Історичний, хронологічним та топонімічний аналіз походження міста Мени

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичний, хронологічним та топонімічний аналіз походження міста Мени

Олександр Салтан

Розглянуто складне і дискусійне питання щодо датування появи та походження назви міста Мени Чернігівської області. Систематизовано та проаналізовано всі існуючі версії щодо часу заснування та топонімічної етимології даного населеного пункту.

Виходячи з конкретних історичних умов буття стародавньої Мени, її назву можна розглядати в трьох площинах.

Перша - торгово-обмінна вважається традиційною. Однак вона не витримує критики у зв'язку з відсутністю речових доказів, які вказують на статус міста як великого торгового поселення.

Утім, таку інтерпретацію не можна відкидати за умови визнання пріоритетним не процесу товарообміну, а характеру товару. Такою ліквідною продукцією товарообміну могли виступити як природні, так і штучні речі, якими була багата стародавня Мена.

Друга версія - етно-соціальна є більш прийнятною, зважаючи на інтенсивні міграції, які майже постійно відбувалися на теренах Північного Лівобережжя. Тобто назву місту могли дати будь-які народи, які жили або ж пересувалися теренами Менщини.

Нарешті третя площина походження топоніму - культово-релігійна, пов'язана з архаїчним обожненням сил природи, імовірніше за все культу Місяця, або ж якоїсь антропоморфної язичницької істоти, якій вклонялися мешканці даної місцевості.

У статті спростовано кальковану інтерпретацію, яку попередні дослідники пов'язували з назвою міста з інтенсивним товарообміном та пожвавленням русько- половецьких стосунків часів Київської Русі.

Акцентовано увагу на необхідності виправлення помилки відносно давньоруської версії першої згадки про Мену в Лаврентіївському літопису.

Автор дійшов висновку, що абсолютної точності у визначенні хронологічних та топонімічних параметрів міста встановити неможливо. Тому сучасники та нащадки змушені задовольнятися найбільш логічно обґрунтованою версією щодо дати виникнення та походження назви міста.

Такою датою може стати 4 серпня 1408 року, коли місто вперше згадується в писемних джерелах часів пізнього середньовіччя.

Виходячи з оновленої дати писемної фіксації міста, доцільно внести корективи в єдиний реєстр населених пунктів України, виправивши існуючу позицію щодо часу виникнення даного населеного пункту Чернігівщини.

Ключові слова: гідронім, городище, літопис, місто Мена, культ Місяця, святилище, товарообмін, топонім.

Міста так само, як і люди, мають специфічні персональні дані. Ключовими чинниками, які безпосереднім чином визначають їхній історичний статус, є час їхнього виникнення - дата народження та власне ім'я - себто назва того чи іншого населеного пункту. Саме вікові та іменні фактори міста, села чи селища є ключовими, які впливають на їхній подальший розвиток, визначаючи роль та місце у вітчизняній історії. Така історична персоніфікація або самоідентичність є відправною точкою історичного поступу як окремих населених пунктів, так і цілих країн та навіть континентів. Скажімо, історія давньоримської цивілізації бере початок з напівлегендарної дати заснування античного Риму в 753 р. до н. е., а період Київської Русі частина українських істориків виводить не з часу розселення східнослов'янських племен, а з моменту виникнення міста Києва в V ст. н. е. Історія Америки, хоч і ділиться на доколумбовий і післяколумбовий періоди, все ж сучасні американісти вважають, що саме перші європейські вест-індські факторії, засновані в кінці XV - на початку XVI ст., є початком цивілізаційного поступу цього континенту Західної півкулі.

Другою важливою біометричною складовою є назва населеного пункту. Назва - це така собі історична мітка, яку залишив якийсь етнос або ж окрема людина, які в стародавні часи перебували на тій землі, де воно виникло. Історична назва або топонім виступає в ролі цивілізаційного індикатора, який є своєрідною «ниткою Аріадни», що веде нас у минуле. Назва або топонімічний спадок, топонімічна історична традиція віддзеркалюють чи не найдавнішу, найдостовірнішу історію того чи іншого поселення.

Одним з таких населених пунктів, якими багата земля Чернігівська, є райцентр Мена, розташований в самісінькому центрі другої за величиною області сучасної України.

ДОВІДКА

МЕНА - місто Чернігівської області, райцентр. Розташований на р. Мена (притока Десни, басейн Дніпра). Населення 12,5 тис. осіб (2005). [18, с. 611].

Численні етнографічні та історико-краєзнавчі розвідки, здійснені вченими, науковцями, етнографами, на жаль, так і не дали відповіді на запитання: скільки років місту Мена та звідки походить його назва?

Наявність низки версій лише заплутувала та консервувала процес об'єктивного висвітлення даної проблеми. Тому не дивно, що саме в наш час постала необхідність детально проаналізувати та систематизувати науковий досвід, накопичений дослідниками минулого. Це і є метою даної статті.

Проблема датування та походження назви міста Мени приваблювала науковців та краєзнавців ще з другої половини XIX століття. Першим, хто звернув увагу на дату заснування міста, був архієпископ Чернігівський та Ніжинський Філарет (Гумілев- ский) (1805 - 1866) (тут і далі товщина шрифту наша - О.С.). Описуючи населені пункти Чернігівської єпархії, Гумілевський вважав 1408 рік відправною точкою в системі історичних координат, зазначивши, що місто з'явилося ще в дотатарський період [64].

Однак у кінці XIX ст. з'являється нова версія, щодо першої писемної згадки про місто, датована 1066 роком. Ця дата, без акценту на рік заснування, була введена в науковий обіг, автором енциклопедичної довідки про Мену, російським публіцистом та юристом Василем Васильовичем Водовозовим (1864 - 1933), опублікованої в 37-му томі словника Брокгауза і Єфрона в 1896 році [66].

У 1903 році з'являється справжня наукова концепція, пов'язана з історичним датуванням вищезазначеного населеного пункту. Російський історик Петро Васильович Голубовський (1857 - 1907) , досліджуючи міста Чернігівщини часів Київської Русі, акцентує увагу на давньоруському місті Хоробор, який вперше згадується під 1153 роком. Детально проаналізувавши ймовірне місцезнаходження цього сіверянського града з яскравою назвою, Голубовський наполягає, що Хоробор слід ототожнити з сучасною Меною, на теренах або поблизу якої він і знаходився [12, 13].

