Історичний, хронологічним та топонімічний аналіз походження міста Мени
Датування появи та походження назви міста Мени. Характеристика версій щодо часу заснування та топонімічної етимології населеного пункту. Торгово-обмінна теорія виникнення топоніму Мена. Специфіка культово-релігійної теорії інтерпретації топоніму Мена.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.02.2018 |
| Размер файла | 152,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Підсумовуючи розгляд торгово-обмінної версії щодо пояснення назви Мена, слід підкреслити, що назва міста скоріше за всього пов'язана не з інтенсивним обміном товарів чи полонених (цей факт документально не підтверджений), а з вирощуванням і збутом ймовірно марени красильної, виловом та продажем риби, миня річкового або ж марени, які у великих кількостях водилися в річці Мені, від однойменної назви яких і походить назва міста.
Ось чому Мена, яка була невеличким містом-фортецею, що було типовим для давньоруських часів, не фігурує в давньоруських літописах як значний торгово-обмінний центр Київської Русі. Вона була звичайним населеним пунктом, мешканці якого з давніх-давен були майстерними рибалками, фарбувальниками або знахарями, які скоріше за всього спеціалізувалися на вирощуванні марени красильної або вилові риби, які і були джерелом прибутку, основою економічного буття міста та його жителів в стародавні часи.
Таким чином, гідронімічне рослинно-зооморфне ім'я цілком могло вплинути і на назву поселення, яке з часом стало одним з городищ Чернігівського князівства.
Теорія етногенезу (етно-соціальна)
Поряд з економічними факторами, які впливали і впливають на розвиток краю, варто дослідити і етнічні чинники, які також грали далеко не останню роль в процесі формування суспільно-економічної інфраструктури сучасної Менщини.
Беручи до уваги особливості рельєфу, характеристику ґрунтів, наявність водних ресурсів, лісів, луків тощо, Праводесення було привабливим регіоном, який зазнав колонізації ще за епохи неоліту. Ці явища посилилися за часів раннього та середнього залізного віку і пов'язані з процесом колонізації басейнів Десни, Сейму та Сули. Одним з таких напівлегендарних етносів-колоністів були меланхлени. Вони згадані знаменитим давньогрецьким істориком Геродотом Галікарнаським (бл. 484 - бл. 425 р. до н.е.) у IV книзі своєї знаменитої «Історії». Меланхлени (чорноризці) постають як вельми цікавий і в той же час загадковий етнос, розташування якого і в наш час є дискусійним.
У Геродотовому описі Скіфії, меланхлени описані як нескіфське плем'я, яке ж, однак, веде скіфський спосіб життя. Вони зодягнуті в чорне вбрання, а тому меланхлен, від грецьк. p,s^avo<; «меланос» - чорний, означає чорний одяг, одягнений в смоляні, чорні шати».
Відомо, що після вторгнення армії перського царя Дарія I Гістаспа (522 - 486 р. до н.е) в 514 р. до н. е. скіфи зібралися на загальну нараду, на якій були присутні представників усіх племен, які входили до скіфської воєнно-політичної конфедерації. Не вважаючи персів своїми прямими ворогами, андрофаги, неври та меланхлени заявили про свій нейтралітет.
«Меланхлени ж, андрофаги і неври не насмілились чинити спротив персам та скіфам. Забувши про свої загрози, вони, перелякавшись, тікали все далі на північ в пустелю», - пише Геродот [10].
Разом з меланхленами, за Геродотом, на Північ подалися і скіфські жінки разом з дітьми, літніми членами родин та худобою. До них долучилися також і греки, колонії яких знаходилися в Північному Причорномор'ї. Така вимушена міграція змусила еллінів, скіфські сім'ї та меланхленів мігрувати з степової зони Скіфії, яка от-от мала стати плацдармом масштабної війни. Уникаючи бою, йдучи з лінії атаки, меланхлени переселились у більш безпечне місце, плануючи відсидітись, перечекавши небезпеку. Куди саме подалися меланхлени, достеменно невідомо. Якщо припустити, що вся лісостепова та степова зона Східної Європи у зв'язку з походом Дарія ставали небезпечними, отож меланхлени могли знайти прихисток на теренах східного Полісся. Перське військо, згідно з основним маршрутом, мало пройти причорноморськими та приазовськими землями і через Кавказ повернутися до Ірану. Отже, на тлі такої небезпеки прагнення меланхленів опинитися на периферії або за межами так званого великого скіфського чотирикутника цілком зрозуміле.
Вважається, що така сепаратистсько-миролюбна позиція меланхленів змусила їх осісти на теренах сучасної Чернігівської, Сумської, Курської та Воронезької областей. Вказані області є традиційними загальними межами ареалу цього напівскіфського етносу.
Версія відомого радянського хозаролога, професора Михайла Іларіоновича Артамонова (1898 - 1972) щодо них така: «На північ від скіфів жили меланхлени і андрофаги (чорноризці і людоїди), представлені в археології балтськими культурами
Подесення і басейну Прип'яті з прилеглою частиною Подніпров'я. В давні часи вони називались будинами. Їх сучасними нащадками є литовці й латиші» [1].
Така версія має рацію, зважаючи на археологічні досліження, та й той факт, що назва Десна (давньоруське дЪснъ - правий. - Прим О.С.) вказує, що ця річка має бути правою притокою Дніпра. Насправді ж Десна - ліва притока Дніпра. Така плутанина пояснюється тим, що назву річці дали переселенці з півдня, для яких вона була правою притокою Борисфена-Славутича. Такими переселенцями, за версією відомого російського історика та філолога Олексія Олександровича Шахматова (1864 - 1920), були анти. Однак ними цілком могли бути і меланхлени, які й дали назву великій водній перепоні, яка зустрілася на їхньому шляху. Водночас «правою», відносно русла Дніпра, Десна могла бути названа і представниками одного з балтських племен, які прийшли сюди з Західної Європи.
Згідно з авторитетною гіпотезою академіка Бориса Олександровича Рибакова (1908 - 2001), «.. .шукати меланхленів, треба так: від лінії р. Сейм далі на схід в басейн Дону і його лівих приток - Воронежа, Вітюга і Ворони» [50, с. 118].
Важлива заувага і російського історика - Василя Микитовича Татищева (1686 - 1750): «Меланхлени - народ скіфський, тому що носили чорний одяг греками так названі, що значить чорні. В нашій історії бачимо народ на ймення чорні клобуки, думаю, від тих меланхленів залишки» [57].
Чи існує етнічний взаємозв'язок між меланхленами і чорними клобуками - кочовими союзниками київських князів, які мешкали в межах Поросся на Київщині, - сказати важко. На які джерела спирався Василь Татищев, висуваючи таку етно-асимі- ляційну версію, невідомо. Принаймні чорні клобуки ототожнюються з тюркомовними каракалпаками, переселеними сюди насильницьким шляхом в давньоруський період.
