для усього зайнятого російською армією краю, і встановити цю ціну в розмірі, який існував в країні перед війною, щоправда одночасно, змінивши цю ціну з австрійської грошової валюти - на російську.

Із вище згаданих 9-ти солеварних заводів, розміщених на території Східної Галичини - 8 (за винятком у Ляцькому) потрапили під російське управління. Ці 8 заводів розташовувались на більш чи менш віддалених відстанях один від одного, а саме у підніжжях східного схилу Карпат протяжністю у 150 верст³⁵: від міста Дрогобича до гірського Косова, що біля границь Буковини. Незважаючи на те, що ці заводи розташовувалися поблизу залізничних ліній, що надавало зручність для збуту добутої солі, фактично лише два з них, а саме в Дрогобичі і Стебнику, у даний час можна визнати як найбільш пристосованими до даних умов, зокрема через те, що вони розташовані поблизу потужного нафтопромислового району Борислава і Тустанович, а також державного нафтопереробного заводу в м. Дрогобич. Це дає можливість легко постачати ці заводи дешевим нафтовим пальним. Ця обставина значною мірою могла б усунути і /11 зв./ проблему встановлення технічного нагляду на цих двох солеварних заводах, оскільки існує пропозиція організувати державне управління нафтопереробним заводом. За цих умов цілком можливо спочатку об'єднати державне управління нафтопереробним заводом з державним управлінням соляним промислом.

Що ж стосується решти 6-ти солеварних заводів, то роботи на них могли б в найближчий час також бути відновлені, при цьому передовсім довелося б відновлювати два найближчі до Дрогобича заводи, а саме в Болехові і Долині. Після цього слід відновити роботу на заводах в Делятині і Ланчині, які зрозміщені поряд один з одним. Цілком можливо, що цими шістьома заводами варто було б обмежити процес відновлення роботи з видобутку солі в краї, оскільки завод в Косові побудований практично на границі Буковини, і значно віддалений від усіх інших. Натомість завод у Калуші, який одночасно виробляє і калійну сіль, навряд чи доведеться повністю запускати через відсутність збуту цієї калійної солі, а тому цей завод в експлуатації виявився б менш вигідним в порівнянні з іншими /12/. До того ж існують підстави вважати, що виробництво 6-ти згаданих заводів виявиться достатнім для забезпечення потреб місцевого населення. Що ж стосується відновлення видобутку калійних солей у місті Калуші, то це питання, за великим рахунком, є важливим для промисловості Росії, оскільки було предметом докладної записки, тим більше, що завод має прямий стосунок до питання задоволення потреб місцевого населення у вивареній солі.

З метою постачання сіллю місцевого населення та воєнних частин краю, а також з огляду на незначні грошові затрати на відновлення роботи солевидобувної справи, місцевою адміністративною владою було запропоновано відновити в найближчий термін згадану роботу за кошти казни. Нагляд за цими роботами на кожному солеварному заводі слід доручити наглядачеві соляного промислу, в обов'язки котрого слід включити: технічний нагляд за процесом добування розсолів і виварювання із них солі, ведення промислового господарства щодо винайму службовців і робітників, закупівлю і витрату палива, а також розрахунки щодо /12 зв./ зберігання і продажу солі. На чолі усього соляного промислу краю слід призначити наглядача за соляними промислами, із невеликим штатом службовців при ньому, а також призначити постійне місце його перебування у м. Львів. До обов'язків наглядача слід включити: нагляд за правильним виконанням робіт на кожному солеварному заводі, охорона тунельних соляних джерел і переслідування соляних корчмарів³⁶, нагляд за соляною торгівлею в краї, догляд за своєчасною поставкою солі залізницею аж до місць поставки тій організації, яка буде відповідати за продаж солі в цілому краї.

До цього у пропонованому проекті враховано кошториси видатків на організацію державного соляного промислу в Галичині, видатки на створення посади наглядача зі штатом службовців, а також на здійснення роботи у двох соляних заводах - в Дрогобичі і Стебнику. При підрахунку цих витрат було прийнято наступне: по-перше те, що особи зайняті на цих посадах будуть залучені з Росії, як на тимчасову службу, з огляду на можливу /13/ докорінну зміну порядку виробництва соляного промислу в Галичині після закінчення війни; по-друге, висока вартість життя, викликана, в даний час обставинами воєнного часу. Згідно з даним проектом усі видатки на організацію державного видобутку солі вираховуються у таких розмірах:

1. Загальний нагляд за соляним промислом за місяць 1055рублів

3. Здійснення роботи на заводі в Стебнику за місяць 8905 рублів

4. Одночасні видатки на ведення канцелярії наглядача за соляними промислами 1000 рублів

До уваги слід врахувати й те, що прямого кредиту на відновлення роботи соляної промисловості в Галичини казна не має, а також й те, що розмір доходів від продажу солі буде значно перевищувати суму, необхідну для покриття видатків виробництва цього виду державного промислу /13 зв./. Тому варто було б встановити такий порядок грошових операцій для цього питання:

1. отримання авансу, який би забезпечив двомісячну роботу вищезгаданих промислів у розмірі 31 350 рублів;

2. усі суми, які будуть виручені від продажу солі, через покриття необхідних видатків за сплату фрахту³⁷, заготівлю мішків та ін., повинні надходити в місцеве польове казначейство м. Львів на поточний рахунок державних соляних промислів;

3. витрачення сум із вказаного поточного рахунку, як засіб погашення отриманого початкового авансу, так і на поточні видатки для експлуатації соляних промислів, дозволяються в окремому випадку, але відповідно до доповідної Генерал-Губернатору Галичини від імені наглядача за соляними промислами;

4. після закінчення звітного року, згідно з розпорядженням Генерал-Губернатора, отриманий надлишок від накопичених сум, виручених від продажу солі та з огляду на видатки з утримання державного соляного промислу, зараховуються до прибутку казни.

Якщо б постала необхідність відновити роботу /14/, окрім Дрогобича і Стебника, й на інших заводах, як от у Болехові, Долині та ін., то кошториси на ці роботи могли б бути укладені відповідно до аналогічних кошторисів видатків у справі заводів Дрогобича і Стебника. А після їхнього ствердження Генерал-Губернатором, вони могли б бути виконані за рахунок суми вище вказаного особистого рахунку соляних промислів, відкритого при польовому казначействі м. Львів або за рахунок особливого авансу, який діятиме на тих же умовах, на яких буде дозволено аванс для роботи на заводі в Дрогобичі.

На солеварних заводах Дрогобича і Стебника як паливо можна було б використовувати нафтовий мазут, який можна було б отримувати з наявних запасів цього продукту, який є у державному нафтопереробному заводі Дрогобича. На складах цього заводу зберігається настільки велика кількість мазуту, що навіть за умов забезпечення ним потреб у паливі для Галицьких залізниць і Львівського громадського управління впродовж цілого року, її запаси й надалі залишатимуться чималими. /14 зв./

Спосіб здійснення продажу державної солі в Галичині

Вище було вказано, що соляна промисловість в Галичині складала монополію австрійської казни, при цьому продажна ціна солі для усіх місцевостей Галичини була фіксованою у розмірі 20 галерів за 1 кг, що за реальної вартості корони по 39, 378 копійок золотом становило - 1 рубель 31, 25 копійок золотом за 1 пуд³⁸. Згідно з квотою на продукти першої необхідності, затвердженої мером міста Львів, ціна місцевої солі була встановлена у розмірі 20 галерів за кг, що при примусовому курсі 30 копійок за корону, та приймаючи, що 1 кг дорівнює 2, 4 фунта, складав за пуд лише 1 рубель, а не 1 рубель 31, 26 копійок, як це було за австрійської влади. Такою ж таксою мера встановлена ціна російської солі розміром 9 копійок (30 галерів) за 1 кг, тобто 1 рубель 50 копійок за 1 пуд, згідно з примусовим курсом.

Варто зазначити, що сьогодні запасів австрійської солі немає, зокрема у зв'язку з їх виснаженням, а тому населення фактично платить за сіль 1 рубель 50 копійок за 1 пуд /15/.

У справі організації державного видобутку та продажу солі існує доволі важливе питання про міру фіксації тої ціни, за якою сіль буде надходити в торгівлю, адже від цього будуть прямо залежати розрахунки щодо ступеню вигоди державного видобутку солі і здійснених пропозицій в організації її продажу населенню. Якщо не звертати увагу на державну організацію добування солі, як на справу доброчинну, а лише як на продовження того державного господарства, яке було встановлене австрійською владою з метою вилучення державних прибутків, то видається, що правильніше було б встановити для солі з державних солеварень ту ціну, яка встановлена таксою мера для російської солі, але в будь-якому випадку не нижче вищеподаного розрахунку за нормальним курсом 1 корона - по 1 рублю 31, 26 копійок за 1 пуд або приблизно по 8 копійок (27 галерів) за один кг.