Як відомо, наукова теорія П. Голубовського щодо локалізації Хоробора та інших давньоруських міст і городищ Чернігівської губернії отримала позитивну оцінку з боку провідних істориків та археологів імперії на XIII археологічному з'їзді, який відбувся 1905 р. в Катеринославі. Однак довести, що сучасна Мена - це літописний Хоробор без фундаментальних археологічних розвідок практично неможливо, до того ж Хоробор прийнято ототожнювати з смт Макошине Менського району.

Отже, станом на початок минулого століття місто отримало три дати ймовірного заснування, жодна з яких так і не була обґрунтована. Ніхто із згаданих науковців не аналізував його топонімічну назву. Лише Голубовський, звертаючи увагу на не співзвучність назв Хоробор - Мена, висловив думку, що алогічність в перейменуванні давньоруських населених пунктів була типовим явищем тих часів. Як не дивно, але саме П. Голубовський зробив першу спробу пояснити назву сучасного райцентру Мена.

У 1928 році відомий поліський краєзнавець та діалектолог Юрій Степанович Виноградський (1873 - 1965), опускаючи давньоруські версії датування Мени, дещо конкретизував версію Філарета (Гумілевського), посилаючись на дослідження відомого мореплавця та військового - Рафаїла Володимировича Зотова (1848 - 1893). Останній, вивчаючи генеалогічні зв'язки чернігівських князів, звернув увагу на загадкового князя Урустая мЪнськаго, який разом з великим литовським князем Свидригайлом Ольгердовичем 26 липня (4 серпня) 1408 р. перейшов на службу до московського князя Василія I (1389 - 1425).

Ю. Виноградський, описуючи рідну Сосницю та її околиці, приділив Мені значну увагу. У результаті було здійснено перше наукове обґрунтування дати першої літописної згадки [6].

Саме Виноградський був першим, хто зв'язав назву міста (Мена) з інтенсивним товарообміном та обміном полонених, що ймовірно відбувалися в цих краях за часів Київської Русі [7].

Віддаючи належне концепції Ю. Виноградського, варто підкреслити, що саме вона потрапила до укладеного у 1973 р. «Топонімічного словника УРСР». Це ж трактування через 5 років український філолог Юрій Михайлович Кругляк (н. 1925 р.) репрезентував у своїй науковій топонімічній монографії [68, 32]

Версія Виноградського фактично співпала з версією архієпископа Гумілевського і в поєднанні з точкою зору Зотова завершує початковий етап дослідження визначення датування та походження назви міста. А концепція Гумілевського - Зотова - Виноградського в поєднанні з теорією локалізації давньоруського міста Хоробор Петра Голубовського стали фактично базовою історичною парадигмою в процесі вивчення ранньої історії міста Мена.

Таким чином станом на початок 30-х років минулого століття райцентр Мена отримав більш-менш обґрунтовану версію щодо дати першої писемної згадки та топонімічного пояснення власної назви. Версії, думки, точки зору та наукові концепції вчених другої половини XIX - початку XX ст. сприяли формуванню низки базових дат та топонімічних інтерпретацій, створивши платформу для наукових досліджень та дискусій у другій половині XX - початку XXI ст.

Новий етап визначення віку та пояснення назви міста розпочався в 50-ті роки минулого століття. Він безпосереднім чином пов'язаний з діяльністю місцевих краєзнавців - засновника менського районного краєзнавчого музею (відкритого в 1954 р.) - Володимира Федоровича Покотила (1924 - 1989) та Дмитра Панасовича Калібаби (1925 - 2005). Посилаючись на Лаврентіївський літопис, В. Ф. Покотило та Д. П. Калібаба, відкинувши всі попередні версії, вперто вважали, що саме 1066 рік слід вважати датою першої літописної згадки про місто. Їхня точка зору знайшла відображення в низці газетних та журнальних публікацій, які побачили світ уже після смерті Юрія Виноградського [24-28; 42-46].

Що ж стосується інтерпретації назви міста, В.Ф. Покотило та Д. П. Калібаба до кінця свого життя залишалися вірними версії торгово-обмінного пояснення назви міста, інколи пов'язуючи топонім «Мена» з однойменною назвою річки, що постійно змінювала своє русло [29].

Така однобокість та науковий догматизм сприяли певній консервації процесу дослідження історії даної адміністративної одиниці. Вищезазначені краєзнавці майже на півстоліття монополізували право офіційного тлумачення його базових історичних параметрів. Утім, віддаючи належне вказаним регіональним дослідникам, варто зауважити, що значною мірою саме завдяки краєзнавцям В. Ф. Покотилу та

Д. П. Калібабі (які вперто проштовхували давньоруську, обмінно-бартерну концепцію датування та походження назви міста), Мена, в 1966 році з містечка перетворилася на місто, ставши районним центром. І саме завдяки наполегливій позиції останніх 1066 рік згідно з офіційним записом в державному реєстрі населених пунктів України вважається датою першої писемної згадки про цей населений пункт [3].

У 80-х роках XX ст. з'являється нове пояснення щодо походження назви міста. Її автор - ніжинський історик-краєзнавець (в минулому вчений фізик-ядерник) Олександр Павлович Знойко (1907 - 1988). Аналізуючи фонетичні та езотеричні чинники індоєвропейських племен, які мешкали на території України, Знойко звертає увагу на культ Місяця, який був досить поширений в середовищі балтських, протослов'янських та слов'янських племен, що в давнину колонізували наші землі. На його думку, фонетична та семантична тотожність литовського слова «мену» (тёпуо, тёпе8^) і тракійсько-кіммерійського «меп» є коренем для топоніму Мена. Втім, О. Знойко не зв'язував його з назвою даного населеного пункту, а просто вказував на певну закономірність деяких похідних слів, ймовірно пов'язаних з поклонінням нічному сонцю [22].

Діаметрально протилежне трактування назви міста Мена в кінці минулого століття запропонував у своєму топонімічному словнику України член Географічного товариства України, кандидат педагогічних наук - Микола Тимофійович Янко (1912 - 2011) , який пов'язував назву міста з назвою автентичного гідроніму, який означає в перекладі з індоєвропейської «меп» - «йти», «текти» [69].

Початок XXI століття відкрив новий етап вивчення та дослідження датування та походження міста Мена. Він розпочався з часу видання в 2001 р. наукової монографії «Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України» вітчизняного мовознавця, доктора філологічних наук, професора Алли Петрівни Коваль (1923 - 2009) та етнографічного есе «Наша рідна Менщина» (укладеного краєзнавцями Д. П. Калібабою та В. С. Соляником), яке побачило світ в 2003 році [31, 29].