Більшість учених ототожнює меланхленів з балтськими племенами юхнівської археологічної культури або ж кімерійцями. Деякі науковці вважають геродотових чорноризців предтечами чи то нащадками юхнівців. Всупереч зазначеним версіям, низка дослідників указує на балтське чи то балто-слов'янське походження племен юхнівської культури.
«Існуючі спроби співвідносити юхнівську культуру з меланхленами або бу- динами є доволі суперечливі й не мають достатніх доказів», - підкреслює доцент В. Каравайко [30, с. 12].
Ототожнюючи юхнівців з балтами і, акцентуючи увагу на можливому взаємовпливі представників різних цивілізацій одна на одну, Д. Каравайко наголошує: «Юхнівська культура, що належить до кола лісових культур, не є ізольованим явищем. Її носії були північними сусідами скіфських племен Посулля та скіфоїдної культури Лівобережного Лісостепу й, без сумніву, контактували з ними, що не могло не спричинити різноманітних взаємовпливів [30, с. 1].
Такий науковий синкретизм указує на складність та неоднозначність проблеми локалізації меланхленів, яка, незалежно від кількості наукових публікацій, залишається відкритою.
На думку вчених, такі топоніми, що пов'язані з кольором, як Вороніж, Ворожба, Чернігів, Смоленськ (смола, смоляний - чорний. - О.С.), гідроніми Ворона, Ворскла (префікс «вор» - вороний, ворона - себто чорний. - О.С.), зважаючи на колір одягу меланхленів, пов'язані з перебуванням останніх в межах цих регіонів. Та й назва Мена, яка цілком може бути видозміненою похідною від етноніму, повязаного з чорним кольором: меланхлен - мелан - менан - мена, також може мати етнічне пояснення. Водночас не варто гіперболізувати, звеличуючи місто Мена до розмірів легендарної, неіснуючої столиці меланхленів, яка в стародавні часи знаходилася в цих краях.
Отже, беручи до уваги вплив етносу меланхленів на формування окремих топонімів нашого краю, назва Мена цілком могла бути пов'язана з перебуванням або ж пересуванням зазначеного племені територією сучасної Менщини. Розглядаючи етнічну версію походження топоніму Мена, слід зазначити, що територія сучасної Менщини зазнавала асиміляційних впливів ще в античні часи. Найбільш виразно ці процеси окреслилися за часів раннього залізного віку і пов'язані з колонізацією півночі Чернігівщини представниками юхнівської археологічної культури. Залишки поселень представників юхнівської культури є на території Менського району. Назва Мена як похідна та видозмінена від «мелан», в значенні чорний, могла вказувати на зовнішні антропологічні риси мешканців даної території, скажімо, темний колір волосся, засмаглість шкіри або брудні руки, які постійно зайняті землеробством. Нарешті колір міг вказувати на забарвлення ґрунтів - чорноземів, яким багаті ті зони, де мешкали представники юхівської культури та в яких учені розміщують меланхленів.
На користь скотарсько-землеробської (на відміну від торгово-обмінної) інтерпретації пояснення топоніму Мена вказує факт важливості землеробства - обробки чорноземних ґрунтів представниками юхнівської культури. «Основою економіки юхнівського населення було сільське господарство, базову частину якого складало скотарство. Розводили переважно велику рогату худобу та коней, а пізніше й свиней. Землеробство на початковому етапі розвитку культури (кінець VII - V ст. до н. е.) знаходилося на другому місці. Однак, з початком використання більш прогресивної техніки обробки землі із застосуванням рала, його роль в житті населення збільшилася. Допоміжну, проте вагому роль, відігравали полювання та рибальство. Останнє, зокрема, було чи не найрозвиненішим промислом у порівнянні з іншими культурами раннього залізного віку», - наголошує Д. Каравайко [30, с. 12].
Якщо юхнівці були балтами чи балта-слов'янами, то назва Мена може мати литовське походження. Адже на топоніміку, що має балтсько-литовське коріння, багата земля Чернігівська.
Згідно з цією науковою концепцією, український мовознавець, педагог, перекладач, доктор філологічних наук, професор Костянтин Михайлович Тищенко (н. 1941 р.) наголошує: «Річки - притоки Десни - часом були й зовсім маленькі: р. Мена (і м. Мена. - Прим. К.Т.), лит. <men~kas «дрібний», «слабкий» [59].
Що могло змусити балтів дати таку назву річці? Менший розмір по відношенню до сусідки Десни чи її другорядне, непріоритетне значення? А може, гідронім варто інтерпретувати, як «маленька річка, яка тече або впадає в більшу»? В будь-якому разі цей факт спростовує версію щодо важливого торгового значення річки Мена. Справді, попри популяризацію місцевими краєзнавцями її судноплавних, а відповідно і торгових можливостей, незрозуміло, як навіть торгове слов'янське судно (беручи до уваги тоннажність, ширину та розмах весел), могло, йдучи фарватером річки, розминутись із іншим кораблем такого ж масштабу? Якщо це було можливим, то фарватер, а відповідно і сама річка була досить широкою. У такому разі трактування її невеликого розміру є алогічним.
А може, торгові каравани пливли по річці Мена в один бік? То як же тоді вони поверталися додому - суходолом? Відповідь очевидна: або торгові кораблі запливали в річку Мена з Десни, або ж ширина річки в давні часи дозволяла вести не односторонній торговий рух, але це твердження суперечить інтерпретації гідроніму, запропонованого професором К. Тищенко.
За такої схеми більш раціонально було б влаштувати торгово-обмінний пункт у гирлі р. Мена, поблизу сучасного села Максаки, куди б приїжджали і припливали жителі краю з метою продажу або придбання того чи іншого товару. Мабуть, все ж таки давня річка Мена і місто, яке виникло на ній згодом, спеціалізувалися на рибальстві, а не на торгівлі. Тому для торгівлі рибою не потрібні були великі судна. А може, річкою наші предки сплавляли ліс з північних районів краю, який тік разом з водами річки Мена? Втім, ясність у цю суперечку можуть внести лише археологи.
Фахівець з кельтських мов та порівняльно-історичного мовознавства, автор «Індоєвропейського етимологічного словника» (Indogermanisches etymologisches Worterbuch) Юліус Покорні (1887 - 1970) вважав, що термін Main у перекладі з латиської взагалі означає «болото» [36, с. 268].
І хоча Ю. Покорні розглядав це слово в контексті аналізу назв населених пунктів та річок Німеччини та Польщі, воно цілком придатне для пояснення географічних об'єктів на теренах України, зокрема Чернігівщини, яка була ореолом розповсюдження балтських племен. Принаймні така інтерпретація дозволяє уявити собі особливості рельєфу в прадавні часи.
На балтське походження гідроніму вказували радянські академіки Володимир Миколайович Топоров (1928 - 2005) та Олег Миколайович Трубачов (1930 - 2002).