Проти вказаної пропозиції існує певне застереження, адже встановлення високої продажної ціни для такого предмету /15 зв./ першої необхідності, як сіль, може викликати підвищення цін на цей продукт та настання важкого становища населення. З приводу такого заперечення необхідно передовсім зазначити, що кількість солі, яка вживається одною людиною, доволі невелика, а тому це не може відігравати суттєвої ролі навіть у бюджеті бідних станів населення. Також не слід упускати з уваги той факт, що населення виплачує за сіль більшу ціну, аніж встановлена ціна російської солі. Незалежно від цього варто мати на увазі, що сіль могла б відпускатися безкоштовно, зокрема тим державним продовольчим організаціям, які мають право надавати допомогу місцевому населенню, яке постраждало в силу обставин воєнного часу. Остаточне вирішення цього питання залежить від адміністрації краю.

Розподіл солі серед місцевого населення в своїй основі є складним завданням, успішне виконання котрого заледве під силу державним органам. Усвідомлюючи це, австрійська влада ухилялася від продажу солі /16/, і передала цю операцію місцевому органу самоуправління - Крайовому відділу, який, зі свого боку, шляхом складних і різнобічних механізмів виконував це завдання. У даний час згаданий Крайовий відділ не функціонує, а тому не може бути використана створена ним система організації торгівлі сіллю. У даний час єдиний шлях полягає у передачі цієї справи в приватні руки, щоправда, навіть у цьому випадку за обставин воєнного часу, соляна торгівля у краї могла б зреалізуватися нескоро.

Варто мати на увазі, що роздрібна торгівля сіллю неприваблива для комерсанта, оскільки вона вимагає дрібного покупця, який споживає цей продукт лише на декілька копійок, але при цьому створює значні витрати не тільки при перевезенні і зберіганні, але й при відпуску товару покупцеві. Такі умови торгівлі сіллю враховуються купцями, які в такому випадку виборють для себе, по-перше, право монопольної торгівлі, а по-друге, збільшують винагороду за рахунок комісії, тим більше /16 зв./, що цю торгівлю доводиться здійснювати в умовах воєнного часу та в обставинах порушення умов нормального життя.

З метою забезпечення інтересів казни у торгівлі сіллю під час вибору контрактів необхідно передовсім мати на увазі комерційну складову. Передання торгівлі сіллю в приватні руки згідно із встановленим у Росії методу торгів у теперішніх умовах в Галичині є нереальним, позаяк важко встановити не тільки вигідний район збуту солі, але й необхідну для торгівлі кількість цієї солі. За таких умов для купців стає невідомою ціна виконаного підряду.

У даний час маємо одну пропозицію від Галицького Земського Кредитного банку у м. Львів, який прагне взяти на себе торгівлю солі у Східній Галичині на таких умовах:

1. Банк бере на себе продаж вивареної солі населенню Галичини на нижчеподаних умовах, терміном на один рік від дня укладення договору. Якщо /17/ після закінчення війни буде підписано мир, до моменту закінчення дії річного строку договору, то російська влада матиме право припинити дію цього договору раніше закінчення річного строку.

2. Для продажу солі банк влаштовує у Львові центральний склад, і в силу необхідності засновує склади в кожному більш значному повітовому місті.

3. Сіль повинна продаватися за однаковою для усієї Галичини ціною, встановленою Воєнним Генерал-Губернатором Галичини або уповноваженими особами. Торгівля сіллю повинна здійснюватися у ті дні і години, коли властиво організовується торгівля.

4. Управління державними соляними промислами надає банку для торгівлі лише ту кількість отриманої на державних заводах солі, яка залишиться після забезпечення потреб воєнного відомства і державних установ.

5. Згідно із заявою банку цю сіль державне управління заводами доставляє у вигляді франко на залізничні станції тих повітових міст, у яких банк відкрив власні склади. /17 зв./

6. Згідно із домовленістю банку з управлінням державного соляного промислу, сіль за допомогою вагонів може бути доставлена і в інші залізничні станції, окрім тих, котрі згадані в пункті № 5.

7. З часу прибуття вантажа з сіллю до призначеної станції впродовж 33 днів банк має здійснити оплату за сіль, вносячи її до казни у м. Львів. Про кожну здійснену оплату банк зобов'язується письмово повідомляти управління державного соляного промислу впродовж найближчих 3 днів.

8. На погашення видатків щодо здійснення торгівлі сіллю, банк отримує до 25 копійок за пуд солі, переданий йому на комісію. Ця оплата отримується банком під час внесення ним платіжки безпосередньо в казначейство.