Інтерпретуючи назви населених пунктів України, професор А. П. Коваль здійснила перше філологічне обґрунтування назви міста Мена на підставі взаємозв'язку гідроніму з топонімом. Дотримуючися попередньої версії, висловленої Ю. Виноградським, професор А. П. Коваль засвідчила свою прихильність економічним чинникам ґенези суспільної асиміляції, що обумовили появу гідроніму, який в свою чергу породив топонім. Оригінальність точки зору зазначеного науковця полягає в тому, що вона вперше пояснила принцип чергування літер «Ъ» та «е», які призвели до появи Мени, а не Міни. Окрім того, мовознавець А. П. Коваль вважала 1066 рік датою першої писемної згадки в Іпатіївському (мабуть, помилково прим. - О.С.), а не в більш давньому Лаврентіївському літопису [31, с. 154-155].

Менські ж краєзнавці Д. П. Калібаба та В. С. Соляник у 2003 р. здійснили істори- ко-етнографічне узагальнення відомостей про місто та район, зібраних етнографами та науковцями попередніх років. Зосередивши увагу на багатогранності версій щодо датування появи міста, Д. П. Калібаба та В. С. Соляник (укотре посилаючись на авторитет Брокгауза та Єфрона) продемонстрували свою прихильність канонічній даті - 1066 року, вважаючи її єдино вірною [29].

Що стосується походження назви міста, то вказані краєзнавці так і залишилися провідниками класичної істматовської схеми, де ключовим чинником розвитку були соціально-економічні фактори. Тому не дивно, що В. Ф. Покотило і Д. П. Калібаба пов'язували назву міста з грошово-бартерними стосунками, які були основою торгово-економічного розвитку краю за часів Київської Русі [28].

На жаль, їх дещо «оновлена та систематизована» версія пояснення топоніму Мена не вирізнялась оригінальністю, тому що була запозичена у професора А. П. Коваль, висловлена нею на 2 роки раніше [ Див. 31, с. 155; 28, с. 14-15].

Видання даної збірки сприяло цементуванню концепцій щодо даної історичної проблеми. Причина - відсутність зацікавленості та байдужості з боку краєзнавців, учених, істориків та науковців, небажання або неспроможність здійснити справжній науковий аналіз. Така ситуація спричинила появу сумнівних пояснень назви міста.

Доктор історичних наук, професор Леонід Залізняк зазначає, що за версіями деяких сучасних псевдоісториків «... перший єгипетський фараон Менес - походить з райцентру Мена на Чернігівщині» [ 21, с. 8].

В академічному форматі непевність щодо визначення дати виникнення міста було зафіксовано в 6-му томі Української історичної енциклопедії, виданому в 2009 р. Систематизуючи хронологічні дослідження про Мену, доктор історичних наук, професор Ярослава Володимирівна Верменич (н. 1965 р.), резюмує: «Щодо дати заснування міста існує дві точки зору. У «Брокгауза и Ефрона энциклопедическом словаре», у першому виданні «Української радянської енциклопедії», «Енциклопедії українознавства», у «Топонімічному словнику-довіднику Української РСР» М. Янка та інших джерелах з посиланням на Лаврентіївський літопис називається 1066 р. Однак більшість дослідників пов'язує початок міської історії Мени з 1408, коли вона перебувала у складі Великого князівства Литовського» [18, с. 611-612].

З 2010 року до проблеми вивчення висхідних історичних параметрів рідного міста долучився і автор даної публікації. У 2011 році в двох наукових статтях ним було зроблено спробу розкрити загадкову постать «князя Урустая МЪнскаго» та здійснити науковий аналіз двох дат, які попередні дослідники вважали часом першої літописної згадки про місто. В результаті проведеного дослідження історія краю позбулася однієї з «білих плям», яким, ймовірно, був татарський мурза Уруста (Уростай, Урустай) [54].

До речі, факт існування Урустая МЪнскаго (а не Мінського. - прим. О.С.), підтверджує також і вітчизняна дослідниця литовсько-польського періоду української історії, кандидат історичних наук, доцент Олена Володимирівна Русина (н. 1960 р.) в одній зі своїх монографій, присвяченій аналізу литовсько-татарських впливів на історичний поступ нашого народу [51, с. 97].

Окрім того, в 2011 р. автором статті вперше було піддано сумніву одне з класичних канонічних датувань міста - 1066 рік. Доведено невідповідність ототожнення райцентру Мена з давньоруським містом МЪнескъ, яким є сучасний Мінськ [55].

Завершуючи історіографічний огляд даної наукової проблеми, не можна обійти увагою найновішу теорію, висловлену в своїй науковій монографії відомим вітчизняним мазепознавцем, дослідником історичної минувшини Чернігово-Сіверщини Сергієм Олеговичем Павленком (н. 1955 р.). Аналізуючи мікротопоніми нашого краю, він звернув увагу на певну закономірність великої кількості тюркізмів, на які багата сучасна Чернігівщина.

На думку дослідника, не тільки географічні назви - зокрема мікротопоніми, а й антропологічні фактори є свідченням глобального цивілізаційного впливу кочових народів, які мали безпосереднє відношення до середньовічного періоду історії Чер- нігово-Сіверщини [39].

Таким чином, станом на початок другої декади XXI ст., проблема датування та топонімічного пояснення міста Мена вступила у нову фазу вивчення, яку можна назвати періодом перегляду та переосмислення існуючих концепцій та точок зору. Цей період триває і дотепер.

Спитайте в мешканців Мени: «Скільки років вашому місту? Що означає його назва»? І ви почуєте, гордовито вимовлене неповторним менським акцентом, з наголосом на «а», «е» та «о»: «горад наш дрєвній, згадується іще в лєтопісях Кієвской Русі»! «А шо касається назви то кались тут торжище було, вазили тавари по річці, людей плєнних і тавари меняли - от тому і Мена» (тут і далі, курсив наш. - О.С.). Скажуть вам іще, що є місце біля річки - «Пристань» називається, бо колись, коли місто було торговим, тут кораблі приставали і товари міняли. Хтось згадає ще фортецю чи то замок, який височів на горі біля районної стоматологічної поліклініки. Про підземелля, яке тягнулося від того замку хтозна куди.

У районному краєзнавчому музеї міста вам дадуть прочитати уривок з Лаврен- тіївського літопису, де згадується градъ МЪнескъ, який фігурує в подіях 1067 р., але зазначать, що місто вперше згадується в 1066 році. Озвучать також і найбільш давню, і досить зручну версію походження назви міста, пов'язавши поняття «обмін» - «міняти» - «міна» - Мена. Вочевидь така позиція є прийнятною для мешканців краю, однак вона не може не викликати сумнівів у думаючих жителів міста та району щодо встановлення ключових історичних параметрів.