«Якщо казати про окраїнні території розповсюдження гідронімії балтійського типу, то перш за все варто звернути увагу на нижню течію Десни від місця впадіння в неї р. Сейм до самого гирла включно. Для цього району в якості балтійського гідроніму зазначалися лиш назви Верепето / Верепета. Однак їх тут значно більше, хоча не усі приклади є переконливими: Мордоси (в самому гирлі Десни), Лабич, Рясна, Да- ворка, Жеведь / Жоведь, Жевень, Жавинка, Вербча, Силенка, Ректа, Титва, Салова, Шарайка, Мена, Вага, Сперша, Шморгівка, Кокес» [60, с. 232].
До речі, важлива їхня заувага про інший населений пункт: «Дягова - права притока р. Мена ймовірно походить з балтської мови. Дягова, так само, як і Деговка (права притока р. Вип, правої притоки Дніпра), в перекладі з середньолитовської Deguva, стародавньо-пруської Degawiten, що означає річка»[60, с. 183, 186].
Вивчаючи походження гідронімів, співзвучних з назвою Мена, які також мають закінчення -на, зазначені вчені вказують на його слов'янське і водночас балтсько- прусське походження.
Гідронім Мецна - ліва притока р. Свань, правої притоки Сейму, а також р. Бе- резна - права притока р. Доч, лівої притоки Десни, на їхню думку, слов'янського походження [60, с. 110, 111].
«Мяна - права притока р. Черниці, правої притоки р. Плиси, правої притоки р. Березини. Середній рід давньопруської Meneyn Mene», - підкреслюють В. Топоров та О. Трубачов [60, с. 197].
Згідно з їхньою науковою концепцією, проникнення балтських племен на терени Верхнього Подніпров'я відбулося раніше за слов'янську колонізацію. Слов'яни, прийшовши на цю територію, почали поступово витісняти балтів. Останні або відступили на північ, або північний захід, або асимілювались, заливши по собі велику кількість гідронімів. Слов'янські племена з остаточно нез'ясованих причин, створюючи свої, залишили старі назви річок та інших географічних об'єктів. Мабуть, це було більш зручно для автохтонного населення, яке мешкало на цих територіях. Така половинна географічна самоідентифікація дозволяє вченим визначити приблизний ореол розповсюдження балтських, а з ними і слов'янських народів в даному регіоні, підкреслюючи добросусідський характер взаємин між балтами та слов'янами.
«Треба особливо підкреслити думку, висловлену побіжно раніше, про те, що балтійське населення Верхнього Подніпров'я в переважній кількості не відступило на північний захід в умовах розповсюдження слов'ян на цій території і було поступово асимільовано останніми. Мабуть, тільки за такої версії стане зрозумілим як збереження такої великої кількості назв балтійського походження, так і їх слов'янізований фонетичний образ, що вводив в оману вчених, які підходили до виявлення балтійських слідів з міркою традиційних фонетичних балто-слов'янських відповідників, отриманих головним чином на матеріалі традиційно спорідненої лексики», - писали вищевказані вчені [60, с. 236].
Аналізуючи балтські та слов'янські гідроніми Верхнього Подніпров'я, згадані вчені звертають також увагу на наявність назв річок волзько-фінського походження. Вони ведуть мову про клиноподібне проникнення фінських племен на терени Верхнього Подніпров'я з Півночі.
«Ми вважаємо можливим інтерпретувати волзько-фінськими такі гідроніми Дніпровського басейну: Воргол, вар., Варгов, Воробжа, Ворскла, Кирявка; з меншою достовірністю можна вважати наявність ще деяких назв волзько-фінского походження в цьому ж районі», - наголошують В. Топоров та О. Трубачов [60, с. 242].
З якої причини волзько-фінські племена опинились в регіоні, який нас цікавить, невідомо. Ця проблема слабо вивчена і є однією з «білих плям» історії Чернігово- Сіверщини. Вочевидь, балти на якомусь етапі перебування на теренах нашого краю зустрілися з волзько-фінськими племенами, які або проходили повз них, або ж намагалися їх підкорити. Ось чому городища вздовж річки Мена розміщені так дивно.
Під прикриттям ріки балти захищалися не від південного, а від північного сусіда, наміри якого могли бути як дружні, так і ворожі.
«Наявність західнофінського елемента в безпосередній близькості з балтійським або навіть на тих же територіях дозволяє розглянути саме Верхнє Подніпров'я як арену західнофінсько-балтійских контактів», - вважають В. Топоров та О. Трубачов [60, с. 243].
Однак учені схиляються до думки про досить мирну асиміляцію та духовну інтеграцію, або співпрацю балтів, фінів та слов'ян. Згідно з авторитетною точкою зору вказаних вчених: «Навіть при попередньому аналізі можна виявити низку типологічно схожих явищ, розповсюджених в верхів'ях Дніпра, в басейні Західної Двіни і в суміжних районах, які дають підстави говорити про риси, властиві певному мовному союзу, компонентами якого стали мови східних балтів, фінів і північно-західної частини східних слов'ян [60, с. 250]
Чи існував балто-фіно-слов'янський племінний союз або балто-фінська конфедерація, ми з упевненістю сказати не можемо. Якщо взаємини балтів і фінів були мирними, то це означає, що перші, з появою останніх, пішли на територіальні поступки або ж дозволили на своїх землях створити тимчасовий волзько-фінський анклав, або це був воєнно-політичний протекторат. Зокрема, гідронім Мецна, л. п. Свапи, п. п. Сейму, ср. М. Мецна, л. п. Мецни, сюди ж Мецна, л. п. Оки. Пояснюють від Мътъсна/ Мъдъсна, ср. Медесна, річка в Вітебській, губ. від Мецна походить назва міста Мценськ. Стародавню форму цих гідронімів пов'язують з с фін. maahna, mahna «риб'яча ікра» [60, с. 225].
Отже, «риб'ячі» та «річкові» гідроніми можуть мати як балтське, так і фінське походження, для яких риба була основним продуктом харчування та товарообміну. Мовно-фонетична співзвучність, збереження старої назви річок та поселень, їхня часткова або повна видозміна - все це ускладнює однозначність трактування географічних назв, які могли залишити по собі балти, фіни чи слов'яни. У цьому контексті цікаво прослідкувати видозміну назви прісноводної риби сом, проаналізовану академіками В. Трубачовим та О. Топоровим. «Слов'янське somb (єдине з слів, розглянутих тут, яке має балтські відповідники: лит. samas, лтв. sams «сом») не має достовірно близьких форм в інших індоєвропейських мовах. Близькі до них литовська та латиська форми, також ізольовані відносно іншої балтійської лексики. Джерелом слов'янських та балтійських слів могли б вважатись фін. sampi «осетр», мар. samba «налим» і споріднені до них. Можливо, слов., somb було запозичене з тієї групи фінно-угорських діалектів, де відповідне слово означало налима. Перенос значення «налим» > «сом» могло відбутися вдруге. Пояснюване етимологічне значення слов. тъпъ «налим» - «маленький» виявляє відому еліптичність і продовжує, ймовірно, двочленне тъпъ somb «маленький сом». Поштовх до такого перерозподілу назв повинна була дати зміна висхідного значення «налим» «сом» у слов. somb [60, с. 247].