9. Якщо ж банк не відкриє при соляному заводі торгівлю сіллю, то управління державними соляними промислами отримує право здійснювати цю торгівлю за ціною встановленою для усієї Галичини.

10. Якщо сіль буде поставлятися банку в /18/ тарі (мішках), то банк повинен заплатити повну вартість тари, але одночасно з тим він обумовлює цю вартість у ціні солі призначеної для покупця, якщо ця сіль буде продана у тарі.

11. Якщо адміністративна влада вимагатиме відкриття складів чи торгівлі сіллю в таких населених пунктах, де до цього склади не були відкриті банком, то за пропозицією адміністрації соляних промислів, банк зобов'язується в усталений термін (не менше як двох тижнів) організувати в цих пунктах постійну торгівлю сіллю. Якщо ж банк цього не виконає, то управління державними соляними промислами має право дозволити торгівлю сіллю у даних пунктах іншим підприємцям на тих же умовах.

12. Банк зобов'язаний проводити вагову роздрібну торгівлю сіллю. Найменша кількість відпущеної солі за один раз має дорівнювати 1 кг.

Ці ключові підоснови загалом є допустимими, зокрема в силу того, що не потрібно отримувати від державного відомства жодних гарантій ані щодо кількості наданої для торгівлі солі /18 зв./, ані щодо можливості екстрених випадків в умовах воєнного часу, ані щодо можливої конкуренції із привозною російською сіллю. При цьому вимагаються лише зрозумілі умови монопольного продажу солі з галицьких соляних промислів і державна поставка цієї солі до місць збуту, оскільки банк, як приватна установа, в даний час позбавляється права транспортування солі по галицькими залізничними коліями. З метою забезпечення населення краю сіллю, місцева адміністрація, серед іншого, могла б попрохати у воєнного відомства відповідні дозволи на транспортування порівняно невеликої кількості державної солі до місць її споживання. Таким чином, закономірним є питання про прийняття до юрисдикції казни видатків на перевезення солі в мережі ліній галицьких залізничних колій. При цьому транспортування із станцій у глиб країни бере на себе банк.

Іншою вагомою умовою цієї пропозиції є розмір тої винагороди, яку банк вимагатиме на свою користь за здійснення операції з продажу солі в краї. Банк встановлює цю винагороду у вигляді фіксованої ціни 25 копійок за /19/ пуд проданої солі (згідно з пропозицією 5 корон за 100 г солі).

Докладно зупиняючись на цій оплаті, слід мати на увазі таке. Оцінка цієї умови з огляду на прийнятність для казни безпосередньо залежить від фіксованої ринкової ціни на сіль. Якщо ця ціна буде встановлена по 20 галерів за 1 кг або 1 рубль за пуд, то відповідно 25 копійок за пуд буде складати 25% від проданої солі, що явно слід визнати дещо завищеним в якості прибутку, тим більше, що сіль для самої казни буде коштувати близько 20 копійок у її виробництві + ще декілька копійок за її транспортування до місця продажу. Якщо ж продажна ціна солі була б встановлена так само, як і для російської солі, а саме 30 галерів за 1 кг чи 1 рубль 50 копійок за пуд, то виручка банку складала б лише 16, 2/3% від продажної ціни при подальших рівних умовах, що є цілком прийнятним прибутком за теперішніх обставин воєнного часу.

Варто звернути увагу на те, що банк не претендує /19 зв./ на виплату йому винагороди за всю отриману на заводах сіль, а лише за ту її кількість, яку казна, при забезпеченні всіх своїх воєнних та інших потреб, визнає необхідним для продажу банком.

У своїх умовах банк не торкається питання надання ним грошової застави чи іншої власності для забезпечення надійного виконання умов договору, головним чином грошового внеску за кредитну сіль впродовж місяця. У перші місяці цей кредит заледве буде перевищувати суму 50 000 рублів, оскільки на солеварнях Дрогобича та Стебника на місяць буде отримуватися близько 70 000 пудів солі, за яку банк повинен буде вносити до казни по 75 копійок за пуд (решту 25 копійок будуть нараховуватися банку за комісію). Здавалось би ця обставина не повинна б стати перепоною для підписання договору про продаж солі між банком та казною, оскільки цей банк є солідним, комерційним і благонадійним, у чому слід бути впевненим. Цей за своєю суттю земельний банк /20/ має у своєму розпорядженні значні земельні застави, які дозволяють забезпечувати усі його обов'язки.