Мена як місто унікальне тим, що не має легенди або оповідки щодо виникнення, але має кілька дат заснування та пояснень власної топонімічної назви. Унікальність полягає також і в тому, що цими проблемами попередні дослідники займались поверхово, а історичні події констатували побіжно, без використання будь-яких аналітичних узагальнень. Візьмемо хоча б канонічну дату виникнення міста - 1066 рік. Як зазначено в одному з томів енциклопедичного словника Брокгауза та Єфрона: «В Х в. Міна была хорошо укріпленньїмь городомъ; въ 1066 г. взята Святославомъ и Всеволодомъ Ярославичами; в 1115 г. ее осаждалъ Владимірь Мономахъ» [65, с. 174].

Ця коротка і доволі плутана історична довідка і стала базовою тезою щодо виникнення міста в 1066 році. Однак при уважному аналізі дати та історичних подій, пов'язаних з нею, вона, на жаль, не витримує критики. Російський публіцист Василь Водовозов без будь-якого посилання на історичне першоджерело досить легко змішав десяте століття та дві конкретні дати одинадцятого та дванадцятого, натякаючи, що 1066 рік - дата першої згадки про місто. Розрив у 100 років між X, XI та XII ст. змушує усвідомити, що місто виникло в X, вперше згадується в XI, а востаннє в XII ст. Слід звернути увагу на те, що в цій історичній довідці Василь Водовозов не акцентує увагу на тому, що місто виникло в 1066 році. Він приводить цю дату без будь-яких посилань в контексті хронології історичного буття міста.

Можна припустити, що Водовозов, оперуючи текстом одного з давньоруських літописів, більшість з яких станом на 1846 р. побачила світ, виявив населений пункт зі співзвучною назвою, прочитавши таке: «В літо 6575. Заратися Всеславъ, сынъ Брячиславлъ, Полочьскі, и зая Новъгородъ. Ярославичи же трие, - Изяславъ, Святославъ, Всеволодъ, - совокупивше вои, идоша на Всеслава, зимі сущи велиці. И придоша ко Міньску, и міняне затворишася в граді. Си же братья взяша Мінескь, и исікоша мужі, а жены и діти вдаша на щиты, и поидоша к Немизі, и Всеславъ поиде противу [47].

Зазначена цитата з Лаврентіївського літопису розкриває зміст події, що сталася в 60-х роках XI ст., відома нині як битва на річці Немизі, поблизу міста Мінська - столиці сучасної республіки Білорусь. Саме це місце в Лаврентіївському та інших, похідних від нього літописах, стало основним аргументом історичної локалізації міста Мінська, який в той час знаходився на теренах Полоцького князівства, з удільним князем якого Всеславом Чарівником вели війну діти Ярослава Мудрого: Святослав, Ізяслав і Всеволод.

Помилковою є і рік першої літописної згадки, запропонованої автором довідки про Мену. Як відомо, різницю між датою від створення світу та Різдва Христового (в залежності від місяця, в якому відбулася подія) прийнято вираховувати шляхом віднімання великого літописного чотиризначного числа від цифр 5507, 5508 чи 5509. Адже зазначені цифрові комбінації - це відрізок часу, який, відповідно до чинних стандартів («вересневої») візантійської чи («березневої») константинопольської ери, прожило людство від створення світу до народження Ісуса Христа, з якого починається наша ера. Якщо подія, описана в літописі, відбулася в проміжку між березнем і серпнем, використовується 5508 рік.

Факт війни тріумвірату Ізяславичів з полоцьким князем Всеславом Брячиславо- вичем, битва на річці Немизі та зруйнування граду Міньска відбувся 3 (9) березня 6575 року. Отже, якщо від 6575 відняти 5508, отримаємо 1067, а не 1066 рік. Принаймні, якщо Водовозов, варіюючи цифрами, в ході переводу дати з давньоруського літочислення на сучасне, за імперських часів, міг не знати точної дати цієї історичної події, то В. Покотило, Д. Калібіба та В. Соляник, вивчаючи історію рідного краю в XX ст., оперували досить точними даними. До того ж, у радянський період, з метою уникнення плутанини, 5508 рік став універсальною датою від створення світу до початку нашої ери.

Неточність в роках, на жаль, не єдиний недолік пана Водовозова. Більш вагомим прорахунком такої констатації історичних фактів є помилковість в ідентифікації населеного пункту, пов'язаного з його назвою. Василь Водовозов, а з часом посилаючись на нього вищезгадані краєзнавці, використовуючи співзвучність назви, зв'язали назву МЪнескъ з топонімом Мена. Цей помилковий факт детальніше проаналізований автором в одній з попередніх статей, присвячених даній науковій проблемі, тому ми вважаємо доцільним уникнути зайвої конкретизації цього факту [54].

Фактично МЪнескъ, яким був сучасний Мінськ, ототожнили з містом Мена, посилаючись на назву жителів мінян, згаданих в літопису. До речі, в довідці про Мінськ в тому ж таки словнику Брокгауза і Єфрона російський письменник і педагог Олександр Федорович Селіванов (1856 - 1907) зазначав: «Время основанія Минска или літописнаго МЪньска, Менеска и Минеска не определено съ точностью; впервые онъ упоминается въ літописи подъ 1066 г., когда былъ разоренъ великимъ княземъ въ отмщение полоцкому князю Всеславу Брячиславичу, разграбившему Новгородъ. Въ 1084 г., въ отмщеніе тому же Всеславу, сжегшему Смоленскъ, Владимфъ Мономахъ опустошилъ его земли и, взявъ М., отнялъ у жителей всЪхъ рабовъ и скотъ. После смерти Всеслава (1101) М. дЪлается столицей особаго удЪльнаго княжества» [ 66, с. 393].

Таким чином білоруський Мінськ (достовірно) і українська Мена (помилково) отримали дві однакові дати народження, зважаючи на «обопільну» участь в одних і тих самих подіях середньовічної історії Київської Русі. Цей науковий казус виник у зв'язку з неузгодженістю позицій двох учених, залучених до написання вищезазначеного авторитетного енциклопедичного видання XIX ст.

Мабуть, усвідомлюючи помилковість датування міста та його персоніфікації, в довідці про місто в додатковому томі вищезазначеного словника, виданому в 1906 році, В. Водовозов (опускаючи історичні чинники) обмежився лише адміністративно-географічними даними про Мену [67, с. 170].