Термін минь, в значені налим, розглянутий автором статті вище, як надбання слов'янських мов, за такого пояснення дозволяє нарешті з'єднати воєдино етно- гідронімічний колаж, який проявив себе на теренах Чернігово-Сіверщини, зокрема в межах сучасного райцентру Мена. Отже, для юхнівців (стародавніх балтів) річка здавалась маленькою. Для фінів поняття тъпъ somb було двома частинами єдиного цілого. Гідронім вони ототожнювали з річкою, багатою на маленьких сомів - налимів, схожих на сомів річкових. А слов'яни пов'язували назву річки з минем (налимом), а можливо, маленьким налимом. мена топонім релігійний торговий
У той же час не можна ігнорувати і греко-скіфську та меланхленську етимологію походження назви Мена, беручи до уваги імовірний ареал розселення цих етнічних груп, які в топонімічний спосіб могли залишити власний історичний слід на теренах Чернігівщини.
У будь-якому випадку скіфо-меланхленська та балто-фінська інтерпретації вищезазначеного топоніму вказують на більш давнє протослов'янське походження, частково піддаючи сумніву класичну давньоруську торгово-обмінну версію щодо виникнення назви міста Мена.
Культово-релігійна (сакральна) теорія інтерпретації топоніму Мена
На фоні торгово-обмінної та етнічної теорії інтерпретації топоніму Мена слід розглянути не менш суттєву, а можливо, і більш пріоритетну версію, яка базується на релігійних віруваннях пращурів, пов'язаних з якимось давнім сакральним культом.
З давніх-давен релігія посідала чи не найголовніше місце в житті наших предків. Живучи в світі природи, не розуміючи сутності явищ, які відбувалися навколо неї, первісна людина намагалася пристосуватись до складних і непередбачуваних умов існування. Безмежний світ здавався їй виміром, в якому існували різноманітні істоти, напівбожества та боги, від яких залежала доля її самої та всього племені, яке мешкало на певній території. Географічні та астрономічні об'єкти персоніфікувалися нею як вищі істоти, від яких залежить не тільки добробут, а її особиста доля, її рідних та близьких. Особливе місце серед архаїчних язичницьких ритуалів у житті наших пращурів займав культ Місяця, який традиційно асоціювався з нічним сонцем.
Значення Місяця для жителів планети вкрай важливе. Учені довели, що Місяць впливає на психіку людини (лунатизм) і тварин, рослинність, урожайність, припливи і відпливи, погоду тощо. Про таку роль цього небесного світила люди здогадувалися ще з давніх-давен. Зокрема, вони спочатку пов'язували з ним місяці, як проміжки часу, на які поділяється рік. Недарма в українській мові назви Місяць - природний супутник Землі і місяць як відтинок часу, співзвучні. Місячний календар, який створила людина, дозволяв їй орієнтуватись у часі і просторі.
ДОВІДКА
Місячний календар виник VI тис. р. тому в кочових народів, які займалися скотарством. Відлік часу вівся відповідно до чергування фаз місяця. В ньому доба узгоджується з однойменним небесним світилом. Місячний календар не враховував зміну пори року. Початок року - «блукаючий». Зберігся в мусульманських країнах. 1 рік = 354 доби = 12 місячних місяці по 29/30 діб.
Раз на рік народження нового місяця у мусульман є початком священного місяця Рамадан. Християнська релігійна традиція вираховує дату Великодня, прив'язуючи її до першого весняного повного місяця. Назва понеділка англійською Monday означає «місячний день» або «день Місяця».
Місяць зображений на багатьох гербах та прапорах низки країн: Лаосу, Монголії, Палау, Лівії, Туркменистану, Туреччини, Тунісу, Алжиру, Мавританії, Азербайджану, Узбекистану, Пакистану, Турецької республіки, Північного Кіпру. Напівмісяць зображений також на прапорах Непала і Сингапура. Зважаючи на всі ці факти, образ Місяця не міг не залишити свій вагомий відбиток у духовній культурі різних народів світу.
Архаїчні місячні культи були притаманні деяким цивілізаціям Стародавнього Сходу. Зокрема Мен - фрігійське божество Місяця, яке в стародавні часи шанували повселюдно в Малій Азії [2, с. 659].
Давньогрецька міфологічна традиція ототожнює нічне сонце з Селеною (грец. SsA,^vn - сяйво, блиск; Mene), яка вважалась богинею Місяця. Селена відома також під ім'ям Мена. Античні поети називали Селену «блискучим оком ночі», зображаючи у вигляді привабливої жінки, яка тримає у руках смолоскип і веде за собою зірки. Селену вшановували жертвами у дні повного місяця; їй було присвячене весняне рівнодення, коли богиня після тривалої мандрівки, умившись в Океані, надягала осяйні шати й запрягала до своєї колісниці блискучих коней.
Не варто забувати і легендарну скіфську богиню Місяця - Маспалу, поклоніння якій могло залишити видозмінений топонімічний слід на території сучасної України та її Північного Лівобережжя.
Шанували місяць і українці. «В одних випадках від репрезентує «Боже око», через яке Всевишній оглядає землю, аби знати, що роблять люди вночі, в інших - просверд- лена дірка, крізь яку просочується сонячне світло із сьомого неба, або закинутий у небо шмат розпеченого каменя. Нерідко, залежно від його фази, місяць асоціюється з нічним споглядачем, а почасти й покровителем закоханих. Кожна фаза (квартира) робить великий вплив на людей, тваринний і рослинний світ. Місяць вважається найкращим прогностиком погоди. У повсякденному побуті місяць відігравав значно більшу ролю, ніж сонце», - писав український етнограф В. Скуратівський [53, с. 216-217, 218, 220].
Навіть українську національну страву - вареники традиційно ототожнюють з Місяцем, які схожі на нього, використовувалися нашими пращурами як жертовне їство. «Аби Місяць сприяв добробуту людини, йому приносили жертву у вигляді вареників, або, як їх ще називають, варених пирогів, котрі за формою нагадують Місяць. Начинка вареників символізувала продовження роду. Вареники з пшоняною кашею сприймалися як символ майбутнього життя. Вареники з маком уособлювали множинність зоряного світу. Великою життєтворчою силою наділялися посічені в начинці яйця. Начинка з грибів сприяла чоловічій сназі, з риби - жіночій.
Предки вірили, що у місяці світлі боги заклали їхній символ - рівносторонній хрест, промені якого становлять чотири тижні місяця. Кожен тиждень має сім днів, на сьомий день відбувається зміна фаз Місяця. Ось чому неділю стали називати святим днем», - наголошує відомий український учений та етнограф В. Войтович [8, с. 306].
Варто пригадати і слова знаменитої української пісні «Ніч яка місячна», пронизаної любовно-романтичним змістом, і «Місячну сонату» Людвіга Ван Бетховена тощо.
Якщо взяти до уваги фактор присутності грецьких колоній на теренах Причорномор'я, а також скіфської цивілізації, яка має іранське (скіфи) чи то бал- канське (греки) походження, цілком імовірно, що представники цих давніх культур могли жити на території сучасної Менщини. Окрім греко-перських впливів, не можна забувати і про германо-скандинавські чинники української топоніміки та ономастики, які, відповідно до хронологічної послідовності, проникли сюди в більш пізні часи. Згідно зі змістом стародавніх скандинавських саг та легенд, місяць персоніфікується з богом Мані (дав.-ісл. Мапі - «місяц»), який вважався братом Сонця і керував рухом зірок. Цю топонімічну місію цілком могли виконати балто-слов'яни юхнівської культури, волзько-фінські племена, стародавні кельти, або ж варяги, які прийдуть сюди в IX ст.
Наявність вищевказаних сакральних чинників дозволили О. Знойко стверджувати, що існувало уніфіковане індоєвропейське божество - Мендіда. Не виключено, що цей релігійний універсум став результатом численних культів, які існували на теренах України в різні часи. Цей персонаж успадкували слов'яни, які, відповідно мовно-лінгвістичних особливостей дали йому власну назву. «Мендіда означає «велика» (богиня) Місяця». У протослов'ян теж існували паралельні назви мен і місяць ще з доби індоєвропейської спільності», - наголошує О. Знойко [22].
Отже, співзвучні релігійні персоналії: фрігійський Мен, давньогрецька Мена (Селена), скіфська Маспала, скандинавський Мані, індоєвропейська Мендіда цілком могли змінювати наголос, фонетичне звучання та лінгвістичне значення, залишаючи при цьому однаковий езотерично-сакральний сенс. Не виключено, що стародавня Мена, на теренах якої колись мешкали індоєвропейці, могла бути язичницьким центром, пов'язаним з культом Місяця.
Не менш цікавими є й слов'янські міфологічні уявлення, пов'язані з Мареною (Мораною, Мариною) та Марою, що стали втіленням одвічної боротьби добра зі злом або зміною пір року, яку святкували в Купальську ніч.
ДОВІДКА
МАРЕНА - 1) у староукраїнській і слов'янській міфології - спочатку богиня весни, яку пов'язують із Купайлом, навіть називають його дружиною (часом пов'язують її також з Мокошею); її пам'ять святкували двічі на рік (1 березня - старовинний Новий рік і 23 червня / 7 липня - Купайло); свято зазвичай відбувалося над водою (звідси й назва); згодом богиня переродилася в уяві народу на богиню зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб, мору (пор. форму Морена), смерті; за повір'ями, як донька Чорнобога вона сіє на землі чвари, недуги, вічно ганяється за богинею неба Колядою, намагаючись перешкодити народженню нового сонця та встановити вічну ніч; щовесни слов'яни робили опудала Марени і спалювали їх або топили у воді; в уяві українця Марена залишилася образом підступної жінки-чарівниці, а то й смерті, тому й досі спалюють її опудало на християнізоване свято Івана Купала; при цьому співають: «Ходили дівочки Коло Мариночки, Коло мого Вудола - Купала! Гратиме сонечко на Йвана! Напрацювався Йван, Та у воду впав. Купала під Івана!» [20, с. 353].
ДОВІДКА
МАРА - богиня зла, темної ночі, ворожнечі, смерті. Мара - донька Чорнобога, яка сіє на землі чвари, брехню, недуги. Удень її ніхто не бачить, а вночі вона творить свої темні справи, ходить з мертвою головою під пахвою попід хатами й вигукує імена господарів - хто відгукнеться, той умирає. У Мари замість очей - гнилі запалені очиці. У неї є дочки-маренята, які народились внаслідок злягання з лютим змієм: віспа, вогневиця, глуханя, гостець, гризачка, жовтяниця, журба, завійна, зараза, зло, кикимора, коркуша, куга, лідниця, ломота, лоскотухи, лякли- виця, мана, манія, марухи, морока, навія, нежить, очниця, пропасниця, хвороба, черевуха. Вони також приносять людині неймовірні душевні страждання, численні хвороби і смерть. Темні душі Мара провалює в підземне царство, де вони стають слугами Чорнобога [8, с. 287-289].
У міфологічній дихотомії Морени - Мари легко пізнати сонячний культ, притаманний хліборобським цивілізаціям, який прийшов на зміну місячного. Перехід від кочового до осілого способу життя, відмова від місячного календаря були пов'язані з розвитком землеробства. Слов'ян, що прийшли на терени східної Європи, важко назвати кочівниками.
Така релігійна трансформація вимагала вироблення модерної культово-релігійної парадигми. Відбулася зміна егрегоріальних акцентів. На перше місце вийшло сонце та дощ, від яких залежав урожай та добробут людини, що працювала на землі. Це більш пізнє язичництво породило новий пантеон богів та міфологічних істот, функції і діяльність яких були пов'язані з циклічністю сонячних циклів - змін пори року. Одними з ключових сакрально-релігійних персонажів стала синкретична тріада Купайло - Марена - Мара, ключова роль в якій відводилась Марені.
«Образ цієї загадкової персони викликав у дослідників давньої міфології неоднозначні думки. Одні вважали, що це лише ігровий прообраз Купала, який не ототожнювався з будь-яким божеством, інші ж, навпаки - і таких значно більше, - пов'язували Марену з давньою богинею, що з'явилася ще за родового ладу й уособлювала весну (її нерідко порівнювали з Ладою та Мокошою)», - наголошує В. Скуратівський [53, с. 73].
Одностайної точки зору стосовно ролі та персоніфікації цих міфологічних персонажів не існує. Чи можна Марену ототожнювати з добром, а Мару зі злом, який з культів є більш давнім, - сказати важко. Ймовірно, що на якомусь етапі розвитку східнослов'янського язичництва культ Марени був антиподом Мари. Можливо, Мара була уособленням лютої зими (звідси холод, і зло - О.С.), а Марена - теплої, дощової, сонячної весни, початку нового року, періоду відродження, розквіту, народження нового життя, який тривав до купальських свят.
«Злу Мару здатна прогнати, і то тільки навесні, богиня Марена. Це буває тоді, коли на ще зажурену снігами та морозами землю прилітає зі своїми клопотами чарівниця Леля-Весна, а з нею приходить до людини і воскресіння душі. Важко тоді не пізнати Мареночку - володарку водного царства, коли небо набирається сил і, як з решета, або з цебра, лине з нього дощ, що заливає землю разом з любощами палкого проміння сонця», - зауважує В. Войтович [9, с. 194].
Як відомо, в купальську ніч наші предки влаштовували урочисті проводи (поховання, схожі на своєрідну часову «консервацію» - до весни) Марени. Це обрядо- дійство супроводжувалося хороводами, які символізували сонце або магічне коло, очисним стрибанням через вогонь і нарешті топленням опудала Марени. Термін хоровод з пісенними глосолаліями, як архаїчної форми молитви, походить від слова Мень, що означає танець з піснями, - зазначено в тлумачному словнику В. Даля [16].