До речі, енциклопедичної статті про Мінськ в тому виданні чомусь надруковано не було.

Незважаючи на помилковість датування міста, яке стало ровесником битви при Гастінгсі, з якої починається феодальна історія Великобританії, 1066 рік перетворився на найбільш популярну версію першої писемної згадки про Мену. Це знайшло відображення в закордонному виданні Енциклопедії українознавства та в першій редакції Української радянської енциклопедії (УРЕ), виданої в 1962 році [19, с. 1519; 61, с. 52].

Зважаючи на науковий авторитет УРЕ, час виникнення міста було офіційно узаконено, а 1066 рік став базовою (на той час і на сьогодні) канонічною датою виникнення Мени. Слід зазначити, що цю дату було подаровано не Водовозовим - автором (неконкретної в хронологічному сенсі) довідки про місто, а місцевими краєзнавцями В. Покотилом та Д. Калібабою, неуважність яких породила квазінаукову теорію, зробивши Мену одним з найдавніших населених пунктів Чернігівської області [Див. табл. 1].

Принаймні серед районних центрів Чернігівщини (відповідно до офіційного ступеня стародавності) Мена займає четверту сходинку, поступаючись лише Чернігову, Новгороду-Сіверському та смт Сосниці [Див. табл. 2].

Якщо ж взяти до уваги науково-історичну давність Мени (виходячи з параметрів першої літописної згадки в 1066 році), то вона поступається лише Любечу (882 р.) та Чернігову (907 р.). Така псевдохронологічна апологетика сприяла тому, що в 2011 році Мена офіційно відсвяткувала своє 945-річчя.

Вважаючи 1066 рік роком першої писемної згадки про рідне місто, краєзнавці В. Покотило та Д. Калібаба запозичили також і версію щодо пояснення його назви. Акцентуючи увагу на вдалому географічному розташуванні райцентру, вказані науковці все своє життя пропагували версію Юрія Виноградського щодо дипломатично-обмінної та торгово-економічної інтерпретації топоніму Мена, висунуту ним ще в 1957 році [7].

Саме таке пояснення, разом з 1066 роком, увійшло до першої редакції топонімічного словника України, ставши канонічним в ході розкриття топоніму, в етнографічних статтях на шпальтах менської районної газети «Колгоспна правда» та «Наше слово» [68; 24-28; 42-43; 45-46].

На початку XXI ст. пояснення назви Мена було дещо розширене і конкретизоване. «Сама назва «Мена» (з наголосом на другому складі зустрічається «Міна») пов'язана з правовим терміном «мена», з обміном полонених, товарів, торгівлею тощо. Від цього, мабуть, походить і назва колись повноводної, з мінливим руслом річки - судноплавного шляху до Десни і Дніпра», - констатували Д. Калібаба та В. Соляник [29, с. 15].

Отже, вказані етнографи вважали топонім першочерговим, а гідронім другорядним в поясненні назви міста. Така комбінація є підтвердженням їхньої (всупереч гідро- німо-топонімічної гіпотези їх земляка і колеги Ю. Виноградського) думки про більш давнє походження топоніму (назви населеного пункту) по відношенню до гідроніму (назви річки). Але місцеві краєзнавці чомусь забули привести беззаперечні аргументи, які б підтверджували таку точку зору.

Треба думати, що судноплавне використання річки Мени, яка впадає в Десну, а Десни в Дніпро, Дніпра ж в Чорне море, давало менським купцям можливість долучитися до чорноморсько-середземноморської торгівлі. Мабуть, торгівля була провідною галуззю економіки давньої Мени, тому місто, яке виникло з часом, мало стати важливим економічним центром Чернігівського або Новгород-Сіверського князівства. У залежності від політичної кон'юнктури історичних подій з XI ст. Мена могла опинятися у складі то одного, то іншого князівств.

Обмін військовополоненими (ймовірно, русичів на хозар, печенігів або половців), якщо він справді носив систематичний характер, указує на прикордонний статус міста, яке до того ж мало бути значним військово-політичним центром Північного Лівобережжя в часи Київської Русі.

Беручи до уваги таку, здавалось, закономірну тенденцію розвитку давньоруського міста Мена (яке Петро Голубовський ототожнював з славнозвісним Хоробором), транзитний характер його місцезнаходження (воно виникло на прямому шляху, що з'єднував Чернігів та Новгород-Сіверський) цей давньоруський град мав би досить часто згадуватися в середньовічних хроніках Київської Русі, в контексті опису доленосних подій феодального періоду Чернігово-Сіверщини. До того ж місцеві краєзнавці вважали, що саме місто дало назву річці і відповідно його назва була давнішою.

То чому ж за багатовіковий період існування місто Мена жодного разу не згадується в скандинавських сагах, арабських мандрівних спогадах та давньоруських літописах? Відповідь очевидна: воно (принаймні в таких героїзованих та гіперболізованих форматах) не виконувало жодну з функцій, яку йому приписують. У цьому зв'язку виникає цілком закономірне запитання: чим і ким була сучасна Мена в протослов'янський та давньоруський періоди? Чи можна відкинути інтерпретацію топоніму, пов'язаного зі здійсненням торгово-обмінних операцій тощо?

Торгово-обмінна (класична) теорія виникнення топоніму Мена

Виходячи з хронологічних параметрів давньоруського походження назви міста, слід зауважити, що слов'янський термін Міна є базовим поняттям низки слів. Зокрема похідними від Міна є українське слова «міна» та російське «мена», які означають обмін. Від цього слова, згідно зі словником української мови Бориса Дмитровича Грінченка (1863 - 1910), походять такі слова, як: «мінити» (Мінять, промінивать), «мінитися» (изміняться, переміняться), «міньба» (міна, размін^, «обмінювати», обмінивать, обмінять [14, с. 19, 431].

Слово «міна» має давнє коріння. Воно походить від однойменної назви грошової одиниці Давньої Греції - міни, яке вживалось у значенні міри ваги, що використовувалась в стародавній Греції та Персії. Це слово, з яким слов'яни ототожнювали товарообмін, прийшло в Україну з грецькими колоністами, а можливо, його занесли скіфи, які прийшли в наші краї з Передньої Азії, або греки, колонії яких були в Північному Причорномор'ї. Слід звернути увагу на той факт, що в україномовному значенні міна (обмін) співзвучна з однойменним грецько-азійським словом в значенні гроші або міра ваги.