Одним з таких ритуалізованих дійств є однойменний танець «Марена». Безсумнівно, що відоме нам хореографічне дійство «Марена» досить давнє. Його аналіз наштовхує на думку, що пісні (заклинання) та рухи тіла (дії учасників) символізують прагнення задобрити або ж заспокоїти Марену, змусити її виконати функцію духовного егрегора, що повинен слугувати людям.
Можливо, Марена була амбівалентною богинею, яка поєднувала в собі елементи білого та чорного, сонця та води. Поєднання цих двох духовних та природних антиподів сприяло певній видозміні, трансформації, оновленню часових та просторових показників, яке було закономірним циклом розвитку природи та людського буття.
«Царицю-водицю називають Моряною - морською богинею. Вона, як море, своєю безмежністю вічно таємнича, а іноді страшна, наче смерть. Морська вода дарує життю і світло і морок. Так і Марена без ласкавих сонячних обіймів неба Дажбога, та гарячого коханця Купала безжиттєва і холодна, наче лід узимку, наче смерть. Як тільки Марену починає зігрівати небесний Сварожич, цариця-водиця лагіднішає і на землі все починає розквітати і рости. Сумують дівчата за Мареночкою, Марена горює за милим Купалом, що прийшла розлука, бо знає: після її проводів знову почне потроху вишкірювати свою нечисть Мара», - підкреслює В. Войтович [9, с. 196, 198].
Давні слов'янські поселення досить часто ставали релігійними центрами, пов'язаними з ритуалізованими сакральними культами. Згідно з теорією призначення населених пунктів, запропонованої на початку XIX ст. істориком та слов'янофілом Адамом Чарноцьким (Доленга-Ходаковським) (1784 - 1825), стародавні міста виникали як храми, місця здійснення язичницьких обрядів. Дослідивши велику кількість стародавніх поселень та погостів, Г Ходаковський вважав, що «городища были святыми оградами, или приходскими містами, гді сватьбы и другіе обряды язьіческіе совершались» [56, с. 94].
Стародавня Мена цілком могла бути релігійним центром, присвяченим культу Марени. Співзвучність Марена - Мена, за умов виключення двох букв першого складу, майже безсумнівна. Видозміна топоніму могла бути спричинена прагненням жителів населеного пункту вберегти себе від релігійних репресій, які були вельми популярними в часи християнізації земель Київської Русі, в кінці IX - на початку X ст. Не виключено, що місто, потрапивши в «чорний список» церкви, могло бути знищене. Вцілілі мешканці з релігійних або будь-яких інших мотивів могли повернутись або перейти на інше місце проживання, відновивши поселення з іншою назвою, несхожою на попередню.
Зміна назви поселення могла відбутись і за мирної християнізації городян, які перейменували населений пункт, демонструючи зречення від язичницького минулого. До речі, назва смт Макошино Менського району могла походити від язичницької богині Мокоші, а славнозвісний Хоробор цілком міг бути пов'язаний з культом східнослов'янського Хорса. Не виключено, що в стародавні часи культи Марени, Мокоші та Хорса були якось пов'язані між собою. Гендерні особливості язичницьких богів, схожість окремих їхніх функцій вказують на далекий відгомін матріархальних традицій, втілених в образ богині-жінки, жінки-матері. Можливо, тому і різняться кількісні показники давньоруських міст та поселень, виникають проблеми з їхньою локалізацією тощо.
ДОВІДКА
МОКОША = МОКОШ= МАКОШ = ЦАРИЦЯ ВОДИ - у дохристиянських віруваннях - богиня води, дощу, мати русалок, сонцева сестра, посередниця між небом і землею, богиня родючості, плодючості, тому вважали її покровителькою пологів та породіль; також богиня-праля, покровителька всякого рукоділля; одна з головних богів Володимирового пантеону; ще й за християнства довго молилися їй, як і Перунові та Хорсу; на зміну їй у християнстві прийшла Параскавея- П'ятниця, оскільки днем Мокоші була п'ятниця [20, c. 373].
ДОВІДКА
ХОРС -- божество життєдайного сонячного світила, віддзеркаленого в Місяці. Хорс - син Дажбога. З початку творення світу він призначений богами бути охоронцем сонячного світила вночі, і Місяць від тих часів став служивцем у Хорса. Уночі Бог приводить до людей Сон, а коли Місяць після ночі йде на спочинок, срібноликий Хорс починає споряджати золотогривих коней свого золотоликого батька Дажбога, а душа людини, умиротворена сном, пробуджується, бо настає світанок - початок нового дня [8, с. 564].
Традиція перейменування населених пунктів з політичних чи ідеологічних мотивів зустрічається і в наш час. Достатньо згадати, що такі населені пункти Чернігівщини, як Сновськ, який з 1924 р. став Щорсом, с. Барахівщину було перейменовано в Пам'ять Леніна, а село Баба з 1936 р. перетворилось у Жовтневе. Сталіно з 1961 р. перейменовано в Донецьк, Сталінград того ж року було названо Волгоград. Проскурів з 1954 р. перетворився в Хмельницький, Станіслав з 1956 р. був названий Івано-Франківськом, а Єлисаветград в 1924 р. отримав назву Зінов'євськ, в 1934 був перейменований в Кірове, яке з 1939 стало Кіровоградом.
У контексті топонімічного реверсу слід зазначити, що місто Брежнєв з 1988 р. перетворилось у Набережні Челни, райцентр УРСР - Жданов з 1989 р. знову став Маріуполем, Андропов - Рибінськом, Ворошиловград з 1990 р. повернув свою історичну назву Луганськ, а колишню столицю Російської імперії з 1703 р. нарекли Санкт-Петербургом, з 1914 р. перейменували в Петроград, в 1924 перетворили в Ленінград, а з 1990 знову відновили первинну назву - Санкт-Петербург.
Підводячи підсумки проведеного наукового дослідження, слід зазначити, що з початком XXI ст. вивчення історії міста Мена вступила в нову фазу свого розвитку. Настав період систематизації, вивчення та переосмислення славетних сторінок минувшини як міста, так і регіону в цілому. Таку можливість дослідникам відкривають фундаментальні наукові розвідки козацьких часів, років голодомору 1932-1933 рр. та Другої світової війни. Однак стародавня історія Мени та Менщини, як завше, залишається маловідомою сторінкою історії даного регіону.
Яким було сучасне місто Мена в стародавні часи, який його історичний вік, цього, безперечно, стародавнього населеного пункту Чернігівської області, ми, на жаль, зі стовідсотковою впевненістю сказати не можемо. Внести суттєві корективи у вивчення даної наукової проблеми може лише археологічна наука, адже фундаментальних розкопок на території міста та району ніхто ніколи не проводив. Утім, навіть у наш час можливості «історії, озброєної лопатою», стосовно визначення віку стародавніх населений пунктів, досить обмежені.
Писемне датування міста 1066 р. (при уважному прочитанні довідки, поданої в словнику Брокгауза та Єфрона) є помилковим, а тому його варто викреслити з реєстру офіційного датування даного населеного пункту [Див. табл. 4].