В етимологічному словнику російської мови за редакції Макса Юлійовича Фасмера (1886 - 1962) Менять менять менять яю - недок. к из-менить, укр. міняти, мінити, д.-руськ. міняти, мінити, ст.-слав. мінити цєшРсТХєіУ (Супр.), болг. меня «меняю», сербохорв. мщ'енити, ми]еним, словен. meniti, menjati, чеш. meniti, польськ. mienic , mieniac, в.-луж. memo, н.-луж. menis. Від мена. Сер. лит. mainyti, mainaO - те ж саме, лат. marnit [63, c. 550]».

У «Толковом словаре живого великоруського языка» Володимира Івановича Даля (1801-1872) зазначається: «Менять, менивать что, отдавать и брать одну вещь за другую. Менять деньги, один вид денежных знаков на другой, или крупные на мелочь. Менять ухо на ухо, без придачи, прямо вещь на вещь; это принято от конских барышников. Менять веру, менять и совесть. Меняться крестами, брататься. Мено- вать пск. твер. промышлять меною, меновою торговлей. Меноваться, перемениться очередями. Менух м. арх. меновщик, а особенно конский барышник «[16].

На перший погляд, дослідники минулих років термін «Міна» цілком логічно зв'язали з процесом обміну. Обмін, як відомо, є основою економічних взаємин, який визначає такий вид людської діяльності, як торгівля. Можна припустити, що місто і наш край в далекому минулому грали важливу роль в торгово-економічних взаєминах Київської Русі. За відсутності розгалуженої системи доріг річки виконували функцію природних водних сполучень населених пунктів, а з ними і цілих регіонів. Таку функцію краєзнавці та етнографи приписують і річці Мена. Незрозуміло лише, що було предметом жвавого товарообміну. Адже така назва, закріплена за містом, практично не має аналогів ні на Чернігівщині, ні в Україні.

Літописи, а разом з ними і більш пізні оповідки про місто та регіон не фіксують бодай би яких витворів менських майстрів чи ремісників. Не зберегла історія відомостей і про великі ярмарки, які мали приваблювати купців не тільки місцевих, а й заморських. Не маємо ми даних і про ремісничі школи, купецькі гільдії, нарешті значні прибутки, які мали отримувати якщо не мешканці регіону, то принаймні князі або ж церква.

Слід звернути увагу на опис Мени архієпископом Філаретом, який зазначав: «Город без сомненія дотатарскій. Потом была сотеннымъ м^течкомъ и сотня менская была многолюдная и слідовательно Мена служила средоточшмъ военныхъ, торговыхъ и промышленных^ движеній» [64, c. 119-120].

Незважаючи на подану характеристику Мени у XVII ст., варто зосередити увагу стосовно точності в ній демографічного, економічного потенціалу міста, його вдалого географічного розташування. Адже церква з давніх-давен, маючи значні землеволодіння, вела облік приходів та пастви, фіскально-економічний зиск з яких дозволяв отримувати чималі прибутки. Іншими словами, церковні, статистичні та історичні відомості, укладені священиками, є одним з найточніших джерел про той чи інший регіон. Проблема в тому, що Гумілевський в описі Мени яскраво характеризує її за нової доби, обмежуючись короткою, неконкретною фразою-довідкою середньовічного етапу її історії. Мабуть, навіть церква не мала більш-менш достовірної інформації про давньоруську минувшину міста.

На жаль, Мена при всій милозвучності своєї назви практично «випадає» з історичних першоджерел. Вона не згадується в літописах і не входить до переліку відомих давньоруських міст [Див. 12, 33, 57].

Можливо, місто було військовим фортом або прикордонною митницею, офшорною зоною, куди стікалися потоки контрабанди. У такому разі Мена мала бути майданчиком для збуту конфіскату, який давньоруські прикордонні витязі вилучали в контрабандистів. Цей вид діяльності не можна було афішувати, щоб уникнути гніву князя, який мав викорінювати корупцію в князівстві й виводити ринок з «тіні». Може, тому Мена ніби «розчинилася» серед густих поліських лісів?

Саме розташування міста, яке мало бути твердинею для захисту від кочівників, порушувало фортифікаційну логіку розміщення дитинця. Як відомо з археологічних розкопок, цитадель міста, а разом з нею і більша його частина знаходилися на лівому березі річки Мена. Тобто як тогочасна, так і сучасна Мена розташована перед річкою, яка мала слугувати водною перепоною для прискореного вторгнення ворога, який, форсувавши Десну, просувався до Чернігова. А виходить, що річка Мена не прикриває місто з південного-сходу, а відрізає можливий відступ його захисників з північного-заходу. Водночас, якщо уважно поглянути на карту, то одразу впадає у вічі асиметричний воєнно-стратегічний трикутник, вершини кутів якого становили: на одній лінії городища: Феськівське, Менське, Величківське та Киселівське, з іншого боку Макошинське.

Таке розташування вказаних городищ, а можливо, і селищ вказує на їхнє більш давнє дослов'янське походження. Виходячи зі специфіки розташування та масштабів, ці поселення виникли ще в часи перебування тут племен роменської і головним чином юхнівської культури (VII - І ст. до н. е.). Поселення представників цих прадавніх цивілізацій, на думку сучасного українського історика, дослідника юхнівської культури (яка була темою його дисертаційного дослідження. - прим. О.С.) кандидата історичних наук, доцента Дмитра Володимировича Каравайка, «зазвичай, розташовані на високих мисах з крутими схилами. Додаткові дерев'яно-земляні укріплення робили їх важкодоступними. За топографією та розмірами городища юхнівської культури чітко відрізняються від укріплених поселень більш південних та західних культур.

Сама площадка, невелика за розмірами (0.1 - 0.5 га), забудовувалася спорудами житлового та господарського призначення, однак, при цьому приблизно одна третина залишалася вільною і являла собою спільний господарський двір» [30, с. 6].

Мабуть, юхнівські поселення часів раннього заліза були використані племенами сіверян для відновлення воєнно-господарської інфраструктури, яка слугувала їм до моменту вторгнення татарських орд. Беручи до уваги достатню безпечність південного кордону та миролюбивий характер взаємин Чернігівського князівства з кочовиками, не було потреби переносити обжиті форти та створювати додаткову лінію укріплених городищ за річкою Мена. Врешті-решт ці невеличкі, проте достатньо міцні, городища були розраховані на недовготривалу, але всебічну оборону, яку захисники могли тримати до підходу князівської дружини.

Чи проходив повз Мену кордон, який досить часто змінювався між Чернігівським і Новгород-Сіверським князівствами, достеменно невідомо. Вважається, що прикордонний статус мала річка Убідь, яка тече на території Сосницького району.

Не могла бути Мена прикордонним містом на межі Чернігівського князівства та половецького степу, адже відомо, що ця межа простягалася вздовж річки Ворскла, яка тече теренами Сумщини та Полтавщини.

Факт дипломатичних переговорів, які вели князі в ході міжусобиць, інколи фіксують літописи, але град Мена в них не зустрічається. Місто не згадується і в ході чисельних феодальних воєн, які відбувалися на території Північного Лівобережжя.

Обмін полоненими між русичами, печенігами та половцями, можливо, і мав місце в історії непростих взаємин Чернігівського князівства зі Степом. Адже, згідно з науковою концепцією псевдоантагонізму «Русь - Степ» російського географа, тюрколога, доктора історичних наук, засновника пасіонарної теорії етногенезу Льва Миколайовича Гумільова (1912 - 1992): «... чернігівські і сіверські князі навчились знаходити спільну мову з половцями. З ними (половцями. - О.С.) князі вміли домовлятись, навіть набагато краще, ніж один з одним» [15, с. 427].

Однак незрозуміло, навіщо кочовикам треба було так далеко заглиблюватися на територію ворожої держави для репатріації своїх бранців? До того ж невідомо, що вигідніше - обміняти полоненого, отримати викуп, чи продати його на одному зі східних ринків рабів. Доля полонених русичів, так само як і тюркомовних кочівників, могла бути різною і подекуди непередбачуваною. Як зазначає відомий радянський та російський хозаролог, тюрколог, професор Світлана Олександрівна Плетньова (1926 - 2008): «Рядових воїнів ніхто не рахував. .винищення половців було тотальним: воїнів жорстоко вбивали, а сім'ї взяті в полон відправляли на Русь, де вони вливались до складу князівських боярських слуг, а інколи і дружинників» [41, с. 65-66].

У той же час, на думку С. Плетньової, «навіть полонені, ставали всередині аілів (кланів, сімей. - Прим О.С.) звичайними бідняками і, якщо поталанить, могли стати заможними людьми, перетворившись у впливових осіб в новому для них співтоваристві» [40, с. 31].

У контексті розгляду даного питання цікавим, на наш погляд, є сусідство Мени з селом Жовтневим, яке раніше називалося Баба, з наголосом на першому складі, де, судячи з культово-ономастичних ознак, могла існувати своєрідна половецька резервація...

«Наші предки дружили з половецькими ханами, одружувалися на «вродливих половецьких дівчатах», приймали охрещених половців в своє середовище, а нащадки останніх, стали запорозькими і слобідськими козаками, змінивши традиційний суфікс слов'янської приналежності «ов» (Іванов) на тюркський «енко» (Іваненко)», - підкреслював Л. Гумільов [ 15, с. 428].

У будь-якому випадку система русько-половецьких взаємин у процесі захоплення та репатріації полонених достатньо складна і розмаїта. При її розгляді варто врахувати не тільки воєнний та економічний, а й суспільно-стратифікаційний та геополітичний чинники. Однак її висвітлення - це тема окремої статті.

Відомо, що для випасу коней тюркомовні народи приваблювало Ліводесення, де справді були і є унікальні лісостепові пасовиська. Конфліктувати ж з Чернігово- Сіверськими князями напередодні та під час весняно-літнього випасу (відгодовування) коней в річкових заплавах Ліводесення та так званого Сосницького степка печеніги та половці не прагнули. Річка Десна була своєрідним водним кордоном, за який кочівники майже не заходили. До того ж Праводесення - завжди було регіоном осілих землеробів, які намагалися з максимальною користю для свого господарства використати родючі чорноземні ґрунти [11].

Не варто забувати, що лівий берег Десни знаходився під захистом тюркомовних ковуїв чернігівських, вірних князівських кочових союзників (федератів), які мешкали в цій зоні, не даючи можливості ворогу перерізати цю важливу стратегічну водну артерію одного з найбільших князівств Київської Русі.

То виходить ототожнювати Мену з обміном не варто? Так само, як топонімічні назви: м. Ізюм (населений пункт, де мали бути виноградні плантації), м. Суми (місто песимістів), м. Фастів (край хвалькуватих людей) мають зовсім інше пояснення.

Яку ж топонімічну інтерпретацію було закодовано в назві міста Мена нашими далекими пращурами, які традиційно називали річки, озера, долини, урочища та міста відповідно до властивостей даної території?

Поселенці, які за сивої давнини прийшли сюди, мали застати цілком сформований природний ландшафт, змінити який вони не могли. Щоб мати можливість орієнтуватися на місцевості (географії в той час у них не було), наші пращури мали якось назвати ті чи інші природно-географічні компоненти, розташовані на їхній території. Тому назви гідронімів (назв водних об'єктів: річок, джерел, водоспадів, потоків, струмків тощо), оронімів - об'єктів рельєфу (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та ін.) вважаються більш давніми за ойконіми (назв населених пунктів - міст, селищ, сіл тощо). Іншими словами: те, що створила природа, виникло раніше, ніж те, що створила або назвала людина.

У кінці минулого століття М. Янко в новому виданні топонімічного словника України стверджував, що назва Мена пов'язана з гідронімом, який у свою чергу «походить від індоєвропейського mei-n/ min/meare «йти, текти» [69, с. 226].

Тобто річка, яка тече і впадає в більшу річку. Себто р. Мена впадає в Десну. Цілком слушна версія як для фіксації географічного об'єкта (річки), що тече з півночі на південний-захід. Утім, можна заперечити М. Янко: адже всі річки течуть. Вода стоїть лише в озері та болоті. А річка Мена - одна, хоча є ще річка Меня (в формі демінутиву Менка. - О.С.), на якій був розташований стародавній Мінськ. До речі, на думку радянського та російського географа і топоніміста, професора Євгена Михайловича Поспєлова (1923 - 2007), «.. .гідронім Меня можна пояснити шляхом перекладу з індоєвропейського men - «малий» відповідно давньоруське мьнии, праслов'янське mbnjes - «менший» [48, с. 270].

На наш погляд, більш слушним є інша інтерпретація гідроніму, який вплинув на топонім, а саме - природне багатство річки або те, що вона могла дати людям. Головним природним багатством річок та водойм є риба. Риба з давніх-давен була важливим продуктом споживання. Рибальство ж є одним з найдавніших занять людини.

Як відомо, прісноводним представником родини миневих (Lotidae) є минь річковий, російською - минь або налим. У словнику Б. Грінченка читаємо: «Мень, -ня, ч. Рыба налимъ, Gadus lota» [14, с. 417].