Під 1067 роком в Лаврентіївському літопису згадується не українська Мена - а білоруський Мінськ, який, 2067 р. буде святкувати своє тисячоліття.
На сьогоднішній день важкодоказовою є і фіксація Мени 1153 року, яка, на думку
П. Голубовського, раніше називалась - Хоробор. Традиційно літописний Хоробор ототожнюють з смт Макошине Менського району і аж ніяк не з Меною.
Утім, якщо комусь з учених чи етнографів удасться довести зворотне, місто отримає конкретний і безсумнівний рік народження. А тому менянам залишається задовольнятись датою 4 серпня 1408 р., яка є найбільш вірогідною відправною точкою в системі історичних координат стосовно першої писемної згадки про їхнє місто, 605-річчя якої припало на серпень 2013 року.
Не існує одностайної точки зору щодо інтерпретації назви міста. Достатньо велика кількість однокореневих, подекуди калькованих слів та понять індоєвропейського походження, успадкованих з минулих епох, дозволяє трактувати топонім Мена принаймні в трьох площинах: торгово-обмінній, етно-соціальній та культово-релігійній, кожна з яких, в залежності від історичних обставин, в принципі могла себе проявити [Див. табл. 5].
Упевнено можна сказати лише одне: гідронім має давніше походження, ніж топонім. У цій ситуації гідронім виконав роль базису, а топонім - надбудови. Тобто річка дала назву місту, а не навпаки.
Апелятивність назви відповідно до префіксально-суфіксального творення гідроніму та топоніму можна прив'язати до будь-якої етнічної групи, яка з тих чи інших причин перебувала на цих землях. Виходячи з параметрів хронологічної послідовності, етнічної еволюції, це могли бути: скіфи - меланхлени - балтські племена юхнівської культури - представники фінно-угорських етнічних спільнот - слов'яни, або представники тюркомовних етносів (печеніги, половці, торки, татари) з їх традиційною язичницько-господарською семантикою назв географічних об'єктів тощо.
Не виключено, що даний географічний об'єкт (річка та місто. - О.С.) видозмінював свою назву, зазнаючи асиміляційних впливів новоприбулих племен. Філологічні та фонетичні трансформації могли бути спричинені зміною роду діяльності жителів цього регіону відповідно до зміщення пріоритетів суспільно-економічного чи політичного буття. Деетимологізацію або ж контамінацію назви могли спричинити і мовно- діалектичні особливості засобів комунікації різних народів. У цілому гідронім так само, як і ойконім, зберегли свою автохтонність та самоідентичність, що робить назву міста цінним історичним індикатором ступеня давності даного населеного пункту.
Таке розмаїття думок робить історію міста Мена та Менщини достатньо привабливою, цікавою, непередбачуваною, яка має спонукати майбутніх дослідників до все нових і нових наукових відкриттів, котрі впишуть їх в анали вітчизняної історії.
Таблиця 1
Висхідні хронологічні параметри сучасних районних центрів Чернігівської області
|
№ |
Назва населеного пункту |
Історична дата утворення |
Дата віднесення до категорії міста |
|
|
1. |
м. Бахмач |
1781 р. |
1938 р. |
|
|
2. |
м. Бобровиця |
1300 р. |
1958 р. |
|
|
3. |
м. Борзна |
XVI ст. |
1966 р. |
|
|
4. |
смт Варва |
1079 р. |
1960 р. |
|
|
5. |
м. Городня |
1625 р. |
1927 р. |
|
|
6. |
м. Ічня |
XIV ст. |
1957 р. |
|
|
7. |
смт Козелець |
1098 р. |
1924 р. |
|
|
8. |
смт Короп |
1153 р. |
1924 р. |
|
|
9. |
м. Корюківка |
1657 р. |
1958 р. |
|
|
10. |
смт Куликівка |
1650 р. |
1960 р. |
|
|
11. |
м. Мена |
1066 р. |
1966 р. |
|
|
12. |
м. Ніжин |
1078 (м. Ніжатин), 1147 р. градъ УненЪжъ, 1514 р. м. Ніжин |
1781 р. |
|
|
13. |
м. Новгород-Сіверський |
980 р. |
1044 р. |
|
|
14. |
м. Носівка |
- |
1960 р. |
|
|
15. |
м. Прилуки |
1085 р. |
1092 р. |
|
|
16. |
смт Ріпки |
1607 р. |
1958 р. |
|
|
17. |
м. Семенівка |
1780 р. |
1958 р. |
|
|
18. |
смт Сосниця |
992 р. |
1924 р. |
|
|
19. |
м. Срібне |
1174 р. |
1965 р. |
|
|
20. |
смт Талалаївка |
1870 р. |
1958 р. |
|
|
21. |
м. Чернігів |
907 р. |
1932 р. |
|
|
22. |
м. Щорс |
Хутір Коржовка (з 1860 р.) Сновськ (з кін. XIX ст.) З 1924 - м. Щорс. |
1924 р. |
Таблицю складено згідно з даними, розміщеними на сайті Верховної Ради України [4, 5]
Таблиця 2
|
№ |
Назва населеного пункту |
Історична дата утворення |
Дата віднесення до категорії міста |
|
|
1. |
м. Чернігів |
907 р. |
1932 р. |
|
|
2. |
м. Новгород-Сіверський |
980 р. |
1044 р. |
|
|
3. |
смт Сосниця |
992 р. |
1924 р. |
|
|
4. |
м. Мена |
1066 р. |
1966 р. |
|
|
5. |
м. Ніжин |
1078 (м. Ніжатин), 1147 р. градъ УненЬжъ, 1514 р. м. Ніжин |
1781 р. |
|
|
6. |
смт Варва |
1079 р. |
1960 р. |
|
|
7. |
м. Прилуки |
1085 р. |
1092 р. |
|
|
8. |
смт Козелець |
1098 р. |
1924 р. |
|
|
9. |
смт Короп |
1153 р. |
1924 р. |
|
|
10. |
м. Срібне |
1174 р. |
1965 р. |
|
|
11. |
м. Бобровиця |
1300 р. |
1958 р. |
|
|
12. |
м. Ічня |
XIV ст. |
1957 р. |
|
|
13. |
м. Борзна |
XVI ст. |
1966 р. |
|
|
14. |
смт Ріпки |
1607 р. |
1958 р. |
|
|
15. |
м. Городня |
1625 р. |
1927 р. |
|
|
16. |
смт Куликівка |
1650 р. |
1960 р. |
|
|
17. |
м. Корюківка |
1657 р. |
1958 р. |
|
|
18. |
м. Семенівка |
1780 р. |
1958 р. |
|
|
19. |
м. Бахмач |
1781р. |
1938 р. |
|
|
20. |
м. Щорс |
Хутір Коржовка (з 1860 р.) Сновськ (з кін. XIX ст.) З 1924 - м. Щорс. |
1924 р. |
|
|
21. |
смт Талалаївка |
1870 р. |
1958 р. |
|
|
22. |
м. Носівка |
- |
1960 р. |
Хронологія виникнення сучасних районних центрів Чернігівської області
Інформацію систематизовано на підставі даних, які ввійшли до таблиці №1.