Цей вид риби був досить поширений в річках України в давні часи, але зараз, на жаль, занесений до Червоної книги. Співзвучність назв «минь», «мина», «міна», «меня», «мена», пов'язана з промислом миня річкового, якого могли виловлювати, розводили та продавати прадавні мешканці Мени, цілком очевидна. До речі, термін «міна» в перекладі з санскриту означає «риба».

ДОВІДКА

МИНЬ - прісновода риба, вид роду минь (Lota) з родини миневих (Lotidae). Раніше миня відносили до родини тріскових (Gadidae). Прісноводна риба, поширена в річках Європи, Сибіру, Північної Америки. В окремих водоймах звичайний, в інших трапляється поодиноко, у ряді водойм уже зник. Зустрічається в солонуватих прибережних ділянках морів [35].

Не менш популярною промисловою рибою могла бути і марена звичайна, яка також зараз занесена до Червоної книги. За відсутності нечітко вимовленого або нерозчутого «ар» в слові марена остання могла з часом перетворитися на «мена».

ДОВІДКА

МАРЕНА - також Вусач, Барбус (Barbus) - рід риб родини коропових. Рід включає близько 350 видів. У водоймах України зустрічається марена дніпровська (Barbus borysthenicus Dybowski) та марена звичайна [34].

Рибою наш край був багатий завжди. У «Топографічному описі Сосницького повіту Малоросійської губернії 1798 - 1800 рр.» читаємо: «Въ рЪкахъ и рЪчкахъ иміетя рыба: щуки, лины, язи, караси, сомы, окуни, судаки, білизна, лящи, ерши, коропы, плотва, вьюны и раки» [38, с. 99].

Як бачимо, миня чи марени серед них немає. Очевидно, ці види риби були виловлені рибалками задовго до XVIII ст., а може, вони мігрували у Дніпро, залишивши по собі лиш назву річки та міста, де вони колись плавали? З часом могла відбутись і природна мутація цього рідкісного в наш час виду риб. Не можна виключати і факт помилкового чи асоціативного перейменування марени різними народами, які мешкали тут.

Не можна обійти увагою і зв'язок гідроніму з тотемом. Важливою складовою найдавніших вірувань наших предків був тотемізм - духовна єдність та спорідненість людини і тварини. У такому поєднанні тварини виконували священну функцію, адже від них залежала людська доля. Стародавні поселення, жителі яких обожнювали рибу, вважаючи її божественною істотою або праматір'ю роду чи племені, навіть у наш час зустрічаються в деяких країнах Африки та Латинської Америки. Не винятком є і Європейський континент. Такі назви населених пунктів, як Балаклава, В'юнище, Короп, Рибінськ тощо, говорять самі за себе.

Утім, у словнику відомого російського мовознавця, доктора філологічних наук, професора Сергія Івановича Ожегова (1900 - 1964) приведено ще одну інтерпретацію слова марена. МАРЕНА - ы. ж. Трав'яниста рослина, з коріння якої видобувається червона фарба [37, с. 291].

ДОВІДКА

Ще в глибоку давнину ремісники у стародавніх греків, римлян, єгиптян і персів високо цінували корінь марени фарбувальної (Rubia tinctorum L.). З нього отримували стійку червону фарбу. У давнину марена була, мабуть, єдиною рослиною, яку використовували для фарбування вовняних, шовкових і бавовняних тканин. Корінь марени був добре відомий і в нові часи.

Лікарські властивості цієї рослини також відомі з давніх часів. Авіцена рекомендував готувати з її коренів напій в підсолодженій медом воді при лікуванні сідничного нерва, паралічу та втрати чутливості тканин. З плодів марени готували також питво з оцтом і медом при збільшенні селезінки. «Вона очищає печінку і селезінку і відкриває закупорки в них», - писав Авіцена [49].

Червоний колір посідав особливе місце в стародавніх ритуалізованих дійствах наших предків. Достатньо згадати племена ямної археологічної культури, часів ранньої бронзи і доби енеоліту (3000(2500) - 2000 до н. е.), представники якої посипали своїх небіжчиків червоною охрою. Вважається, що цей анахронізм успадкували східні слов'яни, нащадки яких використовували червону глину як буфер призьби, що оберігала обійстя від проникнення потойбічних істот. Якщо ямники, що мешкали в степовій зоні України, видобували охру з мінералу, то жителі лісових зон могли отримувати червоний барвник з рослин, які займали значні площі в регіонах, де вони жили.

Червоний одяг й інші текстильні вироби (як символ достатку, цноти, суспільного статусу тощо) могли користуватися попитом, який наші хазяйновиті пращури використовували з метою отримання економічного зиску, що визначав характер торгово- економічних взаємин на початковому етапі архаїчного періоду історії.

Назви населених пунктів, пов'язаних з флорою чи фауною, непоодинокі. Це стосується назв багатьох міст і навіть окремих країн. «Рослинного» походження назви міст Дубно Рівненської області, Ясиня й Виноградів Закарпатської, Липовець і Соснівка Вінницької, Ясинувата Донецької областей. Назва міста Бахчисарай тюркського походження. Вона означає «палац садів». Відомо, що о. Родос означає «острів троянд», «островом квітів» є о. Флорес в Індонезії. Іспанія в перекладі з карфагенської означає «країна кролів», Італія - «країна телят», Швейцарія - «країна скотарів». Малі в перекладі з місцевої мови малінків означає «країна крокодилів», республіка Камерун узяла свою назву від однойменної річки, що означає «річка крабів». Назва республіки Сомалі, на думку деяких учених, походить від слів «сао сомао», що означає «йди подої корову», - зазначав український географ Г Скарлато [52, с. 322, 323, 328, 330-331].

Термін «міна» в осучасненій інтерпретації має й інше значення. Як зазначено у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови»: «Міна - підземний хід, підземна галерея, або ніша в копальні, в льоху, а також інші ходи в чому-небудь» [2, с. 676].

Можливо, городище, яке знаходилося на теренах сучасної Мени, мало розгалужені галереї підземних ходів, які забезпечували його захисникам безпечний відхід з обложеного міста. Підземні копальні (які справді існують. - О.С.), могли виконувати господарську функцію - скажімо, були погребами, печерами, в яких зберігався провіант. Прориті в давні часи підземелля могли являти собою дренажну систему тощо.

Поняття «міна» в значенні підземний хід, копальня вказує на фортифікаційну або господарську інтерпретацію зазначеного топоніму, який також міг вплинути на визначення назви міста.