Таблиця 3
Історично правильне датування міста Мена, відповідно до першої писемної згадки, разом з іншими районними центрами Чернігівської області
|
№ |
Назва населеного пункту |
Історична дата утворення |
Дата віднесення до категорії міста |
|
|
1. |
м. Чернігів |
907 р. |
1932 р. |
|
|
2. |
м. Новгород-Сіверський |
980 р. |
1044 р. |
|
|
3. |
смт Сосниця |
992 р. |
1924 р. |
|
|
4. |
м. Ніжин |
1078 (м. Ніжатин), 1147 р. градъ УненЪжъ, 1514 р. м. Ніжин |
1781 р. |
|
|
5. |
смт Варва |
1079 р. |
1960 р. |
|
|
6. |
м. Прилуки |
1085 р. |
1092 р. |
|
|
7. |
смт Козелець |
1098 р. |
1924 р. |
|
|
8. |
смт Короп |
1153 р. |
1924 р. |
|
|
9. |
м. Срібне |
1174 р. |
1965 р. |
|
|
10. |
м. Бобровиця |
1300 р. |
1958 р. |
|
|
11. |
м. Ічня |
XIV ст. |
1957 р. |
|
|
12. |
м. Мена |
1408 р. |
1966 р. |
|
|
13. |
м. Борзна |
XVI ст. |
1966 р. |
|
|
14. |
смт Ріпки |
1607 р. |
1958 р. |
|
|
15. |
м. Городня |
1625 р. |
1927 р. |
|
|
16. |
смт Куликівка |
1650 р. |
1960 р. |
|
|
17. |
м. Корюківка |
1657 р. |
1958 р. |
|
|
18. |
м. Семенівка |
1780 р. |
1958 р. |
|
|
19. |
м. Бахмач |
1781р. |
1938 р. |
|
|
20. |
м. Щорс |
Хутір Коржовка (з 1860 р.) Сновськ (з кін. XIX ст.) З 1924 - м. Щорс. |
1924 р. |
|
|
21. |
смт Талалаївка |
1870 р. |
1958 р. |
|
|
22. |
м. Носівка |
- |
1960 р. |
Інформацію систематизовано на підставі даних, які ввійшли до таблиць №1, та 2, а також аргументів, зазначених в даній статті.
|
Низка авторських етнографічних статей в менських районних газетах «Колгоспна правда» та «Наше слово» (Див. список літерату ри до статті) «Наша рідна Менщина» |
«Топонімічний словник Української РСР». «Топонімічний словник України» |
|
|
«Археологічними дослідженнями виявлені залишки поселення доби бронзи (II тис. р. до н. е.) юхнівської культури, старослов'янських поселень перших століть нової ери та VIII -- X століть». «Древня, але молода» - саме таке парадоксальне гасло етнографічної точки зору було висунуте щодо запропонованого пояснення датування міста. Зазначені дослідники, посилаючись на довідку про Мену Василя Водовозова, вперто відстоювали «лав- рентіївську» дату народження міста. |
«Давнє поселення. Вперше згадується 1066 у Лавренті- ївському літописі». |
|
|
d %о %о о |
d %о %о о |
|
|
«Сама назва «Мена» (з наголосом на другому складі, зустрічається «Міна») пов'язана з правовим терміном «мена», з обміном полонених, товарів, торгівлею, тощо. Від цього, мабуть, походить і назва колись повноводної, з мінливим руслом річки - судноплавного шляху до Десни і Дніпра». Дана інтерпретація топонімічної назви, вочевидь була запозичена у проф. Коваль А.П. (див нижче), яка висловила її за 2 роки до виходу в світ книги «Наша рідна Менщина». |
За переказом, на річці в давнину міняли полонених. Звідси і назва (1973). Треба думати, первинна назва належить річці. Її назва походить від індоєвропейського mei-n /min/ meare «йти, текти» (1998). |
|
|
Покотило Володимир Федорович (1924 - f 1989) Калібаба Дмитро Панасович (1925 - f 2005) Краєзнавці міста Мена, директори Менського краєзнавчого музею |
Янко Микола Тимофійович (1912 - f 2011) Член Географічного товариства України, кандидат педагогічних наук |
|
Наукова монографія: «Ім'я вашого міста» |
Наукова монографія: «Міфи Київської землі та події стародавні» |
Наукова монографія: «Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України» |
|
|
Укладаючи власний топонімічний словник України, автор запозичив попередні інтерпретації топоніму та датування міста Мена, які ввійшли до аналогічного видання за авторства географа М. Янка, за 5 років до того. |
Аналізуючи вплив культу місяця на окремі слова, О. Знойко не прив'язував його до пояснення назви міста. Науковець лише вказує на певну закономірність впливу езотерики на топоніміку. |
У княжі часи в сутичках і усобицях брали полонених; брали в полон і кочівники-нападники. А поселення Мена було тоді знач ним торговельним містом, куди з'їжджалися різні люди здалеку. Саме тут і міняли полонених. За іншим, полонених міняли на річці, тому саме так її і назива ли, а вже за назвою річки - селище. А ще слово Мена - обмін - могло стосуватися обміну товарів при торгівлі. |
|
|
о. %о %о о |
1 |
03 к 5 С*" . 1 д и | 5 о g Ш С с 2 С tt :я о ^ ^ 2 сЗ .а я » е ч |
|
|
Мена здавна була значним торговельним пунктом від слова «міняти» й виводять назву. Є й інший переказ, за яким у давнину тут було місто, де обмінювались полоненими. (1978) |
«Мендіда означає «велика» (богиня) Місяця». У протослов'ян теж існували паралельні назви мен і місяць ще з доби індоєвропейської спільності». Така інтерпретація започаткувала езотерично- сакральне пояснення назви міста. |
Вважається, що річка стала називатися так за те, що змінювала своє русло. Чому ж вона Мена, а не Міна (від «міняти»)? Тому, що в північних говірках нашої мови старе Ъ переходило не в і, а в е (була МЪна, мало бути Міна, а залишилось Мена). |
|
|
Кругляк Юрій Михайлович (н. 1925 р.) Український філолог і мовознавець |
Знойко Олександр Павлович (1907 - f 1988) Український історик-краєзнавець |
Коваль Алла Петрівна (1923 - f 2009) Український мовознавець. Доктор філологічних наук, професор |
|
Довідка про місто, подана в 6 томі «Енциклопедії історії України» |
Наукова стаття: «Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення» |
А Я .3 s а f.s І а я а ш ш §&§ cd ^ X « & |
Наукові статті: «Урустай -- «князь» менський» «До питання про першу літописну згадку про місто Мена Чернігівської області» «Історичний, хронологіч ний та топонімічний аналіз походження міста Мена» |
|
